Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 20 страниц)

– Тобто, нас, добре озброєних і переважаючих кількісно має нервувати твоє базікання? – здивувався один з мисливців.

– Атож. Так, – підтвердив Лу-Тзе. – Можливо, нам тут трапилися явища певної культури. Знаєте, от як ви на… це? – він став на одній нозі, легенько похитуючись, і підняв угору руки. – Айі! Гай-і-і-і! Го? Йє-гай? Ні? Хто-небудь?

Мисливці були дещо спантеличеними.

– Це що, книга? – запитав той із них, що був наділений крихтою інтелекту. – Скільки там слів?

– Я оце намагаюся з’ясувати, – сказав Лу-Тзе, – чи розумієте ви, що станеться, коли цілий гурт кремезних озброєних чоловіків спробує напасти на низенького, старенького, беззбройного ченця?

– З того, що я знаю, – озвався з гурту той інтелектуал, – цьому нещасному ченцеві не позаздриш.

Лу-Тзе знизав плечима.

– Ну, гаразд, – мовив він, – тоді доведеться спробувати важкий варіант.

Якийсь невиразний згусток повітря вдарив інтелектуала ззаду по потилиці. Ватажок хотів ступити крок, але занадто пізно збагнув, що хтось зв’язав шнурки його черевиків. Мисливці схопилися за ножі, але тих не виявилося в піхвах, а мечі якимось незбагненним чином опинилися десь аж у дальньому кінці галявині, притулені до дерева. Хтось їх збивав із ніг, а невидимі лікті боляче вдаряли м’які й незахищені частини їхніх тіл. Прямо з повітря на них сипалися удари. Ті, хто впав на землю, швидко зрозуміли, що краще там і залишатися. Піднімати голову було боляче.

Мисливці лежали тепер смиренно на землі, тихо стогнучи. І тут вони почули якісь глухі, ритмічні звуки.

Це плескав у долоні єті. Оплески були неквапливі через занадто довгі руки істоти. Та коли долоні нарешті зустрічалися після довгого шляху, їм було приємно бачити одна одну. Відлуння розліталося далеко в горах.

Лу-Тзе нахилився і взяв ватажка за підборіддя.

– Якщо тобі сподобався сьогоднішній деньочок, перекажи це своїм друзям, будь ласка, – порадив він. – Перекажи їм, що треба пам’ятати Перше правило.

Він відпустив підборіддя, поволі підійшов до єті і вклонився.

– Я маю вас звільнити, сер, чи ви волієте зробити це самі? – запитав він.

Єті підвівся, глянув на жорстку залізну пастку, в якій опинилася його нога, й на мить зосередився.

Наприкінці цієї миті єті вже стояв трохи збоку від пастки, що й далі була майже повністю присипана листям і налаштована на ловитву здобичі.

– Гарно зроблено, – похвалив Лу-Тзе. – Ретельно. І дуже спокійно. Курс на долину?

Єті мусив зігнутися вдвоє, щоб наблизити до Лу-Тзе свою видовжену мармизу.

– Та-ак, – вимовив він.

– А з цими людьми що хочете зробити?

Єті подивився на переляканих мисливців.

– Ско-оро вже те-емно, – сказав він. – Провідників нема-а.

– Вони мають факели, – повідомив Лу-Тзе.

– Ха. Ха, – сказав єті, причому власне сказав, а не засміявся. – Це до-обре. Фа-акели вночі ви-идно.

– Еге ж! Так. Чи не могли б ви нас підкинути? Це дуже важливо.

– Тебе і то-ого спритного мало-ого, якого я там ба-ачу?

Латка сірого повітря на краєчку галявини перетворилась на захеканого Лобсанґа. Він кинув на землю зламану гілку, яку тримав у руках.

– Хлопця звати Лобсанґ. Я його навчаю, – сказав Лу-Тзе.

– Му-усиш поква-апитися, поки в тебе не закінчилися ре-ечі, яких він ще не зна-ає, – порадив єті. – Ха. Ха.

– Підмітальнику, на що ви… – почав було Лобсанґ, швидко наближаючись.

Лу-Тзе приклав пальця до вуст.

– Не перед нашими полеглими друзями, – застеріг він. – Я сподіваюся, що в результаті сьогоднішньої роботи в цих краях набагато краще шануватимуть Перше правило.

– Але ж мені довелося робити все…

– Нам треба рухатися, – звелів йому замовкнути помахом руки Лу-Тзе. – Гадаю, що ми зможемо гарненько подрімати, поки наш приятель нестиме нас.

Лобсанґ подивився на єті, а тоді знову на Лу-Тзе. І знову на єті. Той був височезний. Трохи нагадував тролів, які траплялися Лобсанґу в місті, але був стрункіший за них. Зростом був удвічі, як не більше, вищий за Лобсанґа, і мав худорляві ноги й руки. Тіло нагадувало клубок вовни, а ступні були і справді величезні.

– Якщо він міг так легко звільнитися від пастки… – почав Лобсанґ.

– Ти учень, правильно? – не дав йому договорити Лу-Тзе. – А я твій учитель? Я певний, що десь це записав…

– Але ж ви казали, що не збираєтесь постійно повторювати всі ці всезнайства…

– Пам’ятай Перше правило! О, і не забудь прихопити одненького меча. Він нам невдовзі придасться. Гаразд, ваша честь…

Єті обережно, але впевнено підняв їх із землі, зробив для них своєрідні гніздечка, зігнувши руки в ліктях, і рушив повз засніжені дерева.

– Затишно, га? – озвався за хвилю Лу-Тзе. – Їхня вовна прядеться якимось чином із каміння, але вона доволі зручна.

З другої руки не пролунало жодної відповіді.

– Я провів певний час із єті, – повідомив Лу-Тзе. – Чудові люди. Навчили мене дечого. Корисні речі. Бо хіба ж не написано: «Вік живи – вік учись»?

Панувала тиша, похмура й нарочита тиша.

– Якби я був хлопцем твого віку і мене ніс на собі справжній єті, я вважав би, що мені пощастило. У нашій долині взагалі мало хто його бачив. Май на увазі, що вони тепер не підходять так близько до поселень. Відколи розійшлися ті чутки про їхні стопи.

Лу-Тзе мав відчуття, що він веде діалог із самим собою.

– То чи не хочеш бодай щось мені сказати? – запитав він.

– Якщо чесно, то так, хочу, – озвався Лобсанґ. – Ви оце скинули на мене всю роботу! А самі не збиралися навіть палець об палець ударити, нічогісінько!

– Я робив усе, щоб привернути їхню увагу до себе, – спокійно відповів Лу-Тзе.

– Навіщо?

– Щоб вони не звернули увагу на тебе. Я був, звичайно, впевнений у тобі. Добрий учитель завжди дає учневі нагоду продемонструвати своє вміння.

– А якби мене там не було, то що б ви робили – молилися б?

– Так, либонь, – погодився Лу-Тзе.

– Що?

– Хоч я припускаю, що винайшов би якийсь спосіб використати їхню тупість проти них самих, – сказав Лу-Тзе. – Завжди щось знайдеться. То в чому тут проблема?

– Ну, я просто… я думав… я просто думав, що ви мене чогось навчите, ось і все.

– А я тебе постійно вчу різним речам, – мовив Лу-Тзе. – Хоч ти, можливо, їх не зовсім ще засвоюєш.

– О, я бачу, – буркнув Лобсанґ. – Можете пишатися собою. То, може, спробуєте, однак, навчити мене чогось про цього єті і про те, чому ви змусили мене взяти меча?

– Меч буде тобі потрібний, щоб навчитися дечому про цих єті, – пояснив Лу-Тзе.

– Як це?

– За пару хвилин знайдемо гарне місце для зупинки, і ти зможеш відрубати йому голову. Ви на це погоджуєтеся, сер?

– Та-ак. Звича-айно, – відповів єті.

У Другій Скрижалі Колина Вічноздивованого міститься історія про те, як одного дня учень Одоробло, маючи бунтівний настрій, підійшов до Колина і виголосив таке: 

– Вчителю, яка різниця між гуманістичною, чернечою системою вірувань, у якій мудрість здобувається шляхом явно беззмістовної послідовності питань і відповідей, і нескінченною містичною тарабарщиною, що вигадується експромтом, навмання? 

Колин якийсь час розмірковував над цим питанням і зрештою прорік: 

– Риба! 

І Одоробло пішов собі геть, задоволений відповіддю. 

Цок 

Кодекс Ігорів був дуже строгий.

Ніколи Не Заперечуй: Ігорева робота не полягала в тому, щоб казати такі речі, як «Ні, шер, це артерія». Господар мав завжди рацію.

Ніколи Не Нарікай: Ігор ніколи не скаже «Але ж це ша тишячу миль швідши!».

Ніколи Не Роби Особистих Зауважень: жодному Ігореві навіть у голову не прийде сказати щось таке, як «На вашому мішці я б не потерпів цього нашміхання».

І ніколи в житті Не Став Запитань. Звичайно, Ігор знав, що це означало не ставити ВАЖЛИВИХ запитань. «Чи не хотів би шер випити чашечку чаю?» було нормально, а от «Для чого вам ціла шотня нешайманих дівчат?» або «Де я вам шнайду шеред ночі людшький мошок?» було ненормально.

Пересічний Ігор вважав своїм обов’язком служити вірно, надійно, скромно і з посмішкою на вустах або принаймні з кривим усміхом чи навіть просто з викривленим шрамом у відповідному місці.[12]12
  І треба зазначити, що самі Ігорі не були внутрішньо лиховісними. Вони просто ніколи не осуджували інших. Слід визнати, що якби вони, скажімо, прислужували вовкулакам, вампірам або людям, для яких хірургія була не наукою, а радше модерним мистецтвом, то винесення суджень означало би, що вам завжди бракувало б часу довести якусь справу до кінця.


[Закрыть]

А отже, Ігор почав відчувати стурбованість. Справи були погані, а коли якийсь Ігор так думає, справи дійсно погані. Найбільша складність полягала, однак, у тому, щоб довести це до відома Джеремі, не порушуючи кодексу. Ігор завжди почував себе ні в сих ні в тих з кимось настільки відверто й показово небожевільним. Та він, однак, зробив таку спробу.

– Її швітлішть шнову прийде шюди цього ранку, – повідомив він, поки вони спостерігали за розчином, з якого проростав черговий кристал. І я знаю, що ви це знаєте, подумав він, бо ви помили волосся милом і вбрали чисту сорочку.

– Так, – підтвердив Джеремі. – Було б добре звітувати про кращі результати. Проте я впевнений, що ми вже майже скінчили роботу.

– Так, це дуже дивно, правда? – сказав Ігор, використовуючи нагоду.

– Кажеш, дивно?

– Можете нашивати мене Міштером Дурником, шер, але мені шдаєтьшя, що ми завжди наближаємошя до ушпішного фіналу, коли має прийти її швітлішть, але коли вона йде геть, у наш виникають нові шкладнощі.

– На що ти натякаєш, Ігоре?

– Я, шер? Я не належу до натякальників, шер. Але минулого рашу трішла чаштинка подільника.

– Знаєш, я думаю, це сталося через розмірну нестабільність!

– Так, шер.

– Чому ти так дивно на мене дивишся, Ігоре?

Ігор знизав плечима. Тобто, одне його плече на мить вирівнялося з другим.

– Це в мене таке обличчя, шер.

– Навряд чи вона так добре нам платила для того, щоб саботувати весь проєкт, скажи? Навіщо це їй?

Ігор завагався. Перед його очима височів неприступною стіною кодекс.

– Я далі не певний, шер, чи вона дійшно та, ким шдаєтьшя, шер.

– Перепрошую? Я щось не второпав.

– Я не певний, чи їй можна довіряти, шер, – терпляче розтлумачив Ігор.

– Ой, краще піди й відкалібруй резонатор складності, гаразд?

Ігор щось пробурмотів і підкорився.

Коли Ігор удруге переслідував їхню благодійницю, вона зайшла до готелю. Наступного дня вона рушила до великого будинку на Королівському шляху, де її зустрів жирний чолов’яга, який розіграв цілу виставу із врученням їй ключів. Ігор пішов услід за цим жирнюгою аж до його офісу на вуличці неподалік, де довідався – бо всі раптом ставали балакучими, побачивши його всіяне швами обличчя – що вона щойно взяла в оренду дім, розрахувавшись величезним зливком золота.

Після цього Ігор вдався до древньої анк-морпоркської традиції і підплатив комусь, щоб той слідкував за її світлістю. Золота в майстерні, дякувати небесам, було достатньо, а господаря воно взагалі не цікавило.

Леді Л女жон ходила в оперний театр. Леді Л女жон відвідувала картинні галереї. Леді Л女жон ні в чому собі не відмовляла. Єдине, що леді Л女жон, наскільки міг визначити Ігор, ніколи не ходила в ресторани і не замовляла харчів додому.

Леді Л女жон щось замислила. Ігор міг легко це визначити. Про леді Л女жон не було жодної згадки в «Книзі шляхти Твурпа», «Готському альманасі» чи в будь-якому іншому довіднику, що їх, очевидно, передивився Ігор, а це означало, що їй було що приховувати. Йому, звичайно, доводилося служити господарям, які мали багато чого приховувати, інколи опівночі в глибоких ямах. Але ця ситуація з моральної точки зору була відмінна з двох причин. По-перше, її світлість не була його господинею, господарем був Джеремі, і саме йому він зберігав вірність. А по-друге, Ігор сам вирішив, що з його моральної точки зору ситуація відрізнялася.

І ось він підійшов до скляного годинника.

Той був майже готовим. Джеремі запроєктував механізм, що мав міститися за циферблатом, а Ігор його виготовив, повністю зі скла. Цей механізм не мав нічого спільного з тим іншим механізмом, що поблискував за маятником, і займав несподівано маленький об’єм кімнати, після того, як був зібраний; деякі його деталі немовби перебували в іншому вимірі відносно решти. Але в годиннику був циферблат, а циферблату потрібні стрілки, отож-бо скляний маятник коливався, а скляні стрілки рухалися, показуючи нормальний, поточний час. «Цокання» чимось нагадувало дзвіночки, немовби хтось клацав нігтем по винному келиху.

Ігор подивився на свої успадковані руки. Вони починали його непокоїти. Тепер, коли скляний годинник став схожий на годинник, вони починали тремтіти щоразу, коли Ігор до нього підходив.

Цок 

Ніхто не помічав у бібліотеці Гільдії істориків Сюзен, яка обклалася цілою горою книжок, гортаючи їх. Вряди-годи вона записувала якісь нотатки.

Вона не знала, чи отримала свій інший дар у спадщину від Смерті, але завжди казала дітям, що в них є ліниве око і діловите. Світ можна бачити двома шляхами. Ліниве око бачить тільки те, що на поверхні. А діловите око проникає у підспудну реальність.

Вона перегорнула сторінку.

Історія, побачена діловитим оком, була дуже дивна. На ній проступали шрами. Наприклад, просто приголомшувала історія країни Ефеб. Її знамениті філософи були або довгожителями, або успадкували свої імена, або всю цю історію доповнили, підшивши до неї додаткові латки різних подій. Історія Омнії була взагалі суцільним хаосом. Схоже, що два століття зібгали в одне, і тільки завдяки специфічному мисленню омнійців, релігія яких змішувала докупи минуле, майбутнє й сучасне, це все могло пройти незауваженим.

Або взяти долину Кум? Усі знають, що там відбулася знаменита битва між ґномами і тролями, а ще й найманцями, які підтримували обидві сторони, але скільки взагалі точилося тих битв? Історики твердили, що долина опинилася в дуже зручному для різних протистоянь місці спірної території, але з не меншою легкістю можна було повірити – принаймні, якщо вашим дідусем був Смерть – що латку, яка мала відповідні розміри, неодноразово підшивали до історії, і тому різні покоління знову і знову переживали цю ідіотську катастрофу, вкотре вигукуючи «Не забудьмо долину Кум!».[13]13
  Кожне суспільство потребує подібних закликів, але лише в небагатьох цей клич до бою звучить у його повноцінній, нередагованій версії, а саме: «Не-Забудьмо-Злодіянь-Скоєних-Проти-Нас-Минулого-Разу-Які-Виправдають-Злодіяння-Що-Їх-Ми-Збираємося-Скоїти-Нині! І Так Далі! Ур-ра!»


[Закрыть]

Скрізь були аномалії.

І ніхто їх не помічав.

Треба віддати належне людським істотам. Вони володіли найдивнішими у всесвіті здатностями. Навіть її дідусь мусив це визнати. Жодні інші створіння у світі не винайшли таку річ як нудьга. Можливо, саме нудьга, а не інтелект, підштовхнула їх угору еволюційною драбиною. Тролі і ґноми також володіли цією химерною здатністю дивитися на всесвіт і думати: «Ох, те саме, що й учора, як нудно. Цікаво, що станеться, якщо я гримну когось по голові цією каменюкою?».

З цією здатністю була тісно пов’язана інша – робити все нормальним. Світ кардинально мінявся, а вже за пару днів люди вважали це нормальним. Вони мали дивовижне вміння заплющувати очі на все, що їх не влаштовувало, й забувати про це. Вони вигадували всілякі байки для пояснення непояснимого, для того, щоб усе видавалося нормальним.

Найкраще це вдавалося робити історикам. Якщо раптово здавалося, ніби майже нічого не відбулося в ХІV столітті, вони витлумачували це двадцятьма різними теоріями. Жодна з них не припускала можливість того, що більшу частину часу було просто вирізано і вставлено в ХІХ століття, бо після Краху не залишилося достатньо часу для того, щоб могло статися все необхідне, адже навіть для того, щоб винайти хомут, потрібен принаймні тиждень.

Історичні Ченці добре впоралися зі своїм завданням, але чи не найбільше їм прислужилася людська здатність мислити приповідками. В цьому людям не було рівних. Вони казали такі речі, як «Це вже четвер? Куди подівся тиждень?» або «Час тепер летить як ніколи», або «Здається, це було тільки вчора…».

Хоч деякі речі не зникли остаточно.

Ченці старанно витерли той час, коли вдарив Скляний годинник. Він був з хірургічною точністю видалений з історії. Майже…

Сюзен знову взяла в руки «Казки сестер Ґрім». Коли вона була малою, батьки не купували їй таких книжок. Вони намагалися виховати її нормальною; знали, що звичайній людині не варто підтримувати занадто близькі контакти зі Смертю. Навчали її тому, що факти важливіші за фантазії. А тоді вона виросла і виявила, що Блідий вершник, Зубна фея або бабай – це зовсім не фантазії, а справжні реальні факти. А найбільшою фантазією було якраз те, що в цьому світі грінкам із маслом байдуже, яким боком падати на землю, логіка має сенс, а деякі речі, що сталися, можуть і не статися.

Скляний годинник був завеликий, щоб його можна було легко сховати. Він просочився крізь темні, потайні лабіринти людського розуму, ставши фольклорною казкою. Люди намагалися підсолодити її, прикрасити чарівними мечами, але її правдива суть зачаїлася, мов граблі на зарослій травою галявині, готові вигулькнути з неї, коли на них наступить чиясь необережна нога.

І ось на ці граблі знову хтось вирішив стати, і головним, ключовим моментом було те, що чоло, по якому вони мали лупнути, належало…

…комусь такому, як я.

Вона якийсь час сиділа, втупившись у порожнечу. Історики довкола неї лазили бібліотечними драбинками, незграбно клали книжки на свої аналої і вправлялися в реконструюванні образу минулого, щоб він відповідав сучасному баченню. Хоча один із них, насправді, намагався просто знайти свої окуляри.

Час мала сина, подумала вона, який блукає десь по світу.

Був собі чоловік, який настільки самовіддано присвятив себе дослідженню часу, що цей час для нього став реальним. Він вивчив усі можливості часу, і на нього звернула увагу Час, розповідав Смерть. Між ними зародилося щось подібне на кохання.

І Час народила сина.

Як? Сюзен, завдяки характеру свого мислення могла зіпсувати будь-яку розповідь подібними питаннями. Час і смертний чоловік. Яким чином вони могли?.. Точніше, як вони змогли?

А тоді вона подумала: моїм дідусем є Смерть. Він удочерив мою матір. Мій батько був якийсь час його учнем. Це все, що сталося. Вони обоє були людьми, і я з’явилася на світ нормальним шляхом. Я в жодному разі не повинна була мати здатність проходити крізь стіни, жити поза часом і бути трішки безсмертною, але так воно є, а отже, це не та сфера, яку можна бодай частково пояснити логікою і, якщо подивитися правді в очі, основами біології.

Хай там як, але час постійно творить майбутнє. Майбутнє містить у собі речі, яких не існувало в минулому. Маленька дитинка не повинна створювати труднощів для чогось… когось, хто щомиті перебудовує заново всесвіт.

Сюзен зітхнула. І ще треба не забувати, що Час, мабуть, не була часом у тому сенсі, що й Смерть не був точною копією смерті, а Війна не був тим самим, що війна. Вона зустрічалася з Війною, дебелим і жирним чолов’ягою з вульгарним сенсом гумору і звичкою постійно відволікатися, котрий, звичайно, не брав особистої участі в кожній дрібній військовій сутичці. Їй не подобався Чума, який дивився на неї кривим оком, а Голод був просто химерний і змарнілий – шкіра й кості. Жоден із них не виконував свою… скажімо так, функцію. Вони просто уособлювали її.

Враховуючи те, що вона зустрічалася з Зубною Феєю, Качкою Душевного Пундика і Старим Бідуном, Сюзен сама дивувалася, як це їй вдалося вирости здебільшого людиною, до того ж майже нормальною.

Поки вона переглядала свої нотатки, її волосся розкрутилося з тугого вузла і стало статичним, немовби вона торкнулася чогось дуже наелектризованого. Воно розвіялося довкола її голови, неначе хмара, в якій виднілася лише одна чорна смужка майже нормального волосся.

Дідусь міг бути остаточним руйначем світів і кінцевою істиною всього всесвіту, але це не означає, що він не цікавився звичайними людьми. Можливо, й Час вони теж зацікавили.

Сюзен всміхнулася.

Кажуть, що час нікого не чекає.

Можливо, однак, що цього разу вона дочекалася когось, одного-єдиного.

Сюзен усвідомила, що хтось дивився на неї, озирнулася й побачила Смерть Щурів, який визирав з-за шкельців окулярів, що належали тому розгубленому чоловікові, котрий шукав їх у іншому кінці кімнати. А на давно вже занехаяному бюсті колишнього історика чистив собі пір’я крук.

– І що? – спитала вона.

– ПІ!

– О, він йде, справді?

Двері до бібліотеки прочинилися, і всередину зайшов білий кінь. У наїзників існує жахлива звичка називати білих коней «сірими», але навіть будь-який представник цього братства кривоногих мав би визнати, що принаймні цей кінь був білий – не мертвотно білий, як сніг, а живої, молочної білості. Його вуздечка й віжки було чорні, як і сідло, але все це певною мірою призначалося лише для показухи. Якщо кінь Смерті мав намір запропонувати вам роль вершника, вам було вже байдуже, є там сідло чи немає. І не існувало жодних обмежень щодо кількості людей, які могли б на ньому вміститися. Адже епідемії чуми траплялися інколи зненацька.

Історики не звернули на нього уваги. Коні ж не приходять до бібліотек.

Сюзен сіла на нього верхи. Безліч разів вона воліла б народитися звичайною людиною, цілком нормальною, але правда полягала в тому, що назавтра вона могла б відмовитися від усього…

…крім Хропунця.

Наступної миті в повітрі над бібліотекою спалахнули, наче плазма, чотири відбитки копит, щоб потім розчинитися і зникнути.

Цок 

Єдиними звуками були хрусь-хрусь ніг єті по снігу і свист віковічного гірського вітру.

А тоді Лобсанґ запитав:

– Кажучи «відрубати йому голову», ви насправді мали на увазі…?

– Відокремити голову від тіла, – підтвердив Лу-Тзе.

– І, – мовив Лобсанґ тоном людини, що обережно досліджує кожен куточок населеної привидами печери, – він не заперечує?

– Ну-у, це трохи незру-учно, – пояснив єті. – Таки-ий собі фокус-по-окус. Але не стра-ашно, якщо це потрі-ібно. Підміта-альник за-авжди був на-ашим добрим при-иятелем. Ми-и перед ни‑им у боргу-у.

– Я намагався познайомити їх зі Шляхом, – гордо додав Лу-Тзе.

– Та-ак. Дуже кори-исно. «В дитинстві час повзе, а в старості лежить», – озвався єті.

Цікавість змагалася в голові Лобсанґа з роздратуванням і перемогла.

– Що я тут не зрозумів? – зронив він. – Ви не помираєте?

– Я не помира-аю? З відру-убаною голово-ою? Смі-іх та й го-оді! Хо. Хо, – мовив єті. – Звича-айно, я помира-аю. Але це-е не така-а вже важли-ива поді-ія.

– Ми роками намагалися зрозуміти, що діється з єті, – сказав Лу-Тзе. – Їхні петлі капостили Мандалі, аж поки абат розібрався, в чому справа. Вони тричі вимирали.

– Тричі, кажете? – засумнівався Лобсанґ. – Чи не забагато для вимирання? Тобто, більшість видів істот можуть вимерти лише одного разу, чи ж не так?

Єті вже заходив у сосновий ліс, з високими старезними деревами.

– Це буде гарна місцина, – сказав Лу-Тзе. – Опустіть нас на землю, сер.

– І ми відрубаємо вам голову, – ледь чутно пробурмотів Лобсанґ. – Що я таке говорю? Я не збираюся нікому рубати голову!

– Ти ж сам чув, що це його не турбує, – мовив Лу-Тзе, поки їх обережно ставили на землю.

– Не в тому річ! – палко заперечив Лобсанґ.

– Це ж його голова, – зазначив Лу-Тзе.

– Але я не погоджуюся!

– Ну, й добре, в такому разі, – сказав Лу-Тзе, – хіба ж не написано «Якщо хочете зробити щось належно, робіть це самі»?

– Та-ак, вла-асне, – підтримав його єті.

Лу-Тзе забрав у Лобсанґа меч. Тримав його обережно, як той, хто не звик уживати зброю. Єті слухняно опустився на коліна.

– Зробили собі оновлення?

– Та-ак.

– Я не можу повірити, що ви справді це робите! – вигукнув Лобсанґ.

– Цікаво, – зронив Лу-Тзе. – Місіс Космополита каже: «Побачити означає повірити», а Великий Колин, як не дивно, теж сказав подібне: «Я бачив і повірив»!

Він змахнув мечем і відрубав єті голову.

Цок 

Здалося, ніби хтось розрізав навпіл качан капусти, а тоді голова закотилася в кошик під вигуки «Гарна робота!» й оплески юрби.

Містечко Квірм було ошатним, тихим і законослухняним, а міська рада підтримувала в ньому цей порядок завдяки кримінальному кодексу, що поєднував політику максимального стримування з мінімальними можливостями рецидиву.

– ҐРИППЕР «М’ЯСНИК» СМАРТЦ?

Покійний Ґриппер потер собі шию.

– Я вимагаю повторного суду! – заявив він.

– МАБУТЬ, ЦЕ НЕ ВІДПОВІДНИЙ ЧАС, – сказав Смерть.

– Це не могло бути вбивством, тому що… – душа Ґриппера Смартца понишпорила у своїх потойбічних кишенях, знайшла там примарний аркуш паперу, розгорнула його і мовила голосом тих, кому дуже важко дається озвучити написане слово: – …тому що ба-ланс мого мозку було пор… пор-рушено.

– СПРАВДІ, – сказав Смерть. Він дотримувався думки, що завжди краще дати можливість щойно померлим виговоритися.

– Так, бо я дуже-предуже хотів його вбити, правда? А ви ж не скажете мені, що це нормальний стан, правда? Крім того, він був ґномом, тому це не можна вважати людиновбивством.

– Я ТАК РОЗУМІЮ, ЩО ЦЕ ВЖЕ БУВ СЬОМИЙ УБИТИЙ ВАМИ ҐНОМ, – сказав Смерть.

– Я дуже схильний до пор-рушень балансу, – озвався Ґриппер. – Насправді, це я тут жертва. Я просто потребував хоч трохи розуміння, щоб хтось бодай на п’ять хвилин прислухався до моїх міркувань.

– І ЯКІ Ж ЦЕ МІРКУВАННЯ?

– На мою думку, всім цим ґномикам треба дати достобіса доброго прочухана. А ви Смерть, правильно?

– АБСОЛЮТНО.

– Я ваш великий прихильник! Завжди хотів зустрітися з вами, знаєте? Навіть витатуював вас на руці, ось дивіться. Сам це зробив.

Недоумкуватий Ґриппер озирнувся, почувши цокіт копит. Молода жінка в чорному, цілком непомічена юрбою, що оточила стійки з харчами, сувенірні ятки і гільйотину, вела до них великого білого жеребця.

– У вас тут навіть є валет-паркінґ! – вигукнув Ґриппер. – Оце, я розумію, шик! – і з цими словами він розтанув у повітрі.

– ЯКА ДИВНА ОСОБА, – зронив Смерть. – АГА, СЮЗЕН. ДЯКУЮ, ЩО ЗАВІТАЛА. МЕТА НАШОГО ПОШУКУ ВСЕ БЛИЖЧЕ.

– Нашого пошуку?

– ТВОГО ПОШУКУ, ФАКТИЧНО.

– То він тепер тільки мій?

– Я МАЮ ЩЕ ДЕЯКІ СПРАВИ.

– Важливіші за кінець світу?

– ЦЕ Й Є КІНЕЦЬ СВІТУ. ЗГІДНО З ПРАВИЛАМИ, ВЕРШНИКИ МАЮТЬ ВИРУШИТИ В ПУТЬ.

– Оця стара легенда? Але ж ти не мусиш цього робити!

– ЦЕ ОДНЕ З МОЇХ ПРИЗНАЧЕНЬ. Я МУШУ ДОТРИМУВАТИСЯ ПРАВИЛ.

– Чому? Вони ж порушують правила!

– ВИКРИВЛЮЮТЬ ЇХ. ЗНАЙШЛИ ЛАЗІВКУ. МОЄЇ УЯВИ ДЛЯ ЦЬОГО БРАКУЄ.

Це все нагадувало Джейсона і Битву за Канцелярську Шафу, подумала Сюзен. Дуже швидко з’ясовуєш, що семирічна дитина просто не розуміє такої заборони, як «Ніхто не повинен відчиняти дверці Канцелярської Шафи». Мусиш поміркувати й перефразувати це конкретніше, на кшталт «Ніхто, Джейсоне, за будь-яких обставин, навіть, якщо здалося, ніби хтось кличе на допомогу, ніхто… ти уважно слухаєш, Джейсоне?… не повинен відчиняти дверцята Канцелярської Шафи чи ненароком падати на ручку дверцят так, щоб вони прочинилися, чи погрожувати вкрасти плюшевого ведмедика Річенди, якщо вона не відчинить дверці Канцелярської Шафи, чи стояти неподалік, коли раптом невідомо звідки подує загадковий вітер з такою силою, що дверцята відчиняться самі, чесно, таке справді траплялося, чи будь-яким іншим чином відчинить, змусить відчинитися, попросить когось іншого їх відчинити, почне стрибати на розхитаній мостині, щоб відчинити їх чи будь-яким іншим способом намагатиметься проникнути до Канцелярської Шафи, Джейсоне!».

– Лазівку, – повторила Сюзен.

– ТАК.

– Ну, а чому б тобі також її не знайти?

– Я ПОХМУРИЙ ЖНЕЦЬ. НЕ ДУМАЮ, ЩО ЛЮДИ ВОЛІЛИ Б, ЩОБ Я СТАВ… КРЕАТИВНИЙ. ВОНИ ВОЛІЛИ Б, ЩОБ Я ВИКОНУВАВ ЗГІДНО З НЕПИСАНОЮ ТРАДИЦІЄЮ ПРИЗНАЧЕНЕ МЕНІ В ЦЕЙ ЧАС ЗАВДАННЯ.

– Тобто, просто… вирушити в путь?

– ТАК.

– І куди саме?

– ГАДАЮ, ЩО СКРІЗЬ. А ТОБІ, ТИМ ЧАСОМ, БУДЕ ПОТРІБНЕ ОСЬ ЦЕ.

Смерть подав їй життєлічильник.

Це був один із тих особливих лічильників, трішечки більших, ніж нормальні. Вона неохоче взяла його. Він нагадував пісковий годинник, але всі ці малесенькі лискучі піщинки, що сипалися крізь вузеньку шийку, були секундами.

– Ти знаєш, що я не люблю виконувати… справи, пов’язані з твоєю косою, – сказала вона. – Це не… ой, та це таке тяжке!

– ВІН ІСТОРИЧНИЙ ЧЕРНЕЦЬ, ЛУ-ТЗЕ. ЙОМУ ВІСІМСОТ РОКІВ, І Я ДОВІДАВСЯ, ЩО В НЬОГО Є УЧЕНЬ. АЛЕ Я НЕ МОЖУ ЙОГО ВІДЧУТИ, НЕ МОЖУ ПОБАЧИТИ. ВІН САМЕ ТОЙ. ХРОПУНЕЦЬ ДОСТАВИТЬ ТЕБЕ ДО ЧЕНЦЯ, А ТИ ЗНАЙДЕШ ХЛОПЦЯ.

– І тоді що?

– ПРИПУСКАЮ, ЩО ЙОМУ БУДЕ НЕОБХІДНА ДОПОМОГА. КОЛИ ЙОГО ЗНАЙДЕШ, ВІДПУСТИ ХРОПУНЦЯ. ВІН БУДЕ ПОТРІБЕН МЕНІ.

Сюзен поворушила губами, коли її думка зіштовхнулася зі спогадом.

– Вирушити в путь? – вимовила вона. – Ти справді говориш про Апокаліпсис? І ти це серйозно? Ніхто вже не вірить у такі речі!

– Я ВІРЮ.

Сюзен аж роззявила рота.

– Ти справді збираєшся це зробити? Знаючи все, що ти знаєш?

Смерть легенько поплескав Хропунця по морді.

– ТАК, – підтвердив він.

Сюзен скоса зиркнула на дідуся.

– Чекай-но, це якийсь жарт абощо?.. Ти щось запланував і не хочеш нічого мені сказати, так? Ти ж не збираєшся просто дочекатися кінця світу, щоб відсвяткувати його?

– МИ ВИРУШИМО В ПУТЬ.

– Ні!

– ТИ НЕ МОЖЕШ НАКАЗАТИ РІЧКАМ НЕ ТЕКТИ. НЕ МОЖЕШ НАКАЗАТИ СОНЦЮ НЕ СВІТИТИ. І ТИ НЕ МОЖЕШ НАКАЗУВАТИ МЕНІ, ЩО Я МАЮ ЧИ НЕ МАЮ РОБИТИ.

– Але ж це таке… – вираз обличчя Сюзен змінився, і Смерть здригнувся. – Я думала, тобі не все одно!

– ЦЕ ТЕЖ ВІЗЬМИ.

Сюзен неохоче взяла від дідуся трохи менший життєлічильник.

– МОЖЛИВО, ВОНА ПОГОВОРИТЬ ІЗ ТОБОЮ.

– І хто ж це така?

– ПОВИТУХА, – сказав Смерть. – А ТЕПЕР… ЗНАЙДИ СИНА.

Він розчинився в повітрі.

Сюзен подивилася на життєлічильники у своїх руках. «Він знову це тобі зробив! – заволала вона сама собі. – Ти не мусиш цього виконувати, можеш покласти це все на землю, повернутися до свого класу, можеш бути знову нормальною, але ти знаєш, що цього не зробиш, і він це знає…»

– ПІ-ПІ?

Смерть Щурів сидів поміж вухами Хропунця, тримаючись за білу гриву і всім своїм виглядом показуючи, що йому не терпиться їхати звідси. Сюзен підняла було руку, щоб скинути його геть, але тоді зупинилася. Натомість вона всунула пацюку в лапи важкі життєлічильники.

– Хоч якась буде з тебе користь, – буркнула вона, беручись за віжки. – І чому я це все роблю?

– ПІ-ПІ.

– Я не маю доброго серця!

Цок 

На диво, не було багато крові. Голова скотилася у сніг, а тіло поволі впало долу.

– Ви щойно вбили… – почав був Лобсанґ.

– Секундочку, – зупинив його Лу-Тзе. – Будь-якої миті…

Обезголовлене тіло зникло. Стоячи навколішках, єті повернув голову до Лу-Тзе, кліпнув очима і сказав:

– Тро-охи пекло-о.

– Вибачте.

Лу-Тзе подивився на Лобсанґа.

– Втримай у голові цей спогад! – звелів він. – Він спробує зникнути, але в тебе вже достатньо досвіду. Ти мусиш пам’ятати, що побачив те, чого не сталося, розумієш? Пам’ятай, що час не такий уже незворотний, як думають люди, якщо тримати все під контролем! Такий ось маленький урок! Побачити означає повірити!

– Як він це зробив?

– Добре питання. Вони можуть зберегти своє життя до певного моменту, а тоді повернутися до цієї точки, якщо їх убито, – пояснив Лу-Тзе. – Як це робиться… ну, абат майже десять років бився над розв’язанням цієї загадки. Ніхто більше не годен цього збагнути. Це все пов’язане з квантами, – він затягнувся своєю незмінною гидкою цигаркою. – Мабуть, було над чим поламати голову, якщо ніхто більше цього так і не второпав.[14]14
  Єті з Вівцескель, де магічне поле Дискосвіту настільки потужне, що стало частиною загального ландшафту, є одними з небагатьох істот, які використовують контроль над особистим часом з користю для генетики. Результатом цього є своєрідне фізичне передбачення – ви з’ясовуєте, що має зараз статися, дозволяючи цьому статися. Зіткнувшись із небезпекою, або виконуючи якесь завдання, пов’язане з ризиком смерті, єті зберігає своє життя до певного моменту, а тоді робить свою справу, вживаючи всі необхідні засоби безпеки, але з комфортним усвідомленням того, що коли б усе пішло коту під хвіст, він очуняє в тому моменті, в якому себе зберіг, з розумінням, і це дуже важливо, подій, які щойно сталися, але які тепер не стануться, бо цього разу він уже не буде таким дурнем. Це не зовсім парадокс, яким видається, бо навіть після того, як щось відбулося, воно так і не сталося. Залишається, фактично, тільки спогад у голові єті, який виявляється просто дивовижно точним передбаченням. Маленькі часові завихрення, спричинені цим усім, губляться серед шуму від усіх тих петель, заглиблень і вузлів, якими забруднюють час майже всі живі істоти.


[Закрыть]

– А я-як ся ма‑ає тепер аба-ат? – поцікавився єті, знову зводячись на ноги і підбираючи своїх мандрівників.

– Прорізаються зубки.