Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 19 страниц)

5
За дев’ятнадцять років до цього.
10 квітня 1991 року.

Востаннє вони бачилися кілька місяців тому.

Олежик. Добрий, милий, смішний, кароокий Олежик. Хто він для Олі? Хороший знайомий? Друг? Та ні. Більше. Це він урятував її від страшних думок, що переслідували Олю після смерті Ігоря. Якби не Олег, вона б, мабуть, так і не змогла більше жити нормальним життям.

Ігор не снився їй, напевно, ще з позаминулої осені. Відколи в її житті з’явився Олег. Його щирий, майже дитячий сміх володів дивовижною здатністю відганяти привидів, навіть таких сильних, як бліде і стомлене обличчя двоюрідного брата. Та остання сварка з Іваном, а слідом за нею – провалений іспит в універі знову загнали її в депресію.

Коли вона востаннє розмовляла з Олегом, обличчя брата вже майже стерлося з її пам’яті. Сумне й холодне, воно дедалі більше розмивалося, випаровувалось, тануло – як туман у променях вранішнього сонця. Білий, як сніг – саме таким Оля запам’ятала Ігоря. Тонка, як папір, шкіра утопленика, що мерехтіла у світлі свічок. Такі ж тонкі руки, що, перехрещені, лежали на грудях. І білий, наче молоко, весільний костюм. Братові тоді заледве виповнилось двадцять два...

Раніше він часто приходив у її сни – утопленик із живими очима. Той же костюм і білі руки. Навіть свічка на грудях. Ігор лежав у труні, у порожній темній кімнаті, втупивши в неї злий, повний ненависті холодний погляд, і щось шепотів. Навколо не було більше нікого.

Коли Оля згадувала ці сни, її настрій надовго псувався. Радість від прогулянки змінювалась внутрішнім криком. Тануло над бруківкою перше квітневе тепло, розчинялася в спогадах срібляста сніжинка перехресть. Навіть сонце, здавалось, падало на місто і вмирало, втопившись у вугільній чорноті щойно залитого асфальту.

А потім ішов дощ. Синюватий, холодний, сонний, солоний дощ, від якого чомусь часто відгонило намулом.

«Чекай мене на головній площі, біля входу на ринок!»

Це було останнє, що сказав Олег, перед тим, як покласти трубку.

А потім вони зустрілися. Не стримуючи радості, Оля повисла на шиї у високого, чорнявого юнака в легкій червоній куртці. У відповідь він міцно стиснув її в обіймах, та так, що аж захрустіли кістки.

– Ти приї-і-іхала!

– ...а тоді вона каже: чекаємо вас завтра, о цій порі. При собі мати змінне взуття і запасні шкарпетки.

– ...ось там, бачиш, біля великого жовтого будинку... я тільки вийшла, а він підбігає і кричить: подайте на...

– ...минулого року тут затопило весь квартал...

– ...ти глянь, який жирний кошак!

– ...мріяв про собаку, але мама не дозволяла.

– ...завалила два іспити, бо погиркалася з викладачем...

– ...хочеш морозива?

Вони ішли по вулиці, час від часу налітаючи на перехожих і розганяючи сонних, вгодованих голубів, що перекочувались по асфальту, як смішні пернаті м’ячики.

– Та не відмовлюся.

– Добре, тоді я зараз повернусь.

Оля зайшла в антикварну крамничку, а Олег зник десь за рогом.

Ви, здається, загубили ключі?

– Що, вибачте?

Оля здивовано зиркнула на продавця – підстаркуватого, міцно збитого дядька з ледь помітною лисиною, але він чомусь удостоїв її таким нищівним поглядом, що їй захотілось втиснути голову в плечі, а ще краще – злитися з інтер’єром.

– Питаю, будете щось брати чи ні? Ми зачиняємось через 5 хвилин!

– О, перепрошую!

Хм... Може, справді придбати щось на пам’ять? Наприклад, цей тонкий, гарний ключик зі змійкою. Його можна почепити на ланцюжок і носити, як медальйон.

– Дівчино, ви мене чуєте?!

– Так, звісно! Ось цей ключ, будь ласка...

– Непоганий вибір. З вас десять карбованців.

– Скільки?! Ви знущаєтесь? Звідки в студентки десять карбованців?

– А що ви хотіли? Це ж срібло!

– Торгуватись можна?

– Ні!

– Чого? У всіх антикварних крамницях можна, а у вас – ні?

– А у нас – ні! Ми зачиняємось! Або платіть, або вимітайтесь!

– А ви мені не грубіяньте! – буркнула Оля, відрахувала 10 карбованців з тих, що відкладала на нові чобітки, і, міцно стиснувши в долоні срібний ключик, пішла геть.

«Який неприємний чолов’яга! – подумала вона, ховаючи ключ в кишеню. – І як його ще не звільнили?»

 
Котилася торба
З високого горба,
А в тій торбі паляниця...
 

– Що, вибачте?

Оля спантеличено подивилась на дідуся, який проходив мимо і щось їй сказав.

Дідусь повернув голову, роззявив рота – і раптом ні з того, ні з сього замахнувся на неї рукою, мабуть, збираючись вдарити. Оля злякано відскочила назад, але в цьому не було потреби, бо дивний дід чомусь щодуху кинувся тікати.

«Може, гаманець у когось поцупив?» – подумала Оля і озирнулась в пошуках погоні. Нікого не побачивши, полізла в кишеню перевірити, чи на місці її власний. Та, як можна було здогадатися, гаманця не було.

– Блін... Що за...?

Вона вивернула кишені, сподіваючись, що гаманець завалився за підкладку. В цю ж мить щось голосно дзенькнуло об асфальт. Оля озирнулась – і побачила, що це випав з кишені її срібний ключ.

«Чорт... Я й забула, що він там.»

В ту ж мить її ліва рука під підкладкою наткнулась на щось тверде й кутасте.

«Хух, слава богу!» – полегшено видихнула дівчина і нахилилась за ключем. Але його не було.

– Ну й куди вже ти запропастився? – розчаровано сказала вона і раптом відчула, як щось сіпнуло її за куртку. Оглянувшись, побачила білявокосе створіння років трьох-чотирьох, що запитально зиркало на неї величезними синіми очима.

– Ви зьмію загубили... Веліть... То васа...

– Змію?

У маляти в руках виднівся її срібний ключик, виваляний в якомусь багні.

– Катю...Катю! Катюшо!

Невідь звідки вибігла молода, світловолоса жінка і кинулася до маляти.

– Донечко, так налякалася! Казала ж тобі, не йди нікуди, а почекай мене біля кіоску... Ну хто ж так робить? Катю...

Присівши біля дівчинки, матуся почала поправляти на ній шапочку, а тоді взялася за пальтечко.

– Де це ти вже так забруднилася? Іржа якась, чи що... Ану дай ручки, мама їх повитирає... Так-так, ліву... Тепер праву... А це ще що таке? – і вона відібрала в малої Оліну покупку.

– Катерино, скільки тебе вчити – не піднімай із вулиці всіляке сміття, там же мікроби! Ти хочеш захворіти і потрапити в лікарню? Господи, яка гидота! Бррр!

Вона покрутила ключ і зібралася викинути геть.

– То цьоціна зьмія! – зарепетувала мала на всю вулицю.

Та було пізно... Ключ уже полетів у бік шосе. Він прокотився узбіччям і застряв у щілині водостоку. Тільки блиснула на сонці зміїна голівка, що вирізнялася красою і тонкою роботою.

Нарешті помітивши Олю, жінка розгублено закліпала віями.

– Ох, вибачте, ці діти...

А тоді взяла доньку на руки і поцокала каблучками у бік трамвайної зупинки. Дівчинка на прощання помахала їм ручкою.

– Па-па, цьоцю!

Оля помахала їй у відповідь і вийшла на проїжджу частину, щоб забрати те, що їй належить. Але ключ якогось дідька немов прикипів до граток. Проклинаючи все на світі, Оля видобула з кишені джинсів пилочку для нігтів і, дочекавшись, коли на світлофорі загориться зелений, присіла навпочіпки над водостоком.

А бідолашний дідусь досі біг, мов божевільний. Бо йому на мить здалось, що за спиною у дівчини стоять... Ні, він не міг пояснити, що саме так його налякало, але це якось було пов’язано з водою. Темною, важкою, тягучою водою, що смерділа намулом і смертю. І з чоловіками, яких вона забирала (чи, можливо, ще забере?). Коротше кажучи, якась маячня. Та тим не менше, дідусь схвильовано перехрестився, досі будучи запеклим атеїстом.

Завернувши за ріг одного з будинків, він з розгону врізався у вродливого юнака з двома порціями морозива в руках. Злегка підталий вміст вафельних стаканчиків у ту ж мить плюхнувся на тротуар, помережаний сіткою недопалків. Білі бризки заляпали дідусеве пальто і яскраво-червону куртку юнака.

– В...вибачте...

– «Прекрасно! – подумав юнак, глянувши на вершкові плями, що розросталися по рукавах, немов химерні білі квіти. – Тепер доведеться їхати додому перевдягатися.»

Він повернувся до кіоску з морозивом і купив ще дві порції. Та як тільки вийшов з-за рогу, вони знову плюхнулись на тротуар.

Оля сиділа на проїжджій частині і щось виколупувала з асфальту. Світлофор навпроти агресивно зиркав на неї червоним оком. Перший із шеренги автомобілів, що утворилась перед «зеброю», неспокійно зайорзав на місці – очевидно, червоне світло спалахнуло секунду-дві тому. Але він не був небезпечним для Олі, оскільки рухався по протилежному боці вулиці.

Проблема була в іншому.

Назустріч Олі зі скаженим завиванням сирени неслася пожежна машина. Десь горіло... Оля цього не бачила, бо «пожежка» ще була за поворотом, але Олегові було прекрасно все видно. Чорт, та водій не встигне загальмувати, навіть якщо й захоче!

Олег щодуху кинувся бігти, намагаючись випередити червоного залізного монстра. Рахунок пішов на Долі секунди – якщо він не встигне, то... Ні, він не міг про це думати.

Як голодний вовк перелітає через яругу, кидаючись на здобич, так перелетів через шосе наляканий до напівсмерті Олег. Відчуваючи під боком огидне дихання смерті, він згріб Олю в оберемок і разом із нею упав на узбіччя. Машину занесло у бік із пронизливим свистом, що вилетів з-під коліс разом із дрібненьким камінням. Вслід за цим повітря сколихнула добірна лайка водія.

– Ти здуріла чи що?! – закричав Олег їй в обличчя, хапаючи ротом повітря, наче викинута на берег рибина.

Дівчина розгублено витріщилась на нього.

– Я здуріла? Та це ти здурів! Вилетів на мене, як якесь...

– Я тобі життя врятував! Що ти робила на проїжджій частині? Взагалі клепки нема?

– Я? Я... – нижня губа в Олі підозріло затремтіла – і Олег зрозумів, що дівчина от-от розплачеться.

– Ану тихо! Тихенько! – лагідніше прошепотів Олег, притискаючи її до себе.

Та було пізно. Оля вже здригалась від ридань.

Олегова квартира дихала затишком. Акуратна вітальня із величезним фікусом біля ошатного вікна. Старенький телевізор. «Не ризикував у спальні ставити. Кажуть, для здоров’я погано.» Ворсистий килим насиченого кольору винного бордо. Невеличкий камін, викладений яскравими кахлями і увінчаний чимось схожим на срібне дзеркало. Картина на стіні – величезне поле з маками, посеред якого видніється якась незрозуміла блакитна пляма.

Стіни приємного бузкового відтінку. Криваво-червоний диван. У кутку – холодильник того ж гарячого кольору. «На кухні місця не вистачило...»

Олег походжав по кімнаті у великих кудлатих капцях. Оля розтирала мокре волосся рушником.

– Ось, тримай... Це речі сестри. Вона приблизно твоєї комплекції. Мають підійти.

Джинси виявились трохи завеликі. Зате джемпер сидів просто ідеально.

– Тобі пасує такий сонячний колір.

Через хвилину вони вже сиділи на кухні і пили чай.

– Будеш печиво?

– Не відмовлюся!

– А пиріг? Домашній... З яблуками...

– М-м... Обожнюю! Сам пік?

– Ти що, смієшся? Бабуся передала.

За вікном пішов дощ. Далеко внизу пробіг по вулиці чоловік, прикриваючись від зливи великою шкіряною текою. Спалахнуло світло вуличного ліхтаря – і золотистий промінь лизнув слизькі боки пузатих, ніби вгодовані рибини, автомобілів, що мчали кудись по мокрому шосе. Тихий, акуратний райончик. Затишний. Багато дерев. Скоро вони зацвітуть. І справді, деякі пуп’янки вже викидали із себе поодинокі білі квіточки.

– Слухай, може, музику увімкнути, га? Що ти любиш?

Оля знизала плечима.

– Давай щось на твій смак.

Поки він перебирав коробку з платівками, Оля намагалась відчистити від болота завиточки свого ключа. Вона таки встигла його виколупати, перш ніж опинитися в багнюці з Олегом.

Вони слухали музику. Говорили. Сміялися. Пили чай. Заїдали його залишками пирога. За вікном сутеніло.

Ідилію порушив телефонний дзвінок.

– Алло! Так, прийду! Звісно! Що означає – ждемо тільки тебе? Що? Сьогодні? Ні, стривай! Як це – усі уже зібрались? Чо-о-рт! Зачекай секунду... Давай я тобі передзвоню, гаразд? Через п’ять хвилин.

Олег щось показав їй на мигах.

– Тут у друга гулянка намічається. А я, довбень, чомусь був упевнений, що вона завтра! Підемо?

Через кілька хвилин Оля вже телефонувала додому.

– ...заночую у подруги... Так і передай бабусі! Так, все зі мною гаразд! Тільки на тротуарі послизнулась, але все закінчилося добре... Коліна цілі, ага! Бувай, мамо! Цілую!

Час – мов на крилах.

Ішли мокрими вулицями. Слизька бруківка тремтіла у золоті нічних ліхтарів. То тут, то там гаснули жовті квадратики вікон. Пахло озоном. Як після грози. Із переплетеного пруття придорожнього паркану лізли на тротуар великі, здичавілі кущі.

Вони підійшли до акуратної, величної будівлі. Щось криваво-червоне витріщалося з вивіски, опираючись на нерівні літери над входом. Та їм було не туди. Завернувши за ріг, вони побачили вхід у підвальне приміщення. Біля входу дрімав ще молодий, але вже огрядний білявий охоронець. Олег підійшов до нього і щось сказав на вухо. Охоронець розуміюче кивнув і зник всередині, а за мить повернувся разом із високим рудочубим юнаком.

– Вітаю, братику! Тепер тобі можна продавати алкоголь!

Обнялися з «братиком». Зацікавлений погляд рудого ковзнув по Оліній постаті, зупинившись на ясно-зелених очах.

– Може, познайомиш?

– Оля, моя найкраща подруга.

– Подруга?

На обличчі рудого з’явилась неоднозначна усмішка.

– Подруга...

Олег повторив це, явно давши тому зрозуміти, щоб ні на що не розраховував.

– Оль, це Міша.

Охоронець мимоволі зиркнув на Олю. Гарна. Собі б таку. Але де там... У нього ж тепер робота... обов’язки. Дружина, діти. Йому було двадцять шість.

Та Олю з Олегом це не турбувало.

Оля ніколи не знала, що таке нормальне життя. Тепер хотіла його скуштувати.

– Знайомся – Івашко.

Хлопець за стійкою привітно змахнув рукою.

– Льошик.

Галантно вклонився білявчик із важким металевим браслетом, обрамленим кельтським візерунком.

– Вітя...

– Хе-хей! – кахикнув хлопчина на диванчику із-за спини дівчини з фарбованим рудим волоссям, що сиділа у нього на колінах.

– Олеся.

Руденька привітно всміхнулась.

– Оксана.

Розкішна брюнетка в обрізаних шортах оцінююче придивлялась до Оленки. Цікаво, як вона ставиться до потенційних суперниць?

– Привіт, – сказала вона згодом низьким, хриплуватим голосом і одразу ж пригостилася дорогою закордонною цигаркою. Через мить із її нафарбованих губок вирвалося кільце білосніжного диму.

– Ксюха, скільки раз тобі казати, у нас не курять!

Хлопчина за стійкою, Івашко (очевидно, румун за національністю), мав геть нещасний вигляд. Оксана повернула голову і випустила кільце прямісінько йому в обличчя.

– Вибач, забула.

Легким рухом руки вона погасила цигарку і відправила її на вічний спочинок у сміттєвий бачок.

– Івашку, то може, пригостиш гостю чимось за рахунок закладу, га? – поцікавилась вона у нього. – А то дівчинка, чого доброго, ще погано про нас подумає!

– Ну... – юнак запитально зиркнув на Олю.

– Спасибі, але я не п’ю, – усміхнулась вона у відповідь. Однак це не зупинило настирливу Оксану. Через кілька секунд вона вже тримала в руках бокал із напоєм рубінового кольору. Ще через хвилину запропонувала випити за знайомство.

Незважаючи на віддаленість від центру і дещо незвичну локацію, заклад незабаром наповнився людьми. Туди-сюди снували яскраві постаті, чіпляючись пальцями за ароматний кольоровий дим і поцмулюючи через трубочку вигадливі фруктові коктейлі. Нафарбовані дівчатка кокетували зі своїми трохи сором’язливими хлопчиками, вихиляючись у танці і грайливо кліпаючи віями. Юнаки реготали і загравали до гарненьких, відверто вбраних незнайомок. На дівчину в потертих джинсах майже ніхто не звернув уваги.

Оля з Олегом сиділи на диванчику і про щось стиха перемовлялися. Компанія давним-давно розсипалася на маленькі групки. Рудий стирчав у дверях з охоронцем, фарбована Олеся зі своїм хлопцем і Ксюшею стрибали під скреготіння якоїсь божевільної музики десь у іншому кінці залу. Хтось цілувався в кутку.

Через кілька хвилин до Олі з Олегом підбіг захеканий Івашко.

– Народ, валіть до нас! – крикнув він їм. – Ну...Чого ви тут сидите самі, наче якісь відлюдники?

Дратівливі, сріблясті спалахи незабаром замінило м’яке червоне сяйво. Повітрям прокотився клубок пахучого диму – і у хаосі рук і розпатланих голів вони пірнули крізь вогнистий туман назустріч Олеговим друзям. Ті казилися й шаленіли під божевільні удари барабанів, стрибали й дуріли від бренькоту гітари, заплутавшись у водоверті емоцій та гучних звуків. Хтось підняв угору великий палець, демонструючи свою думку про гурт, що виступав. Оксана звивалася біля очманілого Івашка. Навколо панували ритми. І скажений рух.

– Приєднуйтесь!

Нова пісня, що заповнила собою простір, викликала в Оліній душі якісь химерні, незнані ще досі відчуття. У вокаліста був навдивовижу хвилюючий голос. Здавалося, він не просто дихав мелодією, а вплітав у неї частинку себе. Бурхливий і бентежний настрій пісні незабаром передався і дівчині.

Хвилюючу пісню змінила легка, повільна мелодія.

І Оля з Олегом закружляли у танці.

Олегова рука гладила її по спині. Він нічого не говорив. Тільки тулився до дівчини, що довірливо схилила голову на його плече. Якби Оля в цю мить зазирнула йому у вічі, то побачила б там тільки безмежне щастя.

Назад вони йшли, тримаючись за руки.

Вулиці дихали вологою й весною. Небо нарешті звільнилося від важкого темного тягаря хмар – і на його чорному оксамиті розсипалися мерехтливі зірки...

Світало...

Над містом ще витали привидами безтілесні сни, та обрій уже палахкотів і мінився барвами, заливаючись несміливим рум’янцем нового дня. Вони брели вулицями, переступаючи через тіні заколисаних тишею дерев, що самотніми павутинками губилися на помережаних давніми ліхтарями брукованих доріжках.

І залишалися позаду вологі слизькі сходинки алей і парків, ввічливим мовчанням озивалася до гостей сонна ще телевежа... А перед очима розгортався, дихаючи на повні груди, дивовижний краєвид.

Місто поволі прокидалося. Десь далеко внизу прошелестіли колесами перші автомобілі із затемненим склом на довгастих вікнах. Прогуркотів під горою довжелезний потяг, загуркотів двигун літака, загубленого десь між останніми зорями. Із темно-синього напівмороку виринули обриси височенної скелі удалині.

Оля нарешті усвідомила, що вдяглася геть не по погоді. Волога, мов туман, дрож залізла під светр залишками несконденсованих капель і змусила дівчину дрібно цокотіти зубами.

Олег турботливо накинув на неї свою червону куртку, хоча Оля довго й настирливо опиралася.

– Та ти ж застудишся! – докірливо сказала вона йому.

Олег обійняв її.

«А як же Іван? Як же він ? Чуєш, як? Як?! ЯК?!»

Щось кричало. Хтось кричав. Її думки. Її совість. Тільки не зараз. Не тут. В цій хвилині їм не було місця.

«Живи однією миттю...»

Хто це сказав? Ігор?

Можливо. А може, й не він.

Давно то було. Ще у минулому житті.

Олег був так близько. Оля відчувала, як його гаряче дихання лоскоче їй щоку.

Чорт... Між ними стільки всього було раніше. Рік тому – восени, взимку... Ще до того, як Олег перевівся зі столиці сюди. Цікаво, він зробив це тільки через хворобу мами і необхідність бути ближче до неї, чи ще й через Олю? Все-таки вона тоді була дівчиною його друга, Ванічки. Ех... Ну чому все так складно?

Ванічка. Ваня. Ванька. Іван. Тільки не зараз. Не тепер. Хіба вона винна, що так сталося? Вона цього не хотіла. Але ж йому, мабуть, боляче! І це через неї!

У цю мить, коли згасли зірки, Оля вирішила назавжди забути про Івана, про лист, залишений в його поштовій скриньці напередодні, про біль і сльози, крик страшного відчаю, що вирвався з його грудей, коли він усе прочитав... Оля не чула цього крику, не бачила божевільних, червоних від сліз очей, не чула прокльонів і матів, посланих на її адресу. І не уявляла навіть, що в цю мить, коли народжується ранок, Іван бреде на вокзал, щоб через півгодини залізти в переповнену електричку, яка відвезе його в нікуди, подалі від людських очей і спогадів, кудись у безвість...

«...де птах не літає і сонце не сходить...»

«...трава не співає і день не надходить...»

Кудись у вічність.

6
Зі щоденника Ольги.
10 квітня 1991 року.
За кілька годин до зустрічі з Олегом

Нарешті розібралася з Ванічкою. Говорити не було сил, тому вирішила схитрувати і написати листа – довгого, тривожного, з купою жалісливих подробиць. Я дуже поспішала – мій потяг мав відправлятись через годину. Щиро сподіваюся, що Ванічка усе зрозуміє. Бо як би там не було, обманювати його й надалі – як мінімум підло.

Зі мною в купе їде якийсь дивний дід. Від багато говорить і годує всіх яблуками. Яблука смачні, великі – коли я була маленькою, такі росли в нашому саду.

Дід безперервно говорить про смерть. Це пригнічує і навіть трохи дратує. Через дві години я побачу Олега, а він своїм гугнявим голосом хоче зіпсувати радість майбутньої зустрічі. Чесно кажучи, ніколи не розуміла людей, що намагаються гратися в філософію.

Відколи дістала цей зошит, дід трохи вгамувався. Напевно, зрозумів, що співрозмовник з мене нікудишній, але тим не менше, досі частує яблуками. Цікаво, чому він так хоче померти?