Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 20 страниц)

Вона ніколи не знала, як це працює. Воно просто ставалося. Час не зупинявся для решти світу, і для неї він теж не зупинявся – просто вона немовби потрапляла в якусь часову петлю, і все залишалося точнісінько таким, як і було, аж поки вона завершувала те, що їй було потрібно зробити. Це була ще одна успадкована родинна риса. Найкраще це спрацьовувало, коли не замислюватися, так, ніби ідеш по канату. Їй і без цього було про що думати, про інші речі.

Мадам Фраут відвела погляд від камінної полички, де вже не було щура.

– О, – вимовила вона. – Його вже немає.

– Мабуть, це вам просто здалося, мадам, світло буває оманливе, – сказала Сюзен. Майже смертний. Хтось такий, як я, подумала вона.

– Так, е-е, звичайно… – Мадам Фраут спромоглася знову вбрати окуляри, хоч шнурочок і далі чіплявся за ґудзик. Це означало, що вона тепер була немовби прив’язана до власних грудей, але ж не могла нічого з цим поробити, хоч убий.

Сюзен могла вивести з рівноваги навіть льодовик. Для цього їй потрібно було просто спокійно сидіти з уважним і люб’язним виглядом.

– Що саме вам було потрібно, мадам? – запитала вона. – Просто я вийшла з класу, коли учні розв’язували задачу з алгебри, а коли вони закінчують роботу, стають непосидючими.

– З алгебри? – перепитала мадам Фраут, вимушено споглядаючи власні перса, чого раніше ніхто ще не робив. – Але ж це заскладно для семилітніх дітей!

– Так, але я їм цього не сказала, а самі вони про це не здогадуються, – сказала Сюзен. Час було рухатися далі. – Я припускаю, ви хотіли поговорити про мій лист, мадам? – запитала вона.

Мадам Фраут дивилась, нічого не розуміючи.

– Про як… – почала було вона.

Сюзен зітхнула і клацнула пальцями.

Вона обійшла довкола столу й відсунула біля нерухомої мадам Фраут шухляду, з якої дістала аркуш паперу й почала писати на ньому листа. Зачекала, поки висохне чорнило, трохи зіжмакала аркуш, щоб він видавався вже трохи вживаним, а тоді запхала його поміж іншими папірцями, стосик яких височів біля мадам Фраут, так, щоб він трохи стирчав, і його було б легко побачити.

Після цього вона повернулася на своє місце і знову клацнула пальцями.

– Лист? – здивувалася мадам Фраут. А тоді подивилися на стіл. – О.

Сюзен розуміла, що це було доволі жорстоко. Мадам Фраут аж ніяк не можна було назвати лихою особою, і вона цілком добре ставилася до дітей, та все ж таки, якщо вже на те пішло, їй бракувало клепки в голові. А Сюзен не мала аж так багато часу, щоб марнувати його на дурепу.

– Так, у листі я просила, щоб ви дозволили мені на пару днів відлучитися, – нагадала Сюзен. – Невідкладні родинні справи. Звичайно ж, я приготувала деякі завдання для дітей, щоб вони мали за що взятися.

Мадам Фраут завагалася. Сюзен й на це не бажала гаяти часу. Вона клацнула пальцями.

– О, БОЖЕ, МАТИМУ НАРЕШТІ СПОКІЙ, – вимовила вона голосом, обертони якого проникали прямо у підсвідомість. – ЯКЩО ЇЇ НЕ ПРИГАЛЬМУВАТИ, МИ СКОРО ВЖЕ НЕ ЗНАТИМЕМО, ЯКИХ РЕЧЕЙ ЇХ НАВЧАТИ! ВОНА ЩОДНЯ ТВОРИТЬ МАЛЕНЬКІ ЧУДЕСА І ЗАСЛУГОВУЄ ПІДВИЩЕННЯ ПЛАТНІ.

Тоді вона знову клацнула пальцями і просто спостерігала, як ці слова займають відповідне місце в мозкові мадам Фраут. Жінка, фактично, навіть рухала вустами.

– Ну, так, звичайно, – пробурмотіла вона зрештою. – Ви дуже багато працювали… і… і, – і оскільки є речі, на які не впливає навіть понадприродна голосова команда, а однією з таких речей була неможливість вибити з директорки згоду на додаткові гроші, – ми якось при нагоді маємо подумати про невеличку надбавку для вас.

Сюзен повернулася до класу і решту дня творила маленькі чудеса, включно з видаленням клею з волосся Річенди, виливанням сечі з черевиків Біллі і частуванням учнів короткими відвідинами Останнього континенту.

Коли по них прийшли батьки, всі учні розмахували намальованими кольоровими олівцями зображеннями кенгуру, а Сюзен мала надію, що ніхто не зверне увагу на те, що їхні черевики вкриті червоним пилом, а у випадку з Біллі, координація дій якого так і не покращилася – червоною багнюкою. Клуб «Фіджет» був не єдиним місцем, де дорослі не бачили того, що, на їхню думку, було невірогідним.

Тепер вона могла перепочити.

Було просто приємно перебувати в порожньому класі. Звичайно ж, будь-який учитель зазначив би, що однією з таких утіх була відсутність дітлахів, а особливо Джейсона.

Але парти і полички на стінах кімнати свідчили про те, що семестр не минув намарне. Малюнки на стінах демонстрували глибоке розуміння дітьми перспективи і кольористики. Учні виготовили з картонних коробок модель білого коня у повний зріст, і в процесі цієї роботи вони довідалися багато нового про коней, а Сюзен довідалася, наскільки точно зауважує найменші деталі Джейсон. Їй довелося забрати в нього картонну трубку й пояснити, що це чемний коник.

Був довгий день. Вона підняла кришку столу й дістала «Казки сестер Ґрім». Ненароком розкидала при цьому деякі папери й побачила під ними маленьку картонну коробочку з золотисто-чорним оздобленням.

Це був дарунок від Вінсентових батьків.

Вона задивилась на коробочку.

Щодня вона мала таке випробування. Просто смішно. Тим паче, що «Гіґз і Мікінс» навіть не виробляли добрих шоколадних цукерок. Звичайне масло, цукор і…

Вона відсунула вбік клаптики коричневого паперу всередині коробочки й дістала звідти шоколадну цукерку. Нікому, зрештою, не заборонено з’їсти лише одну цукерочку. Вона поклала її до рота.

Чортчортчортчорт! Там усередині була нуга! Її єдина сьогодні шоколадна цукерка, і там була чорт штучна чорт рожево-біла чорт нудотна чорт ідіотська нуга!

Ну, але ж ніхто не може очікувати, що це буде враховуватися.[9]9
  Це правда. Шоколадна цукерка, яку ви не хотіли їсти, не може вважатися справжньою цукеркою. Це відкриття належить тій самій галузі кулінарної фізики, що стверджує, ніби їжа, спожита на ходу, не містить у собі жодних калорій.


[Закрыть] Вона має цілковите право на ще одну…

Учительська частина її єства з очима на потилиці зауважила якийсь невиразний рух. Вона рвучко озирнулася.

– Не бігати з косою!

Смерть Щурів перестав вистрибувати по таблиці для природознавства й подивився на неї винуватим поглядом.

– ПІ?

– І також не лізти до Канцелярської Шафи, – автоматично застерегла його Сюзен. Вона грюкнула кришкою столу, опускаючи її.

– ПІ!

– Так, ти хотів. Я чула, як ти думав про це, – зі Смертю Щурів можна було давати раду, якщо ставитися до нього, як до крихітного Джейсона.

Канцелярська Шафа! Це був один із найбільших театрів воєнних дій в історії класу, ця шафа і ще ігровий дім. Але те, кому належить право власності на ігровий дім, вирішувалося зазвичай без втручання Сюзен, тож їй тільки залишилося тримати напоготові мазь і носовичок, і висловлювати легеньке співчуття переможеним, тоді як за Канцелярську Шафу точилася справжня війна на виснаження. У ній містилися горщики з порошковою фарбою, стоси паперів, коробки з кольоровими олівцями, а ще такі специфічні речі, як запасна пара штанів для Біллі, який не давав їм довго пролежати намарне. Були там також Ножиці, які, згідно з правилами класу, сприймалися немов якась Машинерія Судного Дня, ну, і, звичайно ж, коробки із зірками. До шафи мали доступ лише Сюзен і, зазвичай, Вінсент. Попри всі намагання Сюзен, яка хіба що тільки не вдавалася до відвертого шахрайства, він завжди отримував офіційне визнання «найкращого зі всіх предметів» і щодня удостоювався жаданої честі побувати в Канцелярській Шафі, взяти там олівці і роздати в класі. Для решти учнів, і особливо для Джейсона, Канцелярська Шафа була чимось на кшталт містично-магічного королівства, відвідати яке всі намагалися за будь-якої сприятливої нагоди.

Якщо чесно, подумала Сюзен, оволодіння такими мистецтвами, як захист Канцелярської Шафи, вміння перехитрити Джейсона і здатність зберегти живою до кінця семестру улюблену домашню тваринку класу означає, що ви опанували принаймні половину вчительського фаху.

Вона підписала класний журнал, полила на підвіконні пониклі рослини, пішла і назбирала з живоплоту трохи свіжої бирючини для комах-паличників, що замінили хом’ячка Генрі (і були вибрані завдяки тому, що було доволі важко визначити, живі вони чи мертві), позбирала розкидані олівчики і обвела поглядом кімнату з усіма тими маленькими стільчиками. Інколи її бентежило те, що майже всі, кого вона добре знала, були менше одного метра зростом.

Вона ніколи не була певна, чи варто в такі оце часи, як тепер, довіряти дідусеві. Усе було пов’язане з Правилами. Він не мав права втручатися, але знав її слабкі місця, тож міг її накрутити і вислати кудись світ за очі…

Хтось такий, як я. Так, він знав, як підігріти її цікавість.

Хтось такий, як я. Зненацька десь у світі з’являється якийсь небезпечний годинник, а мені раптово кажуть, що є хтось такий, як я. 

Хтось такий, як я. Хоч зовсім і не такий. Принаймні я знала своїх батьків. І вона колись вислухала розповідь Смерті про високу чорняву жінку, що блукала кімнатами свого безмежного скляного палацу, оплакуючи дитину, яку вона народила і щодня могла бачити, але якої ніколи не могла торкнутися…

З чого мені хоча б почати?

Цок 

Лобсанґ багато чого навчився. Він навчився, що в кожній кімнаті є принаймні чотири кути. Навчився, що підмітальники починають працювати, коли небо стає достатньо світлим, щоб можна було бачити порох, і не зупиняються аж до заходу сонця.

Лу-Тзе в ролі вчителя був доволі поблажливий. Він завжди звертав увагу на ті місця, яким Лобсанґ не приділив достатньої уваги.

Вгамувавши свій початковий гнів і заспокоївшись після глузувань з боку його колишніх однокласників, Лобсанґ виявив, що ця робота наділена своєрідною привабливістю. Дні поволі проминали під шелестіння його мітли…

…аж поки щось немовби клацнуло в його голові, і він вирішив, що з нього вже досить. Він закінчив підмітати свою секцію коридора і знайшов Лу-Тзе на терасі, де той замріяно шурхав мітлою.

– Підмітальнику?

– Так, хлопче?

– Що ви намагаєтесь мені втовкмачити?

– Перепрошую?

– Я не очікував, що стану під… підмітальником! Ви ж сам Лу-Тзе! Я мав би стати підмайстром у… у героя!

– Справді? – Лу-Тзе почухав борідку. – Он воно як. Чорти б його побрали. Тепер я розумію, в чому проблема. Ти мав би давно мені сказати. Чому ти мовчав? Я ж більше не беруся за такі речі.

– Ні?

– Усі ці ігрища з історією, біганина, турбування людей… Ні, тільки не це. Я взагалі ніколи не був певний, що це варто робити, якщо чесно. Ні, з мене цілком досить підмітання. Є щось… справжнє у спогляданні гарної чистенької підлоги.

– Це випробування, так? – холодно спитав Лобсанґ.

– О, так.

– Тобто, я розумію, як це працює. Учитель примушує учня виконувати всю чорну роботу, а тоді виявляється, що насправді учень навчався якихось дуже важливих речей… але мені здається, що я не навчився по суті нічого, крім того хіба, що люди доволі брудні й неохайні.

– Це теж непоганий урок, – сказав Лу-Тзе. – Хіба ж не написано: «Важка праця ще нікому не зашкодила»?

– Де це написано, Лу-Тзе? – запитав Лобсанґ, якого це все вже добряче почало дратувати.

Підмітальник сяйнув посмішкою.

– Ага, – мовив він. – Учень, мабуть, уже готовий учитися. Отже, ти не бажаєш пізнавати Шлях Підмітальника, а хочеш натомість вивчити Шлях місіс Космополитої?

– Кого? 

– Ми все гарно підмели. Ходімо до саду. Бо хіба ж не написано: «Добре бувати на свіжому повітрі»?

– Це справді десь написано? – спантеличено перепитав Лобсанґ.

Лу-Тзе видобув із кишені невеличкий пошарпаний зошит.

– Ось тут, – мовив він. – Можеш мені повірити.

Цок 

Лу-Тзе неквапливо налаштував крихітне дзеркальце, щоб краще скерувати сонячне світло на одну зі своїх карликових бонсай-гір. Мугикав собі під носа якийсь безжурний мотивчик.

Лобсанґ сидів, перехрестивши ноги, на каменях і обережно гортав пожовклі сторінки старезного зошита, на якому було написано давно вицвілим чорнилом «Шлях місіс Космополитої».

– Ну, як? – запитав Лу-Тзе.

– Цей Шлях має відповіді на всі питання, так?

– Так.

– Тоді… – Лобсанґ показав головою на маленький вулканчик, що трохи димівся, – як це працює? Він же на тарілочці!

Лу-Тзе дивився прямо перед собою, ворушачи вустами.

– Сімдесят шоста сторінка, якщо не помиляюся, – сказав він.

Лобсанґ знайшов потрібну сторінку.

– Тому що, – прочитав він.

– Гарна відповідь, – мовив Лу-Тзе, делікатно чистячи щіточкою з верблюжого волосся малесеньку скелю.

– Просто «Тому що», Підмітальнику? Без жодних пояснень?

– Пояснень? А як можна пояснити гору? З роками ти довідаєшся, що більшість питань зводяться, врешті-решт, до простої відповіді: «Тому що».

Лобсанґ нічого не сказав. Ця Книга Шляху створювала для нього проблеми. Ось що він волів би сказати: «Лу-Тзе, це все нагадує набір банальних висловів якоїсь підстаркуватої пані. Літні жінки власне так і говорять. Хіба можна назвати коаном такі фрази, як «Смачніше не стане, якщо копирсатися в цьому» або «Доїдай до кінця, і матимеш кучеряве волосся», або «Усе дістається тому, хто чекає»? Такі поради можна знаходити у вепротістечках!»

– Справді? – озвався Лу-Тзе, який і далі був заглиблений у споглядання гори.

– Я нічого не казав.

– О. Мені так здалося. Чи ти сумуєш за Анк-Морпорком?

– Так. Мені там не треба було підмітати підлоги.

– Ти був добрим злодієм?

– Фантастичним.

Вітерець повіяв пахощами черешневого цвіту. Було б добре, подумав Лу-Тзе, бодай одного разу зібрати стиглих черешень.

– Я бував у Анк-Морпорку, – сказав він, випростовуючись і переходячи до наступної гори. – Ти бачив прочан, які сюди приходять?

– Так, – відповів Лобсанґ. – Усі з них сміються.

– Справді? – вигнув брови Лу-Тзе. – Попри те, що вони здолали тисячі миль у пошуках істини?

– Але ж хіба не казав Колин, що істина, якщо вона є десь, вона є скрізь? – сказав Лобсанґ.

– Молодець. Бачу, що ти принаймні чогось навчився. А от мені колись здалося, ніби всі вирішили, що мудрість можна знайти тільки десь у далеких краях. Тому я й подався до Анк-Морпорка. Усі приходили туди, тож у цьому був свій резон.

– Ви шукали просвітлення? 

– Ні. Мудреці не шукають просвітлення, а чекають його. І ось у процесі чекання мені спало на думку, що цікавіше було б шукати сум’яття, – повідав Лу-Тзе. – Адже, зрештою, просвітлення настає тоді, коли зникає сум’яття. І я знайшов це сум’яття. А також певною мірою знайшов просвітлення. Скажімо, не минуло й п’яти хвилин, як у провулку якісь незнайомці просвітили мене, позбавивши тієї мінімальної власності, якою я ще володів, і тим самим дали мені вартісний урок щодо нікчемності матеріальних надбань.

– Але чому саме Анк-Морпорк? – запитав Лобсанґ.

– Подивися в кінці книжечки, – сказав Лу-Тзе.

Там стирчав пожовклий і хрусткий аркуш паперу. Хлопець розгорнув його.

– Ой, та це ж просто частина «Альманаху», – здивувався він. – Він там дуже популярний.

– Так. Це тут залишив один шукач мудрості.

– Е-е… але на цій сторінці тільки фази Місяця.

– З другого боку, – сказав підмітальник.

Лобсанґ перевернув аркуш.

– Тут тільки реклама Торгової гільдії Анк-Морпорка, – мовив він. – «В Анк-Морпорці є все!» – він подивився на усміхненого Лу-Тзе. – І… ви подумали, що…

– Ох, старий я, простодушний і довірливий, – сказав підмітальник. – Тоді як ви всі молоді й хитромудрі. Але ж хіба не бачив Колин провіщення у вируванні каші в мисці або в польоті пташок? А це було дійсно написано. Тобто, пташині польоти інтерпретувати доволі складно, але це були слова. І ось, провівши ціле життя в пошуках, я побачив нарешті початок Шляху. Мого Шляху.

– І ви вирушили в дорогу аж до самого Анк-Морпорка… – кволо вимовив Лобсанґ.

– І я опинився на Квірмській вулиці, з умиротвореними думками і порожніми кишенями, – вів далі підмітальник, лагідно всміхаючись при згадці про це, – і побачив там на одному вікні напис «Оренда кімнат». Ось так я й зустрів місіс Космополиту, яка відчинила двері, коли я постукав, а тоді, коли я завагався, не знаючи, на якій мові до неї звернутися, вона зронила: «У мене, знаєте, немає для вас цілого дня». Повторила майже дослівно один із висловів Колина! І я відразу збагнув, що знайшов те, чого шукав! Щодня я мив посуд на кухні біля їдальні для гостей за двадцять пенсів у день і рештки недоїдків, а вечорами допомагав місіс Космополитій чистити в будинку і уважно вислуховував її розмови. Вона була природженою підмітальницею з чудовими ритмічними рухами і володіла бездонним джерелом мудрості. Не минуло й двох днів, як вона проказала саме ті слова, які прорік Колин, збагнувши істинну природу Часу! Це сталося тоді, коли я попросив її про знижку, адже я, звісно, не спав у ліжку, на що вона відповіла: «Я народилася не вчора, містере Тзе!». Дивовижно! А вона ж навіть не могла ніколи бачити Священних Текстів!

Спантеличене обличчя Лобсанґа застигло, немовби старанно намальована картина.

– Я народилася не вчора? – перепитав він.

– Ах, так, звичайно, ти ж послушник, і цього ще не міг би знати, – сказав Лу-Тзе. – Це сталося, коли він заснув у печері, і уві сні побачив Час і довідався, що всесвіт щосекунди відтворюється заново, нескінченно, а минуле – це тільки спогад. І він тоді вийшов із печери у воістину новий світ і прорік: «Я не народився… вчора»!

– О, так, – сказав Лобсанґ. – Але…

– Ах, місіс Космополита, – вимовив Лу-Тзе, а його очі засльозилися. – Що то за жінка, і як вона вміла тримати все в чистоті! Якби вона була підмітальницею тут, нікому б не було дозволено ходити по підлозі! А її будинок! Такий чудовий! Просто палац! Щодругого тижня нові простирадла! А куховарення? Лише для того, щоб скуштувати її Запечену на Грінці Квасолю будь-який чоловік міг би пожертвувати цілісіньким всесвітнім циклом!

– Гм, – зронив Лобсанґ.

– Я пробув там три місяці, підмітаючи її будинок, як і годиться учневі, а тоді повернувся сюди, чітко побачивши перед собою свій Шлях.

– А, е-е, ті всі історії про вас…

– О, вони правдиві. Майже всі. Трохи перебільшені, але здебільшого правдиві.

– І та про цитадель у Мунтабі, про Пашу й риб’ячу кістку?

– О, так.

– Але як ви потрапили туди, де з пів десятка вишколених і озброєних чоловіків не могли навіть…?

– Я непримітний коротун із мітлою, – просто пояснив Лу-Тзе. – Скрізь буває сміття, якого треба позбутися. Чим може зашкодити людина з мітлою?

– Що? І оце все? 

– Ну, а далі все було пов’язане з куховаренням. Паша не був доброю людиною, а ще він любив обжиратися рибним пирогом.

– І жодних бойових мистецтв? – здивувався Лобсанґ.

– О, це завжди останній засіб. Історія потребує пастухів, а не м’ясників.

– А ви знаєте окідокі? 

– Там просто стрибають, як зайчики.

– Шіітаке? 

– Якби я хотів застромити руку в гарячий пісок, пішов би на берег моря.

– Упсідазі? 

– Марнують гарну цеглу.

– Не-мо-шу? 

– Ти це вигадав.

– Тунґ-пі? 

– Понуре компонування квітів.

– Дежа-фу? – Лу-Тзе відреагував на це, вигнувши брови.

– Дежа-фу? – до тебе дійшли ці чутки? Ха! Жоден із тутешніх монахів не знає про дежа-фу, – сказав він. – Я про таке відразу б довідався. Послухай-но, хлопче, до насильства вдаються насильники. У більшості складних ситуацій цілком вистачає палки від мітли.

– Тільки в більшості? – зронив, не приховуючи сарказму, Лобсанґ.

– О, я розумію. Ти хочеш позмагатися зі мною в додзьо? Бо це стара істина: коли учень перемагає вчителя, вчитель уже нічого не може від нього приховувати, адже учнівство завершено. Хочеш отримати урок?

– Ага! Я знав, що зможу таки чогось навчитися!

Лу-Тзе підвівся.

– Чому саме ти? – вимовив він. – Чому саме тут? Чому саме тепер? «На все свій час і місце». Чому цей час і це місце? Якщо я беру тебе в додзьо, ти маєш повернути те, що вкрав у мене! Негайно!

Він подивився на столик із тикового дерева, на якому працював зі своїми горами.

Лопатка лежала вже там.

На землю впали, тріпочучи, кілька пелюсток черешневого цвіту.

– Зрозуміло, – сказав він. – То ти такий спритний? Я й не помітив нічого.

Лобсанґ промовчав.

– Це ж дріб’язкова й маловартісна річ, – мовив Лу-Тзе. – Скажи мені, будь ласка, навіщо ти її взяв?

– Перевіряв, чи зможу. Мені було нудно.

– Он як. Побачимо, чи вдасться нам зробити життя цікавішим для тебе. Не дивно, що ти нудишся, якщо вже так добре вмієш розтинати час.

Лу-Тзе повертів у руках лопатку.

– Дуже спритний, – повторив він. Тоді нахилився і здмухнув пелюстки з крихітного льодовика. – Ти розтинаєш час так швидко, ніби вже здобув Десятий Д’їм. А ще майже не розпочав вишкіл. Ти, мабуть, був надзвичайним злодієм! А тепер… Ой, лишенько, я ж маю змагатися з тобою в додзьо…

– Ні, це не потрібно! – заперечив Лобсанґ, адже Лу-Тзе тепер здавався наляканим і приниженим, навіть його зріст немовби зменшився, а кістки стали крихкими.

– Я наполягаю, – не погодився старенький. – Зробимо це зараз. Бо ж написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», і це найпроникливіша думка місіс Космополитої, – він зітхнув і подивився вгору на гігантську статую Колина.

– Поглянь-но на нього, – сказав він. – Оце був парубійко, га? Отримував цілковите блаженство від всесвіту. Бачив минуле й майбутнє, наче єдину живу персону, і написав «Книги з історії», щоб показати нам, як воно буде. Нам неможливо уявити, що бачили ті очі. І він ніколи в житті не підняв руку на жодного чоловіка.

– Послухайте, я справді не хотів…

– А ти дивився на інші статуї? – запитав Лу-Тзе, немовби цілком забувши про додзьо.

Лобсанґ розгублено прослідкував за його поглядом. На високому кам’яному підвищенні, що простягалося вздовж усього саду, стриміли сотні менших статуй, вирізьблених здебільшого з дерева і розмальованих крикливими фарбами. Зверху над долиною нависали фігури почвар, у яких очей було більше, ніж ніг, а хвостів більше, ніж зубів; потворні комбінації риб, кальмарів, тигрів і пастернаку, поєднані так, немовби творець усесвіту перевернув коробку з зайвими частинами і зліпив це все докупи, пофарбувавши рожевими, помаранчевими, фіолетовими й золотистими кольорами.

– О, це дгланґ… – почав був Лобсанґ.

– Демони? Це одна їхня назва, – сказав підмітальник. – Абат нарік їх Ворогами Розуму. А Колин написав про них у своїх скрижалях. І сказав, що найгіршим було оте.

Він показав на маленьку сіру фігурку в каптурі, котра здавалася чужорідним тілом серед цього дикого карнавалу монстрів.

– Не здається особливо небезпечною, – сказав Лобсанґ. – Чуєте, Підмітальнику. Я не хочу…

– Найнебезпечнішими можуть бути якраз ті речі, що не здаються небезпечними, – урвав його Лу-Тзе. – Те, що вони не здаються загрозливими, якраз і робить їх небезпечними. Бо ж написано: «Зовнішність буває оманлива».

– Лу-Тзе, я справді не хочу битися з вами…

– О, твої вихователі скажуть тобі, що завдяки бойовим мистецтвам можна навчитися розтинати час, і це певною мірою правда, – вів далі Лу-Тзе, явно його не слухаючи. – Але цього можна досягти і підмітанням, у чому ти вже, мабуть, пересвідчився. Завжди знаходь досконалу мить, казав Колин. Просто люди завжди прагнуть скористатися нею, щоб копнути інших людей по потилиці.

– Але це не був якийсь виклик. Я просто хотів, щоб ви показали мені…

– І я це зроблю. Ходімо. Я уклав угоду. Мушу тепер її виконувати, старий дурень.

Найближчим виявився додзьо Десятого Д’їма. Там було порожньо, якщо не враховувати двох ченців, постаті яких зливалися в одну смугу, поки вони витанцьовували на маті, огортаючи один одного часом.

Лобсанґ знав, що Лу-Тзе мав слушність. Час був ресурсом. Можна було навчитися пришвидшувати його або вповільняти, щоб монах міг легко пройти крізь юрбу з такою швидкістю, що ніхто б і не встиг його побачити. Або він міг би застигнути нерухомо на пару секунд і спостерігати, як сонце й місяць женуться одне за одним у мерехтливому небі. Він міг вкласти цілісінький день медитації в одну хвилину. А тут, у долині, день тривав вічно. Цвіт так ніколи і не ставав плодом черешні.

Розмиті постаті бійців перетворилися у двох розгублено застиглих ченців, коли вони побачили Лу-Тзе. Він їм уклонився.

– Я прошу дозволу скористатися ненадовго цим додзьо, щоб мій учень провчив мене за старечі примхи, – звернувся він до ченців.

– Я справді не мав на увазі… – почав був Лобсанґ, але Лу-Тзе штурхнув його ліктем поміж ребра. Ченці стурбовано подивилися на старого.

– Додзьо ваш, Лу-Тзе, – сказав один із них. Вони квапливо рушили геть і мало не заплутались у власних ногах, озираючись.

– Тут ми маємо вивчати час і здатність його контролювати, – сказав Лу-Тзе, дивлячись їм услід. – Бойові мистецтва допомагають нам у цьому. Вони є просто підмогою. Принаймні в цьому має бути їхнє призначення. Навіть там, у зовнішньому світі, добре вишколена особа може відчути під час бою, яким гнучким може бути час. А тут ми цю його властивість удосконалюємо. Стискаємо час. Розтягаємо його. Зупиняємо мить. А лупнути когось по носі так, щоб аж нирки з нього повилазили – це дурнуватий побічний продукт.

Лу-Тзе взяв зі стійки гострющий, як бритва, меч-піку і простягнув його приголомшеному хлопцеві.

– Бачив щось подібне раніше? Вони насправді не зовсім для послушників, але я бачу в тобі потенціал.

– Так, Підмітальнику, але…

– Знаєш, як цим користатися?

– Я добре володію тренувальними мечами, але вони зроблені з…

– Тоді бери й атакуй мене.

Угорі над ними щось зашелестіло. Лобсанґ звів погляд і побачив монахів, які заповнювали оглядовий балкончик зверху над додзьо. Були там навіть деякі старійшини. Чутки швидко поширюються в цьому маленькому світі.

– Правило Друге, – сказав Лу-Тзе, – ніколи не відмовляйся від зброї, – він відступив на пару кроків назад. – Як тільки будеш готовий, хлопче.

Лобсанґ невпевнено змахнув вигнутим мечем.

– Ну? – підбадьорив його Лу-Тзе.

– Я не можу просто…

– Чи це додзьо Десятого Д’їма? – запитав Лу-Тзе. – Та ж ніби так, якщо не помиляюся. А це означає, що тут немає жодних правил, так? Будь-яка зброя, будь-яка стратегія… тут усе дозволено. Ти второпав? Чи тобі бракує мізків?

– Але я не можу просто взяти і вбити когось, тому що мене попросили це зробити!

– Чому ні? Що сталося з містером Чемністю?

– Але…

– У тебе в руках смертоносна зброя! Перед тобою беззахисна людина в упокореній позі! Ти що, злякався?

– Так! Я злякався!

– Добре. Це вже Третє правило, – спокійно прорік Лу-Тзе. – Бачиш, скільки всього ти сьогодні навчився? Я вже й усмішку стер із твого обличчя, так? Гаразд, поклади цього меча назад на стійку і візьми… Так, візьми палицю дакка. Нею нічого страшного не вчиниш, хіба що потовчеш мої старечі кістки.

– Я волів би, щоб ви мали якісь захисні щитки…

– Ти що, аж так добре володієш цією палицею?

– Я дуже швидкий…

– В такому разі, якщо ти відразу не почнеш двобій, я вихоплю її з твоїх рук і розламаю об твою голову, – сказав Лу-Тзе, відступаючи на крок. – Готовий? Мене вчили, що найкращий захист – це атака.

Лобсанґ неохоче підняв палицю, салютуючи нею.

Лу-Тзе склав руки і, поки Лобсанґ наближався, пританцьовуючи, до нього, заплющив очі і всміхнувся сам до себе.

Лобсанґ підняв палицю знову.

І завагався.

Лу-Тзе шкірився усмішкою.

Друге правило, Третє правило… А яким було Перше правило?

Завжди пам’ятай Перше правило…

– Лу-Тзе!

У дверях з’явився, стурбовано махаючи руками, задиханий головний аколіт абата.

Лу-Тзе розплющив одне око, тоді друге, а тоді підморгнув Лобсанґу.

– Ледве врятувався, га? – мовив він. Тоді повернувся до аколіта. – Так, екзальтований сер?

– Ви маєте прийти негайно! І всі ченці, яким дозволено мандрувати у світі! До залу Мандали! Вже!

На балкончику заметушилися, і декілька ченців почали вибиратися з натовпу.

– Ах, який азарт, – мовив Лу-Тзе, забираючи з рук Лобсанґа, який не пручався, палицю і ставлячи її назад на стійку. Зала швидко порожніла. Довкола цілого Ой-Донґу нестямно гриміли гонги.

– Що відбувається? – здивувався Лобсанґ, коли повз них пробіг останній монах.

– Гадаю, що скоро нам скажуть, – відповів Лу-Тзе і почав робити собі самокрутку.

– А чи не краще нам поквапитися? Усі вже звідси побігли! – удалині стихало ляскання сандалій.

– Не видається, ніби щось горить, – спокійно зронив Лу-Тзе. – Крім того, якщо ми ще трішки зачекаємо, то коли прийдемо туди, всі вже викричаться і, можливо, діятимуть розсудливіше. Підемо Годинниковою стежкою. О цій порі дня там особливо гарно.

– Але ж… але…

– Бо ж написано: «Перш, ніж бігти, треба навчитися ходити», – сказав Лу-Тзе, закидаючи мітлу на плече.

– Знову місіс Космополита?

– Дивовижна жіночка. І все тримала в ідеальній чистоті.

Звивиста Годинникова стежка починалася від головного комплексу, піднімалася вгору терасами садів, а тоді з’єднувалася з ширшою доріжкою, що вела до тунелю в скелястому мурі. Послушники завжди дивувалися, чому цю стежку називають Годинниковою, хоч там ніде не було видно жодного годинника.

Донеслося бамкання нових гонгів, приглушене густою рослинністю. Лобсанґ почув тупіт ніг, що бігли головною стежиною. А тут з квітки на квітку пурхали колібрі, байдужі до загального збудження.

– Цікаво, котра зараз година, – мовив Лу-Тзе, крокуючи попереду.

Усе є випробуванням. Лобсанґ подивився на клумбу.

– Чверть на десяту, – сказав він.

– О? А як ти довідався?

– Польові нагідки розкриті, аренарія багряна розкривається, пурпурова берізка закрита, а жовтий таволжник закривається, – пояснив Лобсанґ.

– Ти сам розібрався з квітковим годинником?

– Так. Це ж просто.

– Справді? О котрій годині розкривається біла водяна лілія?

– О шостій ранку.

– Ти приходив дивитися?

– Так. А цей сад посадили ви?

– Одне з моїх маленьких… досягнень.

– Він прекрасний.

– Тільки не дуже точний в передранкові години. Більшість нічних квітів тут добре не ростуть. Знаєш, таких, які розпускаються для нетлі…

– Час воліє, щоб його саме так вимірювали, – сказав Лобсанґ.

– Справді? Я тут, звичайно, не фахівець, – мовив Лу-Тзе. Він стиснув кінчик своєї цигарки, загасивши її, а тоді запхав собі за вухо. – Ну, але ходімо далі. Всі вже, мабуть, припинили нарешті свої марні суперечки. Як ти на те, щоб пройтися знову залою Мандали?

– Ой, та я не проти, я просто… цілком забув про неї.

– Справді? І ти ж її ніколи раніше не бачив. Але час інколи грає з нами в кумедні ігри. Ось я колись… – Лу-Тзе раптом замовк і подивився на учня.

– З тобою все гаразд? – запитав він. – Ти зблід.

Лобсанґ скривився й похитав головою.

– Якесь… дивне відчуття, – пояснив він. Він невпевнено махнув рукою в напрямку низовини, що простягалася на обрії блакитно-сірими плямами полів. – Щось отам…

Скляний годинник. Велика скляна будівля і скляний годинник ось тут, де його не мало би бути. Він був ледве помітний: проявлявся в повітрі мерехтливими контурами, немовби можна було побачити відблиск світла від яскравої поверхні, якої й не було. 

Усе тут було прозоре – елегантні стільці, столи, квіткові вази. Але тут він збагнув, що називати їх скляними було неправильно. Тут краще пасувало би слово кришталь або крига – тонесенька бездоганно крига, якою часом усе вкривається після міцних морозів. Було видно лише обриси всіх речей. 

Крізь далекі стіни він міг бачити сходи. Скляні кімнати були згори, знизу і з боків, і не було їм кінця ні краю.