Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 20 страниц)

Вона бачила, як доктор Гопкінс намагається прикласти чашку до губ Джеремі. Юнак затулив лице руками і відштовхнув ліктем чашку, розливаючи на підлогу ліки.

Аж ось пальці леді Л女жон схопили держак. Вона замахнулася і кинула молоток прямісінько в годинник.

Цок 

У цій війні слабша сторона зазнавала поразки. Їхні позиції були погано облаштовані, тактика безладна, стратегія безнадійна. Червона армія прорвала фронт і добивала метушливі рештки ослаблених Чорних батальйонів.

На цій галявині було місце лише для одного мурашника…

Смерть знайшов Війну на землі поміж трави. Той славився своїм педантизмом і увагою до найменших деталей. Війна був у всеозброєнні, але замість людських голів, які він зазвичай прив’язував до сідла, там були мурашині голівки, вусики і таке інше.

– ДУМАЄШ, ВОНИ ТЕБЕ ПОМІЧАЮТЬ? – поцікавився Смерть.

– Сумніваюся, – відповів Війна.

– АЛЕ, ЯКБИ ПОМІТИЛИ, Я ПЕВНИЙ, ЩО ВОНИ Б ЦЕ ОЦІНИЛИ.

– Ха! Єдиний у наш час пристойний театр війни, – сказав Війна. – За це я й люблю мурашок. Чортяки не вчаться, а шо?

– ПОГОДЖУЮСЯ, ЩО ОСТАННІ ЧАСИ ДОВОЛІ МИРОЛЮБНІ, – зронив Смерть.

– Миролюбні? – перепитав Війна. – Ха! Я можу вже спокійно перейменувати себе на «Пацифікацію» або «Політичне врегулювання»! А пам’ятаєш старі часи? У воїнів аж піна з рота йшла! Руки й ноги колошматили навсібіч! Оце були часи, га? – він нахилився й поплескав Смерть по спині. – Мерців у мішок, і чіпляй ярличок, а шо?

Це виглядало обнадійливо, подумав Смерть.

– ЯКЩО ВЖЕ МОВА ЗАЙШЛА ПРО ДАВНІ ЧАСИ, – обережно почав він, – Я ПЕВНИЙ, ЩО ТИ ПАМ’ЯТАЄШ ТРАДИЦІЮ ВИРУШАННЯ В ПУТЬ?

Війна спантеличено глянув на нього.

– Щось нічого не приходить у голову, старий.

– Я ВИСЛАВ КЛИЧ.

– Далі нічого не пригадую…

– АПОКАЛІПСИС? – підказав Смерть. – КІНЕЦЬ СВІТУ?

Війна тупо на нього дивився.

– Чую дзвін та не знаю де він, старий. Ніби хтось стукає в двері, а вдома нікого нема. До речі, якщо вже мова зайшла про дім… – Війна обвів поглядом останки жертв недавньої масакри, що й досі ще сіпалися. – Може, щось перекусимо?

Хащі трави довкола них ставали дедалі нижчі й менші, аж поки це вже була звичайна травичка на галявині біля будинку.

Це був стародавній довгий дім войовничих ірокезів. А де ще було б жити Війні? Проте Смерть зауважив, що дах був зарослий плющем. Він пригадав, що раніше Війна б ніколи не дозволив цьому статися, і його почав гризти черв’як тривоги.

Війна зайшов до будинку і повісив на кілок свій шолом, хоча раніше ніколи його не знімав. І на лавах довкола вогнища сиділи б воїни, а повітря було б просякнуте запахами пива й поту.

– Зі мною старий друзяка, любцю, – повідомив він.

Місіс Війна готувала щось на чорній чавунній плиті сучасної моделі, що була встановлена, побачив Смерть, на місті старого вогнища, а лискучі труби від неї вели до отвору на даху. Місіс невдоволено кивнула Смерті з таким виглядом, як ото дивляться дружини на пияків, яких, попри всі попередження, чоловіки несподівано приводять додому з пивбару.

– Маємо на обід кролика, – буркнула вона й додала тоном людини, яку обдурили, але яка пізніше за все поквитається: – Я сподіваюся, що його вистачить на трьох.

Велика червона мармиза Війни насупилася.

– Хіба мені смакує кролик?

– Так, любий.

– Я думав, що люблю яловичину.

– Ні, любий. Від яловичини тобі здуває живіт.

– О, – зітхнув Війна. – А є цибулька?

– Ти не любиш цибульку, любий.

– Не люблю?

– Через твій шлунок, любий.

– О.

Війна ніяково всміхнувся Смерті.

– Маємо кролика, – повідав він. – Е-е… любцю, а я можу вирушити на Апокаліпсис?

Місіс Війна зняла з каструлі покришку і люто штурхнула щось там усередині.

– Ні, любий, – рішуче заперечила вона. – Ти завжди повертаєшся застуджений.

– Я думав, що мені, е-е, типу подобаються такі речі?..

– Ні, любий. Ти помиляєшся.

Хай там як, але на Смерть це справило враження. Йому ніколи навіть в голову не приходило, що можна зберігати власну пам’ять в чиїйсь іншій голові.

– Може, я випив би пивка? – ризикнув Війна.

– Ти не любиш пити пиво, любий.

– Не люблю?

– Ні, ти через нього потрапляєш у халепи.

– Ага. А як тоді щодо коньячку?

– Коньяк тобі не подобається, любий. Ти любиш пити вівсяний напій з вітамінами.

– Ну, так, – засмучено погодився Війна. – Я зовсім про нього забув, – він зніяковіло зиркнув на Смерть. – Він досить добрий, – пробурмотів він.

– ЧИ МОЖУ Я ПОГОВОРИТИ З ТОБОЮ, – запитав Смерть, – САМ НА САМ?

Війна мав спантеличений вигляд.

– Чи хотів би я пого…

– САМ НА САМ, БУДЬ ЛАСКА, – наполіг Смерть.

Місіс Війна обернулася і зміряла Смерть зневажливим поглядом.

– Я розумію, я все чудово розумію, – погордливо зронила вона. – Але ти тільки посмій сказати щось таке, що підвищить йому кислотність шлунку, попереджаю тебе!

Місіс Війна колись була валькірією, пригадав Смерть. Це було додатковою підставою для того, щоб бути вкрай обережним на полі бою.

– Тебе ніколи не зваблювала перспектива одруження, старий? – поцікавився Війна, коли вона відійшла.

– НІ. КАТЕГОРИЧНО НІ. В ЖОДНОМУ РАЗІ.

– А чому ні?

Смерть розгубився. Це було так, ніби запитати в цегляного муру, якої він думки про стоматологію. Питання не мало жодного сенсу.

– Я БАЧИВСЯ З ДВОМА ІНШИМИ, – сказав він, зігнорувавши це питання. – ГОЛОД НЕ ЗАЦІКАВЛЕНИЙ, А ЧУМА НАЛЯКАНИЙ.

– І що, ми вдвох проти аудиторів? – запитав Війна.

– ПРАВДА НА НАШОМУ БОЦІ.

– Згадуючи свій досвід, – мовив Війна, – я б волів не нагадувати тобі, що стається з дуже маленькими арміями, на чиєму боці є Правда.

– Я БАЧИВ, ЯК ТИ Б’ЄШСЯ.

– Моя старенька правиця вже не та, що була… – пробурмотів Війна.

– ТИ Ж БЕЗСМЕРТНИЙ. ТИ НЕПІДВЛАДНИЙ ХВОРОБАМ, – сказав Смерть, але він бачив стурбований і дещо зацькований вираз очей Війни і розумів, чим це все закінчиться.

Бути людиною означало мінятися, усвідомив Смерть. І навіть Вершники… були вершниками в людській подобі. Люди надали їм певного образу, певної форми. І подібно до богів, до Зубної феї і Батька Вепра, ця форма вплинула на зміст. Їм ніколи не стати людьми, але вони підхопили деякі людські аспекти, немов заразливу хворобу.

Але річ була в тому, що ніщо, ніщо не може характеризуватися одним-єдиним аспектом. Люди уявляють собі сутність, що називається Голодом, але варто їм наділити цю сутність руками, ногами й очима, як виявляється, що Голод наділений також і мозком. А отже, він починає думати. А мозок не може весь час думати лише про нашестя сарани.

Знову непередбачувана поведінка. Постійні ускладнення. Усе змінилося.

«ДЯКУВАТИ НЕБЕСАМ, – подумав Смерть, – ЩО Я ЗОВСІМ НЕ ЗМІНИВСЯ І ЗАЛИШАЮСЯ ТАКИМ САМИМ, ЯКИМ БУВ ЗАВЖДИ».

І він залишився сам.

Цок 

Молоток застиг на півдорозі посеред кімнати. Містер Білий підійшов і взяв його прямо з повітря.

– Справді, ваша світлість, – сказав він. – Ви думаєте, що ми не стежимо за вами? Ти, Ігоре, приготуй годинник до запуску!

Ігор подивився на нього, тоді на леді Л女жон і знову на нього.

– Я виконую накаши лише гошподаря Джеремі, дякую вам, – заявив він.

– Якщо ви запустите годинник, настане кінець світу! – застерегла леді Л女жон.

– Що за нісенітна думка, – заперечив містер Білий. – Курям на сміх.

– Ха-ха-ха, – слухняно підтвердили решта аудиторів.

– Мені не потрібні ліки! – заволав Джеремі, відштовхуючи доктора Гопкінса. – І не потрібно мені вказувати, що я маю робити. Замовкніть усі!

У тиші, що запала, було чутно, як із хмар долинули розкоти грому.

– Дякую, – цього разу спокійніше вимовив Джеремі. – Маю надію, що я раціональна людина, тож і до цього всього поставлюся раціонально. Годинник – це засіб хронометражу. Я побудував ідеальний годинник, шановна пані. Тобто, шановні пані. І панове. Це революціонізує технологію вимірювання часу.

Він простягнув руку і пересунув стрілки годинника майже до відмітки, що позначала першу годину. А тоді штовхнув маятник, і той почав гойдатися.

Світ не перестав існувати.

– Бачите? Всесвіт не зупиняється навіть заради мого годинника, – провадив далі Джеремі. Він склав на грудях руки і сів на лаву. – Дивіться, – спокійно додав він.

Годинник тихенько цокав. Тоді щось заторохкотіло в устаткуванні довкола нього, і зашипіли великі зелені скляні трубки з кислотою.

– Ну, здається, нічого не сталося, – сказав доктор Гопкінс. – Дякувати небесам.

Блискавковідвід, розташований над годинником, почав із тріском іскритися.

– Це прокладається стежка для блискавки, – радісно повідомив Джеремі. – Ми посилаємо маленьку блискавку вгору, і отримуємо у відповідь значно більшу…

Щось рухалося в годиннику. Було чутно немовби легеньке шкварчання, і корпус годинника заповнило зеленкувато-синє сяйво.

– Ага, запускається каскад, – пояснив Джеремі. – Маленька процедура, коли, е-е, традиційніший маятниковий годинник підпорядковується Великому Годиннику, розумієте, щоб кожну секунду відкорегувати щодо абсолютно точного часу, – він усміхнувся, а його щока сіпнулася. – Колись такими будуть усі годинники, – заявив він і додав: – Зазвичай я терпіти не можу такі неточні терміни, як «за лічені секунди», одначе я…

Цок 

На площі точилася якась бійка. Химерні кольори розітнутого часу долини Циммермана забарвлювали цю бійку у світло-сині тони.

Здавалося, ніби двоє вартових намагалися затримати якихось бандитів.

Один бандит завис, нічим не підтримуваний, у повітрі. Інший вистрілив із арбалета, цілячись у вартового, і стріла застигла нерухомо напівдорозі, немовби прибита цвяхом.

Лобсанґ з цікавістю її розглядав.

– Хочеш її помацати, так? – пролунав голос за спиною в Лобсанґа. – Простягнути руку й помацати, попри все, що я тобі казав? Слідкуй за клятим небом!

Лу-Тзе нервово курив. Відлетівши на пару сантиметрів від нього, дим застигав у повітрі.

– Ти певний, що не відчуваєш, де це? – наполіг він.

– Скрізь довкола нас, Підмітальнику. Ми так близько, що… ми ніби намагаємось побачити ліс, стоячи під деревами!

– Гаразд, це вулиця Вправних ремісників, а ось там Гільдія годинникарів, – сказав Лу-Тзе. – Я б не ризикував заходити всередину, якщо це так близько, аж поки остаточно не впевнимося.

– А як щодо Академії?

– Чаклуни не настільки божевільні, щоб пробувати таке!

– А ви хочете позмагатися у швидкості з блискавкою?

– Це можливо, якщо ми почнемо тут, у цій Долині. Блискавка не аж така швидка, як думають люди.

– А ми що, чекаємо, коли з хмари вигулькне вістря блискавки?

– Ха! І де ж це тепер здобувають освіту сучасні діти? Спочатку з землі в повітря вдаряє перший розряд, хлопче. Він пробиває в повітрі гарну діру для головної блискавки. Слідкуй за спалахом. Ми маємо залишити на дорозі якомога більше слідів від наших сандалій, поки він сягне хмар. Ще трохи протримаєшся?

– Та хоч би й цілий день, – сказав Лобсанґ.

– Стільки не треба. – Лу-Тзе знову обвів поглядом небо. – Можливо, я й помилився. Може, це звичайна гроза. Рано чи пізно ти…

Він замовк. Йому достатньо було побачити обличчя Лобсанґа.

– Га-разд, – поволі вимовив підмітальник. – Дай мені напрямок. Якщо не можеш говорити, покажи.

Лобсанґ упав навколішки, охопивши руками голову.

– Я не знаю… не знаю…

Над містом, за кілька кварталів від них, здійнялося сріблисте сяйво. Лу-Тзе схопив хлопця за лікоть.

– Гайда, хлопче. Бігом. Швидше за блискавку, так? Гаразд?

– Так… ага, гаразд…

– Ти ж це можеш, правда?

Лобсанґ закліпав очима. Він знову міг бачити скляний будинок, що простирався понад містом блідим силуетом.

– Годинник, – хрипло вимовив він.

– Біжи, хлопче, біжи! – крикнув Лу-Тзе. – І не зупиняйся в жодному разі.

Лобсанґ кинувся бігти, і це було нелегко. Час розступався перед ним, але спочатку вкрай повільно, чинячи опір натиску його ніг.

З кожним кроком Лобсанґ набирав швидкості, ландшафт знову міняв кольори, а довколишній світ ще більше заповільнювався.

Мало бути ще одне часове заглиблення, казав підмітальник. Інша долина, ще ближче до нульової точки. Лобсанґ мав надію сягнути цього рівня, перш ніж остаточно втратить здатність думати. Здавалося, ніби його тіло ось-ось вибухне; він відчував, як тріщать його кості.

Сяйво попереду було вже напівдорозі до важких, сталевих хмар, коли він добіг до роздоріжжя й побачив, що сяйво підіймається з будинку трохи далі по вулиці.

Він озирнувся на підмітальника й побачив за кілька метрів позаду, як той падає з роззявленим ротом на землю, наче якась статуя. Лобсанґ розвернувся, зосередився й дозволив часу прискоритися.

Він устиг підхопити Лу-Тзе перед самою землею. З вух старого сочилася кров.

– Я не подужаю, хлопче, – пробурмотів підмітальник. – Не зупиняйся! Біжи!

– Я допоможу! Це ніби бігти з гори!

– Але не для мене!

– Я не можу вас тут залишити!

– Не корч із себе героя! Дістанься до клятого годинника!

Лобсанґ завагався. З хмар уже видобувалося розжарене вістря спрямованого вниз розряду.

Він побіг. Блискавка падала на крамничку, до якої було ще декілька будинків. Він міг бачити великого годинника, що висів над вікном.

Лобсанґ ще потужніше штовхнув течію часу, і вона піддалася. Але блискавка вже сягнула залізної жердини над будинком.

Вікно було ближче, ніж двері. Він нагнув голову і стрибнув у вікно, скло розлетілося вдрузки довкола нього, застигаючи в повітрі, а виставлені на вітрині годинники почали падати й теж застигати на льоту, немовби їх полонив невидимий бурштин.

Перед ним були ще одні двері. Він схопився за ручку й потягнув її, відчуваючи шалений опір дерева, змушеного рухатися мало не зі швидкістю світла.

Двері ледве встигли прочинитися на пару сантиметрів, коли він побачив, що блискавка вже поволі струменіла жердиною прямісінько у серцевину великого годинника.

Годинник пробив один раз.

Час зупинився.

Цо… 

Молочар містер Соак саме мив пляшки у зливі, коли повітря потьмяніло, а вода затвердла.

Він якийсь час дивився на неї, а тоді, з виглядом людини, яка любить експериментувати, підняв пляшку над кам’яною підлогою і випустив її з рук.

Вона й далі висіла в повітрі.

– Чорт забирай, – вилаявся він. – Що, черговий ідіот з годинником?

Те, що він зробив далі, не надто нагадувало звичайні дії молочаря. Він вийшов на центр кімнати і виконав декілька рухів руками в повітрі.

Повітря посвітлішало. Вода полилася. Пляшка розбилася – хоча, коли Ронні обернувся і махнув рукою, скляні друзки знову з’єдналися докупи.

Тоді Ронні Соак зітхнув і пішов до кімнати для відстоювання вершків.

Великі чани простягалися вдалину, і якби Ронні дав змогу комусь це зауважити, відразу було б помітно, що ця далина містила в собі значно більше далини, ніж буває зазвичай у нормальних будинках.

– Покажи-но, – звелів він.

Поверхня найближчого молочного чана перетворилася у дзеркало, а тоді в ньому з’явилися зображення…

Ронні повернувся до молочарні, зняв із гачка кашкет і рушив подвір’ям до стайні. Коли він вийшов із неї разом із конем, небо вгорі було понуре, сіре й нерухоме. Кінь був вороний, із хворобливим химерним полиском: створювалося враження, ніби його підсвічували червоним ліхтарем. Його плечі й боки були немовби всіяні червоними блискітками, що вирізнялися навіть на тлі загальної сірості.

І навіть коли його впрягли у воза, він зовсім не був подібний на тих коней, що покірно тягнуть підводи й хури, хоч люди цього не помічали, а Ронні, знову ж таки, ретельно дбав про те, щоб ніхто не звертав на це увагу.

Візок вилискував білою фарбою, позначеною де‑не-де зеленими мазками.

Напис з одного боку гордо проголошував:

РОНАЛЬД СОАК, стерильний молочар. 

*Засновано* 

Було, мабуть, дивно, що люди ніколи не цікавилися: «А коли ж саме засновано?». Бо якби вони поцікавилися, відповідь була б дуже непростою.

Ронні відчинив вхідну браму, і візок, торохкочучи ящиками з молоком, викотився в позачасову мить. Жахіття, подумав він, це ж просто справжнісінька змова, щоб зашкодити малому бізнесу.

Лобсанґ Лудд отямився, почувши, ніби щось клацало й вертілося. Він був у пітьмі, але вона неохоче підкорилася його руці. Здавалася оксамитовою, та й була такою. Він закотився під одну з вітрин.

Щось пульсувало у нього в районі поперека. Він обережно простягнув туди руку й виявив, що то обертається у своїй клітці портативний Зволікатор.

Отже…

Що ж воно сталося? Він існував у позиченому часі. Мав у розпорядженні, можливо, годину, або й того менше. Але міг його розітнути, отже…

Ні. Щось підказало йому, що спроба зробити це з часом, збереженим у пристрої, який виготовив Ку, була б фатальною. Йому відразу уявилося, ніби його шкіру відділяють лічені сантиметри від сповненого лезами бритв усесвіту.

Отже… одна година або й набагато менше. Але ж він міг би накрутити веретено, правильно?

Ні. Ручка була ззаду. Він міг би накрутити лише чиєсь інше веретено. Дякую тобі, Ку, за твої експериментальні моделі.

А міг би він його зняти тоді? Ні. Ремені були невід’ємною частиною веретена. Без них різні частини його тіла рухалися би з різною швидкістю. Подібного результату можна було б досягти, якби заморозити людське тіло до твердого стану, а тоді штовхнути це заледеніле тіло донизу кам’яними сходами.

Відкрити ящик цвяходером, який усередині ящика…

Через щілину у дверях сочилося зеленкувато-синє сяйво. Він підступив на крок і почув, що веретено раптом пришвидшилося. Це означало, що воно позбувалося часу, і це було погано, якщо в розпорядженні залишалася лише година, а то й набагато менше.

Він відступив на крок від дверей, і Зволікатор знову почав клацати розмірено.

Отже…

Лу-Тзе був десь на вулиці, і в нього було веретено, яке також мало автоматично включитися. У цьому позачасовому світі він був єдиною особою, що могла покрутити ручку.

Скло, розбите ним під час стрибка у вікно, утворило довкола отвору щось подібне на велику іскристу квітку. Він простягнув руку, щоб торкнутися одного уламка. Той заворушився, мов жива істота, порізав Лобсанґові палець, а тоді почав падати на землю, зупинившись лише тоді, коли вийшов за межі поля, що оточувало тіло юнака.

Не торкайся людей, застерігав Лу-Тзе. Не торкайся стріл. Не торкайся речей, які рухаються, таким є правило. Але скло…

…але скло, в нормальному часі, розліталося в повітрі. Воно й далі було наділено енергією, так?

Він обережно проминув скло і спробував відчинити вхідні двері до крамнички.

Дерев’яні двері рухалися вкрай поволі, опираючись неймовірній швидкості.

Лу-Тзе на вулиці не було. Але за кілька сантиметрів над землею, якраз над тим місцем, де був старий, висіло щось нове. Щось таке, чого там не було раніше.

Хтось із власним портативним часом побував тут, кинув цю штуку і рушив далі, перш ніж вона впала на землю.

Це була маленька скляна баночка, забарвлена часовими ефектами в синій колір. Цікаво, якою енергією вона зараз наділена? Лобсанґ склав докупи долоні, обережно підчепив її знизу й підняв угору, відчувши поколювання й раптову вагу баночки, коли поле веретена відреагувало на неї.

Аж ось повернулися справжні її кольори. Баночка була молочно-рожева, хоч її скло було радше прозоре, а рожевим був її вміст. Паперова покришка була розмальована поганенькими друкованими зображеннями невірогідно бездоганних полуниць довкола вигадливих літер, що складалися в наступний напис:

Рональд Соак, стерильний молочар. 

ПОЛУНИЧНИЙ ЙОГУРТ

«Свiжий, мов ранкова роса» 

Соак? Йому знайоме це ім’я! Це той чоловік, який доставляв молоко Гільдії! До речі, добре і свіже молоко, на відміну від водянистої зеленкуватої бурди, яку постачали інші молочарі. Усі вважали його дуже надійним постачальником. Однак, надійний або ні, він був лише молочарем. Ну, гаразд, нехай і дуже добрим молочарем, але якщо зупинився час, чому тоді…

Лобсанґ розпачливо роззирнувся довкола. Вулиця й далі була заповнена людьми й возами. Ніхто з них не рухався. Ніхто й не міг рухатися.

Але щось пробігло ринвою. Щось подібне на щура в чорній мантії пробігло там на задніх лапках. Воно подивилося на Лобсанґа, і він побачив там не голову, а череп. І цей череп був вельми життєрадісний.

Слово ПІ-ПІ проявилося в його мозку без того, щоб прозвучати у вухах. Тоді щур стрибнув на бруківку і подріботів кудись вуличкою.

Лобсанґ рушив за ним услід.

Наступної миті хтось схопив його ззаду за шию. Він спробував вивільнитися і усвідомив, що під час сутичок занадто покладався на своє вміння розтинати час. До того ж у особи, що його схопила, була дуже міцна хватка.

– Я просто хочу впевнитися, що ти не вчиниш якоїсь дурниці, – пролунав голос. Це був жіночий голос. – Що це в тебе на спині?

– Хто ти?..

– Згідно з протоколом, – заявив голос, – у таких ситуаціях запитання ставить та, хто схопила тебе за горло мертвою хваткою.

– Е-е, це Зволікатор. Е-е, він зберігає час. Хто…

– О, боже, ти знову за своє. Як тебе звати?

– Лобсанґ. Лобсанґ Лудд. Чуєте, чи не могли б ви мене накрутити, будь ласка? Це терміново.

– Звісно. Лобсанже Лудд, ти легковажний та імпульсивний і заслуговуєш на ідіотську і безглузду смерть.

– Що?

– А ще до тебе повільно все доходить. Ти мав на увазі цю ручку?

– Так. У мене закінчується час. А тепер я можу запитати, хто ви така?

– Міс Сюзен. Не рухайся.

Він почув за спиною неймовірно приємний звук накручування годинникового механізму Зволікатора.

– Міс Сюзен? – перепитав він.

– Так мене називають більшість моїх знайомих. А тепер я тебе відпускаю. Мушу тільки додати, що намагання вчинити якусь дурницю не принесе бажаного ефекту. Крім того, я зараз єдина особа в світі, котра може виявити бажання ще раз покрутити ту ручку.

Хватка послабилася. Лобсанґ поволі обернувся.

Міс Сюзен виявилася доволі тендітною жінкою у строгому чорному вбранні. Її біляве з чорною смужкою волосся оточувало їй голову осяйним ореолом. Але найбільше в ній вражало… вражало все, усвідомив Лобсанґ, усе від виразу її обличчя до пози, яку вона обрала. Деякі люди опиняються на задньому плані. Міс Сюзен опинялася на передньому плані. Вона впадала у вічі. Усе, що було за її спиною, здавалося другорядним тлом, фоном, заднім планом.

– Закінчив? – запитала вона. – Усе роздивився?

– Вибачте. А чи ви бачили старого чоловіка? Вбраного подібно до мене? З такою самою штукою на спині?

– Ні. Тепер моя черга. Чи маєш ти ритм?

– Що?

Сюзен округлила очі.

– Гаразд. Чи маєш ти музику?

– Не тут, ні!

– І дівчини ти, очевидно, не маєш, – зробила висновок Сюзен. – Кілька хвилин тому я бачила тут Старого Бідуна. Раджу тобі на нього не нарватися.

– Це хтось такий, що міг би забрати мого товариша?

– Сумніваюся. Крім того, Старий Бідун радше «щось», аніж «хтось». Хай там як, але тут є зараз набагато гірші за нього істоти. Навіть бабаї сховалися під землю.

– Чуєте, час зупинився, так? – запитав Лобсанґ.

– Так.

– А чому ж ви розмовляєте тут зі мною?

– Мене важко назвати створінням часу, – відповіла Сюзен. – Я ним користаюся, але не мушу в ньому існувати. Нас таких є декілька.

– Типу згаданого вами Старого Бідуна?

– Власне. А ще є Батько Вепр, Зубна Фея, Піщаний Чоловік, така ось публіка.

– Я думав, це міфічні істоти?

– І що? – Сюзен визирнула на вулицю.

– То ви не такі?

– Я так розумію, що ти не зупинив годинник, – сказала міс Сюзен, озираючи вулицю.

– Ні, я… не встиг. Мабуть, мені не треба було повертатися, щоб допомогти Лу-Тзе.

– Я перепрошую? Ти мчав, щоб запобігти кінцю світу, а тоді зупинився, щоб допомогти якомусь старому? Ти… просто герой!

– О, я б не сказав, що був ге… – Лобсанґ затнувся на півслові. Вона не сказала «Ти герой», маючи на увазі «Ти справжня зірка»; вона це сказала таким тоном, яким люди кажуть «Ти справжній ідіот».

– Я часто бачу таких, як ти, – провадила Сюзен. – Знаєш, герої мають дуже дивні стосунки з елементарною математикою. Якби ти розбив годинник перед тим, як він пробив, усе було б добре. А тепер світ зупинився, на нас здійснено вторгнення, і ми, можливо, всі загинемо лише тому, що ти зупинився для надання комусь помочі. Тобто дуже шляхетний учинок і таке інше, але також дуже-дуже… людський.

Вона вжила це слово, явно маючи на увазі «безглуздий».

– Маєте на увазі, що для порятунку світу потрібні бездушні шельми, які все холоднокровно розраховують? – огризнувся Лобсанґ.

– Холоднокровний розрахунок стає в пригоді, мушу зізнатися, – зазначила Сюзен. – Ну, а тепер, може, ходімо й поглянемо на той годинник?

– Навіщо? Шкоди вже заподіяно. Якщо ми тепер його розіб’ємо, це тільки погіршить справи. Крім того, е-е, веретено біля нього почало дуріти, і я, е-е, я відчув…

– Що треба остерігатися, – договорила за нього Сюзен. – Добре. Обережність не завадить. Але я хотіла б дещо перевірити.

Лобсанґ намагався взяти себе в руки. Ця дивна жінка мала такий вигляд, ніби точно знала, що вона робить… ніби точно знала, що будь-хто робить… та й, зрештою, який у нього був вибір? Тут він згадав про баночку з йогуртом.

– А це щось означає? – запитав він. – Я впевнений, що ця штука з’явилася на вулиці вже після зупинки часу.

Вона взяла баночку й оглянула її.

– О, – недбало зронила вона. – Це ж Ронні тут був, так?

– Ронні?

– Ой, та його всі знають.

– Що це має означати?

– Скажімо так, якщо твого товариша знайшов він, то з товаришем усе буде добре. Мабуть, буде добре. Принаймні краще, ніж якби його знайшло щось інше. Слухай, зараз не час турбуватися лише про когось одного. Холодний розрахунок, ясно?

Вона вийшла на вулицю. Лобсанґ рушив услід. Сюзен йшла так, немовби вулиця була її власністю. Зазирала в кожен провулочок і дверний отвір, але зовсім не як потенційна жертва, що остерігається нападників. Лобсанґу здавалося, ніби вона була розчарована тим, що не знайшла нічого небезпечного в тих закутках.

Вона наблизилася до крамнички, ступила крок усередину, але зупинилася на мить, розглядаючи завислу в повітрі квітку, утворену розбитим склом. З її виразу було помітно, що все це її анітрохи не здивувало, і що вона бачила в житті значно цікавіші речі. Тоді вона рушила далі й зупинилася біля внутрішніх дверей. Крізь щілину й далі сочилося сяйво, але було воно тепер дещо тьмяніше.

– Заспокоюється, – зронила вона. – Не повинно бути аж так погано… але там є двоє людей.

– Хто саме?

– Зачекай-но, я відчиню двері. І будь обережний.

Двері рухалися вкрай повільно. Лобсанґ зайшов у майстерню вслід за дівчиною. Веретено почало набирати швидкість.

Годинник посеред кімнати сяяв так сліпуче, що боляче було дивитися.

Та він однак не відводив погляду.

– Він… він саме такий, яким я його уявляв, – вимовив він. – Це шлях до…

– Не підходь до нього, – застерегла Сюзен. – Це непевна смерть, повір мені. Будь уважний.

Лобсанґ закліпав очима. Він явно не міг збагнути останні пару речень.

– Що ви сказали?

– Сказала, шо це непевна смерть.

– Вона що, гірша за певну смерть?

– Набагато. Дивися, – Сюзен підняла з підлоги молоток і легенько наблизила його до годинника. Він почав вібрувати в її руці, і вона ледь чутно вилаялася, коли він вислизнув з її пальців і щез. А перед цим довкола годинника утворилося невеличке кільце, що скорочувалося і могло бути подібним на молоток, якби його зробити дуже пласким і зігнути в коло.

– Чи ти розумієш, що сталося? – запитала вона.

– Ні.

– Я теж. А тепер уяви себе тим молотком. Непевна смерть, зрозумів?

Лобсанґ подивився на двох застиглих людей. Один був середнього зросту і мав відповідну кількість кінцівок та інших придатків, що свідчили про приналежність до людської раси, а отже, цю приналежність можна було, мабуть, не піддавати сумніву. Він дивився на годинник. Також це робила інша постать чоловіка середніх літ з переляканим обличчям, що й далі тримав у руках чашку з чаєм, а також, наскільки міг бачити здалеку Лобсанґ, тістечко.

– Той, який ніколи б не переміг у конкурсі краси, навіть якби був єдиним конкурсантом, це Ігор, – повідомила Сюзен. – А іншим гостем є доктор Гопкінс з Гільдії годинникарів.

– Тож ми принаймні знаємо, хто виготовив годинника, – сказав Лобсанґ.

– Не думаю. Майстерня містера Гопкінса розташована за кілька кварталів звідси. І він виготовляє всілякі нові й екстравагантні моделі годинників для химерних і вибагливих клієнтів. Це його спеціальність.

– Тоді його зробив той… Ігор?

– Та де там, ні! Ігорі є професійними слугами. Вони ніколи не роблять нічого самі.

– Ви стільки всього знаєте, – мовив Лобсанґ, а Сюзен тим часом кружляла довкола годинника, немов борчиня, що вичікує момент для вдалого виконання прийому.

– Так, – погодилась вона, не повертаючи голови. – Знаю. Перший годинник зламався. А цей працює. Той, хто його створив – справжній геній.

– Лихий геній?

– Важко сказати. Не бачу жодних ознак.

– Яких ще ознак?

– Ну, явною підказкою був би напис «Ха-ха-ха!!!!!» збоку, ти так не думаєш? – запитала вона, округливши очі.

– Я вам тільки заважаю, так? – запитав Лобсанґ.

– Ні, зовсім ні, – озвалася Сюзен, придивляючись тепер до верстака. – Тут немає нічого. Гадаю, він міг налаштувати таймер. Щось типу будильника…

Вона замовкла.

Взяла до рук довгий гумовий шланг, намотаний на гак біля скляних банок, і пильно його оглянула. Тоді пожбурила його в кут, дивлячись на нього так, ніби ніколи в житті нічого подібного не бачила.

– Нічого не кажи, – неголосно звеліла вона. – У них дуже загострені відчуття. Просто обережно обійди ті великі скляні чани в тебе за спиною і намагайся зробити це якомога непримітніше. І роби це Вже.

Останнє слово пролунало з якимись дивними обертонами, і Лобсанґ відчув, як його ноги почали рухатися, майже без його свідомого контролю.

Двері трохи відхилилися, і увійшов якийсь чоловік.

Його обличчя вирізнялося тим, подумав пізніше Лобсанґ, що його неможливо було запам’ятати. Він ще ніколи не бачив обличчя, якому бракувало жодних примітних рис. Там був і ніс, і рот, і очі, і були вони цілком бездоганні, але однак вони якимось чином не поєднувалися в обличчя. Були просто частинами чогось, що не було цілісним. Якщо й були чимось, то хіба що ликом статуї, яка мала гарний вигляд зовні, але внутрішньо була порожня.

Поволі, немовби думаючи, як мають рухатися м’язи, цей чоловік повернувся і глянув на Лобсанґа.

Лобсанґ відчув бажання розітнути час. Веретено застережливо загуло в нього на спині.

– Гадаю, що цього вже досить, – сказала Сюзен, ступаючи вперед. Чоловіка перекрутило. Його живіт отримав удар ліктем, а тоді її долоня так міцно схопила його за підборіддя, що його ноги відірвалися від землі, а тіло вдарилося об стіну.

Коли він упав, Сюзен щосили лупнула його по голові гайковим ключем.

– Можемо тепер іти, – сказала вона недбало, немовби щойно просто впорядковувала якісь розкидані папери. – Нас більше ніщо тут не тримає.

– Ви його вбили!

– Звичайно. Він не людська істота. Я такі речі… відчуваю. Передалося мені у спадок. До речі, піди й забери той шланг. Швидше.

Позаяк у руках у неї й далі був гайковий ключ, Лобсанґ так і зробив. Принаймні спробував це зробити. Шланг, який вона пожбурила в куток, заплутався і утворив купу вузлів, немов гумове спагеті.