Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 2 (всего у книги 19 страниц)

5

Того дня все було як зазвичай. Щойно продзеленчав дзвоник, як двері розчахнулись – і в клас запливла Марія Петрівна, стара, схожа на величезного колобка вчителька математики, що страждала надмірною суворістю до учнів і древнім, майже сталевим світоглядом, згідно з яким запізнення на урок вважалося ледь чи не найбільшим смертним гріхом.

Буквально через кілька секунд після неї до класу вповз захеканий Мишко Лещук. Спочатку в дверях з’явилась його нога, далі – руки, зайняті двома здоровенними бутербродами, а тоді уже й решту Мишкового тіла. Він діловито відчинив двері кросівкою (очевидно, уявляючи себе Чаком Норрісом), і голосно плямкаючи, завалився в клас – та тут же застиг, мов укопаний, налетівши на крижаний погляд Марії Петрівни.

– Хмм...мрм... – промимрив він, намагаючись проковтнути занадто великий шматок бутерброда, що несподівано застряв у горлі.

– Хто це тут у нас в перший же день запізнюється? Га? – суворо сказала вчителька, театрально поправляючи окуляри.

Мишко нарешті проковтнув триклятий шматок і по-дурному витріщився на неї, збираючись щось сказати. Та йому раптом знову забракло слів, і він завмер з роззявленим ротом.

– Я так розумію, ви давненько не навідувались до директора?

Марія Петрівна погрозливо нависла над столом.

В ту ж мить до класної кімнати увірвався Діма Вуєвич, височенний рудий здоровило з довжелезним носом, густо поцяткованим веснянками. Вони з Мишком були друзі нерозлийвода. Андрій відчув, як разом зі струменем повітря до класу увірвався слабенький запах тютюнового диму. Певно, Діма знову курив за школою, очікуючи, поки розтане черга в буфеті.

– І довго мені вас докупи збирати?! – вчителька сердито сплеснула руками.

– В...в...вибачте, – пробурмотів Діма, затинаючись. – Черги... Ви ж, мабуть, знаєте, які в буфеті черги!..

– Ні, не знаю! Ви забагато собі дозволяєте! – надтріснутим голосом вереснула Марія Петрівна, розсердившись, що Діма привселюдно натякає на її харчування в шкільному буфеті. Для неї це, очевидно, було чимось дуже ганебним. – Мене анітрохи не цікавить, де ви були і чим займалися! В кабінет до директора! Обоє! Негайно!

– Чого одразу – до директора? Ми ж не зробили нічого поганого! – обурився хлопець.

– Хіба я вас у чомусь звинувачую? – з награним здивуванням підняла брови Марія Петрівна. – Та не доведи Господи до такого! Просто правила створені для того, щоб їх дотримуватись! А ви цього явно не робите! А тепер – будьте такі ласкаві – покиньте аудиторію і не заважайте мені проводити урок!

Діма понуро поплентався геть із класу.

– Вас, Лещук, це також стосується, – додала вчителька, скоса зиркаючи на Мишка. – І закрийте нарешті рота, бо, чого доброго, ще й мене проковтнете!

Андрій зневажливо пирхнув.

– Слухай, вона взагалі вміє говорити по-людськи? – запитав він у сусіда по парті. – Чи тільки пафосними шаблончиками? Чесно, обблюватись можна.

Марія Петрівна одразу ж перевела погляд на нього.

– Ви теж хочете провітритись?

– Ні, дякую! – відповів Андрій, а тоді додав ущипливо. – Хоча пропозиція, звичайно, крута.

По класу прокотився смішок. Та Марія Петрівна не звернула на це жодної уваги.

– Шановний пане Маковей, цей пафос вам личить не більше, ніж сідло корові! – відрізала вона. – Тому будьте такі ласкаві, перестаньте викаблучуватись!

За першою партою хтось тоненько захихотів. Мабуть, Оксана або Маша. Таких підлиз і вискочок ще світ не бачив. Андрій нічого не відповів, тільки роздратовано завовтузився на стільці. Шукаючи, на кому зігнати злість, штовхнув ліктем сусіда по парті, на що той відреагував доволі голосним «Відвали!».

– Не ний! – гаркнув на нього Андрій.

Марія Петрівна почекала, поки клас нарешті втихомириться, а тоді ще раз поправила окуляри і взялась виводити щось на дошці.

– Тема сьогоднішнього уроку – «Логарифми», – сказала вона, прискіпливо оглядаючи клас. – Всі записали?

Не дочекавшись відповіді, продовжила:

– Запишемо визначення. Отже, число «ікс» називається логарифмом числа «а» з основою «єн», якщо «єн» у степені ікс дорівнює...

Та тут хтось вдарив Андрія по потилиці. Від несподіванки він випустив ручку, і вона тихенько покотилась під стіл.

– Що таке? – роздратовано спитав Андрій, побачивши самовдоволену пику Ігоря Вітовського.

– Ти бачив вчорашній матч? – схвильовано поцікавився той.

– Ну так, бачив.

– І як? Бо я додивився тільки до другого тайму. А тоді прийшла мама і спалила, що курив у туалеті.

– Ідіот, – фиркнув Андрій. – Не міг на балконі подиміти?

Ігор похнюпився.

– Я затупив. Місяць без кишенькових грошей. Так батько вирішив... А я ж хотів дівчину в кіно запросити...

І він став червоний, як рак.

– Що? Кого? – Андрій зайорзав на стільці. – Ти серйозно?

– Так, – коротко відрізав однокласник і приклав пальця до вуст. – Тільки не кажи нікому, будь ласка, бо не дай бог, дівки почують та й рознесуть по всій школі! А я б цього, знаєш, не хотів...

Ігор був диваком і скромником, яких не бачив світ. А ще дуже боявся дівчат. Як вогню.

– Невже Олеся? – по-змовницьки підморгнув сусідові Андрій і разом зі стільцем підсунувся ближче. Для нього не було секретом, що Ігор ще з молодших класів сохнув за милою білявочкою з паралелі.

– Тссс! Тихіше! – зацитькав Ігор, червоніючи ще дужче. – Ти не повіриш, але... Я таки наважився запросити її на побачення!

– Офігіти! – захоплено вигукнув Андрій і поплескав друга по плечу. Той знітився і почервонів, цього разу – по самісінькі вуха.

– Цілий вечір говорили... Ніколи б не міг подумати, що вона така класна! І в футбол ганяє по вихідних!

– Олеся? В футбол? – Андрій скептично зиркнув на друга. – Може, вона просто тебе кадрить?

– Не думаю, – прошепотів Ігор, загадково усміхаючись. – Виявляється, її навіть в міську дівчачу команду запросили... А ще вона збирається стрибнути з парашутом, як тільки 18 виповниться! І мене з собою запрошує!

Андрій не надто добре був знайомий з Олесею – цією хворобливою, але доволі симпатичною дівчиною з паралельного класу, однак по її вигляду ніколи б не сказав, що вона належить до людей, котрі люблять активний відпочинок. Зазвичай такі особи, як вона, бояться усього на світі, особливо мишей, ковзанів і роликів, тоді як найвищим своїм досягненням вважають хіба що приборкання велосипеда.

– Ого! Слухай, та вона в тебе шикарна! Ти щасливчик! – захоплено вигукнув Андрій, зовсім забувши, що сидить на уроці.

– Маковей! – раптом пролунало над головою. Андрій обернувся і побачив перед собою розгніване обличчя Марії Петрівни. – Маковей, може, проведете замість мене урок? А то, як я бачу, ви уже все знаєте!

– Е-е...ні, дякую...не цього разу, – промимрив Андрій, від усього серця бажаючи чкурнути кудись за двері.

– Тоді сядьте по-людськи і не заважайте іншим вчитися!

Андрій насупився, не розуміючи, чому вона доскіпується тільки до нього. Зрештою, Ігор першим зачепив його.

Та тут він почув, як хтось смикає його за рукав.

– То чим закінчився матч?

Андрій не встиг розтулити рота, як до його вух долинув сердитий голос Марії Петрівни, переповнений глузливими нотками і гнівом.

– Пан Андрій Маковей, як я бачу, володіє непереборним бажанням піти до дошки і розв’язати нам одне чудове рівняннячко! – сказала вона, з насолодою розтягуючи слова. – Ну ж бо, шановний! Чому ви досі ще на місці? Виходьте, не соромтеся! Давайте, продемонструйте класові свої таланти, яких, як ми знаємо, у вас назбиралося чимало!

Закипаючи від злості, Андрій піднявся зі стільця і понуро поплентався на середину.

– Рівняння, любий мій, перед вами! Приступайте до роботи!

Андрій люто зиркнув на Марію Петрівну. В її очах світився тріумф. Ох як він хотів, щоб з нею зараз що-небудь трапилося! Наприклад, люстра впала на голову. Або хтось розбив вікно м’ячем. Або щоб звідкись вискочила миша, а краще – щур. Андрій уявив собі, як той вибігає на середину класу, як напомаджені губи Марії Петрівни розриває переляканий крик, як вона вискакує на стілець, намагаючись сховатися від, на її думку, жахливої потвори, як той стілець, не витримуючи натиску такої здоровенної туші, зрадливо скрипить, а тоді з тріском ламається. Марія Петрівна падає на підлогу, простягається навзнак, смішно дригає ногами, її спідниця задирається і... Стоп-стоп-стоп, а це вже зайве. Андрій узяв крейду і з діловитим виглядом повернувся до дошки.

Змінні, квадрати, логарифми, інтеграли... Андрій спробував вникнути в суть написаного... Якісь формули, буквочки... Хоча... А якщо зробити навмання? Оце, наприклад, підставити сюди, а тут – скоротити? Далі – все за старою доброю схемою... Хоча, стоп... Звідки він знає стару, добру схему? Раніше ж ніколи її не розумів, а тут раптом... Невже все було так просто? Дивно якось... Навіть підозріло... А може, це якийсь дурний жарт? Може, Марія Петрівна вирішила, що він страшенно тупий, і щоб не ганьбити хлопця перед однокласниками, дала йому простеньке рівняння? На якусь мить йому стало соромно за щура і задерту спідницю. Та це протривало недовго.

Все ще не розуміючи, що відбувається, Андрій нервово кашлянув. Несподівано перед його очима випливла здоровенна, біла цифра 3. Через кілька секунд до нього дійшло, що це, мабуть, і є відповідь. Далі він побачив цілий клубок якихось дивних сріблястих ниток, що тяглися від трійки. Вони вирували, мерехтіли, спліталися у якісь складні узори і тягли його вглиб. До суті. Узорів було багато. Вони перетинались між собою або літали паралельно. Здається, це були... розв’язки. Багато розв’язків. Різні варіанти. Вірогідності. Або його почало плющити від духоти, що панувала в класі. Вчителька ще на початку уроку наглухо позамикала кватирки. Вона була з тих людей, яким вічно дує. Саме такі, як вона, в тридцятиградусну спеку лізуть у переповнений автобус і вимагають позачиняти всі вікна. Як же ж він ненавидів таких людей... І спеку ненавидів... Але зараз річ була не в ній... Здається... Він справді бачив розв’язки. Це було гарно. А ще змахувало на те, що вчителька все-таки хотіла його опустити. Це було бридко і смішно. Але, на щастя, в неї нічого не вийшло... А ось це.., це було прекрасно! До неможливості прекрасно! Так прекрасно, що він аж розсміявся.

Клас принишк. Краєм ока Андрій помітив, як заучки-підлизи, що сиділи за першою партою, здивовано перезирнулися між собою.

– Маковей, що з вами? – стривожилася вчителька, очевидно, сприймаючи його регіт за напівбожевільний крик відчаю.

Та Андрій не звернув уваги. В його уяві Марія Петрівна знову валялась на підлозі, дригала ногами і відбивалась від щура, що гриз її окуляри. З-під задертої спідниці, звичайно ж, визирали величезні, більше схожі на вітрило, допотопні панталони. Заучки-підлизи смикали вчительку за руки, безуспішно намагаючись підняти на ноги. Хлопці реготали й тицяли пальцями. Андрій реготав разом з ними. Насправді тут не було нічого смішного, він давно уже виріс з того віку, коли нижня білизна викликає сміх, навіть така недолуга, як у Марії Петрівни. Крім того, він не раз бачив, як бабуся сушила на шворці щось схоже. Чесно кажучи, це «щось» він якраз побачив у бабусиній шафі, а потім просто спроектував на вчительку, щоб помститись. І пофіг, що це було анітрохи не смішно. Але всі сміялись, і він теж. Відчуття помсти – от що керувало Андрієм. Сміятися було варто тільки заради цього. Сміх викочувався з його горла, лився через очі разом зі сльозами, виривався з грудей і заповнював собою все навколо.

Вчителька, схоже, припинила вважати його божевільним. Тепер їй здавалося, що Андрій просто з неї глузує. Це було близько до істини.

– Маковей, або ви замовкнете нарешті, або я зараз же відправлю вас до директора! – і вона загрозливо помахала на нього пальцем.

Почувши про таку перспективу, Андрій узяв себе в руки і спробував заспокоїтись.

– Маріє Петрівно, а ще простішого завдання ви мені запропонувати не могли? – сказав він із нотками обурення в голосі. – Та тут навіть п’ятикласник скаже, що ікс дорівнює трьом!

– Відповідь неправильна, – автоматично промовила викладачка, навіть не почувши толком, що він там сказав. А тоді до неї чи то дійшло нарешті, чи то просто увімкнулась якась кнопка, що відповідає за здоровий глузд, та вона раптом здивовано кліпнула і, зробивши паузу, перепитала: – Вибачте, що?

– Ікс дорівнює трьом! – повторив Андрій, роздратовано закочуючи очі.

Марія Петрівна підійшла до дошки і втупилась у рівняння, а тоді взяла зі столу чистий аркуш і почала щось шкрябати на ньому.

– Те-екс, тут... так... корінь з ікса...плюс вісім...поділи-ти на два в степені ікс...помножити на сім...– бурмотіла вона, виводячи на папері якісь закарлючки. Закінчивши писанину, вчителька відірвалась від аркуша і витріщилась на Андрія.

– А таки справді три! – зачудовано сказала вона, підозріло прицінюючись до нього. – Скажіть чесно, ви підгледіли відповідь?

– Та ні, – відповів Андрій, ображений її поведінкою.

– Отже, вам хтось із класу підказав, а я не почула... Маріє! Оксано! Ваша робота? – і вона зиркнула на переляканих відмінниць.

– Н...н..ні, – відповіла одна з дівчат, затинаючись. – Ми й самі ще не розв’язали!

– Хм... – учителька явно почувалась загнаною в глухий кут. Вона ще якусь мить продовжувала щось обмірковувати, а тоді знову перевела погляд на Андрія. – Поясніть, будь ласка, хід ваших думок!

Схоже, найбільше її спантеличувало те, що Андрій не зробив жодного запису. Жодного розрахунку не красувалося на дошці, жодної формули не було виведено.

Але Андрій ні на мить не завагався. З грайливою усмішкою на лиці він пояснив кожнісінький крок свого розв’язку, при чому зробив це так, що його зрозумів навіть останній двієчник.

– Дивовижно! – видихнула Марія Петрівна, коли він нарешті закінчив пояснювати. – Навіть не так... Я б сказала, блискуче! Справді блискуче! Ви що, влітку займалися?

– Та ні, – знизав плечима Андрій, не зовсім розуміючи, чого вона так вчепилася до цього дурнуватого рівняння. Воно, звичайно, не на дві дії, але й суперскладним його теж не назвеш.

– Це дивовижно... Фантастично! Блискуче! – бубоніла Марія Петрівна, риючись у купі якихось паперів. – Ага! Ось де воно... Знайшла нарешті! Ану спробуйте розв’язати!

І вона подала хлопцеві аркуш з наступним рівнянням. Андрій знизав плечима, зосередився – і почав уявляти, як щур принюхується до ніг вчительки. Цього разу перед очима вималювалось щось схоже на «-23а». Далі почався танець сріблястих циферок, ниточок і шнурочків... Він записав відповідь, а тоді, на прохання вчительки, пояснив розв’язок. Марія Петрівна запропонувала йому ще одне завдання, а тоді ще одне, і ще... І кожного разу ситуація повторювалась. Щойно він дочитував завдання до кінця, як відповідь одразу ж з’являлась перед очима. Щур у його голові вже перегриз все, що міг, і тепер ласував класним журналом.

– Надзвичайно! – захоплено сказала вчителька після чергового рівняння. У її очах він помітив щось схоже на суміш глибокого захоплення, пошани й...побожності?

Андрій окинув очима клас – і побачив, що всі зачаровано дивляться на нього. Кілька людей сиділи з відкритими ротами – так, наче угледіли щось, гідне великого здивування.

– Який здібний хлопчина! – говорила Марія Петрівна, сплескуючи в долоні і не зводячи з нього очей. – Та вам...

Її перебило гучне дзеленчання дзвоника. Андрій полегшено зітхнув. Його щур покінчив з журналом, струбив парочку зошитів, перекинув відро зі сміттям і тепер шукав, що зжерти ще. Андрій порадив взятись за ніжки стола. Щурові не сподобалось.

– Перерва! – заверещав хтось із хлопців і налякав щура. Той блимнув очицями, труснув хвостом і чкурнув під батарею.

Як тільки Марія Петрівна вийшла в коридор, всі одразу зірвалися з місць і навперебій кинулися до Андрія.

– Що за спектакль вона тут улаштувала? – поцікавився Андрій, оточений тісним колом однокласників.

– Спектакль? – здивовано перепитала одна з дівчат-заучок. – Я думала, це ти нам поясниш!

– Ти про що? – Андрій стріпнув головою, відкидаючи з лоба пасмо волосся, що впало йому на очі.

– Ти лускав ті рівняння, ніби якісь горіхи! – ошелешено сказала вона, чомусь не знаючи, куди подіти свої руки. – Я за ввесь урок розв’язала тільки дві штуки, і то у другому щось наплутала! А ти!.. Знаєш, я такого ще не бачила!

– Чого не бачила? Та вони ж не дуже важкі!

– Хм... Я б так не сказала! – підключилася до розмови ще одна з відмінниць. – Останні два, якщо я не помиляюсь, узагалі взяті з завдань обласної олімпіади! Брат там був минулого року... Не розв’язав.

– Що? – тупо перепитав Андрій.

Тут із натовпу вийшов однокласник, через якого й почалась уся ця катавасія. Він розуміюче подивився на Андрія і по-дружньому поплескав його по плечу.

– Кажеш, це я щасливчик? – сказав він, усміхаючись. – А сам то...

І він зібрався було йти кудись, та раптом щось згадав і зупинився.

– А хоча ні! – він нахилився до Андрія і додав: – Ти не щасливчик! Ти – геній!

І запустив у сміттєвий кошик зіжмаканим аркушем з якимось малюнком. Андрій встиг розгледіти намальовану ручкою мордочку щура.

6
Хто підмінив сина?

...Підліток, у повернення якого вже ніхто не вірив, повернувся додому і здивував усіх своїми новими здібностями.

Мешканець Прилісся Андрій Маковей перебував на канікулах у селі Огнієво. 17-го липня хлопець пішов з дому і не повернувся. Батьки забили на сполох наступного ранку. Ситуацію ускладнила сильна гроза з вітром, що пронеслась напередодні, повністю відрізавши село від електропостачання. Мешканці села разом із бригадою МВС-ників, що прибула ліквідувати завдані негодою збитки, протягом кількох годин прочісували ліс поблизу села. До пошуків приєдналися кінологи з вівчарками. На жаль, хлопця так і не знайшли.

Та через два тижні сталося неймовірне: Андрій повернувся. Численні медогляди у районній та обласній клініках підтвердили, що хлопець абсолютно здоровий. Але...

Всі, хто добре знав юнака, в один голос заявляють: нашого Андрія підмінили! Хлопець став іншим, більш замкнутим у собі і – що найдивовижніше! – у нього зненацька розкрилися здібності до математики. Тепер Андрій з легкістю розв’язує найскладніші задачі і займає перші місця у шкільних олімпіадах і конкурсах. А до того, як сказала нам вчителька, що вже 7-й рік поспіль викладає цю дисципліну в його класі, він ледве витягував на трійку...

Що ж стосується самого Андрія, хлопець відмовляється коментувати цю ситуацію. «Я не знаю, що зі мною трапилось, можу тільки з упевненістю сказати, що нічого протизаконного не зробив» – єдині слова, яких ми добились у відповідь на всі наші запитання. Ходять чутки, що хлопця уразило блискавкою, однак їх правдоподібність підлягає сумніву. Ураження, які зазвичай отримує постраждалий, вимагають негайної госпіталізації. Медики не виявили жодних відхилень у здоров’ї потерпілого.

Андрій Маковей продовжує жити так, як і раніше. Однак у його справі досі триває слідство. Де він пропадав цілих два тижні? Що спонукало хлопця піти з дому на такий тривалий термін? Що сталося насправді у той страшний грозовий день? Поки що ці питання залишаються без відповіді.

З газети «Вісті Приліщини»

7

Осінь поволі вступала в свої права. Ранки стали холодними, а дощі – затяжними. По небу потягнулися довжелезні пташині ключі. Нещасні птахи, покидаючи рідні землі, безупинно кружляли над містом і сумовито кричали, аж поки їхній крик не поглинав ранковий туман.

На Андрія все частіше нападали приступи якоїсь незрозумілої меланхолії. Якщо раніше він віддавав перевагу гучному, веселому товариству, то тепер його постійним супутником стала самотність. Він уникав людей, частенько блукаючи містом наодинці. У випадкового спостерігача могло би скластися враження, що хлопець чогось шукає, та чомусь ніяк не знайде.

Батьки у поведінці Андрія не вбачали нічого дивного. Мати вважала, що син просто дорослішає і з недоробленого підлітка перетворюється у серйозного юнака. Батько, дізнавшись про історію в школі, з гордістю заявив, що завжди вірив у приховані таланти сина. Що ж до змін у характері хлопця, то він був упевнений, що це якось пов’язано із подіями в лісі.

А потім Андрієві почали снитися сни...

8

Того дня Андрій повернувся додому під самісінький вечір. Забіг на кухню, перекусив шматком хліба з маслом і запив холодним чаєм.

– Краще би млинців загрів! Я їх що, для себе пекла? – обурено спитала мама, побачивши на столі надкушений бутерброд. – Ще шлунок зіпсуєш цією сухом’яткою...

– Дякую, та я вже не голодний, – відповів Андрій, пропускаючи повз вуха останні мамині слова. – Посуд помию потім, чесне слово.

Він поклав порожню чашку в раковину і поплентався в свою кімнату.

Андрій відчував, як на його плечі поволі навалюється важкий тягар утоми. Та й чи було в цьому щось дивне? Навряд чи. Випускний клас, репетитори, на додачу до всього ще й записався в спортзал... Дні були насичені обов’язками, що сипались на нього, мов з мішка. І те зроби, і це зроби, і туди заїдь, і те не забудь. Він вертівся, як білка в колесі, почував себе Сізіфом, рабом на галері – та ким завгодно, тільки не собою. Його дні були сірими й нудними. Їх заповнювала безконечна порожнеча із дивною назвою «треба». Що треба, кому треба – не знав ніхто. Батьки казали – треба думати про вступ. Вчителі надривали горло своїм вічним «треба вчитись». Найкращий друг Сашко, вкотре обдовбавшись портвейном, млявим язиком видушував із себе: «Дівку тобі треба... Дівку-у-у!». Усі казали йому «треба», усім щось від нього було треба, увесь час тільки й чув «треба... треба... треба...». «Треба» наповнило його життя собою і вкрало все, що називалося «хочу». Навіть сон.

Та сьогодні Андрій вирішив трохи це надолужити. Плюнувши на стос незроблених уроків, що терпляче чекали у рюкзаку, він скинув брудні шкарпетки і колодою завалився на ліжко. Не минуло й кількох хвилин, як хлопця здолав міцний, здоровий сон.

Його розбудив холод. Розплющивши очі, Андрій побачив, що вікно відчинене навстіж. Осінній вітерець танцював між фіранками, розлякуючи блідих вечірніх метеликів, що ховалися між тонкими складками тканини. По кімнаті кружляли пожовклі осінні листочки. Андрій піднявся з ліжка і зачинив вікно. Та через деякий час знову похолоднішало. Обернувшись на лівий бік, помітив, що вікно знову відчинене. Хлопець вилаявся і ще раз виліз з ліжка. Перед тим, як вкластися, перевірив, чи міцно закрутив ручку. Все було гаразд. Він забрався під ковдру і задрімав.

Але холод розбудив його і втретє. Лаючи все на світі, Андрій не повірив своїм очам. Це довбане вікно знову було відчинене! От тільки... Якого біса? І, головне, як?!

Андрій підійшов до вікна, обережно відсунув фіранку – і ледь не впав.

Замість звичного краєвиду – дитячого майданчика і кількох багатоповерхівок – перед очима виріс густий дрімучий ліс. Нижніх поверхів не було. Земля підступала майже під самісіньку шибку.

Недовго думаючи, Андрій вибрався на підвіконня і вистрибнув надвір. Біля дому побачив стежку, перегороджену гнилою колодою. Андрій штовхнув її ногою, і вона поволі покотилася вбік. На її місці залишилась глибока вм’ятина. У вогкому, чорному ґрунті Андрій розгледів двох дощових черв’яків, що огидно звивалися, і здоровенного блискучого жука. Жук розправив крила і сердито задзижчав, знявшись у повітря.

– Киш! Киш! – замахав руками Андрій, відганяючи комаху. Жук упав на землю і кумедно задриґав лапками, вочевидь, не розуміючи, що сталося.

Зненацька у ніс вдарив затхлий запах гнилизни.

Нічого не розуміючи, Андрій озирнувся.

І тут він ще раз відчув, як гойднулася під ним земля і попливла з-під ніг.

Кімнати, з якої він вийшов буквально хвилину тому, більше не було. Натомість Андрій побачив руїну, в якої був такий вигляд, ніби її покинули понад століття тому. Зі стін і стелі звисало коріння дерев. Замість вікна з’явились перехняблені двері, окутані товстою сіткою павутиння. Десь у кутку щось зашаруділо – можливо, пацюк, що допомагав розв’язувати математичні задачки. На поламаному ліжку розкинулись клапті напіврозлізлої тканини. Андрій ошелешено подивився на увесь цей розгардіяш і не зміг зрозуміти, що трапилось.

А тоді у його голові заворушилися давно забуті страхи і спогади, які він помилково вважав заснулими на віки вічні.

Він знав, що сталося. Відчував кожнісінькою клітинкою тіла, вловлював найменшим фібром душі. Це озивалися до нього голоси далекого минулого. Голоси, що належали його найбільшим страхам, найстрашнішим таємницям, котрі лоскотали душу в дитинстві і не давали спати по ночах.

На нього наступав ліс...

Андрій відчув, як ворушиться на голові волосся. Крижане дихання лісу окутало кожен сантиметр у будинку. Воно витало в повітрі, як, буває, туман витає над озером, і його колючий, нестерпний запах обплутував груди невидимою сіткою жаху. Андрій знав, що сни, які так часто тривожили його в далекому минулому, воскресли, принісши з собою холодний запах далеких підземель.

Він зробив крок – і відчув, як заскрипіла дошка в прогнилій підлозі. Ще один – і як трухлява деревина розсипалася на шматки, поступившись місцем лапатому корінню, що до болю нагадувало людські руки, покручені якоюсь страшною хворобою. Зі стелі звисала завіса старого павутиння, і Андрій ледь не впав, несподівано вгледівши перед собою здоровенного чорного павука, що дрімав у своїх напівмертвих сітях. В кімнаті пахло вогкістю і старим, зогнилим деревом.

Хлопець підійшов до діри в протилежній стіні і виглянув надвір. Та його очам відкрилися тільки густі зарості дикого плюща, що оповили її краї, і, уже геть знахабнівши, простромили свої лапи крізь прогалину, повилися по облуплених стінах і переплелися із корінням дерев, що заповзято наступали на будинок, намагаючись знести його зі свого шляху. Хирляві рослини з блідими покрученими листочками проривалися крізь підлогу, розламували стіни і звисали зі стелі впереміш із густими павучими сітями. По вологих кутках ховалися грона якихось химерних довгастих грибів із білими, як молоко, гострими шапинками. Пахло лісом і запустінням. Пахло смутком.

«Тільки не зараз... Не зараз...» – думав Андрій, відчуваючи, як гучно б’ється серце в грудях. Це, напевно, був єдиний звук, що порушував навколишню тишу. Іноді до нього долучався ще крижаний голос вітру, що влітав у кімнату крізь прочинені двері і, зачепившись за трухляві смердючі корені, здіймав у повітря хмару їдкого пилу, дратуючи сонних товстих павуків під невидимою стелею. Покружлявши по холодних, сірих закутках, він висмикував звідкілясь жменю сухого листя і, вдосталь поганявши його по кімнаті, роздратовано вилітав крізь чорний отвір у стіні.

Андрій відчув, що більше не може знаходитись у цьому сонному царстві, що пахло мороком і запустінням. Він поволі покрокував до дверей в надії якомога швидше втекти звідси, та раптом з жахом помітив, що двері повністю обліплені темно-зеленими листками-лапами. Гнучкі завитки плюща по-зміїному переповзли через кімнату і звили собі кубло на всіх ділянках вільного простору, який ще не встигло завоювати схоже на кістки коріння дерев. Вони обплелися навколо стін, тонким зеленим станом обійняли старече тіло струхнявілих меблів, проросли крізь килим, простромили поламаний стіл. А тоді нарешті добігли до порога і могутніми зеленими язиками впилися у хирляве тіло дверей, сховавши їх під собою.

Андрій підійшов до порога і взявся зривати з проходу плетиво зеленого листя. Плющ обплітав йому руки, ловився за пальці, обдаючи шкіру неприємним холодком – так, наче він брав у руки не рослину, а слизьку гадину, котра сичить і звивається, намагаючись вкусити за палець. Нарешті прохід трохи звільнився – і хлопець зумів вийти із цього злощасного будинку на світ божий.

Перед очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій поволі побрів туди – і опинився на пологому березі, встеленому сірою сухою травою. Земля під ногами неприємно зачавкала – і він побачив, як сліди його босих ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше – болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і жовті пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Замість ніжного квіткового аромату від них линув солодкавий запах гнилизни.

Подекуди між заростями рослин на поверхні озера проступали латки чорної глибокої води. Вона була густою й маслянистою, і здавалося, що немає такої сили, яка б могла порушити її віковічний спокій. Андрій підійшов до самісінького краю, відчуваючи, як грузька земля присмоктується до босих підошов слизьким чорним беззубим ротом, як ніжно гладить їх напівзогнилим язиком, немов смакуючи передчуття ситої вечері. Такі думки змусили тіло здригнутися, і хлопець відчув, як шлунок скрутило спазмом огиди. Він зігнувся навпіл, намагаючись втримати у собі залишки вчорашньої трапези, та спроба це зробити виявилась доволі невдалою. Замість того, щоб нарешті випрямитись і піти звідси геть, Андрій упав навкарачки у болотистий ґрунт і обблював усе навколо.

Коли останній спазм нарешті відпустив його шлунок, хлопець піднявся з колін і спробував відхекатись. Увесь його одяг був заляпаний огидною сумішшю напівперетравленої їжі і шлункового соку. Скривившись, Андрій поволі покрокував до озера, прагнучи якомога швидше змити із себе атрибути обряду, котрий щойно здійснював його травний тракт, змушуючи кишки викручуватись в якомусь химерному ритуальному танці. Крім того, у роті залишився неприємний кислий присмак, і за один-єдиний ковток води Андрій був готовий віддати душу.

Він розгорнув зарості очерету і, склавши долоні човником, занурив їх у непорушну, чорну озерну поверхню. Набравши води, підніс її до рота, та випити не встиг, бо в ту ж мить у ніс вдарив жахливий, терпкий запах намулу, перемішаний зі смородом гнилуватих рослинних соків. Від цього запаху холонуло тіло, забивало памороки і бентежило дух. Таких стійких, таких могутніх концентрованих запахів Андрій ще не зустрічав. Він відчув, як нервово сіпнувся порожній шлунок, як заборсалась у голові налякана чимось свідомість, як шалено загупало серце, намагаючись вирватись із грудей. Щось моторошне вивільнилося з озерних глибин разом із цим жахливим запахом, котрий чомусь продовжував рости й міцнішати, як це часто буває перед грозою. І це щось змусило Андрія закутатися в саван липкого, холодного поту, що раптом оросив його з голови до ніг. Навіть долоні спітніли.

Андрій з огидою стріпнув руками, виливаючи на землю те, що його язик не повертався назвати водою. Він зірвав із прибережного очерету кілька сухих листочків і гарячково кинувся витирати долоні. Та це не допомогло. Запах продовжував міцнішати. Андрій подумки проклинав себе за те, що наважився запхати руки в паскудне болото. Та було вже пізно – як відомо, після бійки кулаками не махають.