Текст книги "Крадій часу"

Автор книги: Террі Пратчетт

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 20 страниц)

І водночас це все було знайоме. Немовби опинився вдома. 

Скляні кімнати наповнилися звуком. Він був високий і лункий, нагадуючи обертони, які з’являються, коли проводити мокрим пальцем довкола обідка винного келиха. А ще там щось рухалося – немов якийсь серпанок у повітрі за прозорими стінами, що пересувався, майорів і… стежив за ним… 

– Що може там бути? І що ти маєш на увазі під «дивне»? – пролунав голос Лу-Тзе.

Лобсанґ закліпав очима. Ось це було дивним місцем, ось тут, цей закляклий і негнучкий світ…

А тоді це відчуття промайнуло і зблякло.

– Просто стало дивно. На якусь мить, – пробурмотів він. Його щока була вологою. Він підняв руку і торкнувся цієї вологості.

– Це тому, що вони додають до чаю оце протухле масло з молока яка, я завжди це казав, – зронив Лу-Тзе. – Місіс Космополита ніколи… А ось це справді незвично, – поглянув він раптом угору.

– Що? Що? – запитав Лобсанґ, дивлячись порожнім поглядом на вологі кінчики своїх пальців, а тоді на безхмарне небо.

– Зволікатор набрав надмірну швидкість. – Лу-Тзе змінив позу. – Відчуваєш?

– Я нічого не чую! – заперечив Лобсанґ.

– Треба не чути, а відчувати. Своїми сандалями. Овва, тепер ще один… і ще. Ти не відчуваєш цього? Оцей… це старий Шістдесят шостий, його так ніколи і не збалансували нормально. Почуємо їх за хвилину… Ой, лишенько. Дивись на квіти. Поглянь-но на квіти!

Лобсанґ обернувся.

Аїзові рослини розкривалися. Польовий жовтий осот закривався.

– Часовий витік, – мовив Лу-Тзе. – Прислухайся! Тепер ти їх чуєш, га? Вони скидають час навмання! Побігли!

Згідно з Другою Скрижаллю Колина Вічноздивованого, Колин Вічноздивований випиляв першого Зволікатора зі стовбура вамвама, вирізьбив на ньому певні символи, припасував до нього бронзове веретено і закликав Одоробла-учня. 

– Ага. Дуже гарно, вчителю, – сказав Одоробло. – Молитовне колесо, так? 

– Ні, ця річ не аж така складна, – заперечив Колин. – Вона просто зберігає і рухає час. 

– Така простенька, га? 

– І зараз я її випробую, – мовив Колин. Він крутнув її рукою в півоберта. 

– Ага. Дуже гарно, вчителю, – сказав Одоробло. – Молитовне колесо, так? 

– Ні, ця річ не аж така складна, – заперечив Колин. – Вона просто зберігає і рухає час. 

– Така простенька, га? 

– І зараз я її випробую, – мовив Колин. Цього разу він крутнув її трошки менше. 

– Така простенька, га? 

– І зараз я її випробую, – мовив Колин. Цього разу він легенько покрутив нею туди-сюди. 

– Така про-про-про Така простень-тень, га гага простенька, га? – сказав Одоробло. 

– І я її випробував, – повідомив Колин. 

– І спрацювало, вчителю? 

– Гадаю, що так, – Колин звівся на ноги. – Дай-но мені мотузку, якою ти обв’язуєш дрова. І… так, ще кісточку з тих черешень, які ти вчора назривав.

Він обв’язав пошарпаною мотузкою циліндр, а тоді кинув кісточку в багнюку. Одоробло ледве встиг відскочити вбік. 

– Бачиш оті гори? – спитав Колин, смикнувши за мотузку. Циліндр почав вертітися з м’яким гудінням. 

– О, так, учителю, – слухняно озвався Одоробло. Довкола тут практично нічого й не було, крім гір; їх було так багато, що інколи їх було неможливо побачити, бо вони заступали одна одну. 

– Скільки часу потрібно каменю? – запитав Колин. – Або глибокому морю? Ми посунемо час туди, – він підняв ліву руку над циліндром, що швидко крутився, – де він потрібніший. 

Колин подивився на черешневу кісточку. Нечутно поворушив губами, немовби намагався розв’язати якусь складну головоломку. Тоді показав правицею на кісточку. 

– Відійди, – звелів він і легесенько торкнувся пальцем циліндра.

Не чутно було жодного звуку, крім тріску повітря, що мовби розкололося, і шипіння пари з багнюки. 

Колин подивився на нове дерево і усміхнувся. 

– Я ж  казав тобі відійти, – мовив він. 

– Я, е-е, зараз спущуся тоді, так? – пролунав голос з-поміж заквітчаних гілок.

– Але обережно, – застеріг Колин і тільки зітхнув, коли Одоробло гепнувся додолу, всипаний пелюстками.

– Тут завжди буде черешневий цвіт, – прорік він.

Лу-Тзе підтягнув свою мантію і спритно подріботів доріжкою, а Лобсанґ побіг слідом за ним. Здавалося, ніби пронизливе вищання лунає прямо з каміння. Підмітальник пригальмував біля ставочка з коропами, на якому тепер здіймалися химерні хвилі, і рушив далі тінистою стежечкою попри потічок. В повітря раптом зірвалися червоні ібіси…

Він зупинився, а тоді впав долілиць на плитки, якими була вимощена стежка.

– Лягай мерщій! 

Але Лобсанґ занадто швидко біг. Він почув, як щось шугонуло в нього над головою гучно й розкотисто. Він озирнувся й побачив, як останній ібіс почав падати згори, зменшуватися й губити пір’я, оточений ореолом блідо-блакитного сяйва. Птах верескливо пискнув і зник із гучним ляскотом.

Але не зник остаточно. Кілька секунд траєкторію його польоту наслідувало яйце, але, зрештою, й воно впало на каміння й розбилося.

– Час навмання! Скоріше, швидше! – крикнув Лу-Тзе. Він знову звівся на ноги, кинувся до декоративної решітки у скелі перед ними і, несподівано явивши неабияку силу, вирвав її прямо з каменю.

– Там невелике провалля, але якщо перекотитися, коли впадеш, усе буде гаразд, – попередив він, протискаючись у отвір.

– А куди це веде?

– До Зволікаторів, звичайно!

– Але ж послушникам заборонено там опинятися під загрозою смерті!

– Який збіг, – зронив Лу-Тзе, тримаючись за край лише кінчиками пальців. – Бо якщо ти залишишся тут, тебе також чекає вірна смерть.

Він провалився кудись у темряву. За якусь мить знизу долинула не зовсім просвітлена лайка.

Лобсанґ заліз у отвір, повис на кінчиках пальців, тоді відпустив їх, полетів униз і перекрутився, коли впав на землю.

– Молодець, – похвалив його звідкілясь із напівпітьми Лу-Тзе. – Коли є сумніви, вибирай життя. Сюди!

Перехід закінчився широким коридором. Шум тут був просто оглушливий. Щось механічне билося в агонії.

Почувся гучний тріск, а невдовзі залунали голоси.

З-за рогу вибігли кілька десятків монахів у традиційних мантіях, але з товстими корковими шоломами на голові. Майже всі вони верещали. Деякі найрозумніші не витрачали марно сили на крики, намагаючись якомога швидше долати відстань. Лу-Тзе схопив одного з них за руку, хоч той намагався вирватися.

– Відпустіть мене!

– Що сталося?

– Забирайтеся звідси, поки вони всі не накрилися!

Монах вивільнився і помчав услід за іншими.

Лу-Тзе нахилився, підняв коркового шолома, що впав на землю, і врочисто подав його Лобсанґу.

– Насамперед здоров’я і безпека, – сказав він. – Дуже важливо.

– А це мене захистить? – запитав Лобсанґ, одягаючи шолом.

– Не дуже. Але якщо знайдуть твою голову, можливо, її зможуть розпізнати. Коли зайдемо в залу, нічого там не рухай.

Лобсанґ очікував побачити якусь склепінчасту величну споруду.

Про Залу Зволікаторів говорили так, ніби це було щось на кшталт величезного собору. Але наприкінці коридора він міг побачити лише пелену синього диму. І тільки коли його очі призвичаїлися до вируючої імли, він зміг розрізнити найближчий до нього циліндр.

Це був суцільний кам’яний стовп близько трьох метрів завширшки і шести метрів заввишки. Він так швидко крутився, що видавався якоюсь невиразною плямою. Повітря довкола нього мерехтіло сріблисто-синіми іскорками.

– Бачиш? Вони скидають! Сюди! Швидко!

Лобсанґ побіг за Лу-Тзе і побачив, що там були сотні… ні, тисячі циліндрів, деякі з яких сягали аж до вигнутого даху цієї печери.

Тут ще й досі були ченці, які бігли до колодязів і верталися з відерцями води, яка оберталася в пару, коли вони заливали нею задимлені кам’яні підшипники в основі циліндрів.

– Ідіоти, – пробурмотів підмітальник. Він приставив руки до вуст і закричав:

– Де наглядач?

Лобсанґ показав на край дерев’яного подіуму, вбудованого в стіну зали.

Там лежав напівзогнилий корковий шолом і пара старезних сандалій. Поміж ним була купка сірого пороху.

– Бідолаха, – зітхнув Лу-Тзе. – П’ятдесят тисяч років одним махом, – він знову сердито глянув на ченців, що розбігалися навсібіч. – Може, нарешті зупинитесь і підійдете сюди! Я не проситиму двічі!

Дехто з них утер з очей піт і рушив до подіуму, почувши з полегшею принаймні якийсь наказ, а за їхніми спинами вищали Зволікатори.

– Так воно краще! – гукнув Лу-Тзе, коли до цих монахів почали долучатися й інші. – А тепер слухайте мене! Це просто каскадна перенапруга! Ви всі про неї чули! Ми можемо з нею впоратися! Треба тільки перехресно з’єднати майбутності й минулості, насамперед найшвидші…

– Бідолашний містер Шобланґ уже це пробував, – зронив якийсь монах. Він показав на скорботну купку.

– Тоді мені потрібні дві команди… – Лу-Тзе замовк. – Ні, в нас мало часу! Зробимо це ногами, як звикло! Одна людина до кожного веретена, вдаряєте стрижень, коли я скажу! Бути готовими, коли я називатиму числа!

Лу-Тзе видерся на подіум і обвів поглядом комутатор з дерев’яними шпульками. Над кожною з них висів у повітрі червоний або синій ореол.

– Який безлад, – мовив він. – Який тут безлад. 

– А що вони означають? – запитав Лобсанґ.

Лу-Тзе провів руками над шпульками.

– Отже. Ті з червоним забарвленням розмотують час, прискорюють його, – пояснив він. – А ті, що з синім, змотують час, уповільнюють його. Яскравість кольору залежить від швидкості процесу. Але зараз вони всі крутяться безладно, бо перенапруга їх відрізала, розумієш?

– Відрізала від чого?

– Від навантаження. Від світу. Бачиш там угорі? – він показав рукою на двійко довгих стелажів, що тягнулися вздовж усієї стіни печери. На кожному стелажі містилися поворотні заслінки, один ряд синіх, а другий – темно-червоних.

– Чим яскравіший їхній колір, тим більше змотується або розмотується час?

– Молодчина! Їх треба збалансувати! І для цього ми паруємо веретена, щоб вони змотували й розмотували навзаєм одне одного. Нейтралізували самі себе. Бідолаха старенький Шобланґ намагався, мабуть, знову їх запустити в дію. Це неможливо, принаймні не під час каскаду. Треба дочекатися, поки все зупиниться, а тоді вже наводити лад, – він подивився на шпульки, а тоді на юрбу ченців. – Гаразд. Ось ти… 128 і 17, а тоді 45 і 89. Починай. А ти… 596 і, дай-но подумати… так, 402…

– Сімсот дев’яносту! – вигукнув Лобсанґ, показуючи на шпульку.

– Що-що?

– Сімсот дев’яносту!

– Не мели дурниць. Вона ще розмотується, хлопче. Має бути чотириста друга, ось тут.

– Сімсот дев’яноста зараз почне знову змотувати час!

– Вона ще яскраво-блакитна.

– Зараз почне змотувати. Я це знаю. Тому що… – послушник провів пальцем понад рядами шпульок, завагався на мить, а тоді показав на шпульку з другого боку від комутатора, – вона парує свою швидкість з отією.

Лу-Тзе придивився пильніше.

– Написано: «Так ось де собака заритий!» – прорік він. – Вони формують природну інверсію, – він скоса зиркнув на Лобсанґа. – Ти часом не чиясь реінкарнація, га? У цих краях це нерідко стається.

– Я не думаю. Просто це… очевидно.

– Якусь хвилину тому ти взагалі про це нічого не знав!

– Так, так, але коли вже побачив… це ж очевидно.

– Справді? Аж так? Гаразд. Тоді цей комутатор твій, вундеркінде! – Лу-Тзе відступив на крок.

– Мій? Але ж я…

– За роботу! Це наказ.

На якусь мить Лобсанґа немовби вповило синє сяйво. Лу-Тзе було цікаво, скільки часу він загорнув довкола себе в цю секунду. Принаймні досить, щоб усе обміркувати.

Тоді хлопець назвав з пів десятка спарених чисел. Лу-Тзе повернувся до ченців.

– Покваптеся, хлоп’ята. За комутатором містер Лобсанґ! А ви тільки слідкуйте за підшипниками!

– Але ж він послушник… – почав був один із монахів, але замовк і сахнувся, побачивши вираз обличчя Лу-Тзе. – Гаразд, Підмітальнику… гаразд…

За мить почувся ляскіт перемичок, що займали відповідні місця. Лобсанґ назвав наступний ряд чисел.

Поки монахи бігали до масляних ям по мастило, Лу-Тзе стежив за найближчою колоною. Вона й далі стрімко вертілася, але він був певний, що може вже побачити на ній різьблення.

Лобсанґ знову обвів поглядом комутатор, а тоді спочатку подивився на гуркітливі циліндри, а тоді на ряди заслінок.

Лу-Тзе знав, що про це ніде й нічого не написано. Цьому було неможливо навчити в класі, хоч вони і пробували. Добрий майстер-веретенник пізнавав усе на практиці, ступнями власних ніг, бо теорія тут мало чим могла б допомогти. Він навчався відчувати потоки, сприймати ряди Зволікаторів як часові западини або фонтани. Старий добрий Шобланґ міг витягти з класу пару годин згаяного знудженими учнями часу без того, щоб вони це навіть помітили, і акуратно скинути його за тисячі миль до якоїсь майстерні, працівникам якої цього часу бракувало.

А ще був той трюк із яблуком, яким він полюбляв дивувати своїх підмайстрів. Він клав його перед ними на стовпчик, а тоді вистрілював у нього часом з одного з маленьких веретен. Там миттєво з’являвся гайочок маленьких миршавих деревець, які відразу розсипалися в порох. Ось, що станеться з вами, якщо припуститесь помилки, казав він.

Лу-Тзе глянув на купку сірого пороху під напівзотлілим шоломом, проходячи повз нього. Хтозна, можливо, він саме так і волів відійти…

Вищання виснаженого каменю примусило його звести погляд угору.

– Змащуйте підшипники, чортяки ви ледачі! – заволав він, пробігаючи повз ряди. – І слідкуйте за поперечками! Не торкайте шпонки! Все йде добре!

Він біг, не відводячи очей від колон. Вони вже не вертілися абияк. Тепер вони робили це цілеспрямовано.

– Здається, ти перемагаєш, хлопче! – гукнув він до постаті на подіумі.

– Так, але я не можу все збалансувати! Намоталося забагато часу, і нема куди його діти!

– Як багато?

– Майже сорок років!

Лу-Тзе подивився на заслінки. Сорок років – цілком можливо, але ж хіба…?

– Скільки? – перепитав він.

– Сорок! Вибачте! Немає до чого їх додати!

– Нема проблем! Відводь їх! Зменшуй навантаження! Ми завжди зможемо їх витягти пізніше! Скидай!

– Куди?

– Знайди велику ділянку з морем! – підмітальник показав на примітивну карту світу, намальовану прямо на стіні. – Чи знаєш ти, як… Чи можеш ти побачити, як правильно їх закрутити і спрямувати?

І знову в повітрі сяйнуло блакиттю.

– Так! Думаю, що так!

– Я так собі й уявляв! Як будеш готовий, дій!

Лу-Тзе похитав головою. Сорок років? І його ще турбували сорок років? Та ж сорок років – це ніщо! Підмайстри он скинули перед цим п’ятдесят тисяч років. Ось у чому була перевага моря. Воно собі залишалося великим і мокрим.

Завжди було і завжди буде великим і мокрим. Можливо, звісно, що рибалки почнуть виловлювати якусь чудернацьку вусату рибу, залишки якої вони досі бачили хіба що скам’янілими, але хто переймається тим, що могло статися з косяком якоїсь там тріски?

Змінився звук.

– Що ти робиш?

– Я знайшов місце під номером 422! Там може вміститися сорок років! Немає сенсу гаяти час намарне! Я поверну його зараз!

Знову відбулася зміна тону.

– Вдалося! Я певний, що мені вдалося!

Деякі великі циліндри вже майже зупинилися. Лобсанґ тепер рухав ручками на комутаторі швидше, ніж ошелешений Лу-Тзе міг прослідкувати. А вгорі почали одна по одній закриватися заслінки, демонструючи замість кольорів почорнілу від віку деревину.

Ніхто у світі не міг би бути таким точним!

– Ти вже перейшов до місяців, хлопче, до місяців! – вигукнув він. – Так і тримай! Ні, оце так нічого собі, ти перейшов до днів… до днів! Слідкуй за мною!

Підмітальник побіг до кінця зали, де були менші Зволікатори. Час тут був дуже точно налаштований на циліндрах із крейди, дерева та інших недовговічних матеріалів. На подив Лу-Тзе, деякі з них уже сповільнялися.

Він побіг проходом поміж дубовими колонами заввишки в метр або й менше. Але навіть ті Зволікатори, які намотували час годинами і хвилинами, беззвучно зупинялися.

Почувся скрип.

Біля нього крутився дзиґою, поскрипуючи підшипниками, останній маленький крейдяний циліндр.

Лу-Тзе підступив крадькома до нього, не відводячи пильного погляду, й підняв угору руку. Цей скрип був останнім тут звуком, якщо не враховувати поодинокий дзенькіт підшипників, що охолоджувалися.

– Майже закінчили, – вимовив він. – Тепер поволіше… зачекай-но… за… че… кай…

Крейдяний Зволікатор, не більший за котушку з нитками, зробив поволі ще один оберт… і зупинився.

На стелажах закрилися останні дві заслінки.

Лу-Тзе опустив руку.

– Увага! Вимкнути комутатор! Нічого не торкатися! 

Якусь мить у залі панувала мертва тиша. Ченці дивилися на все це, затамувавши подих.

Це була позачасова мить досконалої рівноваги.

Цок 

І цієї позачасової миті привид містера Шобланґа, який бачив усю цю сцену невиразно й нечітко, немовби крізь марлю, сказав:

– Але ж це неможливо! Ви це бачили?

– БАЧИВ ЩО? – запитала темна постать у нього за спиною.

Шобланґ озирнувся.

– О, – здивувався він, а тоді додав з раптовою впевненістю:

– Ви Смерть, правда?

– ТАК. ВИБАЧТЕ, ЩО ЗАПІЗНИВСЯ.

Дух, відомий раніше під іменем Шобланґ, подивився на купку пороху, що була його мирським житлом впродовж останніх шестисот років.

– Я теж, – зронив він. А тоді штурхнув Смерть під ребро.

– Я ПЕРЕПРОШУЮ?

– Я сказав: «Вибачте, що запізнився». Бум-бум.

– ЩО ЦЕ ОЗНАЧАЄ?

– Е, розумієте… Вибачте, що я запізнився. В сенсі… померти?

Смерть кивнув.

– О, ЦЕ ЯСНО. Я НЕ ЗРОЗУМІВ, ЩО ОЗНАЧАЄ «БУМ-БУМ».

– Е, це означало, що то був жарт, – пояснив Шобланґ.

– АГА, ОН ЯК. Я ТЕПЕР БАЧУ, ЧОМУ ЦЕ БУЛО ПОТРІБНО. ФАКТИЧНО, МІСТЕРЕ ШОБЛАНҐ, ХОЧ ВИ І ЗАПІЗНИЛИСЯ, ТА ВИ ТАКОЖ І ПОСПІШИЛИ. БУМ-БУМ.

– Вибачте?

– ВИ ПОМЕРЛИ РАНІШЕ НАЛЕЖНОГО ВАМ ЧАСУ.

– Ну, так, я міг би це припустити!

– А ЧИ ВИ ЗНАЄТЕ, ЧОМУ? ЦЕ ВКРАЙ НЕЗВИЧНО.

– Я тільки знаю, що веретена почали дуріти, і я, мабуть, зарано зняв навантаження, коли одне з них перевищило межу швидкості, – сказав Шобланґ. – Але, чуєте, як вам той хлопець, га? Ви тільки гляньте, що він зробив з тими чортяками, як вони в нього затанцювали! Хотів би я, щоб у мене був такий учень! Та що я таке кажу? Він міг би і мені дати пару підказок!

Смерть роззирнувся.

– ПРО КОГО ЦЕ ВИ?

– Та ж про того хлопця на подіумі, бачите?

– НІ, НА ЖАЛЬ, НІКОГО ТАМ НЕ БАЧУ.

– Що? Та ж подивіться, він ось там! Стирчить, як ніс на вашому обли… Ну, очевидно, що не на вашому обличчі…

– Я БАЧУ, ЯК РУХАЮТЬСЯ КОЛЬОРОВІ РУЧКИ…

– Ну, а хто ж їх рухає, як ви гадаєте? Тобто, ви ж дійсно Смерть, чи не так? Я думав, що ви всіх можете бачити!

Смерть задивився на шпульки, що аж витанцьовували.

– ВСІХ… КОГО ПОТРІБНО БАЧИТИ, – мовив він. Дивився, не відводячи погляду.

– Гм, – нагадав про себе Шобланґ.

– О, ТАК. НА ЧОМУ МИ ЗУПИНИЛИСЯ?

– Чуєте, якщо я, е-е, трохи поспішив, то чи не могли б ви…

– УСЕ, ЩО СТАЛОСЯ, ЗАЛИШАЄТЬСЯ СТАЛИМ.

– Що це за така філософія?

– ЄДИНА, ЯКА ДІЄ. – Смерть дістав піскового годинника і перевірив його. – БАЧУ, ЩО ЧЕРЕЗ ЦЮ ПРОБЛЕМУ ВИ ЩЕ СІМДЕСЯТ ДЕВ’ЯТЬ РОКІВ НЕ ЗМОЖЕТЕ РЕІНКАРНУВАТИСЯ. МАЄТЕ, ДЕ ЗУПИНИТИСЯ?

– Зупинитися? Я ж помер. Це ж не те саме, що забути ключі від власного будинку! – обурився Шобланґ, який почав блякнути.

– МОЖЕ, ВАС МОЖНА ПІДШТОВХНУТИ ДО ЯКОГОСЬ СКОРІШОГО НАРОДЖЕННЯ?

Шобланґ пропав.

Цієї позачасової миті Смерть ще раз уважно придивився до зали з веретенами…

Цок 

Крейдяний циліндр знову почав крутитися, легенько порипуючи.

Один по одному також почали обертатися дубові Зволікатори, набираючи на себе зросле навантаження. Цього разу не було чути вищання підшипників. Вони вертілися поволі, мов підстаркуваті балерини, сюди й туди, знімаючи напругу в той час, як мільйони людей у зовнішньому світі деформували час, викривлюючи його згідно з власними примхами. Зволікатори рипіли, наче чайні вітрильники-кліпери, що оминають Мис Гніву під подувами легенького вітерця.

Тоді захарчали великі кам’яні циліндри, підбираючи час, з яким не годні були впоратися їхні менші побратими. Рипіння тепер супроводжувалося гуркотом, але він і далі був м’який і контрольований…

Лу-Тзе поволі опустив руку і випростався.

– Гарний і акуратний перехід, – сказав він. – Усі попрацювали добре, – він повернувся до приголомшених захеканих монахів і підкликав до себе найстаршого.

Лу-Тзе витягнув з-за вуха зім’ятий недопалок цигарки і мовив:

– Ну, Рамбуте Гендісайдсе, що відбулося, на твою думку, зараз?

– Е-е, ну, стався стрибок перенапруги, що вибив…

– Ні-ні, після цього, – урвав його Лу-Тзе, запалюючи сірника від підошви своєї сандалії. – Бачиш, я не думаю, що ви, хлопці, гасали довкола, мов безголові курчата, а якийсь послушник виліз на подіум і виконав найкращий і найплинніший варіант збалансування, який я будь-коли бачив у житті. Цього просто не могло статися, бо такі речі не стаються ніколи. Правильно я кажу?

Монахи, що відповідали за роботу Зволікаторів, не належали до видатних політичних мислителів храму. Їхня робота полягала в тому, щоб доглядати, змащувати, розбирати і збирати, виконуючи вказівки людини на подіумі. Рамбут Гендісайдс насупив брови.

Лу-Тзе зітхнув.

– Бачиш, я думаю, що насправді, – підказав він, – ви, хлоп’ята, продемонстрували свої найкращі якості, а ми з цим юнаком були просто захоплені вашою вправністю і практичними навичками. Абат буде вражений і пускатиме радісні бульки. Ви заслужили право отримати на вечерю додаткові пельмені-момо до вашого супу-тхукпи, якщо правильно мене зрозуміли.

Гендісайдс поринув думками аж до самої верхівки свого ментального флагштока, звідки його молитви злетіли до небес. Він вишкірився посмішкою.

– Проте, – підступив ближче і понизив голос Лу-Тзе, – невдовзі я, мабуть, знову сюди завітаю, бо схоже, тут треба добре все підмести, і якщо за тиждень я побачу, що ви й далі ледарюєте і не бажаєте підняти свої зади, ми з вами… побалакаємо.

Посмішку немов корова язиком злизала.

– Так, Підмітальнику.

– Вам треба все перевірити і подбати про підшипники.

– Так, Підмітальнику.

– І нехай хтось змете звідси містера Шобланґа.

– Так, Підмітальнику.

– Ну, от і добре. Ми з юним Лобсанґом будемо вже йти. Ви добре його просвітили.

Він узяв упокореного Лобсанґа за руку й повів його до виходу з зали попри довгі ряди Зволікаторів, що тихенько гуділи й оберталися. Високо вгорі попід стелею ще й далі висіла пелена блакитного диму.

– Воістину написано: «В мене мало очі на лоба не вилізли», – пробурмотів він, поки вони піднімалися похилим коридором. – Ти зауважив ту інверсію, перш ніж вона почалася. Бо я б закинув нас у наступний тиждень. І це принаймні.

– Вибачте, Підмітальнику.

– Вибачте? Та ти не мусиш просити вибачення. Я не знаю, хто ти такий, синку. Ти занадто спритний. Ти почував себе там, як риба у воді. Тобі не потрібно навчатися тим речам, які інші люди роками намагаються освоїти. Навіть старий Шобланґ, нехай він реінкарнується в якомусь гарному і теплому місці, навіть він не спромігся би збалансувати все до секунди. Без перебільшення, до єдиної секунди. І це в усьому бісовому світі! – він здригнувся. – Моя тобі підказка. Не афішуй цього. Люди часом дивно ставляться до подібних речей.

– Так, Підмітальнику.

– І ще одне, – додав Лу-Тзе, виходячи на світло. – Що сталося якраз перед тим, як Зволікатори немовби зірвалися з ланцюга? Ти щось відчув?

– Не знаю. Мені просто здалося, що… все на мить пішло шкереберть.

– Таке траплялося раніше?

– Ні-і. Але трохи було подібне на те, що сталося в залі Мандали.

– Отже, нікому про це не говори. Більшість старійшин тепер, мабуть, навіть не знають, як функціонують веретена. Ніхто про це давно вже не дбає. Ніхто не звертає увагу на те, що занадто добре працює. У давні часи, звичайно, нас ніхто б навіть не прийняв у монахи без того, щоб провести шість місяців у залі, змащуючи все, чистячи і налагоджуючи. І ми ставали майстрами своєї справи! А тепер вас навчають тільки послуху і космічній гармонії. Але ж колись ми здобували ці знання в цих залах. Ми добре засвоювали, що якщо не відскочити вбік, коли хтось кричить: «Викид!», можна було отримати пару років у найболючішому місці, і що немає кращої гармонії, ніж плавне обертання всіх веретен.

Коридор завів їх угору, до головного храмового комплексу. Довкола досі було чимало людей, які прямували до залу Мандали.

– Ти певний, що зможеш на це ще раз подивитися? – поцікавився Лу-Тзе.

– Так, Підмітальнику.

– Гаразд. Тобі краще знати.

Балкони, що височіли над залою, були заповнені ченцями, проте Лу-Тзе ввічливо, але рішуче розштовхував усіх мітлою, пробираючись далі. Старші монахи скупчилися біля самого краю.

Його помітив Рінпо.

– Ага, Підмітальнику, – привітався він. – Було забагато пороху, що ви так запізнилися?

– Веретена почали дуріти і перевищувати швидкість, – пробурмотів Лу-Тзе.

– Так, але ж вас викликав сам абат, – докірливо мовив аколіт.

– Колись, – сказав Лу-Тзе, – усі стрімголов летіли б до зали, почувши гонги.

– Так, але…

– БР-Р-Р-Рбр-р-р-рбр-рр-р, – заволав абат, і Лобсанґ тепер побачив його у слінгу на спині в аколіта, з мережаною гостроверхою шапочкою на голові, що вберігала його від застуди. – Лу-Тзе завжди віддавав перевагу практичному підходу БР-Р-Рбр-р-р, – він відригнув рештками молока прямо у вухо аколіта. – Я радий, що все владналося, Лу-Тзе.

Підмітальник уклонився, тоді як абат почав лупцювати аколіта по голові дерев’яним ведмедиком.

– Історія повторилася, Лу-Тзе. ДумДумБ-Б-БР-Р-Р… 

– Скляний годинник? – запитав Лу-Тзе.

Старші ченці охнули.

– Звідки вам це знати? – здивувався головний аколіт. – Ми ще не перезапустили Мандалу!

– Написано ж: «Я просто нюхом це відчуваю», – сказав Лу-Тзе. – Наскільки мені відомо, таке трапилося з усіма веретенами лише одного разу. Вони всі наче показилися. Часовий зсув. Знову хтось будує скляного годинника.

– Але ж це неможливо, – заперечив аколіт. – Ми знищили всі сліди!

– Ха! Написано ж: «Я не такий вже й зелений, як ця капуста!» – зронив Лу-Тзе. – Щось таке неможливо знищити. Воно просочується. В казки. У сни. В малюнки на печерних стінах, будь-куди…

Лобсанґ подивився на підлогу Мандали. Монахи обступили низку високих циліндрів у дальньому кінці зали. Вони були подібні на Зволікатори, але поволі обертався лише один, найменший. Інші були нерухомі, і тепер на них було добре видно безліч карбованих символів, що вкривали їх знизу доверху.

Сховище узорів. Така думка промайнула йому в голові. Ось де зберігаються візерунки Мандали, щоб мати змогу відтворюватися. Сьогоднішні узори на маленькому циліндрі, а на великих – довготривале зберігання.

Унизу під ним Мандала йшла брижами, на її поверхні снували кольорові смуги і уривки взорів. Один із монахів удалині щось вигукнув, і маленький циліндр зупинився.

Розсипчасті піщинки вгамувалися.

– Ось який це мало вигляд двадцять хвилин тому, – сказав Рінпо. – Бачите там оту блакитно-білу цяточку? А тоді вона починає розростатися…

– Мені це знайомо, – зронив Лу-Тзе. – Коли це сталося раніше, я був там, чоловіче! Ваша світлість, нехай вони запустять послідовність зі старим Скляним годинником! У нас мало часу!

– Я справді думаю, що ми… – почав був аколіт, але не договорив, отримавши удар іграшковою гумовою цеглинкою.

– Хоцюкакухоцю якщо Лу-Тзе має рацію, ми не можемо гаяти часу, добродії, а якщо він помиляється, тоді цього часу в нас аж забагато, правда? Какувзехоцюхоцю! 

– Дякую вам, – сказав підмітальник. Він склав долоні рупором. – Гей, ви! Увага! Другий шпиндель, четвертий бхінґ, довкола дев’ятнадцятої ґупи! Негайно!

– За всієї поваги я справді мушу заперечити, ваша світлість, – запротестував аколіт. – Ми готувалися, що треба робити в таких надзвичайних ситуаціях, як…

– Так, я знаю все про підготовчі процедури на випадок аварій, – урвав його Лу-Тзе. – Але завжди чогось не врахуєш.

– Дурниці! Ми докладаємо величезних зусиль для…

– І завжди залишаєте поза увагою трикляті аварійні ситуації, – Лу-Тзе знову повернувся лицем до зали і збентежених працівників. – Готові? Добре! Виводьте на підлогу і негайно! Інакше мені доведеться спуститися до вас! А я б не хотів цього робити!

Чоловіки заметушилися довкола циліндрів, і новий візерунок змінив той, який був унизу під балконом. Лінії й кольори опинилися в інших місцях, але блакитно-біле коло залишалося в центрі.

– Ось, – мовив Лу-Тзе. – Це було менш ніж за десять днів перед тим, як пробив годинник.

Усі ченці мовчали як риби.

Лу-Тзе похмуро усміхнувся.

– І через десять днів…

– Зупинився час, – додав Лобсанґ.

– Можна і так сказати, – зронив Лу-Тзе. Його обличчя почервоніло.

Один із монахів поклав йому руку на плече.

– Усе гаразд, Підмітальнику, – сказав він заспокійливо. – Ми знаємо, що ви не змогли вчасно встигнути.

– Встигати вчасно – це те, що від нас очікують, – мовив Лу-Тзе. – Я вже був майже біля тих клятих дверей, Чарлі. Забагато зáмків, замало часу…

За його спиною Мандала знову почала поволі вимірювати теперішнє.

– Вашої провини там не було, – додав монах.

Лу-Тзе вивільнився з-під його руки і повернувся до абата, що визирав з-поза плеча головного аколіта.

– Я прошу дозволу прямо зараз почати розслідування, ваша світлість! – звернувся він. Тоді постукав себе по переніссю. – Я відчуваю це нюхом! Чекав цього всі ці роки! Я не зраджу ваших сподівань цього разу!

Абат мовчазно видув губами бульку.

– Це знову буде в Убервальді, – майже благально вимовив Лу-Тзе. – Це там вони експериментують з електрикою. Мені там знайомий кожен дюйм! Дайте мені пару чоловіків, і ми задушимо це в зародку!

– Бабабабаба… Це потребує обговорення, Лу-Тзе, але ми вдячні вам за пропозицію бабабаба, – мовив абат. – Рінпо, я хочу, щоб усі бдумбдумбдум старші польові ченці зібралися в Кімнаті Тиші через п’ять бабаба хвилин! Чи веретена працюють бдумбдум гармонійно?

Один із монахів підняв голову від сувою, який йому перед тим подали.

– Схоже, що так, ваша світлість.

– Мої вітання майстру комутатора ЦЮЦЮ!

– Але Шобланґ помер, – пробурмотів Лу-Тзе.

Абат перестав видувати бульки.

– Це сумна новина. І він, наскільки я розумію, був вашим приятелем.

– Цього не повинно було статися, – пробурмотів підмітальник. – Не повинно було.

– Заспокойтеся, Лу-Тзе. Я незабаром поговорю з вами. Цюцю! – Головний аколіт, отримавши удар по вуху гумовою мавпочкою, поквапився геть.

Юрба ченців, які почали розходитися, потроху зменшувалася. Лу-Тзе і Лобсанґ залишилися на балконі, дивлячись на Мандалу, що вкривалася брижами. Лу-Тзе прокашлявся.

– Бачиш оті веретена з самого кінця? – запитав він. – Отой малий фіксує взори дня, а тоді все найцікавіше зберігається у великих веретенах.

– Я щойно передзгадав, що ви це мені скажете.

– Гарне слово. Гарне слово. Хлопчина має талант. – Лу-Тзе понизив голос. – За нами ніхто не стежить?

Лобсанґ роззирнувся.

– Тут є ще трохи людей.

Лу-Тзе знову заговорив нормальним голосом. – Ти щось чув про Великий Крах?

– Лише плітки, Підмітальнику.

– Еге ж, пліток є чимало. Щось типу «День, коли зупинився час». – Лу-Тзе зітхнув. – Знаєш, більшість речей, яких тебе навчають, брехня. Так і має бути. Інколи, якщо довідатися відразу всю правду, її важко збагнути. Ти добре знав Анк-Морпорк, правда? Ходив колись у оперний театр?