Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 20 страниц)

– Мій дідусь називає це зловмисністю, – сказала Сюзен. – Локальна ворожість існуючих речей до неіснуючих завжди збільшується, коли поблизу опиняється аудитор. Вони просто не годні стриматися. Тест зі шлангом дуже надійний в такому випадку, як стверджує один знайомий мені щур.

Щур, подумав Лобсанґ, а тоді запитав:

– А що таке аудитор?

– Вони не відчувають кольорів. Не розуміють їх. Дивись, як він одягнений. Сірий костюм, сіра сорочка, сірі черевики, сіра краватка, все сіре.

– Е-е… е-е… а може, це хтось просто намагався бути дуже крутим?

– Ти так гадаєш? Ну, то ми небагато втратили, – зронила Сюзен. – І ти однак помиляєшся. Дивись.

Тіло розкладалося. Це був швидкий, позбавлений крові процес, подібний на сухе випаровування. Тіло просто перетворилося на хмарку пороху, яка розсіялася і зникла. Але останні кілька пригорщів утворили, лише на пару секунд, знайому форму. Вона теж зникла з ледь чутним шелестом-криком.

– Це був дгланґ! – вигукнув він. – Лиховісний дух! Селяни в долинах захищаються від них амулетами! Але я думав, що це звичайне марновірство!

– Ні, це гарновірство, – уточнила Сюзен. – Тобто, вони справжні, але мало хто в них вірить. Здебільшого всі вірять у те, що несправжнє. Діється щось дуже дивне. Вони тепер скрізь, і в них з’явилися тіла. Так не повинно бути. Нам треба знайти того, хто змайстрував годинника…

– Е-е, а хто така ви, міс Сюзен?

– Я? Я… шкільна вчителька.

Вона побачила, що він дивиться на гайковий ключ, який вона й далі тримала в руках, і знизала плечима.

– Під час шкільних перерв усяке може статися, так? – мовив Лобсанґ.

Усе пропахло молоком.

Лу-Тзе випростався й сів.

Це була велика кімната, і він опинився на столі посеред неї. На дотик відчувалося, що поверхня столу була оббита залізом. Стіни були заставлені штабелями маслоробок, а біля мийки завбільшки з ванну вишикувалися великі металеві чани.

Крім молочного, були ще й інші запахи – антисептиків, добре вичищеної деревини, а також ледь відчутний душок коней.

Пролунали чиїсь кроки. Лу-Тзе квапливо ліг горілиць і заплющив очі.

Він почув, як хтось увійшов до кімнати. Цей хтось насвистував собі під ніс і був, скоріше всього, чоловічої статі, адже впродовж свого довгого життя Лу-Тзе ніколи ще не чув, щоб будь-яка жінка насвистувала так сипло й уривчасто.

Свист наблизився до столу, якусь мить залишався там, а тоді рушив до мийки. Свист затих, а натомість хтось натиснув на ручку насоса.

Лу-Тзе розплющив одне око.

Чоловік, який стояв біля мийки, був доволі невисокого зросту, тож стандартний фартух із синьо-білими смугами, що був на ньому, майже сягав підлоги. Схоже було, що він мив пляшки.

Лу-Тзе звісив ноги зі столу, роблячи це настільки безшумно, що рухи будь-якого пересічного ніндзя звучали б порівняно з цим наче бравурний духовий оркестр, і обережно торкнувся сандаліями підлоги.

– Краще себе почуваєте? – поцікавився той чоловік, не повертаючи голови.

– О, е-е, так. Нормально, – відповів Лу-Тзе.

– Я собі подумав, що то за бідолашний лисий чернець, – сказав чоловік, піднявши пляшку ближче до світла, щоб перевірити, чи вона чиста. – Має на спині якусь заводну штуковину, і йому явно не пощастило. Бажаєте чайочку? Чайник вже гріється. Маю масельце з молочка яка.

– Молочка яка? Я й далі в Анк-Морпорці? – Лу-Тзе подивився на стійку з черпаками неподалік. Той чоловік і далі не озирався.

– Гм-м. Цікаве питання, – зронив мийник пляшок. – Можна сказати, що ви нібито в Анк-Морпорці. То не бажаєте молочка яка? Я маю ще коров’яче молочко або козяче, верблюдяче, лам’яче, коняче, котяче, собаче, дельфіняче, китяче або крокодиляче – на ваш вибір.

– Що? Крокодили не дають молока! – заперечив Лу-Тзе, хапаючи найбільший черпак. Той цілком безшумно знявся з гачка.

– Я ж не казав, що його легко добути.

Підмітальник стиснув у долоні черпак.

– Де це я опинився, приятелю? – запитав він.

– Ви в… молочарні.

Чоловік біля мийки вимовив останнє слово зловісно, ніби це був якийсь «замок жахіть», поставив чергову пляшку на підставку для сушки, а тоді, далі стоячи спиною до Лу-Тзе, підняв руку. Всі пальці були стиснуті, крім середнього, який стирчав.

– Знаєте, що це таке, ченцю? – запитав він.

– Це не надто дружній жест, приятелю, – його долоня міцно стискала важкий черпак. Лу-Тзе траплялося використовувати й менш зручні види зброї.

– Ой, яке поверхове тлумачення. Ви ж уже не першої молодості, ченцю. Я бачу, що ви прожили не одне століття. Скажіть, що це таке, і знатимете, хто такий я.

Холодне повітря молочарні стало ще холоднішим.

– Це ваш середній палець, – сказав Лу-Тзе.

– Тьху! – зронив чоловік.

– Тьху?

– Так, тьху! Ви ж маєте мозок. Напружте його.

– Слухайте, з вашого боку було гарно…

– Вам відомі таємні знання, що їх усі шукають, ченцю, – мийник пляшок зробив паузу. – Та ні, я навіть припускаю, що вам відомі доступні знання, ті, що приховані у всіх на виду, і яких практично ніхто не шукає. Хто я такий?

Лу-Тзе придивився до самотнього пальця. Стіни молочарні потьмяніли. Холод пробирав до кісток.

Його мозок почав шалено працювати, і за справу взявся бібліотекар пам’яті.

Це не було якесь нормальне місце, і це не був якийсь нормальний чоловік. Палець. Один палець. Один із п’яти перстів на… Один із п’яти. Один із П’яти. Слабке відлуння древньої легенди вимагало уваги.

П’ять мінус один буде чотири.

Один залишився.

Лу-Тзе дуже обережно повісив черпак назад на гачок.

– Один із П’яти, – вимовив він. – П’ятий з Чотирьох.

– Нарешті. Я ж бачив, що ви освічений.

– Ви були… ви були тим одним, який залишив їх, перш ніж вони стали відомими?

– Так.

– Але ж… це молочарня, і ви миєте пляшки!

– І що? Я ж мусив якось згаяти час.

– Але ж… ви були П’ятим вершником Апокаліпсису! – вигукнув Лу-Тзе.

– І я можу закластися, що мого імені ви не пам’ятаєте.

Лу-Тзе завагався.

– Ні, – зізнався він. – Не думаю, що я будь-коли його чув.

П’ятий вершник повернувся до нього обличчям. Мав чорні очі. Чорні-чорнісінькі. Лискучі, чорні, без жодних білків.

– Мене, – сказав П’ятий вершник, – звати…

– Як?

– Мене звати Ронні.

Позачасовість немовби скувала все кригою. На морі замерзли хвилі. Птахи застигли в повітрі. Світ завмер.

Але не стих. Лунало бриніння, неначе хтось проводив пальцем по обідку величезного келиха.

– Ходімо вже, – наполягла Сюзен.

– Ви чуєте це? – запитав, зупинившись, Лобсанґ.

– Для нас немає різниці…

Вона штовхнула Лобсанґа назад у тінь. Посеред вулиці раптом виник з нічого й почав крутитися сірий балахон аудитора. Повітря довкола нього сповнилося порохом, з якого утворився спочатку циліндр, а тоді якась людиноподібна постать, що трохи нетвердо трималася на ногах.

Якусь мить вона розгойдувалася туди-сюди. Поволі підняла руки й роздивилася їх, повертаючи сюди й туди. А тоді рішуче й цілеспрямовано кудись покрокувала. Згодом до неї долучилася інша постать, вигулькнувши на вулицю з бічного провулка.

– Це щось на них не подібно, – сказала Сюзен, коли та пара завернула за ріг. – Вони щось задумали. Ходімо за ними.

– А що з Лу-Тзе?

– А що з ним? Скільки, ти казав, йому років?

– Він каже, що вісімсот.

– Такого голими руками не візьмеш. З Ронні йому цілком безпечно, якщо тільки бути насторожі і не сперечатися. Ходімо.

Вона рушила далі вулицею.

До аудиторів долучалися інші, петляючи поміж застиглих возів і нерухомих людей уздовж вулиць, що вели, як виявилося, до площі Сатор, одного з найбільших відкритих майданів міста. Був базарний день. Біля яток скупчилися мовчазні й нерухомі постаті. Але поміж них снували сірі силуети.

– Їх тут сотні, – сказала Сюзен. – Усі людиноподібні, і здається, зібралися тут на якусь зустріч.

Містер Білий втрачав терпіння. Досі він навіть не усвідомлював, що в нього воно є, адже, якщо вже на те пішло, він сам по собі був зразком терпіння й витримки. Але тепер він просто відчував, як воно немовби випаровується. Це було дивне відчуття, начебто його голова перегрілася. А хіба може бути гарячою думка?

Масове скупчення втілених аудиторів нервово спостерігало за ним.

– Я містер Білий! – повідомив він нещасному новому аудитору, що опинився перед ним, і аж здригнувся від здивування, що залишився живим, вимовивши цей особовий займенник. – Ти не можеш також бути містером Білим. Бо це призведе до плутанини.

– Але нам уже бракує кольорів, – утрутився містер Фіолетовий.

– Цього не може бути, – заперечив містер Білий. – Є безконечна кількість кольорів.

– Але не так багато назв, – сказала міс Сіро-Брунатна.

– Це неможливо. У кожного кольору має бути назва.

– Ми змогли знайти тільки сто три назви відтінків зеленого, перш ніж колір ставав помітно синім або жовтим, – сказала міс Малинова.

– Але ж кількість відтінків безмежна!

– Проте кількість назв обмежена.

– Цю проблему треба вирішити. Додай це до списку, міс Коричнева. Мусимо назвати кожен можливий відтінок.

Одна з аудиторок жіночої статі була розгубленою.

– Я не можу все запам’ятати, – сказала вона. – І я не розумію, чому ви наказуєте.

– Якщо не рахувати віровідступниці, я тут найстарший зі всіх утілених.

– Лише на кілька секунд, – зауважила міс Коричнева.

– Це неістотно. Старшинство є старшинством. Це доконаний факт.

Це був доконаний факт. До фактів аудитори ставилися з пошаною. А ще містеру Білому був відомий той факт, що понад сімсот доволі незграбних аудиторів тинялися зараз містом.

Містер Білий мусив зупинити це нескінченне зростання втілень, коли дедалі більше його одноплемінників прибували до цього проблемного місця. Це ставало занадто небезпечним. Віровідступниця продемонструвала, зазначив він, що людське тіло примушує розум мислити загрозливим чином.

Потрібно бути вкрай обережним. Це було фактом. Тільки ті, хто довів здатність витримати цю процедуру, повинні отримувати дозвіл на втілення й завершення справи. Це було фактом.

Аудитори шанували факти. Принаймні досі. Міс Коричнева відступила на крок.

– Хай там як, – сказала вона, – але бути тут небезпечно. Я вважаю, що нам треба розівтілитися.

Містер Білий виявив, що його тіло само на це відреагувало. Воно випустило з рота певну кількість повітря.

– І залишити речі незвіданими? – запитав він. – Незвідані речі небезпечні. Ми тут багато чому вчимося.

– Те, чому ми вчимося, не має жодного сенсу, – заперечила міс Коричнева.

– Що більше ми вчимося, то більше з’являється сенсу. Немає нічого, що ми не здатні зрозуміти, – заявив містер Білий.

– Я не розумію, чому я зараз відчуваю бажання зробити так, щоб моя рука здійснила різкий контакт із вашим обличчям, – сказала міс Коричнева.

– Саме це я й мав на увазі, – повідомив містер Білий. – Ти цього не розумієш, і тому це небезпечно. Виконай дію, і ми дізнаємося більше.

Вона його вдарила.

Він схопився рукою за щоку.

– Виникли мимовільні думки про уникнення повторної дії, – пояснив він. – А також відчуття жару. Цікаво, що тіло немовби самостійно продукує процес мислення.

– А в мене, – повідомила міс Коричнева, – мимовільні думки пов’язані з задоволенням вкупі з певним побоюванням.

– Ми вже вчимося більше про людських істот, – сказав містер Білий.

– З якою метою? – запитала міс Коричнева, чиї відчуття побоювання посилилися від вигляду викривленого обличчя містера Білого. – Для нас вони вже не є суттєвим фактором. Час закінчився. Вони вже викопні істоти. Під вашим оком сіпається шкіра.

– Це невідповідна думка, і в цьому твоя провина, – сказав містер Білий. – Вони існують. Ось чому нам необхідно дослідити їх якомога детальніше. Я бажаю продовжити експеримент. Моє око функціонує ідеально.

Він узяв з ринкової ятки сокиру. Міс Коричнева відступила ще на один крок.

– Мимовільні думки, пов’язані з побоюванням, різко посилилися, – сказала вона.

– Але ж це просто грудка металу на шматку дерева, – зазначив містер Білий, піднімаючи сокиру. – Ми ж бачили ядра зірок. Ми дивились, як палають світи. Ми спостерігали за агонією простору. Чим таким ця сокира може занепокоїти нас?

Він замахнувся. Удар вийшов незграбний, а людська шия виявилася набагато міцнішою, ніж усім здається, проте шия міс Коричневої вибухла кольоровими порошинками, і аудиторка впала.

Містер Білий обвів поглядом найближчих до нього аудиторів, і всі вони відсахнулися.

– Чи ще хтось волів би випробувати цей експеримент? – запитав він.

Усі хором квапливо відмовилися.

– Добре, – сказав містер Білий. – Ми вже багато чому навчилися!

– Він відрубав їй голову!

– Не кричи! І не вистромлюй власну голову! – просичала Сюзен.

– Але ж він…

– Гадаю, вона знає! Та й не вона, а воно. І він теж воно.

– Що відбувається?

Сюзен відступила в тінь.

– Я не… цілком упевнена, – мовила вона, – але гадаю, що вони спробували зробити собі людські тіла. Вийшли цілком пристойні копії. А тепер… вони починають поводитися, як люди.

– Ви називаєте оце людським поводженням?

Сюзен зміряла Лобсанґа сумним поглядом.

– Ти, мабуть, не часто буваєш серед людей, ні? Мій дідусь каже, що коли розумна істота приймає людську подобу, вона починає думати як людина. Форма визначає суть.

– То це були дії розумної істоти? – здивувався Лобсанґ, який ще й досі не міг відійти від шоку.

– Ти не тільки не буваєш серед людей, але й історію не читаєш, – похмуро ствердила Сюзен. – Тобі відоме прокляття перевертня?

– Хіба недостатнє прокляття просто бути перевертнем?

– Вони так не думають. Але якщо занадто довго перебувають у вовчій шкурі, то так і залишаються вовками, – сказала Сюзен. – Вовча подоба дуже… потужна, розумієш? І хоч розум залишається людським, вовча суть пролазить носом, вухами, лапами. Про відьом знаєш?

– Ми, е-е, вкрали в однієї з них мітлу, щоб дістатися сюди, – зізнався Лобсанґ.

– Справді? То вам тоді ще пощастило, що настав кінець світу, – вишкірилася Сюзен. – Так ось, деякі з найкращих відьом володіють певним трюком, який вони називають Запозиченням. Вони проникають у розум тварини. Дуже корисна річ. Але важливо знати, коли треба забратися геть. Якщо занадто довго бути качкою, можна так і залишитися нею. Тямущою, можливо, качкою, з деякими дивними спогадами, та все ж таки качкою.

– Поетові Гогі колись наснилося, ніби він став метеликом, а коли він прокинувся, то прорік: «Я чоловік, якому приснилося, що він метелик, чи я метелик, якому сниться, що він чоловік?», – спробував підтримати розмову Лобсанґ.

– Справді? – жваво озвалася Сюзен. – І ким він виявився?

– Що? Ну… хто його зна?

– А як він писав свої вірші? – запитала Сюзен.

– Пензликом, звичайно.

– І він не пурхав скрізь, залишаючи в повітрі насичені інформацією візерунки або відкладаючи яєчка на капустяному листі?

– Ніхто такого не згадував.

– Тоді, ймовірно, він був чоловіком, – сказала Сюзен. – Цікавий приклад, але він нам не дуже допомагає. Хіба що припустити, що аудиторам сниться, ніби вони люди, і цей сон реальний. А ще їм бракує уяви. Як моєму дідусеві, до речі. Вони можуть зробити досконалу копію будь-чого в світі, але не здатні створити щось нове. Тому, на мою думку, вони зараз починають з’ясовувати, що означає насправді бути людиною.

– І що ж це означає?

– А те, що значно менше себе контролюєш, ніж тобі здається, – вона знову обережно придивилася до натовпу на площі. – Чи тобі щось відомо про особу, яка змайструвала годинник?

– Мені? Ні. Не дуже…

– А як ти тоді знайшов це місце?

– Лу-Тзе припустив, що годинник мають робити тут.

– Справді? Непоганий здогад. Ви навіть знайшли потрібний будинок.

– Я, е-е, це я знайшов будинок. Я, е-е, знав, що він там, де маю бути я. Звучить по-дурному?

– О, так. Дзвенять дзвіночки і щебечуть синички. Хоча, можливо, так воно й було. Ось і я також завжди знаю, де маю бути. А зараз де б ти мав бути?

– Хвилиночку, – сказав Лобсанґ. – А ви хто така? Зупинився час, світ віддано на поталу… казкам і почварам, а тут собі походжає шкільна вчителька?

– З такою найнадійніше, – зронила Сюзен. – Ми не полюбляємо дурниць. Та й я вже казала тобі. Я успадкувала певні таланти.

– Типу існування поза часом?

– Це один із них.

– Дивний талант для вчительки!

– Але придається для виставлення оцінок, – спокійно зазначила Сюзен.

– А ви хоч людина?

– Ха! Так само, як і ти. Хоч не стану заперечувати, що ховаю парочку скелетів у родинній шафі.

Вона це сказала якимось двозначним тоном…

– Це ж не був звичайний фразеологізм? – відверто запитав Лобсанґ.

– Ні, не був, – погодилася Сюзен. – А ця штука в тебе на спині. Що станеться, коли вона перестане вертітися?

– Мені тоді забракне часу.

– Ага. Отже, той факт, що вона вповільнилася і зупинилася, коли аудитор хизувався своїм володінням сокирою, не відіграє значної ролі?

– Вона не крутиться? – запанікувавши, Лобсанґ спробував сягнути власної спини, перекрутившись у результаті дзиґою.

– Бачу, в тебе є також приховані таланти, – вишкірилася Сюзен, притулившись до стіни.

– Будь ласка! Накрутіть мене знову!

– Гаразд! Ти є…

– Це й першого разу зовсім не було смішно!

– Це правда, в мене немає доброго почуття гумору.

Вона схопила його за руки, коли він намагався дістати ремені веретена.

– Тобі це не потрібно, розумієш? – наполягла вона. – Це просто мертвий вантаж! Повір мені! І не здавайся! Ти твориш власний час! І не питай, як саме.

Він нажахано подивився на неї.

– Що відбувається?

– Усе гаразд, усе гаразд, – якомога терпляче вимовила Сюзен. – Ці речі завжди спочатку шокують. Коли це сталося зі мною, нікого поруч не було, тож вважай, що тобі ще пощастило.

– А що сталося з вами?

– Я з’ясувала, ким був мій дідусь. І не питай мене. А тепер зосередься. Де ти мав би бути?

– Е-е, е-е… – Лобсанґ роззирнувся. – Е-е… десь там, я гадаю.

– Не хочу навіть питати, звідки ти це знаєш, – мовила Сюзен. – Тим паче, що це в протилежний бік від тієї юрби.

Вона усміхнулася.

– Будь оптимістом, – додала вона. – Ми молоді, у нас ще море часу попереду… – вона закинула на плече гайковий ключ. – Ходімо відірвемося.

Якби ще існувала така річ, як час, то лише через пару хвилин після того, як пішли Сюзен і Лобсанґ, до майстерні з бундючним виглядом забрела низесенька, сантиметрів п’ятнадцять заввишки, постать у накидці. Услід за нею залетів крук, який всівся на дверях і з великою підозрою почав розглядати сяючий годинник.

– Мені він видається небезпечним, – сказав він.

– ПІ-ПІ? – озвався Смерть Щурів, наближаючись до годинника.

– Ні, не намагайся корчити з себе героя, – застеріг Карк.

Щур підійшов ще ближче, подивився на годинник з виразом «що-більші-такі-штуки-то-гучніше-падають», а тоді щосили вдарив його косою.

Або принаймні спробував це зробити. Щось зблиснуло, коли лезо торкнулося годинника. На якусь мить Смерть Щурів став чорно-білим невиразним кільцем довкола нього, а тоді щез.

– Казав тобі, – озвався крук, чистячи собі пір’я. – Можу битися об заклад, що ти зараз почуваєш себе містером Дурком, правда?

– …а тоді я подумав, чи є якась робота, де можуть придатися мої таланти? – сказав Ронні. – Час для мене лише ще один напрямок. І тоді я подумав, що всім потрібне свіже молочко, так? І всі воліли б, щоб його доставляли зранку.

– Краще, звісно, ніж мити вікна, – погодився Лу-Тзе.

– Я за це взявся лише після того, як їх винайшли, – повідомив Ронні. – Перед тим я працював садівником. Додати ще прогірклого масельця яка?

– Будьте ласкаві, – подякував Лу-Тзе, простягаючи чашку.

Лу-Тзе було вісімсот років, ось чому він вирішив перепочити. Який-небудь герой на його місці зірвався б на ноги, метнувся б у принишкле місто, а тоді…

Отож-бо й воно. А тоді герой почав би думати, що ж йому робити далі. Вісімсотрічний життєвий досвід навчив Лу-Тзе, що все, що стається, залишається сталим. Воно може залишатися сталим в іншій системі координат, якщо вже бути абсолютно точним, але його не можна зробити не-сталим, таким, що не сталося. Годинник пробив, і час зупинився. Пізніше знайдеться якесь вирішення. А тим часом, горнятко чаю й розмова з його безтурботним рятівником може тільки прискорити настання цього моменту. Адже, зрештою, Ронні не був звичайним пересічним молочарем.

Лу-Тзе давно вже дотримувався думки, що нічого не стається безпричинно, за винятком хіба що футболу.

– У вас тут усе справжнє, Ронні, – похвалив він, роблячи ковточок. – Бо тим маслом, яке нам підсовують тепер, навіть воза не змастиш.

– Це все порода, – пояснив Ронні. – Я дістаю це від високогірних стад, що паслися шістсот років тому.

– Будьмо, – підняв угору чашку Лу-Тзе. – Але кумедно трохи. Маю на увазі, якщо сказати людям, що спочатку було п’ять Вершників Апокаліпсису, а тоді один їх залишив і став молочарем, це викликало б здивування. Усі б питали, чому ви…

На якусь мить у Ронні спалахнули сріблом очі.

– Творчі розходження, – прохрипів він. – Егоїзм, самозакоханість. Дехто може сказати… Але ні, не хочу про це говорити. Бажаю їм усього найкращого, звісно, нехай щастить.

– Звичайно, – погодився Лу-Тзе з непроникним виразом обличчя.

– І я з великим інтересом слідкував за їхніми кар’єрами.

– Не сумніваюся.

– А знаєте, що згадку про мене видалили навіть із офіційної історії? – запитав Ронні. Він підняв долоню, і в ній з’явилася книга. На вигляд новесенька.

– Це було раніше, – повідомив він з кислою міною. – Книга Ома, пророцтва Тобруна. Зустрічали його колись? Такий високий, бородатий, з тенденцією безпричинно хихотіти?

– Це ще переді мною, Ронні.

Ронні подав йому книжку.

– Перше видання. Гляньте-но другий розділ, сьому строфу, – порадив він.

І Лу-Тзе прочитав: «І Ангел у білих шатах розгорнув Залізну книгу, і з’явився п’ятий вершник у колісниці з палаючого льоду, і було ламання законів і розривання угод, і юрба заволала: «О, Господи, для нас настало лихо!».

– Це був я, – гордо прорік Ронні.

Лу-Тзе перевів погляд на восьму строфу: «І я побачив немовби кроликів, різнокольорових і в основному з картатими візерунками, що кружляли і вертілися, і лунали звуки якихось великих солодкаво-сиропних речей».

– Цієї строфи вже не було в наступному виданні, – сказав Ронні. – Дуже схильний до всіляких візій, старушок Тобрун. Отці-засновники омніянізму могли брати й перемішувати все, що забажали. У ті дні, звичайно, все було в новинку. Смерть був Смертю, звичайно, але решта були насправді лише Місцевим Неврожаєм, Мордобоєм і Вітрянкою.

– А ви?.. – наважився спитати Лу-Тзе.

– Публіка вже більше не цікавилася мною, – пояснив Ронні. – Принаймні так мені сказали. У ті дні ми виступали лише перед дуже маленькими аудиторіями. Якесь там нашестя сарани, пересохлий ставок у якогось племені, вибух вулкану… Ми задовольнялися будь-якими нагодами виступити. І для п’ятьох забракло місця, – він шморгнув. – Так мені сказали.

Лу-Тзе відставив чашку.

– Що ж, Ронні, було дуже приємно побалакати з вами, але час… час, як бачите, не поспішає.

– Ага. Чув про це. На вулицях панує Закон, – у Ронні знову спалахнули очі.

– Закон?

– Дгланґ. Аудитори. Знову збудували скляний годинник.

– Ви це знаєте?

– Послухайте, нехай я не належу до Грізної Четвірки, але мої очі й вуха завжди відкриті, – сказав Ронні.

– Але ж це кінець світу!

– Ні, не кінець, – спокійно заперечив Ронні. – Усе й далі на місці.

– Але нікуди не рухається!

– Ну, це вже не мої проблеми, – зронив Ронні. – Я працюю з молочком і молочними продуктами.

Лу-Тзе озирнув сяючу чистотою молочарню, лискучі пляшки й маслоробки. Чудова робота для позачасової особи. Молоко буде завжди свіжим.

Він знову подивився на пляшки, і в його голові промайнула мимовільна думка.

Вершники мали людську подобу, а люди марнославні. Уміння скористатися людською марнославністю само по собі було різновидом бойового мистецтва, а Лу-Тзе вже здавна вдосконалював себе у володінні ним.

– Можу закластися, що я знаю, хто ви такий, – заявив він. – І можу вирахувати ваше справжнє ім’я.

– Ха. Ніколи в житті, ченцю, – відрізав Ронні.

– Я не чернець, а простий підмітальник, – спокійно уточнив Лу-Тзе. – Лише підмітальник. Ви їх назвали Законом, Ронні. Бо ж має бути закон, правильно? Вони встановлюють правила, Ронні. А вам же потрібні правила, хіба не так?

– Я працюю з молочком і молочними продуктами, – повторив Ронні, але його око сіпнулося. – І з яєчками за домовленістю. Це добрий і стабільний бізнес. Я думаю про те, щоб залучити більше працівників до крамнички.

– Навіщо? – здивувався Лу-Тзе. – Вони ж не матимуть, що робити.

– І ще треба розширити асортимент сирів, – провадив Ронні, не дивлячись на підмітальника. – Попит на сири зростає. І ще я думав завести семафорну адресу, люди зможуть присилати замовлення, буде великий попит.

– Всі правила перемогли, Ронні. Нічого більше не рухається. Немає нічого непередбаченого, бо нічого не відбувається.

Ронні сидів, дивлячись у порожнечу.

– Я бачу, Ронні, що ви знайшли свою нішу, – заспокійливо мовив Лу-Тзе. – І у вас тут усе, як з голочки, хто б у цьому сумнівався. Я припускаю, що решта хлопців були б насправді раді знати, що у вас тут усе прекрасно. Лише одна річ, е-е… Чому ви мене врятували?

– Що? Ну, це був мій благочестивий обов’язок…

– Ви П’ятий вершник, містере Соаче. Благочестивий обов’язок? – хоча, подумав Лу-Тзе, ви дуже довго були в людській подобі. Ви хочете, щоб я це вирахував… Ви цього хочете. Тисячі років отакого життя. Воно примусило вас ховатися, мов равлик, у своїй шкаралупі. Ви буде постійно чинити мені опір, але ви хочете, щоб я витягнув із вас ваше ім’я.

У Ронні спалахнули очі.

– Я опікуюся собі подібними, Підмітальнику.

– І я один із таких?

– У вас є… певні вартісні риси.

Вони дивилися один на одного.

– Я відведу вас туди, де і знайшов, – сказав Ронні Соак. – Це все. Бо тих інших речей я більше не практикую.

Аудитор лежав горілиць із роззявленим ротом. Вряди-годи він видобував із себе слабенькі звуки, подібні на комашиний писк.

– Спробуй ще раз, містере…

– Темний Авокадо, містере Білий.

– Це справжній колір?

– Так, містере Білий! – ствердив містер Темний Авокадо, хоч сам не був у цьому певний.

– Спробуй тоді ще раз, містере Темний Авокадо.

Вкрай неохоче містер Темний Авокадо простягнув руку до рота постаті, що лежала горілиць. Коли його пальці були вже за кілька сантиметрів від губ, ліва рука постаті явно з власного бажання метнулася і міцно стисла ці пальці. Було чутно, як тріснули кості.

– Я відчуваю неймовірний біль, містере Білий.

– Що там у роті, містере Темний Авокадо?

– Схоже, що це зварений і виброджений зерновий продукт, містере Білий. Неймовірний біль не вщухає.

– Харчовий продукт?

– Так, містере Білий. Відчуття болю доволі відчутне в цей момент.

– Хіба я не видав наказ про заборону будь-якого їдження, пиття або інших непотрібних експериментів з сенсорним апаратом?

– Видали, містере Білий. Відчуття неймовірного болю, про яке я вже згадував раніше, стає просто нестерпним. Що мені тепер робити?

Поняття «наказів» було для аудиторів ще однією новою і незнайомою концепцією. Вони звикли до колегіальних рішень, які приймалися лише тоді, коли вичерпувалися всі можливі варіанти уникнення будь-яких дій стосовно певного питання. Рішення, ухвалені всіма, були рішеннями, ухвалені ніким зокрема, що, відповідно, виключало будь-яку можливість звинувачень.

Але тіла розуміли накази. Це явно було тим, що робило людей людьми, а отже, аудитори погодилися з цим явищем, прагнучи його дослідити. Та й вибору, якщо на те пішло, в них не було. Їх опановували різноманітні відчуття, коли їм давав розпорядження чоловік з холодною зброєю в руках.

Просто дивовижно, наскільки плинно імпульс консультуватися й дискутувати трансформувався в настирне бажання робити те, чого вимагає зброя.

– Ти можеш переконати його відпустити твою руку?

– Здається, він непритомний, містере Білий. Його очі налиті кров’ю. Він продукує ледь чутні звуки, подібні на зітхання. Але його тіло, схоже, рішуче налаштоване не віддавати хліб. Чи не міг би я знову наголосити на питанні нестерпного болю?

Містер Білий підкликав жестом двох інших аудиторів. Доклавши значних зусиль, вони спромоглися вивільнити з мертвої хватки пальці містера Темного Авокадо.

– Нам буде потрібно глибше вивчити це явище, – зазначив містер Білий. – Віровідступниця про це згадувала. Містере Темний Авокадо?

– Так, містере Білий?

– Чи відчуття болю зберігаються?

– Я відчуваю, що моя рука гаряча й холодна водночас, містере Білий.

– Як дивно, – зронив містер Білий. – Я бачу, що нам треба буде ретельніше дослідити біль, – містер Темний Авокадо відчув, як маленький голосочок в нього на потилиці зарепетував від однієї думки про це, а містер Білий тим часом провадив: – Які ще є інші харчові продукти?

– Нам відомі назви трьох тисяч сімсот дев’ятнадцяти таких продуктів, – доповів містер Синьо-Фіолетовий, виходячи вперед. Він став експертом з таких питань, і це було ще однією новинкою для аудиторів. Раніше в них ніколи не було експертів. Те, що знав один, знали всі. Якщо ж один знав щось невідоме іншим, це робило його так званою особистістю. Особистості могли помирати. Але це також наділяло їх силою й вартісністю, а це означало, що їм було не так уже й легко й померти. Тут було над чим поміркувати і, подібно до деяких інших аудиторів, його обличчя вже опанувало цілу низку всіляких посіпувань і посмикувань, реагуючи на намагання його розуму впоратися з усіма думками.

– Назви один із них, – звелів містер Білий.

– Сир, – спритно відповів містер Синьо-Фіолетовий. – Скислий продукт лактації великої рогатої худоби.

– Ми знайдемо трохи сиру, – сказав містер Білий.

Їх проминули троє аудиторів.

Сюзен визирнула з дверей.

– Ти певний, що ми на правильному шляху? – запитала вона. – Ми залишаємо центр міста.

– Це шлях, яким я маю йти, – відповів Лобсанґ.

– Гаразд, але мені не подобаються ці вузенькі вулички. Я не люблю ховатися. Я не з тих, що постійно ховаються.

– Так, я це помітив.

– Що там попереду?

– Задня стіна Королівського музею мистецтв. З другого боку там Брод-Вей, – сказав Лобсанґ. – Цим шляхом нам треба йти.

– Для чоловіка з гір ти добре тут орієнтуєшся.

– Я тут виріс. Знаю також п’ять різних способів проникнути в музей. Я був раніше злодієм.

– А я колись могла проходити крізь стіни, – сказала Сюзен. – Не думаю, що зможу це зробити, коли зупинився час. Якимось чином я ніби втратила цей дар.

– А ви справді могли пройти крізь суцільну стіну?

– Так. Це родинна традиція, – озвалася Сюзен. – Ходімо, пройдемо крізь музей. Там принаймні навіть у найкращі часи мало кого побачиш.

Короля в Анк-Морпорку не було вже багато століть, але палаци збереглися. Місто може обійтися без короля, але от просторими залами з високими гарними стінами воно може користатися ще багато років після того, як монархія залишиться тільки у спогадах, а саму будівлю перейменують на Виставку досягнень народного господарства.

Крім того, хоч останній міський король і не був зображений на полотні олійними фарбами, – враховуючи, особливо, той факт, що він був обезголовлений, після чого ніхто не має найкращого вигляду, навіть курдупель-король, – усі погоджувалися, що він зібрав доволі гарну колекцію мистецьких творів. Навіть міські простолюдини захоплювалися такими роботами, як «Три великі рожеві жінки і шматочок марлі» Караваті або «Чоловік з великим фіговим листком» Мове, а крім того, місто з такою древньою історією, як Анк-Морпорк, накопичило безліч усілякого мистецького сміття, і щоб не захаращувати вулиці, потребувало якогось громадського горища, де все це можна було зберігати. І ось таким чином вистачило лише пари кілометрів плюшевого червоного канату і кількох літніх чоловіків в уніформі, що скеровували відвідувачів до «Трьох великих рожевих жінок і шматочка марлі», для народження Королівського музею мистецтв.