Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 20 страниц)

– Хіба для того, щоб почистити комусь кишені, Підмітальнику.

– А чи цікавився, чому так?.. Чи звертав колись увагу на той маленький театрик з другого боку вулиці? Здається, він називався «Дискум».

– О, так! Ми діставали копійчані квиточки, сідали на землю і кидали горішки на сцену.

– І ти ніколи не думав, чому так буває? Великий оперний театр, плюшеві крісла, позолота, великі оркестри, а тоді цей маленький театрик під солом’яною стріхою, голі дерев’яні стіни, жодних сидінь, і якийсь тип, що грає на дудці у ролі музичного акомпанементу?

Лобсанґ знизав плечима.

– Та ні. Просто так воно є.

Лу-Тзе мало не засміявся.

– Дуже гнучкі людські мізки. Майже гумові, – мовив він. – Дивовижно, як вони розтягуються, щоб пристосуватися. Ми добре там попрацювали…

– Лу-Тзе?

Перед ним шанобливо схилився один із дрібніших прислужників-аколітів.

– Абат бажає вас побачити, – повідомив він.

– О, гаразд, – сказав підмітальник. Він штурхнув ліктем Лобсанґа і прошепотів: – Рушаймо до Анк-Морпорка, хлопче.

– Що? Але ж ви просили, щоб вас вислали до…

Лу-Тзе підморгнув.

– Адже написано: «Не вір, не бійся, не проси», розумієш? Крім плінґа, є ще й інші способи примусити данґданґа вдавитися, хлопче.

– Справді?

– О, так, мати дуже багато плінґа. Ну, а тепер ходімо до абата, гаразд? Його якраз мають годувати. Твердою їжею, дякувати небесам. Принаймні його вже не треба годувати грудьми. Якщо чесно, дивлячись на нього й молоду годувальницю, ніхто не знав, куди відвернути обличчя від сорому, та й він сам цього не знав. Адже він усвідомлює себе дев’ятсотлітнім чоловіком…

– Він, мабуть, дуже мудрий.

– Доволі мудрий, доволі. Хоч вік і мудрість не завжди, з того що мені відомо, йдуть у парі, – додав Лу-Тзе, прямуючи до абатових покоїв. – Деякі люди, отримавши владу, стають тупішими. Але це, звісно, не стосується його світлості.

Абат сидів на високому стільчику, щойно обляпавши головного аколіта цілою ложкою кашки, а той шкірився усмішкою людини, чия робота напряму залежить від того, щоб мати щасливий вигляд, коли з чола йому стікає суміш пастернаку й аґрусу.

Лобсанґу здалося, причому вже не вперше, що абат інколи навмисне знущався над прислужником. Аколіт і справді був не надто приємною особою, яка в будь-якої тверезо мислячої людини викликала нестримне бажання вилити йому щось липке на волосся та ще й лупнути по голові гумовим яком, тож мудрий і старий абат залюбки давав волю своїй внутрішній дитині.

– Ви мене покликали, ваша світлість, – уклонився йому Лу-Тзе.

Абат перевернув миску, вихлюпнувши її вміст на мантію головного аколіта.

– Вахахаахаха ах, так, Лу-Тзе. Скільки вам уже років?

– Вісімсот, ваша світлість. Але це ще далеко не старість!

– Проте ви вже провели чимало часу на цьому світі. Я так розумію, що ви вже збиралися піти на заслужений відпочинок і взятися за садівництво.

– Так, але…

– Але, – абат розплився в ангельській усмішці, – наче старий бойовий кінь, ви вигукуєте «ха-ха!», почувши звуки сурм, чи не так?

– Я так не думаю, – мовив Лу-Тзе. – І не бачу нічого кумедного в звучанні сурм.

– Я мав на увазі, що ви знову рветеся в бій. Але ж ви вже багато років допомагали навчати наших агентів, так? Оцих ось добродіїв?

З одного боку кімнати сиділо декілька кремезних і м’язистих ченців. Вони вже були споряджені в дорогу, мали за спинами скручені спальні килимки і були вбрані у вільні чорні накидки. Вони боязко вклонилися Лу-Тзе, а їхні очі понад напівмасками були збентеженими.

– Я зробив усе, що міг, – пояснив Лу-Тзе. – Навчали їх, звичайно, інші, я тільки намагався відшкодувати завдані збитки. Я ніколи не вчив їх бути ніндзя, – він підштовхнув ліктем Лобсанґа. – Це, учню, агатійською означає «випускання газів», – повідомив він сценічним шепотом.

– Я пропоную відправити їх на завдання негайно ВАХ! – абат ударив стільця ложкою. – Це мій наказ, Лу-Тзе. Ви жива легенда, але були легендою вже надто довго. Чому б не довіритись майбутньому? Цюцю!

– Розумію, – печально мовив Лу-Тзе. – Ну, але так мало статися рано чи пізно. Дякую вам за чуйність, ваша світлосте.

– Бр-рмбр-рм… Лу-Тзе, я вас давно вже знаю! Ви ж не опинитесь ближче, ніж за сто миль від Убервальду, ні?

– У жодному разі, ваша світлість.

– І це наказ!

– Я розумію, звісно.

– Однак раніше ви вже порушували мої ба-абаба накази. Я пам’ятаю, в Омнії.

– Тактичне рішення, ухвалене людиною на місці, ваша світлість. Ви це радше могли б назвати інтерпретацією вашого наказу, – пояснив Лу-Тзе.

– Маєте на увазі те, що ви подалися туди, куди вам виразно було наказано не йти, і вчинили те, що вам було абсолютно заборонено робити?

– Так, ваша світлосте. Інколи, щоб привести гойдалку в рух, треба підштовхнути її з іншого боку. Коли я вчинив те, що не мав би робити там, де не мав би бути, я досягнув того, що мало би бути зроблено в тому місці, де це мало б відбутися.

Абат довго і пильно дивився на Лу-Тзе тим поглядом, який добре вдається немовлятам.

– Лу-Тзе, вам не нмнмнбубу можна бути в Убервальді або десь поблизу Убервальду, ясно? – звелів він.

– Ясно, ваша світлість. Звичайно, ви маєте рацію. Але, в моєму старечому віці, чи можу я помандрувати іншою стежиною, стежиною мудрості, а не насильства? Я хотів би показати цьому молодому чоловікові… Шлях.

Дехто з монахів засміявся.

– Шлях Прачки? – усміхнувся Рінпо.

– Місіс Космополита швачка, – спокійно уточнив Лу-Тзе.

– Про мудрість якої свідчать такі приказки як «Краще не буде, якщо роздряпати»? – додав Рінпо, підморгнувши решті монахів.

– А краще тоді й не буває, – зронив Лу-Тзе, спокій якого нагадував тепер озеро вмиротвореності. – Можливо, цей Шлях і нікчемний, та хай би яким він був дріб’язковим і недостойним, це мій Шлях, – він повернувся до абата. – Так воно було здавна, ваша світлосте. Пригадуєте? Майстер і учень вирушають у світ, де учень може набратися практичного досвіду на основі повчань і прикладів, а тоді учень знаходить власний Шлях і наприкінці цього Шляху…

– …він знаходить самого себе бдум, – закінчив речення абат.

– Спочатку він знаходить учителя, – сказав Лу-Тзе.

– Йому пощастило, що саме ви бдумбдум будете цим учителем.

– Ваша світлосте, – мовив Лу-Тзе. – Природа Шляхів полягає в тому, що ніхто не може з упевненістю сказати, хто буде цим учителем. Усе, що я можу, це – показати йому дорогу.

– Яка приведе до бдум міста, – сказав абат.

– Так, – погодився Лу-Тзе. – А від Анк-Морпорка до Убервальду далека путь. Ви мене не вишлете до Убервальду, бо я застарий. Тому, з усією повагою, я благаю вас догодити цій моїй старечій примсі.

– У мене немає іншого вибору, коли ви подаєте це таким чином, – сказав абат.

– Ваша світлосте… – почав був Рінпо, який відчував, що є інший вибір.

Ложка знову гримнула об тацю.

– Лу-Тзе має високу репутацію! – крикнув абат. – Я беззастережно довіряю йому, і він правильно вчинить! Просто я ще волів би блумблум повірити, що він учинить так, як я блумблум цього хочу! Я заборонив йому мандрувати до Убервальду! А ти тепер хочеш, щоб я заборонив йому не мандрувати до Убервальду? ЦЮЦЮ! Я сказав своє слово! А тепер, шановні добродії, чи не могли б ви забратися звідси? Я маю зараз дуже нагальну справу.

Лу-Тзе вклонився і вхопив Лобсанґа за руку.

– Ходімо, хлопче! – звелів він пошепки. – Шуруємо звідси, поки вони не опам’яталися!

Дорогою вони зустріли молодшого аколіта з маленьким нічним горщиком, на якому були намальовані візерунки з кроликами.

– Нелегка це справа, реінкарнація, – мовив Лу-Тзе, біжучи коридором. – Мусимо тепер якнайшвидше вислизнути звідси, поки комусь у голову не стрілять якісь кумедні ідеї. Біжи по свою торбу і спальний килимок!

– Але ж ніхто не наважиться порушити накази абата? – здивувався Лобсанґ, завертаючи за ріг разом із підмітальником.

– Ха! Через десять хвилин він засне, а якщо вони дадуть йому нову іграшку, коли він прокинеться, він може так захопитися забиванням квадратних зелених кілочків у круглі сині дірочки, що просто забуде все, що говорив раніше, – пояснив Лу-Тзе. – Політика, хлопче. Забагато різних ідіотів почнуть доводити свою впевненість у тому, що мав на увазі абат. А тепер біжи. За хвилину я чекатиму тебе в Саду П’яти Несподіванок.

Коли Лобсанґ прибув, Лу-Тзе обережно прив’язував одну зі своїх карликових бонсай-гір до бамбукового каркаса. Він зав’язав останній вузол, а тоді поклав це в наплічну сумку.

– А їй нічого не станеться? – запитав Лобсанґ.

– Це ж гора. Що їй може статися? – Лу-Тзе узяв мітлу. – Але перед дорогою ми тільки заскочимо на пару слів до одного мого старого приятеля. Можливо, щось у нього візьмемо з собою.

– Що діється, Підмітальнику? – поцікавився Лобсанґ, ідучи слідом.

– Та воно таке, хлопче. Ми з абатом і тим чолов’ягою, до якого зараз зайдемо, знаємося дуже давно. Зараз усе трошки змінилося. Абат не може отак просто сказати: «Лу-Тзе, старий ти пройдисвіте, це ж ти насамперед вбив усім у голови легенду про Убервальд, а я бачу, що ти щось задумав, тож іди собі геть і покладайся на свою чуйку».

– Але я думав, що він тут верховний правитель!

– Власне! Бо верховним правителям дуже важко чогось досягти. Забагато інших людей плутаються у них під ногами і перешкоджають. А тепер ці всі нові хлоп’ята матимуть потіху, гасаючи довкола Убервальду з вигуками «Айі!», а ми, мій хлопче, прямуватимемо до Анк-Морпорка. Абат це знає. Майже знає.

– А звідки ви знаєте, що новий годинник роблять у Анк-Морпорку? – запитав Лобсанґ, ідучи слідом за Лу-Тзе, котрий звернув на болотисту стежку, що вела попри зарості рододендрона до монастирського муру.

– Я знаю. Можеш мені повірити, що того дня, коли хтось витягне затичку з дна всесвіту, ланцюжок від затички приведе до самого Анк-Морпорка, а той дурисвіт, що це зробив, почне виправдовуватися: «Я просто хотів побачити, що станеться». Всі дороги ведуть до Анк-Морпорка.

– Я думав, що всі дороги ведуть від Анк-Морпорка.

– Але не та, якою ми підемо. Ага, ось ми вже й тут.

Лу-Тзе постукав у двері неоковирного, але величенького сарайчика, що тулився прямо до стіни. Цієї ж миті всередині щось вибухло і хтось – тут Лобсанґ виправив самого себе – половина когось стрімко вилетіла з незаскленого вікна і з такою силою гупнулася об стежку, що аж кості затріщали. І лише коли ця половина перестала котитися, Лобсанґ усвідомив, що це був дерев’яний манекен у чернечій мантії.

– Я бачу, що Ку розважається, – сказав Лу-Тзе. Він навіть не поворухнувся, коли повз його вухо пролетів манекен.

Двері відчинилися навстіж, і з них схвильовано визирнув огрядний старий чернець.

– Ви бачили це? Ви це бачили? – вигукнув він. – І це лише з однієї ложки! – він уклонився гостям. – О, вітаю, Лу-Тзе. Я на тебе чекав. Дещо приготував.

– Що саме? – поцікавився Лу-Тзе.

– Що то за хлопець? – зронив Ку, запрошуючи їх заходити.

– Ім’я цієї недосвідченої дитини – Лобсанґ, – відповів Лу-Тзе, роззираючись у сарайчику. На кам’яній підлозі було задимлене коло, оточене почорнілим піском. – Нові іграшки, Ку?

– Вибухова мандала, – радісно повідомив Ку, підходячи ближче. – Варто лише посипати цей простенький пристрій спеціальним пісочком у будь-якому місці, і перший воріженько, який на це наступить… Бабах, миттєва карма! Не рухай це!

Лу-Тзе простягнув руку й вихопив із допитливих Лобсанґових пальчиків жебрацьку миску, яку той щойно поцупив зі столу.

– Пам’ятай Перше правило, – сказав він і пожбурив миску геть. З неї на льоту висунулися приховані леза, і миска вп’ялася ними у крокву.

– Та це миттєво стяло б людині голову! – вигукнув Лобсанґ. І тут вони почули неголосне цокання.

– …три, чотири, п’ять… – почав лічити Ку. – Всім мерщій… Лягать!

Лу-Тзе встиг штовхнути Лобсанґа на підлогу за мить до того, як вибухла миска. Її металеві уламки просвистіли в них над головами.

– Відколи ти бачив її востаннє, я додав деякі деталі, – гордо повідомив Ку, коли вони знову зіп’ялися на ноги. – Універсальна штучка. До того ж, звичайно, з неї ще можна їсти рис. О, а це ти бачив?

Він дістав молитовний бубон. Лу-Тзе і Лобсанґ одразу відступили на крок.

Ку повертів бубном, і мотузочки з грузилами затарабанили об його шкіру.

– Мотузочку можна миттєво зняти й використати як зручну гароту, – пояснив він, – і сам бубон також знімається… ось так… і там виникає вельми корисний кинджальчик.

– До того ж, звичайно, ним ще можна скористатися і для молитви? – уточнив Лобсанґ.

– Добре підмічено, – похвалив його Ку. – Метикуватий хлопець. Молитва завжди корисна як останній засіб. Фактично, ми опрацьовуємо вельми перспективну мантру, що містить у собі звукові тони, які специфічно впливають на людську нервову сист…

– Я не думаю, що нам щось із цього всього буде потрібне, Ку, – не дослухав його Лу-Тзе.

Ку зітхнув.

– Принаймні ти міг би дозволити нам перетворити свою мітлу в таємну зброю, Лу-Тзе. Я показував тобі креслення…

– Це й так таємна зброя, – мовив Лу-Тзе. – Це ж мітла.

– А що скажеш про нових яків, яких ми розводимо? Варто смикнути за віжки, і їхні роги миттєво…

– Нам потрібні веретена, Ку.

Чернець раптово набув винуватого вигляду.

– Веретена? Які ще веретена?

Лу-Тзе перетнув кімнату й долонею натиснув у одному місці стіну, що відразу відсунулася вбік.

– Ось ці веретена, Ку. І не марнуй часу, бо в нас його й так обмаль.

Лобсанґ побачив щось подібне на двійко маленьких Зволікаторів, кожен із яких був усередині закріпленого на дошці металевого каркаса. До кожної з дошок були причеплені ремені.

– Ти ще не розповів про них абату, ні? – запитав Лу-Тзе, відчіпляючи одне з веретен. – Бо він тоді відразу б це все зупинив, сам розумієш.

– Я не думав, що бодай хтось про них знає! – здивувався Ку. – Звідки ти…

Лу-Тзе вишкірився.

– На підмітальника ніхто не звертає увагу, – пояснив він.

– Але ж це ще дуже експериментальний варіант! – почав панікувати Ку. – Я збирався розповісти абату, звичайно, просто чекав, коли вже матиму, що показати! Було б жахливо, якби вони потрапили в лихі руки!

– То ми простежимо, щоб цього в жодному разі не трапилося, – сказав Лу-Тзе, оглядаючи ремені. – І як їх приводити в дію?

– Гирі і храповики виявилися занадто ненадійними, – пояснив Ку. – На жаль, довелося вдатися до… годинникового механізму.

Лу-Тзе заціпенів і люто зиркнув на ченця.

– Годинникового механізму?

– Як рушійну силу, лише рушійну силу! – почав виправдовуватися Ку. – Справді не було іншого вибору!

– Тепер уже запізно, мушу якось дати собі раду, – сказав Лу-Тзе, а тоді відчепив другу дошку й подав її Лобсанґові. – Тримай, хлопче. Якщо загорнути в мішковину, буде схоже на наплічник.

– А що це таке?

Ку зітхнув.

– Це портативні Зволікатори. Не поламай їх тільки, прошу тебе.

– А для чого вони будуть нам потрібні?

– Маю надію, що тобі не доведеться це з’ясовувати, – сказав Лу-Тзе. – Дякую, Ку.

– А ти певний, що не волів би мати якусь бомбочку вповільненої дії? – з надією запитав Ку. – Кидаєш таку на підлогу, і час уповільнюється до…

– Ні, дякую.

– Інші монахи були повністю споряджені, – зауважив Ку.

– Нам не треба нічого зайвого, – рішуче заявив Лу-Тзе. – Вийдемо чорним ходом, Ку, гаразд?

Чорний хід виводив до вузенької стежечки і невеличкої хвіртки у мурі. Розчленовані дерев’яні манекени і обвуглене місцями каміння вказували на те, що Ку зі своїми помічниками нерідко користався цим шляхом. А за хвірткою починалася інша стежка, що вела вздовж одного з численних крижаних струмочків.

– Ку має добрі наміри, – пояснив, стрімко крокуючи, Лу-Тзе. – Але якщо забагато його слухати, почнеш бряжчати, коли ходиш, і вибухати, коли сідаєш.

Лобсанґ мусив бігти, щоб не відставати.

– Та ж до Анк-Морпорка треба буде йти кілька тижнів, Підмітальнику!

– Ми зріжемо на шляху зайві кути, – сказав Лу-Тзе, а тоді зупинився і глянув на Лобсанґа. – Гадаєш, що зумієш це зробити?

– Я це робив сотні разів… – почав був Лобсанґ.

– В Ой-Донґу, так, – урвав його Лу-Тзе. – Але в долині є чимало різних перешкод і запобіжників. Ти цього не знав? В Ой-Донґу легко розтинати час, мій хлопче. А там зовсім інша справа. Тобі перешкоджатиме повітря. Помилишся – і повітря затвердне як скеля. Треба розтинати час довкола себе, щоб рухатися мов риба у воді. Знаєш, як це робити?

– Ми вивчали трохи теорію, але…

– Сото розповідав, що в місті ти сам зупинив для себе час. Це називається Стійка койота. Її дуже важко виконати, і я не думаю, що цього навчають у Гільдії злодіїв.

– Мені, мабуть, пощастило, Підмітальнику.

– Гаразд. Так і продовжуй. Матимеш багато часу повправлятися, поки ми залишимо позаду сніги. Але добре все відпрацюй, перш ніж ступиш на траву, бо інакше буде лихо твоїм ногам.

Це називають розтином часу… 

Існує спосіб гри на деяких музичних інструментах, що має назву «циркулярне дихання» і дає змогу людям грати на діджеріду або волинці без того, щоб вибухнути або бути засмоктаним у дудку. «Розтин часу» – це дуже подібна техніка, просто все відбувається значно тихіше, а замість повітря тут фігурує час. Кваліфікований монах може розтягнути секунду на цілу годину, а то й на довше… 

Але це ще не все. Він рухатиметься у затвердлому світі. Мусить навчитися бачити відблиск світла, чути відлуння звуку й дозволити часу просочуватися в цей його особистий всесвіт. Це не так уже й важко зробити, якщо відчувати впевненість; розітнутий світ видається тоді майже нормальним, за винятком кольорів… 

Складалося враження, ніби йдеш під час заходу сонця, хоч сонце застигло високо в небі і майже не рухалося. Світ попереду відтінював пурпуром, а світ позаду, коли Лобсанґ озирнувся, мав відтінок засохлої крові. І був цей світ самотній. Але найгіршим, усвідомив Лобсанґ, було те, що панувала тиша. Тобто лунав лише ледь чутний шум, подібний на глухе шкварчання на периферії слуху. Лобсанґові кроки звучали химерно і приглушено, а звук цей долинав до його вух зовсім не синхронно з його ходою.

Вони дійшли до кінця долини і з вічної весни потрапили у справжнє царство снігу. Холод почав пронизувати тіло поволі, наче ніж садиста.

Лу-Тзе прямував далі, явно не переймаючись студінню.

Звичайно, це була одна з легенд, пов’язаних з його ім’ям. Розповідали, ніби Лу-Тзе може пройти багато миль у такий лютий мороз, коли навіть хмари замерзають і падають з неба. Казали, ніби холод узагалі на нього не впливає.

Але однак…

Легенди змальовували Лу-Тзе кремезним і міцним… не сухоребрим лисим курдупелем, який волів уникати бійок.

– Підмітальнику!

Лу-Тзе зупинився й озирнувся. Його постать була дещо розмитою, і Лобсанґ розмотав себе з пелени часу. У світ повернулися кольори, а холод хоч і перестав пронизувати тіло, наче свердло, був і далі собачим.

– Так, хлопче?

– Ви мене будете вчити, так?

– Якщо залишилося щось таке, чого ти ще не знаєш, вундеркінде, – іронічно відповів Лу-Тзе. – Ти добре розтинаєш час, я бачу.

– Я не розумію, як ви витримуєте такий холод!

– Ага, то ти не знаєш таємниці?

– Цю силу вам знову дає Шлях місіс Космополитої?

Лу-Тзе задер краєчок мантії і трохи потанцював на снігу, виставивши напоказ худющі ноги, вбрані в товстезні пожовклі кальсони.

– Дуже добрі, дуже добрі, – похвалився він. – Вона й далі присилає мені ці комбіновані підштанки подвійної в’язки, всередині шовкові, а тоді ще три шари вовни, вставки для утеплення і парочка зручних клапанів. За дуже поміркованою ціною, по шість доларів за пару, бо я старий клієнт. Адже написано: «Тепло кутайся, бо впіймаєш смерть».

– Це просто омана?

Лу-Тзе здивувався.

– Що? – перепитав він.

– Ну, я маю на увазі, що все це омана, так? Усі вважають вас видатним героєм, а… ви не вступаєте у двобої, і ще всі думають, що ви володієте всілякими дивовижними знаннями, а… а ви просто… вводите людей в оману. Правда? Навіть абата? Я думав, що ви мене навчите… якихось важливих речей…

– Я маю її адресу, якщо тебе це цікавить. Назвеш їй моє ім’я… О. Але я бачу, що ти не це мав на увазі, ні?

– Не хочу бути невдячним, я просто думав…

– Ти думав, що я маю скористатися таємними знаннями, набутими впродовж цілого життя, лише для того, щоб тримати ноги в теплі? Так?

– Ну…

– Знецінити священне вчення заради власних колін?

– Якщо ви це так інтерпретуєте…

І тут щось спонукало Лобсанґа подивитися вниз.

Там, де він стояв, було сантиметрів п’ятнадцять снігу. А там, де стояв Лу-Тзе, снігу не було. Його сандалії тонули в двох калюжках. Лід танув довкола пальців його ніг. Рожевих, теплих пальців.

– З пальцями, до речі, зовсім інша справа, – сказав підмітальник. – Місіс Космополита справжня чаклунка, коли йдеться про підштанки, а от зв’язати нормальні шкарпетки вона не годна. – Лобсанґ підвів очі й побачив, як підморгнув йому Лу-Тзе. – Завжди пам’ятай Перше правило, вірно?

Лу-Тзе поплескав по руці розгубленого хлопця.

– Але в тебе все добре виходить, – підбадьорив він його. – Давай-но трохи перепочинемо й поп’ємо чайочку, – він показав рукою на скелі, де можна було принаймні захиститися трохи від вітру; біля них височіли великі білі кучугури снігу.

– Лу-Тзе?

– Так, хлопче?

– Я маю питання. Ви зможете на нього відповісти прямо?

– Я спробую, звичайно.

– Що тут, до біса, діється?

Лу-Тзе відгорнув з каміння сніг.

– О, – вимовив він. – Одне з найважчих питань.

Цок 

Ігор мусив це визнати. Коли йшлося про створення химерних речей, здоровий глузд був кращий за божевілля.

Ігор звик до господарів, які, попри дивовижне вміння робити стійку на руках на самому краєчку ментальної прірви, не були здатні вбрати штани без детальних інструкцій.

Як усі Ігорі, він навчився давати з ними раду. Фактично, це було не так важко (хоч інколи для цього доводилося працювати цілу ніч до самого ранку), і коли вже вдавалося привчати їх до певного режиму, можна було братися до своїх справ, і вони вас не турбували, аж поки треба було встановити блискавковідвід.

Але з Джеремі було інакше. Це був чоловік, за яким можна було налаштовувати годинник. Ігор ще ніколи не зустрічав людини, життя якої було б настільки організоване, впорядковане, настільки своєчасне. Він усвідомив, що уявляє свого господаря таким собі тік-так-меном.

Один із колишніх Ігоревих господарів зробив такого заводного тік-так-мена, з усіма відповідними важелями, шестірнями, кривошипами й годинниковим механізмом. Замість мізків там була довга перфорована стрічка. Замість серця – велика пружина. Якщо в кухні все стояло на своїх місцях, ця річ могла підмести підлогу й заварити несогіршу чашку чаю. Але якщо все не було на своєму місці, або якщо ця тік-ток-цокаюча штучка натрапляла на несподівану перешкоду, вона могла здерти зі стін штукатурку і кинути в окріп замість заварки кота.

А тоді в його господаря виникла ідея оживити цю річ, щоб вона сама перфорувала свої стрічки й накручувала власну пружину. Ігор, який звик чітко виконувати інструкції, слухняно спорудив класичний варіант блискавковідводу якраз напередодні великої грози. Він не міг бачити, що сталося опісля, адже не був там, коли блискавка влучила в годинниковий механізм. Ні, Ігор у цей час був уже на півдорозі до села, рятуючись утечею з усіма своїми пожитками в саквояжі. Та однак над його головою просвистіло й увіп’ялося у стовбур дерева розпечене добіла зубчасте колесо. Вірність господарю була дуже важливою, але займала друге місце після вірності спільноті Ігорів. Якби світ складався насамперед із зниклих безвісти слуг, їх усіх мали б достобіса називати Ігорями.

А цьому Ігорю здавалося, що ожилий тік-ток-мен, якби такого можна було б зробити, мав би бути подібним на Джеремі. І що ближче було до завершення роботи над годинником, то швидше починав тік-токати Джеремі.

Ігорю цей годинник не надто подобався. Він волів мати справу з людьми. Віддавав перевагу істотам, які здатні кривавити. І ось, коли годинник почав набирати форм, хоча його мерехтливі кришталеві частинки були ще нібито не зовсім тут, не на своєму місці, Джеремі ставав дедалі зосередженіший на своїй роботі, а Ігор – дедалі напруженіший. Тут явно відбувалося щось цілком нове, і хоч Ігорі завжди прагнули навчатися новому, існували певні обмеження. Ігорі не вірили в «заборонене знання» і в «речі, які не варто знати людині», але ж людям явно не варто було знати, що відчувається, коли кожну найменшу частинку вашого тіла засмоктує якась маленька діра, а це міг бути один із варіантів найближчого майбутнього.

А ще ж була леді Л女жон. Від одного лише її вигляду в Ігоря мурашки по спині повзли, а він зазвичай не дозволяв повзати по собі навіть найменшій мурашці. Вона не була зомбі і не була вампіркою, бо не пахла, як вони. Вона взагалі ніяк не пахла. А Ігор, судячи з досвіду, знав, що все має свій запах.

І ще була одна річ.

– Її ноги не торкаютьшя шемлі, шер, – повідомив він.

– Звичайно, торкаються, – заперечив Джеремі, протираючи рукавом частинку механізму. – Вона тут буде знову через хвилину і сімнадцять секунд. І я впевнений, що її ноги торкатимуться землі.

– О, чашом вони торкаютьшя, шер. Але шверніть увагу, коли вона йде вгору або вниш шходами, шер. Вона це не робить правильно, шер. Можна побачити тінь під її обцашами, шер.

– Обцашами?

– Каблучками на черевиках, шер, – зітхнув Ігор. Шепелявість інколи створювала проблеми, а Ігор, чесно кажучи, міг легко її позбутися, але без неї він би не був Ігорем. Це ніби взяти й перестати раптом накульгувати.

– Іди і будь готовий відчинити двері, – звелів Джеремі. – Ширяння в повітрі не робить особистість лихою.

Ігор знизав плечима. На його думку, це могло означати взагалі відсутність особистості, і його, до речі, вельми стурбувало те, що Джеремі цього ранку вбирався ретельніше, ніж зазвичай.

Ігор вирішив за цих обставин не порушувати питання свого найму, хоч попередньо його вже обмірковував. Його ж найняли перед тим, як її світлість залучила Джеремі до цієї роботи? Усе свідчить про те, що вона знала, до кого звертатися. Але наймала вона Ігоря особисто, в Бад Шушайні. І він того ж самого дня сів на поштовий диліжанс. І виявилося, що леді Л女жон відвідала Джеремі також того самісінького дня. Подолати швидше шлях від Убервальду до Анк-Морпорка можна було тільки завдяки магії, хіба що хтось міг винайти спосіб мандрувати семафорною системою. А леді Л女жон зовсім не була подібна на відьму.

Усі годинники крамнички здійняли несамовитий дзенькіт, сигналізуючи про настання сьомої години, коли Ігор відчинив передні двері. Так завжди Робилося[10]10
  Не щось «Робилося», а просто «Робилося». Деякі речі бували Зроблені, а деякі – Не Зроблені. І всі Зроблені речі Робилися Ігорями.


[Закрыть] в передчутті стуку. Це було ще одним пунктом кодексу Ігорів.

Він розчахнув двері навстіж.

– Дві пінти, сер, гарне і свіженьке, – сказав містер Соак, подаючи йому пляшки. – А ще в такий деньочок аж проситься мати свіженьких вершечків, правда?

Ігор люто зиркнув на нього, але взяв пляшки.

– Я волів би, щоб вони пошеленіли, – пихато відрізав він. – Гарного вам дня, міштере Шоаче.

І він грюкнув дверима, зачиняючи їх.

– Це не була вона? – запитав Джеремі, коли Ігор повернувся до майстерні.

– Це був молочар, шер.

– Вона вже запізнюється на двадцять п’ять секунд! – стурбовано зронив Джеремі. – Думаєш, з нею могло щось трапитися?

– – Шправжні міледі мають таку моду, шапішюватишя, шер, – сказав Ігор, відставляючи молоко. Його пальці аж затерпли, таким холодним воно було.

– Я певний, що її світлість – справжня міледі.

– Я б не пошпішав іш вишновками, шер, – мовив Ігор, котрий, як уже згадувалося, мав щодо цього, фактично, дуже серйозні сумніви. Він повернувся до крамнички і взявся рукою за дверну клямку якраз тоді, коли почувся стук.

Леді Л女жон стрімко проминула Ігоря. Двійко тролів, не звертаючи на нього увагу, зайняли позиції всередині крамнички. Ігор зневажливо обзивав їх ходячим камінням, яке наймають за два долари в день плюс чайові.

Її світлість була вражена.

Великий годинник був майже готовий. Це не була присадкувата і незграбна річ, про яку Ігорю розповідав його дідусь. На превеликий Ігорів подив – адже в будинку не було навіть натяку на якісь декоративні прикраси й оздоби – Джеремі подбав про вражаючий зовнішній вигляд.

– Твій дідусь допоміг зробити першого годинника, – казав йому Джеремі. – Тому давай-но змайструємо дідівський годинник, га? – і ось він стояв перед ними: стрункий високий годинник з кришталю й дутого скла, що віддзеркалював світло, від чого ставало трохи бентежно.

Ігор витратив купу грошей на вулиці Вправних ремісників. Маючи достатньо фінансів, в Анк-Морпорку можна було купити що завгодно, включно з людьми. Він уважно стежив за тим, щоб жоден гранувальник кришталю або склодув не доводив свою роботу до кінця, бо це могло б підказати їм, яким буде завершений годинник, хоч він даремно цим переймався. За гроші можна було купити відсутність будь-якої цікавості. Крім того, хто б повірив у те, що час можна вимірювати кристалами? Усі кінці з кінцями сходилися лише в майстерні.

Ігор метушливо протирав речі, пильно прислухаючись до того, як Джеремі хизувався своїм витвором.

– …жодної потреби в металевих деталях, – хвалився той. – Ми придумали спосіб пропускати крізь скло приборкану блискавку і знайшли майстра, який виготовляє скло, що трохи гнеться…

«Ми», – зауважив Ігор. Завжди так воно бувало. «Ми» придумали спосіб означало, що господар запитував про це, а Ігор вирішував, що треба для цього зробити. Хай там як, але приборкування блискавок було родинною пристрастю. За допомогою піску, хімікатів і деяких секретів можна було примусити блискавку навіть сидіти, наче песик, на задніх лапах.

Леді Л女жон простягнула вбрану в рукавичку долоню і торкнулася бокової стінки годинника.

– Це роздільний механізм… – почав пояснювати Джеремі, беручи з верстака кристалічну матрицю.

Але її світлість не відводила очей від годинника.

– Ви його зробили з циферблатом і стрілками, – сказала вона. – Чому?

– О, та він чудово функціонуватиме, вимірюючи традиційний час, – відповів Джеремі. – Звичайно, зі скляними шестірнями. Теоретично його ніколи не треба буде корегувати. Він визначатиме час за всесвітнім цоком.

– Ага. То ви його виявили?

– Інтервал часу, необхідний для того, щоб сталася найменша річ, яка може статися. Я знаю, що він існує.

Вона мала доволі вражений вигляд.

– Але годинник ще незакінчений.

– Ще треба здійснити низку тестів методом проб і помилок, – сказав Джеремі. – Але ми це зробимо. Ігор каже, що в понеділок очікуємо велику грозу. Каже, що це повинно забезпечити нас енергією. А тоді, – обличчя Джеремі освітилося посмішкою, – я не бачу причини, чому б усім годинникам світу не показати точнісінько той самий час!

Леді Л女жон зиркнула на Ігоря, котрий ще більше заметушився.

– Слуга задовольняє?

– Трохи часом нарікає. Але в нього добре серце. Ще й має запасне. Він майстер на всі руки.

– Так, у Ігорів золоті руки, – стримано відзначила леді. – Вони явно опанували мистецтво спадковості талантів, – вона клацнула пальцями, і один із тролів підступив ближче, тримаючи пару торбинок.