Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 20 страниц)

Він обережно нахилився й підняв чималий шматок шоколадки, на якій можна було побачити усміхнену качечку в жовтій глазурі.

Піт котився його чолом, коли тремтячою рукою він підняв це вгору і переможно помахав тесаком. З юрби долинуло колективне зітхання.

– Бачите? – заволав він. – Тіло можна перемогти! Бачите? Ми можемо навчитися жити! Хто буде слухняний, той, можливо, дістане коричневу речовину! А хто не підкориться, отримає гострюще лезо! Ага… – він опустив руки, побачивши, як до нього волочать Єдиність, що намагалася вирватися.

– Віровідступниця, – зронив він, – ренегатка…

Він підійшов до полонянки.

– Що забажаєш? – запитав він. – Тесак чи коричневу речовину?

– Це називається шоколад, – відрізала Єдиність. – Я його не їм.

– Побачимо, – сказав містер Білий. – Твій партнер віддав перевагу сокирі!

Він показав на тіло Лу-Тзе.

Вірніше, на порожню бруківку, де перед тим лежав Лу-Тзе.

Чиясь рука поплескала його по плечі.

– Чому так стається, – пролунав голос біля його вуха, – що ніхто не хоче вірити в Перше правило?

Небо над ним почало палати синявою.

Сюзен метнулася вулицею до годинникової крамнички.

Скосила погляд і побачила Лобсанґа, який біг поруч. Він скидався на… людину, хоч не так багато людей світяться блакитним сяйвом.

– Біля годинника будуть сірі люди! – крикнув він.

– Шукати, чому він цокає?

– Ха! Авжеж!

– Що ти збираєшся зробити?

– Розіб’ю його!

– Це зруйнує історію!

– Ну, і що?

Він простягнув долоню і взяв її за руку. Вона відчула, немовби через цю руку пропустили електрострум.

– Не треба відчиняти двері! І зупинятися не треба! Прямуйте відразу до годинника! – сказав він.

– Але ж…

– Не говоріть зі мною! Я мушу запам’ятати!

– Запам’ятати що?

– Усе.

Містер Білий, який уже підняв угору сокиру, озирнувся. Але не можна довіряти тілу. Воно самостійно мислить. Коли тіло здивоване, воно робить деякі речі раніше, ніж мозок отримує інформацію.

Наприклад, роззявляє рота.

– Ось і чудово, – сказав Лу-Тзе, підносячи вгору руку. – Гамцяй!

Двері були не міцніші за імлу. У майстерні були аудитори, але Сюзен пройшла повз них, наче примара.

Годинник сяяв. Але коли вона побігла до нього, він відсунувся від неї. Підлога перед нею почала розкручуватися, тягнучи її назад. Годинник стрімко рухався до якогось віддаленого горизонту подій. Одночасно він почав збільшуватися і ставати дедалі імлистішим, немовби той самий об’єм годинника намагався охопити якомога більший простір.

Відбувалися й інші речі. Вона кліпала очима, але сяйво не змінювалося мерехтливою темрявою.

– Ага, – сказала вона сама собі, – отже, я не дивлюся очима. А ще що? Що відбувається зі мною? Моя рука… на вигляд нормальна, але чи справді вона така? Я стаю меншою чи більшою? Чи це…?

– Ви завжди така? – пролунав голос Лобсанґа.

– Яка це така? Я відчуваю твою руку і чую твій голос… принаймні думаю, що чую його, хоча, можливо, це все лише в моїй голові… але я не відчуваю, що біжу…

– Така… така аналітична?

– Звичайно. А що ж я маю думати? «Ой, бідні мої лапки й вуса»? Хай там як, але все це доволі прямолінійно. І метафорично. Мої чуття розповідають мені всілякі байки, бо не можуть дати собі раду з тим, що відбувається насправді…

– Не відпускайте мою руку.

– Усе гаразд, я тебе не відпущу.

– Я мав на увазі, не відпускайте мою руку, бо інакше кожна частинка вашого тіла стиснеться до розміру, що буде набагато-набагато меншим за атом.

– О.

– І не намагайтесь уявити, який це насправді вигляд має збоку. А ось і годин-н-н-н-н-ник-к-к-к-к-к-к-к…

Містер Білий стулив рота. Його здивований вираз перетворився на нажаханий, тоді на шокований і врешті-решт на вираз несамовитого й розкішного блаженства.

Він почав розпадатися. Розкладався, наче величезний і складний пазл, зібраний із крихітних фрагментиків, його кінцівки поволі кришилися, а тоді розчинялися в повітрі. Невдовзі залишилися тільки губи, що також випарувалися і щезли.

На бруківку впав недожований кавовий біб, покритий шоколадом. Лу-Тзе швидко нахилився, схопив сокиру й замахнувся нею на решту аудиторів. Вони відсахнулися, заворожені його владною поставою.

– Кому це тепер має належати? – зажадав він відповіді. – Кажіть, чиє це?

– Моє! Я міс Сіро-Брунатна! – заволала жінка в сірому.

– Я містер Помаранчевий, і це належить мені! Ніхто навіть не певний, чи взагалі існує сіро-брунатний колір! – зарепетував містер Помаранчевий.

Один аудитор у натовпі вимовив, немовби розмірковуючи:

– Чи це тоді означає, що нам треба обговорити питання ієрархії?

– Звичайно, ні! – почав збуджено підстрибувати містер Помаранчевий.

– Мусите самі з цим розібратися, – сказав Лу-Тзе. Він підкинув сокиру в повітря. Сотні пар очей дивились, як вона падає додолу.

Містер Помаранчевий встиг до неї перший, але міс Сіро-Брунатна наступила йому на пальці. Після цього почалася метушня й розгардіяш, а судячи з вересків, що долинали з розбурханої юрби, комусь там було ще й дуже-дуже боляче.

Лу-Тзе взяв за руку спантеличену Єдиність.

– То що, ходімо? – запитав він. – Ой, та не турбуйтеся про мене. Мені просто страшенно хотілося спробувати те, чого мене навчили єті. Трішечки, щоправда, запекло…

З натовпу донісся черговий вереск.

– Демократія в дії, – радісно прокоментував Лу-Тзе. Він звів угору погляд. Спалахи полум’я над світом згасали, і підмітальнику було цікаво, хто ж переміг.

Попереду було яскраво-синє сяйво, а позаду темно-червоне, і Сюзен вражало те, як вона могла це все бачити, не розплющуючи очей і не повертаючи голови. А от саму себе вона не бачила – ні з розплющеними, ні з заплющеними очима. Єдиним свідченням того, що вона була чимось, окрім звичайної точки зору, було легеньке стискання, яке вона відчувала на своїх, як їй пригадується, пальцях.

А ще чийсь сміх поруч із нею.

Почувся голос:

– Підмітальник казав, що всім треба знайти вчителя, а тоді знайти свій Шлях.

– І? – озвалася Сюзен.

– Це й є мій Шлях. Мій шлях додому.

А тоді, разом із вельми неромантичним звуком, що їй відразу нагадав Джейсона, коли той ставив дерев’яну лінійку на краєчок парти і вдаряв, щоб вона вібрувала, подорож добігла кінця.

Можливо, вона й не починалася. Скляний годинник стояв перед нею у всій своїй красі й виблискував. Всередині не було жодного синього сяйва. Це просто був цілком прозорий годинник, з якого долинало цокання.

Сюзен зміряла поглядом спочатку свою руку, а тоді його, Лобсанґову руку. Він відпустив її долоню.

– Ми тут, – сказав він.

– Поруч із годинником? – запитала Сюзен. Була ще захекана й намагалася віддихатися.

– Це тільки частина годинника, – сказав Лобсанґ. – Та інша частина.

– Та, що поза всесвітом?

– Так. Годинник має багато вимірів. Не треба боятися.

– Не думаю, що я взагалі в своєму житті чогось боялася, – сказала Сюзен, ще й далі хапаючи ротом повітря. – Насправді я не боялася. Я ставала сердитою. Ось і зараз я стаю сердитою. Ти Лобсанґ чи ти Джеремі?

– Так.

– Так, я второпала. Ти і Лобсанґ, і Джеремі?

– Вже ближче. Так. Я завжди пам’ятатиму їх обидвох. Але волів би, щоб ви називали мене Лобсанґом. У Лобсанґа кращі спогади. Мені ніколи не подобалося ім’я Джеремі, навіть, коли я був Джеремі.

– Ти справді і той, і другий?

– Я… все найвартісніше з них, маю надію. Вони були дуже різні, і обидвоє були мною, народилися з різницею в якусь мить, і жоден із них не був сам по собі щасливий. Хоч-не-хоч, а починаєш думати, а може, щось таки є в тій астрології.

– Чого там тільки немає, – зронила Сюзен. – Маячня, прийняття бажаного за дійсне й марновірність.

– Ви що, ніколи не фантазуєте?

– Досі цього не робила.

– Чому?

– Мабуть… тому що в цьому світі, коли всі починають панікувати, мусить бути бодай хтось, хто зможе назвати лайно лайном і вилити з черевика сечу.

Годинник цокав. Маятник гойдався. Але стрілки не рухалися.

– Цікаво, – мовив Лобсанґ. – Ви часом не послідовниця Шляху місіс Космополитої?

– Я навіть не знаю, що це таке, – відповіла Сюзен.

– Чи ви вже відхекалися?

– Так.

– Тоді обертаймося.

Знову зарухався особистий час, і голос за їхніми спинами запитав:

– Це ваш?

Ззаду за ними були скляні сходи. Вгорі на сходах стояв чоловік у сандаліях, з поголеною головою, вбраний наче історичний чернець. Юнак, який був дуже довго юнаком, казала пані Оґґ, і вона мала рацію.

Він тримав за загривок Смерть Щурів, який відчайдушно борсався.

– Е-е, він сам по собі, – відповіла Сюзен, а Лобсанґ уклонився.

– То заберіть його, будьте ласкаві. Немає чого йому тут нишпорити. Вітаю, сину.

Лобсанґ підійшов до нього, і вони коротко й доволі формально обнялися.

– Батьку, – сказав, випроставшись, Лобсанґ. – Це Сюзен. Вона була… дуже помічна.

– Не сумніваюся, – усміхнувся Сюзен чернець. – Вона втілення послужливості, – він поклав Смерть Щурів на підлогу і легенько його підштовхнув.

– Так, я вельми надійна, – мовила Сюзен.

– А ще й доволі саркастична, – додав чернець. – Мене звати Колин. Дякую, що долучилися до нас. І за те, що допомогли нашому синові знайти себе.

Сюзен подивилася на батька, а тоді на сина. Слова і жести були стримані й позбавлені тепла, але між ними відбувалося ще й недоступне їй спілкування, набагато швидше за звичайну мову.

– Хіба ми не повинні рятувати світ? – запитала вона. – Хоч я, звичайно, не хочу нікого підганяти.

– Спочатку я мушу ще щось зробити, – сказав Лобсанґ. – Я мушу побачитися з матір’ю.

– А хіба в нас є на це ча…? – почала було Сюзен, а тоді додала: – Та є, звичайно, правда? У нас є море часу.

– О, ні. Його в нас набагато більше, – прорік Колин. – До того ж завжди знайдеться час для порятунку світу.

З’явилася Час. І знову створювалося враження, що невиразний силует у повітрі складається з мільйонів цяточок матерії, які зливалися докупи й заповнювали просторову форму, спочатку поволі, а тоді… з’явилася вона.

Була високою жінкою, доволі молодою, чорнявою, в довгій червоно-чорній сукні. Судячи з виразу її обличчя, подумала Сюзен, вона щойно плакала. Але тепер вона була усміхнена.

Колин узяв Сюзен за руку й м’яко відвів її вбік.

– Їм треба поговорити, – сказав він. – Не бажаєте прогулятися?

Кімната зникла. Тепер з’явився сад із павичами й фонтанами, а також із порослою мохом кам’яною лавкою.

Аж до самого лісу простягалися акуратно підстрижені газони, якими опікувалися вже не одну сотню років, тому там не росло нічого зайвого або невідповідного цьому місцю. З дерев, пурхаючи, перелітали з крони на крону довгохвості птахи, пір’я яких сяяло, немов коштовні камені. З глибини лісу долинали співи інших птахів.

На очах у Сюзен на краєчок фонтана сів зимородок. Він поглянув на неї й відлетів геть, а помахи його крил були схожі на шелестіння крихітних віял.

– Послухайте, – сказала Сюзен. – Я ніяк… я не… Слухайте, я все це розумію. Справді. Я не дурна. У мого дідуся є сад, у якому все чорне. Але ж Лобсанґ змайстрував цей годинник! Принаймні якась його частина. І от тепер він рятує світ і руйнує його одночасно?

– Родинна риса, – пояснив Колин. – Це те, що робить кожної миті Час.

Він зміряв Сюзен поглядом учителя, якому набридає настирлива, але тупувата учениця.

– Ось подумайте таким чином, – сказав він урешті-решт. – Подумайте про все. Це таке повсякденне слово. Але «все» означає… все. Це слово набагато більше за «всесвіт». І все містить у собі всі можливі речі, які можуть статися у всі можливі часи у всіх можливих світах. Не шукайте остаточних вирішень у будь-яких із них. Рано чи пізно все зумовлює все інше.

– То ви хочете сказати, що один маленький світ не аж такий важливий? – запитала Сюзен.

Колин змахнув рукою, і на камені з’явилися два келихи з вином.

– Усе важливе не менше за все інше, – прорік він.

Сюзен скривила міну.

– Знаєте, саме тому мені ніколи не подобалися філософи, – сказала вона. – У них усе звучить велично і просто, а тоді опиняєшся у світі, де безліч ускладнень. Тобто, ну, ось подивіться довкола. Можу закластися, що сад необхідно регулярно прополювати, фонтани треба прочищати, а павичі ронять пір’я й розривають землю на галявині… бо якщо вони цього не роблять, то все це просто фальшивка.

– Ні, тут усе справжнє, – мовив Колин. – Принаймні, як і будь-що інше. Але це досконала мить, – він знову всміхнувся Сюзен. – Одна досконала мить вартує багатьох змарнованих століть.

– Я віддаю перевагу конкретнішій філософії, – сказала Сюзен. Вона спробувала вино. Воно було досконалим.

– Очевидно. Я так і припускав. Бачу, ви чіпляєтесь за логіку, як морський молюск за скелю під час шторму. Тоді такі вам поради… Оберігайте малі простори, не бігайте з ножицями і пам’ятайте, що нерідко можна натрапити на несподівану шоколадку, – сказав Колин. Він усміхнувся. – І ніколи не чиніть опір досконалій миті.

Від легенького вітерця вода у фонтанах вкрилася брижами, переливаючись через краї чаш, але лише на якусь секунду. Колин підвівся.

– Здається, моя дружина й син уже наговорилися, – сказав він.

Сад поволі зникнув. Щойно Сюзен встала зі свого кам’яного сидіння, як воно розтало, мов туман, хоч перед цим здавалося твердим, як… ну, власне, як камінь. Винний келих розчинився в її руках, залишивши тільки спогад про те, як його стискали пальці, і смак вина у роті.

Лобсанґ стояв перед годинником. Час не було видно, але пісня, що лунала в кімнатах, звучала тепер інакше.

– Вона щасливіша, – сказав Лобсанґ. – Вона тепер вільна.

Сюзен роззирнулася довкола. Колин щез разом із садом. Не було нічого, крім нескінченних скляних кімнат.

– А ти не хочеш поговорити з батьком? – запитала вона.

– Пізніше. Ще буде багато часу, – відповів Лобсанґ. – Я про це подбаю.

Те, як він це сказав, обережно зроняючи слова на відповідні їм місця, примусило її обернутися.

– Ти збираєшся перебрати все на себе? – спитала вона. – Тепер ти Час?

– Так.

– Але ж у тобі більше людського!

– І що? – Лобсанґова усмішка була схожа на батьківську. Це була лагідна і, як на Сюзен, обурлива усмішка божества.

– Що в усіх оцих кімнатах? – вимогливо запитала вона. – Ти знаєш?

– Одна досконала мить. У кожній із них. Удлеплекс удлеплексьонів.

– Я не певна, чи існує така річ, як воістину досконала мить, – сказала Сюзен. – Чи можемо ми вже повернутися додому?

Лобсанґ обгорнув кулак краєм своєї мантії, а тоді щосили вдарив по передньому склу годинника. Воно розбилося і впало на землю.

– Коли опинимось на тому боці, – попередив Лобсанґ, – не зупиняйтесь і не озирайтесь. Там буде літати безліч скляних друзок.

– Я спробую сховатися за якоюсь лавкою, – сказала Сюзен.

– Їх там, мабуть, не буде.

– ПІ-ПІ?

Смерть Щурів заліз на годинник і тепер бадьоро визирав зверху.

– Що ми зробимо з оцим? – запитав Лобсанґ.

– Оце саме собі дає раду, – відповіла Сюзен. – Я такими речами не переймаюся.

Лобсанґ кивнув.

– Беріть мою руку, – звелів він. Вона простягла долоню.

Вільною рукою Лобсанґ ухопився за маятник і зупинив годинник.

У світі з’явився синьо-зелений отвір.

Зворотна подорож виявилася набагато швидшою, але коли знову почав існувати світ, Сюзен почала занурюватися у воду. Вода була руда, багниста і просмерджена зігнилими рослинами. Сюзен, яку тягнули на дно її обважнілі спідниці, з натугою випірнула на поверхню і спробувала зорієнтуватися.

Сонце застигло на небі, повітря була важким і вологим, а трохи попереду за нею спостерігала пара ніздрів.

Сюзен виховували бути практичною, а отже, вона брала уроки плавання. Квірмський пансіон для юних панянок був дуже прогресивний у цьому плані, і його викладачки дотримувалися думки, що дівчина, яка не здатна двічі переплисти басейн у одязі, не докладає достатніх зусиль.

Треба віддати їм належне, що завдяки цьому Сюзен опанувала в коледжі чотири стилі плавання і декілька технік рятування життя, а у воді почувала себе як удома. Вона також знала, що треба робити, опинившись у одній водоймі з бегемотом, а саме: знайти іншу водойму. Бегемоти тільки здалеку видаються великими й симпатичними. Зблизька вони здаються просто великими.

Сюзен закликала на допомогу всю успадковану потужність смертоносного голосу і владність свого авторитету в ролі шкільної вчительки й заверещала:

– ГЕТЬ ЗВІДСИ!

Істота почала несамовито борсатися, намагаючись обернутися, а Сюзен швидко попливла до берега. Цей берег був не надто надійний, бо так звана земля була сумішшю піщанику, чорного перегною, що чвакав, зігнилого коріння дерев і трясовини. Довкола кружляли комахи і…

…бруківка під ногами була брудна, а з туману долинав галас вершників…

…і брили льоду біля відмерлих дерев…

…і Лобсанґ, який хапав її за руку.

– Знайшов вас, – сказав він.

– Ти щойно зруйнував історію, – вигукнула Сюзен. – Розбив її!

Бегемот її приголомшив. Вона навіть уявити не могла, що в одній пащеці могло вміститися стільки смороду, або що ця пащека була такою величезною і бездонною.

– Я знаю. Я мусив це зробити. Не було іншого виходу. Ви можете знайти Лу-Тзе? Я знаю, що Смерть може визначити, де перебуває будь-яка жива істота, а оскільки ви…

– Гаразд, гаразд, я розумію, – похмуро озвалася Сюзен. Вона простягла перед собою руки і зосередилася. З’явилося видиво надзвичайно важкого життєлічильника Лу-Тзе.

– Він лише за кілька сотень метрів звідси, – повідомила вона, показуючи на замерзлу кучугуру снігу.

– А я знаю, коли він є, – сказав Лобсанґ. – Лише за шістдесят тисяч років звідси. Отже…

Лу-Тзе, коли вони його знайшли, спокійно розглядав гігантського мамонта. Очі тварини дивилися зизом з-під величезних волохатих брів, коли мамонт намагався одночасно бачити людину й напружувати всі три клітини свого мозку, вирішуючи чи розтоптати її, чи простромити рогом і викинути геть із цього замерзлого ландшафту. Одна клітина казала «простромити», друга схилялася до «розтоптати», а третя відволіклася й почала думати про сексуальну оргію.

Стоячи біля його хобота, Лу-Тзе казав:

– Отже, ти ніколи не чув про Перше правило?

Лобсанґ опинився біля нього, виникнувши прямо з повітря.

– Нам треба йти, Підмітальнику!

Поява Лобсанґа зовсім не здивувала Лу-Тзе, хоч його, здається, й роздратувало це втручання.

– Не квапся, вундеркінде, – озвався він. – У мене тут усе під контролем…

– А де леді? – запитала Сюзен.

– Отам біля замету, – показав великим пальцем Лу-Тзе, й далі намагаючись не зморгнути й витримати погляд пари очисьок за два метри попереду. – Побачивши цю бестію, вона заверещала й підвернула собі ногу. Бачите, я вже примусив його нервуватися…

Сюзен рушила до замету й допомогла підвестися Єдиності.

– Хутчіш, ми йдемо звідси, – безцеремонно наказала вона.

– Я бачила, як йому відрубали голову! – промимрила Єдиність. – А тоді ми раптом опинилися тут!

– Ага, такі речі трапляються, – зронила Сюзен.

Єдиність витріщила на неї нестямно вибалушені очі.

– Життя сповнене несподіванок, – сказала Сюзен, але, побачивши розпач істоти, завагалася. Гаразд, ця штучка була однією з них, яка просто вбрала… Ну принаймні почала з того, що просто вбрала на себе тіло, наче якесь пальто, але тепер… Зрештою, це ж можна сказати про будь-кого, хіба ні?

Сюзен навіть замислилася над тим, чи людська душа без тіла як своєрідного якоря не стала б, урешті-решт, чимось подібним на аудитора. А це, якщо вже бути справедливим, означало, що Єдиність, котра з кожною хвилиною дедалі міцніше зросталася зі своєю плоттю, ставала подібною на людину. І це також великою мірою стосувалося Лобсанґа і, якщо вже на те пішло, й самої Сюзен. Хто знає, з чого починається людська сутність і на чому закінчується?

– Ходімо, – сказала вона. – Мусимо триматися разом, гаразд?

Неначе скляні друзки, що кружляють у повітрі, фрагменти історії линули, стикалися й перетиналися в пітьмі.

Але пітьму освітлював маяк. У долині Ой-Донґу тривав, повторюючись, незмінний день. Майже всі велетенські циліндри в залі стояли нерухомі, з них витік увесь час. Деякі були розколоті. Деякі розплавлені. Деякі вибухли. Деякі просто зникли. Але один ще й далі обертався.

Великий Танда, найдревніший і найбільший, поволі обертався на базальтовому підшипнику, розмотуючи час з одного боку й намотуючи з другого, що забезпечувало виконання наказу Колина про те, щоб ніколи не закінчився досконалий день.

Рамбут Гендісайдс сидів самотньо в залі біля цього каменя, що обертався в світлі каганця, і вряди-годи змащував основу, підкидаючи туди пригорщу мастила.

Щось гупнуло об камінь, примусивши його придивитися до пітьми. Вона була густа й заповнена димом від розпечених брил.

Знову пролунав цей звук, а тоді чиркання сірником і легенький спалах.

– Лу-Тзе? – запитав він. – Це ти?

– Маю надію, Рамбуте, але хтозна в такі оце часи? – Лу-Тзе вийшов на світло і присів. – Не дають тобі відпочити, ні?

Гендісайдс зірвався на ноги.

– Це було жахіття, Підмітальнику! Усі там нагорі, в залі Мандали! Це гірше за Великий Крах! Скрізь шматочки історії, і ми втратили половину веретен! Ми ніколи не зможемо це все зібрати…

– Годі вже, годі, ти схожий на людину, в якої був важкий день, – лагідно мовив Лу-Тзе. – Не мав коли виспатися, га? Знаєш що, я сам за це візьмуся. А ти піди і трішечки склепи очі, гаразд?

– Ми думали, що ти десь загубився там у світі, і… – пробурмотів чернець.

– І ось я повернувся, – сяйнув посмішкою Лу-Тзе й поплескав його по плечі. – Там за рогом ще й далі є та маленька ніша, де ти лагодиш дрібніші веретена? І там ще й далі стоять ті нелегальні ліжечка на той випадок, коли в нічну зміну вистачає й парочки хлопців, щоб зі всім упоратися?

Гендісайдс кивнув із винуватим виглядом. Лу-Тзе не повинен був знати про ті ліжечка.

– Ну, то ходи собі, – сказав Лу-Тзе. Дивлячись, як той віддаляється, Лу-Тзе неголосно додав: – А коли прокинешся, можливо, станеш найщасливішим у світі ідіотом. Ну й як, вундеркінде? Що далі?

– Повертаємо все на свої місця, – сказав, вигулькуючи з тіні, Лобсанґ.

– Пам’ятаєш, скільки часу це в нас забрало минулого разу?

– Так, – відповів Лобсанґ, оглянувши понищену залу, і попрямував до подіуму. – Пам’ятаю. Не думаю, що й цього разу це так довго триватиме.

– Було б добре, щоб ти звучав трохи впевненіше, – сказала Сюзен.

– Я… доволі впевнений, – мовив Лобсанґ, обмацуючи пальцями шпульки на комутаторі.

Лу-Тзе застережливо махнув Сюзен рукою. Свідомість Лобсанґа була вже на шляху в якийсь інший світ, і Сюзен могла тепер хіба що вгадувати, наскільки він великий. Його очі були заплющені.

– Ті… веретена, що залишилися… Чи можете ви встановити перемички? – запитав він.

– Я можу показати дамам, як це робити, – сказав Лу-Тзе.

– А хіба тут немає монахів, які знають, що треба зробити? – здивувалася Єдиність.

– Це задовго триватиме. Я учень підмітальника. Вони почнуть ставити зайві запитання, – пояснив Лобсанґ. – На відміну від вас.

– Він має цілковиту рацію, – погодився Лу-Тзе. – Люди почнуть казати: «А що це означає?» або «Хоцю цюцю!», і ми тоді нічого не зробимо.

Лобсанґ роздивився шпульки, а тоді поглянув на Сюзен.

– Уявіть… такий собі пазл, з розкиданими навсібіч фрагментиками. Але… мені дуже добре вдається знаходити відповідні краєчки й форми. Дуже добре. І всі ці фрагментики рухаються. Але оскільки вони колись були з’єднані, то вже за самою своєю природою вони зберігають пам’ять про цей зв’язок. Їхня форма і є цією пам’яттю. Коли бодай деякі з них опиняться в належному місці, з рештою вже буде легше. О, і ще уявіть, що всі ці кусочки розкидані по всіх можливих місцях і перемішані навмання з фрагментами інших історій. Ви можете це все збагнути?

– Так. Гадаю, що можу.

– Добре. Усе, що я щойно сказав, є нісенітницею. Тут немає найменшого натяку на правду. Але це брехня, яку ви можете… зрозуміти, я так гадаю. А тоді, після всього цього…

– Ти підеш звідси, так, – мовила Сюзен. І це не було запитання.

– Мені забракне сили, щоб залишитися, – сказав Лобсанґ.

– Сили, щоб залишитися людиною? – зронила Сюзен. Вона не усвідомлювала, як швидко б’ється її серце, але тепер воно просто падало кудись у безодню.

– Так. Навіть намагання думати у простеньких чотирьох вимірах вимагає страшенних зусиль. Мені дуже прикро. Але моїй свідомості дуже нелегко сприймати такі поняття, як «тепер». Ви думали, що я здебільшого людина. Але це не так, – він зітхнув. – Якби я тільки міг описати вам, яким я бачу все довкола… яке воно прекрасне.

Лобсанґ задивився кудись у простір понад маленькими дерев’яними шпульками. Щось там мерехтіло. На тлі темряви виблискували якісь складні вигини і спіралі.

Він мовби бачив розібраний на деталі годинник, де кожне коліщатко і пружинка були акуратно розкладені перед ним у пітьмі.

Він знав, як його зібрати, усе перебувало під його контролем, він розумів приналежність кожної складової частини… але чимало маленьких, проте важливих деталей розлетілися – дзинь – по куточках дуже великої кімнати. І тільки дуже добрий майстер міг вирахувати, куди вони всі закотилися.

– У тебе є тільки третина веретен, – почувся голос Лу-Тзе. – Решта розбиті.

Лобсанґ не міг його бачити. Перед його очима було тільки оце мерехтливе видиво.

– Це… правда, але колись вони були цілими, – вимовив він. Тоді підняв руки й поклав їх на шпульки.

Сюзен озирнулася, почувши раптово скрегіт, і побачила, як із пороху і сміття підносяться вгору колони, ряд за рядом. Вони виструнчилися, мов шеренги солдат, засипаючи все довкола уламками.

– Гарний хід! – заволав на вухо Сюзен Лу-Тзе, перекрикуючи гуркіт. – Наживити часом самі веретена! Теоретично це можливо, але нам ніколи не вдавалося таке зробити!

– А вам відомо, що саме він збирається зробити? – гукнула у відповідь Сюзен.

– Ага! Видобути трохи часу з тих шматків історії, що далеко випередили решту, і заштовхати його в ті фрагменти, що безнадійно відстали!

– Звучить просто!

– Але є одна проблемка!

– Яка?

– Це неможливо зробити! Великі втрати! – Лу-Тзе клацнув пальцями, намагаючись пояснити часову динаміку непосвяченій людині. – Тертя! Дивергенція! Усі інші речі! Неможливо створити час на веретенах, його можна тільки перенаправити…

Довкола Лобсанґа все раптом спалахнуло яскраво-синім сяйвом. Воно замерехтіло над комутатором, а тоді шугонуло крізь повітря, творячи світові дуги до всіх Зволікаторів. Іскристе сяйво поповзло поміж карбованими символами і почало огортати їх дедалі густішим шаром, немовби намотувало нитки на котушку.

Лу-Тзе подивився на цей вир світла і на тінь усередині, що майже згубилася на тлі сяйва.

– …принаймні, – додав він, – так було досі.

Веретена набрали робочу швидкість, а тоді закрутилися швидше, осяяні цим світлом. Воно заливало печеру потужним, нескінченним потоком.

Язики полум’я облизували днище найближчого циліндра. Воно було розпечене, а скрегіт кам’яного підшипника долучався до надсадного стогону інших каменів, що заповнював собою всю печеру.

Лу-Тзе похитав головою.

– Сюзен, бігом по воду з колодязів! А ви, міс Єдиність, услід за нею по мастило!

– А ви що збираєтесь робити? – запитала Сюзен, хапаючи два відра.

– Я буду страшенно непокоїтися, а це, повірте мені, зовсім не проста робота!

Почала накопичуватися пара, і було чутно запах горілого масла. Не було часу ні для чого іншого, крім біганини від колодязів до розжарених підшипників і назад, і навіть для цього не було достатньо часу.

Веретена оберталися вперед-назад. У перемичках потреби вже не було. Кришталеві прути, що витримали катастрофу, звисали намарне з гаків, між тим як час перелітав угорі дугами з одного Зволікатора до іншого, проявляючись червоними або синіми спалахами в повітрі. Лу-Тзе знав, що це видовище могло налякати до смерті будь-якого наглядача за веретенами. Здавалося, ніби каскад цілком збожеволів, але водночас відчувалася присутність певного контролю, немовби хтось виплітав якийсь велетенський узір.

Вищали підшипники. Булькало масло. Основи декотрих веретен диміли. Але все трималося купи. Хтось усе це тримав укупі, подумав Лу-Тзе.

Він подивився на розподільники. Клацали комутатори, контролюючи на стінах печери низки червоних, синіх або безбарвних дерев’яних заслінок. Усе вкривалося пеленою білого диму, оскільки поволі обвуглювалися дерев’яні підшипники.

У повітрі струмувало минуле й майбутнє. Підмітальник це відчував.

На подіумі височів огорнений сяйвом Лобсанґ. Він більше не рухав шпульки. Усе відбувалося вже на якомусь іншому рівні, де було зайве втручання грубих механізмів.

Приборкувач левів, подумав Лу-Тзе. Спочатку йому потрібні стільці й батоги, але одного дня справжній майстер зможе зайти в клітку і виконати свій номер без жодних інших атрибутів, окрім своїх очей і голосу. Але тільки якщо він дійсно майстер високого рівня, і в цьому всі пересвідчаться, коли він знову вийде живим із клітки…

Лу-Тзе зупинився серед усього цього гуркоту, бо щось змінилося в загальному шумі.

Одне з найбільших веретен почало вповільнятися. Воно зупинилося на очах у Лу-Тзе і завмерло.

Лу-Тзе кинувся бігти залою, аж поки знайшов Сюзен і Єдиність. За цей час зупинилися ще три веретена.

– Йому це вдається! Йому вдається! Ходімо! – заволав він. Здригнулася підлога, й зупинилося ще одне веретено.

Утрьох вони побігли в кінець печери, де ще крутилися менші Зволікатори, хоч і вони вже швидко зупинялися. Одне по одному веретена завмирали, і цей ефект доміно наростав так стрімко, що коли вони добігли до найменших крейдяних веретен, встигли лише побачити, як із легеньким брязкотом зупинилися останні з них.

Запала тиша, яку порушувало хіба що шкварчання мастила і тріск каміння, що охолоджувалося.

– Це вже кінець? – запитала Єдиність, витираючи піт із чола сукнею й залишаючи на ньому блискітки.

Лу-Тзе і Сюзен подивилися на сяйво в другому кінці зали, а тоді перезирнулися.

– Я… так… не… думаю, – вимовила Сюзен.

Лу-Тзе кивнув головою.

– Я думаю, це тільки… – почав говорити він.

Снопи зеленого світла стрибали з веретена на веретено й зависали в повітрі жорсткими, немовби сталевими, дугами. Вони мерехтіли поміж колонами, заповнюючи повітря гуркотом грому. Печерою туди-сюди проносилися хвилі перемикань.

Зростав темп. Окремі розкоти грому перетворилися в один нескінченний, оглушливий гуркіт. Снопи світла яскравішали, розширювалися, а тоді повітря сповнилося єдиним сліпучим сяйвом…

Яке раптом згасло. Гуркіт обірвався настільки зненацька, що тиша аж задзвеніла.

Трійця поволі звелася на ноги.

– Що це було? – запитала Єдиність.

– Мабуть, він зробив деякі зміни, – припустив Лу-Тзе.

Веретена не рухалися. Повітря було гаряче. Дим і пара застеляли склепінчастий дах печери.

А тоді, реагуючи на рутинну й віковічну боротьбу людства з часом, веретена почали набирати швидкість.

Це сталося м’яко, наче подув вітерця. І веретена, від найменшого до найбільшого, прийняли на себе тягар, знову почавши робити свої неспішні й неоковирні піруети.

– Прекрасно, – мовив Лу-Тзе. – Майже так, як і було, можу закластися.

– Тільки майже? – запитала Сюзен, витираючи з обличчя масло.