Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 20 страниц)

Інші двоє були не такі тямущі, тож залишалися там і далі.

Тоді один із них сказав:

– Але ж це був вівтар звичайного підмітальника!

– Ви візьмете мітли й почнете підмітати, – звелів абат, – і підмітатимете отак щодня, аж доки знайдете Лу-Тзе й відважитесь йому сказати кожен: «Підмітальнику, це я перекинув і понищив ваш вівтар, і тепер я смиренно супроводжуватиму вас до самого додзьо Десятого Д’їма для того, щоб пізнати Правильний Шлях». Лише після цього, якщо ще будете здатні, ви зможете поновити тут навчання. Зрозуміли?[6]6
  І ось що було далі: послушник, який протестував, кажучи, що то був вівтар звичайного підмітальника, втік із храму, той учень, який промовчав, до кінця свого життя залишився підмітальником, а учень, який побачив, чим неминуче завершиться ця історія, після болісних мук і кількамісячного ретельного підмітання, пішов до Лу-Тзе, впав навколішки і попросив показати йому Правильний Шлях. Після чого Підмітальник завів його у додзьо Десятого Д’їма з його жахливими багатолезовими бойовими машинами і страхітливою зубчастою зброєю типу клонґ-клонґ або уппсі. Історичні джерела повідомляють, що далі Підмітальник відкрив у дальньому кутку додзьо шафу, дістав з неї мітлу і прорік таке: «Одна рука тут, а друга ось тут, зрозумів? Ніхто цього не робить правильно. Замахуйся рівно й розмірено, а решту нехай мітла робить сама. Ніколи не намагайся відразу підмести велику купу, бо доведеться двічі підмітати кожну порошинку. З розумом користуйся совком для сміття і пам’ятай: кутки треба чистити маленькою щіточкою».


[Закрыть]

Старші ченці часом нарікали, але хтось тоді обов’язково нагадував:

– Пам’ятайте, що Шлях Лу-Тзе – це не наш Шлях. Пам’ятайте, що він усе пізнав, будучи знехтуваним усіма підмітальником, тоді як учні отримували освіту. Пам’ятайте, що він був скрізь і зробив багато справ. Можливо, він дещо… дивакуватий, але пам’ятайте, як він зайшов до цитаделі, де було повно озброєних чоловіків і пасток, а все ж таки добився, щоб Паша Мунтабу безневинно задушився риб’ячою кісткою. Жоден монах не здатен краще за Лу-Тзе знаходити Час і Місце.

Дехто міг наївно запитати:

– А що то за Шлях, який наділяє його такою могуттю?

А їм відповідали:

– Це Шлях місіс Марієтти Космополитої, вулиця Квірмська 3, Анк-Морпорк, Оренда кімнат, Ціна поміркована. Ні, ми цього також не розуміємо. Якась, мабуть, субсцендентна нісенітниця.

Цок 

Лу-Тзе слухав старших ченців, зіпершись на мітлу. Він роками вдосконалював мистецтво слухання, адже збагнув, що коли слухати довго й уважно – люди можуть розповісти більше, ніж самі можуть знати.

– Сото – добрий польовий агент, – мовив він зрештою. – Дивакуватий, але добрий.

– Навіть Мандала продемонструвала падіння, – сказав Рінпо. – Хлопець не знав, що робиться в таких випадках. Сото сказав, що він зробив це несвідомо. Казав, що ніколи ще не був свідком такого наближення до абсолютного нуля, як сталося з цим хлопцем. За якусь годину він уже поклав його на візок, що прямував у гори. А тоді цілих три дні виконував ритуал «Закриття квітки» в Гільдії злодіїв, куди хлопця явно підкинули ще немовлям.

– Закриття було успішним?

– Ми санкціонували повні оберти двох Зволікаторів. Можливо, в декого й залишаться якісь невиразні спогади, але ж Гільдія велика, і там усі заклопотані справами.

– Ні братів, ні сестер. Жодної батьківської любові. Лише злодійське братство, – сумовито додав Лу-Тзе.

– До речі, він був чудовим злодієм.

– Не сумніваюся. Скільки йому років?

– На вигляд шістнадцять або сімнадцять.

– Запізно вже вчити.

Старші ченці перезирнулися.

– Ми не можемо нічого його навчити, – сказав Наставник послушників. – Він…

Лу-Тзе підняв худющу руку.

– Ану я вгадаю. Він знає все наперед?

– Так, ніби йому сказали щось таке, про що він просто на якусь мить забув, – сказав Рінпо. – І тоді він стає знуджений і сердитий. Він неуважний, на мою думку, і перебуває деінде.

Лу-Тзе почухав свою заплямлену борідку.

– Загадковий хлопчина, – мовив він замислено. – Природний талант.

– І в нас виникає питання хоцю каку хоцю каку каку, чому саме зараз? – прорік абат, жуючи лапу іграшкового яка.

– Але ж хіба не сказано: «На все свій Час і Місце?» – мовив Лу-Тзе. – Хай там як, шановні, але ви вже сотні років навчаєте учнів. А я простий підмітальник, – замислений про своє, він автоматично простягнув руку саме тоді, коли з незграбних пальчиків абата випав іграшковий як, і впіймав його на льоту.

– Лу-Тзе, – сказав Наставник послушників, – ми й вас не були здатні нічому навчити. Пригадуєте?

– Але тоді я знайшов свій Шлях, – мовив Лу-Тзе.

– А ви візьметесь його вчити? – спитав абат. – Хлопцю потрібно м-м-м-м брм-м-м знайти себе.

– Хіба не написано: «Я маю тільки одну пару рук»? – прорік Лу-Тзе.

Рінпо подивився на Наставника послушників.

– Не знаю, – сказав той. – Ніхто з нас ніколи не бачив тих повчань, які ви цитуєте.

Ще й далі замислено, немовби був думками деінде, Лу-Тзе прорік:

– Це могло бути тільки тут і тепер. Адже ж написано: «Ніколи не дощить, але ллється!»

Рінпо мав спантеличений вигляд, але тоді його осяяло.

– Глечик, – задоволено вигукнув він. – З глечика ніколи не дощить, але ллється!

Лу-Тзе сумовито похитав головою.

– А коли плескає одна рука, то чути «пл», – прорік він. – Дуже добре, ваша світлість. Я допоможу йому знайти Шлях. Це все, шановні?

Цок 

Коли Лу-Тзе повернувся до передпокою, Лобсанґ підвівся, але зробив це нерішуче, немовби соромлячись того, що таким чином засвідчує свою повагу.

– Гаразд, правила будуть такі, – сказав Лу-Тзе, проходячи повз нього. – Насамперед не називай мене «учителем», щоб я не прозвав тебе якоюсь клятою комахою. Не я маю тебе вишколювати, а ти сам. Адже написано: «Мене такі речі не турбують». Роби, що я тобі кажу, і ми чудово поладнаємо. Гаразд?

– Що? Ви хочете, щоб я був вашим підручним? – запитав Лобсанґ на бігу, намагаючись не відставати.

– Ні, мені підручний не потрібен, не в моєму віці, але тобі треба слідкувати, щоб ми удвох зробили все якнайкраще, добре?

– І ви навчите мене всьому? 

– Я й сам «усього» не знаю. Скажімо, я не дуже тямлю в судовій мінералогії. Але я навчу тебе тому, що знаю сам, і що тобі буде корисно знати.

– А коли?

– Вже пізня година…

– Завтра на світанку?

– Ні, перед світанком. Я тебе розбуджу.

Цок 

Трохи далі від Академії мадам Фраут, на Езотеричній вулиці, розташувалися джентльменські клуби. Було б занадто цинічно стверджувати, що так званим «джентльменом» міг наректи себе «кожен, хто має змогу сплатити річний внесок у розмірі пів тисячі доларів», адже майбутньому членові клубу треба було також заручитися рекомендаціями багатьох інших джентльменів, які могли дозволити собі спорожнити гаманець на таку саму суму.

А ще їм не надто подобалося жіноче товариство. Це зовсім не означає, що вони належали до такого типу джентльменів, бо в тих були власні, причому краще обставлені клуби в іншій частині міста, де загалом набагато більше всього відбувалося. Ці джентльмени були джентльменами вищого класу, які, однак, від самого дитинства зазнавали знущань від жіночої статі. Їхнім життям керували няні, гувернантки, матрони, матері та дружини, тож після чотирьох-п’яти таких оце десятиліть, пересічний джентльмен з м’якими манерами не витримував і якомога чемніше рятувався втечею до одного з таких клубів, де він міг дрімати аж до вечора у шкіряному кріслі з розстібнутим верхнім ґудзиком штанів.[7]7
  Великою мірою до цього спричинювалися клубні харчі. У цьому клубі джентльмен міг поласувати стравами, до яких він звик ще в школі, такими як плямистий пудинг з родзинками, джем ролі-полі і, звісно ж, найулюбленіша запіканка із заварним кремом. А вітамінами хай напихаються дружини.


[Закрыть]

Найвишуканішим вважався клуб «Фіджет», який діяв ось таким чином: Сюзен непотрібно було ставати невидимою, адже вона знала, що члени «Фіджета» просто не побачать її або не повірять, навіть побачивши, що вона справді існує. Жінкам узагалі не дозволялося бувати в клубі, якщо не враховувати правила 34 б, згідно з яким родички жіночої статі або респектабельні одружені дами, яким виповнилося 30 років, могли завітати на чайочок до Зеленої вітальні між 3:15 і 4:30 дня з умовою, що там постійно мав би бути присутній бодай один член правління. Ця традиція була такою давньою, що багатьом членам клубу здавалося, ніби це були щодня єдині сімдесят п’ять хвилин, упродовж яких жінкам узагалі було дозволено існувати, а отже, поява будь-якої жінки в клубі в інший час інтерпретувалася як плід їхньої уяви.

І це могло бути абсолютною правдою стосовно Сюзен з її строгою чорною сукнею шкільної вчительки і чобітками на ґудзиках, каблучки яких немовби видовжувалися, коли вона ставала внучкою Смерті.

Її кроки в цих чобітках відлунювали на мармуровій підлозі, коли вона прямувала до бібліотеки.

Для неї було загадкою, чому Смерть почав використовувати це місце. Звичайно, він був наділений певними якостями джентльмена: жив у сільській місцевості – далекій, темній місцевості – був незмінно пунктуальний, люб’язно поводився з тими, кого зустрічав – а рано чи пізно він зустрічав усіх – елегантно, хоч і дещо стримано вбирався, почував себе комфортно в будь-якій компанії, а також, як загальновідомо, був добрим вершником.

Не зовсім сюди пасував лише його образ Похмурого Женця.

Більшість м’яких крісел у бібліотеці були зайняті чоловіками, які втішено дрімали після обіду, накрившись примірниками газети «Анк-морпоркський Час». Сюзен роззирнулася довкола, аж поки під однією газетою побачила полу чорної мантії і дві кістляві ноги. До спинки крісла була також притулена коса. Сюзен підняла вгору газету.

– ДОБРИДЕНЬ, – привітався Смерть. – ЧИ ТИ ВЖЕ ОБІДАЛА? НАМ ПОДАВАЛИ ДЖЕМ РОЛІ-ПОЛІ.

– Навіщо ти це робиш, дідусю? Ти ж усе одно не спиш.

– МЕНЕ ЦЕ ЗАСПОКОЮЄ. У ТЕБЕ ВСЕ ГАРАЗД?

– Було, поки не приперся щур.

– ТВОЯ КАР’ЄРА УСПІШНА? ТИ ЗНАЄШ, Я ПРО ТЕБЕ ТУРБУЮСЯ.

– Дякую, – коротко зронила Сюзен. – Ну, і чому ти…

– ХІБА ПОГАНО ТРОХИ ПОБАЗІКАТИ?

Сюзен зітхнула. Вона знала, що за цим приховано, і ця думка не була радісною. Була вона маркітною, невиразною і нетривкою, а суть її полягала ось у чому: у них обох нікого в світі не було, крім них самих. Ось так. Це була сльозлива думка, яка ридала у власний носовичок, але так воно й було насправді.

Щоправда, у Смерті був слуга, Альберт, а ще, звісно, Смерть Щурів, якщо це можна назвати приємною компанією.

А от стосовно Сюзен…

Що ж, вона була частково безсмертна, і це, мабуть, усе. Вона могла бачити речі, які існують насправді,[8]8
  Що набагато важче, ніж бачити те, чого насправді немає. На це всі здатні.


[Закрыть] а час для неї був чимось на кшталт плаща, який можна вбирати і скидати. Законами, які стосувалися всіх, такими як ґравітація, вона користалася, коли їй це було потрібно. І хай би як ви прагнули нав’язати нормальні стосунки, ці речі постійно ставали на перешкоді. Важко було мати справу з людьми, коли крихітна частка вашого єства бачила, що це просто тимчасові комбінації атомів, які протривають усього лише декілька десятиліть.

А тут вона зіткнулася з такою ж крихітною часткою Смерті, якій було непросто мати справу з людьми, якщо вона сприймала їх реальними.

Жодного дня не минало без того, щоб Сюзен не жалкувала, що має такий дивний родовід. Їй завжди було цікаво знати, як це – блукати світом, не усвідомлюючи за кожним кроком усього каміння під ногами і всіх зір над головою, мати всього лише п’ять чуттів, бути майже сліпою і мало не глухою…

– ДІТИ В ПОРЯДКУ? МЕНІ СПОДОБАЛОСЯ, ЯК ВОНИ МЕНЕ НАМАЛЮВАЛИ.

– Так. Як там Альберт?

– НОРМАЛЬНО.

…і не гаяти час на пустопорожні балачки, подумала ще Сюзен. У великому всесвіті не було місця для пустопорожніх балачок.

– НАСТАЄ КІНЕЦЬ СВІТУ.

Ну, це вже серйозна, не пустопорожня розмова.

– Коли?

– НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ.

– Чому?

– ПОВЕРНУЛИСЯ АУДИТОРИ, – повідомив Смерть.

– Оті малі лиходії?

– ТАК.

– Терпіти їх не можу.

– У МЕНЕ, ЗВІСНО, ЖОДНИХ ЕМОЦІЙ НЕМАЄ, – сказав Смерть із найнезворушнішим виразом, на який може бути здатний хіба що череп.

– І що вони цього разу замислили?

– НЕ МОЖУ СКАЗАТИ.

– Я думала, що ти можеш пам’ятати майбутнє!

– ТАК, АЛЕ ДЕЩО ЗМІНИЛОСЯ. ПІСЛЯ СЕРЕДИ НЕ БУДЕ МАЙБУТНЬОГО.

– Щось таки має залишитися, бодай якісь уламки!

– НІ. НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ ПІСЛЯ ПЕРШОЇ ГОДИНИ НЕМАЄ НІЧОГО. ЛИШЕ ПЕРША ГОДИНА НАСТУПНОЇ СЕРЕДИ, НА ВІКИ ВІЧНІ. НІХТО НЕ ЖИТИМЕ. НІХТО НЕ ПОМИРАТИМЕ. ОСЬ ЩО Я БАЧУ ЗАРАЗ. МАЙБУТНЄ ЗМІНИЛОСЯ. РОЗУМІЄШ?

– А яким чином це може стосуватися мене? – Сюзен знала, що будь-кому це запитання здалося б безглуздим.

– ГАДАЮ, ЩО КОЖЕН МАЄ НЕСТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА КІНЕЦЬ СВІТУ, ХІБА НІ?

– Ти знаєш, що я мала на увазі!

– Я ПРИПУСКАЮ, ЩО ЦЕ СТОСУЄТЬСЯ ПРИРОДИ ЧАСУ, БЕЗСМЕРТНОГО Й ЛЮДСЬКОГО ВОДНОЧАС. ВІДЧУВАЛИСЯ ПЕВНІ… ПУЛЬСАЦІЇ, БРИЖІ.

– Вони збираються вчинити щось із Часом? Я думала, що їм не дозволено вдаватись до таких речей.

– ЇМ НІ. АЛЕ ЛЮДИ ЦЕ МОЖУТЬ. ОДНОГО РАЗУ ВЖЕ ТАКЕ ЗРОБИЛИ.

– Хто може бути таким ідіо…

Сюзен затнулася. Звичайно, хтось може виявитися таким ідіотом. Деякі люди готові вчинити будь-яку дурницю лише для того, щоб побачити, чи це можливо зробити. Якби десь у якійсь печері почепити великий рубильник із написом на ньому «Перемикач Кінця Світу. НЕ РУХАТИ», то навіть фарба на ньому не встигне висохнути.

Вона замислилася. Смерть пильно за нею стежив.

Тоді вона вимовила:

– Доволі смішно, що я недавно читала класу одну книжку. Знайшла її якось у себе на столі. Називається «Казки сестер Ґрім»…

– А, ВЕСЕЛІ КАЗОЧКИ ДЛЯ МАЛЮКІВ, – сказав без тіні іронії Смерть.

– …і там ідеться здебільшого про лиходіїв, які помирають жахливою смертю. Дивно, якщо чесно. Але дітям це подобається. І зовсім їх не бентежить.

Смерть промовчав.

– …за винятком казки про скляний годинник з Бад Шушайна, – додала Сюзен, дивлячись на його череп. – Вона їх доволі засмутила, попри те, що мала щасливий кінець.

– МАБУТЬ, ТОМУ, ЩО ЦЯ ІСТОРІЯ ПРАВДИВА.

Сюзен достатньо давно знала Смерть, тому не сперечалася.

– Здається, я розумію, – мовила вона. – Ти спеціально влаштував, щоб книжка опинилась там.

– ТАК. НУ, А ВЕСЬ ТОЙ МОТЛОХ ПРО ПРЕКРАСНОГО ПРИНЦА І ТАКЕ ІНШЕ БУЛО ЯВНО ДОДАНО ПІЗНІШЕ. АУДИТОРИ, ЗВІСНО, НЕ ВИНАЙШЛИ ТОГО ГОДИННИКА. ЦЕ БУЛА РОБОТА ОДНОГО БОЖЕВІЛЬЦЯ. АЛЕ ВОНИ ВДАЛО ВСЕ АДАПТУЮТЬ ДО СВОЇХ ПОТРЕБ. ТВОРИТИ НЕ ГОДНІ, А ОТ АДАПТУВАТИ МОЖУТЬ. ГОДИННИК ВІДТВОРЮЄТЬСЯ ЗАНОВО.

– І час тоді насправді зупинився?

– ОПИНИВСЯ В ПАСТЦІ. ЛИШЕ НА МИТЬ, АЛЕ РЕЗУЛЬТАТИ МИ Й ДАЛІ БАЧИМО ДОВКОЛА НАС. ІСТОРІЮ БУЛО РОЗБИТО, ФРАГМЕНТОВАНО. МИНУЛЕ ВТРАТИЛО ЗВ’ЯЗОК ІЗ МАЙБУТНІМ. ІСТОРИЧНІ ЧЕНЦІ МУСИЛИ ВІДНОВЛЮВАТИ ВСЕ ПРАКТИЧНО З НУЛЯ.

Сюзен не витрачала в такий час зусиль на вигуки типу «Це неможливо!». Такі дурниці могли б говорити тільки люди, які вірять у те, що живуть у реальному світі.

– Це мало протривати якийсь… час, – сказала вона.

– З ЧАСОМ, ЗВИЧАЙНО, НЕ БУЛО ЖОДНИХ ПРОБЛЕМ. ВОНИ ВИКОРИСТОВУВАЛИ РОКИ, СФОРМОВАНІ НА ОСНОВІ ЧАСТОТИ ЛЮДСЬКОГО ПУЛЬСУ. ЦЕ ТРИВАЛО ПРИБЛИЗНО ПІВ ТИСЯЧІ ТАКИХ РОКІВ.

– Але ж якщо історію було зруйновано, звідки вони взяли…

Смерть склав докупи кінчики пальців.

– МИСЛИ ТЕМПОРАЛЬНО, СЮЗЕН. Я ДУМАЮ, ВОНИ ВКРАЛИ ТРОХИ ЧАСУ В ЯКИХОСЬ ПРАДАВНІХ СВІТОВИХ ЕРАХ, КОЛИ ЧАС БУЛО ЗМАРНОВАНО НА РІЗНИХ РЕПТИЛІЙ. ДЛЯ ЧОГО, ЗРЕШТОЮ, ТОЙ ЧАС ЯКОМУСЬ ВЕЛИЧЕЗНОМУ ЯЩЕРУ? ТИ БАЧИЛА ТІ ЗВОЛІКАТОРИ, ЯКИМИ КОРИСТУЮТЬСЯ ЧЕНЦІ? ЧУДОВІ ШТУЧКИ. МОЖУТЬ РУХАТИ ЧАС, ЗБЕРІГАТИ ЙОГО, РОЗТЯГУВАТИ… ГЕНІАЛЬНИЙ ВИНАХІД. А СТОСОВНО ТОГО, КОЛИ ЦЕ СТАЛОСЯ, ЦЕ ПИТАННЯ ТАКОЖ НЕ МАЄ СЕНСУ. КОЛИ РОЗБИТО ПЛЯШКУ, ХІБА НЕ ВСЕ ОДНО, ДЕ САМЕ ЇЇ ВДАРИЛИ? СКАЛКИ САМОЇ ПОДІЇ В БУДЬ-ЯКОМУ РАЗІ ВЖЕ НЕ ІСНУЮТЬ У ВІДНОВЛЕНІЙ ІСТОРІЇ.

– Зачекай-но, зачекай… Як можна взяти клаптик якогось минулого століття і припасувати його до сучасності? Хіба люди не помітять, що… – Сюзен засовгалася на місці, – що у воїнів не ті обладунки, і що будівлі довкола інакші, і що вони й далі воюють на війнах, які точилися багато століть тому?

– СУДЯЧИ З МОГО ДОСВІДУ, СЮЗЕН, ЗАНАДТО БАГАТО ЛЮДЕЙ ЩЕ Й ДАЛІ ВЕДУТЬ ПОДУМКИ ВІЙНИ, ЯКІ ТОЧИЛИСЯ БАГАТО СТОЛІТЬ ТОМУ.

– Вельми проникливо, але я мала на увазі, що…

– ТИ НЕ ПОВИННА ПЛУТАТИ ВМІСТ І ВМІСТИЛИЩЕ. – Смерть зітхнув. – ТИ МАЙЖЕ ЛЮДИНА. ТОБІ ПОТРІБНА МЕТАФОРА. НАОЧНИЙ УРОК. ХОДІМО.

Він підвівся і рушив залою до їдальні. Там ще й досі було декілька запізнілих їдців з серветками попід підборіддями, що немовби застигли в процесі радісного споживання вуглеводів.

Смерть підступив до столу, накритого до вечері, і взявся за кутик скатертини.

– ЧАС – ОЦЕЙ ОБРУС, – сказав він. – СТОЛОВЕ НАЧИННЯ І ТАРЕЛІ – ЦЕ ПОДІЇ, ЯКІ ВІДБУВАЮТЬСЯ В ЦЬОМУ ЧАСІ…

Пролунав барабанний бій. Сюзен подивилася в той бік. За крихітною ударною установкою сидів Смерть Щурів.

– СЛІДКУЙ.

Смерть смикнув скатертину. Почувся брязкіт столового начиння, і на якусь мить була непевність, чи не впаде ваза з квітами, але майже весь посуд залишився на місці.

– Зрозуміло, – сказала Сюзен.

– СТІЛ І ДАЛІ ЗАЛИШИВСЯ СЕРВІРОВАНИЙ, АЛЕ ОБРУС МОЖНА ТЕПЕР ВИКОРИСТАТИ ДЛЯ ІНШОЇ ТРАПЕЗИ.

– Однак ти перевернув сільничку, – зауважила Сюзен.

– НЕДОСКОНАЛА ТЕХНОЛОГІЯ.

– А ще, дідусю, на скатертині залишилися плями від попередньої імпрези.

Смерть сяйнув посмішкою.

– ТАК, – погодився він. – АЛЕ МЕТАФОРА ВИЙШЛА НЕПОГАНА, ПРАВДА?

– Люди це помітять!

– СПРАВДІ? ТА Ж ЛЮДИ НАЙНЕУВАЖНІШІ ІСТОТИ В ЦІЛОМУ ВСЕСВІТІ. ТРАПЛЯЮТЬСЯ, ЗВІСНО, ВСІЛЯКІ АНОМАЛІЇ, ПЕВНА КІЛЬКІСТЬ РОЗСИПАНОЇ СОЛІ, АЛЕ ІСТОРИКИ ЗНАЙДУТЬ ВІРОГІДНІ ПОЯСНЕННЯ, ЦЕ ВОНИ ЧУДОВО ВМІЮТЬ РОБИТИ.

Сюзен знала, що існували так звані Правила. Неписані, звичайно, як і, скажімо, гори, бо як же їх напишеш? Ці Правила мали набагато фундаментальніше значення для функціонування всесвіту, ніж прості механічні закони на кшталт ґравітації. Аудитори могли ненавидіти розгардіяш, викликаний народженням життя, але Правила не давали їм змоги щось з цим зробити. Тому поява людства стала для них неочікуваним даром. Нарешті з’явилися істоти, яких можна було переконати стрілити самим собі в ногу.

– Я не знаю, чого ти від мене сподіваєшся, що я мала би зробити? – запитала вона.

– УСЕ, ЩО В ТВОЇХ СИЛАХ, – сказав Смерть. – Я, ЗГІДНО З НЕПИСАНОЮ ТРАДИЦІЄЮ, МАЮ В ЦЕЙ ЧАС ІНШІ ОБОВ’ЯЗКИ.

– Тобто?

– ВАЖЛИВІ СПРАВИ.

– Про які ти не можеш мені сказати?

– ПРО ЯКІ Я НЕ МАЮ НАМІРУ ТОБІ КАЗАТИ. АЛЕ ВОНИ ВАЖЛИВІ. ХАЙ ТАМ ЯК, АЛЕ Я ЦІНУЮ ТВОЮ ПРОЗОРЛИВІСТЬ. ТВІЙ СПОСІБ МИСЛЕННЯ МОЖЕ ПРИДАТИСЯ. ТИ МОЖЕШ ПОБУВАТИ ТАМ, ДЕ Я НЕ ЗМОЖУ. Я ТІЛЬКИ БАЧИВ МАЙБУТНЄ. А ТИ МОЖЕШ ЙОГО ЗМІНИТИ.

– А де відтворюють цей годинник?

– НЕ МОЖУ ЦЬОГО СКАЗАТИ. Я Й ТАК БАГАТО ЗРОБИВ, ЩОБ ДІЙТИ ДО ЦЬОГО ВИСНОВКУ. РЕШТУ БАЧУ НЕМОВ У ТУМАНІ.

– Чому?

– ТОМУ ЩО ВСЕ ПРИХОВАНЕ. У ЦЕ ЗАЛУЧЕНИЙ ХТОСЬ ТАКИЙ… ХТО МЕНІ НЕ ПІДВЛАДНИЙ. – Смерть мав збентежений вигляд.

– Безсмертний?

– ХТОСЬ ПІДВЛАДНИЙ… КОМУСЬ ІНШОМУ.

– Мусиш пояснити це все набагато чіткіше.

– СЮЗЕН… ТИ ЗНАЄШ, ЩО Я УДОЧЕРИВ І ВИРОСТИВ ТВОЮ МАТІР, А ТАКОЖ ЗНАЙШОВ ДЛЯ НЕЇ ВІДПОВІДНОГО ЧОЛОВІКА…

– Так-так, – огризнулася Сюзен. – Як я могла це забути? Щодня дивлюся в дзеркало.

– ЦЕ… НЕПРОСТО ДЛЯ МЕНЕ. ПРАВДА ПОЛЯГАЄ В ТОМУ, ЩО Я БУВ ТАКИЙ НЕ ОДИН. ЧОМУ ТИ ТАК ДИВУЄШСЯ? ХІБА Ж НЕ ВІДОМО, ЩО БОГИ ПОСТІЙНО РОБЛЯТЬ ТАКІ РЕЧІ?

– Боги, так, але ж люди твого типу…

– ЛЮДИ НАШОГО ТИПУ, ОДНАК Є ЛЮДИ…

Сюзен зробила незвичну річ і почала слухати. А це для вчительки нелегке завдання.

– СЮЗЕН, ТИ МАЄШ ЗНАТИ, ЩО МИ, ПЕРЕБУВАЮЧИ… ПОЗА ЛЮДСТВОМ…

– Я не перебуваю поза людством, – гостро відрізала Сюзен. – Я просто наділена… додатковими талантами.

– Я МАВ НА УВАЗІ НЕ ТЕБЕ, ЗВИЧАЙНО. А ІНШИХ, КОТРІ НЕ Є ЛЮДЬМИ, АЛЕ ЗАЛИШАЮТЬСЯ ЧАСТИНОЮ ЛЮДСЬКОГО ВСЕСВІТУ… ВІЙНА, ФАТУМ, ЧУМА І РЕШТА НАШИХ… ЛЮДИ УЯВЛЯЮТЬ НАС У ЛЮДСЬКИХ ОБРАЗАХ, І ТОМУ МИ ТАК ЧИ ТАК СТАЄМО НАДІЛЕНІ ПЕВНИМИ ЛЮДСЬКИМИ АСПЕКТАМИ. ІНАКШЕ Й БУТИ НЕ МОЖЕ, БО НАВІТЬ НАША ТІЛЕСНА ФОРМА ПРИМУШУЄ НАШУ СВІДОМІСТЬ СПОСТЕРІГАТИ ВСЕСВІТ ВІДПОВІДНИМ ЧИНОМ. МИ НАБИРАЄМО ЛЮДСЬКИХ РИС… ЦІКАВІСТЬ, ГНІВ, НЕСПОКІЙ…

– Це елементарні речі, дідусю.

– ТАК. А, ОТЖЕ, ТИ ЗНАЄШ, ЩО ДЕХТО З НАС… ЗАЦІКАВЛЕНИЙ ЛЮДСТВОМ.

– Я знаю. Я є одним із наслідків цього.

– ТАК. Е-Е… І В ДЕКОГО З НАС ЦЯ ЦІКАВІСТЬ СТАЄ, Е-Е, ЩЕ…

– Цікавішою?

– …ОСОБИСТІШОЮ. ТИ ЧУЛА, ЯК Я РОЗПОВІДАВ ПРО… ПЕРСОНІФІКАЦІЮ ЧАСУ…

– Багато ти не розповів. Колись тільки згадав, що вона живе у скляному палаці. – Сюзен відчула не зовсім пристойне, але на диво приємне задоволення, побачивши збентеження Смерті. Він нагадував когось, хто був змушений зізнатися в чомусь ганебному, показати, так би мовити, прихований скелет у шафі.

– ТАК. Е-Е… ВОНА ЗАКОХАЛАСЯ В ЛЮДИНУ…

– Ах, яка романтіка, – додала Сюзен літеру «і», наслідуючи тікання годинника. Вона розуміла, що чинить, наче капосна дитина, але життя онучки Смерті було нелегкою справою, тож вряди-годи вона відчувала непереборне бажання подратувати його.

– ОХ. ЯКИЙ КАЛАМБУР, ГРА СЛІВ, – стомлено мовив Смерть. – ХОЧ Я ПРИПУСКАЮ, ЩО ТИ ПРОСТО ХОТІЛА ЗДАТИСЯ ДОШКУЛЬНОЮ.

– Ну, але такого типу речі траплялися нерідко в античні часи, хіба ні? – сказала Сюзен. – Поети завжди закохувалися як не в місячне сяйво, то в гіацинти або ще щось, а богині були навіки…

– АЛЕ ЦЕ БУЛО НАСПРАВДІ, – сказав Смерть.

– Тобто, як насправді?

– ЧАС НАРОДИЛА СИНА.

– Як це могло…

– У НЕЇ НАРОДИВСЯ СИН. ХТОСЬ МАЙЖЕ СМЕРТНИЙ. ХТОСЬ ТАКИЙ, ЯК ТИ.

Цок 

Щотижня якийсь член Гільдії годинникарів відвідував Джеремі. Це не були якісь офіційні візити. Просто треба було завжди принести йому замовлення на нову роботу або забрати вже виконану, бо хай там що могли про нього базікати, хлопець був просто геніальним годинникарем.

Ці неформальні візити були також нагодою делікатно з’ясувати, чи юнак заживає ліки і не демонструє явних ознак божевілля.

Годинникарі чудово розуміли, що хитромудрий механізм людського мозку міг інколи викинути коника. Члени Гільдії були педантичними людьми, що завжди домагалися нелюдської точності, а це давалося взнаки. Могло спричиняти проблеми. Накрутити можна було не тільки пружини. Тому комітет Гільдії складався за великим рахунком із добрих і чуйних людей. Загалом вони не були схильними до віроломства.

Секретар Гільдії доктор Гопкінс здивувався, коли двері крамнички Джеремі відчинив чоловік, якому, судячи з вигляду, пощастило вижити після дуже серйозної аварії.

– Е-е. Мені треба бачити містера Джеремі, – видушив із себе він.

– Так, шер. Гошподар є тут, шер.

– А ви, гм, є…?

– Ігор, шер. Міштер Джеремі люб’яшно погодившя вшяти мене до шебе, шер.

– Ви в нього працюєте? – запитав доктор Гопкінс, озираючи Ігоря з голови до ніг.

– Так, шер.

– Гм… Ви що, стояли заблизько до якоїсь небезпечної машинерії?

– Ні, шер. Він у майштерні, шер.

– Містере Ігоре, – мовив доктор Гопкінс, заходячи до крамнички, – чи ви знаєте, що містеру Джеремі потрібно заживати ліки?

– Так, шер. Він чашто про це шгадує.

– І він, гм, його здоров’я в цілому…?

– Добре, шер. Він іш великим ентушіашмом виконує швою роботу. Очі шяють і хвішт бубликом.

– Хвіст, кажете, бубликом? – кволо перепитав доктор Гопкінс. – Гм… містер Джеремі зазвичай не тримає слуг. Останньому своєму помічникові він, здається, запустив годинником у голову.

– Шправді, шер?

– Гм, а вам він ще не кидав у голову годинника?

– Ні, шер. Він поводитьшя цілком нормально, – відповів Ігор, чоловік з чотирма великими пальцями і купою швів довкола шиї. Він прочинив двері до майстерні. – Доктор Гопкінш, міштере Джеремі. Я шаварю трохи чаю, шер.

Джеремі сидів за столом прямий, як тичка, а його очі блищали.

– А, докторе, – мовив він. – Гарно, що ви прийшли.

Доктор Гопкінс оглянув майстерню.

Він помітив зміни. Чималий шмат дерев’яної потинькованої стіни з намальованими олівцем кресленнями стояв тепер на мольберті збоку.

Верстаки, де зазвичай лежали годинники у різних стадіях процесу виготовлення, були тепер заставлені уламками кришталю і скляними плитами. Відчувався також сильний запах кислоти.

– Гм… щось новенького? – наважився запитати доктор Гопкінс.

– Так, докторе. Досліджую якості деяких суперщільних кристалів, – пояснив Джеремі.

Доктор Гопкінс полегшено зітхнув.

– А, геологія. Чудове хобі! Я дуже радий. Бо знаєте, воно недобре думати весь час лише про годинники! – додав він весело і навіть обнадійливо.

Джеремі насупив брови, немовби прихований за ними мозок намагався знайти належне місце цій такій незвичній концепції.

– Так, – сказав він урешті-решт. – Чи знали ви, докторе, що октират міді вібрує рівно два мільйони чотириста тисяч сімдесят вісім разів за секунду?

– Аж стільки? – здивувався доктор Гопкінс. – Нічого собі.

– Власне. А те, що світло, проходячи крізь натуральну призму октивієвого кварцу, розкладається тільки на три кольори?

– Дивовижно, – озвався доктор Гопкінс, розмірковуючи, що все ще не аж так погано. – Гм… це мені здається, чи тут у повітрі дійсно… доволі гострий запах?

– Водостоки, – пояснив Джеремі. – Ми їх почистили. Кислотою. Для цього вона й була нам потрібна. Прочистити водостоки.

– Водостоки, кажете? – доктор Гопкінс закліпав очима. Він був далекий від таких понять як каналізація й водостоки. Почулося якесь потріскування, і під дверима до кухні замерехтіло блакитне сяйво.

– Ваш, гм, помічник Ігор, – мовив він. – З ним усе гаразд?

– Так, докторе, дякую вам. Знаєте, він із Убервальду.

– О. Дуже… великий, Убервальд. Дуже велика країна, – доктор Гопкінс знав тільки дві речі про Убервальд, і це була одна з них. Він нервово кахикнув, а тоді натякнув і на другу річ. – Я чув, що люди там бувають трохи дивні.

– Ігор каже, що ніколи не мав нічого спільного з такими особами, – спокійно пояснив Джеремі.

– Добре. Добре. Це добре, – сказав доктор. Його починала дратувати застигла на обличчі Джеремі посмішка. – У нього, гм, досить багато шрамів і швів.

– Так. Це в них така культура.

– Культура, кажете? – доктор Гопкінс явно відчув полегшення. Він завжди намагався побачити в кожному його найкращі риси, але відтоді, коли він ще був малим хлопчиком, життя в місті стало значно складнішим і плутанішим, з усіма тими ґномами, тролями, ґолемами і навіть зомбі. Він не був певний, що йому це все подобалося, але позаяк це зазвичай було пов’язане з різними «культурами», які не можна було заперечувати, тож він їх і не заперечував. Робив просто вигляд, що всіх цих «культурних» проблем не існувало взагалі.

Світло під дверима згасло. За якусь мить з’явився Ігор з двома чашками чаю на таці.

Доктор не міг не визнати, що чай був добрий, але повітря було настільки насичене кислотою, що йому аж сльозилися очі.

– То, гм, як просувається робота над новими навігаційними таблицями? – запитав він.

– Імбирний бішквітик, шер? – пролунав у нього над вухом голос Ігоря.

– О, гм, так… О, мушу сказати, що вони смачні, містере Ігоре.

– Вішміть два, шер.

– Дякую, – тепер, коли доктор Гопкінс говорив, з рота в нього сипалися крихти. – Навігаційні таблиці… – повторив він.

– На жаль, я ще не мав часу взятися за них як слід, – пояснив Джеремі. – Я досліджував якості кристалів.

– О. Так. Ви казали. Ну, але ми, звичайно, будемо дуже вдячні за будь-який час, який ви зможете нам приділити, – сказав доктор Гопкінс. – І мушу визнати, гм, що дуже приємно бачити, що у вас з’явилося нове зацікавлення. Бо завелика концентрація на чомусь одному сприяє, гм, хворобливим абераціям мозку.

– Я заживаю ліки, – сказав Джеремі.

– Так, звичайно. Е-е, до речі, я сьогодні проходив повз аптеку… – доктор Гопкінс видобув з кишені величенький, загорнений у папір флакон.

– Дякую вам, – Джеремі показав на поличку в себе за спиною. – Як бачите, в мене вже майже закінчилися.

– Я, власне, так і подумав, – сказав доктор Гопкінс таким тоном, ніби годинникар і не думав слідкувати за рівнем рідини у пляшечці на його поличці. – Ну, то я пішов. Кристали – це добре. Я ось у дитинстві збирав метеликів. Чудово мати якесь хобі. Ото варто було мені взяти баночку-морилку і сачок, і я вже щебетав від щастя, мов той жайворонок.

Джеремі й далі йому всміхався. Ця усмішка була немовби скляна.

Доктор Гопкінс допив одним ковтком залишки чаю і поставив чашку на тарілочку.

– Ну, мушу вже відкланюватися, – пробурмотів він. – Багато справ. І вас не хочу відволікати від роботи. Кристали, кажете? Чудові речі. Такі гарненькі.

– Правда? – озвався Джеремі. Він завагався, немовби прагнув вирішити якусь невеличку проблемку. – О, так. Світлові узори.

– Мерехтливі, – додав доктор Гопкінс.

Коли доктор Гопкінс підійшов до дверей на вулицю, там його вже очікував Ігор. Він уклонився доктору.

– Гм… чи ви певні щодо ліків? – неголосно запитав доктор.

– О, так, шер. Двічі на день я бачу, як він наливає шобі ложку.

– О, це добре. Інколи він трохи, е-е, часом він не дуже ладнає з людьми.

– Так, шер?

– Дуже, е-е, специфічний щодо точності…

– Так, шер.

– …і це, звичайно, добре. Чудова річ, точність, – шморгнув носом доктор Гопкінс. – До певного моменту, звісно. Ну, то гарного вам дня.

– І вам, шер.

Коли Ігор повернувся до майстерні, Джеремі якраз обережно наливав у ложку ліки синього кольору. Наповниши ложку по вінця, він вилив її вміст у злив.

– Мене, знаєте, перевіряють, – пояснив він. – Думають, я цього не зауважую.

– Я певний, вони хочуть, щоб було краще, шер.

– На жаль, мені гірше думається, коли я заживаю ліки, – сказав Джеремі. – Фактично, я гадаю, що мені набагато краще без них. Вони мене вповільняють.

Ігор вирішив промовчати. Зі свого досвіду він знав, що багато найвидатніших світових винаходів здійснили люди, які, згідно з загальноприйнятими нормами, могли вважалися божевільними. Він завжди казав, що визначення навіженості залежало від точки зору, а якщо ця точка була розташована у ваших кальсонах, то все здавалося нормальним.

Але молодий Майстер Джеремі починав його тривожити. Він ніколи не сміявся, а Ігорю подобався маніякальний гомеричний регіт. Це викликало довіру.

Коли Джеремі перестав заживати ліки, він не почав, як того очікував Ігор, молоти дурниці й вигукувати щось на кшталт: «Здурів! Вони кажуть, що я здурів! Я їм усім покажу! А-ха-ха-ха-ха!». Він просто став більш… зосереджений.

А тоді ще цей усміх. Ігоря було нелегко налякати, бо інакше він не міг би дивитися в дзеркало, але він почав непокоїтися.

– Отже, на чому ми зупинилися?.. – мовив Джеремі. – Ах, так, прошу допомогти мені.

Вони удвох відсунули стіл убік. Під ним шипіли з десяток скляних колб.

– Шамала потужнішть, – сказав Ігор. – І дшеркало ми ще не вштановили правильно, шер.

Джеремі зняв тканину з пристрою на верстаку. Виблискувало скло і кришталь, причому в деяких місцях дуже химерно. Як зауважив учора Джеремі завдяки ясності думок, що повернулася, відколи він двічі на день старанно виливав у злив по одній ложці ліків, деякі кути мали неправильний вигляд. Один кристалик зник, коли Джеремі зафіксував його на місці, хоч він явно був і далі там, адже годинникар міг бачити, як від нього відбивається світло.

– І там ще й доші шабагато металу, шер, – поскаржився Ігор. – Минулого разу вше шіпшувала пружина.

– Ми щось придумаємо, – мовив Джеремі.

– Шаморобна блишкавка ніколи не дорівняєтьшя до шправжньої, – сказав Ігор.

– Достатньо, щоб випробувати принцип дії, – зронив Джеремі.

– Принцип дії, принцип дії, – пробурмотів Ігор. – Вибачте, шер, але Ігорі не «випробовують принцип». Прив’яжіть, що треба, до верстака і вдарте його добряче потужною блишкавкою, ошь наше гашло. Так треба випробовувати речі.

– Щось ви розтривожилися, Ігорю.

– Прошу вибачити, шер, – почав виправдовуватися Ігор. – Це на мене так діє клімат. Я швик до поштійних грошових бур.

– Я чув, що деякі люди насправді оживають під час грози, – сказав Джеремі, старанно коректуючи кут нахилу кристалика.

– А, це ще було, коли я працював для барона Фінклештейна, – озвався Ігор.

Джеремі відступив на крок. Це, звичайно, ще не був годинник. Попереду було ще багато роботи, перш ніж вони отримають годинник (хоч він уже бачив його перед собою, коли заплющував очі). Це був тільки зразок, щоб пересвідчитись, чи Джеремі на правильному шляху.

А він таки був на правильному шляху. Він знав це.

Цок 

Сюзен повернулася назад нерухомими вулицями, сіла на стілець у кабінеті мадам Фраут і знову занурилася в потік часу.