Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 20 страниц)

І це було чудово! Птахи зависли в повітрі. Ранкові джмелі застигли над напіврозкритими квітами. Світ нагадував кришталь, виготовлений із живих істот.

Лобсанґ пригальмував біля зграйки оленів, що скубали травичку, дивлячись, як найближче до нього око одного з оленів украй поволі поверталося, стежачи за хлопцем. Він бачив, як рухалася шкіра, коли м’язи під нею почали напружуватися, готуючи тварину до втечі…

– Час на перекур, – мовив Лу-Тзе.

Світ довкола Лобсанґа пришвидшився. Олень зник разом із чарами цієї миті.

– Який ще перекур? – буркнув Лобсанґ. Він був роздратований. Тихий і вповільнений світ був гарною потіхою.

– Ти колись бував на Останньому континенті?

– Ні. Але звідти родом бармен із «Виноградного грона».

Лу-Тзе запалив свою тонесеньку цигарку.

– Це нічого не означає, – зронив він. – Усі бармени звідти. Дивна країна. З потужним джерелом часу посередині, що дуже зручно. Усе там переплутане – час і простір. Мабуть, через те пиво. Але там гарно, що не кажи. А бачиш тепер оту країну знизу?

З одного боку галявини було стрімке урвище, де стриміли верхівки дерев, а далі простиралися латки полів, щільно затиснених поміж горами. Удалині виднілася ущелина, і Лобсанґу здалося, що він навіть бачить місток понад нею.

– Не дуже це подібне на країну, – заперечив він. – Радше якесь гірське село.

– Це відьомська країна, – пояснив Лу-Тзе. – І ми там позичимо мітлу. Найшвидший засіб, щоб дістатися до Анк-Морпорка. Єдиний транспортний засіб.

– А чи не означатиме це, е-е, втручання в історію? Тобто, мене вчили, що такі речі можна робити в гірських долинах, але тут у світі…

– Так, тут це категорично заборонено, – погодився Лу-Тзе. – Бо це є Втручанням в Історію. З відьмами, до речі, треба вважати. Деякі з них бувають вельми хитрі, – він побачив вираз Лобсанґового обличчя. – Слухай, для цього ж правила й існують, розумієш? Щоб добре подумати, перш ніж їх порушувати.

– Але ж…

Лу-Тзе зітхнув, відриваючи кінчик цигарки.

– За нами стежать, – попередив він.

Лобсанґ роззирнувся. Довкола були тільки дерева й комахи, що дзижчали в ранковому повітрі.

– Там угорі, – уточнив Лу-Тзе.

На обламаній під час якоїсь зимової бурі кроні сосни сидів крук. Вони дивилися на нього, а він на них.

– Кавк? – кавкнув він.

– Це звичайний крук, – сказав Лобсанґ. – Їх є повно в долині.

– Він стежив за нами, коли ми зупинилися.

– У горах скрізь є круки, Підмітальнику.

– І коли ми зустрілися з єті, – наполягав Лу-Тзе.

– Тоді все ясно. Звичайний збіг. Круки так швидко не літають.

– Можливо, це не простий крук, – стояв на своєму Лу-Тзе. – У всякому разі, це не гірський крук. А низинний. Гірські круки крячуть. Вони не кавкають. Чого він так зацікавився нами?

– Трохи… химерно думати, що за нами слідкує птах, – мовив Лобсанґ.

– Коли доживеш до мого віку, почнеш звертати увагу на те, що діється в небі, – сказав Лу-Тзе. Він стенув плечима й усміхнувся. – Почнеш журитися, чи то не стерв’ятники.

Вони розчинилися в часі і зникли.

Крук настовбурчив пір’я.

– Крячуть? – крякнув він. – От чорт.

Цок 

Лобсанґ помацав під солом’яним карнизом хати і відчув долонею прутики захованої там поміж очеретом мітли.

– Ми ніби крадемо, – сказав він, коли Лу-Тзе допоміг йому спуститися на землю.

– Ні, зовсім ні, – заперечив підмітальник, беручи мітлу і розглядаючи, яка вона завдовжки. – І я скажу тобі, чому. Якщо ми все полагодимо, ми покладемо її на місце на зворотному шляху, і відьма навіть не помітить, що ми позичали мітлу… а якщо полагодити не вдасться, ну, тоді вона однак нічого не помітить. Чесно кажучи, ті відьми не надто опікуються своїми мітлами. Ось тільки глянь на ці прутики. Та я б навіть ставок нею не чистив! Ну, але гаразд… вертаємо годинниковий час, хлопче. Я б не наважився летіти на цій штукенції, розтинаючи його.

Він осідлав мітлу, вхопившись за її держак. Вона легенько піднялася вгору.

– Принаймні, непогана підвіска, – оцінив він. – Умощуйся зручніше ззаду. Тримайся міцно за мітлу і не забудь щільніше обгорнутися мантією. Вітерець може бути доволі потужний.

Лобсанґ сів на мітлу, і вона піднялася в повітря. Коли мітла сягнула нижніх гілок дерев довкола галявини, Лу-Тзе опинився на одному рівні з очиськами крука.

Той невдоволено заворушився й почав вертіти головою навсібіч, намагаючись уп’ястися в підмітальника обидвома очима.

– Мені от цікаво, будеш ти кавкати чи крякати, – звернувся Лу-Тзе немовби сам до себе.

– Кряк, – крякнув крук.

– Отже, ти не той крук, якого ми бачили з того боку гори.

– Я? Та ясно, що ні, – озвався крук. – Ми тут тільки крякаємо.

– Просто перевірив.

Мітла здійнялася вище й полинула понад деревами в Осердному напрямку.

Крук настовбурчив пір’я і закліпав очима.

– Чорт! – вилаявся він. Тоді почовгав деревом туди, де сидів Смерть Щурів.

– ПІ-ПІ?

– Чуєш, якщо ти хочеш, щоб я шпигував за ними, мусиш дістати мені книгу з орнітології, ясно? – буркнув Карк. – Рушаймо, бо я ніколи їх не наздожену.

Цок 

Смерть знайшов Голода в новому ресторанчику в Ґеної. Той сидів самотньо в окремій кабінці й наминав качку з брудним рисом.

– О, – зронив Голод. – Це ти.

– ТАК. МАЄМО ВИРУШАТИ. ТИ МАВ ОТРИМАТИ МОЮ ВІСТКУ.

– Підсунь собі стілець, – просичав Голод. – Тут готують просто чудові сосиски з алігатора.

– Я СКАЗАВ, ЩО МАЄМО ВИРУШАТИ.

– Чого це?

Смерть сів на стільця й усе витлумачив. Голод слухав, не припиняючи їсти.

– Ясно, – сказав він урешті-решт. – Дякую, але я цього разу перечекаю.

– ПЕРЕЧЕКАЄШ? ТИ Ж ВЕРШНИК!

– Так, звичайно. Але що я там загубив?

– ЯПЕРЕПРОШУЮ?

– Та ж не очікується жодного голодомору, правда? Дефіциту харчів per se? По суті?

– НУ, НІ. ОЧЕВИДНО, ЩО ПО СУТІ НЕ ОЧІКУЄТЬСЯ, АЛЕ…

– То я, так би мовити, буду там просто для меблів? Ні, дуже дякую.

– ТИ ЗАВЖДИ ВИРУШАВ ІЗ НАМИ, – докірливо мовив Смерть.

Голод безтурботно помахав кісткою.

– Тоді були справжні апокаліпсиси, – зронив він, обсмоктуючи кістку. – А тепер виїденого яйця не варті.

– ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ ЦЕ КІНЕЦЬ СВІТУ.

Голод відсунув тарілку і розгорнув меню.

– Та ж є й інші світи, – мовив він. – Ти надто сентиментальний, Смерте. Я завжди це казав.

Смерть підвівся. Голода теж вигадали люди. Завжди були засухи й саранча, але щоб розпочалася справжня голодуха, а родючі землі обернулися в пустелі, потрібна була людська тупість і зажерливість. Голод був пихатий і зарозумілий.

– ВИБАЧ, – сказав Смерть, – ЩО ЗЛОВЖИВ ТВОЇМ ЧАСОМ.

І він самотньо вийшов на залюднену вулицю.

Цок 

Мітла почала спуск до рівнин і загальмувала за кілька десятків метрів від землі.

– Ми на правильному шляху! – вигукнув Лу-Тзе, показуючи кудись уперед.

Лобсанґ побачив там унизу струнку дерев’яну вежу, обвішану якимись мудрованими ящиками. Удалині виднілася ще одна вежа, подібна у вранішньому тумані на зубочистку.

– Семафорні вежі! – крикнув Лу-Тзе. – Бачив їх колись?

– Лише в місті! – гукнув, перекрикуючи свист струменів повітря, Лобсанґ.

– Це Великий Шлях! – крикнув у відповідь підмітальник. – І так аж до самого міста, мов стріла. Нам треба просто летіти вздовж нього!

Лобсанґ міцніше вчепився за держак. Снігу внизу не було, немовби весна тут давно вже розпочалася. Тому йому здавалося великою несправедливістю, що повітря тут, попри те, що сонце мало б його розігріти, було крижане і впивалося холодом у його тіло завдяки вітру, що обвівав їх у польоті.

– Тут дуже холодно!

– Так! Чи я казав тобі про комбіновані підштанки подвійної в’язки?

– Так!

– Я маю зайву пару в торбі. Зможеш одягнути їх, коли зупинимося!

– Вашу власну пару?

– Так! Не найкращу, але гарно заштопану!

– Ні, дякую!

– Вони випрані!

– Лу-Тзе?

– Так?

– Чому не можна розтинати час, коли ми на цій штуці?

Вони вже давно проминули вежу. Наступна попереду нагадувала за розміром олівчик. Чорно-білі віконниці на ящиках мерехтіли під сонцем.

– А ти знаєш, що станеться, коли розітнути час на магічному транспортному засобі, що рухається зі швидкістю в понад сто кілометрів на годину?

– Ні!

– Я теж не знаю! І не маю бажання з’ясовувати!

Цок 

Ігор відчинив двері, перш ніж у них постукали вдруге. Будь-який Ігор міг би, наприклад, наповнювати землею домовину в підвалі або налаштовувати на даху блискавковідвід, проте жоден відвідувач не повинен був стукати у двері двічі.

– Швітлішть, – пробурмотів він, схиляючи голову. Не демонструючи жодних емоцій, він подивився на шестеро постатей у неї за плечима.

– Ми прийшли перевірити, як просуваються справи, – повідомила леді Л女жон.

– А ці пані й панове, швітлішть?

– Мої партнери, – відповіла її світлість, також без жодних емоцій дивлячись на Ігоря.

– Прошу шаходити, якщо ваша лашка, а я подивлюшя, чи на мішці гошподар, – мовив Ігор, дотримуючись традиції, згідно з якою слуга ніколи не знає, чи є хтось удома, аж поки його господарі самі вирішать продемонструвати свою присутність.

Він штовхнув спиною двері до майстерні, а тоді прокрався нишком на кухню, де Джеремі безтурботно виливав з ложки у злив ліки.

– Ця жінка тут, – повідомив він, – і вона привела ш шобою юриштів.

Джеремі простягнув перед собою руку долонею вниз і критично її роздивився.

– Бачиш, Ігоре? – сказав він. – Ось ми вже наближаємося до завершення нашої чудової роботи, і я зберігаю цілковитий спокій. Моя рука така стабільна, що хоч бери й будинок на ній будуй.

– Юришти, шер, – повторив Ігор, ще старанніше наголошуючи на цьому слові.

– І що?

– У наш була купа грошей, – сказав Ігор з упевненістю чоловіка, який без зайвої реклами приховав у своєму саквояжі невеличку, але відчутну кількість золота.

– І ми закінчили роботу над годинником, – зронив Джеремі, ще й далі розглядаючи руку.

– Робота була майже шакінчена ще кілька днів тому, – похмуро уточнив Ігор. – Якби не швітлішть, ми ще пошавчора могли б шкориштатишя грошою.

– А коли буде наступна?

Ігор наморщив лоба і поляскав себе пару разів долонею по скроні.

– Нештабільні погодні умови наближаютьшя ш Ушбіччя, – повідомив він. – Важко щошь пообіцяти точно ш тією нешрошумілою погодою, як тут. У мене вдома доштатньо поштавити шалішний штовп, і гроша не примушує шебе довго чекати. То що мені робити ш тими юриштами?

– Запроси їх сюди, звичайно. Нам немає чого ховати.

– Ви впевнені, шер? – перепитав Ігор, чий саквояж було вже, фактично, важко підняти однією рукою.

– Зроби це, Ігоре, прошу тебе.

Джеремі пригладив своє волосся, а Ігор, буркочучи собі під ніс, зник у майстерні й повернувся з гостями.

– Леді Л女жон, шер. І ще якішь… люди, – представив їх Ігор.

– Гарно вас бачити, ваша світлість, – вишкірився осяйною посмішкою Джеремі. Він смутно пригадав щось прочитане колись. – Чи не представите мені ваших друзів?

Леді Л女жон нервово поглянула на нього. Ну, так… люди завжди хочуть знати імена. І знову він усміхається. Тоді стає так важко думати.

– Містере Джеремі, це мої… партнери, – сказала вона. – Містер Чорний. Містер Зелений. Міс Коричнева. Міс Біла. Міс… Жовта. І містер Синій.

Джеремі простягнув руку.

– Приємно вас зустріти, – сказав він.

Шість пар очей витріщилися, нічого не розуміючи, на його руку.

– Тут існує звичай стискати руки, – пояснила її світлість.

Аудитори всі як один простягли руки і стиснули їх у кулак.

– Руку іншої особи, – підказала її світлість. Вона подарувала Джеремі тонкогубу посмішку. – Вони іноземці, – пояснила вона.

І ще вона помітила паніку в їхніх очах, хоч самі вони цього й не усвідомили. Ми можемо порахувати, скільки атомів у цій кімнаті, і якого вони типу, думали вони. Як може статися, щоб ми тут чогось не зрозуміли?

Джеремі спромігся схопити одну затиснуту в кулак руку.

– То ви містер…?

Аудитор занепокоєно зиркнув на леді Л女жон.

– Містер Чорний, – прийшла на допомогу вона.

– Я так зрозумів, що ми були містер Чорний, – втрутився інший аудитор чоловічої на вигляд статі.

– Ні, ви містер Зелений.

– Ми воліємо, однак, бути містер Чорний. Ми старші, а чорний відтінок поважніший. Ми не бажаємо бути містером Зеленим.

– Тлумачення ваших імен, на мою думку, не таке важливе, – сказала леді Л女жон. Вона подарувала Джеремі ще одну усмішку. – Це мої бухгалтери, – додала вона, припускаючи, що це може виправдати більшість дивацтв, бо десь вона таке прочитала.

– Бачиш, Ігоре? – сказав Джеремі. – Це просто бухгалтери.

Ігор скривився. Якщо брати до уваги його багаж, бухгалтери можуть завдати ще більше прикрощів, аніж юристи.

– Ми могли б погодитися на Сірий, – запропонував містер Зелений.

– Одначе, ви містер Зелений. А ми містер Чорний. Це питання статусу.

– У такому випадку, – заявила міс Біла, – білий вищого статусу, ніж чорний. Чорний – це відсутність кольору.

– Зауваження слушне, – погодився містер Чорний. – Тому ми тепер будемо містер Білий. А ви будете міс Червона.

– Але ж ви попередньо визначили себе містером Чорним.

– Нова інформація свідчить про зміну точки зору. Це аж ніяк не свідчить про помилковість попередньої точки зору.

Ось і почалося, подумала леді Л女жон. У тій темряві, якої не можуть бачити очі, Всесвіт розколюється навпіл, і ви вже живете в тій половині, що ховається за вашими очима. Варто вам отримати тіло, і ви отримуєте власне «я».

Я бачила, як помирають галактики. Спостерігала за танцем атомів. Та поки я не здобула темряву за очима, я не розуміла різниці між смертю і танцем. І ми помилялися. Якщо налити воду в глечик, вона приймає форму глечика, але це вже більше не та ж сама вода. Ще годину тому вони навіть не уявляли, що матимуть імена, а тепер сперечаються щодо них…

І вони не можуть чути моїх думок!

Їй було потрібно більше часу. Звички мільярдів років не можуть остаточно зникнути лише через відчуття смаку хліба, і вона розуміла, що така божевільна життєва форма, як людство, не має права існувати. Ні, звичайно. Безперечно. Звісно.

Але їй було потрібно більше часу.

Їх треба дослідити. Так, дослідити.

Мають бути… звіти. Так. Звіти. Ґрунтовні звіти. Довгі, довжелезні, ґрунтовні звіти.

Обачність. Власне. Саме це слово! Аудитори це слово любили. Завжди відкладай на завтра те, що завтра можна буде відкласти, скажімо, на наступний рік.

Треба зазначити, що леді Л女жон ще не була сама собою. Вона ще й собою, власне, не була. Інші ж шестеро аудиторів… з часом, так, вони почнуть так само мислити. Але часу не було. Якби ж то вона могла переконати їх з’їсти бодай щось. Це б… так, це привело б їх до тями. Але ж тут, здається, немає жодної їжі.

Але є дуже великий молоток на верстаку, і вона його побачила.

– Як ідуть справи, містере Джеремі? – запитала вона, прямуючи до годинника. Ігор спритно метнувся і став перед скляним стовпом, захищаючи його.

Джеремі квапливо подріботів до них.

– Ми ретельно відкалібрували всі системи…

– Шнову, – прохрипів Ігор.

– Так, знову…

– Декілька рашів, фактично, – додав Ігор.

– А тепер ми просто чекаємо сприятливих погодних умов.

– Але я думала, що ви запаслися блискавкою?

Її світлість показала на зеленаві скляні циліндри, що булькали й шипіли попід стіною майстерні. Якраз біля верстака, на якому, так, лежав молоток. І ніхто не міг би прочитати її думки! Це сила!

– Цього цілком вистачить для підтримки роботи механізму, але для запуску годинника потрібен, як його називає Ігор, бустер, – пояснив Джеремі.

Ігор показав два затискачі-«крокодили» завбільшки з його голову.

– Це правда, – підтвердив він. – Але тут рідко коли бувають нормальні грошові бурі. Я вешь чаш кажу, що треба було будувати це в Убервальді.

– У чому природа затримки? – запитав… імовірно… містер Білий.

– Нам потрібна гроза, сер. Щоб була блискавка, – пояснив Джеремі. Леді Л女жон відступила на крок, ще трохи наблизившись до верстака.

– Ну, і що? Організуйте її, – сказав містер Білий.

– Ха, якби ж то ми були в Убервальді, швичайно…

– Це ж просто питання атмосферного тиску і електричного заряду, – сказав містер Білий. – Ви що, не можете створити таке?

У погляді, яким його зміряв Ігор, читалася недовіра, змішана з повагою.

– Ви чашом не ш Убервальду? – запитав він. А тоді зойкнув і вдарив себе у скроню.

– Гей, я це відчув, – вигукнув він. – Овва! Як ви це шробили? Тишк падає каменем!

Його чорні нігті зблиснули іскрами.

Він засяяв.

– Я шараш піду й поштавлю блишкавковідвід, – мовив він і квапливо побіг до коловорота на стіні.

Леді Л女жон обернулася до решти. Цього разу вона воліла б, аби вони могли прочитати її думки. Вона не знала, як вимовляти більшість людських проклять.

– Це порушення правил! – просичала вона.

– Звичайна доцільність, – заперечив містер Білий. – Якби ви не були… млявою, це вже давно можна було б зробити!

– Я рекомендувала провести додаткове дослідження!

– Це непотрібно!

– В чому проблема? – запитав Джеремі невпевненим голосом, яким він завжди говорив, коли розмова не була пов’язана з годинниками.

– Годинник ще не можна запускати! – заявила леді Л女жон, не відводячи очей від решти аудиторів.

– Але ж ви просили мене… Ми були… Усе ж готове!

– Можуть виникнути… проблеми! Я думаю, нам потрібен ще тиждень для перевірок!

Але вона знала, що не було жодних проблем. Джеремі виготовив абсолютно досконалу річ, немовби вже й раніше змайстрував із десяток таких годинників. Леді Л女жон уже ніяк не могла затримати пуск, особливо, коли Ігор стежив за нею, наче яструб.

– Яке твоє «ім’я», молода особо? – запитав у Джеремі містер Білий.

Годинникар відступив на крок.

– Джеремі, – представився він, – і я… я не розумію, містере, е-е, Білий. Годинник показує час. Годинник не може бути небезпечний. Які можуть проблеми з годинником? Цей годинник досконалий!

– То запускайте його!

– Але її світлість…

Гучно загрюкав дверний молоточок.

– Ігоре? – покликав Джеремі.

– Так, шер? – озвався з передпокою Ігор.

– Як там опинився слуга? – запитав містер Білий, не відводячи очей від її світлості.

– Це… такий собі фокус, на який вони здатні, – пробелькотів Джеремі. – Я… я певний, це тільки…

– Це доктор Гопкінш, шер, – повідомив, заходячи з передпокою, Ігор. – Я йому казав, що ви шайняті, але…

…але доктор Гопкінс, хоч і мав м’які й делікатні манери, був також офіційним управителем Гільдії, причому вже впродовж багатьох років. Прослизнути попід рукою Ігоря не становило жодних проблем для чоловіка, який міг успішно проводити збори годинникарів, жоден із яких не був здатний синхронізувати свій час із рештою людства.

– Я просто проходив тут по справах, – сяйнув він посмішкою від вуха до вуха, – тож мені було зовсім не важко заскочити в аптеку і взяти… О, у вас тут гості?

Ігор скривився, але треба було діяти згідно з кодексом.

– Заварити чаю, шер? – запитав він, а всі аудитори вп’ялися поглядами в доктора.

– Якого ще чаю? – обурився містер Білий.

– Дипломатичний протокол! – відрізала леді Л女жон.

Містер Білий завагався. Протокол – важлива річ.

– Е-е, е-е, е-е, так, – підтвердив Джеремі. – Чаю, Ігорю, прошу. Будь ласка.

– Матінко моя, та ви вже, бачу, закінчили свій годинник! – вигукнув доктор Гопкінс, явно не звертаючи уваги на таку загуслу атмосферу, що вона могла підтримувати на плаву залізо. – Який розкішний виріб!

Аудитори перезирнулися, а доктор пройшов повз них і придивився до скляного циферблата.

– Справді чудова робота, Джеремі! – похвалив він, знімаючи окуляри й починаючи їх завзято протирати. – А що то за гарненьке синє сяйво?

– Це… це кришталеве кільце, – пояснив Джеремі. – Воно… воно…

– Воно закручує світло, – сказала леді Л女жон. – А тоді робить діру у всесвіті.

– Справді? – здивувався доктор Гопкінс, знову надіваючи окуляри. – Яка оригінальна ідея! І звідти вигулькує зозуля?

Цок 

З усіх найгірших слів, які можна почути високо в повітрі, подвійний вигук «Ох-охо» поєднує, мабуть, максимальне почуття жаху, від якого злипаються кишки, з мінімальними затратами дихання.

Коли Лу-Тзе вимовив ці слова, Лобсанґ усе зрозумів без перекладу.

Він уже якийсь час стежив за хмарами. Вони ставали дедалі чорніші, густіші і зловісніші.

– Держак поколює пальці! – крикнув Лу-Тзе.

– Це тому що прямо над нами починається гроза! – заволав Лобсанґ.

– Ще пару хвилин тому небо було ясне, мов дзвіночок!

До Анк-Морпорка було вже набагато ближче. Лобсанґ міг розрізнити деякі найвищі будівлі і бачив річку, що звивалася змійкою вздовж рівнини. Але на місто насувалася буря.

– Мушу приземляти цю штуковину, поки ще є можливість! – гукнув Лу-Тзе. – Тримайся…

Мітла пірнула додолу і ось уже опинилася за якийсь метр від капустяного поля. Качани зливалися в суцільну зелену смугу, мало не торкаючись Лобсанґових сандалій.

Лобсанґ почув ще один вигук, і хоч він не належав до найгірших слів, які можна почути в повітрі, був однак не надто приємним, особливо, коли звучав із вуст особи за кермом.

– А-а…

– А ви хоч знаєте, як це зупинити? – закричав Лобсанґ.

– Щоб дуже, то ні, – вигукнув у відповідь Лу-Тзе. – Тримайся, зараз я спробую щось…

Мітла задерлася вгору, але й далі рухалася в тому самому керунку. Її прутики занурилася в капусту.

Поле було широке, тому поступово вдалося загальмувати політ, залишивши позаду борозну з характерним запахом розчавленого капустяного листя.

– Як добре ти розтинаєш час? – запитав підмітальник, вибираючись з-поміж понищених качанів.

– Доволі добре… – пробурмотів Лобсанґ.

– То починай мерщій!

Лу-Тзе помчав у бік міста, розчиняючись у синяві. Лобсанґ наздогнав його за якихось сто метрів, але підмітальник і далі розчинявся, дедалі тонше й тонше розтинаючи час. Його учень заскрипів зубами й понісся слідом, напружуючи всі м’язи.

Старий, можливо, й шахрує, коли йдеться про двобої, але тут усе було без жартів. Світ змінився з синього на індиговий, а тоді на чорнильну неприродну пітьму, подібну на тінь від затемнення.

Це був глибинний час. Він знав, що тут не можна залишатися надовго. Навіть, якби пощастило витримати мертвотний холод, деякі частини тіла були просто непристосовані для цього. А ще, якщо задалеко зануритися вглиб, можна померти, зашвидко випірнувши звідти…

Він, звісно, цього не бачив, жоден учень такого не бачив, але в класі висіли доволі недвозначні зображення. Життя людини могло стати страшенно, нестерпно болючим, якби його кров почала рухатися крізь час швидше за кістки. І воно б тоді довго не протривало.

– Я не можу… в такому темпі… – захекано зронив він, біжучи за Лу-Тзе у фіолетовому присмерку.

– Можеш, – відрізав підмітальник. – Адже ти спритний, так?

– Мене не… готували… до цього!

Місто наближалося.

– Нікого не готують до цього! – прохрипів Лу-Тзе. – Ти просто робиш це і з’ясовуєш, що здатний до такого!

– А що стається, коли з’ясуєш, що нездатний? – запитав Лобсанґ. Він відчув тепер деяку полегкість. Йому вже не здавалося, ніби його власна шкіра намагається відлущитися від нього.

– Мертві нічого не з’ясовують, – відповів Лу-Тзе. Він озирнувся на учня, і його зловісна усмішка сяйнула в тінях викривленою жовтозубою дугою. – Усе второпав?

– Я… я намагаюся…

– Чудово! Ну, а тепер, коли ми вже розігрілися…

Нажаханий Лобсанґ побачив, як підмітальник розчинився в темряві.

Він закликав на допомогу всі свої приховані резерви, яких, він знав, у нього вже й не залишилося. Криком наказав своїй печінці залишатися в тілі, подумав, що його мізки зараз луснуть, і кинувся з головою у вир.

Постать Лу-Тзе посвітлішала, коли Лобсанґ наздогнав його в часі.

– Ще тут? Останнє зусилля, хлопче!

– Я не можу!

– Ще й як можеш, чорт забирай!

Лобсанґ ковтнув морозного повітря й пірнув ще далі…

…туди, де світло зненацька набрало спокійного блакитного відтінку, а Лу-Тзе легенько дріботів поміж застиглими возами й нерухомими людьми довкола міської брами.

– Бачиш? Нічого складного, – сказав підмітальник. – Просто триматися свого, ось і все. Спокійно й наполегливо.

Це нагадувало ходіння по канату. Усе нормально, якщо не замислюватися, де ти.

– Але в усіх манускриптах написано, що після синяви, фіолету й чорноти вдаряєшся об Стіну, – мовив Лобсанґ.

– Ох, ці манускрипти, – озвався Лу-Тзе, але на цьому й зупинився, немовби все і так можна було зрозуміти з тону його голосу. – Це долина Циммермана, хлопче. Варто знати, що вона саме тут. Абат казав, що це якось пов’язано з… як воно?… Ага, з граничними умовами. Щось типу… піни на гребні хвилі під час припливу. Ми на самому краю, хлопче!

– Але я можу легко дихати!

– Ага. Так не мало би бути. Але рухайся, щоб не витратити весь запас повітря довкола тіла. Старий добрий Циммерман, скажи? Він був одним із найкращих. І він припускав, що має бути ще одне заглиблення, ще ближче до Стіни.

– А він його знайшов?

– Не думаю.

– Чому?

– Бо бачив, що з нього залишилося після вибуху. Але не журись! Ти можеш тут і далі легко розтинати час. Не мусиш про це думати. Є інші речі, про які треба думати! Слідкуй за тими хмарами!

Лобсанґ подивився вгору. Навіть у цьому блакитно-синьому ландшафті хмари над містом були зловісними.

– Це те, що сталося тоді в Убервальді, – нагадав Лу-Тзе. – Годиннику потрібна потужна енергія. Гроза прийшла нізвідки.

– Але ж місто величезне! Як ми знайдемо тут годинник?

– Спочатку нам треба рушити до центру, – сказав Лу-Тзе.

– Чому?

– Бо якщо пощастить, нам тоді не доведеться задалеко бігти, коли вдарить блискавка.

– Підмітальнику, ніхто не зможе випередити блискавку!

Лу-Тзе обернувся і схопив Лобсанґа за мантію, підтягнувши його ближче до себе.

– Тоді скажи мені, куди бігти, спритний хлопчику! – крикнув він. – Ти сам ціни собі не знаєш, цього і третім оком не уздріти! Жоден учень не був би здатний знайти долину Циммермана! На це йдуть сотні років підготовки! І ніхто не зміг би примусити веретена витанцьовувати під його дудку першого ж разу, коли він їх побачив! Думаєш, я ідіот, так? Сирітка, дивна сила… хто ти такий, до біса? Мандала тебе впізнала! Я звичайна смертна людина, але я знаю, що буду проклятий, якщо дозволю світові вдруге зруйнуватися! Тому допоможи мені! Хай там що в тобі є, воно мені потрібне зараз! Використай це!

Він відпустив Лобсанґа і відступив на крок. На його лисій голові пульсувала жилка.

– Але ж я не знаю, що я можу зробити для…

– То з’ясуй, що ти можеш зробити!

Цок

Протокол. Правила. Прецедент. Принципи, згідно з якими все робиться. Саме так ми чинили завжди, подумала леді Л女жон. Це і це повинно керуватися тим. У цьому завжди полягала наша сила. Цікаво, чи не може це бути й нашою слабкістю?

Якби можна було вбивати поглядами, доктор Гопкінс був би вже розмазаний по стіні. Аудитори пильнували за кожним його рухом, наче коти, що побачили мишу нової породи.

Леді Л女жон утілилася набагато раніше за інших. Час міняє тіло, особливо, якщо раніше в тебе його ніколи не було.

Тепер вона б не дивилася на доктора, марно лютуючи. Вона б так його відгамселила, що той і піднятися не зміг би. Що було б людянішим учинком?

Вона дещо здивовано усвідомила, що це була суто людська думка.

Але інші шестеро були ще зовсім зелені, молоко на губах не обсохло. Вони ще не збагнули усього рівня лукавства, необхідного людській особі для виживання. А ще їм було непросто мислити, опинившись у маленькому темному світі за їхніми очима. Аудитори зазвичай приймали рішення, що були узгоджені з тисячами, мільйонами інших аудиторів.

Однак рано чи пізно вони навчаться мислити самостійно. Це може тривати якийсь час, адже спочатку вони намагатимуться вчитися один від одного.

Тим часом вони з великою підозрою дивилися на Ігореву тацю з чаєм.

– Чаювання передбачене протоколом, – нагадала леді Л女жон. – Я наполягаю на цьому.

– Це правда? – гаркнув містер Білий доктору Гопкінсу.

– О, так, – підтвердив доктор. – І зазвичай з імбирним тістечком, – додав він з надією.

– Імбирним тістечком, – повторив за ним містер Білий. – Тістечком червоно-коричневого забарвлення?

– Так, шер, – відповів Ігор. Він показав на тарілку, що стояла на таці.

– Я б хотіла спробувати імбирне тістечко, – зголосилася міс Червона.

О, так, подумала леді Л女жон, спробуй, будь ласка, імбирні тістечка.

– Ми не їмо і не п’ємо! – відрізав містер Білий. Він з великою підозрою подивився на леді Л女жон. – Це може спровокувати хибні способи мислення.

– Але таким є звичай, – заперечила леді Л女жон. – Ігнорування протоколу привертає увагу.

Містер Білий завагався. Але він швидко знайшов вихід.

– Це суперечить нашій релігії! – заявив він. – Правильно!

Це був дивовижний варіант. Винахідливий. І він сам до цього дійшов. Леді Л女жон була вражена. Аудитори намагалися зрозуміти релігію, бо стільки речей, що не мали жодного сенсу, чинилися в ім’я релігії. Нею також можна було виправдати практично будь-які ексцентричні витівки.

Наприклад, геноцид. Порівняно з цим, відмова від чаювання була дрібничкою.

– Так, дійсно! – наполіг містер Білий, повертаючись до решти аудиторів. – Хіба ж це не правда?

– Так, це не правда. Дійсно! – розгублено озвався містер Зелений.

– О? – здивувався доктор Гопкінс. – Я й не знав, що існує релігія, яка забороняє чай.

– Дійсно! – повторив містер Білий. Леді Л女жон могла майже відчути, як напружується його мозок. – Це… так, це напій… правильно… це напій… страшенно лихих богів з негативною репутацією. Це… правильно… це заповідь нашої релігії, що… так… що треба також уникати імбирних тістечок, – його чоло зіпріло. Для пересічного аудитора це було творчим актом на рівні геніальності. – Також, – поволі вимовив він, немовби читаючи текст з якогось невидимого іншим аркуша, – наша релігія… правильно!.. наша релігія вимагає запустити годинник зараз! Адже… хто може знати, коли настане слушна година?

Леді Л女жон ледве стрималась, щоб не заплескати в долоні.

– І справді, хто? – підтвердив доктор Гопкінс.

– Я… я цілком згоден, – сказав Джеремі, дивлячись на леді Л女жон. – Я не розумію, кого ви… для чого ця метушня… я не розумію, чому… ой, Боже… у мене так болить голова…

Доктор Гопкінс із такою спритністю зірвався з місця і запхав руку до кишені свого пальта, що аж розілляв чай.

– Ойтаксталосящодорогоюсюдияпроходивповзаптеку… – протарабанив він скоромовкою.

– Я відчуваю, ще не час запускати годинник, – сказала леді Л女жон, поволі просуваючись уздовж столу. Молоток і далі звабливо лежав на верстаку.

– Я бачу маленькі спалахи світла, докторе Гопкінсе, – раптом озвався Джеремі, дивлячись кудись перед собою.

– Тільки не спалахи світла! Тільки не спалахи! – забідкався доктор Гопкінс. Він схопив з Ігоревої таці чайну ложку, подивився на неї, викинув через плече, вилив із чашки чай, відкрив флакон із синіми ліками, розбивши його горловину об край верстака, і наповнив доверху чашку так поспішно, що розплескав на підлогу чимало рідини.

Молоток був уже за кілька сантиметрів від руки її світлості. Вона не наважувалася повернути голову, але відчувала, що він там лежить. Поки аудитори розглядали тремтячого Джеремі, вона почала сунути пальці вздовж верстака. Їй навіть не треба була рухатися з місця. Достатньо було спритно простягнути руку.