Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 20 страниц)

Там було написано:

Ми є Ігорі 

«Завжди готові надати поміч» 

Старий Ратгауз

Бад Шушайн

се-мейл: Єшмарштер Убервальд

Джеремі подивився на семафорну адресу. Його нормальне невігластво стосовно всіх не пов’язаних з годинниками речей на неї не розповсюджувалося. Він вельми зацікавився цією новою міжконтинентальною семафорною системою, коли почув про використання в ній годинникових механізмів для прискореного передавання вісток. Отже, можна було найняти Ігоря, виславши семаграму? Це принаймні пояснює швидкість, з якою він з’явився.

– Ратгауз, – вимовив він. – Це щось на кшталт міської ратуші?

– Шашвичай, шер… шашвичай, – погодився Ігор.

– То в Убервальді ви дійсно користуєтесь семафорними адресами?

– О, так. Ми готові хапати майбутнє обидвома руками, шер.

– …і чотирма великими пальцями…

– Так, шер. Ми можемо шхопити будь-що.

– І тоді ви прислали поштою самого себе?

– Швішно, шер. Нам, Ігорям, не швикати до дишкомфорту.

Джеремі кинув оком на передані йому документи і звернув увагу на одне ім’я.

Перший документ був підписаний. Принаймні в певному сенсі. Там було повідомлення, написане великими й чіткими, немовби надрукованими, літерами, а під ним ім’я.

ВІН БУДЕ КОРИСНИЙ

ЛЕҐІЖОН

Він пригадав.

– О, то це влаштувала леді Л女жон. Це вона вас прислала сюди?

– Шаме так, шер.

Відчуваючи, що Ігор очікував від нього більшого, Джеремі почав показово переглядати решту документів, які виявилися рекомендаціями. Деякі були написані чимось засохлим і коричневим – Джеремі мав надію, що то було таке чорнило – на одному текст був нашкрябаний олівцем, а в деяких були обпалені краєчки. Усі рекомендації були компліментарні. Невдовзі, однак, стала помітна певна тенденція стосовно всіх підписантів.

– Цей лист підписав якийсь Навіжений Доктор Ківш, – зауважив він.

– Ой, та його, фактично, не нашвали таким від народження, шер. Ше радше його прішвишько, так би мовити.

– Тобто, він став навіженим?

– Хто може шнати, шер?

– А Схиблений Барон Гага? Тут у графі «Причина звільнення» написано, що його розчавив палаючий вітряк.

– Випадок помилкової ідентифікації, шер.

– Справді?

– Так, шер. Я так рошумію, що юрба переплутала його ш Верешкливим Доктором Бешумцем, шер.

– Он як. Ага, – Джеремі перегорнув аркуш. – Я бачу, що ви і в нього працювали.

– Так, шер.

– І він помер від отруєння крові?

– Так, шер. Шпричиненого брудними вилами.

– А… Ніпсі Наштрикувач?

– Е-е, чи ви повірите, що він торгував шашликами, шер?

– Дійсно?

– Але не шовшім традиційно, шер.

– Тобто, він теж був божевільний?

– Ох. Мушу вишнати, що він мав деякі дивацтва, але Ігор ніколи не дає оцінки швоїм гошподарям чи гошподиням, шер. Таким є наш Ігорів кодекш, шер, – терпляче пояснив він. – Штаренький наш швіт був би кумедним, якби ми вші були однакові, шер.

Джеремі цілком розгубився, не знаючи, що далі робити. Він ніколи не вмів добре розмовляти з людьми, а якщо не враховувати леді Л女жон і суперечку з містером Соаком з приводу зайвого сиру, це взагалі була його найдовша балачка за цілий рік. Можливо, тому, що було важко визнати Ігоря звичайною людиною. Досі до категорії «люди» Джеремі не включав істот, які мали на собі більше швів, ніж жіноча сумочка.

– Але я не певний, що матиму для вас якусь роботу, – мовив він. – Я маю нове замовлення, але не певний, як… до того ж я не божевільний!

– Ше не обов’яшково, шер.

– Я навіть маю документ, де написано, що я при своєму розумі.

– Дуже гарно, шер.

– Мало в кого є таке посвідчення!

– Швята правда, шер.

– Я заживаю ліки, якщо хочете знати.

– Дуже гарно, шер, – повторив Ігор. – Я піду і приготую шніданок, добре? Поки ви вдягнетешя… гошподарю.

Джеремі схопився за вологі поли халата.

– Зараз повернуся, – сказав він і поквапився вгору сходами.

Ігор обвів поглядом стелажі з інструментами. На них не було ані порошинки; напильники, молотки і обценьки були вишикувані за розміром, а інструменти на верстаку були розкладені з геометричною точністю.

Він висунув шухляду. Там лежали рівнесенькими рядочками гвинти.

Ігор подивився на стіни. На них не було нічого, крім поличок із годинниками. Це було дивно – навіть у Слинявого Доктора Пульса на стіні висів календар, додаючи бодай якусь кольорову пляму. Щоправда, цей календар випустила компанія «Кислотні ванни й гамівні сорочки» з Уґлі, тож пляма була здебільшого кривавого відтінку, але принаймні це свідчило про існування якогось світу поза чотирма стінами.

Ігоря це спантеличило. Ігор ще ніколи в житті не працював з нормальними особами, які не з’їхали з глузду. Він працював із багатьма… такими, яких у цьому світі називають навіженими, а також із кількома майже нормальними людьми, божевілля яких було не надто буйне і соціально прийнятне, але не міг пригадати жодного випадку співпраці з абсолютно здоровою і врівноваженою особою.

Очевидно, міркував він, якщо запихання гвинтів до носа було ознакою божевілля, то акуратне складання їх і розміщення в шухляді у строго відповідному порядку свідчило про психічне здоров’я на відміну від…

Хоча. Ні. Хіба ж це свідчило про щось?..

Він усміхнувся. Почав відчувати себе цілком у своїй тарілці.

Цок 

Підмітальник Лу-Тзе дбайливо порався біля своїх гір у Саду П’яти Несподіванок. Мітлу він притулив до живоплоту.

Угорі нависала над храмовими садами величезна кам’яна статуя Колина Вічноздивованого, що сидів із широко розплющеними очима з виразом постійного і втішеного подиву на обличчі.

Гори стають своєрідним хобі для тих людей, які за нормальних обставин мають, як то кажуть, купу вільного часу. Лу-Тзе взагалі не мав часу. Час стосувався здебільшого інших людей; для нього це було щось таке, чим для інших людей було море – велике й недоступне, і хоч інколи вас бадьорило, коли ви занурювали в нього палець ноги, ви б не змогли постійно в ньому жити. До того ж у нього від цього завжди вкривалася зморшками шкіра.

Цієї миті, нескінченної вічновідтворюваної миті в умиротвореній, омитій сонячним сяйвом долині, він налаштовував маленькі дзеркальця, лопатки, морфічні резонатори і навіть ще дивніші пристрої, необхідні для того, щоб гори росли не більше, ніж на шість дюймів угору.

Ще й далі цвіли черешні. Вони тут постійно цвіли. Десь там, у храмі, продзвенів гонг. З монастирського даху злетіла зграйка білих голубів.

На гору впала тінь.

Лу-Тзе подивився на того, хто зайшов у сад. А тоді легенько вклонився доволі роздратованому з вигляду хлопцеві в мантії послушника.

– Так, повелителю? – мовив він.

– Я шукаю так званого Лу-Тзе, – сказав хлопець. – Хоч я особисто не думаю, що він існує насправді.

– Почалося зледеніння, – пропустив цю ремарку повз вуха Лу-Тзе. – Нарешті. Бачиш, повелителю? Льодовик усього лише дюйм завдовжки, а вже прокладає свою маленьку долиночку. Чудово, правда?

– Так, так, дуже цікаво, – сказав послушник, щоб не образити підлеглого. – А чи це сад того Лу-Тзе?

– Маєш на увазі того Лу-Тзе, який прославився своїми карликовими бонсай-горами?

Послушник перевів погляд з низки тарелів на зморшкувате обличчя цього усміхненого чоловіка.

– То це ви Лу-Тзе? Але ж ви звичайний підмітальник! Я сам бачив, як ви підмітали опочивальні! Бачив, як вас усі штовхали!

Лу-Тзе, явно його не слухаючи, взяв величенький таріль, на якому димілася, тліючи, маленька конусоподібна вуглинка.

– Що ти на це скажеш, повелителю? – запитав він. – Вулканчик. Було його до біса важко зробити, перепрошую за мій хапонський балак.

Послушник підступив на крок, нахилився й поглянув прямісінько в очі підмітальникові.

Лу-Тзе не часто бентежився, але цього разу відчув бентегу.

– Ви справді Лу-Тзе?

– Так, хлопче. Лу-Тзе – це я.

Послушник набрав повні груди повітря, а тоді простягнув худеньку руку. Він тримав у ній маленький сувій.

– Це від абата… е-е, вельмишановний!

Сувій похитувався в його тремтячій долоні.

– Мене, здебільшого, називають просто Лу-Тзе, хлопче. Або ж «Підмітальник». Дехто, поки не познайомиться ближче, каже мені: «Геть з дороги», – сказав Лу-Тзе, акуратно збираючи свої інструменти. – Я ніколи не був особливо шанований, хіба що хтось казав це помилково.

Він обвів поглядом тарілочки, шукаючи мініатюрну лопатку, з допомогою якої будував льодовик, але ніде її не бачив. Але ж він щойно її тут поклав?

Послушник спостерігав за ним із сумішшю благоговіння й недовіри. Репутація Лу-Тзе набула широкого розголосу. Цей чоловік міг… він міг, якщо вірити чуткам, практично все, що завгодно. Але він зовсім не був таким на вигляд. Звичайний лисий курдупель із клоччастою борідкою і стриманою ласкавою усмішкою. Лу-Тзе поплескав юнака по плечі, щоб той почувався вільніше.

– Побачимо, що хоче абат, – сказав він, розгортаючи рисовий папір. – О. Тут написано, що ти маєш завести мене до нього.

На обличчі послушника застиг панічний вираз.

– Що? Як я це зроблю? Послушникам заборонено бувати у Внутрішньому храмі!

– Справді? Тоді давай-но я заведу тебе, а ти тоді заведеш мене, – запропонував Лу-Тзе.

– Вам можна бути у Внутрішньому храмі? – здивувався послушник, а тоді затулив рота долонею. – Але ж ви лише підмі… О…

– Це точно! Я навіть не чернець, не кажучи вже про донґа, – бадьоро підтвердив підмітальник. – Дивовижно, правда?

– Але про вас ходять чутки, ніби ви нарівні з самим абатом!

– Ой, ні, в жодному разі, – заперечив Лу-Тзе. – Мені не дорівнятися до його святості. Я ніколи не міг по-справжньому збагнути космічну гармонію.

– Але ж ви робили всі ті неймовірні…

– Та я ж не казав, що роблю щось погано, – уточнив Лу-Тзе, відходячи з мітлою на плечі. – Я просто не святий. То йдемо?

– Е-е… Лу-Тзе? – запитав послушник, коли вони прямували старезною цегляною доріжкою.

– Так?

– А чому це називається Садом П’яти Несподіванок?

– Яке було твоє ім’я у світі, квапливий юначе? – запитав Лу-Тзе.

– Ньюґейт. Ньюґейт Лудд, вельмиш…

Лу-Тзе застережливо підняв угору пальця. – Га?

– Тобто, Підмітальнику.

– Лудд, кажеш? Анк-морпоркський парубок?

– Так, Підмітальнику, – підтвердив хлопець. Він це сказав понурим тоном, знаючи, що буде далі.

– Вихований Гільдією злодіїв? Один із тих «Луддових хлопів»?

Юнак, якого раніше звали Ньюґейтом, подивився старому в очі і пробубнів монотонним голосом людини, яка вже безліч разів давала відповідь на це запитання. – Так, Підмітальнику. Так, я був знайда. Так, нас називали «Луддовими хлопами й дівками» на честь одного з засновників Гільдії. Так, і прізвище моє на честь нього. Так, мені там було добре і часом мені й далі хочеться відчути те життя.

Лу-Тзе немовби й не чув цього всього.

– Хто тебе сюди прислав?

– Мене знайшов чернець на ім’я Сото. Сказав, що в мене є талант.

– Марко? Такий волохатий?

– Саме так. Хоч я думав, що монахи мають бути поголені налисо.

– Ой, але Сото каже, що під волоссям він лисий, – сказав Лу-Тзе. – Він каже, що волосся – це така окрема істота, яка просто живе на ньому. Коли він поділився цим одкровенням, його дуже швидко призначили польовим агентом. Працьовитий колега, мушу визнати, і вельми привітний, якщо тільки не торкатися його волосся. Важливий, до речі, урок: у польових умовах не вижити, дотримуючись усіх правил, особливо тих, що стосуються здорового глузду. А яке ім’я тобі дали вже тут?

– Лобсанґ, вель… е-е, Підмітальнику.

– Лобсанґ Лудд?

– Е-е… так, Підмітальнику.

– Дивовижно. Отже, Лобсанже Лудде, ти намагався полічити мої несподіванки, так? Усі це пробують. Несподіванки закладені в природі Часу, і таких Несподіванок п’ять.

– Так, Підмітальнику. Я виявив маленький місточок, який перехиляється і скидає тебе у ставок із коропами…

– Добре. Добре.

– …і ще я знайшов бронзову скульптуру метелика, який змахує крильцями, коли на нього дмухнути…

– Це вже дві.

– А ще несподівано, коли оті маленькі стокротки обприскують тебе отруйним пилком…

– О, так. Це багатьох людей дуже дивує.

– А четверта несподіванка, як на мене, це комахи-паличники, які співають йодлем.

– Прекрасно, – радісно засяяв Лу-Тзе. – Просто дуже добре.

– Але я не можу знайти п’яту несподіванку.

– Справді? Дай мені знати, коли знайдеш, – сказав Лу-Тзе.

Лобсанґ Лудд якийсь час обмірковував ці слова, плентаючись услід за підмітальником.

– Сад П’яти Несподіванок – це випробування, – сказав він зрештою.

– О, так. Як майже все в житті.

Лобсанґ кивнув. Це було як у Саду Чотирьох Стихій. Кожен послушник міг знайти бронзові символи трьох стихій – у ставочку з коропами, під каменем, на повітряному змії – але жоден однокласник Лобсанґа не знаходив Вогню. Таке враження, що вогню в тому саду взагалі не було.

Невдовзі Лобсанґ прийшов до такого висновку: фактично, як їх і навчали, існує п’ять стихій. Чотири з них творили всесвіт, який постійно відтворювався завдяки п’ятій стихій – Подивуванню. Ніхто ж не сказав, що всі чотири стихії в саду матеріальні, отже, четвертою стихією могло бути Подивування з того приводу, що там не було Вогню. Крім того, в будь-якому саду зазвичай не буває вогню, тоді як інші стихії були там цілком на своєму місці. Отож він пішов до пекарні, відкрив одну з печей, і там під буханцями палав червоним полум’ям Вогонь.

– Тоді… я припускаю, що п’ята несподіванка полягає в тому, що п’ятої несподіванки немає, – мовив він.

– Гарна спроба, але в яблучко не поцілив, – сказав Лу-Тзе. – Бо хіба не написано: «Твій розум гострий як бритва, дивись, не поріжся»?

– Гм, я цього ще не бачив у священних текстах, Підмітальнику, – невпевнено проказав Лобсанґ.

– Ні, і не міг би, – мовив Лу-Тзе.

Вони залишили позаду крихке сонячне сяйво й опинилися в темній прохолоді храму, крокуючи древніми залами і спускаючись видовбаними в камені сходами. Услід їм линули звуки віддалених співів. Лу-Тзе, який не був святим, а отже, міг дозволити собі нечестиві думки, ніколи не був певний, чи ті ченці справді співають про щось, чи вони просто мугикають «а-а-а-а-а». З цим відлунням ніколи не можна було нічого зрозуміти.

Він звернув убік з головного переходу і взявся за ручку великих, покритих червоним лаком дверей. Тоді озирнувся. Лобсанґ нерухомо застиг за кілька метрів позаду.

– Ходімо?

– Але ж туди навіть донґам не вільно заходити! – вигукнув Лобсанґ. – Треба бути, принаймні, тінґом Третього Д’їма!

– Ну, так, правильно. Але це найкоротший шлях. Ходімо, бо тут протяг.

Украй неохоче, очікуючи щомиті почути розгнівані крики верховників, Лобсанґ почалапав услід за підмітальником.

І це ж був простий підмітальник! Один із тих, хто підмітав підлоги, прав одяг і чистив туалети! Ніхто про це навіть не згадував! Послушники чули про Лу-Тзе від першого ж дня – як він вирушав до найзаплутаніших часових вузлів і розплутував їх, як він постійно залишався неушкодженим на вируючих історичних перехрестях, як міг словами міняти напрям течії часу, використовуючи це для вдосконалення найвишуканіших бойових мистецтв…

…а тут ось був кістлявий коротун невизначеного етнічного походження, так, ніби він міг народитися будь-де, у білій колись накидці, яка тепер була заплямлена й полатана, і подертих сандаліях, обв’язаних шворкою. А ще з такою кумедною усмішкою, немовби він був постійно в очікуванні чогось потішного. І жодного пояса, просто ще одна шворка, яка обперізує його накидку. Та ж навіть деякі послушники вже першого ж року сягали рівня сірого донґа!

Зала додзьо була заповнена старшими ченцями, які практикували бойові мистецтва. Лобсанґ мусив відступити вбік, пропускаючи двох бійців, які щосили розмахували руками й ногами, шукаючи просвіту й розтинаючи час на дедалі тонші скалки…

– Ти! Підмітальнику!

Лобсанґ роззирнувся, але цей вигук стосувався Лу-Тзе. На коротуна насувався якийсь тінґ, щойно недавно, судячи з новенького пояса, підвищений до Третього Д’їма, з червоною від люті мармизою.

– Чого ти сюди приперся, збирачу бруду? Тобі це заборонено!

З лиця Лу-Тзе не зникла його усмішка. Але він видобув зі своєї накидки маленький мішечок.

– Тут найкоротший шлях, – пояснив він. Він дістав пучку тютюну і почав скручувати цигарку, не звертаючи уваги на тінґа, що нависав над ним. – А ще тут доволі брудно. Мушу обов’язково поговорити з тим, хто підмітає тут підлогу.

– Та як ти смієш! – заверещав чернець. – Ану геть на кухню, підмітальнику!

Зіщулившись за спиною Лу-Тзе, Лобсанґ усвідомив, що всі в додзьо зупинилися й дивляться на них. Деякі ченці перешіптувалися. З крісла за цим спостерігав без жодних емоцій, підпираючи рукою підборіддя, чоловік у коричневій мантії інструктора додзьо.

Терпляче й до нестями делікатно, наче самурай, який упорядковує квіти, Лу-Тзе позбирав крихти тютюну, розсипані на крихкому цигарковому папері.

– Ні, я, мабуть таки, вийду через оті двері, якщо ви не проти, – сказав він.

– Яке нахабство! То приготуйся до бою, вороже пилюки! – юнак відстрибнув на пару кроків і підняв угору руки, приймаючи Стійку бойового хека. Він перекрутився і вдарив ногою важкий шкіряний мішок з такою силою, що обірвався ланцюг, на якому той висів. Тоді він знову опинився навпроти Лу-Тзе в позі Просуванння змії.

– Айі! Шао! Гай-і-і-і-і… – почав вигукувати він.

Інструктор додзьо підвівся з місця.

– Стій! – скомандував він. – Чи не хотів би ти довідатись, як звати чоловіка, якого збираєшся понівечити?

Боєць, не міняючи пози, люто вирячився на Лу-Тзе.

– Мені не потрібно знати ім’я підмітальника, – гаркнув він.

Лу-Тзе завершив робити тоненьку самокрутку і підморгнув сердитому юнакові, ще більше його розлютивши.

– Завжди варто знати ім’я підмітальника, хлопче, – сказав інструктор додзьо. – А запитання я ставив не тобі.

Цок 

Джеремі дивився на свої простирадла.

Вони були вкриті письменами. Його власноручними.

Письмена вкривали також подушку і частину стіни. А на штукатурці ще були якісь креслення.

Під ліжком він знайшов олівець. Він навіть загострив його. Він загострив олівець уві сні! І видається, що він писав і малював не одну годину, намагаючись намалювати сон.

А збоку на ковдрі з гагачого пуху він занотував список усіх деталей.

Коли він це бачив, усе здавалося цілком нормальним, неначе якийсь там молоток, палиця чи Ґравітаційний анкерний механізм Вілбрайта. Так, ніби зустрів старого друга. А тепер… Він дивився на свої закарлючки. Він так швидко писав, що пропускав знаки пунктуації, а також деякі букви. Проте вбачав у написаному певний сенс.

Йому доводилося чути про таке. Визначні винаходи і справді деколи народжуються у снах або фантазіях. От хіба Гепзібі Вітлову не стрілила в голову ідея регульованого маятникового годинника, коли він підпрацьовував катом на громадських засадах? І хіба не казав завжди Вілфрейм Балдертон, що ідея анкерного механізму «Риб’ячий хвіст» стрілила йому в голову після того, як він обжерся омарами?

Так, у сні все було таким зрозумілим. А вдень відчувалося, що над цим ще треба трохи попрацювати. З кухоньки за майстернею долинув брязкіт посуду. Джеремі квапливо спустився вниз, тягнучи за собою простирадло.

– Я зазвичай… – почав було він.

– Грінка, шер, – повідомив Ігор, відвертаючись від плити. – Легенько підрум’янена, як шавжди.

– Звідки ви це дізналися?

– Ігорі вчатьшя передбачати, шер, – пояснив Ігор. – Яка у ваш чудешна кухонька, шер. Я ще ніколи не бачив шухляди з напишом «Ложки», в якій були б тільки ложки.

– Чи ви хоч трохи вмієте працювати зі склом, Ігоре? – запитав Джеремі, пропускаючи повз вуха цю заувагу.

– Ні, шер, – відповів Ігор, намащуючи грінку маслом.

– Не вмієте?

– Ні, шер. Я вмію не трохи, а надшвичайно добре, шер. Багатьом моїм гошподарям були потрібні… шпеціальні апарати, які було нелегко рошдобути, шер. Що вам буде потрібно?

– Як би нам побудувати ось це? – розгорнув на столі простирадло Джеремі.

Ігор випустив зі своїх пальців з чорними нігтями шматочок грінки.

– Що тут не так? – здивувався Джеремі.

– Я подумав, що хтошь пройшов по моїй могилі, – вимовив Ігор, ще й далі маючи приголомшений вигляд.

– Е-е, але ж у вас ще не було власної могили? – розгубився Джеремі.

– Це в переношному шнашенні, а не в буквальному, – ображено відповів Ігор.

– Це ідея, яку я… яку я виношував про годинник…

– Про Шкляний годинник, – додав Ігор. – Так. Я це знаю. Мій дідушь Ігор допомагав шробити перший такий годинник.

– Перший? Але ж це просто дитяча казочка! Мені він приснився, і…

– Дідушь Ігор завжди кашав, що вше там було дуже дивним, – перебив його Ігор. – Вибух і таке інше.

– Він вибухнув? Через металеву пружину?

– Не шовшім вибухнув, – уточнив Ігор. – Наш, Ігорів, вибухами не шдивуєш. Ше вше було… дуже химерне. Хоч наш і химерами не шдивувати.

– Ви хочете сказати, що він існував насправді?

Ігоря це ніби збентежило.

– Так, – сказав він, – але, шнову ж таки, ні.

– Речі або існують, або ні, – прорік Джеремі. – Я це дуже чітко розумію. Заживаю спеціальні ліки.

– Він ішнував, – сказав Ігор, – а тоді, після цього, ніколи більше. Це те, що мені шказав мій дідушь, а він шробив того годинника оцими руками!

Джеремі подивився на нього. Ігореві руки були вузлуваті, а коли Джеремі придивився уважніше, побачив на них багато шрамів.

– Ми в родині шправді віримо в ушпадковані речі, – пояснив Ігор, перехопивши його погляд.

– Так би мовити… руки в руки, ги‑ги, – вишкірився Джеремі. Він намагався пригадати, де його ліки.

– Дуже шмішно, шер, – озвався Ігор. – Але дідушь Ігор завжди кашав, що опішля це було, як… шон, шер.

– Як сон…

– Майштерня була інакша. Годинника там не було. Бештямний Доктор Хитавець, який тоді був його гошподарем, ушагалі не працював над шкляним годинником, а намагавшя видобути шонячне шяйво з помаранчів. Уше шмінилося і ніби шавжди так було, шер. Ніби нічого не шталошя.

– Але згадка про це з’явилася в дитячій книжечці.

– Так, шер. Якашь головоломка, шер.

Джеремі втупився в простирадло з безліччю закарлючок. Точний годинник. Це все, про що йшлося. Годинник, який зробив би зайвими всі інші годинники, сказала леді Л女жон. Годинникар, який би його змайстрував, назавжди б увійшов до історії хронометражу. Щоправда, в книжці було написано, що Час опинилася в пастці годинника, але Джеремі анітрохи не цікавили Вигадані речі. У будь-якому випадку, годинник слугував лише для вимірювання. Відстань ніколи ж не може опинитися в пастці рулетки. Будь-який годинник тільки те й робив, що рахував зубчики на коліщатках. Або… світло…

Світло із зубчиками. Він це бачив уві сні. Не яскраве небесне світло, а світло, що хвилястою лінією підноситься вгору й падає вниз. 

– А ви б могли… побудувати щось подібне? – запитав він.

Ігор знову подивився на креслення.

– Так, – кивнув він головою. А тоді показав на великі скляні посудини довкола зображення центральної циліндричної частини годинника. – І я шнаю, що це таке, – додав він.

– Уві сн… тобто, мені уявлялося, ніби вони іскряться, – мовив Джеремі.

– Дуже-дуже шекретні шнання в цих пошудинах, – сказав Ігор, старанно уникаючи відповіді. – Чи можете ви тут рошдобути мідні прути, шер?

– В Анк-Морпорку? Легко.

– А цинк?

– Та скільки завгодно.

– Шірчану кишлоту?

– Так, у бутлях.

– Мабуть, я вже помер і шлетів на небеша, – зрадів Ігор. – Дайте мені доштатньо міді, цинку й кишлоти, шер, – мовив він, – і ми побачимо справжні ішкри. 

Цок 

– Мене звати, – сказав Лу-Тзе, спираючись на мітлу перед роздратованим тінґом, який здійняв угору руку, – Лу-Тзе.

Усі в додзьо принишкли. Бойовий клич застряг у горлі нападника.

– Айі! Гао-ґн! Ґн? Оші-і-і-і-і-оші-і-і-і-і-і…

Юнак не ворушився, але складалося враження, ніби він тепер збирався атакувати сам себе, а його бойова стійка перетворилася на якийсь нажаханий і покаянний доземний поклін.

Лу-Тзе нахилився і чиркнув йому сірником по смиренному підборідді.

– А як тебе звати, парубче? – поцікавився він, розпалюючи свою цигарку-самокрутку.

– Його звати Брудом, Лу-Тзе, – втрутився інструктор додзьо, підходячи до нього. Він хвицьнув застиглого нахабу ногою. – Бруде, ти знаєш правила. Мужньо зустрічай того, кому кинув виклик, або віддавай свій пояс.

Якусь мить той і далі не рухався, а тоді вкрай обережно, аж надто театрально демонструючи своє бажання нічим не образити супротивника, почав розмотувати пояс.

– Ні, ні, цього не потрібно, – лагідно мовив Лу-Тзе. – Це був цілком пристойний виклик. Достойне «Айі!» й несогірше, як на мене, «Гай-і-і-і!». Добре, в цілому, бойове джерґотання, яке тепер не часто й почуєш. Та й не хочеться, щоб прямо зараз, у такий момент, він би опинився без штанів, правда? – він принюхався й додав: – Особливо в такий момент.

Він поплескав зіщуленого хлопця по плечі.

– Ти просто пригадай собі правило, про яке першого ж дня тобі говорив учитель, добре? І… може б ти пішов і помився? Маю на увазі, що комусь із нас треба ж себе почистити.

Тоді він повернувся і вклонився інструкторові додзьо.

– Поки я тут, інструкторе, хотів би показати юному Лобсанґу Апарат хаотичних м’ячів.

Інструктор додзьо віддав низький уклін.

– Він у твоєму розпорядженні, Підмітальнику Лу-Тзе.

Ідучи слідом за Лу-Тзе, Лобсанґ почув слова інструктора додзьо, котрий, як усі вчителі, ніколи не втрачав нагоди закріпити наочний урок:

– Додзьо! Яким є Перше правило?

Навіть зіщулений боєць-невдаха пробурмотів разом із усіма іншими:

– Не поводься необережно при зіткненні з низенькими лисими зморшкуватими й усміхненими чоловіками!

– Гарне воно, Перше правило, – сказав Лу-Тзе, заводячи свого нового помічника до наступної кімнати. – Я зустрічав багатьох людей, яким було б дуже корисно прислухатися до цієї поради.

Він зупинився, не дивлячись на Лобсанґа Лудда, і простягнув до нього руку.

– А тепер, якщо твоя ласка, віддай мені лопатку, яку ти вкрав, коли ми зустрілися вперше.

– Але ж я навіть не підходив до вас, учителю!

Лу-Тзе й далі незворушно посміхався.

– О. Так. Це правда. Прошу вибачити. Що взяти зі старого? Хіба ж не написано: «Я б і власну голову загубив, якби вона не сиділа на плечах». Ну, то почнемо.

Підлога тут була дерев’яна, а стіни високі й оббиті повстю. Подекуди на них виднілися червонаво-руді плями.

– Е-е, ми маємо такий самий пристрій в додзьо для послушників, – зауважив Лобсанґ.

– Але м’ячики там з м’якої шкіри, так? – уточнив старий, підходячи до високого дерев’яного куба. Обернена в бік довгої частини зали сторона куба була до половини всіяна отворами. – І вони, наскільки пригадую, летять доволі повільно.

– Е-е, так, – погодився Лобсанґ, дивлячись, як Лу-Тзе натискає на величезний важіль. Унизу почулися удари металу об метал, а тоді шум води. Зі стиків ящика почало зі свистом виходити назовні повітря.

– А ці м’ячики дерев’яні, – спокійно повідомив Лу-Тзе. – Злови одненького.

Щось торкнулося Лобсанґового вуха, а тоді за його спиною здригнулася оббивка, коли в неї доволі глибоко занурився м’ячик перед тим, як упасти на підлогу.

– Мабуть, треба трішки поволіше… – сказав Лу-Тзе, повертаючи якусь ручку.

Після п’ятнадцяти випущених навмання м’ячів Лобсанґу вдалося піймати одного з них, який влучив йому в живіт. Лу-Тзе зітхнув і пересунув величезний важіль назад.

– Молодець, – сказав він.

– Підмітальнику, я не звик… – почав говорити, розправляючи плечі, хлопець.

– Ой, та я знав, що ти не зможеш їх упіймати, – сказав Лу-Тзе. – Навіть той наш хвалькуватий приятель отам у додзьо не впіймав би жодного з них на такій швидкості.

– Але ж ви казали, що сповільнили їх!

– Лише для того, щоб вони тебе не повбивали. Простеньке випробування, розумієш. Усе на світі – випробування. Ходімо, парубче. Не варто примушувати абата чекати.

Залишаючи по собі хмарки цигаркового диму, Лу-Тзе рушив далі.

Лобсанґ подався слідом, дедалі більше нервуючись. Це справді був Лу-Тзе, і доказом стало те, що відбулося в додзьо. Та й він сам це, до речі, знав. Варто було йому поглянути на кругленьке обличчя старого, коли той доброзичливо дивився на сердитого бійця, як він відразу все збагнув. Але ж… простий підмітальник? Без жодних відзнак? Жодного статусу? Хоча, статус його був очевидний, адже інструктор додзьо не міг би вклонитися ще нижче навіть самому абатові, але…

І ось тепер він іде слідом за цим чоловіком коридорами, в яких навіть чернець не має права з’являтися під загрозою смерті. Рано чи пізно це все закінчиться великою халепою.

– Підмітальнику, мені вже справді треба повернутися на кухню й виконати свої обов’язки… – почав було він.

– О, так. Кухонні обов’язки, – сказав Лу-Тзе. – Які мають навчити тебе таким чеснотам, як послух і працьовитість, правильно?

– Так, Підмітальнику.

– І що, виходить?

– О, так.

– Справді?

– Ну, не зовсім.

– Вони далеко не виправдовують очікувань, мушу тобі сказати, – мовив Лу-Тзе. – Тоді як тут, мій хлопче, ми маємо… – він пройшов крізь арку, – …справжній вишкіл!

Лобсанґ ще ніколи не бачив такої величезної кімнати. Через засклені отвори на даху сіялося світло, творячи осяйні колони. А внизу, на відстані в понад сто метрів, під наглядом старших ченців, які обережно ходили понад нею висячими на тросах мостиками, була…

Лобсанґу доводилося вже чути про Мандалу.

Здавалося, ніби хтось пожбурив на підлогу декілька тонн кольорового піску, творячи вир різнобарвного хаосу. Але серед цього хаосу існував і боровся за виживання певний порядок, лад, що здіймався, падав і знову розгортався. Мільйони кинутих навмання піщинок творили частину взору, який повторювався й поширювався колом, відштовхуючись від інших візерунків або зливаючись із ними, щоб урешті-решт розчинитися в загальному безладі. Це відбувалося знову і знову, перетворюючи Мандалу в мовчазне і несамовите бойовисько кольорів.

Лу-Тзе зайшов на хиткий з вигляду дерев’яний місточок, підвішений на канатах.

– Ну? – мовив він. – Що думаєш?

Лобсанґ набрав повні груди повітря. Він відчував, що варто буде йому впасти з мостика, як він провалиться у цей кольоровий вир, ніколи не сягнувши дна. Він закліпав очима й потер чоло.

– Вона… зловісна, – вимовив він.

– Справді? – здивувався Лу-Тзе. – Мало хто каже таке за першим разом. Частіше вживають такі слова як «чудова».

– Щось тут не так!

– Тобто?

Лобсанґ схопився за канатні перила.

– Візерунки… – почав він.

– Історія повторюється, – мовив Лу-Тзе. – Вони там завжди.

– Ні, вони… – Лобсанґ намагався збагнути це все. Під одними візерунками були інші, замасковані під хаос. – Я маю на увазі… інші візерунки…

Він нахилився і впав з мосту.

Повітря було холодне, світ обертався, а земля насувалася, щоб огорнути його своїми обіймами.

І зупинилася всього за кілька дюймів від нього.

Повітря довкола шкварчало, немовби його легенько підсмажували.

– Ньюґейт Лудд?

– Лу-Тзе? – озвався він. – Мандала є…

Але ж де кольори? Чому повітря вологе і пахне містом? А тоді примарні спогади почали танути. Зникаючи, вони запитали: «Як ми можемо бути спогадами, якщо ми ще навіть не сталися? А ти маєш пам’ятати, як дряпався на дах Гільдії пекарів і раптом виявив, що хтось розхитав всі кам’яні карнизи, адже сталося саме це?»