Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 19 (всего у книги 20 страниц)

– Ну, він же частково людина, – сказав підмітальник. Вони подивилися на подіум, який був порожній. Сюзен це не здивувало. Звичайно, що він тепер ослаблений. Звичайно, що такі речі безслідно не минаються. Звичайно, що йому потрібен відпочинок. Звичайно.

– Його немає, – безпристрасно мовила вона.

– Хтозна? – озвався Лу-Тзе. – Адже хіба не написано: «Ніколи не знати, що може статися»?

Печеру заповнив заспокійливий гул Зволікаторів. Лу-Тзе міг відчувати плин часу в повітрі. Це бадьорило, неначе запах моря. Варто проводити тут більше часу, подумав він.

– Він зламав історію і полагодив її, – сказала Сюзен. – Став і причиною, і зціленням. У цьому немає сенсу!

– Немає в чотирьох вимірах, – мовила Єдиність. – У вісімнадцяти цей сенс очевидний.

– А тепер чи не міг би я порадити вам, дами, вийти чорним ходом? – запропонував Лу-Тзе. – За якусь хвилину сюди збіжаться люди, і всі будуть дуже збуджені. Мабуть, буде краще, якщо вас тоді вже тут не буде.

– А ви що будете робити? – поцікавилася Сюзен.

– Брехати, – весело відповів Лу-Тзе. – Просто дивовижно, як часто це спрацьовує.

…ок

Сюзен і Єдиність вийшли з дверей у скелі. Стежка вела з долини попри зарості рододендрона. Сонце вже торкалося обрію, а повітря було теплим, хоч зовсім неподалік здіймалися засніжені гори.

На краю долини вода з потоку так довго падала з височезної стрімкої кручі, що внизу була вже схожа на дощ. Сюзен вмостилася на камені й налаштувалася чекати.

– До Анк-Морпорка довга дорога, – сказала Єдиність.

– Нас туди підкинуть, – мовила Сюзен. На небі вже з’являлися перші зорі.

– Зірки дуже гарні, – сказала Єдиність.

– Ти справді так думаєш?

– Я вчуся. Люди вважають їх гарними.

– Річ у тому, що бувають часи, коли дивишся на всесвіт і думаєш: «А що ж зі мною?», а всесвіт відповідає тобі: «Ну, а що з тобою?».

Єдиність замислилась над цим.

– Ну, і що з тобою? – запитала вона.

Сюзен зітхнула.

– Та власне, – вона зітхнула знову. – Не можна думати лише про одну особу, коли рятуєш світ. Маєш бути бездушною шельмою, що холоднокровно все розраховує.

– Таке враження, ніби ти когось зацитувала, – сказала Єдиність. – Хто це сказав?

– Та одна цілковита ідіотка, – відрізала Сюзен. Вона спробувала думати про щось інше і додала: – Ми їх усіх не здолали. Аудитори ще десь залишилися.

– Це не має значення, – спокійно мовила Єдиність. – Поглянь на сонце.

– І що?

– Воно сідає.

– І?..

– А отже, світом лине час. Тіло візьме своє, Сюзен. Невдовзі мої… мої колишні колеги, спантеличені й розгублені, відчують утому. Їх зморить сон.

– Слідкую за ходом твоєї думки, але…

– Я божевільна. Я це знаю. Але коли це сталося зі мною вперше, мене охопив такий жах, що я й описати тобі не зможу. Можеш уявити, на що це подібне? Для інтелекту, якому мільярд років, опинитися в тілі мавпи на спині щура, який видобувся з ящірки? Можеш собі уявити, що виринає безконтрольно з темних закутків?

– Що ти хочеш мені сказати?

– Вони помруть у своїх снах.

Сюзен замислилася над цим.

Мільйони й мільйони років вивіреного мислення, логічних думок – а тоді каламутне минуле людства одним махом вивалює на тебе всі свої жахи. Їй майже стало їх шкода.

Майже.

– Але ж ти не померла, – сказала вона.

– Ні. Мабуть, я стала… іншою. Це так жахливо бути іншою, Сюзен. Чи в тебе були якісь романтичні сподівання, пов’язані з тим хлопцем?

Питання було настільки несподіване, що не було навіть нагоди вибудувати захист. Вираз обличчя Єдиності свідчив лише про її схвильованість, і більше ні про що.

– Ні, – відповіла Сюзен. На жаль, Єдиність, схоже, не опанувала ще всіх тонкощів людського спілкування, коли тон, яким вимовлене слово, може означати «Негайно припини ці розпитування, якщо не хочеш, щоб тебе вдень і вночі гризли величезні щурі».

– Я мушу зізнатися в дивних почуттях стосовно його… сутності, що була годинникарем. Інколи, посміхаючись, він здавався цілком нормальним. Я хотіла допомогти йому, бо він видавався таким замкнутим і сумним.

– Ти не мусиш зізнаватися в таких речах, – зронила Сюзен. – Звідки ти взагалі, до речі, дізналася про слово «романтичні»? – додала вона.

– Я знайшла деякі книжки з віршами, – Єдиність зніяковіла.

– Справді? Я їм ніколи не довіряла, – сказала Сюзен. Величезні, гігантські, голодні щурі.

– Мені вони здалися доволі цікавими. Як можуть слова на сторінці мати таку потужну силу? Немає сумніву, що бути людиною неймовірно важко, і це неможливо опанувати протягом одного життя, – сумовито мовила Єдиність.

Сюзен відчула докори сумління. Єдиність не була, зрештою, в цьому винна. Люди навчаються різних речей, дорослішаючи, речей, про які не прочитати в книжках. А Єдиність не мала нагоди подорослішати.

– Що ти збираєшся тепер робити? – запитала вона.

– Я маю одне доволі людське прагнення, – відповіла Єдиність.

– Ну, якщо я можу якось допомогти…

Пізніше вона збагнула, що це була одна з тих фраз на кшталт «Як справи?». Від людей очікувалося розуміння того, що це не є справжнім запитанням. Але Єдиність і цього ще не навчилася.

– Дякую. Ти справді можеш допомогти.

– Е-е, гаразд, якщо…

– Я хочу померти.

Під тупіт копит на тлі призахідного сонця виникли вершники.

Цок 

Ніч освітлювали маленькі вогнища, що палали серед руїн. Більшість будинків були цілком знищені, хоча, на думку Сото, точнішим було б слово «покришені».

Він сидів на хіднику, поставивши перед собою жебрацьку миску, і пильно придивлявся. Для історичного ченця існували, звичайно, значно цікавіші й вишуканіші способи залишатися непоміченим, але він зупинився на варіанті жебрацької миски, відколи Лу-Тзе продемонстрував йому, що люди ніколи не бачать того, хто просить у них гроші.

Він спостерігав, як рятувальники виносили з будинку тіла. Спочатку вони подумали, що одне з цих тіл було жахливо понівечене вибухом, аж поки власник тіла не сів і не пояснив, що його звати Ігор, і що він у дуже доброму, як на Ігоря, стані. В іншій особі Сото впізнав доктора Гопкінса з Гільдії годинникарів, який чудесним чином не зазнав жодних ушкоджень.

Однак Сото не вірив у чудеса. Йому також здавався підозрілим той факт, що в зруйнованому будинку було повно помаранчів, а доктор Гопкінс теревенив щось про спроби видобути з них сонячне сяйво. А ще Сото зауважив, що його маленька іскриста рахівниця підказувала йому, що сталося щось надзвичайне.

Він вирішив відзвітувати і побачити, як на це зреагують хлопці з Ой-Донґу.

Сото підняв із землі миску і рушив мережею провулочків назад до своєї бази. Тепер він уже не надто дбав про маскування; перебування Лу-Тзе в місті багато чому навчило містян, які полюбляли влаштовувати засідки в темних закутках, причому дуже швидко. Мешканці Анк-Морпорка тепер уже доволі добре знали Перше правило.

Принаймні знали його досі. З темряви вигулькнули три постаті, і одна з них замахнулася важким тесаком, що міг би зіткнутися з головою Сото, якби той не встиг відхилитися.

Він, звичайно, звик до подібних речей. Завжди з’являвся хтось, кому важко дається навчання, але такі тугодуми не становили жодної загрози, якої не можна було б уникнути гарненьким розтинанням часу.

Він випростався, готовий спокійно піти геть, коли раптом густе пасмо чорного волосся впало йому на плече, ковзнуло додолу мантією і опинилося на землі. Це сталося майже беззвучно, але вираз обличчя Сото, коли він подивився вниз, а тоді на своїх нападників, змусив їх сахнутися.

Охоплений страшенною люттю, він зауважив, що всі вони були вбрані в заплямлений сірий одяг і здавалися ще навіженішими, ніж звичайна публіка в цих провулках; були схожі на якихось божевільних бухгалтерів.

Один із них простягнув руку до жебрацької миски.

У кожного в запасі є певні фрази, вжиті умовним способом, певні негласні додатки до правил на кшталт «крім випадків, коли це мені дуже потрібно» або «хіба що ніхто не дивиться», або ж навіть «хіба що всередині була нуга». Сото впродовж століть плекав віру в святість життя і беззаперечну марність насильства, але його особистий умовний спосіб був виражений фразою «тільки не волосся. Ніхто не торкається волосся, ясно?».

Але навіть у такому випадку кожний мав право на свій шанс.

Нападники сахнулися, коли він пожбурив миску об стіну, і в дерев’яні колоди встрягли приховані в ній леза.

Тоді там почало щось цокати.

Сото кинувся бігти провулком, стрімко завернув за ріг, а тоді крикнув:

– Лягайте!

На превеликий жаль для аудиторів, він це сказав на якусь крихітну-крихітну долю секунди запізно…

Цок

Лу-Тзе був у своєму Саду П’яти Несподіванок, коли повітря заіскрилося, розпалося на фрагменти, а тоді завирувало й утворило знайому постать.

Лу-Тзе, який саме надавав допомогу комасі-паличнику, що співала йодлем, але чомусь утратила апетит, підняв голову.

На стежці стояв Лобсанґ.

Хлопець мав на собі чорну, поцятковану зірками мантію, що шелестіла й розвівалася довкола його тіла цього безвітряного ранку, немовби він стояв у самому епіцентрі бурі. Хоч так воно, припустив Лу-Тзе, певним чином і було.

– Знову повернувся, вундеркінде? – запитав підмітальник.

– У певному сенсі, я нікуди й не зникав, – сказав Лобсанґ. – У вас усе добре склалося?

– А ти хіба не знаєш?

– Та міг би дізнатися. Але частина мене воліє робити це традиційним шляхом.

– Отже, в абата виникли серйозні підозри, а ще тут гуляють усілякі дивні плітки. Я мало що міг розповісти. Бо що я можу знати? Я ж лише підмітальник.

На цих словах Лу-Тзе знову зосередив увагу на хворій комасі. Він мовчки встиг порахувати до чотирьох, аж поки Лобсанґ мовив:

– Прошу вас! Я мушу знати. Мені здається, що п’ята несподіванка – це ви. Я не помиляюсь?

Лу-Тзе нахилив убік голову. Низький гул, який він чув так довго, що вже не усвідомлював, змінив свій характер.

– Усі веретена розмотуються, – сказав він. – Знають, що ти тут, хлопче.

– Я довго тут не затримаюсь, Підмітальнику. Прошу вас?

– Ти просто хочеш з’ясувати мою маленьку несподіванку?

– Так. Бо решту я вже майже все з’ясував, – сказав Лобсанґ.

– Але ж ти Час. Те, що я скажу тобі в майбутньому, ти знатимеш зараз, чи не так?

– Але я частково людина. І я хочу залишитися частково людиною. Тобто, робити речі належним чином. Прошу вас?

Лу-Тзе зітхнув і якусь мить дивився на черешневий цвіт.

– Коли учень перемагає вчителя, вчитель уже нічого не може від нього приховувати, – мовив він. – Пам’ятаєш?

– Так.

– Ну, й чудово. Залізний Додзьо має бути зараз порожній.

Лобсанґ не міг приховати здивування.

– Е-е, Залізний Додзьо… Це той із гострими шпичаками на стінах?

– І на стелі теж. Там, де опиняєшся немовби всередині вивернутого навиворіт дикобраза.

Лобсанґ мав нажаханий вигляд.

– Але ж він не для тренувань! За правилами, там…

– Саме цей, – підтвердив Лу-Тзе. – І ми скористаємося саме ним, це я так наполягаю.

– О.

– Чудово. Жодних суперечок, – сказав Лу-Тзе. – Сюди, хлопче.

З дерев, повз які вони проходили, осипався цвіт. Вони зайшли в монастир і рушили тим самим маршрутом, що й колись. Він привів їх до залу Мандали, де пісок здійнявся вгору, наче пес, що вітає свого хазяїна, закручуючись спіралями під сандаліями Лобсанґа. Лу-Тзе почув за спиною крики обслуги.

Новина на кшталт цієї швидко розтікалася долиною, немов чорнило у воді. Сотні монахів, учнів і підмітальників переслідували їх, не відстаючи ні на крок, немовби хвіст якоїсь комети.

І весь цей час згори на них, неначе сніг, сипалися пелюстки черешневого цвіту.

Нарешті Лу-Тзе опинився перед високими і круглими металевими дверима до Залізного Додзьо. Засув на дверях був на висоті майже п’яти метрів. Ніхто сторонній не мав би відчиняти двері до цього додзьо.

Підмітальник кивнув колишньому своєму учневі.

– Це ти маєш зробити, – сказав він. – Я не можу.

Лобсанґ подивився на нього, а потім на засув високо вгорі. Тоді він притиснув руку до заліза.

З-під його пальців розбіглися смужки іржі. Старезний метал укрився червоними плямами. Двері зарипіли, а тоді почали кришитися. Лу-Тзе спробував для експерименту штурхнути їх пальцем, і цілий шмат дуже міцного металу відвалився і впав на камінну підлогу.

– Дуже вража… – почав було він. Аж тут від його голови відлетів рикошетом писклявий гумовий слоник.

– Цюцю!

Натовп розступився. Головний аколіт вибіг допереду з абатом у руках.

– Що це все хоцю цюцю ЦЮЦЮ означає? Що то за який смісний дядько особа, Підмітальнику? Веретена аж витанцьовують у залі!

Лу-Тзе вклонився.

– Це Час, преподобний, як ви й підозрювали, – сказав він. І далі схиляючись у поклоні, він скоса зиркнув на Лобсанґа.

– Вклонися! – просичав він.

Лобсанґ був спантеличеним.

– Я навіть зараз маю кланятися? – перепитав він.

– Кланяйся, малий стонґа, бо я зараз навчу тебе дисципліни! Вияви належну повагу! Ти ще й досі мій учень, аж поки я тебе не відпустив!

Лобсанґ приголомшено вклонився.

– І чому це ти відвідав нас у нашій позачасовій долині? – запитав абат.

– Відповідай абату! – гаркнув Лу-Тзе.

– Я… я хочу дізнатися про П’яту Несподіванку, – мовив Лобсанґ.

– …преподобний… – підказав Лу-Тзе.

– …преподобний, – закінчив речення Лобсанґ.

– Ти відвідав нас лише для того, щоб дізнатися про фантазії нашого велемудрого підмітальника? – запитав абат.

– Так, е-е, преподобний.

– З усіх тих речей, які мав би виконувати Час, ти вирішив, що хочеш побачити витівку старого чоловіка? Цюцю!

– Так, преподобний, – ченці дивилися на Лобсанґа. Його мантія ще й далі тріпотіла від поривів невловимого штормового вітру, а зорі на ній виблискували, коли на них падало світло.

Абат усміхнувся ангельською усмішкою.

– І ми всі теж, – мовив він. – Ніхто з нас, якщо не помиляюся, ніколи ще цього не бачив. Нікому ще не вдавалося вмовити його це показати. Але… це Залізний Додзьо. Тут є свої правила! Зайти туди можуть двоє, але вийти повинен лише один! Це аж ніяк не тренувальне додзьо! Хоцю слоника! Ти це розумієш?

– Але я не хочу… – почав був Лобсанґ, і Лу-Тзе відразу штурхнув його ліктем під ребро.

– Кажи «Так, преподобний», – прогарчав він.

– Але я ніколи не мав наміру…

Цього разу він отримав ляпаса по потилиці.

– Відступати вже не можна! – вигукнув Лу-Тзе. – Ти запізнився, вундеркінде! – він кивнув абату. – Мій учень розуміє, преподобний.

– Твій учень, Підмітальнику?

– О, так, преподобний, – підтвердив Лу-Тзе. – Мій учень. Аж поки я не скажу щось інше.

– Справді? Цюцю! Тоді він може заходити. Ти теж, Лу-Тзе.

– Але я мав на увазі тільки… – запротестував Лобсанґ.

– Заходь! – заревів Лу-Тзе. – Ти хочеш мене зганьбити? Щоб люди подумали, що я тебе нічому не навчив?

Всередині Залізний Додзьо і справді був тьмяним куполом з безліччю шпичаків. Були вони тонесенькі, як голки, і моторошні стіни були всіяні тисячами цих шпичаків.

– Кому могло спасти на думку будувати щось таке? – вимовив Лобсанґ, розглядаючи лискучі вістря, які стирчали навіть зі стелі.

– Це навчає чеснот вкрадливості й дисциплінованості, – сказав Лу-Тзе, хрускаючи суглобами. – Імпульсивність і швидкість можуть нести загрозу як нападнику, так і атакованому, про що ти, мабуть, невдовзі довідаєшся. Одна умова: ми всі тут люди? Згода?

– Звичайно, Підмітальнику. Ми всі тут люди.

– І можемо ще домовитися: жодних фокусів?

– Жодних фокусів, – погодився Лобсанґ. – Але…

– Ми б’ємося чи теревенимо?

– Але ж послухайте, якщо звідси може вийти тільки один, це означає, що я мушу вас убити… – почав Лобсанґ.

– Або ж навпаки, звісно, – уточнив Лу-Тзе. – Таким є правило. То що, почнемо?

– Але ж я цього не знав!

– У житті, як і купляючи вівсянку на сніданок, завжди варто читати інструкції на коробці, – сказав Лу-Тзе. – Це Залізний Додзьо, вундеркінде!

Він відступив на крок і вклонився.

Лобсанґ знизав плечима і вклонився у відповідь.

Лу-Тзе відступив ще на пару кроків. Він на мить заплющив очі, а тоді зробив для розігріву декілька простеньких рухів. Лобсанґ скривився, почувши хрускіт суглобів.

Довкола Лобсанґа почало щось хряскати, і на якусь мить йому здалося, що це тріщать кості старого підмітальника. Але це відкривалися крихітні люки на вигнутих стінах зали. Він чув шепіт людей, що штовхалися, вибираючи кращі місця. І, судячи з гамору, людей було дуже багато.

Він виставив руки й легенько здійнявся в повітря.

– Здається, ми домовлялися без фокусів? – мовив Лу-Тзе.

– Так, Підмітальнику, – сказав Лобсанґ, ширяючи в повітрі. – Але тоді я подумав: ніколи не забувай Перше правило.

– Ага! Молодець. Чогось ти таки навчився!

Лобсанґ підлинув ближче.

– Ви не повірите, що я бачив, відколи був із вами востаннє, – сказав він. – Словами цього не описати. Я бачив світи, що містилися в інших світах, неначе дерев’яні ляльки, вирізьблені в Убервальді. Я чув музику років. Я знаю більше, ніж здатний осягнути. Але я не знаю нічого про П’яту Несподіванку. Це фокус, головоломка… випробування.

– Усе є випробуванням, – прорік Лу-Тзе.

– То покажіть мені П’яту Несподіванку, і я обіцяю не завдати вам шкоди.

– Ти обіцяєш не завдати мені шкоди?

– Я обіцяю не завдати вам шкоди, – врочисто повторив Лобсанґ.

– Гаразд. Тобі достатньо було попросити, – розплився в широкій усмішці Лу-Тзе.

– Що? Я вже ж просив вас, і ви мені відмовили!

– Маєш просити у відповідний час, вундеркінде.

– А зараз відповідний час?

– Написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього», – відповів Лу-Тзе. – Ось вона, П’ята Несподіванка!

Він запхав руку до мантії.

Лобсанґ підлетів ближче.

Підмітальник видобув дешеву карнавальну маску. Це була одна з тих масок, що складаються з пари фальшивих окулярів, приклеєних зверху до великого рожевого носа, під яким ще є густі чорні вуса.

Він вбрав цю маску і порухав пару разів вухами.

– Бу-у, – вигукнув він.

– Що? – розгубився Лобсанґ.

– Бу-у, – повторив Лу-Тзе. – Я ж ніколи не казав, що це якась особливо вигадлива несподіванка, правда?

Він знову порухав вухами, а тоді ще й бровами.

– Сподобалося, га? – запитав він, вишкіривши зуби.

Лобсанґ засміявся. Лу-Тзе вишкірився від вуха до вуха. Лобсанґ ще гучніше розреготався і опустився на мати.

Удари застали його зненацька. Вони поцілили його в живіт, у потилицю, в поперек, а тоді підсікли і збили його з ніг. Він гепнувся долілиць, а Лу-Тзе притиснув його до землі прийомом Упіймана Риба. Вивільнитися з цієї хватки можна було не інакше, як вивихнувши власні плечі.

Було чути колективне зітхання невидимих глядачів.

– Дежа-фу!

– Що? – вимовив Лобсанґ, уткнувшись обличчям у мат. – Ви ж казали, що жоден з монахів не знає про дежа-фу!

– Бо я їх цьому не вчив! – пояснив Лу-Тзе. – Обіцяєш не завдати мені шкоди, так? Красно тобі дякую! Здаєшся?

– Ви ніколи не казали, що самі це знаєте! – коліна Лу-Тзе, впираючись у таємні больові точки, робили з Лобсанґових рук безпомічні кавалки плоті.

– Я хоч і старий, але не дурний! – крикнув Лу-Тзе. – Невже ти думав, що я комусь розкрию такий секрет?

– Це нечесно…

Лу-Тзе нахилився, майже торкаючись своїм ротом Лобсанґового вуха.

– А я не обіцяв, що буде «чесно», хлопче. Але ж ти знаєш, що можеш ще перемогти. Ти ж міг би розтерти мене в порох, без жодних проблем. Хіба ж я міг би зупинити Час?

– Я не можу цього зробити!

– Маєш на увазі, що не зробиш цього, і ми обидва це знаємо. Здаєшся?

Лобсанґ відчував, що частини його тіла намагаються немовби відключитися. Його плечі палали вогнем. Я можу розівтілитися, подумав він. Так, можу, і міг би розтерти його в порошок силою думки. І програти. Я б звідси вийшов, а він був би мертвий, і це була б моя поразка.

– Не треба журитися, хлопче, – сказав цього разу спокійно Лу-Тзе. – Ти просто забув Дев’ятнадцяте правило. Здаєшся?

– Дев’ятнадцяте правило? – перепитав Лобсанґ, спробувавши відштовхнутися від мата, аж поки жахливий біль не примусив його знову припасти до підлоги. – Яке ще, до біса, дев’ятнадцяте правило? Так, так, здаюся, здаюся!

– «Ніколи Не Забувай Перше Правило», – прорік Лу-Тзе. Він послабив хватку. – І завжди запитуй себе: хто його взагалі придумав, якщо вже на те пішло?

Лу-Тзе звівся на ноги і продовжив:

– Але ти, враховуючи всі обставини, добре себе проявив, і тому я, твій учитель, без жодних вагань рекомендую тебе як кандидата на жовту мантію. Крім того, – він заговорив пошепки, – усі присутні бачили, як я здолав Час, а такі речі матимуть дуже гарний вигляд у моєму резюме, якщо ти вловлюєш, що я маю на увазі. Це явно буде додатковим бонусом для підтвердження репутації доброго старого Першого правила. Тримай мою руку.

Він простягнув її Лобсанґові.

Той уже збирався був за неї взятися, але завагався. Лу-Тзе знову вишкірився й легенько допоміг йому встати на ноги.

– Але ж тільки один із нас може звідси вийти, Підмітальнику, – нагадав Лобсанґ, розтираючи собі плечі.

– Справді? – здивувався Лу-Тзе. – Але ж участь у грі змінює правила. Чхати я на них хотів, ось що я тобі скажу.

Рештки дверей були відкинуті вбік руками численних монахів. Було чути, як когось лупнули гумовою фігуркою яка.

– Цюцю!

– …до речі, абат, наскільки я розумію, готовий власноручно вручити тобі мантію, – повідомив Лу-Тзе. – Тільки прошу тебе, обійдись без коментарів, якщо він її обслинить.

Вони залишили додзьо і попрямували до великої тераси, а супроводжували їх усі мешканці Ой-Донґу.

Це була, як згадував пізніше Лу-Тзе, вельми незвична церемонія. На абата явно не справила враження урочистість цієї події, бо так зазвичай буває з немовлятами, які можуть спокійно обригати будь-кого присутнього. Крім того, хоч Лобсанґ міг повелівати потоками часу, але абат повелівав цією долиною, а отже, вшановувати їх треба було взаємно.

Проте під час самого вручення мантії виникла незручна ситуація.

Лобсанґ відмовився її прийняти. Головному аколітові було надане право запитати, в чому річ, а юрбою прошелестів журкотливим потоком здивований шепіт.

– Я недостойний її, сер.

– Лу-Тзе оголосив, що ви успішно завершили навчання, мій па… Лобсанже Лудде.

Лобсанґ уклонився.

– Тоді я готовий прийняти мітлу і мантію підмітальника, сер.

Цього разу це вже був не потік, а справжнісіньке цунамі. Воно звалилося зненацька на всіх присутніх. Розгублено поверталися голови. Чулися приголомшені вигуки, а дехто з ченців відреагував на це нервовим сміхом. Шеренги підмітальників, яким було дозволено відволіктися від своєї роботи задля участі в церемонії, мовчки і пильно за всім стежили.

Головний аколіт облизав свої раптово пересохлі губи.

– Але ж… але ж… ви уособлення Часу…

– У цій долині, сер, – рішуче відповів Лобсанґ, – я достойний бути лише підмітальником.

Головний аколіт роззирнувся, але ніхто не прийшов йому на допомогу. Інші старші служники монастиря не мали найменшого бажання огортати себе цією велетенською рожевою пеленою ганьби. Абат пускав собі бульки й усміхався внутрішньою всезнаючою усмішкою всіх у світі немовлят.

– Чи є в нас якась… е-е… чи ми вручаємо підмітальникам… чи в нас випадково немає…? – почав бурмотіти аколіт.

Лу-Тзе підступив до нього ззаду.

– Можу я вам допомогти, ваша аколітність? – запитав він з якоюсь шалено догідливою улесливістю, абсолютно йому невластивою.

– Лу-Тзе? А… е-е… так… е-е…

– Я можу принести майже нову мантію, сер, а хлопцю можу віддати свою стару мітлу, якщо ви підпишете дозвіл, щоб я міг отримати на складі нову, сер, – сказав Лу-Тзе, випромінюючи кожною клітинкою свого тіла послужливість.

Головний аколіт, випірнувши з глибини своєї ганьби, вхопився за цю пропозицію, як за рятівне коло.

– О, чи ви б не були такі ласкаві, Лу-Тзе? Це так люб’язно з вашого боку…

Лу-Тзе миттєво зник з такою готовністю, якої, знову ж таки, ніхто, добре знаючи підмітальника, аж ніяк від нього не чекав.

Він знову з’явився зі своєю мітлою і з мантією, що зблякла і вже мало не просвічувалася від частого прання на каменях річки. Тоді врочисто передав це все головному аколітові.

– Е-е, гм, дякую, е-е, чи є якась спеціальна церемонія для того, для того, е-е, для… е-е… – бурмотів аколіт.

– Дуже простенька, сер, – підказав Лу-Тзе, ще й далі випромінюючи готовність прислужитися. – Формулювання не надто чіткі, сер, але зазвичай ми кажемо: «Це твоя мантія, пильнуй її, вона належить монастирю», сер, а тоді, вручаючи мітлу, ми кажемо щось на кшталт: «Це твоя мітла, добре опікуйся нею, це твоя приятелька, якщо загубиш, тебе покарають штрафом, не забувай, що мітли не ростуть на деревах», сер.

– Е-е, гм, е-е, – промимрив головний аколіт. – А чи абат…?

– О, ні, абат нічого не вручає підмітальнику, – швидко втрутився Лобсанґ.

– Лу-Тзе, а хто тоді, е-е, тоді, е-е, хто тоді…

– Зазвичай це робить старший підмітальник, ваша аколітність.

– О? А, е-е, чи випадково, е-е, чи не ви раптом є…?

Лу-Тзе низько вклонився.

– О, так, сер.

Для головного аколіта, що й далі борсався у вирі стрімкого припливу, ця відповідь була немовби довгоочікувана перспектива скорої появи суші. Він засяяв маніакальною посмішкою.

– Я хотів би, хотів би, хотів би тоді знати, чи не будете ви такі ласкаві, е-е, тоді, е-е, щоб…

– З радістю, сер, – Лу-Тзе обернувся. – Прямо зараз, сер?

– О, так, будь ласка!

– Ну, то чудово. Підійди сюди, Лобсанже Лудде!

– Так, Підмітальнику!

Лу-Тзе простягнув йому поношену мантію і стареньку мітлу.

– Мітла! Мантія! Не загуби їх, бо гроші не полова, на дорозі не валяються! – прорік він.

– Дякую вам за все це, – мовив Лобсанґ. – Для мене це велика честь.

Лобсанґ уклонився. Лу-Тзе також уклонився. Коли їхні голови опинилися на одному рівні, Лу-Тзе прошипів:

– Дивина та й годі.

– Дякую вам.

– Фантастична вийшла історія, хоч бери й занось у скрижалі, щоправда дещо манірна. Більше такого не роби.

– Гаразд.

Вони разом випросталися.

– Ну, і, е-е, що станеться тепер? – запитав головний аколіт. Він став нещасною людиною і знав це. Відтепер уже все буде інакше, не так, як раніше.

– Насправді нічого, – відповів Лу-Тзе. – Підмітальники й далі підмітатимуть. Ти починай з цього боку, хлопче, а я почну з цього.

– Але ж він є Часом! – вигукнув головний аколіт. – Сином Колина! Є стільки всього, про що нам треба розпитати!

– Є стільки всього, про що я не розповім, – зронив, усміхаючись, Лобсанґ. Абат нахилився і обслинив вухо головного аколіта.

Той піддався.

– Ну, звісно, це не наша справа ставити вам запитання, – сказав він, задкуючи.

– Ні, – погодився Лобсанґ. – Не ваша. Я пропоную вам усім взятися до своїх важливих справ, бо ця площа потребує моєї пильної уваги.

Старші ченці нестямно замахали руками, і невдовзі всі монастирські служителі поволі й неохоче забралися геть.

– Вони стежитимуть за нами з кожної схованки, яку знайдуть, – пробурмотів Лу-Тзе, коли підмітальники залишилися самі.

– О, так, – погодився Лобсанґ.

– Ну, то як ти себе почуваєш?

– Пречудово. І моя мати щаслива, зможе піти на заслужений відпочинок разом із батьком.

– Що? Дача за містом і таке інше?

– Не зовсім. Але щось подібне.

Якийсь час панувала тиша, яку порушував тільки шурхіт двох мітел.

А тоді Лобсанґ сказав:

– Я так розумію, Лу-Тзе, що зазвичай учень віддячує вчителю невеличким даруночком або сувеніром, закінчуючи своє навчання.

– Можливо, – сказав, випростовуючись, Лу-Тзе. – Але мені нічого не потрібно. Я маю свій спальний килимок, миску і мій Шлях.

– У кожної людини є щось таке, чого вона прагне, – сказав Лобсанґ.

– Ха! Ось тут ти помиляєшся, вундеркінде. Мені вісімсот років. Я вже давно позбувся будь-яких прагнень.

– Отакої. Дуже прикро. Я мав надію, що потішу вас бодай чимось. – Лобсанґ випростався й закинув мітлу на плече. – Хай там як, але мені час іти, – сказав він. – Маю ще багато справ.

– Звичайно, маєш, – погодився Лу-Тзе. – Звичайно. Насамперед треба підмести отам попід деревами. А поки ми не змінили тему, вундеркінде, скажи, чи ти повернув мітлу тій відьмі?

Лобсанґ кивнув.

– Скажімо так… я поклав речі на місце. І мітла тепер значно новіша, ніж була.

– Ха! – вигукнув Лу-Тзе, змітаючи зі шляху ще кілька пелюсток. – Он воно як. Он воно як. Так легко крадій часу віддає свої борги!

Лобсанґ, мабуть, відчув, що це було сказано з докором. Він утупився в свої ноги.

– Ну, можливо, що не всі, мушу зізнатися, – мовив він.

– Он як? – здивувався Лу-Тзе, увага якого була прикута до кінчика власної мітли.

– Але коли мусиш рятувати світ, не можеш думати про одну особу, розумієте, бо ця особа теж частина світу, – пояснив Лобсанґ.

– Справді? – зронив підмітальник. – Ти так гадаєш? Я бачу, ти спілкувався з дуже дивними людьми, мій хлопче.

– Але тепер я маю час, – щиро мовив Лобсанґ. – І маю надію, що вона зрозуміє.

– Це просто дивовижно, що може зрозуміти дама, якщо їй правильно все викласти, – сказав Лу-Тзе. – Бажаю успіху, хлопче. В цілому ти себе показав не аж так погано. А хіба не написано: «Немає іншого часу, крім теперішнього»?

Лобсанґ усміхнувся йому і щез.

Лу-Тзе знову взявся до підмітання. Невдовзі усміхнувся, щось пригадавши. Учень віддячує вчителю дарунком, га? Так, ніби Лу-Тзе міг забажати щось таке, що міг би дати йому Час…

Він зупинився, глянув угору й голосно розреготався.

Над головою підмітальника прямо на його очах бубнявіли і достигали черешні.

Цок 

В одному місці, що не існувало раніше, а з’явилося тільки зараз саме з цією метою, стояв великий лискучий чан.

– Десять тисяч ґалонів делікатної цукрової помадки крем-брюле, настояної на есенції фіалок і змішаної з чорним шоколадом, – пояснив Хаос. – Також є шар праліне з лісового горіха в насиченому вершковому кремі і окремі вкраплення м’якої карамелі для особливо вишуканого аромату.

– ОТЖЕ… ТИ КАЖЕШ, ЩО ЦЕЙ ЧАН МІГ БИ ІСНУВАТИ ДЕСЬ У НЕСКІНЧЕННИХ УСЮДАХ, ТОМУ ВІН МОЖЕ ІСНУВАТИ Й ТУТ? – запитав Смерть.

– Стопудово, – підтвердив Хаос.

– АЛЕ ВІН НЕ ІСНУЄ БІЛЬШЕ В ТОМУ МІСЦІ, ДЕ МАВ БИ ІСНУВАТИ.

– Ні. Він зараз мав би існувати тут. Простенька арифметика, – сказав Хаос.

– ГА? ОЙ, ЦІ ВСІ АРИФМЕТИКИ-МАТЕМАТИКИ, – зневажливо зронив Смерть. – ЗАЗВИЧАЙ МЕНІ ВИСТАЧАЄ ВІДНІМАННЯ, ОСЬ І ВСЕ.

– Хай там як, але шоколад не такий уже й рідкісний товар, – сказав Хаос. – Є цілі планети, що вкриті ним.

– СПРАВДІ?

– Стопудово.

– МАБУТЬ, БУДЕ НАЙКРАЩЕ, – мовив Смерть, – ЩОБ ТАКІ НОВИНИ ДАЛЕКО НЕ РОЗХОДИЛИСЯ.

Він пішов туди, де в темряві чекала Єдиність.

– ТОБІ НЕ ТРЕБА ЦЬОГО РОБИТИ, – сказав він.

– А що для мене тут? – запитала Єдиність. – Я зрадила своїх. І я цілком збожеволіла. Мені тепер ніде немає місця. Перебування тут стане для мене агонією.

Вона подивилася в шоколадну пучину. На її поверхні іскрилася цукрова пудра.

Тоді вона вислизнула зі своєї сукні. На її подив, зробивши це, вона відчула сором, але далі поводилася гордовито.

– Ложку, – скомандувала вона і владно простягнула правицю. Хаос останнім театральним жестом протер срібного ополоника і подав його їй.

– Прощавайте, – зронила Єдиність. – І передайте мої найкращі побажання вашій онучці.

Вона відійшла на пару кроків назад, тоді обернулася, розбіглася і зробила досконалий стрибок ластівкою.