Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 12 (всего у книги 19 страниц)

5

Минуло кілька днів.

Андрій регулярно заходив на сайт координаторів, сподіваючись побачити своє ім’я у списку переможців. Нарешті пощастило. Все сталося так, як він очікував: Андрій Маковей, кращий із кращих, безсумнівний лідер, максимум балів. Друге місце дісталося Славкові і якомусь ліцеїстові з дурнуватим прізвищем (чи то Сванціцький, чи то Свинарський). На третьому блаженно розкошували близнюки з тринадцятої школи (Андрій згадав, що бачив їх на конкурсі – обидва опецькуваті і страшенно бридкі) і якась Наталя Кирієвська із другого кінця міста. Ні Марти, ні Кіри в цьому списку не було. Щодо Марти, це не стало для нього сюрпризом. Певно, щось наплутала, коли списувала, вона це добре вміє. А от Кіра... Жаль, звісно. Андрій щиро сподівався, що зможе зустрітися з нею на церемонії нагородження. Та схоже, цього разу його чекало розчарування.

У школі хлопця зустрів черговий сюрприз. Побачивши Марту на великій перерві, Андрій стрімголов кинувся до неї, щоби привітатися, та дівчина зиркнула на нього та-а-аким поглядом, що він ледь не впав. Тоді вона різко розвернулась і пішла геть, не сказавши ні слова. Андрій на якусь мить подумав, що йому здалося, і кинувся навздогін, та ледь не врізався в першачка, що нісся по коридору зі швидкістю світла.

Андрій спробував виловити Марту після уроків, та вона схопила подругу попід руку і чимдуж побігла до зупинки. Він щось кричав їй услід, просив зачекати, та де там! Марта як з ланцюга зірвалась. Вскочила в напхом напханий автобус – і тільки її й бачили!

Андрій нічого не зрозумів. Якого дідька вона його уникає? Що вже їй стрельнуло в голову цього разу? Бо те, що Марта образилась, було ясно й дурному. Щоправда, навряд чи хтось знав, в чому була причина цієї образи.

Наступного дня ситуація повторилась. Та він твердо вирішив поговорити з Мартою. Андрій уважно вивчив її розклад і, дочекавшись великої перерви, зайняв вичікувальну позицію під дверима її класу.

Незабаром Марта вийшла, тримаючи за руку якусь зі своїх подружок. Побачивши Андрія, дівчина позадкувала і сказала на ввесь голос, що передумала йти в буфет, бо бачте, в неї вкрали гаманець.

Та Андрій не став чекати. Як тільки подружка загаялась, нібито випадково зіштовхнувся з нею (за цим послідувало чемне «вибач, будь ласка»), а тоді схопив Марту за руку і силоміць поволік до найближчої віконної ніші, хоч вона й пручалась, мов дика кішка.

– Що в біса відбувається? – спантеличено спитав Андрій, коли вони залишились удвох.

Марта зібралася щось сказати, та не змогла. Почервоніла, як буряк, її губи затремтіли – і Андрій зрозумів, що вона от-от розплачеться.

– Ти ще й питаєш? – видушила з себе Марта зі злістю в голосі. Андрій мимохіть порівняв її з розлюченою змією. Очі вирячені, з рота пирскає отрута, ще й сичить скажено – так і хоче вжалити. Але це тривало якусь мить, бо одразу після того Марта перетворилась на звичайну істеричку, що від нічого робити вигадала собі проблему і роздула її до розмірів всесвітньої катастрофи.

– Ти ще й питаєш? – повторила дівчина з наголосом на останнє слово. – Та як ти смієш?!

Останнє речення вона майже проверещала.

– Та що таке, ти мені поясниш чи ні? – Андрій відчув, що починає дратуватися. Чим-чим, а мистецтвом виведення з себе Марта володіла досконало.

– О-о-о! – сказала Марта з насолодою, зумисне розтягуючи звук. Андрій зрозумів, що його чекає довжелезна гнівна тирада на тему, який же він все-таки поганий хлопець і який подвиг зробила Марта, дозволивши долучитися до почту самої королеви.

– А от подумай... Поворуши своїми геніальними мізками! – Марта скорчила гримасу. – Ну ж бо, ти у нас розумничок! Чи це тільки чутки, га? Та наче б то ні! Олімпіаду ж якось виграв!

– Ну і? – Андрій згорав від нетерпіння, здогадуючись, куди вона хилить.

– Знаєш, нормальним людям зазвичай не шкода свого розуму, якщо мова йде про те, щоб тр-і-і-ішечки поділитися ним з іншими. Ну зовсім трішечки. Та й не з усіма ж, а тільки з найближчими! Принаймні мені так здається! А от що скажеш на це ти, можу лише здогадуватися!

– Навряд чи щось нове для тебе! – відрубав Андрій. Ну що за манера говорити? Замість того, щоб одразу перейти до діла, треба наплести сім мішків гречаної вовни й дістати всіх своїми безглуздими вступними промовами!

– Хм... Я так і знала... – видихнула Марта. – Вирішив підставити свою дурненьку дівчинку, правда? Це тобі Славко ідейку підкинув, чи ти сам здогадався?

– Про що ти?

– Ну так, звісно! – Марта ображено надула губки. – Звісно, ми не знаємо, про що мова! Ми узагалі про це вперше чуємо! І дурненьку, нав’язливу Марту теж бачимо вперше!

Андрій закотив очі.

– Зайчику, ти мене обманув! – вереснула дівчина з натугою в голосі. Якийсь малий, що пробігав мимо, зацікавлено зупинився і зиркнув у їхній бік.

– Підло обманув, підступно обвів навколо пальця, ніби якусь безголову шльондрочку! – вона бурчала й сичала, хрипіла і пирскала слиною, розмахувала руками й прискіпливо свердлила його поглядом – ну чисто тобі фурія! «Обвів навколо пальця», «шльондрочка» – де вона такого нахапалася?

– Ти це зробив навмисне, – сказала Марта, понизивши голос. – Ти навмисне підсунув мені аркуш з неправильними відповідями. І все це – заради того, щоб витягнути ту свою пацанку!

Виявилось, Марта здуру попереставляла якісь цифри, коли списувала роботу в Андрія. Це коштувало їй трьох балів – рівно стільки не вистачило до призового третього місця.

Андрій стомлено схопився за голову.

– Марто... Сонечко, ну хто ж тобі винен, що ти така неуважна? – сказав він поблажливо, збираючись заткнути розгнівану дівчину способом, перевіреним цілими поколіннями юнаків. – Я все правильно написав, от тільки ти, схоже, щось наплутала...

І він потягнувся до Марти. Та де там! Замість поцілунку отримав смачного ляпаса.

– Це ти у всьому винен! І не відмазуйся! – вереснула Марта. – Ти хотів, щоб перемога дісталась оцій твоїй ненормальній, з гніздом на голові! Я бачила, як ти на неї дивився, коли розмовляв у кутку! Я все бачила! І як вона тебе обійняла! Знаєш, друзів так не обіймають! Тим більше, малознайомих хлопців, яких бачать ледь чи не вперше! Так що не треба тут мені локшину на вуха вішати! Я не геть дурна, щоб на таке повестись!

– Ее... Марто... Ти з глузду з’їхала? – Андрій ухилився від чергового ймовірного ляпаса. – Що ти мелеш?

Її нервова жестикуляція доводила його до сказу.

– Я все знаю! – писнула Марта, підстрибуючи, мов задиристий півень. – Що, вподобав собі ту психічку, так? Знаєш, я завжди думала, що ти якийсь прибитий! І наївно вірила, що зроблю з тебе людину! А виявляється, фіг там! Тебе ж до фриків так і тягне! Та й хто б сумнівався! Ідіотка, дурепа нещасна! Повірила, що зможу щось змінити! Ха-ха-ха! А воно, невдячне... Господи! З ким, з ким, а з пацанкою... Хоча... Недарма ж кажуть: яке їхало, таке й здибало! Недарма...

З її очей бризнули сльози.

– Та вгамуйся ж ти нарешті! – роздратовано прошипів Андрій. Він терпіти не міг дівчачих сліз. Все ще не втрачаючи надії на примирення, спробував її пригорнути, але Марта грубо відштовхнула хлопця, при чому зробила це з такою силою, що він ледь не впав.

– Знати тебе не хочу! Згинь! Ти мене чуєш? Згинь! – заверещала дівчина на увесь коридор. – Пропади пропадом! І не потрапляй мені на очі більше! Не потрапляй, чуєш? Бо інакше сильно про це пошкодуєш!

І вона побігла геть.

Андрій роззирнувся і зрозумів, що за ними спостерігає вся школа.

«Ну і справи!» – сказав сам до себе, пригладжуючи волосся. Марти вже не було, але школярі продовжували витріщатись на нього, роззявивши роти.

– Чого дивитесь? – огризнувся Андрій і дав щигля якомусь малому, котрий, здається, знімав їхню сварку на телефон. Малий голосно ойкнув, а тоді почав пхинькати і пригрозив, що скаже мамі.

– Цить, а то зараз ще й по носі отримаєш! – гаркнув на нього Андрій. Малий позадкував і сховався за спиною якогось випускника. На відміну від прискіпливого третьокласника, позбутися останнього було значно важче.

– Все гаразд, все уже гаразд! – затараторив Андрій зі штучною усмішкою на губах, пробираючись крізь натовп. – Дайте мені спокій!

Натовп неохоче почав розходитись. Андрій, в свою чергу, пірнув у клас і вмостився на парту, почуваючись ні в сих, ні в тих. Що вона з нього хотіла? Марта, чесно кажучи, ніколи не відрізнялась блискучим інтелектом. Як їй узагалі вистачило нахабства звинувачувати в своєму провалі Андрія? Тим більше, що він їй не відмовив, а допоміг, чим тільки зміг... Хіба він винен, що вона навіть не докумекала перевернути аркуш (бо, бачте, числа були записані догори ногами)? Дурепа... Та й до чого тут Кіра?

Дідько би вхопив ту Марту... Тільки проблеми від неї. Та й узагалі... Що за дівчата пішли? Вічно все перекрутять так, як їм вигідно. А ти потім розгрібай...

6

Марта більше не дзвонила. Вибачатися й телефонувати першим Андрій теж не збирався. Кілька разів бачив її після уроків з рудим студентом-баскетболістом. Це був минулорічний випускник. Здоровенний і дурний, як пробка. Ну що ж, Андрій не збирався довго побиватися. Хай собі зустрічається, з ким хоче. Може, з ним їй пощастить більше.

Іноді згадував про Кіру. Шкода, що так і не взяв її номера.

Через кілька тижнів його зі Славком запросили на церемонію нагородження. Все як має бути – офіційні листи, дзвінок у школу. Директор, радісінький, як слон після бані. Всі його вітають, всі його хвалять, дружно плескають по плечу, демонструють великий палець. Штани і піджак – не дай бог у джинсах припрешся! Мати метушилась, батько ліниво курив на балконі. Виріс, синку. Може, й тобі одну? Та ні, дякую, ти що, тату? Я ж не курю, забув? Молодець, молодець. Оце синочка виростив, ух! Бачиш, Олю, який він у нас! Не піддається на провокації! Навіть рідного батька на місце поставить. Ну Андрійку, пора вже тобі вирушати в доросле життя. Хутко давай! Бо спізнишся ще! Іди-йди! Чого ти стоїш, як стовп?

Андрійко втікає на церемонію. Всі галасливі і прибрані. Дівчата в сукнях, хлопці з прилизаними чубами. Зборисько папужок, інакше не назвеш. Розсипаються по залу, галасують, метушаться. А там у першому ряду... Ти ба? В синенькому сарафанчику? Невже вона?

– Кіро-о!

Шум, гам, чийсь лікоть під ребром. Та де там. Не чує.

– Кіро-о-о!

Мимо проноситься секретарка з тацею. Зненацька жінка спотикається – і вміст таці опиняється на його новенькому, ретельно випрасуваному піджаці.

– От дідько... Кіро!

Кіра нарешті повертає голову – і помічає, як Андрій зосереджено розмазує по сорочці вершки. Якусь мить вона дивиться на хлопця серйозним поглядом, а тоді починає голосно сміятися.

Не припиняючи сіпатись від сміху, Кіра встає зі стільця і, наступаючи на десятки ніг, прямує до виходу.

– Салют незайманим! – репетує на ввесь зал.

Андрій приречено затуляє обличчя рукою.

– Вибач, не втрималась! – сказала Кіра, повиснувши в нього на шиї. Але Андрій не сердився. Він був страшенно радий її бачити. Радість від зустрічі захопила хлопця настільки, що він, не довго думаючи, підхопив Кіру на руки і закружляв над неспокійним натовпом.

Кіра щиро засміялась і поплескала його по спині.

– Опусти! Зараз же опусти! – звеліла жартівливо. – Бо через тебе ще туфлі погублю...

– Хм... А ти красива! – сказав Андрій згодом, маючи на увазі її не надто вже звичний прикид, але замість того, щоби ввічливо подякувати, Кіра презирливо хмикнула у відповідь.

– То все мама! – буркнула вона. – Нап’яла на мене оце лялькове платтячко – і сказала, що хай тільки спробую зняти! Про кишенькові гроші можу забути. Та й це ще не все. Дивись! Навіть бантик є!

І вона продемонструвала невеличкий блакитний бантик, майже не помітний між її синюватим волоссям.

– Ти тільки поглянь, мене ще й причесали! – Кіра закотила очі, незадоволена своєю зачіскою. Але Андрієві, навпаки, сподобалось. Акуратне, пригладжене, злегка відросле (хоча, можливо, не надто й рівне) каре пасувало їй значно більше, ніж хаотичні, розтріпані пасма. Навіть колір – і той не виглядав таким диким, як минулого разу.

– Ти схожа на якусь казкову героїню! – сказав їй Андрій. – Тільки я от ще не визначився, на яку!

– Думаю, ми це переживемо! – посміхнулася Кіра. – Мої вітання, до речі.

– Спасибі! А ти тут з ким? – поцікавився Андрій, вирішивши, що вона прийшла з дівчинкою зі своєї школи.

– З братом! – випалила Кіра, навіть не моргнувши.

– З братом? – здивувався хлопець. – Чому з братом? А як же твоя подруга?

Вона зацікавлено підвела брову.

– Яка ще подруга?

– Та з твого класу... Переможниця. Як же її звали? Чи то Настя, чи то Наталя. І прізвище таке дивне. Кірієнко... Чи, може, Кіроєва. Чорт, забув.

Кіра раптом розсміялася.

– Ти маєш на увазі «Кирієвська»? – дівчина почухала носа.

– Точно! Пам’ять нікудишня! – засоромився Андрій. – То ви все-таки знайомі?

– Авжеж, і доволі давно! – Кіра продовжувала посміхатись.

– Ну що ж, передавай їй вітання.

– Та я б залюбки, але, думаю, ти і сам зможеш це зробити!

Андрій здивовано озирнувся навколо, очікуючи, що до них от-от приєднається загадкова Кірина подруга. Якась невисока, руда дівчинка попрямувала в їхній бік. Він на мить подумав, що це Наталя, але в останню секунду дівчинка зупинилась і приєдналась до компанії ліцеїстів, що дружно жували попкорн на гальорці.

– Когось шукаєш? – поцікавилась Кіра.

– Та ж твою Наталю... Думав, ти нас познайомиш.

– Ви уже знайомі, довбику! – вона пирснула зі сміху.

– Що, справді? – Андрій щиро здивувався. – Чого ж я такої не пригадую? Покажи її мені. Де вона?

– Та перед тобою!

Кіра ледь не душилась від реготу.

– Що... Що...

Стоп. До Андрія, здається, нарешті почало доходити. Кірієвська... Кіра...

– Наталя Кірієвська – це ти?!

– Оплески в студію! – засміялася Кіра, імітуючи аплодисменти. – Ти просто надзвичайний! Браво!

– Тю... – Андрій знітився. – От тільки не треба з мене глузувати. Я ж думав, тебе Кіра звати. А воно, бач... Наталя. Ната. Наталочка. Чи як там тобі більше до вподоби.

– Кіра! І все. Ніяких Наталь! Так мене звуть тільки родичі. А в тусах мене знають як Кіру. І в соцмережах я шифрують під цим іменем. При чому давненько вже...

– В такому разі приємно познайомитись... Ще раз, – посміхнувся Андрій.

І простягнув їй руку.

– Тебе, здається, шукають! – сказала Кіра, пильно вдивляючись у щось за його спиною.

І справді, по залу бігала одна з координаторів, відповідальна за команду з Андрієвої школи. Вона дріботіла поміж рядами, спотикаючись об ноги галасливих школярів, і тоненько пищала: «Маковей! Перепрошую... Ви не бачили Маковея?»

– Я тут! – гукнув Андрій і помахав їй рукою.

Обличчя жінки на якусь мить проясніло, а тоді посерйознішало – і вона строго гукнула на ввесь зал:

– Маковей! Ану до мене! Негайно!

Спантеличеному Андрієві не залишилось нічого іншого, як покірно подріботіти в її бік, немов слухняний цуцик. Але перед цим він вирішив домовитися з Кірою про зустріч. Та ба! Його чекало розчарування.

Кіри вже не було.

7

Кілька тижнів після того випадку Андрій ходив, мов у воду опущений. Ну як він міг проґавити Кіру, коли доля подарувала йому таку чудову можливість зустрітися з нею ще раз?

Одного разу він півдня простирчав біля воріт її школи. Та дарма. Кіри не було. Тоді як Андрій, в свою чергу, підхопив застуду і тиждень провалявся в постелі, з температурою під сорок і черговими мареннями на тему Країни чудес.

Якось, коли Андрій хворів, до нього забіг Сашко, нечастий гість у цих краях. Як завжди, Сашко просто пробігав мимо. Ноутбук в майстерню заносив. Процесор накрився, а йому наукову писати. Відтягнув усе до останнього моменту – а тут на тобі! – сюрприз! Андрій, звичайно, добра душа, чом би й не виручити друга? Тому поки Сашко сидів і здирав з інтернету всілякі премудрі статті, Андрій скаржився на життя, смакуючи подробиці стосунків з Кірою.

Сашко слухав зовсім неуважно. Спочатку друг був повністю поглинутий експериментами. Потім його увагу привернула якась рекламка з напівоголеною дівкою – «ти тільки поглянь, яка киця!». Коли Андрій зрозумів, що Сашко вже втрачений для суспільства, то махнув на нього рукою і ліг спати.

Ввечері, коли батьки нарешті вклалися, Андрій замкнувся в кімнаті і сів за комп’ютер. Давненько він не зависав у мережі. Може, знайде там що-небудь для душі. Фільм якийсь чи трохи музики. Пора б і плеєр оновити, зрештою. До речі, Кіра, здається, казала, що полюбляє сидіти у всіляких соціальних мережах. А що, коли він спробує знайти її там? Хтозна... Раптом пощастить.

Давно Андрій не заходив на свій акаунт. Сайт видався зовсім чужим. Повністю оновлений інтерфейс, якась химерна гама кольорів, нові додатки, можливості, функції... Але це все мало цікавило Андрія. Хвилювало інше – Кіра.

Нарешті розібравшись із функціонуванням сайту, вбив у пошуку «Кіра Кирієвська» – і о, диво! – йому одразу ж пощастило! Сайт запропонував Андрієві трьох ймовірних претенденток на це ім’я, хоча по-справжньому його цікавила лише одна.

Першу кандидатуру забракував одразу. Це була оголена блондинка, що мріяла про неземне знайомство. На аватарках двох інших замість дівочого обличчя красувались якісь картинки. В однієї був мультяшний кіт у здоровенному капелюсі і бездонних ковбойських чоботях. Друга ж порадувала зображенням смішної синьої гусениці, що сиділа на шапинці гриба і курила кальян, заплющивши очі. Не знаючи, кого обрати, хлопець вирішив написати обом.

Оскільки дівчина з аватаркою кота була онлайн, Андрій спочатку написав їй. «Привіт! Пам’ятаєш мене?» Відповідь прийшла майже одразу: «Ні, але, думаю, це можна виправити.» Андрій зрозумів, що це не дивакувата синьоволоска, але про всяк випадок вирішив перестрахуватися: «Ти Наталка Кирієвська?». В наступному повідомленні його чекав здивований смайлик і легкий докір з боку незнайомки: «Ні. Я Кіра. Ти що, читати не вмієш?». – «Вмію. Вибач, будь ласка. Я помилився.»

Відповіді з іншої сторінки того дня він так і не дочекався. Як і наступних сім днів опісля. Але одного зимового вечора комп’ютер нарешті пискнув – і Андрій побачив конвертик.

«Салют незайманим!»

А тоді – цілий каскад майже не зв’язаних між собою повідомлень:

«У мене холодильник сказився».

«Вибач, не втрималась.»

«Я уб’ю Мирослава.»

«Вгадай, що в мене є.»

«Він не пускає до свого ноута».»

«Мене вигнали зі школи».

«Я тебе боюсь. Ти схожий на дикобраза.»

«Ой, це не тобі.»

«Ти любиш траву?»

«Вано покусав домовик».

«Бабуся повертається».

«Як можна пити несолодкий чай?».

«Я випадково проковтнула павука».

«А ти любиш павуків?»

«Що ти п’єш?»

«Незайманий, ги-ги.»

«Хочу на кладовище.»

Кіра строчила й строчила, поки Андрій набирав всього лише нещасних кілька рядків. Нарешті він зібрався з духом – і натиснув на «Enter».

«Слухай, давай якось зустрінемось. Що ти на це скажеш?»

«Той ідіот викинув мої цигарки!»

«Обома руками за!»

«То що ти п’єш?»

Андрій подумав і відписав: «Гаразд, де й коли?»

«Що ти п’єш, незайманий?!»

«Ну...пиво, припустимо.»

«Гаразд, куплю портвейн. Міський парк, шістнадцять нуль три. Не спізнюватись, бо вип’ю все сама, і тобі доведеться тягти мене додому. А оскільки ти не знаєш, де я живу, то це буде твій дім! Тому добре подумай перш ніж спізнюватись! Мені до лампочки, чию хату обблювати.»

Андрій хотів написати якусь приємність, але передумав, вражений її останніми словами.

«Чого мовчиш? Злякався? Та жартую, дурнику! Отже, завтра, міський парк, шістнадцять нуль три. Але май на увазі: коли я вип’ю, то починаю молоти всіляку пафосну фігню. А поки що я йду курити! Бувай!»

Андрій вклався спати з блаженною усмішкою на губах. Нарешті він її знайшов. І навіть запросив гуляти. Хе-хе, швидше б той завтрашній день! А він обіцяє бути багатим на сюрпризи.

Тієї ночі Андрій спав як убитий.

8

Кіра чекала на нього в парку. Шістнадцять нуль три – як і домовлялись. Туман похмурими витками стелився по вулиці, та Андрієві було байдуже – у його душі світило сонце.

Вони бігали по темних провулках і розлякували голубів. Стрибали по калюжах і втікали від голодних собак. Вони говорили про все на світі – точніше, Кіра говорила, а він ловив її слова, вбирав їх, мов губка, обростав словами і вбирався в їх силу, як весняне дерево у листя.

Кіра не обманула – коли вони вилізли на якусь покинуту гору (була така за містом), з її полотняної торби висунулась пачка сигарет і дешевий портвейн.

Вони сиділи високо вгорі, спостерігаючи за першими міськими вогнями, дриґали ногами, передавали одне одному пляшку з портвейном і курили. Кіра розповідала про свою бабцю, що блукала десь світами у пошуках щастя, про її божевільні ритуали і про те, як трави рятують від нічних жахіть. «От знаєш... Вона крута. Хоч і стара вже. Відколи я себе пам’ятаю, її ніколи немає вдома. Постійно десь ходить... Чи їздить... Хоча ні, швидше, таки ходить. Бо, чесно кажучи, бабуся не любить транспорт. Вона думає, що від нього бувають проблеми з ногами. Ну от, знаєш, коли багато сидиш на місці чи возишся в машині, то ноги кам’яніють. Це вона так каже. А ноги у неї здорові. І дуже сильні. Знав би ти, як я за нею сумую... Вона – моя бабуся – ніколи не сидить на місці. Як ти думаєш, чи може присутність іншої людини впливати на наші сни? Я кажу: може. Ти не уявляєш, що мені сниться, коли вона повертається. Жаль, що це буває так рідко... Але я тоді дурію від щастя. Бо вона вчить мене усьому гарному, що вміє сама. А вміє вона багато, повір... Ось, наприклад, знає, якими травами що лікувати. Або як розкусити людину. Ну, не так, як горішок, а трохи по-іншому... Ніби просвітивши рентгеном. Коли я була маленька, то багато плакала за татом. Він пішов, коли мені було чотири. Я не знаю, чого... Але мені було погано без нього. І Миркові було погано... Мирко – це мій старший брат... Так-от, я багато плакала і не хотіла їсти. Худла просто на очах. Мама дивилась на це – і теж починала плакати. Бо не могла змусити мене хавати. Не допомагали ні прохання, ні погрози. На цукерки і мандаринки я не велась. А потім приїхала бабуся – і все змінилось... Я тоді вперше її побачила. Важко сказати, що саме було тоді в мене в голові, але перше враження про неї запам’яталось на все життя... Це були кольори, багато-багато бурхливих, вируючих кольорів – і світло. Від нього ставало добре і тепло. Хотілося спати... Потім – бути... Потім – рухатись... А якось я поїхала з нею до моря... Уже пізніше, коли мені виповнилось десять. Після того я почала розуміти дорогу і кайфувати від неї. Коротше кажучи, бабуся навчила мене жити.»

«От, чувак, я часто бачу сни. Карколомні. Кольорові. Це прикольно, коли можна ходити догори ногами чи бачити, як твої пальці перетворюються на макарони. А ще краще – на желейних черв’ячків. А ще я люблю говорити з котами. В реальному житті вони ніфіга не розуміють, що ти їм кажеш, а тільки дивляться на тебе, мурчать або намагаються відкусити ніс. А от уві сні вони тобі відповідають. Скажи, ти коли-небудь хотів собі котяру, який вміє не тільки мурчати і сцяти по кутках, але й розмовляти чи навіть бухати?»

«Я їх всіх люблю... Усі-усіх... Ось дивись, Мирко – це мій братик. Він дуже дурний, хоч і геній. І це добре. А ще є Вінт. І він – художник. Офігенний художник, таких тепер майже нема. От що значить – руки з правильного місця. Від його картин реально шторить. Ти мусиш це побачити... Вінт класний і завжди п’яний. Мені іноді здається, що він трохи притрушений, але пофіг... Коли він п’яний, то дуже щасливий. Хоча... Ми усі тоді щасливі. От лежиш собі такий в дрова – і тобі д-о-обре! Особливо, коли поруч твої друзі – такі ж самі обдовбані чувачки. Нє, ми не бухаємо цілодобово, ти не думай. Але коли вже доводиться, то нормально так... Ну і що, правда? Ми ж усе одно нікому не шкодимо. Просто валяємося на дивані чи на килимі і сміємося. Ну... Це як така собі секта щасливих людей. Ну там, знаєш, хворіти на життя, вдихати його разом із димом, пропускати крізь цигарки і легені, запивати вином. Що, пафосно? А як тобі таке? Ми п’яніємо від життя, ми ловимо від нього наркотичний кайф, нас гребе і накриває хвилями ейфорії – з головою накриває, шалено і безповоротно. А ще ми постійно сміємося, сміємося з усіх і кожного, бо тільки сміхом можна заглушити страх. Ще більше пафосу, бачиш? Я ж попереджала!»

«Пафос пафосом, але я кажу правду. Думай, що хочеш... Коли я кажу про страх, то маю на увазі всіляку стрьомну фігню. Чого ми боїмося? Я й сама не знаю. Кожен із нас боїться, страх живе у його серці, десь глибоко на дні, десь там, куди ми ніколи не заглядаємо. До пори, до часу, розумієш? А потім виростає – і починає задовбувати. Він жере наші ілюзії, якісь забуті мрії і нездійснені бажання. Це огидно... Ну так, знаєш... Фу. Він поїдає нас роками, підгризає, підточує, розростається, ніби якась ракова пухлина. Він підкрадається до нас порожніми ранками і самотніми вечорами, коли ми їдемо в переповненому автобусі чи п’ємо чай перед сном. Він ходить за нами по шумних вулицях, чатує в безлюдних коридорах і – тільки уяви собі – навіть підглядає у душі. Ти б хотів, щоб хтось дивився, як ти собі миєш...? Ну, неважливо, що саме миєш, але от сам факт, що хтось це бачить... Або коли ти сидиш на унітазі. Чи ще щось таке... Страх – це ніби паразит... Бо він думає з нами, він дихає з нами і пожирає нас, поки ми спимо. Хоча ні, наш страх – це вірус. Вірус, від якого не втекти. А єдині ліки проти нього – сміх.»

«Ми з Мирком – це парочка ідіотів, що просто ловлять кайф від життя. Ми розуміємо одне одного з півслова... Хоч він і дурний, я вже це тобі казала. От, наприклад, коли він починає вимахуватись, я його лупцюю. А потім він лупцює мене. Бачиш синець? Це я зі стільця гепнулась, бо він стягнув мене за ногу – хотів до компа добратися. Але я все одно люблю свого брата. А він любить мене. А ще він геній. Бачив би ти, з якою швидкістю він генерує нові ідеї!»

«Давай поїдемо кудись. Пофіг куди, тільки щоб не стирчати в чотирьох стінах. Мені набридло... Школа – хата, школа – хата... Та скільки можна? Однокласники – дауни, лізуть мацатись і біжать до директора, бо дістають по морді. А потім мене відраховують на тиждень, ага... Мамі, чесно кажучи, глибоко пофіг, але директор починає їй надзвонювати, набридати... Міг би вже й запам’ятати, що вона все одно ніколи не бере трубку. Коротше кажучи, повітря хочу... Свіжого, морського... А відсутність руху – це зло. З ним треба боротись. Бо якщо надто довго сидіти на місці, одного дня ти пустиш корені і приростеш, як у страшному сні. І тоді вже все. Вважай, життя закінчилося.»

Вони сиділи над містом і дивилися кудись удаль. Кіра говорила й говорила, викурювала цигарку, знову говорила, випивала ковток портвейну, робила паузу, щоб вхопити ротом повітря, знову курила, знову говорила. Портвейн вливався в горло терпким потоком, смердів спиртом і щипав за язик. Та в цьому було щось особливе, щось таке, що робило вечір теплішим, а Кіру – добрішою. Коли Андрій вливав у себе черговий ковток, йому здавалося, що він починає розуміти, про що говорить Кіра, бо в цю мить життя ставало до нього прихильнішим, обростало кольорами, наливалося соками. Проблеми згасали, немов ранкові ліхтарі, танули, як весняний туман у променях сонця. Залишалися тільки вони з Кірою, та ще чиїсь милі обличчя, що пропливали перед очима безконечною вервечкою усмішок. Вони народжувались із Кіриних слів, усі ці божевільні бабусі, вічно п’яні Вінти і дурні братики-генії. Вони жили у ній, вони творили її, вони складали її з пазлів, немов химерну мозаїку. Вони ставали нею, вони наповнювали її життя сенсом. Вони були не просто її друзями – вони були її душею.

«Божевільні. Великі. Святі. Якби не вони, я б, мабуть, звалила з дому і поперлась кудись за море... Але зараз розумію, що поки ранувато... Бо, на жаль, я не така, як бабуся. Мені ще вчитися і вчитися... Але як би там не було, сидіти на місці все одно важко... Добре, що вони в мене є.»

Кіра продовжувала говорити. Вона була вже добряче п’яненька. Андрій прислухався до шуму в голові і думав, що вона найдивніша людина, яку йому коли-небудь доводилося бачити.

Вони довго блукали містом. Вечір опускався з неба густим туманом і блідим сяйвом ліхтарів, що мерехтіли в імлі, мов примарні маяки. Кіра захоплено щось вигукувала і тицяла пальцями кудись у темряву... І недарма, бо притрушені туманом будинки нагадували декорації до якогось похмурого фільму жахів. Звідусюди на них чигали привиди й перевертні, старі дерева похитувались під вітром, демонструючи безлисті гілки, що так нагадували кістляві ручиська. Страшно завивав вітрюган на старих горищах. Сп’янівши від портвейну і картини довкола, Кіра потягнула Андрія на старе кладовище.

Вони валандались поміж могилами, мов двоє волоцюг. Печальні статуї святих вперемішку з подобами померлих кам’яними очима стежили за кожним їхнім кроком. Вони бігали поміж склепами, прислухаючись до шепоту оголених гілок, читали написи на табличках і гралися в піжмурки. Потім прийшла черга дуже страшних історій. Кіра дістала нову пляшку портвейну і присмокталась до неї. Андрій вирішив не відставати і, коли пляшка опинилася в його руках, почав заливатись терпкою, трохи колючою рідиною.

Вони говорили й говорили. Точніше, він оповідав, а вона слухала. Усе, як має бути: повільний тихий голос, безмежна кількість пауз, хитро примружені очі, що ніби чекають несподіванок. Андрій був майстер розповідати всілякі страхіття. Він умів викликати мурашки на шкірі.

Кіра теж не відставала. Їй вдалося вселити в нього відчуття неприємного страху, що ходить за тобою назирці, ніби таємний сторож. Через деякий час Андрієві почало здаватись, що то не вітер завиває між гілками, а перешіптуються мерці між могилами. Тоді він зрозумів, що портвейну з нього на сьогодні вже вистачить.

Потім Кіра трохи принишкла (алкоголь добряче вдарив їй в голову, а коли вона випивала – то одразу ж розслаблялась і ставала лінивою, як кіт на сонці), і слово знову узяв Андрій. Від випитого у нього розв’язався язик і стало легко на серці.

«Я не знаю, що тобі сказати, бо у моїй голові зараз пусто. Але одного разу я потрапив у Країну Чудес. Так, ту саму Країну Чудес, куди ходила Аліса вслід за Білим Кроликом.»

«Я зустрівся із Синьою Гусеницею. Спочатку вона курила кальян, а потім перетворилась на Метелика. Якась дурня, правда? Хіба таке було в казці? А тоді я натрапив на Павука з котом в мішку і ненормального Цвіркуна. Чула б ти, що він молов... Потім я побачив Мишу, трохи пізніше – величезну Вовчицю. За розміром вона була як будинок. Вона мені щось розказувала... Чи то легенду, чи то казку... На жаль, забув. А потім заставила записати на піску якийсь беззмістовний віршик. Ще в моєму сні був дивний хлопець, чиє обличчя я ніяк не міг запам’ятати. Хоча стоп, він, здається, з іншого сну.»