Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 20 страниц)

– Ох. З реі-інкарна-ацією за-авжди є пробле-еми, – сказав єті, знову починаючи долати величезну відстань своїми гігантськими кроками.

– Зуби його найбільше мучать. Постійно рухаються туди чи сюди.

– А як швидко ми рухаємось? – запитав Лобсанґ.

Кроки єті нагадували радше безперервну серію перестрибувань з однієї ступні на іншу; його довжелезні ноги були такі пружні, що кожен доторк землі немовби заколисував. Був дуже заспокійливий.

– Гадаю, що десь зо тридцять миль на годину, за нормальним часом, – сказав Лу-Тзе. – Відпочинь собі. Зранку ми будемо над Мідною Горою. Звідти дорога йде тільки додолу.

– Воскреснути з мертвих… – пробурмотів Лобсанґ.

– Радше не опинятися там насамперед, – уточнив Лу-Тзе. – Я їх трохи досліджував, але… якщо це не вроджене, мусиш навчитися, як це робити, та чи готовий ти битися об заклад, що в тебе все добре вийде з першого разу? Каверзне питання. Треба бути відчайдухом. Маю надію, що мені ніколи не доведеться ним ставати.

Цок 

Сюзен впізнала згори королівство Ланкр, невеличку чашу лісів і полів, що прилаштувалася, наче гніздо, на самому хребті Вівцескельних гір. Також вона знайшла потрібну хижу, що зовсім не нагадувала описані в «Казках сестер Ґрім» та інших книжках відьомські хатинки на курячих лапах із звивистими, наче штопор, коминами і купою сміття, а була на вигляд новесенька, з лискучою солом’яною покрівлею і доглянутою галявиною перед ґанком.

Крихітний ставочок оздоблювали фігурки ґномиків, мухоморів, рожевих зайчиків, оленя з великими очима, і цих прикрас було значно більше, ніж дозволив би собі будь-який путящий садівник. Сюзен зауважила яскраво розмальованого ґномика, який ловив ри… Ні, хіба в руках у нього була вудка? Та ж жодна пристойна старша пані ніколи б не виставила щось отаке в своєму саду, правда ж? Правда?

Сюзен вистачило кмітливості обійти хатинку ззаду, адже відьми мають алергію на передні двері. Двері відчинила низенька, товстенька, рожевощока жіночка, в маленьких, наче смородинки, очках якої читалося: «Так, це мій ґномик, і будьте вдячні, що він цюняє тільки у ставок».

– Пані Оґґ? Повитуха?

Після деякої паузи пані Оґґ підтвердила:

– Саме так.

– Ви мене не знаєте, але… – почала було Сюзен, але враз усвідомила, що пані Оґґ дивиться повз неї на Хропунця, що стояв біля воріт. Ця жінка, врешті-решт, була відьмою.

– Можливо, я знаю тебе, – зронила пані Оґґ. – Звісно, якщо ти просто вкрала цього коня, то навіть не уявляєш, в яку серйозну халепу вскочила.

– Я його позичила. Його власник… мій дідусь.

Знову запала пауза, і було трохи бентежно відчувати, як ці привітні маленька очка пронизують тебе, наче свердлом.

– Прошу заходити, – запросила пані Оґґ.

Всередині хатинка була не менш чистою й оновленою, що і знадвору. Усе блищало, і таких лискучих речей було чимало. Це місце нагадувало святилище, сповнене огидних, але завзято розмальованих порцелянових прикрас, що займали всі вільні поверхні. Решту простору було вділено обрамленим фотографіям. Двоє стурбованих жінок чистили це все від пороху й натирали до ще більшого блиску.

– У мене гості, – суворо повідомила пані Оґґ, і жінки з таким поспіхом подалися геть, що це, мабуть, найвідповідніше було назвати словом «утекли».

– Мої невістки, – пояснила пані Оґґ, сідаючи в пухкеньке крісло, що з роками набрало найзручнішої для її тіла форми. – Вони люблять допомагати бідолашній старій жінці, яка в цьому світі залишилася цілком самотньою.

Сюзен оглянула фотографії. Якщо це все були члени її родини, місіс Оґґ очолювала цілу сімейну армію. Пані Оґґ, впіймана на безсоромній і відвертій брехні, провадила далі:

– Сідай, дівчино, і кажи, що маєш на гадці. Чай уже заварюється.

– Я хочу щось дізнатися.

– Більшість людей цього хочуть, – сказала пані Оґґ. – І не перестають хотіти.

– Я хочу дізнатися про… одні пологи, – рішуче мовила Сюзен.

– О, так? Але я приймала сотні пологів. Можливо, й тисячі.

– Я припускаю, що ці були важкими.

– Таких буває багато, – сказала пані Оґґ.

– Ви б ці запам’ятали. Не знаю, як усе почалося, але припускаю, що до вас у двері постукав чужинець.

– Он як? – обличчя пані Оґґ стало непроникною стіною. Її чорні очі дивилися на Сюзен так, ніби вона була загарбницькою армією.

– Ви не допомагаєте мені, пані Оґґ.

– Правильно. І не збираюся, – заявила пані Оґґ. – Я думаю, що знаю, хто ти є, панночко, але мені на це начхати, розумієш? Можеш піти і привести того іншого, якщо хочеш. Тільки не думай, що я його не бачила. Я бувала не раз і біля смертних лож. Але смертні ложа переважно відкриті для публіки, а ложі породіль – ні. Особливо, якщо сама пані породілля цього не бажає. Отож приводь його, і я йому плюну у вічі.

– Це дуже важливо, пані Оґґ.

– Ось тут ти маєш рацію, – зронила пані Оґґ.

– Не можу сказати, як давно це було. Можливо, навіть минулого тижня. Час, ось із чим це пов’язано.

І це подіяло.

Пані Оґґ не була гравцем у покер і не могла приховувати своїх емоцій, принаймні не від таких суперниць, як Сюзен. Її очі ледь помітно зблиснули.

Намагаючись підвестися, пані Оґґ відштовхнула крісло, але Сюзен першою встигла метнутися до камінної полички і схопити те, що було там приховане, хоч і лежало у всіх на виду серед інших прикрас.

– Віддай негайно! – крикнула пані Оґґ, а Сюзен підняла вгору руку, щоб та не змогла дістати. Вона відчувала, якою потужною є ця штукенція. Здавалося, ніби вона пульсує в її руці.

– Ви хоч знаєте, що це таке, пані Оґґ? – запитала вона, розкриваючи долоню з маленькими скляними колбочками.

– Так, це яєчний таймер, який не працює! – пані Оґґ так рвучко впала на своє занадто пухке крісло, що її коротенькі ніжки аж піднялися на мить угору з підлоги.

– Мені так здається, пані Оґґ, що тут є день. День збереженого часу.

Пані Оґґ зиркнула на Сюзен, а тоді на маленький пісковий годинник у її руці.

– Я припускала, що він якийсь дивний, – зізналася вона. – Пісок не сиплеться, коли його нахилити, бачите?

– Це тому, що вам ще цього не потрібно, пані Оґґ.

Тітуня Оґґ, здається, заспокоїлася. Сюзен знову нагадала сама собі, що має справу з відьмою. Вони швидко освоюються.

– Я його тримала, бо це дарунок, – пояснила старенька. – І він такий гарненький. А що то за букви там довкола?

Сюзен прочитала слова, викарбувані на металевій основі життєлічильника: Tempus Redux. 

– «Повернений час», – витлумачила вона.

– Ага, так воно й є, – зронила пані Оґґ. – Той чоловік сказав, що мені буде відшкодовано мій час.

– Той чоловік?.. – неголосно перепитала Сюзен.

Тітуня Оґґ, звела на неї очі, які спалахнули.

– Не намагайся використати мене лише тому, що я на мить розхвилювалася, – огризнулася вона. – Тітуню Оґґ не обкрутити навколо пальця!

Сюзен подивилася на жінку, і цього разу не лінивим оком. І дійсно, обкрутити пані Оґґ навколо пальця було неможливо. Але до пані Оґґ можна було знайти інший підхід. І це був шлях до її серця.

– Дитині потрібно знати своїх батьків, пані Оґґ, – мовила вона. – І особливо зараз. Він мусить знати, хто він такий насправді. Для нього це буде важкий удар, і я хочу допомогти йому.

– Чому?

– Тому що свого часу ніхто не допоміг мені, – сказала Сюзен.

– Так, але в повитух існують свої правила, – пояснила тітуня Оґґ. – Не можна розказувати про те, що було почуте або побачене. Особливо, якщо цього не хоче пані породілля.

Відьма незграбно посовгалася на кріслі, а її лице почервоніло. Вона хоче розповісти мені, знала Сюзен. Відчайдушно хоче. Але я мушу зіграти тонку гру, щоб вона узгодила це все сама з собою.

– Я не прошу називати імена, пані Оґґ, бо припускаю, що ви їх і самі не знаєте, – вела далі вона.

– Це правда.

– Але дитина…

– Послухай, панночко, я не повинна розповідати жодній живій душі про…

– Якщо це вам допоможе, то я не зовсім певна, що є саме такою душею, – сказала Сюзен. Якийсь час вона дивилася на пані Оґґ. – Але я розумію. Правила є правила, чи не так? Дякую вам за ваш час.

Сюзен підвелася й поставила збережений день назад на камінну поличку. А тоді вийшла з хатинки, зачинивши за собою двері. Хропунець чекав її біля воріт. Вона сіла на нього верхи і аж тоді почула, як прочинилися двері.

– Це те, що він сказав, – зронила пані Оґґ. – Коли давав мені яєчний таймер. Сказав: «Дякую вам за ваш час, пані Оґґ». Ну ж бо, вертайся сюди, дівчино.

Цок 

Смерть знайшов Чуму в одному з госпісів у Ллямедах. Чумі подобалися госпіталі. Там для нього завжди була якась праця.

Саме зараз він намагався зняти напис «Добре мийте руки», що висів над потрісканим тазом. Чума звів погляд.

– О, це ти, – буркнув він. – Мило? Я їм дам мило!

– Я ВИСЛАВ КЛИЧ, – повідомив Смерть.

– О. Так. Дійсно. Так, – пробурмотів явно присоромлений Чума.

– ТИ Й ДАЛІ МАЄШ СВОГО КОНЯ?

– Звичайно, але…

– У ТЕБЕ БУВ ГАРНИЙ КІНЬ.

– Чуєш, Смерте… це… бачиш, річ не в тому, що я не розумію, що ти маєш на увазі, але… Перепрошую… – Чума відступив убік, пропускаючи медсестру в білому халаті, котра пройшла поміж них, навіть не усвідомлюючи присутності двох Вершників. Але він скористався нагодою дмухнути їй у обличчя.

– Лише легенький грип, – пояснив він, побачивши вираз обличчя Смерті.

– ОТЖЕ, МИ МОЖЕМО РОЗРАХОВУВАТИ НА ТЕБЕ, ТАК?

– Щоб вирушити в путь?..

– ТАК.

– Заради Найбільшого?..

– ЦЕ ВІД НАС ОЧІКУЄТЬСЯ.

– А скільки долучилося інших?

– ТИ ПЕРШИЙ.

– Е-е…

Смерть зітхнув. Звичайно, що чимало хвороб існувало ще до того, як з’явилися люди. Але Чуму, безперечно, створили саме вони. Вони були наділені просто геніальною здатністю збиратися в натовпи, залазити в самі хащі джунглів, збирати цілі купи сміття біля криниць. А отже, Чума й сам був напівлюдиною з усіма відповідними наслідками. Він був наляканий.

– ЗРОЗУМІЛО, – сказав Смерть.

– Ти так про це говориш…

– ТИ БОЇШСЯ?

– Я… ще подумаю.

– ТАК. Я В ЦЬОМУ ВПЕВНЕНИЙ.

Цок 

Пані Оґґ хлюпнула чималу дозу бренді до свого кухля. Вона невпевнено помахала пляшкою перед Сюзен, запитливо глянувши на неї.

– Ні, дякую.

– Ну, і правильно. Правильно, – Тітуня Оґґ відставила пляшку і добряче хильнула бренді, немовби це було пиво.

– У двері постукав чоловік, – сказала вона. – Він приходив тричі, за мого життя. Останнього разу це було, ну, днів десять тому. Щоразу той самий чоловік. Йому була потрібна повитуха…

– Днів десять тому? – перепитала Сюзен. – Але ж хлопцеві принаймні шістна… – Вона зупинилася на півслові.

– Ага, второпала, – сказала пані Оґґ. – Я відразу побачила, що ти тямуща. Час не мав для нього значення. Він шукав найкращу повитуху. І було так, ніби він довідався про мене, але переплутав дату, от начебто ти або я постукала б не в ті двері. Ти розумієш, що я маю на увазі?

– Більше, ніж ви гадаєте, – відповіла Сюзен.

– Третього разу… – ще один ковток бренді… – він був у дещо збудженому стані, – вела далі пані Оґґ. – Ось чому я зрозуміла, що він звичайна людина, попри все те, що сталося згодом. Тому що він панікував, правду кажучи. Майбутні батьки часто панікують. Він благав, щоб я прийшла негайно, і що немає часу. У нього було море часу, він просто не здатен був нормально думати, бо так стається з усіма чоловіками породіль, коли настає пора. Вони панікують, бо це вже не їхній світ.

– І що сталося далі? – запитала Сюзен.

– Він посадив мене у свій, ну, щось на кшталт стародавнього фаетона, і відвіз мене до… – пані Оґґ завагалася. – Я бачила в житті багато дивних речей, до твого відома, – сказала вона так, ніби готувала ґрунт для якогось одкровення.

– Я вірю вам.

– Це був палац зі скла, – пані Оґґ глянула на Сюзен поглядом, що ніби спонукав її засумніватися в цьому. Сюзен вирішила прискорити справи.

– Пані Оґґ, один із моїх найдавніших спогадів пов’язаний з тим, що я допомагаю годувати Блідого Коня. Знаєте? Того, що надворі? Коня Смерті? Його звати Хропунець. Тому, будь ласка, не зупиняйтеся. Практично не існує межі речам, які я вважаю нормальними.

– Там була жінка… тобто, врешті-решт, була жінка, – провадила відьма. – Можеш собі уявити, як хтось вибухає на мільйони друзок? Так, припускаю, що можеш. Ну, а тепер уяви це все навспак. Ось є імла, а тоді все злітається докупи, і шусть – перед тобою жінка. А тоді шусть – і вона знову імла. І весь цей час цей звук… – пані Оґґ провела пальцем по обідку скляного кухля з бренді, і пролунали мелодійні обертони.

– Та жінка… втілювалася, а тоді знову зникала? Чому?

– Тому що була налякана, звісно! Це ж було вперше, розумієш? – пані Оґґ усміхнулася. – Особисто в мене ніколи не було з цим проблем, але я приймала багато пологів, а коли для дівчини це відбувається вперше, вона буває до смерті налякана, і коли тиск переходить у натиск, якщо ти розумієш, про що йдеться, бо так здавна кажуть повитухи, вона верещатиме і проклинатиме батька, і буде готова віддати все на світі, щоб опинитися деінде. Ну, а ця дама могла опинятися деінде. І взагалі, це все могло б погано закінчитися, якби не той чоловік.

– Чоловік, який привіз вас туди?

– Він був немовби чужоземцем, знаєш? Подібний на осердянців. Лисий як лиска. Пам’ятаю, я ще подумала: «Ти маєш вигляд як молодик, пане, але так, ніби вже дуже-дуже довго був цим молодиком, якщо не помиляюся». Зазвичай я проганяю чоловіків геть, але цей сидів, розмовляв із нею на своїй чужоземній говірці, співав їй пісні, декламував вірші, заспокоював її, і ось вона повернулася прямо з повітря, а я вже була напоготові, і все сталося на раз, два, три. А тоді вона зникла. Хоча, гадаю, й далі була там. У повітрі.

– І яка вона була на вигляд? – запитала Сюзен.

Пані Оґґ зміряла її Поглядом.

– Не забувай, що саме я могла бачити з того місця, де сиділа, – сказала вона. – Не думаю, що хтось захотів би помістити таку картинку на якомусь плакаті, якщо ти розумієш, про що я. Жодна жінка не є привабливою в такий час. Вона була молода, чорнява… – пані Оґґ долила в келих нову порцію бренді, і це означало, що пауза тривала доволі довго. – Але також вона була старою, правду кажучи. І не такою старою, як я. А по-справжньому старою.

Вона задивилася на вогонь.

– Старою, як темрява і зорі, – сказала вона, звертаючись до полум’я.

– Хлопчика залишили на порозі Гільдії злодіїв, – зронила Сюзен, порушуючи мовчанку. – Думали, мабуть, що з такими талантами він не пропаде.

– Хлопчика? Ха. Скажи-но мені, панночко… а звідки ти взяла, що це був він?

Цок 

Леді Л女жон намагалася бути сильною.

Вона ніколи не усвідомлювала, наскільки людські тіла контролюють людей. Тілам постійно чогось бракувало. Були завжди занадто гарячі, занадто холодні, занадто порожні, занадто повні, занадто втомлені…

Усе залежить від дисципліни, була вона переконана. Аудитори були безсмертні. Якщо вона не була здатна наказувати власному тілу, що йому робити, вона його не заслуговувала. Тіла були найбільшою людською слабкістю.

І органи чуття також. Аудитори мали сотні таких органів, адже кожне можливе явище треба було засвідчити й зареєструвати. А тепер їх у неї залишалося тільки п’ять. Це ж, мабуть, дуже легко було б упоратися з п’ятьма чуттями. Проте вони були підключені напряму до решти тіла! Вони не просто передавали інформацію, але і ставили вимоги!

Вона проминула ятку, де торгували смажениною, і в неї з рота потекла слина! Запах давав тілу вказівку їсти без жодної консультації з мозком! І це ще не було найгіршим варіантом! Мозок сам продукував власні думки!

А це вже було найважче. Мішечок з вологою речовиною поза її очима діяв незалежно від своєї господині. Він отримував інформацію від почуттів, звіряв її з пам’яттю і пропонував варіанти. А його приховані частини інколи навіть намагалася отримати контроль над ротом! Люди не були індивідуумами, у кожному з них містився цілий комітет!

Деякі члени цього комітету були темними і кривавими варварами. Вони долучилися до мозку ще перед початком цивілізації, а дехто навіть перед появою людства. І та частина, що відповідала за зв’язне, інтегральне мислення, мусила боротися в темряві мозку за здобуття права голосу!

Всього лише через пару тижнів перебування в людському тілі сутність, якою була леді Л女жон, мала вже серйозний клопіт з різними речами.

Їжа, наприклад. Аудитори її не споживали. Вони визнавали, що недорозвинені життєві форми мусили поглинати одне одного для здобуття енергії й будівельного матеріалу для тіла. Цей процес був, однак, на диво неефективний, тож її світлість намагалася отримувати поживні речовини прямо з повітря. Це їй вдавалося, але ця процедура була… Яке ж це слово? Ну, так… гидотна.

До того ж частина мозку не вірила в те, що отримала поживу, й наполягала на тому, що вона й далі голодна. Її нескінченне ниття заважало процесу мислення, а отже, попри все, леді Л女жон довелося ще й мати справу з проблемою, так би мовити, всіх тілесних отворів.

Аудиторам вони давно вже були відомі. Людське тіло налічує в цілому близько восьми таких отворів. Один із них виглядає нечинним, а решта багатофункціональні, хоч вуха, як це не дивно, виконують тільки одну таку функцію.

Учора вона скуштувала шматочок сухої грінки.

Це був найгірший досвід усього її існування.

Це був найінтенсивніший досвід усього її існування.

І ще щось там було. Наскільки вона могла розуміти мову чуттів, це було приємно.

Схоже, що людське почуття смаку доволі відрізнялося від того, як сприймають це почуття аудитори. Для них воно точне, виважене, аналітичне. Але людське почуття смаку створювало враження, ніби цілий світ потрапив до вашого рота. Вона мало не пів години спостерігала за феєрверками в своїй голові, аж поки згадала, що грінку треба проковтнути.

І як це людям вдається таке пережити?

Її зачаровували картинні галереї. Було очевидно, що деякі люди могли зобразити реальність таким чином, що вона ставала ще реальнішою, промовляла до глядача, збуджувала його свідомість… але як можна було забути про те, що геніальному художнику потрібно було пхати собі до рота якісь чужорідні інґредієнти? Невже люди просто звикли до цього? І це був лише початок…

Чим швидше буде виготовлено годинник, тим краще. Такі божевільні створіння просто не мали права на виживання. Вона тепер щодня відвідувала годинникаря з його бридким помічником, надаючи їм стільки допомоги, скільки могла собі дозволити, але їм завжди щось заважало зробити останній суттєвий крок до завершення…

Дивовижно! Вона могла навіть брехати самій собі! Тому що інший голос в її голові, що був частиною того темного комітету, казав: «Ти ж не допомагаєш, правда? Ти крадеш деталі, викручуєш їх… а повертаєшся щодня, тому що він так дивиться на тебе, правда?..».

Частини внутрішнього комітету, які були такими древніми, що не мали голосів, а лише напряму контролювали тіло, намагалися втрутитися. А вона намарне прагнула викинути їх геть зі своєї свідомості.

А тепер вона мала зустрітися з іншими аудиторами. Вони, як завжди, будуть пунктуальними.

Вона взяла себе в руки. Останнього часу з її очей безпричинно починала витікати вода. Вона спробувала поправити своє волосся і попрямувала до великої вітальні.

Повітря вже наповнювалося сірістю. У цьому просторі було замало місця для багатьох аудиторів, але це не малого великого значення. Один міг говорити за всіх.

Леді Л女жон відчула, як кутики її вуст автоматично піднялися вгору, коли їх з’явилося дев’ятеро. Дев’ять – це три трійки, а аудитори любили трійки. Двоє слідкуватимуть за одним. Кожна пара слідкуватиме за кожним одним іншим.

Вони не довіряють самі собі, мовив один із голосів у неї в голові. Втрутився інший голос: «Це ми, ми не довіряємо самі собі». І вона подумала: «О, так. Ми, а не вони. Я мушу пам’ятати, що я – це ми».

Один аудитор мовив, Чому немає прогресу?

Кутики її вуст знову опустилися вниз.

– Були невеличкі проблеми, пов’язані з точністю й налаштуванням, – пояснила леді Л女жон. Вона зауважила, що її руки почали легенько терти одна одну, і не могла зрозуміти, чому. Вона не давала їм такої вказівки.

Аудиторам ніколи не була потрібна мова жестів, тож вони її й не розуміли.

Один мовив, Яка природа цих…? 

Але інший один мовив, Чому ви мешкаєте в цій будівлі? У його голосі відчувався натяк на підозру.

– Тіло вимагає робити речі, які не можна робити на вулиці, – пояснила леді Л女жон, але тому, що вона вже знала дещо про Анк-Морпорк, додала: – принаймні на багатьох вулицях. Також, мені здається, що слуга годинникаря щось запідозрив. Я дозволила тілу підкоритися законам ґравітації, тому що воно так запроєктовано. І це властиво людській природі.

Один, і то був той самий один, мовив, А що означає це? 

Він зауважив фарби і мольберт. Леді Л女жон відразу пошкодувала, що забула це сховати.

Один мовив, Ви створюєте образи пігментами?

– Так. На жаль, дуже невдало.

Один мовив, З якої причини?

– Хотіла зрозуміти, як це роблять люди.

Один мовив, Це просто: око отримує інформацію, рука застосовує пігмент. 

– Я так і думала, але видається, що це набагато складніший процес…

Один, який порушив питання живопису, полинув до одного зі стільців і мовив, А це що таке?

– Це кіт. Прийшов сюди. І схоже, не хоче звідси йти.

Кіт, дикий рудий самець, смикнув щербатим вухом і зручніше згорнувся клубочком. Будь-яка істота, що вижила в анк-морпоркських провулках, з їх безпритульними болотяними драконами, псячими зграями і настирними агентами кушнірів, не вважала б за потрібне розплющувати бодай одне око заради якихось летючих нічних сорочок.

Один, який почав уже діяти на нерви леді Л女жон, мовив, А яка причина для його присутності?

– Він толерує компанію лю… подібних на людей, не вимагаючи нічого взамін, окрім їжі, води, прихистку і затишку, – відповіла леді Л女жон. – Це мене цікавить. Нашою метою є навчання, ось я й почала, як бачите, вчитися, – мала надію, що це прозвучить переконливіше для них, ніж для неї самої.

Один мовив, Коли будуть вирішені згадані вами проблеми з годинником?

– Скоро. Дуже скоро. Дуже.

Один, якого вже почала жахатися леді Л女жон, мовив, Нам цікаво, чи не навмисне ви якимось чином уповільнюєте роботу?

Леді Л女жон відчула поколювання на чолі. Чому таке відбувається?

– Ні. Чого б це я вповільнювала роботу? У цьому б не було жодної логіки!

Один мовив, Гм-м.

І аудитор мовив «Гм-м» не випадково. «Гм-м» означало щось дуже конкретне.

Він мовив далі, Ви виділяєте вологу на чолі. 

– Так. Таке стається з тілом.

Один мовив, Так. І це також мало вельми специфічне і зловісне значення.

Один мовив, Нам цікаво, чи задовге перебування в фізичному тілі не послаблює рішучість. А ще нам важко бачити ваші думки.

– Боюся, це знову проблеми з тілом. Мозок – це дуже неточний інструмент, – леді Л女жон нарешті опанувала контроль над своїми руками.

Один мовив, Так.

Інший мовив, Коли воду наливають у глечик, вона приймає форму глечика. Але вода не глечик, а глечик не вода.

– Звичайно, – погодилася леді Л女жон. І з її нутра, з темряви поза очима виринула думка, якої вона не сподівалася: «Ми, безперечно, найтупіші істоти у всесвіті».

Один мовив, Діяти самотньо погано. 

Вона сказала:

– Звичайно. – І знову з темряви вигулькнула думка: «Тепер я вже потрапила в халепу».

Один мовив, А отже, у вас будуть компаньйони. В цьому немає чиєїсь провини. Просто ніхто не повинен залишатися самотній. Коли ми разом, стаємо рішучіші. 

У повітрі замерехтіли порошинки.

Тіло леді Л女жон машинально сахнулося, а коли вона зрозуміла, що відбувається, то вже й сама відступила на пару кроків.

Вона бачила людських істот на різних стадіях життя і смерті, але спостерігати, як із сирої матерії виникає тіло, було якось на диво бентежно, коли й сама перебуваєш у подібному тілі. Це був один із тих моментів, коли мислити починав шлунок, а думав він, що йому хочеться блювати.

Шість постатей сформувалися, закліпали очима й розплющили їх. Три постаті були чоловічої статі, а три – жіночої. Вони були вбрані в аудиторські балахони відповідних людських розмірів.

Решта аудиторів подалися назад, але один мовив, Вони підуть із вами до годинникаря, і все буде сьогодні полагоджено. Вони не їстимуть і не дихатимуть. 

«Ха!», – подумав один із маленьких голосочків, з яких складалося мислення леді Л女жон.

Одна з постатей заскиглила.

– Тіло дихатиме, – сказала її світлість. – Ви не переконаєте його в тому, що повітря зайве.

Вона почула задушливі схлипи.

– Ви гадаєте, що ми можемо обмінюватися необхідними матеріалами з зовнішнім світом, і так, це правда, – провадила вона. – Але тіло цього не знає. Воно думає, що помирає. Дозвольте йому дихати.

Пролунали спазматичні вдихи й видихи.

– Зараз вам буде краще, – зронила її світлість і втішилася, коли почула внутрішній голос: «Це твої наглядачі, але ти вже сильніша за них».

Одна з постатей незграбно помацала рукою обличчя й захекано спитала:

– З ким ви розмовляєте ротом?

– З вами, – відповіла леді Л女жон.

– З нами?

– Це треба пояснити…

– Ні, – заперечив аудитор. – Цей шлях небезпечний. Ми думаємо, що тіло нав’язує мозкові спосіб думання. В цьому немає чиєїсь провини. Це просто… несправність. Ми підемо з вами до годинникаря. І зробимо це зараз.

– Але не в цьому одязі, – заперечила леді Л女жон. – Ви його налякаєте. Це може призвести до ірраціональних дій.

Запала мовчанка. Аудитори-во-плоті розгублено перезиралися.

– Ви мусите розмовляти ротами, – підказала леді Л女жон. – Свідомість перебуває в голові.

Один мовив:

– А чим поганий цей одяг? Він простого покрою, і використовується багатьма людськими культурами.

Леді Л女жон підійшла до вікна.

– Бачите людей там унизу? – запитала вона. – Ви маєте бути вбрані відповідно до міської моди.

Аудитори неохоче так і зробили, і хоч вони зберегли свою сірість, але одяг, у який вони вбралися, не привертав би тепер зайвої уваги на вулиці. Принаймні до певної міри.

– Сукні мають носити тільки ті, хто подібні на жінок, – зазначила леді Л女жон.

Ширяюча сіра постать мовила, Увага. Загроза. Одна, що називає себе леді Л女жон, може давати небезпечні поради. Увага.

– Зрозуміло, – сказав один із утілених. – Ми знаємо дорогу. Ми підемо першими.

Він наштовхнувся на зачинені двері.

Аудитори згрудилися довкола дверей, а тоді один із них зиркнув на леді Л女жон, яка усміхнулася.

– Дверна ручка, – підказала вона.

Аудитор знову повернувся до дверей, подивився на латунну ручку, а тоді обвів поглядом двері згори донизу. Вони розчинилися в порох.

– З дверною ручкою було би простіше, – сказала леді Л女жон.

Цок 

Осердя було оточене високими горами. Але не всі ті гори, що височіли над храмом, мали назви, бо їх було аж забагато. Лише боги мають достатньо часу для того, щоб найменувати всю гальку на пляжі, кожен камінчик, але богам бракує для цього терпцю.

Мідна Гора була доволі невелика, але достатньо велика, щоб отримати назву. Прокинувшись, Лобсанґ побачив її викривлену вершину, що нависала над меншими місцевими горами, силуети яких вирізнялися на тлі ранкової зорі.

Інколи богам бракує смаку. Вони розмальовують картини сходу й заходу сонця ідіотськими рожево-блакитними кольорами, і будь-який професійний художник зневажливо визнав би це мазаниною якогось завзятого аматора, який ніколи не бачив справжнього призахідного сонця. Це був саме такий схід сонця. Людина подивиться на такий схід сонця і скаже: «Та ж хіба під час справжнього сходу сонця небо може бути рожевим, як хірургічний протез?».

Хай там як, але вид був чудовий.[15]15
  Хоч і позбавлений смаку.


[Закрыть]

Лобсанґ лежав, напівзасипаний купою сухої папороті. Єті і слід пропав.

Тут була весна. Досі ще лежав сніг, але подекуди вже виднілися клаптики голої землі і пробивалася зелень. Він роззирнувся довкола і побачив, як брунькуються листочки.

Лу-Тзе стояв поодалік, дивлячись на крону дерева. Він не озирнувся, коли до нього підійшов Лобсанґ.

– Де єті?

– Він далі не пішов би. Годі сподіватися, щоб єті залишився без снігу, – прошепотів Лу-Тзе.

– Он як, – прошепотів Лобсанґ. – Е-е, а чому ми говоримо пошепки?

– Поглянь на пташку.

Вона сиділа на гілці біля чогось подібного на шпаківню і дзьобала округлий зазубрений шматочок дерева, тримаючи його кігтем.

– Мабуть, полагоджує старе гніздо, – сказав Лу-Тзе. – Не могла б такої ранньої пори року вже збудувати собі нове.

– А мені це нагадує якийсь старий ящик, – мовив Лобсанґ. Він примружився, щоб краще побачити. – Чи це старий… годинник? – додав він.

– Дивися, що дзьобає пташка, – порадив Лу-Тзе.

– Це щось подібне на… зубчасту шестірню? Але ж чому…

– Маєш добрий зір. Це, хлопче, годинникова зозуля. Молоденька, судячи з вигляду, пробує збудувати гніздечко, щоб привабити самця. Має небагато шансів… Бачиш? Переплутала цифри і почепила зігнуті стрілки.

– Птаха, яка будує годинники? Я думав, що зозуляний годинник – це годинник з механічною зозулею, яка вигулькує, коли…

– І як ти гадаєш, звідки люди набралися таких химерних ідей?

– Але ж це просто якесь чудо!

– Чому? – здивувався Лу-Тзе. – Вони ж зупиняються мало не щопівгодини, страшенно неточні, а ті бідолашні дурні самці постійно намагаються їх накрутити.

– Але ж навіть…

– Усяке трапляється в світі, – зронив Лу-Тзе. – Не варто через це зчиняти зайвий галас. Їсти щось залишилося?

– Ні. Вчора все доїли, – сказав Лобсанґ. А тоді з надією додав: – Е-е… я оце чув, що ченці вищого рівня можуть живитися, е-е, здобутою прямо з повітря життєвою енергією…

– Лише на планеті Ковбаса, мабуть, – озвався Лу-Тзе. – Ні, ми обійдемо Мідну Гору і знайдемо щось у долинах з тамтого боку. Ходімо, у нас мало часу.

Але достатньо часу, щоб розглядати пташку, подумав Лобсанґ, дозволяючи світові довкола розчинитися в синяві, і ця думка його заспокоїла.

Було легше рухатися, коли на землі не було снігу, треба було тільки уникати химерного опору, який чинили кущі й висока трава. Лу-Тзе прошкував попереду, маючи чудернацьки барвистий і нереальний вигляд на тлі побляклого ландшафту.

Вони проминули доступ до копалень ґномів, але не побачили нікого на поверхні. Лобсанґ був цьому радий. Статуї, що він їх бачив учора в селах, не були небіжчиками, він знав це, вони просто застигли в різних часових швидкостях.

Лу-Тзе заборонив йому наближатися до них, але йому це й не було потрібно. Однак відчувалося, ніби вони втручаються у щось, проминаючи ці живі статуї. Ще гірше було усвідомлювати, що вони таки рухалися, але дуже-дуже повільно…

Сонце ледве почало підніматися над обрієм, коли вони вже опинилися в тепліших лісах з узбічного боку гори. Ландшафт тут був не такий дикий. Це вже були радше гайочки, аніж дрімучі ліси. Прокладена звірями стежка, якою вони йшли, перетинала струмок у тому місці, де виднілися старі, але ще не зарослі травою сліди від возів.

Лобсанґ озирнувся, перейшовши вбрід потічок, і побачив, як вода поволі заливає сліди від його кроків, зберігаючи їхні обриси.

Його навчали розтинати час на засніжених полях високо в горах, як і решту послушників. Це робилося для того, щоб вони нічим собі не зашкодили, казали ченці, хоч ніхто так і не пояснив, чим саме вони могли собі зашкодити. І ось уперше Лобсанґ розтинав час за межами монастиря, на природі.