Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 19 страниц)

Коли вона підійшла? Чому він її не помітив? Кляте створіння! Ступає нечутно, мов кішка.

– І довго ж ти підслуховувала? – спитав Андрій, розуміючи, що в жодному разі не повинен виправдовуватись.

– Ну-у... Скажу так – достатньо, щоб усе зрозуміти... Але, знаєш, я вмію непогано глухнути в потрібні моменти. Тому давай зійдемось на тому, що зараз – саме той випадок.

Андрій відчув роздратування. Що вона меле?

– Чого ти зі мною няньчишся? – вирвалося в нього, коли Кіра на диво елегантно взяла його попід руку і ненав’язливо потягнула в напрямку церкви.

Обличчям дівчини промайнула тінь легкої усмішки, в очах спалахнули бісики, але через дві секунди Кіра спохмурніла і сказала серйозним тоном:

– А що ж мені, по-твоєму, чекати, поки ти загнешся?

– Загнусь? Від чого? – він обурився.

– Не починай, добре? – втомлено прошепотіла Кіра. – Ми обоє зараз трохи не в собі: ти злишся на мене, бо вважаєш це все марною затією, я дратуюсь, бо не факт, що зможу тобі допомогти... Мені теж погано! І я дуже хочу як можна швидше піти звідси!

– Гаразд, гаразд, – Андрій придушив у собі настирливе бажання повстати проти Кіри. – Але все-таки... У двох словах. Навіщо ти це робиш?

Кіра знизала плечима.

– Ще б я сама знала... Хоча... Думаю, ти вже встиг помітити, що мені не треба багато часу, щоб зрозуміти, хто із чого зроблений. Ти мене цікавиш як особистість. Я не розумію, що коїться в твоїй голові. Ти химерний... І хворий на всю голову. Я не знаю, чого від тебе чекати. Та й подружилися ми наче. І цього навіть ти не заперечиш...

– Не заперечу. Але хотів би, – Андрій витиснув із себе незграбну подобу усмішки. – Надто вже багато від тебе клопотів.

– Не бійся, це скоро закінчиться! – Кіра зупинилась і зазирнула йому в обличчя. – Прийде літо – і я тобі покажу все, що обіцяла. Покатаємось з тобою трохи, наробимо дурниць! Знаєш... Може, навіть і до червня чекати не будемо. Бо що мені заважає познайомити тебе зі своїми друзяками просто зараз?

– Хм... – Андрій замислився. – Цікаво, а вони теж постійно на своїй хвилі, як ти?

– Ще й гірші бувають. З Вінтом ти вже знайомий – він майже не просихає, та нехай... Вінт малює геніальні сюрреалістичні картини... Ти їх бачив! Зайдемо до нього ще раз, він буде радий... Хвалько рідкісний – особливо коли протверезіє! Але це саме той випадок, коли хвастатись – не гріх. Бо коли б не самолюбство, ми б, напевно, так і не дізнались про його талант. Анну ти теж уже бачив – вона класна наче, але такої загубленої людини я ще не зустрічала. Ти ж пам’ятаєш Анну?

– О, таку не забудеш... – усміхнувся Андрій. – А що зі мною власне робитимуть?

– Хто? Анна з Вінтом?

– Та ні. В церкві. Оці всі... Священики твої...

– Священик там тільки один. Та й з ним ти теж уже знайомий. А решту – помічники, дячки, просто роззяви, яким більше ніде заробити копійку... Ну і Мирослав. Брат мій. Група підтримки, так би мовити. Але тебе ніхто не чіпатиме. Просто прочитають свої молитви. Точніше, Вано читатиме, а інші будуть дрихнути навстоячки. Як завжди. Сподіваюсь, усе піде добре...

– А якщо ні?

– На місці розберемось... На жаль, в цьому ділі ніколи не знаєш, з чим доведеться мати справу і що воно захоче з тобою зробити. Іноді трапляється таке жахіття, якого не зустрінеш навіть у найгіршому сні. Бачив? Волосся Вано повністю сиве. А йому зовсім недавно сорок виповнилось... Хоча, я вірю, що тобі боятися нічого. Бо з тобою все добре.

– Чим швидше ми з цим розберемось, тим буде краще, – сказав Андрій, чухаючи потилицю. Вони наблизились до церковці, повільно піднялися по хитких, дерев’яних сходах і увійшли всередину.

Будівля – звичайна, стара дерев’яна будівля – зустріла їх тишею. Дячки і ще якісь незрозумілі особи тинялися туди-сюди, чекаючи початку дійства. Чорнявий юнак з тонкими рисами обличчя зачаровано дивився на екран свого ноутбука. Кіра підійшла до нього впритул і поклала руку на плече. Хлопець відірвався від монітора – і на них зиркнула пара уже знайомих карих очей. Андрій зрозумів, що це Кірин брат, Мирослав.

– Працюю над проектом, часу майже не залишилось, – Мирослав винувато посміхнувся сестрі і показав на ноутбук. – Тому й притягнув з собою це одоробло... Щоправда, Вано трохи розсердився...

– Радій, що не вигнав тебе на вулицю разом з «бісівською штукенцією»! – Кіра засміялась, копіюючи священикову манеру говорити. – Ну ти ж його знаєш – вибуховий, як бочка з порохом! До речі, куди він запропастився?

– Обмірковував, чи не витурити звідси одну малу нахабну любительку покривлятися! – буркнув Вано з-за вівтаря. Через кілька секунд він з’явився перед ними – смішний і незвичний в довжелезній священицькій рясі. «Слава Ісусу Христу!» здивувало ще дужче. Андрій ледве стримав сміх. Через кілька хвилин Вано запропонував перейти до діла.

Він узяв Андрія за плечі і поставив перед собою. Четверо роззяв на чолі з Мирославом стали з боків, якийсь смішний бородатий дячок сховався позаду, на відстані метра. Вано поставив перед собою здоровенну Біблію, вочевидь, дбайливо відкриту на потрібній сторінці кимось із помічників, і почав читати.

Спочатку це було нудно. Монотонний голос священика то дратував, то навіював сон. Десь у вікні дзижчала муха. До повного щастя, розбурчався живіт. Андрія знову обсіли думки на кшталт «що-я-тут-роблю» вперемішку з обуренням і злістю на Кіру, а потім хлопець банально заснув. Відключився навстоячки.

14

Його розбудив голос. Дивний – і до болю знайомий. Десь він уже його чув – давним-давно, і щось він йому пригадав. Звуки голосу у здавалось, пронизали тіло, проникли в серце, впилися в душу. Вони заповнили Андрія наскрізь, немов стару порожню посудину, і, здавалося, вдихнули якесь нове, небачене досі життя. Він слухав – і відчував, як щось діється з думками, що розпухали й росли, роздувалися й виповзали з голови, немов булавки з солом’яного опудала (пам’ятаєте, був такий персонаж, Страшило Премудрий, мізки якого були набиті булавками?). Хлопець на якусь мить відчув себе блукальцем в країні Оз, старим одороблом, якому наприкінці літ відкрилася правда життя. Він відчув себе небом і землею водночас, життям – і смертю, що проростає в нове життя. Він відчув себе сміхом і болем, він увесь обернувся на дзвінку струну. Він став музикою й розрісся до неба. Його ноги пустили коріння і проросли крізь центр землі. Андрій піднявся й полетів, розчинившись у музиці. Він став кимось, хто воскрес, а тоді знову повернувся на землю. Андрій перероджувався. І відчував, як нуртують соки у його корінні.

Усе оживало, воскресало, проростало з зимової смерті, прокидалося зі сплячки – і все, не було вже смерті більше, навіть зогнила падаль – і з тої проростало життя. Все було зеленим, шаленим, шелестіло, ворушилось, хлюпотіло, лізло кудись угору, пнулось до неба, прорізувало тіло землі, вбиваючи її і воскрешаючи наново. Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

...він мовчки дрімав, випрямивши зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між деревами павутин... Це тут змішувалися в одне всі Озіріси, Бальдри, й Ісуси, перетворюючись на прекрасне гігантське дерево, що впиралося в небо, пробивало його, мов грунт, і вростало у іншу реальність, багато інших реальностей. Це тут воно росло, росло, росло, розкорінювалось, розгіллящувалось... Тут ще не було смерті, а тільки життя, молоде, бурхливе, темно-зелене й моментами моторошне...

Про це не знав ніхто, ну хіба що окрім тебе, Гіласе, бо хіба ж є щось, чого ти можеш не знати?

15

– Живий?

– Дивіться, оклигує!

– Води! Швиденько! Ну чого ти стовбичиш, як статуя?

– Андрію?

Він розплющив очі і побачив над собою збентежене Кірине обличчя.

– Ох... Моя голова!..

– Тихо! – Кіра схопила його за плечі і притиснула до підлоги. – У тебе, здається, струс мозку! Не нудить?

– Наче ні! – Андрій перестав пручатись і покірно принишк, віддавши себе на її волю. Він побачив перелякані обличчя дячків і Мирослава, що зиркав на нього з-під лоба, відгороджуючись комп’ютером.

– О! А це що тут забуло? – Андрій кивнув головою на Кірину ліву руку. Між її тонкими, брудними пальцями стирчав ланцюжок від кадила.

– Моя племінниця, схоже, вирішила скористатися цим замість зброї – і добре зробила! – прозвучало над головою. В ту ж мить в поле його зору вписався переляканий Вано.

– Мудро! Хіба ні? – продовжив священик, тримаючи біля лоба рушник з льодом. Такий самий рушник був і в Кіри – вона люб’язно прикладала його до Андрієвої голови.

– Вибач! – сказала Кіра чи то священикові, чи то Андрієві. Її обличчя скривила болісна гримаса жалю. – Вибач... Я тебе ледь не вбила!

Як виявилось згодом, коли вони вже їхали в старій, побитій часом і численними аваріями «Волзі» священика, спочатку все йшло добре – Андрій уважно слухав молебень, зрідка відволікаючись, щоб зиркнути на бородатого дячка, який стояв у нього за спиною.

– А потім почалося! – сказала Кіра, спритно підхопивши рушник, що, не витримавши різкого повороту, збирався сповзти на брудну підлогу.

І вона розповіла, що трапилося в церкві.

16

(...omnis immimdus spiritus, omnis satanica potestas, omnis incursio infernalis adversarii, omnis legio, omnis congregatio et secta diabolica...)

Весна проростає крізь його кістки. Зелень стебел, дихання – і спокій. Життя – через край, вологе і свіже, мов ранок. Листя тріпоче, найперша зелень визирає з-під воскреслих повік – бездонні душі вростають у небо. Зелень у серці і в грудях, виткі стебла обплітають руки... Чує – вирує у жилах. Не кров – гіркуватий сік.

Дзвін далекий. Тіні під листям. Мовчки виють на місяць. Зелень витікає з-під серця, затоплює груди, прослизає крізь пальці – і губиться в траві. Шукати її – не знайдеш. Зміїними хвостами повиється навколо ніг. А ноги його – коріння. Він – дерево.

Не спи, Гіласе, не спи! Чуєш? Мертве воскресло, пісня його – жива.

Холод.

Утопленик.

Смерть.

17

Коли Вано прочитав десь половину молитви, Андрій перемінився на очах. Сказав, що це все дурниці, що вони всі – зграя придурків, які повелися на обман старого фокусника. Потім почав сміятись, як обкурений, гарчати, пищати й підстрибувати. Коли його спробували зв’язати, вирвався і вкусив одного дячка за ніс. Потім взявся бігати по церкві і трощити все, що потрапило під руку. Андрій розтовк кілька підсвічників, ледь не зірвав ікону, датовану ще позаминулим століттям і розбив вікно, запустивши в шибку кадилом. Коли хлопця нарешті впіймали, він саме збирався пошматувати старовинну Біблію. Та, на щастя, розлючений Мирослав, чий ноутбук теж постраждав він агресії «одержимого», виявився сильнішим за «демона» (Андрій скоса зиркнув на постраждалу машинерію – і побачив тріщину, що розтяглася на моніторі, мов якась химерна скляна змія). Він скрутив тому руки і повалив на підлогу. Дячки і декілька священикових помічників обсіли Андрія, мов бджоли мед, намагаючись стримати несамовиту агресію хлопця. Вано продовжував читати. Та зненацька очі Андрія почали закочуватись, обличчя скривила судома – і він закричав.

Що ж то був за крик, годі й уявити! Ніхто ніколи не чув такого крику – скільки у нім було жаху, скільки ненависті й болю вихлюпнулось з Андрієвих грудей! Він кричав, мов божевільний, довго й протяжно завивав вовком, скавулів собакою, нявчав котом, кукурікав півнем. Потім почав клясти і лаятись, звинувачуючи присутніх у всіх смертних гріхах. Йому здавалось, що у подобі Вано зачаївся диявол, що сам змій-спокусник опустився на землю і збезчестив його Кіру. Він кричав, що дівчина від того дотику звиродніла (так і сказав – звиродніла), поросла мохом, як гниле яблуко, що вона сама зогнила зсередини. Потім він почав кричати щось про вічну темряву, дерево, риб, воду і білу королеву. А ще Андрій постійно кликав якогось Гіласа, вставляючи між прокльонами, лайками і страшними пророцтвами жалісливо-плаксиве «Чуєш, Гіласе?», «Де ти, Гіласе?», «Я іду до тебе, Гіласе» або просто монотонно-мантричне «Гіласе, Гіласе, Гіласе!». І так увесь час.

18

(...Non ultra audeas, serpens callidissime, decipere humanum genus, Dei Ecclesiam persequi, ac Dei electos excutere et cribrare sicut triticum...)

Прокинься!

По тебе прийшов сатир!

Прокинься!

Слухай... Та пісня – остання. Голос її – крізь пальці втікає. Німфо... Куди ж ти? У хвилі...Потік лісовий – тремтить. Геракле, на поміч! Хутко! Той дуб – золотиться руно. Apec замовкає, Медея співає. І хвилі – так ніжно – хлюп-хлюп...

(...cui in magna tua superbia te similem haberi adhuc praesumis...)

Далеко, за деревом – сонце.

Старий священик дрімає. Вмер? Вже й церква упала. Хрести. Тут тільки хрести. Могили. Ступає між ними. Сам. Земля розповзається. Мертві кістки. І руки тендітні – ці пальчики, пальчики, ключики срібні – звиваються зміями! І ти, Гіласе, з нею. Бездонна, безкрая – то наша Ліліт. І плюскіт солоний. Нещасний... У морі? Ліліт поміж рибами... Риба-Ліліт! Чуєш? Зворушливо хвилі – хлюп-хлюп!

Ключики, ключики... Пальці торкати...

А може...

Не треба!

Заткніть йому рота! Слова – мов гадюки: він Гіласа вб’є! Священик-диявол! Із рота – отрута! Бридкий, ненаситний єврей!

І очі у неї... Ти, Кіро, здуріла? Продалася? Душу і тіло – йому? Старому, сліпому, ще й з патлами сивими – він краде щоночі усі твої сили, і п’є твою кров, виїдає наживо – а потім говорить «Будьмо уважні!»! Він – демон, він – зло, що у темряву вірить, він хоче усе твоє – голос і шкіру, руки і ноги, губи і очі... Це він мене прокляв чи, може, зурочив, це у нього змія затаїлась у пам’яті – щось жахливе і темне, пов’язане з мамою, татом і, Кіро, твоєю бабусею... Він усе нам розкаже, якщо примусити... Він усе нам розкаже, всю правду вилиє... А слова – як вода: мене душить хвилями, бо вода густа і масна на дотик... Я падаю, падаю, падаю в воду – там темно і слизько, страшно і холодно. Ці риби з людськими очима і головами, ця біла жона, що торкнулась Гіласа – він її називає «Ваша світлосте», він її називає «Моя пані» (щось дуже знайоме виходить із пам’яті). Котилася торба з високого горба, а у торбі – ключ, а у торбі – кобра, а у торбі – кінець, а у торбі – початок, а у торбі – таке, що хочеш кричати, а у торбі – смерть, а у торбі – хаос, а у торбі – реверс, у торбі – аверс, а у торбі все – догори ногами, а у торбі ліве – насправді праве, а у торбі чорне – насправді біле, а у торбі вовк у людському тілі, а у торбі – корінь, у торбі – дерево, а у торбі – світло, у торбі – темрява... А у торбі – ти, а у тобі – голос, щось тонке і гостре, що вростає в совість, а у торбі – кров у пелюстках макових, а у торбі – небо, розкреслене знаками, а у торбі – корінь, у торбі – дерево, і його підгризають вовки і демони, і розмножують страх, виїдають світло.

Скоро мертвий відчинить іржаву клітку, – не людина, не демон і не перевертень, і усе це поглине бездонна темрява. Той, хто ловить у руки грозу і блискавку, перетягне на себе вогонь і вистріли; але смерть забере собі іншого брата, у якого – характер до болю татовий і ще щось є спільне в лиці та імені; всі вони, всі вони будуть звільнені – ті, що впадуть від вогню залізного, ті, кого будуть пекти і різати; ті, кого вкриє водою темною; всіх їх поглине одвічна темрява; всі вони підуть один за одним – де птах не літає і сонце не сходить... І так має бути, і так воно стане... Аж поки не підуть усі до останнього...

(Imperat tibi Deus Pater!..)

Я уб’ю тебе, гаде! Заткніть йому роті Проклинаю тебе – із найвищих висот, з найтемніших боліт і з найглибших глибин хай піднімуться мертві з своїх домовин і по тебе прийдуть! За невинність, за кров, за кожнісіньке сказане, зраджене слово, що послане нібито звідкись згори, я наказую, чуєш?! Проклятий, умри!!!

(...imperat tibi Deus Filius...)

НЕ ВРЯТУЄ, ГАДЮКО! ТЕБЕ ЗАДУШУ!

НЕЗАХИЩЕНЕ ГОРЛО ТВОЄ РОЗКУШУ,

ЯК ГОРІХ!

(ТРИМАЙТЕ ЙОГО, ТРИМАЙТЕ!!!

РУКИ!!! РУКИ! НЕ ДИВІТЬСЯ В ОЧІ!!! АНДРІЮ, АНДРІЮ! ЦЕ НЕ ТИ!!!)

І-ГА-ГА! І-ГА-ГА!

КІСТЯНА МОЯ НОГА!

ТВОЄ ГОРЛО ПРОСТРОМЛЮ!

ТВОЄ ЛИЧКО ОБПЛЮЮ!

А ТЬФУ НА ТЕБЕ! А ЩОБ ТЕБЕ!!! А ТЬФУ! А ТЬФУ! А...

(...imperat tibi Deus Spiritus Sanctus...)

А ТЬФУ! А ТЬФУ! ГА-ГА-ГА! НЕ ВРЯТУЄ! НЕ ВРЯТУЄ! ГА-ГА-ГА! УБ’Ю! ЗАРІЖУ! ЗАДУШУ! ЗА...

Хором:

(IMPERAT TIBI MAJESTAS CHRISTI, AETERNUM DEI VERBUM, CARO FACTUM...)

А ЗАРАЗ БУДЕ СМЕ-Е-Е-ЕРТЬ!!!

(ERGO, DRAGO MALEDICTE ET OMNIS LEGIO DIABOLICA, ADJURAMUS ТЕ PER DEUM...)

Я ТЕБЕ БАЧУ! Я ТЕБЕ ЧУЮ! КРОВ ПОГАНА! СМЕ-Е-ЕРТЬ!

(...VIVIUM, PER DEUM...)

ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! КРОВ ВИП’Ю!!! СЕРЦЕ ВИРВУ!!! ВИП’Ю... ВИРВУ!!! Вип’ю...! Вирву!.. Вип’ю... Вирву... Ви...

(...VERUM, PER DEUM...)

П’ю... Ви... Рву...

(...SANCTUM, PER DEUM...)

П’ю... Рву...

(VADE, SATANA!!!)

Воду із річки... Квіти на лузі...

(Sanctus, Sanctus, Sanctus...)

Ага. Водичка. Хлюп-хлюп. Квіточки. Нюх-нюх. Нюх. Квіточки. Кольоровенькі... Нюх-нюх... нюх... пххх... пхх... апп... апп... апчхи-и-и!!

(Amen.)

А голос читає. Тишу. Книга під ним – стара. Загублена правда, німі письмена. Шепоче крикливо беззубим ротом. Язик все ворушиться, мокрий (зміїний?). І тиша слизька виповзає з глибин. Вода у вухах. Й озерні змії. Холодні рибини повз нього пливуть голічерева, мацають тіло. Губами торкають. Нестерпно бридкі. Очі банькаті – мутні і мулькі. Слизом покриті. У риб катаракта. Риби – як світ – старі. Риби – як ти– сліпі.

19

Потім Андрій почав вигицувати гопака (чи що воно за пекельний танець!) – незважаючи на те, що його тримали четверо здоровенних мужиків. Він сичав і гарчав, плювався і пирскав словесною отрутою, скаженів і звивався, немов гадина в руках у хлопчиська. Далі з його рота полились якісь беззмістовні фрази, окремі слова, пересипані багатством найдивовижніших звуків. До писку, плачу, гарчання і кукурікання додалося вороняче каркання, потім – зміїне сичання, а в кінці з його грудей вирвався жахливий, пекельний хрип.

Сатир за вікном – регоче. Давайте заграємо реквієм!

Грає. Під галас громів і бренькіт дощу. Шурхіт крапель по листю – музика. Барабани, литаври, тимпани, тамтами – тут і там, шум і гам.

Дзінь-дзень, дзінь-дзень!

Ще живий, а дзвони по тобі... Дивись, і гріб хтось припас у кутку. Чорний, важкий, залізом кований. Дихає важкістю. Твій.

Зачекай, сатире!

Зачекай, Танатосе!

Можна, я помру...

Якось менш пафосно?

Пробуй...

Андрій вигнувся дугою й почав задихатись, очі оскляніли і закотилися кудись в глибину лоба, з рота пішла піна. А тоді він вирячився, немов...

– ...пардон, мужик на унітазі – і вгатився головою об стіну!

Кіра говорила й говорила. Андрій лежав у неї на колінах і дивився на її підборіддя – на його думку, занадто гостре, щоб так безпечно роз’їжджати в допотопних «Волгах» зі священиками. Андрій чомусь подумав, що одного дня, коли Кіра засне і голова упаде їй на груди, підборіддя проб’є їй серце – і воно назавжди зупиниться, так і не розкривши світові усіх своїх таємниць, яких, він був упевнений, там назбиралось чимало.

– Ти можеш їхати трохи повільніше? – гаркнула Кіра на Мирослава, що сидів за кермом, після того, як авто вкотре підстрибнуло на вибоїні, спричинивши зливу «ой-йо-йой» та «ай-я-яй» із вуст Андрія в парі зі священиком. Вано сидів поруч з Мирославом і показував об’їзну дорогу до свого дому, куди вони, зрештою, всі й прямували.

Кіра сказала, що Андрій не може з’явитися перед очима батьків із закривавленою потилицею. Про те, щоб навідатися в лікарню, вона не хотіла й чути.

– Ви уявляєте, до чого це призведе? – сказала дівчина обурено. – Та ні, не уявляєте! Бо коли б мали розум у тих своїх порожніх довбешках, то не говорили б таких дурниць!

Порожні довбешки адресувались розлюченому Мирославові і переляканому Вано. Мирослав досі сердився через розбитий ноутбук, незважаючи на те, що Андрій пообіцяв оплатити ремонт. А от священик боязко тремтів на сидінні, тримаючись за сиву голову.

– Благаю тебе... Не жени так... Ой-ой, моя голова! Ой... – Вано дивився на дорогу широко розплющеними очима. Він був блідий, як смерть.

– Як ви всі вже задовбали зі своїми макітрами! – процідив крізь зуби Мирослав, але швидкість зрештою збавив.

А Кіра продовжувала говорити з Андрієм.

– Я глянула тобі в очі... Ти розумієш, що це означає – в таку мить зазирнути людині в очі? – Кіра скуйовдила йому чуба і на хвилину задумалась. – Немає нічого гіршого! Повір, я уже бачила цю пустоту, цю порожнечу! Мені було страшно, коли я вхопила тебе за волосся і закричала «Дивися на мене!». Та й ти не хотів! Ти гиготів і кривлявся, пирскав слиною і намагався вкусити мене за палець! Ти робив все, що завгодно, тільки щоб не дозволити мені зазирнути тобі в очі, бо ти вже знав, що я все зрозуміла! Ти знав!

– Що зрозуміла? – запитав Андрій, намагаючись припіднятися.

– Правду! – відповіла Кіра, притискаючи хлопця до своїх колін. – Щось пішло не так, я це бачила! Цей твій демон – це не був демон, це був... А втім, мені треба було переконатись. І коли ти розплющив очі й нарешті глянув на мене, я зрозуміла, що не помилилася. Я чекала пустоти, порожнечі, болю, страху і дикої ненависті. Я чекала погляду – пустого, страшного, чужого, демонічного, затуманеного, відсутнього, божевільного, зміїного. Але ж ні! Все, що я там побачила, були твої очі – саме твої, трохи збентежені, але розумні, тверезі, нічим не затуманені очі. Очі здорової людини, котра перебуває при своєму розумі. І тоді я по-справжньому злякалася...

Кіра зробила паузу, набрала в груди якомога більше повітря – і продовжила:

– Я зрозуміла: якщо їх не зупинити, то вони тебе вб’ють. Ненароком, самі цього не бажаючи. Я закричала «Досить!», та мене ніхто не почув. Вано був у екстазі, він упивався своїм читанням. Та що там – упивався. Здається, молитва так забила йому баки, що він забув про все на світі. Дячки укупі з Мирославом гарчали і скиглили, насідаючи на тебе, мов зграя вовків на загнаного оленя. Треба було щось робити, я це бачила, бо, схоже, тільки я одна не втратила голову на цьому божевільному дійстві. Я закричала ще дужче, загорланила, засвистіла, але толку було мало. Вано продовжував читати, в тебе почались конвульсії, дячки подуріли. На мить мені здалось, що я опинилась в безвиході, та тут щось блиснуло у світлі свічок – і я побачила порятунок. Вихопивши кадило із рук одного з дячків, замахнулась на Вано. Удар, на щастя, був не надто сильний (сам розумієш, що в іншому випадку ми б зараз тут не їхали), але достатній, щоб вирубати його на деякий час. Ти трохи заспокоївся – і, здається, почав приходити до тями. Принаймні я так спочатку подумала і тому звеліла дячкам дати тобі спокій. Та дарма! Ти зненацька підскочив і почав бігати по церкві, немов собака, що зірвався з ланцюга. Та тільки собака, буває, побігає-побігає, погавкає, полякає людей, а тоді заспокоюється і йде спати. А ти почав стрибати туди-сюди, розкидати статуетки святих, ламати підсвічники, плювати на ікони і проклинати, проклинати, проклинати! Потім зацідив у око дякові, що поставив тобі підніжку. Далі ледь не відгриз вухо одній зі статуй. Мармурових статуй, мар-му-ро-вих! Так-так, я б радила тобі перевірити, чи на місці всі зуби. Тоді ти кинувся до Вано, схопив за ноги – і почав волочити по підлозі, наспівуючи при цьому якусь божевільну пісеньку про сатирів і відьомські танці.