Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 20 страниц)

Террі Пратчетт
Крадій часу

Згідно з Першою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин вийшов із печери, де в нього сталося осяяння, у просвітлений світанок першого дня решти свого життя. Якийсь час він розглядав схід сонця, адже ніколи ще його не бачив.

Він штурхнув сандалією сонну фігуру Одоробла-учня і прорік: 

– Я бачив. І тепер я знаю. 

Тоді він замовк і подивився на те, що було біля Одоробла. 

– Що це за дивовижа? – спитав він. 

– Е… е… це дерево, вчителю, – пробелькотів Одоробло, який ще й досі не прокинувся. – Пам’ятаєте? Воно й учора тут стояло. 

– Ніякого учора не було. 

– Е… е… я думаю, було , вчителю, – мовив Одоробло, зводячись на ноги. – Пам’ятаєте? Ми прийшли сюди, я приготував їжу і ще мусив зняти шкірку з вашої склянґи , бо ви її не хотіли. 

– Я  пам’ятаю вчора, – задумливо прорік Колин. – Але цей спогад у моїй голові зараз . Чи вчора було насправді? Чи справжній тільки спогад? Воістину, вчора я не народився. 

Одороблова мармиза викривилася болісною гримасою нерозуміння. 

– Любий мій дурнику Одоробле, я все пізнав, – мовив Колин. – У цій долоні немає ні минулого, ні майбутнього. Є тільки те, що зараз. І часу іншого немає, крім теперішнього. Багато в нас роботи.

Одоробло завагався. Щось нове з’явилося в образі його вчителя. Його очі сяяли, а коли він рухався, в повітрі спалахували дивні сріблясто-сині вогники, неначе відблиски рідких дзеркал. 

– Вона мені сказала все, – вів далі Колин. – Я знаю, що час було зроблено для людей, а не навпаки. Я навчився формувати його і викривляти. Тепер я знаю, як зробити, щоб мить тривала вічність, бо вона і так є вічною. І я можу навчити цьому навіть тебе, Одоробле. Я почув серцебиття всесвіту. Я знаю відповіді на безліч запитань. Ось запитай мене щось. 

Учень тупо подивився на нього. Було ще так рано-вранці, що й рано бути не могло. Це єдине, в чому він був зараз певний. 

– Е-е… що вчитель бажає на сніданок? – запитав він. 

Колин задивився з місця їхнього таборування понад засніжені поля і пурпурові гори на золотистий світанок творення світу, розмірковуючи над деякими аспектами людського життя. 

– Ах, – мовив він. – Одне із найскладніших питань.

Для того, щоб існувати, треба бути видимим.

Для того, щоб існувати, треба мати своє місце в часі і просторі. І цим пояснюється те, чому дев’ять десятих маси всесвіту залишаються неврахованими.

Дев’ять десятих всесвіту – це знання місця і напрямку всього, що міститься в решті одній десятій. Кожен атом має свою біографію, кожна зірка – свій файл, кожен процес хімічного обміну – свій еквівалент інспектора з папкою-кліпбордом. Тому ця більша частина всесвіту залишається неврахованою, адже провадить бухгалтерський облік решти, а ви ж не здатні бачити власну потилицю.[1]1
  Хіба що в дуже малесеньких всесвітах. – Тут і далі примітки автора.


[Закрыть]

Дев’ять десятих всесвіту – це, фактично, канцелярщина.

І якщо вас цікавить якась історія, то пам’ятайте, що історії не розгортаються. Вони сплітаються. Події, що започаткувалися в різних місцях і в різний час, змикаються в тій крихітній точці часопростору, що стає досконалою миттю.

Припустимо, що якогось короля переконали носити новий одяг із такої тонесенької тканини, що ніхто цього одягу не міг би бачити. І припустимо, що якийсь маленький хлопчик голосно й переконливо звернув на це увагу…

Тоді ви маєте Історію про Голого Короля.

Але якщо вам відомо трохи більше, це вже буде Історія про Хлопчика, якого Добряче Відлупцював і Поставив у Кут Батько за Зневаження Королівської Гідності.

Або Історія про Те, як Вартові Оточили Юрбу і Сказали: «Нічого Такого Не Сталося, Ясно? Хтось Хоче Заперечити?».

Або це може бути історія про те, як піддані усього королівства раптово переконалися у зручності «нового одягу» і захопилися здоровими видами спорту[2]2
  Зазвичай з використанням великих-превеликих пляжних м’ячів.


[Закрыть] в невимушеному натуристичному середовищі, приваблюючи щороку численних нових прихильників, що, врешті-решт, призвело до рецесії, викликаної занепадом традиційної швейної промисловості.

Це навіть може бути історія Великої Епідемії Пневмонії ’09 року.

Усе залежить від рівня вашого знання.

Скажімо, ви спостерігали, як тисячами років накопичувався сніг, як він стискався й перекочувався понад глибинні скелі, аж поки льодовик зіштовхував відколоті брили айсбергів у море, а ви дивилися, як один такий айсберг дрейфував собі крижаними водами, і знали, що його екіпаж складався з радісних полярних ведмедів і тюленів, які з нетерпінням очікували початку чудесного нового життя в іншій півкулі, де на крижинах громадяться смачненькі хрусткі пінгвіни, аж раптом – хрясь! Трагедія матеріалізувалася у вигляді кількох тисяч тонн неврахованого плавучого заліза і жвавого музичного супроводу…

…але ви б хотіли знати всю історію.

А ця історія розпочинається з письмових столів.

Це стіл професіонала. Зрозуміло, що все життя тут присвячено роботі. Є певні… ознаки людяності, але це ті ознаки, які дозволені суворими приписами в непривітному світі обов’язку й рутини.

Здебільшого вони відчутні на єдиній по-справжньому кольоровій плямі цього полотна з чорних і сірих мазків. Це горнятко для кави. Хтось колись вирішив зробити його веселеньким. На ньому доволі непоказне зображення плюшевого ведмедика і напис «Найкращому в світі дідусеві», а характер написання слова «дідусеві» явно свідчить про те, що це горнятко походило з тих сувенірних кіосків, де виставлені сотні подібних товарів, призначених для найкращих у світі дідусів/татусів/мамусь/бабусь/дядечків/тітоньок/а решту впишіть самі. Тільки той, чиє життя складається з порожнечі, зберігатиме в себе таку халтурну річ.

Зараз у цьому горнятку чай зі скибочкою цитрини.

На голій поверхні столу ще лежить канцелярський ніж у вигляді коси, і стоять декілька піскових годинників.

Смерть бере горнятко кістлявою рукою…

…і відпив ковточок, на мить знову затримавшись поглядом на словах, які він уже читав тисячі й тисячі разів, а тоді опустив горнятко.

– ДУЖЕ ДОБРЕ, – вимовив він подібним на похоронні дзвони голосом. – ПОКАЖИ-НО МЕНІ.

Остання річ на цьому столі – якась механічна чудасія. Саме так, «чудасія», інакше і не скажеш. Складалася вона в основному з двох дисків. Один був розташований горизонтально і мав на собі кружальце з малесеньких квадратиків, що виявилися клаптиками килима. Інший був установлений вертикально і мав безліч спиць, на кожну з яких настромили крихітну скибочку намащеної маслом грінки. Кожна скибочка була налаштована так, щоб постійно обертатися у вільному польоті, коли поворот кола примушував її падати на килим-диск.

– ЗДАЄТЬСЯ, Я ПОЧИНАЮ РОЗУМІТИ ЗАДУМ, – вимовив Смерть.

Маленька фігурка біля пристрою спритно віддала честь і сяйнула усмішкою, якщо тільки щурячий череп міг би сяйнути усмішкою. Вона прикрила очні западини захисними окулярами, підібрала поли накидки і залізла у пристрій.

Смерть ніколи не був певний, чому він дозволив Смерті Щурів існувати самостійно. Адже, якщо вже на те пішло, бути Смертю означає бути Смертю усього, включно із гризунами усіх різновидів. Але, мабуть, кожному потрібно, щоб крихітній частці його єства було дозволено, так би мовити, побігати наголяса під дощем[3]3
  Явно переоцінена діяльність.


[Закрыть], помислити про щось немислиме, сховатися в куточку і підглядати крадькома за світом, чинити якісь заборонені, але солодкі речі.

Смерть Щурів поволі натис на педалі. Колеса почали обертатися.

– Дивовижно, еге ж? – пролунав біля вуха Смерті хрипкий голос. Належав цей голос круку Карку, який перебував тут у ролі персонального транспортного засобу і супутника Смерті Щурів. Хоч сам він завжди казав, що його цікавлять тільки очні яблучка.

Килими стали пересуватися. Крихітні гріночки безладно падали, інколи з маслянистим чваканням, інколи без нього. Карк пильно стежив, чи там немає очних яблучок.

Смерть бачив, скільки часу й зусиль було витрачено на створення механізму для повторного змащування маслом тих скибочок, що поверталися назад. А ще хитромудріший механізм вимірював кількість обмаслених килимків.

Після кількох повних обертань важілець пристрою для вимірювання співвідношення обмаслених і необмаслених килимків пересунувся до відмітки 60 %, і колеса зупинилися.

– ОТЖЕ? – мовив Смерть. – ЯКЩО ТИ ЗНОВУ ЦЕ ЗРОБИШ, ЦЕ МОЖЕ ОЗНАЧАТИ, ЩО…

Смерть Щурів пересунув важіль коробки передач і знову натис на педалі.

– ПІ-ПІ, – ​пискнув він командирським тоном. Смерть слухняно підсунувся ближче.

Цього разу стрілка сягнула лише 40 %.

Смерть підсунувся ще ближче.

Вісім клаптиків килима, які були обмаслені тепер, були саме тими, яких це оминуло першого разу.

У пристрої заскреготіли схожі на павуків шестірні. Назовні видобувся доволі хиткий напис на пружинах, ефектна поява якого була візуальним еквівалентом слова «дзинь».

Наступної миті зі спазматичним шипінням ожила пара бенгальських вогнів і зашкварчала обабіч напису: ЗЛОВМИСНІСТЬ.

Смерть кивнув головою. Саме цього він і очікував.

Він перетнув кабінет разом зі Смертю Щурів, який дріботів попереду, і підійшов до великого, в повний зріст, дзеркала. У ньому було темно, наче на дні колодязя. Його рама була оздоблена візерунками у вигляді черепів і кісток заради зовнішнього ефекту, адже Смерть не міг би дивитися на власний череп у дзеркалі, прикрашеному херувимчиками і трояндочками.

Смерть Щурів виліз на раму, дряпаючи її кігтями, й очікувально подивився зверху на Смерть. Карк підлетів, тріпочучи крильми, і дзьобнув у дзеркалі власне відображення, немовби перевіряв, чого варта вся ця затія.

– ПОКАЖИ-НО МЕНІ, – сказав Смерть. – ПОКАЖИ… МОЇ ДУМКИ.

З’явилася шахівниця, але трикутна і така величезна, що можна було бачити хіба що найближчий її кутик. На цьому кутику був розташований цілий світ – черепаха, слони, маленьке сонце, що рухається своєю орбітою, й усе інше. Це був Дискосвіт, який існував лише з цього боку тотальної невірогідності, а отже, у пограниччі. У пограниччі перетинаються кордони, тож інколи у всесвіт потрапляють сутності, що дбають не лише про краще життя для своїх дітей і чудове майбутнє галузі побутового обслуговування і збирання фруктів.

На кожному чорному або білому трикутнику шахівниці аж до безконечності стояла невеличка сіра постать, подібна радше на порожній балахон із капюшоном.

«Чому зараз?» – подумав Смерть.

Він їх упізнав. Це не були життєві форми. Це були… нежиттєві форми. Це були спостерігачі за дією всесвіту, його контролери, аудитори. Вони слідкували за тим, щоб речі рухалися належним чином, а каміння падало вниз.

І вони вірили в те, що кожній речі для існування потрібно мати своє місце в часі і просторі. Поява людства викликала огиду й шокувала. Людство, фактично, складалося з речей, яким не було місця в часі і просторі, таких як уява, жалість, надія, історія та віра. Якщо це все забрати, залишиться мавпа, яка постійно падає з дерева.

Розумне життя було, відповідно, аномалією. Приносило безлад у впорядковану систему. Аудитори ненавиділи такі речі. Періодично вони намагалися навести бодай якийсь лад.

Роком раніше астрономи Дискосвіту здивовано спостерігали за тим, як зорі почали поволі котитися небом, коли зрушила з місця світова черепаха. Світ був занадто щільний, щоб вони могли це побачити, але старезна голова Великого А’Туїна вистромилася і хапнула прямо з неба стрімкого астероїда, зіткнення з яким означало би, що вже нікому більше не довелося б купувати календар.

Ні, з такими явними загрозами світ міг давати собі раду. Тому сірі балахони тепер віддавали перевагу делікатнішим і не таким відвертим акціям у їхньому нескінченному прагненні всесвіту, де не відбувалося б нічого непередбачуваного.

Ефект падіння-маслом-донизу – це доволі тривіальний, але показовий індикатор. Він демонстрував зростання активності Аудиторів. «Облиште все, – лунало їхнє споконвічне послання. – Вертайтеся до стану океанських крапельок. З крапельками легше».

Але Смерть знав, що велика гра відбувається на багатьох рівнях. Хоч нерідко було важко зрозуміти, хто саме веде цю гру.

– КОЖНА ПРИЧИНА МАЄ СВІЙ НАСЛІДОК, – мовив він уголос. – А КОЖЕН НАСЛІДОК МАЄ СВОЮ ПРИЧИНУ.

Він кивнув Смерті Щурів.

– ПОКАЖИ-НО МЕНІ, – сказав Смерть. – ПОКАЖИ МЕНІ… ПОЧАТОК.

Цок 

Була холоднюща зимова ніч. Якийсь чоловік щосили загрюкав у задні двері, аж із даху посипався сніг.

Дівчина, яка захоплено милувалася в дзеркалі своїм новим капелюшком, поправила сукню, ще нижче опустивши і так уже доволі відверте декольте на той випадок, якби гість виявився чоловічої статі, а тоді пішла й відчинила двері. На тлі застиглого світла зірок вирізнялися контури чиєїсь постаті. Його плащ починав уже вкриватися сніжинками.

– Пані Оґґ? Повитуха? – запитав він.

– Панна, мушу уточнити, – з гордістю відповіла вона. – І відьма, звісно, також, – вона показала на свого новенького чорного гостроверхого капелюшка. Була ще на тому етапі, коли навіть удома його не скидала.

– Вам треба прийти негайно. Це вкрай терміново.

Дівчину раптом охопила паніка.

– Це пані Вівер? Я думала, що в неї почнеться лише за кілька тиж…

– Я прибув іздалеку, – урвав її чужинець. – Кажуть, що ви найкраща у світі.

– Що? Я? Та я ж тільки раз приймала пологи! – мовила із зацькованим виглядом панна Оґґ. – Бідді Спектів набагато досвідченіша за мене! Або старенька Мінні Фортрайт! Пані Вівер мала бути моєю першою самостійною спробою, адже вона міцна, мов шаф…

– Прошу мені вибачити. Я більше не зловживатиму вашим часом.

Незнайомець відступив на крок і розчинився в поцяткованих сніжинками тінях.

– Агов? – гукнула панна Оґґ. – Агов?

Але вона вже нічого не бачила, крім слідів, які зникали серед усипаної снігом стежки…

Цок 

У двері щосили загрюкали. Пані Оґґ поклала на долівку дитину, яка сиділа в неї на колінах, і пішла відсунути засувку.

На тлі теплого літнього вечора вирізнялися контури темної постаті, плечі якої мали якийсь дивний вигляд.

– Пані Оґґ? Ви вже одружені?

– Ага. Двічі, – жваво озвалася пані Оґґ. – Чим я можу вам прислу…

– Вам треба прийти негайно. Це вкрай терміново.

– Я не знала, що в когось почали…

– Я прибув іздалеку, – урвав її чужинець.

Пані Оґґ завагалася. Він якось дивно вимовив слово «іздалеку». А ще вона побачила, що його плащ був білий від снігу, який швидко танув. У її голові промайнув далекий спогад.

– Ну, тоді, – мовила вона, збагачена чималим досвідом останніх двадцяти років, – хай би й так, і я завжди роблю все якнайкраще, можете в будь-кого запитати. Та все ж таки я не вважаю себе найкращою. Я завжди вчуся, дізнаюся щось нове.

– Он воно як. Тоді я звернуся до вас у зручніший… час.

– Чому у вас сніг на…?

Але чужинця вже там не було, хоч він немовби й не зникав…

Цок 

У двері щосили загрюкали. Тітуня Оґґ обережно відставила нічну чарочку бренді і якусь мить дивилися на стіну. Життєвий досвід крайнього відьмацтва[4]4
  Крайня відьма заробляє на життя в межових ситуаціях, у ті миті, коли виникають граничні умови, тобто, на краю, на грані – між життям і смертю, світлом і темрявою, добром і злом, а також між сьогодні й завтра – а це найнебезпечніша грань.


[Закрыть] настільки загострив ті відчуття, про існування яких більшість людей і не підозрювали, що в її голові відразу щось «клацнуло».

В чайнику на плиті вже закипала гаряча вода для грілки.

Тітуня Оґґ відклала вбік люльку, підвелася й відчинила двері у весняну ніч.

– Гадаю, ви прибули здалека, – мовила вона, анітрохи не здивувавшись появі цієї темної постаті.

– Це правда, пані Оґґ.

– Мене всі називають Тітунею.

Вона подивилася на сніжинки, що танули і скрапували з його плаща. Тут уже цілий місяць не було снігу.

– І це, я припускаю, терміново? – запитала вона, починаючи пригадувати.

– Авжеж.

– А тепер ви маєте повісти: «Вам треба прийти негайно».

– Вам треба прийти негайно. 

– Ну, тоді, – мовила вона. – Мушу сказати, що так, я дуже добра повитуха, принаймні я сама так вважаю. Я допомогла сотням з’явитися на світ. Навіть тролям, а це непросте завдання для недосвідчених. Я знаю про пологи все – і ззаду, і спереду, а інколи мало не збоку. Хоч завжди готова навчитися новому, – вона скромно схилила голову. – Я не вважаю себе найкращою, – додала вона, – але мушу сказати, що не знаю нікого кращого за мене.

– Ви мусите негайно, вже піти зі мною.

– Я мушу, справді мушу? – перепитала тітуня Оґґ.

– Так!

Крайні відьми дуже швидко думають, адже краї так стрімко зрушуються з місця. І вони навчаються розрізняти, коли відбуваються міфологічні зсуви, і коли треба бігти їм услід і не відставати.

– Я тільки візьму…

– У нас немає часу. 

– Але ж я не можу отак піти і…

– Вже. 

Тітуня сягнула по торбу для пологів, яку завжди тримала за дверима саме для таких оказій, і в якій зберігалося все, що їй могло бути потрібне, а також деякі речі, якими їй би ніколи, мала вона надію, не довелося б користуватися.

– Гаразд, – мовила вона.

І вийшла з хати.

Цок 

Чайник якраз починав кипіти, коли Тітуня знову повернулася на кухню. Якусь мить вона на нього дивилася, а тоді зняла з вогню.

У чарочці біля крісла ще й далі була краплинка бренді. Тітуня випила її, а тоді наповнила чарку по вінця із пляшки.

Узяла свою люльку. Вона ще й далі була теплава. Тітуня затяглася, і почулося тріскотіння вугликів.

Тоді вона витягла щось із торби, яка тепер добряче спорожніла, і сіла з чаркою бренді в руці, дивлячись на цю річ.

– Отже, – вимовила вона врешті-решт. – Це було… дуже незвично…

Цок 

Смерть дивився, як зникає це видиво. Декілька сніжинок, які вилетіли з дзеркала, вже танули на підлозі, але в повітрі ще висів запах люлькового диму.

– АГА, ЗРОЗУМІЛО, – мовив він. – ПОЛОГИ ЗА ДИВНИХ ОБСТАВИН. АЛЕ ЧИ ЦЕ БУЛО ПРОБЛЕМОЮ, ЧИ СТАНЕ ЇЇ ВИРІШЕННЯМ?

– ПІ-ПІ, – пискнув Смерть Щурів.

– ВЛАСНЕ, – сказав Смерть. – ЦІЛКОМ МОЖЛИВО, ЩО ТИ МАЄШ РАЦІЮ. Я ЗНАЮ, ЩО ПОВИТУХА НІЧОГО МЕНІ НЕ СКАЖЕ.

Смерть Щурів мав здивований вигляд.

– ПІ-ПІ?

Смерть усміхнувся.

– СМЕРТЬ? ДБАТИ ПРО ЖИТТЯ ДИТИНИ? НІ. НЕ ВОНА.

– Я перепрошую, – втрутився крук, – але чому це панна Оґґ стала пані Оґґ? Так, наче сільський шлюб за домовленістю, якщо ви вловлюєте хід моїх думок.

– ВІДЬМИ МАТРИЛІНІЙНІ, – сказав Смерть. – ЇМ ЗНАЧНО ЛЕГШЕ МІНЯТИ ЧОЛОВІКІВ, АНІЖ ПРІЗВИЩА.

Він попрямував до письмового столу і відкрив шухляду.

Там лежав великий альбом у палітурці кольору ночі. На обкладинці, там, де на подібних альбомах зазвичай написано «Наше весілля» або просто «Фотоальбом», був напис «СПОГАДИ».

Смерть почав обережно гортати важкі сторінки. Деякі спогади злітали з цих сторінок, творячи на коротку мить картинки у повітрі, а тоді зникали десь у віддалених темних кутках кімнати. Лунали також уривки всіляких звуків – сміху, плачу, вересків, а ще невідомо чому коротка музична фраза на ксилофоні, що змусила його на мить завмерти.

Безсмертному є багато чого згадати. Інколи краще зберігати речі в безпечному місці.

У повітрі над столом завис один старезний спогад, пожовклий і з потрісканими краями. Він зображав п’ятеро постатей – чотирьох верхи на конях і одного в колісниці, що явно залишали позаду грозову бурю. Коні неслися галопом. Видіння повнилося димом, вогнем і загальним збудженням.

– АХ, ЦІ СТАРІ ЧАСИ, – сказав Смерть. – ЩЕ ДО ТОГО, ЯК ВИНИКЛА МОДА НА СОЛЬНІ КАР’ЄРИ.

– ПІ-ПІ? – запитав Смерть Щурів.

– О, ТАК, – сказав Смерть. – КОЛИСЬ НАС БУЛО П’ЯТЕРО. П’ЯТЕРО ВЕРШНИКІВ. АЛЕ ЗНАЄШ, ЯК ЦЕ БУВАЄ. ЗАВЖДИ ВИНИКАЄ СУПЕРЕЧКА. ТВОРЧІ НЕПОРОЗУМІННЯ, РОЗТРОЩЕНІ КІМНАТИ, ТАКІ ОСЬ РЕЧІ, – він зітхнув. – А ТАКОЖ СЛОВА, ЯКИХ НЕ ВАРТО БУЛО ГОВОРИТИ.

Він погортав ще пару сторінок і знову зітхнув. Коли тобі потрібен спільник, а ти – Смерть, на кого ти можеш по-справжньому покластися?

Його замислений погляд зупинився на горнятку з ведмедиком.

Звичайно, була ще родина. Так. Він обіцяв ніколи більше цього не робити, але так і не навчився дотримуватися обіцянок.

Він підвівся і знову підійшов до дзеркала. Часу було обмаль. Речі у дзеркалі були ближчі, ніж видавалися.

Було чути, ніби щось проповзло, тоді нічим не порушену мить тиші, і врешті гуркіт, наче впала сумка з кеглями.

Смерть Щурів здригнувся. Крук поспіхом злетів угору.

– ПРОШУ ДОПОМОГТИ МЕНІ, – пролунав голос із затінку. – А ТОДІ ПРОШУ ПОЧИСТИТИ МЕНЕ ВІД ТОГО КЛЯТОГО МАСЛА.

Цок 

Цей стіл був сферою галактик.

Усе тут мерехтіло. На чорному тлі виблискували вигадливі коліщатка і спіралі…

Джеремі завжди подобалося бачити годинник розібраним, коли перед ним на чорній оксамитовій тканині були акуратно викладені всі коліщатка і пружини. Він тоді ніби споглядав сам Час – демонтований, контрольований, зрозумілий до найменшої деталі…

Волів би, щоб таким було і його життя. Було б чудово розібрати його на частинки, розкласти їх на столі, ретельно почистити і змастити, а тоді знову зібрати докупи, щоб вони належним чином крутилися і функціонували. Але інколи здавалося, ніби життя Джеремі змонтував не надто компетентний майстер, з-під рук якого деякі маленькі, проте важливі деталі порозліталися по закутках кімнати.

Волів би трохи більше любити людей, але чомусь ніколи не міг знайти з ними спільної мови. Ніколи не знав, що їм казати. Якщо уявити життя веселою вечіркою, то йому тоді навіть на кухні не було місця. Він заздрив тим людям, які дісталися принаймні до кухні. Там, можливо, ще залишилися рештки соусів і приправ, а також одна-дві пляшки дешевого вина, яке хтось приніс із собою, і яке, мабуть, ще навіть можна допити, якщо витягти з пляшки вологі сигаретні недопалки. На кухні, цілком можливо, могла навіть опинитись якась дівчина, хоч Джеремі розумів, що будь-яка уява повинна мати свої межі.

Але Джеремі ніколи не отримував навіть запрошення на таку вечірку.

А от годинники… з годинниками все було інакше. Він знав, що примушує їх цокати.

Його повне ім’я було Джеремі Дзиґар, і це було невипадково. Він був членом Гільдії годинникарів відколи йому виповнилося лише кілька днів, і всі знали, що це означало. А це означало, що його життя розпочалося в кошику, на порозі. Всі знали, з чим це було пов’язане. Гільдії забирали всіх підкидьків разом із ранковим молоком. Це був стародавній різновид благодійності, бо в багатьох знайд долі складалися набагато гірше. Тут сироти отримували життєву перспективу, сяке-таке виховання, ремесло, надію на майбутнє і власне ім’я. У багатьох прекрасних дам, майстерних ремісників або міських сановників були такі багатозначні прізвища, як Лудд, Тістюх, Каламбура чи Дзиґар. Їх називали на честь славетних ремісників або божественних покровителів, роблячи їх, таким чином, немовби членами більшої родини. Старші знайди пам’ятали, звідки вони з’явилися, і під час Вепроночі щедро обдаровували харчами й одягом різноманітних менших братів і сестер по кошику. Це було далеко від досконалості, але ж хіба є щось досконале в цьому світі?

Отож-бо Джеремі виростав здоровим і дещо дивакуватим, маючи дар до свого надбаного ремесла, що майже компенсував брак інших недоступних йому талантів.

Дзенькнув дзвіночок крамнички. Джеремі зітхнув і відклав убік окуляри. Проте не квапився йти до дверей. У крамниці було на що подивитися. Інколи йому навіть доводилося кахикнути, щоб привернути увагу покупця. Треба однак додати, що інколи Джеремі мусив кахикнути, щоб привернути увагу власного відображення, коли він голився.

Джеремі намагався бути цікавою особистістю. Біда, однак, була в тому, що він був такою особистістю, яка, вирішивши стати цікавою, насамперед спробує знайти книжку «Як бути цікавою людиною», а тоді ще й довідається, чи існують якісь курси для цього. Він не міг зрозуміти, чому люди вважають його нудним співрозмовником. Чому так, адже він міг говорити про всі на світі різновиди годинників? Про механічні годинники, магічні годинники, водяні, вогняні, квіткові, свічкові, піскові, годинники із зозулею, рідкісні годинники з гершебським жучком… Але невідомо чому ніхто не бажав вислухати до кінця ці його розповіді.

Він зайшов до крамнички і зупинився.

– Ой… перепрошую, що примусив вас чекати, – попросив він вибачення. Це була жінка. А ще в одвірку зайняли позиції двійко тролів. Їхні темні окуляри і завеликі чорні костюми, що пасували їм, як корові сідло, робили їх схожими на опудала, які зневажливо називають опудалами інших людей. Один із них хруснув суглобами пальців, коли побачив, що Джеремі на нього дивиться.

Жінка була загорнута у величезну й дорогу білу хутряну шубу, чим, мабуть, і можна пояснити присутність тролів. Довге чорне волосся спадало їй на плечі, а обличчя в неї було таке бліде, що майже зливалося з білизною шуби. Була вона… доволі вродлива, подумав Джеремі, хоч і не був експертом у таких питаннях, але це була монохроматична, одноколірна врода. Цікаво, подумав він, чи не зомбі вона? У місті таких було зараз чимало, а ті, які розсудливо зберігали після смерті все своє майно, могли, мабуть, дозволити собі й таку шубу.

– Жучковий годинник? – запитала вона, відвертаючись від скляного купола.

– Е-е, так… У гершебського жучка-адвоката дуже стабільний розпорядок дня, – відповів Джеремі. – Я його, е-е, тримаю тільки, гм, з цікавості.

– Це так… органічно, – сказала жінка. Вона дивилася на нього, мов на ще якогось жука. – Нас звати Міріа Л女жон. Леді Міріа Л女жон.

Джеремі ввічливо простягнув їй руку. Йому дуже довго й терпляче роз’яснювали в Гільдії годинникарів, як контактувати з людьми, аж поки його розпачливі інструктори не втратили остаточно надію навчити його цій премудрості, проте деякі речі він таки засвоїв.

Її світлість подивилася на простягнуту руку. Урешті-решт до них причвалав один із тролів.

– Їхня ледість не тиснути руки, – прогугнявив він гулким шепотом. – Вона не бути дотикова персона.

– Он як? – розгубився Джеремі.

– Але годі вже з цим, мабуть, – сказала леді Л女жон, відступаючи на крок. – Ви робите годинники, а ми…

Щось задзеленчало в кишені сорочки Джеремі. Він витягнув звідти великого годинника.

– Якщо він відбивав годину, то заскоро, – сказала жінка.

– Е-е… гм… ні… але я б вам порадив, е-е, затулити руками вуха…

Настала третя година. І всі годинники зазвучали водночас. Закували зозулі, у свічкових годинниках падали додолу шпильки, водяні годинники дзюрчали і булькали, випорожнюючи відерця, дзенькали дзвіночки, гриміли гонги, бамкали куранти, а гершебський жук-адвокат зробив сальто-мортале.

Тролі ляснули здоровезними лапами по вухах, затуляючи їх, а от леді Л女жон просто стояла собі, взявши руки в боки і нахиливши голову, аж поки не стихло відлуння останнього дзвінка.

– Бачимо, що все правильно, – мовила вона.

– Що? – перепитав Джеремі. Він подумав: а, може, вона вампір?

– Усі ваші годинники точні, – сказала леді Л女жон. – Ви дуже скрупульозно до цього ставитеся, містере Джеремі?

– Годинник, який не показує правильну годину, є… несправний, – відповів Джеремі. Він тепер волів би, щоб вона забралася геть. Його непокоїли її очі. Він чув про людей із сірими очима, а її очі були сірі, наче у сліпця, і вона явно дивилася на нього і крізь нього.

– Так, і з цим ви мали трохи клопоту, авжеж? – запитала леді Л女жон.

– Я… я не… не… я не розумію, про що ви…

– У Гільдії годинникарів? Вільямсон, у якого годинник постійно поспішав на п’ять хвилин? А ви…

– Мені тепер набагато краще, – сказав Джеремі, зціпивши зуби. – Я маю ліки. Гільдія була дуже люб’язна. А тепер, будьте ласкаві, йдіть звідси.

– Містере Джеремі, ми хочемо, щоб ви зробили нам точний годинник.

– У мене всі годинники точні, – буркнув Джеремі, дивлячись собі під ноги. Він мав заживати ліки не раніше, ніж через п’ять годин і сімнадцять хвилин, але вже зараз відчував у них потребу. – А тепер я попрошу вас…

– Наскільки точні ваші годинники?

– Можуть помилитися менше, ніж на секунду за одинадцять місяців, – негайно відповів Джеремі.

– Це вважається добрим результатом?

– Так, – це вважалося дуже добрим результатом. Ось чому Гільдія була такою чуйною. Геніям завжди дозволяють мати певну свободу дій після того, як у них забирають із рук молоток і витирають кров.

– Нам потрібна значно більша точність.

– Це неможливо.

– Он як? Тобто, неможливо для вас?

– Так, для мене. А якщо це неможливо для мене, то жоден інший годинникар у місті цього не зробить. Я знав би, якби хтось був здатний на таке!

– Та невже? Ви в цьому впевнені?

– Я знав би, – і так воно й було. Він обов’язково знав би. Свічкові годинники і водяні… це були іграшки, які він тримав просто з поваги до історії хронометражу, і навіть тоді він цілими тижнями експериментував із воском і відерцями, роблячи з примітивних годинників такі, за якими ви могли б, скажімо так, доволі точно звіряти свій час. І не страшно, що вони не могли бути ідеально точними. Це були прості, натуральні речі, імітації часу. Він ними не переймався. А от справжній годинник… це вже був механізм, пов’язаний із числами, а числа мають бути досконалі.

Вона знову схилила голову вбік.

– А як ви перевіряєте їх на точність? – запитала вона.

Його часто запитували про це в Гільдії, відколи в нього прорізався талант. Він і тоді не міг відповісти на це питання, адже воно було без сенсу. Годинник для того й роблять, щоб він був точним. Скажімо, художник намалював портрет. Якщо намальована людина вийшла подібною, значить, він намалював правильний, точний портрет. Якщо ж усе робити правильно, виготовляючи годинник, він і буде точний. Вам не потрібно його перевіряти. Ви й так це знаєте. 

– Я й так це знаю, – відповів він.

– Нам потрібно, щоб ви зробили дуже точний годинник.

– Наскільки точний?

– Найточніший. 

– Але на мою роботу впливають деякі матеріальні обмеження, – сказав Джеремі. – Я… розробив певні технології, але існують такі речі, як… вібрації вуличного руху, невеличкі зміни температури й таке інше.

Леді Л女жон розглядала тепер низку величеньких годинників, які приводили в дію бісики. Узяла один і відчинила задню кришку. Там було крихітне сідельце і педальки, але поза тим нутрощі були порожні.

– Без бісиків? – запитала вона.

– Я їх тримаю лише для історії, з цікавості, – пояснив Джеремі. Ці годинники були не дуже точні, відстаючи щохвилини на кілька секунд, а вночі взагалі зупинялися. З них була бодай якась користь лише в тому випадку, якщо точність для вас визначалася словами «десь біля другої». Він аж скривився, коли про це подумав. Так, ніби почув, як хтось дряпає нігтями по шкільній дошці.

– А що скажете про інвар? – запитала леді, ще й далі розглядаючи музей годинників.

Джеремі це приголомшило.

– Цей сплав? Я не припускав, що про нього комусь відомо поза межами Гільдії. І він дуже дорогий. Набагато дорожчий за золото.

Леді Л女жон випросталася.

– Гроші – це не проблема, – сказала вона. – Чи завдяки інвару ви б досягли ідеальної точності?

– Ні. Я вже його випробовував. Це правда, що температура на нього не впливає, але завжди існують інші… бар’єри. Щораз менші перешкоди створюють щораз більші проблеми. Парадокс Ксенона.

– Ах, так. Того ефебійського філософа, який стверджував, що неможливо влучити стрілою в бігуна? – уточнила леді.

– Теоретично, адже…

– Але Ксенон, якщо не помиляюся, створив чотири парадокси, – урвала його леді Л女жон. – Вони пов’язані з ідеєю існування такої речі, як щонайменша одиниця часу. Вона ж повинна існувати, чи не так? От якщо взяти теперішню мить. Вона повинна мати певну протяжність, адже одним своїм кінцем вона сполучена з минулим, а другим кінцем – із майбутнім, тож якби теперішність не мала цієї протяжності, вона взагалі не могла б існувати. Для неї не було б жодного теперішнього часу.