Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 20 страниц)

Джеремі раптово відчув наплив любові. Він такого не відчував, відколи йому було вісімнадцять місяців, і він зняв задню кришку дитячого годинника.

– То ви тоді говорите про… знаменитий «всесвітній цок», – вимовив він. – Але жодним різаком не вирізати такі малесенькі шестірні…

– Залежно, що називати шестірнею. Ви читали ось це?

Леді Л女жон махнула рукою одному із тролів, який причвалав ближче і поклав на прилавок подовгастий пакунок.

Джеремі його розгорнув. Там була маленька книжечка.

– «Казки сестер Ґрім»? – здивувався він.

– Прочитайте казку про скляний годинник із Бад Шушайна, – порадила леді Л女жон.

– Дитячі казки? – перепитав Джеремі. – Чим вони мені допоможуть?

– Хтозна. Ми знову завітаємо завтра, – додала леді Л女жон, – й почуємо, що ви вирішили. А тим часом ось невеличке свідчення щирості наших намірів.

Троль поклав на прилавок великий шкіряний мішечок. З нього долинув солідний дзвін багатьох золотих монет. Джеремі не звернув на це особливої уваги. У нього таких монет було вдосталь. Навіть досвідчені годинникарі приходили до нього купувати годинники. Золото йому придавалося, адже тоді він мав більше часу працювати над новими годинниками. А це йому приносило ще більше золота. Можна сказати, що золото лише займало належне йому місце поміж годинниками, тільки й усього.

– Я також можу роздобути для вас інвар, у великих кількостях, – сказала вона. – Це буде частина вашої платні, хоч я й погоджуюся, що навіть інвар нам тут не допоможе. Містере Джеремі, ми з вами розуміємо, що найкращою для вас платнею за виготовлення першого насправді точного годинника буде нагода виготовити перший насправді точний годинник, так?

Він відповів нервовою усмішкою.

– Було б… чудово, якби це вдалося, – вимовив він. – Справді, це б означало… кінець годинникарства.

– Так, – погодилася леді Л女жон. – Нікому й ніколи більше не довелося б виготовляти годинники.

Цок 

Цей стіл нічим не захаращений.

На ньому купка книжок і лінійка.

А ще там зараз стоїть зроблений з картону годинник.

Міс бере його зі столу.

Інших учительок школи називали Стефанією, Джоан і так далі, але в її класі суворо вимагалося звертатися до неї міс Сюзен. «Суворо» було, фактично, тим словом, яке найточніше характеризувало саму міс Сюзен, тож під час уроків вона наполягала, щоб до неї зверталися «міс» подібно до того, як до короля мають звертатися «Ваша Величносте», причому з вельми подібних причин.

Міс Сюзен вбиралася в усе чорне, що не викликало схвалення у директорки, котра, однак, нічого не могла з цим удіяти, адже чорний колір таки був респектабельний. Вона була молода, але вповита аурою якогось невизначеного віку. Її біляве з чорною смужкою волосся було зібране в тугий вузол. Директорка і цього також не схвалювала – казала рішуче і впевнено, немовби кожне її слово починалося з великої літери, що свідчило про Архаїчний Імідж Учителювання. Проте вона жодного разу не ризикнула несхвально висловитися з приводу того, як рухалася міс Сюзен, адже міс Сюзен пересувалася, наче тигриця.

Було, фактично, доволі нелегко висловлюватися несхвально стосовно міс Сюзен у її присутності, адже в такому разі вона нагороджувала вас Поглядом. Цей погляд аж ніяк не був загрозливий. Був радше спокійний і стриманий. Вам просто не хотілося б побачити його знову.

Цей Погляд спрацьовував і в класі. Взяти хоча б домашнє завдання, ще один Архаїчний Звичай, з яким безрезультатно боролася директорка. Жодному з учнів міс Сюзен навіть у голову не приходило вигадувати відмовки на кшталт того, що їхнє домашнє завдання погриз собака, адже було щось таке в образі міс Сюзен, що невідступно переслідувало учнів навіть удома, тож собака натомість приносив їм перо і пильнував, щоб завдання було виконане. Міс Сюзен володіла також безпомилковим інстинктом визначати хто ледарював, а хто докладав зусиль. Усупереч настановам директорки, міс Сюзен не дозволяла дітям робити те, що їм подобається. Вона примушувала їх робити те, що подобалося їй. І це ставало для всіх набагато цікавішим.

Міс Сюзен підняла над собою картонного годинника й запитала:

– Хто мені скаже, що це таке?

Угору злетів цілий ліс рук.

– Так, Мірандо?

– Це годинник, міс.

Міс Сюзен усміхнулася, старанно обійшла увагою руку, якою розмахував, нестямно вигукуючи щось на кшталт «у-у, у-у, у-у», хлопець на ім’я Вінсент, і показала на того, що сидів у нього за спиною.

– Майже правильно, – сказала вона. – Так, Самуїле?

– Це картон, який зробили схожим на годинник, – сказав хлопець.

– Правильно. Завжди дивіться, що перед вами насправді. І оце з допомогою цієї фальшивки я б мала навчати вас визначати час, – міс Сюзен глузливо усміхнулася й пожбурила картонку геть.

– Спробуємо, можливо, іншим способом? – запитала вона і клацнула пальцями.

– Так! – хором озвався клас, а тоді всі вигукнули: – Ах! – коли раптом зникли стіни, підлога і стеля, а їхні парти повисли високо над містом.

Неподалік від них стирчав величезний потрісканий циферблат баштового годинника Невидної академії.

Збуджені школярі підштовхували одне одного ліктями. Той факт, що їхні черевики висіли прямо в повітрі, а до землі було метрів сто, їх, здається, зовсім не турбував. Також, як це не дивно, вони навіть не здавалися здивованими. Їм просто було цікаво. Вони поводилися, немов дослідники, що бачили чимало інших цікавих речей. А так воно й було у класі міс Сюзен.

– Ану, Меланіє, – сказала міс Сюзен, а тим часом до неї на стіл прилетів і сів там голуб. – Велика стрілка показує дванадцять, а величезна стрілка наближається до десяти, отже…

Вгору злетіла Вінсентова рука.

– У-у, міс, у-у, у-у…

– Майже дванадцята година, – спромоглася на відповідь Меланія.

– Добре. Але ось тут…

Повітря затьмарилося.

Тепер усі парти, не міняючи свого чіткого розташування, опинилися на бруківці майдану якогось іншого міста. І більша частина класної кімнати теж. Шафи, таблиця природознавства, шкільна дошка. От тільки стіни десь загубилися.

Ніхто на майдані не звертав на гостей жодної уваги, але, як це не дивно, ніхто й не намагався пройти крізь них. Повітря було теплішим і пахло морем і болотом.

– Хтось знає, де ми зараз? – запитала міс Сюзен.

– У-у, я, міс, у-у, у-у… – для того, щоб витягти ще вище руку, Вінсенту треба було злетіти над землею.

– Може ти, Пенелопо? – поцікавилася міс Сюзен.

– Ой, міс, – розпачливо зітхнув Вінсент.

Пенелопа, вродлива, слухняна і явно тупувата, оглянула з панічним виразом обличчя залюднену площу і побілені будинки з накриттям.

– Минулого тижня ми тут були на уроці географії, – нагадала міс Сюзен. – Місто оточене болотами. На річці Вйо. Відоме своєю кулінарією. Багато морепродуктів?..

Пенелопа насупила свої елегантні брови. Голуб пурхнув зі столу міс Сюзен і долучився до зграйки голубів, що вишукували залишки їжі поміж плит бруківки, лагідно воркуючи своєю голубиною говіркою.

Знаючи, що багато чого може статися, поки Пенелопа перебуватиме в процесі роздумів, міс Сюзен показала рукою на годинника, що прикрашав крамничку з другого боку площі, і запитала:

– А хто мені скаже, якщо ваша ласка, котра година зараз тут, у Ґеної?

– У-у, міс, міс, у-у…

Хлопець на ім’я Ґордон обережно припустив, що це, можливо, третя година, а розчарований Вінсент гучно випустив із легенів залишки повітря.

– Правильно, – сказала міс Сюзен. – А хтось мені скаже, чому в Ґеної третя година, а в Анк-Морпорку дванадцята?

Уникнути цього було вже неможливо. Якби Вінсентова рука піднеслася ще швидше, її, мабуть, обпекло б тертя повітря.

– Так, Вінсенте?

– У-у, міс, швидкість світла, міс, шістсот миль на годину, і коли сонце встає на Узбіччі біля Ґеної, дванадцяти годинам потрібно ще три години, щоб дістатися до нас, міс!

Міс Сюзен зітхнула.

– Дуже добре, Вінсенте, – сказала вона і підвелася. Усі в класі не зводили з неї очей, дивлячись, як вона іде до Канцелярської Шафи. Шафа, скидалося на те, подорожувала разом із ними, а ще, якби хтось звернув на це увагу, можна було зауважити невиразні лінії в повітрі, що позначали стіни, вікна і двері. І тоді пильний і вдумливий спостерігач міг би запитати: «Отже… ця класна кімната якимось чином ще й далі перебуває в Анк-Морпорку і одночасно в Ґеної, так? Це якийсь трюк? Це відбувається насправді? Чи в нашій уяві? Чи для цієї вчительки це невелика різниця?

На місці були й нутрощі цієї шафи, і в цьому темному, пропахлому паперами сховку міс Сюзен зберігала зірки. 

Там були золоті та срібні зірки. Одна золота зірка була варта трьох срібних.

Директорка і цього теж не схвалювала. Якось вона заявила, що це заохочує Конкурентоспроможність. Міс Сюзен відповіла тоді, що в цьому й полягає суть, і директорка поспіхом подріботіла геть, уникаючи Погляду.

Учнів доволі рідко нагороджували срібними зірками, а золотими – взагалі не частіше, ніж раз у два тижні, тож і суперництво в намаганні їх отримати було відповідним. Міс Сюзен тим часом дістала з шафи срібну зірку. Ще трохи, і Вінсент Завзятий матиме власну галактику. Треба віддати йому належне – його зовсім не цікавило, яку саме зірку він отримує. Кількість, ось що його цікавило. Міс Сюзен подумки назвала його «Хлопцем, Якого Найвірогідніше Приб’є Одного Дня Власна Дружина».

Вона знову підійшла до свого столу і спокусливо поклала перед собою зірку.

– А тепер екстраособливе питання, – сказала вона дещо зловтішно. – Чи це означає, що там є «потім», коли тут є «тепер»?

Рука завмерла напівпіднятою.

– У-у… – почав був Вінсент і зупинився. – Це не має сенсу, міс…

– Питання не повинні мати сенсу, Вінсенте, – сказала міс Сюзен. – А от відповіді повинні.

Почулося немовби зітхання від Пенелопи. На подив міс Сюзен, обличчя, що неодмінно змусить її батька одного дня наймати для неї охоронців, позбувалося свого звичного радісно-мрійливого стану, знаходячи потрібну відповідь. Її білосніжна, мов алебастр, рука також здіймалася вгору.

Учні завмерли в очікуванні.

– Так, Пенелопо?

– Тепер…

– Так?

– Тепер є завжди і скрізь, міс?

– Абсолютно правильно. Молодчина! Гаразд, Вінсенте, ти можеш отримати срібну зірку. А тобі, Пенелопо…

Міс Сюзен знову попрямувала до шафи з зірками. Вже те, що Пенелопа на такий тривалий час зійшла зі своєї хмарки, щоб відповісти на питання, вартувало зірки, але настільки глибоке філософське судження заслуговувало на золоту нагороду.

– Я хочу, щоб ви всі розгорнули свої зошити й записали те, що нам сказала щойно Пенелопа, – радісно звеліла вона, сідаючи за стіл.

І тут вона побачила на своєму столі чорнильницю, яка почала підніматися вгору, неначе Пенелопина рука. Це була керамічна чорнильниця, що якраз пасувала до круглого отвору на дерев’яному столі. Вона плавно піднеслася вгору, балансуючи, як виявилося, на життєрадісному черепі Смерті Щурів. Він підморгнув міс Сюзен однією зі своїх синьосвітних очниць.

Навіть не дивлячись униз, вона дуже спритно відсунула чорнильницю вбік однією рукою, а другою сягнула по товстезний том казок. А тоді з такою силою вдарила цією книгою по отвору, що темно-синє чорнило аж вихлюпнулося на бруківку.

Затим вона підняла на столі кришку й зазирнула всередину. Там, звісно, нічого не було. Принаймні нічого макаб-ричного…

…якщо не враховувати погризеного щурячими зубами шматочка шоколаду і записки готичним шрифтом зі словами:

Чекаю тебе 

під якими був дуже знайомий символ «Альфи й Омеги» і підпис:

Дідусь. 

Сюзен схопила записку і зібгала її в кульку, усвідомлюючи, що її аж трясе від люті. Як він посмів? Та ще й прислати цього щуряку!

Вона кинула кульку в кошик для сміття. Ніколи не промахувалася. Інколи кошику навіть доводилося зрушити з місця, щоб вона в нього влучила.

– А тепер підемо й поглянемо, котра година зараз у Хапонії, – сказала вона дітям, які спостерігали за нею.

Книжка, що впала на столі, розгорнулася на певній сторінці. Пізніше настав час читати казки, і міс Сюзен здивувалася, дещо запізно, яким це чином ця книжка опинилася в неї на столі, хоч перед тим вона її там не бачила.

А бризки від темно-синього чорнила залишалися на бруківці майдану в Ґеної, аж поки їх не змила вечірня злива.

Цок 

Перші слова, які прочитують шукачі просвітлення в таємних, сповнених ударів гонгів долинах, які відвідує снігова людина єті біля осердя світу, містяться в «Житті Колина Вічноздивованого».

Насамперед вони запитують: «Чому він був вічноздивований?».

А їм відповідають: «Колин розмірковував над природою часу і зрозумів, що всесвіт постійно народжується заново, мить за миттю. Отже, зрозумів він, минулого насправді не існує, є тільки спогад про минуле. Спробуйте кліпнути очима, і світ, який ви побачите, розплющивши очі, не існував, коли ви їх заплющили. Ось чому, казав він, здивування – це єдиний відповідний стан мозку. А єдиний відповідний стан серця – це радість. Небо, яке ви бачите зараз, ви ще ніколи в житті не бачили. Теперішня мить досконала. Тіштеся нею».

Перші слова, які прочитав юний Лу-Тзе, шукаючи здивування в темному, багатолюдному, просякнутому дощем місті Анк-Морпорк, були такі: «Оренда кімнат, ціна поміркована». І він утішився.

Цок 

У тій країні, де добре росте збіжжя, люди провадять сільське господарство. Вони розуміють смак доброго ґрунту. Вони вирощують зерно.

У тій країні, де великі родовища руди, від полум’я доменних печей небо навіть уночі багряне, мов при заході сонця. Там не стихає гупання молотів. Люди виготовляють сталь.

Є країна вугілля, країна м’яса, країна пасовищ. У світі безліч країн, де якась одна річ визначає, за що там беруться люди. А тут, у високогірних долинах довкола осердя світу, де ніколи не тане сніг, розташована країна просвітлення.

Люди тут знають, що не існує жодної сталі, є тільки ідея сталі.[5]5
  Але вони й далі вживають виделки або, якщо вже на те пішло, ідеї виделок. Можливо, як каже філософ, ложки і немає, але виникає питання, для чого тоді ідея супу.


[Закрыть] Вони дають імена новим речам, а також речам, які не існують. Вони дошукуються сутності буття і природи душі. Вони творять мудрість.

У кожній увінчаній льодовиками долині, де навіть у розпал літа вітер приносить крижинки, височіють храми.

Є там ченці-слухачі, які намагаються почути серед світового гомону слабке відлуння звуків, що приводять у рух усесвіт.

Є ще Брати Незворушності – відлюдна й потаємна секта, члени якої вірять у те, що всесвіт можна збагнути тільки завдяки абсолютному і незворушному спокою, що чорний колір пасує до всього, а жовтий ніколи не вийде з моди.

У запаморочливо прямовисному і обплетеному навхрест канатами храмі балансуючі ченці досліджують світову нестабільність, а тоді вирушають у тривалі й ризиковані подорожі для відновлення рівноваги. Їхню роботу можна побачити високо в горах і на безлюдних острівцях. Вони користуються маленькими мідними терезами, не більшими за кулак. Вони працюють. Це ж очевидно, що вони працюють. Адже світ ще й досі не перекинувся догори дриґом.

А в найвищій, найзеленішій, найпросторішій долині, де ростуть абрикоси, а в потічках навіть у найспекотніший день пливе крига, розташовано монастир Ой-Донґ з бойовими ченцями Ордену Колина. Інші секти називають їх історичними ченцями. Мало що відомо про те, що вони роблять, хоч дехто звертав увагу на той дивовижний факт, що в цій невеличкій долині завжди триває чудовий весняний день, і завжди цвітуть черешні.

Подейкують, що ці ченці мають обов’язок слідкувати за тим, щоб завтра відбулося згідно з певним містичним планом, складеним одним постійно здивованим чоловіком.

Фактично, вже деякий час, тривалість якого неможливо й безглуздо визначити, справжня істина є значно химернішою й небезпечнішою.

Робота історичних ченців полягає в стеженні за тим, щоб завтра взагалі настало.

Наставник послушників зустрівся з Рінпо, головним прислужником-аколітом абата. Принаймні на той момент посада головного аколіта була дуже важливою. Абат у його теперішньому стані потребував допомоги в багатьох речах, і йому було важко на чомусь зосередитися. У таких ситуаціях завжди знаходиться той, хто готовий взяти на себе цю ношу. Скрізь є ось такі Рінпи.

– Це знову Лудд, – сказав Наставник послушників.

– От маєш. Але ж хіба один неслухняний малюк може завдати вам клопоту?

– Один нормальний неслухняний малюк не може. Звідки цей узявся?

– Його прислав наставник Сото. Знаєте його? З нашої анк-морпоркської секції? Він його знайшов у місті. Я зрозумів, що у хлопця природний талант, – пояснив Рінпо.

Наставник послушників був приголомшений.

– Талант! Та це ж нечестивий злодюжка! Він був підмайстром у Гільдії злодіїв! – вигукнув він.

– Ну, то й що? Діти інколи крадуть. Добряче їх відлупцюєш, і вони перестають красти. Ази освіти, – сказав Рінпо.

– Ох. Є ще проблема.

– Яка?

– Він дуже-дуже спритний. Усе біля нього зникає. Всілякі дрібнички. Нічого, звісно, важливого. Але навіть, якщо за ним пильно стежити, ніколи не побачиш, як він їх краде.

– То, може, це не він?

– Він проходить кімнатою, і з неї щезають речі! – обурився Наставник послушників.

– Він аж такий спритний? Добре тоді, що Сото взагалі його знайшов. Але злодій є…

– Пізніше ці речі з’являються в дивних місцях, – неохоче мусив зізнатися Наставник послушників. – Я певний, що він це робить задля пустощів.

Легенький вітерець приніс на терасу пахощі черешневого цвіту.

– Знаєте, я звик до непослуху, – сказав Наставник послушників. – Це частина життя послушників. Але ж він ще й запізнюється.

– Запізнюється?

– Не приходить на уроки вчасно.

– Але ж як може учень запізнюватися тут?

– Містеру Лудду на все начхати. Містер Лудд гадає, ніби може чинити так, як йому до вподоби. А ще він… розумаха.

Прислужник кивнув головою. Ну, так. Розумаха. Це слово мало вельми специфічне значення тут, у цій долині. Хлопець-розумаха вважав, що знає більше за своїх наставників, грубіянив їм, перебивав. Хлопець-розумаха був гірший за телепня.

– І він не визнає дисципліну? – запитав прислужник.

– Учора, коли я знайомив клас із Темпоральною теорією в Камінній кімнаті, я побачив, що він просто втупився у стіну. Явно нічого не слухаючи. Але коли я запропонував йому вирішити задачу, яку я виписав крейдою на шкільній дошці, чудово знаючи, що він цього не зможе зробити, він зміг. Миттєво. І правильно.

– Ну, то й що? Ви ж самі сказали, що він розумаха.

Наставник послушників мав присоромлений вигляд.

– Єдине, що… сама задача була неправильна. Я перед тим інструктував польових агентів П’ятого Д’їма і залишив на дошці ліву частину завдання. Неймовірно складна фазопросторова задача з залученням залишкових обертонів історій типу «n». Ніхто з них не дав правильної відповіді. Чесно кажучи, навіть мені самому довелося її підглянути.

– Отже, ви його покарали за те, що він відповів не на те питання?

– Очевидно. Але ж така поведінка згубна. Мені здається, що більшість часу він перебуває невідомо де. Нічого не слухає, але завжди знає всі відповіді і ніколи не може пояснити, як це йому вдається. Ми ж не можемо постійно його лупцювати. Він служить поганим прикладом для інших учнів. Такого розумаху неможливо нічому навчити.

Аколіт замислено дивився, як зграйка голубів кружляла над монастирськими дахами.

– Ми вже не можемо відіслати його геть, – сказав він урешті-решт. – Сото бачив на власні очі, як він виконував Стійку койота! Саме так його і знайшли! Можете таке уявити? Без жодної підготовки! А можете уявити, що станеться, якщо хтось із таким рівнем майстерності вирветься на волю? Ще треба дякувати, що Сото був насторожі.

– Але тепер я маю з ним клопіт. Хлопець порушує спокій.

Рінпо зітхнув. Він знав, що Наставник послушників – добра й сумлінна людина, яка, однак, давно вже не виходила в світ. Такі люди, як Сото, щодня перебувають у світі, де панує час. Вони навчаються гнучкості, бо негнучкі там гинуть. А люди, як Сото… до речі, гарна ідея…

Він подивився на другий бік тераси, де кілька слуг змітали опалий черешневий цвіт.

– Я бачу гармонійне рішення, – сказав він.

– Справді?

– Такому незвично обдарованому хлопцеві, як Лудд, потрібен гуру, а не шкільна дисципліна.

– Можливо, але…

Наставник послушників прослідкував за поглядом Рінпо.

– О, – вимовив він і вишкірився не надто доброзичливою посмішкою. Ця посмішка містила елемент певного сподівання, натяк на те, що серйозна халепа може очікувати того, хто, на його думку, давно вже на неї заслужив.

– Спадає на думку одне ім’я, – сказав Рінпо.

– Мені теж, – додав Наставник послушників.

– Ім’я, яке давно у мене на слуху, – вів далі Рінпо.

– Я припускаю, що або він здолає хлопця, або хлопець здолає його, до того ж завжди існує вірогідність, що вони здолають один одного… – розмірковував Учитель.

– А отже, як кажуть там у світі, – додав Рінпо, – ситуація безпрограшна. 

– Але чи схвалить це абат? – почав вишукувати недоліки цієї такої бажаної ідеї Наставник. – Він завжди ставився з якоюсь просто надмірною повагою до… підмітальника.

– Абат дуже мила й добра людина, але зараз він має клопіт із зубами, а ще йому тепер важко ходити, – сказав Рінпо. – Нелегкі для нього часи. Я впевнений, що він буде радий прийняти нашу спільну рекомендацію. Це ж, фактично, малозначний сегмент щоденних наших турбот.

Таким ось чином було вирішено майбутнє.

Вони не були лихими людьми. Сотнями років наполегливо працювали в цій долині. Проте трапляється таке, що з часом можуть виникати певні небезпечні стереотипи думок. Одна з них припускає, що в той час, як усі важливі справи вимагають ретельної підготовки, потрібно готувати радше цю підготовку, аніж саму справу. А інша полягає в тому, що спокій – це завжди добра річ.

Цок 

На столику біля ліжка Джеремі вишикувались у рядочок будильники. Йому вони не були потрібні, адже він прокидався сам, за власним бажанням. Він їх просто випробовував. Наставляв на сьому ранку і прокидався о 6:59, щоб перевірити, чи вони вчасно задзвонять.

Сьогодні він рано ліг до ліжка разом із «Казками сестер Ґрім», не забувши попити водички.

Він ніколи, в будь-якому віці, не цікавився казками, й ніколи не міг до кінця збагнути, в чому полягає основний задум. Ніколи не міг дочитати до кінця будь-якого літературного твору. Він досі пам’ятав, як у дитинстві його роздратувала книжкова ілюстрація дитячого віршика «Гікорі Дікорі Док», адже зображений там годинник походив із цілком іншої епохи.

Він почав читати «Казки сестер Ґрім». Вони мали назви на кшталт «Як лиха королева танцювала в червоних гарячих черевичках!» або «Стара пані в печі». У жодній із казок узагалі не згадувалися годинники. Авторки ніби навмисне вирішили обійтися без таких згадок.

Проте в казці «Скляний годинник з Бад Шушайна» таки був годинник. Своєрідний. І він був… дивний. Один лихий чоловік – читачі відразу знали, що він лихий, бо так було там написано на одній зі сторінок – змайстрував годинник зі скла, в якому полонив сам Час, але все пішло шкереберть, тому що одна з деталей годинника – пружинка, яку він не зміг виготовити зі скла, – трісла від перенапруги. Час було звільнено, а той чолов’яга постарів за секунду на десять тисяч років, обернувся на порох, і його – що було зовсім не дивно, на думку Джеремі – більше ніколи не бачили. Казка закінчувалася такою мораллю: Великі Справи Залежать від Маленьких Деталей. Джеремі не бачив причини, чому цією мораллю не могло бути «Не Варто Заманювати в Пастку Годинників Неіснуючих Жінок» або «Усе Спрацювало б зі Скляною Пружиною».

Але навіть недосвідчене око Джеремі зауважило в цій казці якусь недоречність. Складалося враження, що навіть авторка намагалася знайти бодай якийсь сенс у побаченому або почутому, чого вона не могла збагнути. А ще – ха‑ха! – хоч дія казки відбувалася сотні років тому, коли навіть в Убервальді були тільки примітивні годинники з зозулею, ілюстратор намалював високого дідівського годинника тієї моделі, якої ще не існувало навіть п’ятнадцять років тому. Безмежна людська дурість! Було б смішно, якби не було так сумно!

Він відклав книжку вбік і решту вечора присвятив роботі над невеличким проєктом для Гільдії. Вони йому завжди щедро віддячували за умови, що він дотримається обіцянки ніколи не з’являтися там особисто.

Тоді поставив завершену роботу на нічний столик біля будильників. Задув свічку. Заснув. І бачив сон.

Цокав скляний годинник. Годинник стояв посеред майстерні на дерев’яній підлозі, відсвічуючи сріблястим сяйвом. Джеремі обійшов його довкола, хоч, може, це сам годинник поволі кружляв навколо нього.

Годинник був вищий за людину. Всередині прозорого корпусу мерехтіли, наче зорі, червоні й сині вогники. У повітрі висів їдкий запах. 

І тут зір Джеремі немовби пірнув у цю річ, кристалічну річ, занурюючись у нашарування скла і кварцу. Ці нашарування здіймалися вгору, височіли над ним, стаючи гладенькими стінами заввишки в сотні миль, а він падав униз поміж пластами, що ставали дедалі шорсткішими й нерівними… 

…сповненими отворів. Тут теж було синє й червоне світло, що ніби омивало його. 

І тільки тепер почувся звук. Він долинав із темряви попереду, повільний і на диво знайомий ритм, підсилене в мільйони разів серцебиття… 

…гуп… гуп…

…кожен удар поволіший за гори і більший за світи, темний і криваво-червоний. 

Він почув ще декілька пульсацій, а тоді його падіння вповільнилося, зупинилося, і він почав знову підноситися вгору попри сльотаве світло, аж поки яскраве сяйво попереду стало кімнатою. 

Треба це все запам’ятати! Він так чітко все побачив! Це так просто! Так легко! Він міг розрізнити кожну деталь, як вони були з’єднані, як зроблені. 

А тепер видіння почало блякнути. 

Це був, звичайно, просто сон. Він так нагадав сам собі, і це його заспокоїло. Але було нелегко повертатися до реальності, мусив він визнати. Він досі пам’ятав, як на верстаку неподалік парував у горнятку чай, а за дверима лунали чиїсь голоси… 

У двері погрюкали. Джеремі подумав, що сон, мабуть, урветься, коли відчиняться двері, але двері раптом щезли, а грюкіт і далі лунав. Він долинав знизу.

Була 6:47 ранку. Джеремі глянув на будильники, пересвідчуючись, що вони показують точний час, тоді вбрав халат і квапливо спустився вниз. Трішечки прочинив передні двері. Там нікого не було.

– Нє, містеле, внизу.

Унизу був якийсь ґном.

– Ім’я Дзигал? – запитав він.

– Так?

Крізь щілинку просунули папку-планшет.

– Підписати там, де писе «Підписати». Дяка. Давайте, хлопсі…

За його спиною двійко тролів перехилили візочок. На бруківку гепнувся чималий дерев’яний ящик.

– Що це таке? – здивувався Джеремі.

– Телміновий пакунок, – пояснив ґном, забираючи папку-планшет. – Плямим ходом із Убелвальду. Костував, мабуть, купу глосей. Дивіться, скільки там лізних пецаток і наклейок.

– А не могли б ви занести це в…? – почав було Джеремі, але візок, на якому весело дзенькали і брязкали ще якісь крихкі товари, вже віддалявся геть.

Почало дощити. Джеремі подивився на наліпку на ящику. Там явно була його адреса, написана акуратним рівним почерком, а зверху над нею містилася печатка з двоголовим убервальдським кажаном. Не було більше жодних інших маркувань, крім слів на самому споді:

І тут ящик почав лаятися. Лайка була приглушена і на чужинській мові, але всі лайливі слова були доволі інтернаціональні за змістом.

– Е-е… агов? – мовив Джеремі.

Ящик перекрутився і впав на один із довших боків, не припиняючи прокльонів. Щось там гупало зсередини, лунали ще гучніші прокльони, а ящик знову набрав вертикального положення, але цього разу його верх опинився в належному місці згори.

Одна його дошка відсунулася вбік, і на вулицю з брязкотом випав лом-цвяходер. Голос, який щойно лаявся, запитав:

– Чи не були б ви такі лашкаві?

Джеремі застромив лом у щілину, що утворилася, й наліг на нього.

Ящик розломився. Джеремі випустив з рук цвяходер. Там усередині… була якась істота.

– Я не шнаю, – буркнула вона, струшуючи з себе рештки упаковки. – Вішім клятих днів беш жодних проблем, а тоді ці ідіоти кидають тебе на пороші догори ногами, – він кивнув Джеремі. – Доброго ранку, шер. Припушкаю, що ви міштер Джеремі?

– Так, але…

– Мене швати Ігор, шер. Мої пошвідчення ошоби, шер.

Рука з накладеними, наче після виробничої аварії, швами простягнула Джеремі жмуток паперів. Він інстинктивно сахнувся, а тоді взяв їх, відчувши себе присоромленим.

– Мені здається, це якась помилка, – мовив він.

– Ні, жодної помилки, – заперечив Ігор, витягаючи з-під уламків ящика саквояж. – Вам потрібен ашиштент. А ви не шнайдете кращих ашиштентів, ніж Ігор. Це вші шнають. Чи можемо ми шховатишя від дощу, шер? Від нього мої коліна штають іржавими.

– Але мені не потрібен асист… – почав було Джеремі, хоч це було не зовсім правильно. Просто в нього асистенти не затримувалися. Ніхто не залишався в нього більше тижня.

– Доброго ранку, сер! – пролунав бадьорий голос.

Під’їхав ще один візочок. Цей був пофарбований лискучим і стерильним білим кольором, завантажений доверху молочними бідонами, і збоку мав напис «Рональд Соак, молочар». Джеремі розгублено глянув на сяюче обличчя містера Соака, котрий тримав у кожній руці по пляшці молока.

– Одна пінта, сквайре, як завжди. А, може, ще одна, бо ви ж не один?

– Е-е, е-е, е-е… так, дякую.

– А йогурт цього тижня смачненький, як ніколи, сквайре, – почав заохочувати його містер Соак.

– Е-е, е-е, мабуть, ні, містере Соаче.

– Може, бажаєте яєчок, вершечків, масла, масляночки або сирочка?

– Не тепер, містере Соаче.

– Ну, то й добре, – не знітився містер Соак. – Тоді до завтра.

– Е-е, так, – озвався Джеремі, а візочок покотився далі. Містер Соак був його приятелем, що на соціально-обмеженому лексиконі Джеремі означало «тим, із ким я розмовляю раз або двічі на тиждень». Він позитивно ставився до молочаря, бо той регулярно і пунктуально доставляв щодня пляшку рівнесенько о 7 ранку. – Е-е, е-е… до побачення, – додав він.

А тоді повернувся до Ігоря.

– Звідки ви знали, що мені потрібно… – почав було він. Але той дивний чоловік устиг зайти всередину, і стурбований Джеремі знайшов його вже в майстерні.

– О, так, дуже гарно, – сказав Ігор, оглядаючи все з виглядом знавця. – Це мікролашер «Тернбол Мк3», так? Я бачив його в каталоші. Шправді дуже гар…

– Я не просив ніяких асистентів! – урвав його Джеремі. – Хто вас прислав?

– Ми є Ігорі, шер.

– Так, я вже це чув! Слухайте, мені не…

– Ні, шер. «Ми є Ігорі», шер. Це така органішація, шер.

– Яка ще організація?

– Для рошміщень, шер. Рошумієте, шер, річ у тому, що… Ігор чашто втрачає швоїх гошподарів, хоч його вини тут, рошумієте, немає. А ш іншого боку…

– …у вас по два великі пальці, – щойно зауважив це Джеремі і не міг стриматися. – По два на кожній руці!

– О, так, шер, дуже шручно, – підтвердив Ігор, навіть не подивившись униз. – Ш іншого боку, ніколи не бракує людей, яким потрібен Ігор. Тому моя тітка Ігорина шашнувала це наше маленьке елітне агенштво.

– Для… багатьох Ігорів? – запитав Джеремі.

– О, наш там чимало. Велика родина, – Ігор простягнув Джеремі візитівку.