Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 20 страниц)

– Ну, так. Бо це ж було доволі суворе рішення. 

– Хтось мусить їх приймати, – гостро відрізала пані Оґґ. – Крім того, я вже достатньо прожила на світі й помітила, що ті, в кого є здатність сяяти, сяятимуть навіть крізь шість шарів гною, тоді, як ті, хто не здатні сяяти, не засяяють, скільки б їх не полірувати. Ти можеш думати собі інакше, але там тоді була я. 

Вона поштрикала сірником чашечку своєї люльки. 

Згодом заговорила знову: 

– Оце й усе. Я, звичайно, могла б залишитися, бо там навіть колиски не було, але той чоловік відвів мене вбік, подякував і сказав, що мені вже час іти. Ну, а чого б я мала сперечатися? Там було кохання. Відчувалося прямо в повітрі. Але мушу зізнатися, що інколи мені дуже кортіло довідатися, чим там усе закінчилося. Дуже кортіло. 

Відмінності все ж таки були, мусила визнати Сюзен. Двоє різних життів справді залишили на їхніх обличчях неповторні сліди.

До того ж ці сутності були народжені з різницею в секунду або й більше, а за секунду може змінитися багато чого у всесвіті.

Подумай про ідентичних близнюків, сказала вона сама собі. Але ж це дві різні сутності, що займають тіла, які принаймні спочатку бувають ідентичними. Проте вони не починаються як ідентичні сутності.

– Він дуже схожий на мене, – зронив Лобсанґ, а Сюзен закліпала очима. Вона нахилилася ближче до непритомної постаті Джеремі.

– Повтори це ще раз, – попросила вона.

– Я сказав, що він дуже схожий на мене, – повторив Лобсанґ.

Сюзен глянула на леді Л女жон, яка сказала:

– Я теж це побачила, Сюзен.

– Хто що побачив? – розгубився Лобсанґ. – Що ви від мене приховуєте?

– Його губи рухаються, коли ти говориш, – пояснила Сюзен. – Вони намагаються відтворити ті самі слова.

– Він може читати мої думки?

– Гадаю, що це значно складніше, – Сюзен підняла обм’яклу руку Джеремі і легенько вщипнула шкіру між великим і вказівним пальцями.

Лобсанґ скривився і глянув на власну руку. Шкіра там стала білою, а тоді знову почала червоніти.

– Не тільки думки, – сказала Сюзен. – Отак зблизька ти відчуваєш його біль. Його вуста реагують на твою мову.

Лобсанґ придивився до Джеремі.

– А що станеться, – поволі вимовив він, – коли він очуняє?

– Мені теж це цікаво, – сказала Сюзен. – Можливо, тобі не варто тут бути.

– Але ж я маю бути саме тут!

– Принаймні зараз нам не можна тут залишатися, – зауважила леді Л女жон. – Я знаю свою братію. Вони вирішуватимуть, що їм робити. Знаки їх надовго не затримають. А в мене закінчилися цукерки з м’якою начинкою.

– Що ти мав би робити, опинившись там, де мав би бути? – запитала Сюзен.

Лобсанґ простягнув руку і торкнувся кінчиком пальця долоні Джеремі.

Світ побілів.

Пізніше Сюзен подумала, що саме так буває, мабуть, у самому серці зірки. Немає там нічого жовтого, і полум’я там не побачиш, лише розпечену білість екстремального й оглушливого перевантаження всіх відчуттів.

Поволі це змінилося імлою. З’явилися стіни кімнати, але вона могла бачити крізь них. Далі були інші стіни й інші кімнати, прозорі, наче крига, і видимі лише в кутках і там, куди потрапляло світло. У кожній з них на неї, повернувшись, дивилася інша Сюзен.

Цим кімнатам не була кінця-краю.

Сюзен була раціональною. Вона знала, що це було серйозною вадою її характеру. Це не додає вам популярності або життєрадісності і навіть – що здавалося їй найнесправедливішим – не підтверджує вашу правоту. Але це додає вам впевненості, а вона була впевнена, що всі ці явища, які відбуваються довкола неї, не були, в будь-якому прийнятному сенсі, реальними.

Це не становило якоїсь проблеми само по собі. Більшість речей, якими займали себе люди, також не були реальними.

Але інколи розум найраціональнішої особи зіштовхувався з чимось настільки великим, настільки складним і настільки недоступним для осягнення, що починав натомість розповідати сам собі всілякі баєчки. А коли він відчував, що збагнув сенс якоїсь байки, йому здавалося, ніби він збагнув сенс усього цього величезного і незбагненного насправді явища. От і тепер, знала Сюзен, її розум розповідає сам собі таку байку.

Пролунав сильний гуркіт, немовби зачинялися великі й важкі металеві двері, тоді ще одні і ще, дедалі гучніше і швидше…

Всесвіт прийняв рішення.

Щезли інші скляні кімнати. Стіни перестали бути прозорими. З’явилися кольори, спочатку пастельні, а згодом дедалі темніші, коли стала повертатися позачасова реальність.

Ліжко було порожнє. Лобсанґ пропав. Але повітря було сповнене смужками синього світла, що оберталися й лопотіли, неначе стрічки від вітру під час бурі.

Сюзен згадала, що може знову дихати.

– Ох, – вимовила вона вголос. – Доля.

Вона озирнулася. Розпатлана леді Л女жон не відводила очей від порожнього ліжка.

– Є звідси якийсь інший вихід?

– В кінці коридора є ліфт, Сюзен, але що сталося?..

– Не Сюзен, – відрізала Сюзен. – А міс Сюзен. Сюзен я тільки для друзів, а ти до них не належиш. Я анітрохи тобі не вірю.

– Я вже й сама собі не вірю, – покірно пробурмотіла леді Л女жон. – Але чи це допоможе?

– Покажи мені той ліфт, чуєш?

Це виявилося звичайною великою коробкою завбільшки з невеличку кімнату, що була підвішена до цілої павутини мотузок і коловоротів на стелі. Схоже було, що цей ліфт встановили нещодавно для перевезення великих мистецьких робіт. Більшу частину стіни займали розсувні двері.

– У підвалі є спеціальні лебідки-кабестани, які піднімають кабіну, – пояснила леді Л女жон. – Низхідний рух уповільнюється задля безпеки механізмом, завдяки якому вага ліфта, що спускається вниз, перекачує воду в цистерни для дощової води на даху, а тоді ця вода виливається назад у порожнисту противагу, яка допомагає піднімати вгору важчі експонати з…

– Дякую, – обірвала її на півслові Сюзен. – Але для спуску ліфта насамперед потрібен час, – ледь чутно вона додала: – Ти можеш допомогти?

Стрічки синього світла покружляли довкола неї, мов цуценята, спраглі забави, а тоді полинули до ліфта.

– Хоча, – додала вона, – здається, Час тепер на нашому боці.

Міс Мандаринова була здивована, як швидко вчиться тіло.

Досі аудитори навчалися завдяки лічбі. Раніше чи пізніше все зводилося до цифр. Якщо ви знали всі цифри, ви знали все. Нерідко «пізніше» означало набагато пізніше, але це не мало значення, бо для аудитора час був лише ще однією цифрою. Але мозок, ці кілька фунтів драглистих хрящів, так швидко рахував цифри, що вони взагалі переставали бути цифрами. Вона дивувалася, як легко він міг спрямувати руку, щоб та зловила в повітрі м’ячик, немовби підсвідомо вираховуючи всі майбутні позиції руки й м’яча.

Здавалося, ніби почуття функціонують і надають їй свої висновки швидше, ніж вона встигає подумати.

Саме зараз вона намагалася витлумачити іншим аудиторам, що немає нічого неможливого в тому, щоб не годувати слона, коли немає жодного слона, якого треба годувати. Міс Мандаринова була однією з найтямущіших аудиторок, яка швидко вчилася і вже визначила низку речей, подій і ситуацій, які вона віднесла до категорії «абсолютно безглуздих». На «абсолютно безглузді» речі можна було не звертати жодної уваги.

Декому з них важко давалося розуміння цього, але вона раптом зупинилася посередині речення, почувши гуркіт ліфта.

– Там є хтось нагорі? – запитала вона.

Присутні аудитори похитали головами. Напис «ІГНОРУВАТИ ЦЕЙ ЗНАК» цілковито збив їх із пантелику.

– Тоді хтось спускається вниз! – вигукнула міс Мандаринова. – Вони вислизають звідси! Їх треба зупинити!

– Нам треба обговорити… – почав був один аудитор.

– Роби, що я звеліла, органічний ти органе!

– Це все пов’язано з особистостями, – сказала леді Л女жон, коли Сюзен штовхнула, відчиняючи, двері на даху і ступила на покрівлю.

– Так? – перепитала Сюзен, озираючи мовчазне місто. – Я думала, що ви були цього позбавлені.

– Тепер вони їх здобувають, – додала леді Л女жон, вилазячи на покрівлю біля Сюзен. – А особистості визначають себе відносно інших особистостей.

Сюзен, скрадаючись уздовж парапету, обміркувала це дивне речення.

– Маєш на увазі, що можуть розпочатися палкі суперечки? – запитала вона.

– Так. Раніше в нас ніколи не було власного «я».

– Ну, я бачу, що ти вже даєш собі з цим раду.

– Лише тому, що стаю цілковито й абсолютно божевільною, – пояснила її світлість.

Сюзен озирнулася.

Капелюшок і сукня леді Л女жон цілком пошарпалися і з них злітали блискітки. А ще змінилася її зовнішність. Немовби на делікатну порцеляну її обличчя хтось натягнув химерну маску, виготовлену якимось блазнем. Сліпим, імовірно, блазнем. Який до того ж був у боксерських рукавицях. А довкола нього була мряка. Леді Л女жон дивилася на світ так званими «очима єнота» з синцями, а губна помада торкнулася її вуст лиш де‑не-де і припадково.

– Ти не схожа на божевільну, – збрехала Сюзен. – У цілому.

– Дякую. Але боюся, що здоровий глузд визначається більшістю. Чи ти знаєш вислів «Ціле більше, ніж сума його частин»?

– Звичайно, – Сюзен озирала дахи, шукаючи шлях донизу. Їй це вже починало набридати. Ця… річ, здається, мала настрій говорити. Або, радше, базікати безцільно.

– Це божевільне твердження. Безглузде. Але тепер я вірю в його правдивість.

– Добре. Ліфт почне спускатися вниз… зараз.

Смужки синього світла витанцьовували біля дверцят ліфта, наче форель у потоці.

Аудитори зібралися разом. Вони вчилися. Багато хто роздобув уже зброю. І дехто не вважав за потрібне пояснювати іншим, що тримати в руці щось таке наступальне є цілком природною річчю. Це стосувалося чогось глибинного в найсокровеннішій ділянці мозку.

Але їх чекала прикра несподіванка, коли двоє їхніх відчинили дверцята ліфта й побачили посеред підлоги напіврозталу шоколадну цукерку з вишневим лікером.

Її пахощі полинули до аудиторів.

Вціліла тільки одна аудиторка, але коли міс Мандаринова також поласувала цукеркою, в живих не залишилося взагалі нікого.

– Одним із незаперечних життєвих фактів, – зазначила Сюзен, стоячи на краю музейного парапету, – є те, що серед усіх цих порожніх обгорток зазвичай ховається остання шоколадна цукерочка.

Тоді вона простягла руку і схопилася за водостічну трубу.

Вона не була певна, як це спрацює. Якби вона впала… але чи впаде вона? Для падіння не було часу. Вона мала свій особистий час. Теоретично, якби в подібній ситуації існувало щось на кшталт конкретної теорії, це означало б, що вона просто ковзне вниз до землі. Але час для того, щоб визначити правдивість подібної теорії можна було знайти тільки тоді, коли вже не існувало іншого вибору. Теорія була лише ідеєю, а водостічна труба – незаперечним фактом.

Довкола її рук замерехтіло синє сяйво.

– Лобсанже? – неголосно спитала вона. – Це ж ти, правда?

Це ім’я пасує нам, як і будь-яке інше. Голос був ледь чутний, наче дихання.

– Це, мабуть, безглузде запитання, але де ти?

Ми лише спогад. І я ослаблений. 

– Он як. – Сюзен ковзнула трохи далі.

Але я зміцнію. Дістанься до годинника. 

– Який у цьому сенс? Ми ж нічого не зробимо!

Часи змінилися.

Сюзен сягнула землі. Леді Л女жон незграбно спустилася слідом. Її вечірня сукня ще більше роздерлася.

– Можу я підказати тобі щось стосовно моди? – запитала Сюзен.

– Буду рада почути, – чемно відповіла її світлість.

– Довгі світло-вишневі панталони з цією сукнею? Поганий вибір.

– Справді? Але ж вони такі барвисті й теплі. А що я мала би вбрати натомість?

– З отакенним вирізом? Практично нічого.

– Але чи це було б допустиме?

– Е-е… – Сюзен зовсім не мала бажання розтлумачувати всі тонкощі й нюанси дамської білизни комусь, хто навіть і не був кимось. – Для тих, кого б це могло зацікавити, так, – відповіла вона. – Це довго пояснювати.

Леді Л女жон зітхнула.

– І так воно з усім, – зронила вона. – Навіть із одягом. Замінник шкіри для зберігання тілесного тепла? Це ж просто. І легко сказати. Але з’ясовується, що є море всіляких правил і винятків, які неможливо збагнути.

Сюзен озирнула Брод-Вей. Він був заповнений мовчазними перехожими, але жодного аудитора ніде не було видно.

– Ми ще нарвемося на них, – вимовила вона вголос.

– Так. Їх будуть, щонайменше, сотні, – сказала леді Л女жон.

– Чому?

– Бо нам завжди було цікаво знати, що таке життя.

– Тоді ходімо на Зефірну вулицю, – порадила Сюзен.

– А що там такого для нас?

– «Вайнріх і Беттхер».

– Хто це такі?

– Гадаю, що засновники – герр Вайнріх і фрау Беттхер – померли дуже давно. Але їхня крамничка й досі процвітає, – пояснила Сюзен, перетинаючи вулицю. – Нам потрібні боєприпаси.

Леді Л女жон наздогнала її.

– О. То вони виробляють шоколад? – запитала вона.

– А ведмідь какає в лісі? – саркастично зронила Сюзен і відразу зрозуміла, що припустилася помилки.[16]16
  Якщо задовго вчити маленьких дітей, ваша лексика збагачується такими ось фразами.


[Закрыть]

Але було вже пізно. Леді Л女жон на мить замислилася.

– Так, – відповіла вона зрештою. – Так, я думаю, що більшість різновидів випорожнюється саме таким чином, принаймні в зонах із помірним кліматом, але дехто з них…

– Я мала на увазі, що так, вони виробляють шоколад, – не дала їй договорити Сюзен.

Марнота, марнославство, думав Лу-Тзе, поки молочний візок торохкотів мовчазним містом. Ронні мав у собі щось від божества, а люди такого типу не люблять ховатися. Не по-справжньому. Їм подобається залишати маленькі натяки, якусь смарагдову скрижаль, якийсь код у гробниці серед пустелі, якийсь знак, що повідомляє уважному дослідникові: Я тут був, і був я великим.

Чого боялися первісні люди? Ночі, мабуть. Холоду. Ведмедів. Зими. Зірок. Безмежного неба. Павуків. Змій. Одне одного. Люди боялися безлічі речей.

Він дістав із наплічника пошарпаний примірник «Шляху» й розгорнув його навмання.

97-й коан: «Чого бажаєте собі, те й мишам робіть». Гм-м. Це не допомагає. Крім того, він інколи не був певний, чи правильно записав цей коан, хоч він завжди спрацьовував. Він завжди залишав цих польових ссавців у спокої, і вони відповідали йому тим самим.

Він зробив ще одну спробу.

124-й коан: «Дивовижно, що можна побачити, якщо розплющити очі».

– Що то за книжка, ченцю? – поцікавився Ронні.

– Ой, та… нічого особливого, – буркнув Лу-Тзе і роззирнувся.

Візок проминав похоронний заклад. Власник явно вклав чималі гроші у величезну вітрину з листового скла, хоч підприємці, які надають ритуальні послуги, зазвичай не мають особливого привабливого товару, щоб виставляти його напоказ, і задовольняються переважно темними скорботними шторами й, можливо, якоюсь вишуканою урною для праху.

І іменем П’ятого вершника.

– Ха! – неголосно зронив Лу-Тзе.

– Щось кумедного, ченцю?

– Це ж очевидно, якщо так подумати, – сказав Лу-Тзе радше самому собі, а не Ронні. А тоді повернувся на сидінні і простягнув руку.

– Приємно познайомитися, – мовив він. – Спробую вгадати ваше ім’я.

І назвав його.

Сюзен висловилася на диво неточно. Назвати Вайнріха і Беттхер «виробниками шоколаду» було тим самим, що назвати Леонарда-з-Квірма «непоганим малярем, який також практикував інші речі» або Смерть «тим, кого б ви не хотіли зустрічати щодня». Усе нібито було правильно, але бракувало цілісної картини.

По-перше, вони не виробляли, а творили. А це велика різниця.[17]17
  Зазвичай до десяти доларів за фунт.


[Закрыть] І хоча їхня делікатесна крамничка торгувала результатами їхньої творчості, вони ніколи не рекламували ці результати примітивною демонстрацією їх напоказ у вітринах. Бо це свідчило б про… скажімо так, надмірну зажерливість. Зазвичай у вітринах «В + Б» можна було побачити шовкові й оксамитові драпірування, поміж яких на підставці було виставлено хіба що якийсь один сорт їхнього неймовірного праліне або не більше трьох славетних заморожених карамельок. І там не було цінника. Якби ви запитали, скільки коштують шоколадні цукерки «В + Б», ви б з’ясували, що вони вам не по кишені. А якби ви скуштували бодай одну цукерочку, знаючи, що вона вам не по кишені, ви б почали заощаджувати, красти, грабувати і продавати старших членів вашої родини заради того, щоб бодай ще разочок відчути в роті той смак, у який закохався до безтями ваш язик, і який перетворив вашу душу у збиті вершки.

На бруківці перед крамничкою було влаштовано прихований водостік для відведення зайвої слини людей, що розглядали вітрину.

Вайнріх і Беттхер були, очевидно, іноземцями, і, відповідно, анк-морпорська Гільдія кондитерів була впевнена, що вони не розуміють особливостей місцевих смакових рецепторів.

Мешканцями Анк-Морпорка, переконувала Гільдія, були прості й сердечні люди, які не сприймали шоколад, начинений тертим какао, і явно відрізнялися від розніжених і претензійних чужинців, які до всього додавали вершки. Місцевий люд віддавав перевагу шоколаду, зробленому здебільшого з молока, цукру, смальцю, ратиць, губ, усіляких виділень, щурячих какульок, тиньку, мух, сала, деревини, волосся, ворсу, павуків і розтертого в порошок лушпиння какао. Це означало, що згідно із харчовими стандартами центральних виробників шоколаду в Бороґравії та Квірмі, анк-морпоркський шоколад формально підпадав під категорію «сирів» і тільки завдяки іншому кольору уникнув того, щоб його визначили «розчином для кахлів».

Сюзен дозволяла собі ласувати щомісяця однією з найдешевших їхніх коробок. І вона легко могла зупинитися, якби забажала, скуштувавши тільки частину солодощів.

– Тобі не обов’язково заходити, – сказала вона, відчиняючи двері до крамнички. Біля прилавка скупчилися застиглі покупці.

– Прошу називати мене Мірією.

– Не думаю, що я…

– Будь ласка? – мало не благаючи, попросила леді Л女жон. – Ім’я важливе.

Зненацька, попри все, Сюзен відчула на мить симпатію до цієї істоти.

– Ой, дуже добре. Міріє, ти можеш не заходити.

– Я витримаю.

– Але я думала, що шоколад є страшенною спокусою? – зауважила Сюзен, намагаючись не піддаватись емоціям.

– Це так.

Вони подивилися на полички за прилавком.

– Міріа… Міріа, – повторила Сюзен, висловлюючи вголос лише деякі свої думки. – З ефебійського слова міріос, тобто «незліченний». А Л女жон… це ж примітивний каламбур від слова «леґіон»… О, боги.

– Ми думали, що ім’я має чітко визначати того, кому належить, – сказала її світлість. – А з числами якось безпечніше. Вибач.

– Отже, це їхній звичний асортимент, – недбало змахнула рукою Сюзен, ігноруючи те, що було виставлене напоказ. – Спробуємо зайти далі… З тобою все гаразд?

– Нормально, нормально… – пробурмотіла, похитуючись, леді Л女жон.

– Ти ж не почнеш тут обжиратися, ні?

– Ми… я… знаю, що таке сила волі. Шоколаду прагне тіло, але не розум. Принаймні я в цьому себе переконую. І так має бути насправді! Розум повинен панувати над тілом! Інакше, навіщо він узагалі?

– Я часто про це думала, – сказала Сюзен, прочиняючи наступні двері. – Ага. Чаклунська печера…

– Чаклунська? Вони тут практикують магію?

– Щось таке.

Леді Л女жон притулилася до одвірка, щоб не впасти, коли побачила столи.

– Ох, – вимовила вона. – Е-е… тут є… цукор, молоко, масло, вершки, ваніль, фундук, мигдаль, волоські горіхи, родзинки, апельсинова цедра, різні лікери, цитрусовий пектин, полуниці, малина, есенція фіалок, ягоди, ананаси, фісташки, помаранчі, лайм, цитрина, кава, какао…

– Нічого страшного, так? – зронила Сюзен, озираючи майстерню в пошуках корисної зброї. – Какао, зрештою, це просто гіркуваті боби.

– Так, але… – леді Л女жон стисла кулаки, заплющила очі й вишкірила зуби, – якщо це все скласти докупи, воно…

– Тримайся, тримайся…

– Воля контролює емоції, воля контролює емоції… – монотонно бубнила аудиторка.

– Добре, добре, а тепер спробуй вимовити фразу, в якій буде слово «шоколад», гаразд?

– Це найскладніше!

Сюзен, котра проходила повз чани і столи, фактично, здалося, що побачений ось таким чином шоколад втрачав частину своїх принад. Це буле схоже на різницю між спогляданням купок пігментів і завершеної картини. Вона взяла шприц, що був немовби призначений для впорскування чогось у найінтимніші частини анатомії слоних, хоч тут, мабуть, його використовували для створення всіляких кулінарних прикрас.

І ще тут був невеличкий чан із тертим какао.

Вона побачила численні лотки й таці з помадною масою, марципанами й карамеллю. О, а ще тут був цілий стіл, заставлений яєчками з душевного пундика. Але це не були дарунки для дітей з порожнистими оболонками і картонним смаком, о, ні – це був кондитерський еквівалент вишуканих і коштовних ювелірних виробів.

Краєм ока вона зауважила якийсь рух. Одна з застиглих, мов статуя, і схилених над тацею з дивовижним праліне працівниць ледь помітно поворухнулася.

Кімнату заповнював час. Повітря сяйнуло блідо-синім світлом.

Вона озирнулася й побачила біля себе невиразну людську постать. Була вона безлика й висіла в повітрі прозорою імлою, але Сюзен почула в голові її слова: Я міцнішаю. Ви мій якір, мій зв’язок із цим світом. Чи знаєте ви, як тяжко віднайти його знову серед багатьох інших? Доправте мене до годинника… 

Сюзен обернулася і всунула кондитерський шприц у руки Мірії, що далі стогнала.

– Бери це. І зроби щось типу… слінга для немовлят абощо. Я хочу, щоб ти набрала якомога більше цих шоколадних яєць. І кремів. І лікерів. Зрозуміла? Зроби це, ти можеш!

О, боги, іншого варіанту не було. Бідолаху треба було якось морально підтримати.

– Будь ласка, Міріє? І що то за безглузде ім’я! Тебе ж не багато, ти одна! Ясно? Будь просто… собою. Єдиність… ось добре ім’я.

Новоспечена Єдиність підняла вгору обличчя з патьоками туші.

– Так, справді, це добре ім’я…

Сюзен почала набирати в руки якомога більше товару, почула за спиною якесь шелестіння, озирнулася й побачила, що Єдиність стоїть навитяжку, тримаючи цілу купу різноманітних кондитерських виробів у…

…величезному немовби мішку світло-вишневого кольору.

– О. Добре. Дотепне використання підручних матеріалів, – неголосно мовила Сюзен. А тоді в ній прокинулась учителька і додала: – Маю надію, що цього тобі вистачить на всіх.

– Ви були першим, – сказав Лу-Тзе. – Фактично, створили цей бізнес з нуля. Були новатором.

– Це було тоді, – озвався Ронні Соак. – Тепер усе змінилося.

– Зовсім не те, що було, – погодився Лу-Тзе.

– От узяти Смерть, – вів далі Ронні Соак. – Вражаюча зовнішність, це так, але хто ж матиме поганий вигляд у чорному? Але, зрештою, Смерть… Ну, що таке смерть?

– Лише довгий сон, – відповів Лу-Тзе.

– Лише довгий сон, – погодився Ронні Соак. – Ну, а інші… Війна? Якщо війна така вже погана, чому люди постійно воюють?

– По суті, це хобі, – сказав Лу-Тзе. Він почав скручувати собі цигарку.

– По суті, хобі, – повторив Ронні Соак. – Ну, а Голод і Чума, що там казати…

– Нема що казати, – співчутливо мовив Лу-Тзе.

– Власне. Тобто, Голод наводить, очевидно, жах…

– …в сільськогосподарських громадах, але ж треба йти в ногу з часом, – доповнив Лу-Тзе, беручи до рота самокрутку.

– Саме так, – підтвердив Ронні. – Треба йти в ногу з часом. Тобто, хіба пересічний міський мешканець боїться голоду?

– Ні, він думає, що їжа росте в крамницях, – відповів Лу-Тзе. Йому вже починало це все подобатися. Він мав вісімсотлітній досвід керування думками тих, кому підпорядковувався, а більшість із них були розумними. Він вирішив підлити трохи масла у вогонь.

– От узяти вогонь: міський люд насправді боїться вогню, – сказав він. – І це нове. Адже для примітивного селюка вогонь був доброю річчю, правда? Відлякував вовків. А якщо згоріла його хижа, не страшно, бо колоди й земля були дешеві. А тепер він живе на вулиці, де туляться одне до одного дерев’яні будинки, і всі готують їжу в себе у кімнатах, отже…

У Ронні люто спалахнули очі.

– Вогонь? Вогонь? Та це лише напівбог! Якийсь малий злодюжка поцупив у богів полум’я, і раптом він уже безсмертний? Це що, можна назвати підготовкою і досвідом? – з-під пальців Ронні вилетіла іскра, запаливши кінчик цигарки Лу-Тзе. – І взагалі, щодо тих усіх богів…

– Хто пізно приходить, той сам собі шкодить, – спритно додав Лу-Тзе.

– Точно! Люди почали їм поклонятися, тому що боялись мене, – сказав Ронні. – Ви це знали?

– Ні, справді? – з невинним виглядом запитав Лу-Тзе.

Але Ронні раптом осів.

– Це, звісно, було тоді, – зітхнув він. – Зараз усе інакше. І я вже не той, що колись.

– Ні-ні, звичайно, що ні, – заспокійливо вимовив Лу-Тзе. – Але ж усе залежить від того, як на це все подивитися, правда? От, припустимо, що чоловік… тобто, я мав на увазі…

– Антропоморфну персоніфікацію, – підказав йому Ронні Соак. – Хоч я завжди волію вживати термін «аватар».

Лу-Тзе вигнув брови.

– Ви часто літаєте? – здивувався він.

– Це було б «авіатор».

– Вибачте. Ну, тоді припустимо, що аватар, дякую вам, який, можливо, випередив свій час тисячі років тому, припустимо, уважно роззирнеться зараз довкола й побачить, що світ, можливо, знову готовий його прийняти.

Лу-Тзе витримав паузу.

– Мій абат, до речі, вважає вас дуже великим цабе, – сказав він, щоб трохи підсилити ефект.

– Справді? – перепитав підозріло Ронні Соак.

– Великим цабе, великою цяцею і великою… цюцею, – завершив вихваляння Лу-Тзе. – Він написав про вас море сувоїв. Каже, що ви надзвичайно важлива фігура для розуміння функціонування всесвіту.

– Так воно так, але ж… це тільки один чоловік, – понуро зронив Ронні Соак, демонструючи брак завзяття, притаманний тому, хто не бажає розлучатися з величезною життєвою образою, немовби з улюбленою м’якою іграшкою.

– По суті, так, – погодився Лу-Тзе. – Але ж він абат. А який мізкуватий? Він мислить такими грандіозними думками, що не встигає їх додумати впродовж одного життя, тому йому потрібний другий строк! Нехай багато селян бояться голоду, але хтось такий, як ви, повинен бути націлений на якість. А тепер погляньте на міста. У давні часи це просто були скупчення глинобитних мазанок з такими назвами, як Ур, Уг і Уґґ. А тепер у містах мешкають мільйони людей. У містах із дуже-дуже заплутаною інфраструктурою. І от подумайте, чого вони справді, по-справжньому бояться. А страх… Та ж страх є вірою. Гм-м?

Запанувала чергова довга мовчанка.

– Ну, гаразд, але… – почав було Ронні.

– Звичайно, вони там довго не житимуть, бо коли ті сірі істоти закінчать розбирати їх на частинки, щоб побачити, як вони функціонують, жодної віри вже не залишиться.

– Від мене залежать мої клієнти… – пробурмотів Ронні Соак.

– Які ще клієнти? Це говорить Соак, – прорік Лу-Тзе. – Бо це не голос Каоса.

– Ха! – гірко озвався Каос. – А ви ще не сказали мені, яким чином це вирахували.

Бо в мене більше трьох клітинок мозку, а ти марнославний і написав своє справжнє ім’я задом наперед на своєму візочку, а темне вікно вітрини усе віддзеркалює, і в його відображенні літери «К» і «С» можна побачити, навіть якщо вони перевернуті, подумав Лу-Тзе. Але вголос цього не варто було говорити.

– Бо це ж очевидно, – сказав він. – Ви просто просвічуєтесь крізь усе. Це так, ніби накрити слона простирадлом. Ви можете його не бачити, та все одно знаєте, що слон і далі там.

Каос мав жалюгідний вигляд.

– Не знаю, – пробурмотів він. – Минуло вже стільки часу…

– Он як? А мені здавалося, що ви називали себе Найпершим? – вирішив спробувати новий підхід Лу-Тзе. – Вибачте! Хоч я і припускаю, що ви не винні в тому, що за ці кілька століть утратили майстерність і частину навичок, адже на це були…

– Я втратив майстерність? – мало не штрикнув ніс підмітальника своїм пальцем Каос. – Хочеш, щоб я показав тобі, де раки зимують, п’явко ти нещасна?

– І як це? Нагодуєте страшнющим йогуртом? – глузливо запитав Лу-Тзе, злазячи з візочка.

Каос вистрибнув услід за ним.

– Я ще не скінчив розмову, куди це ти тікаєш? – гаркнув він.

Лу-Тзе глянув на нього.

– На ріг Торгової і Брод-Вею, – відповів він. – А що такого?

Каос заревів. Зірвав із себе смугастий фартух і білий кашкет. Здавалося, ніби він став вищий на зріст. З нього почала парувати схожа на дим темінь.

Лу-Тзе склав на грудях руки й вишкірився.

– Пам’ятайте Перше правило, – нагадав він.

– Правила? Які ще правила? Я Каос!

– Який був найпершим? – перепитав Лу-Тзе.

– Так!

– Творець і Руйнач?

– Саме так, чорт забирай!

– Здавалося би, плутана, здавалося би, безсистемна поведінка, що має, однак, просте, обумовлене пояснення, і є ключем до нових рівнів розуміння багатовимірного всесвіту?

– Отож-бо й воно… Що?

– Мусите йти в ногу з часом, містере, мусите не відставати! – вигукнув Лу-Тзе, схвильовано підстрибуючи на місці. – Ви той, яким вас уявляють люди! А вони вас змінили! Маю надію, що ви здатні це врахувати!

– Не вказуй мені, ким я маю бути! – проревів Каос. – Я Каос!

– Ви так гадаєте? Але ваше грандіозне повернення не зможе відбутися, бо тепер усе контролюють аудитори! Правила, містере! Ось, хто вони такі! Холодні мертві правила!

Ходяча хмара, в яку перетворився Ронні, зблиснула срібною блискавкою. А тоді ця хмара, візок і кінь зникли.

– Ну, мабуть, могло бути й гірше, – мовив сам собі Лу-Тзе. – Не надто тямовитий парубок, чесно. Та ще й трохи старомодний.

Він роззирнувся й побачив, що за ним стежить юрба аудиторів. Їх було кілька десятків.

Він зітхнув і вишкірився своєю ніяковою посмішкою. Цього дня у нього було аж забагато пригод.

– Я припускаю, що ви чули про Перше правило, так? – прорік він.

Це примусило їх на хвильку замислитися. Один мовив:

– Ми знаємо мільйони правил, людино.

– Мільярди. Трильйони, – додав інший.

– Отже, ви не можете напасти на мене, – сказав Лу-Тзе, – бо це Перше правило.

Найближчі до нього аудитори зібралися докупи, щоб порадитися.

– Мабуть, це стосується гравітації.

– Ні, квантових ефектів. Це очевидно.

– Логічно не може бути Першого правила, бо на цьому етапі ще відсутня концепція плюралізму.

– Але якщо немає Першого правила, чи можуть існувати інші правила? Якщо немає Першого правила, то де тоді Друге правило?

– Є мільйони правил! Вони повинні бути пронумеровані!

Чудово, подумав Лу-Тзе. Мені тільки залишається почекати, поки розплавляться їхні мізки.

Але один аудитор виступив уперед. Він мав божевільніший за інших вигляд, а також найнеохайніший. І ще він тримав у руках сокиру.

– Нам не потрібно це обговорювати! – відрізав він. – Мусимо ось що подумати: це нісенітниця, не варта дискусій!

– Але яке ж тоді… – почав один аудитор.

– Звертайся до мене містер Білий!

– Містере Білий, але яке ж тоді це Перше правило?

– Мені не подобається це питання! – зарепетував містер Білий і замахнувся сокирою. Тіло того другого аудитора розкришилося від удару лезом, перетворилося на летючий порох і розсіялося легкою хмаркою.

– Ще в когось є питання? – гаркнув містер Білий, знову здіймаючи сокиру,

Один або два аудитори, що не до кінця розібралися в поточній ситуації, роззявили було роти, щоб запитати щось.

Але знову їх стулили.

Лу-Тзе відступив на пару кроків назад. Він завжди пишався своєю добре відточеною здатністю вміти будь-кому заговорити зуби, але це великою мірою залежало від наявності бодай крихти здорового глузду в сутності, з якою ведеться діалог.

Містер Білий повернувся до Лу-Тзе.

– Що ти тут робиш не на своєму місці, органічний?