Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 8 (всего у книги 19 страниц)

20

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Двоє хлопчиків сидять на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. В очах палахкотить вогонь радості й мисливського азарту. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

Картина змінюється.

Знову ті самі хлопчики. Тепер уже – в глибині вечірнього лісу. Десь за кадром зловісно ухкає сова. Крадуться навшпиньки, здригаючись від кожного необережного кроку. Тріск гілок під ногами змушує маленькі сердечка ховатися в п’ятки. На грудях в одного щось виблискує. Якщо придивитись ближче, можна побачити, що це срібний ключ.

Картина змінюється.

«Ти пам’ятаєш, що я тобі казав? Роби що завгодно, але тільки не бійся. Зрозумів? Не бійся! Що б не трапилось...»

Голос за кадром нагадує шелест сухого листя.

«Я мертвий?»

«Не знаю. Кажуть, що мертві не можуть відчувати. А ти можеш... Ти ж можеш, правда?»

«Хм... Не впевнений. Мої руки не мерзнуть, моя кров не холоне, моя шкіра не вкривається синявою. Я нічого не їм, але мій шлунок все ще уперто мовчить. Чесно кажучи, я навіть не знаю, чи він у мене є. Може, я просто привид. Чи спогад у чиїсь голові. Я не знаю. Я уже нічого не знаю.»

«Ніхто не знає. Бо ще не час... – голос зробив паузу, а тоді додав. – Вона гарна. Дуже. Шкода, що ти не можеш до неї доторкнутися».

«Хто?» – здивувався Андрій.

«Дівчина твоя. У неї шкіра ніби світиться зсередини. Як це – відчувати її на своїх пальцях? Приємно, мабуть? Чим від неї пахне? Я чомусь думаю, що це обов’язково мають бути якісь фрукти. Персики чи абрикоси, нагріті сонцем. Духмяні, золотисті... На твоєму місці я б навіть боявся біля неї дихати. Та й, знаєш... На твоєму місці я б багато чого боявся. Але тільки не зараз. Не тут.»

«Чому?»

«Бо ми з тобою тут удвох. Ти не можеш доторкнутись до своєї дівчини, а це означає, що мені більше немає чому заздрити. І це трохи дивно. Я занадто звик заздрити. Я звик підглядати за тобою і заздрісно скреготіти зубами, спостерігаючи, як ти бігаєш, смієшся, напихаєшся фруктами, ба навіть пітнієш! Ти не повіриш, але я вже й забув, що таке – пітніти! Пам’ятаю тільки, що це чомусь навдивовижу приємно і навіть трохи лоскітно. Коли я вперше побачив тебе тут – ти тоді спав у траві, – то одразу ж обнюхав. Так, обнюхав повністю, обнюхав з ніг до голови, бо сподівався , що відчую запах поту. Але ні, я помилився, від тебе пахло так само, як і від мене. Тобто ніяк.»

Голос ставав все тихішим... Шелест листя віддалявся... Залишався тільки один звук – свист невидимої стріли...

Бо знову...

Тонко тенькне тятива...

Дзень-дзінь...

Треба йти далі.

Вони стояли на старому горищі. Раптом Андрій зрозумів, що між його пальцями застрягло щось тверде і шорстке на дотик. Книжка? Зошит? Він розгорнув на першій-ліпшій сторінці – і почав читати.

Частина II

1

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

Звук линув з коридору. Ольга лежала під ковдрою і дрімала, заколисана завиванням осіннього вітру за вікном. Негода лютувала вже третій день. Холодний, пронизливий стогін, здавалося, заповнив собою увесь простір, заліз у кожну шпаринку. Голі, промоклі гілки розпачливо билися у вікно, шукаючи прихистку. Дощ тарабанив по шибках, виганяючи з хати тепло. Десь далеко в лісі пищала сова.

Ользі снилися сни. Розмиті й тривожні, наче вирвані з далекого минулого. Спочатку це був хаос, зітканий з чиїхось облич і далеких спогадів. А потім – мертве холодне озеро (болото?).

Чорні хвилі манили до себе, мов зачаровані. Величезне червоне сонце золотими шматками осипалось за горизонт. Десь тривожно кричала качка, десь із тихим плескотом скидалася риба. Далеко за обрієм калатали дзвони.

Ольга сиділа над водою, звісивши ноги з розбитої бетонної плити. Червоний обрубок сонця ще виглядав із-за дерев, та з озера уже поволі насувалася ніч. Качки губилися між чорними хвилями, ховаючи голову під крило, а крила – в колючих прибережних заростях. Темна вода м’яко ударялась об береги, плюскотіла хвилями, вологим шепотом торкаючись вух.

Ольга знала, що це їй просто сниться.

« Іди до мене... Іди...»

– Ні, – голосно відповідала їй Ольга. – Не піду. Не хочу.

«Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... – шелестіло озеро. – В моїх глибинах ти забудеш свій страх, забудеш свій біль і відчай... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...»

– Відчепися! – сказала Ольга. – Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... – стривожено плюскотіли хвилі. Їх шепіт зливався з відлунням церковних дзвонів удалині. – На тихі води... Де птах не літає і сонце не сходить... На твої очі лягає сон...»

– Ти помиляєшся, – сказала Ольга.

І прокинулась.

Її розбудив глухий, монотонний стукіт.

І цвіркун.

Здоровенний, мишасто-сірий, він сидів на підвіконні і нахабно скрекотів. Звідки він узявся в таку пору?

Добігав кінця жовтень і от-от мав прийти на землю листопад. Останнє листя валялося в калюжах, зіжмакане й побите дощами. Запах вологи й гнилизни, солодкий і млосний, як сама смерть, проникав у кожну щілину, викликаючи згадки про лікарню.

Ольга увійшла до кухні і нашорошила вуха. Скрекіт нічного гостя залишився у стінах спальні, як і писк сови за вікном. Залишився тільки холодний, монотонний стукіт. Ольга навпомацки відчинила кухонну шафку і дістала недогарок свічки. Обнишпоривши забитий посудом стіл, натрапила на сірники і викресала слабенький, лінивий вогник.

Було холодно. Нестерпно холодно. Ольга підійшла до вікна і зачинила розчахнуту вітром кватирку. Тоді ще раз прислухалась – і зрозуміла, що стукіт лине із ванної. Відчинила важкі дубові двері і, присвітлюючи ліхтариком, оглянула кімнату. Так і було: знову не закрутила кран. Брудні, холодні краплини ліниво виповзали з іржавої труби і важко падали донизу, розбиваючись об білу емальовану поверхню.

Ольга нахилилась над раковиною і підставила обличчя під великі, колючі краплі. Крижана вода голками впилася в просочену вологою шкіру. Ольга сподівалась, що від цього стане легше, що свіжа прохолода змиє з неї нічний кошмар. Та марно. Чим настирливіше хляпала водою собі в обличчя, тим паскудніше ставало на душі. Здавалось, навіть краплини кличуть за собою, повторюючи оте монотонне «іди... іди...».

– Не піду! – сказала Ольга з фальшивою впевненістю в тремтячому голосі. Ніхто не відповів. Тоді вона зазирнула у отвір водостоку і крикнула туди: – Ніхто більше не піде! Чуєш? Ніхто! Ніколи!

Її зустріла тиша.

Ольга втупилась поглядом у стіну.

2

...Пам’ять, як і правду, не зітреш.

Кожної ночі вона прокидається від холоду. Хтось невидимий скидає з неї ковдру і щедро-щедро поливає тіло рясним, холодним потом. Ольга прокидається липкою і змученою, виснаженою і повністю пошматованою зсередини. Можливо, у неї здорове тіло, але душа уже давно хвора.

Сьогодні Ольга знову була в лікарні. І, певно, сиділа би там до скону.

Коли її вкотре спробували відтягти від сина, вона плювалась і била кулаками, роздирала одяг і навіть спробувала когось вкусити. А тоді прийшов головний лікар – і випхав її за двері. Її, матір випхав! Знаєте, тихесенько так, нишком! Устромивши у неї свій обман, як ніж у спину.

Тепер вона сидить в селі. І кожної ночі плаче. Ольга щовечора засинає у холодній накрохмаленій постелі під стукіт сильного дощу і думає, думає, думає про все на світі.

Ольга хоче додому. До себе, в село і дитинство. У ту стареньку, напівзруйновану хату, з якої вітром зірвало півдаху. Вона ще й досі пам’ятає, як любила потай залізти на горище і крізь дірку в покрівлі спостерігати за зірками. «А вони іноді на землю літають! Так, втікають згори і в морі купаються! А щоб ніхто не побачив, затуляють небо хмарами і спускаються у воду на конях-блискавках.»

А якось батько пообіцяв показати їй, де купаються зорі.

Ольга тоді посміхнулась від вуха до вуха і вхопила його за руку. Переплетені пальці – величезні, вкриті твердими мозолями батькові і крихітні, тендітні, як трояндові пелюсточки, доньчині – означали, що цю таємницю вони заберуть з собою в могилу. Вона тоді ще не знала, що це за фраза, однак інтуїтивно вловила суть. Таємниця, яку не розкрити, знання, доступні тільки обраним. Так, дівчинка ще тоді передивилась усі можливі пригодницько-містично-фантастичні фільми і тепер почувалась героїнею одного з них. Побачити, як купаються зірки – хіба таке судилося кожному? Звісно ж, ні! І вона – обрана, бо саме їй першій відкриється ця неймовірно прекрасна і в той же час чомусь трохи моторошна таємниця...

Вона чекала вечора, як спасіння. Як дивовижної казки, в якій збуваються найпотаємніші мрії. Ольга, здається, рахувала навіть секунди, очікуючи батькового повернення з рибалки. «Ти тільки дивись, не розкажи нікому!» – суворо сварилась пальчиком Ольга, уявляючи, як вони повертаються з дивовижної мандрівки.

«А рибам можна?» – з удаваною серйозністю відповідав їй батько й куйовдив і без того вже розпатланого чуба.

«Ні!»

«Тоді добре. Нікому й ніколи. Обіцяю.»

І справді не сказав.

Нікому більше.

Ніколи.

А потім був вечір. І чужі люди на подвір’ї. Вона тоді ще не знала, що означають слова дорослих. Пам’ятає тільки якісь безглузді уривки фраз. Двоє великих дядьків, наляканих і мокрих, ніби недотоплені кошенята, пізнім вечором увірвались у двір і, вивівши маму на вулицю, довго й збентежено щось пояснювали. Ольга ніколи не забуде, як зблідла матір, як безсило сповзла на вкриту росою траву, як притиснула до себе доньку і ледве чутним голосом прошепотіла: «Нема вже в тебе татка, пташеня... Нема...»

І заплакала.

Ольга тоді не зрозуміла нічого. Благально подивилась на мокрих дядьків – і в її очах загорівся біль образи. Їй здалося, що ці дядьки навмисне скривдили маму своїми поганими, безглуздими словами. І вона поклялась собі ніколи більше цих слів не вимовляти.

«Випив... з Петром... кілішок... Човен... перекинувся... А його, відав, корч імив... Бо каменем... пішов на дно... Вода... Плесо там страшне... Вода його... узєла... За шос... Вода...»

З того часу вона зненавиділа воду, човни і дядька Петра. Навіть його ім’я зненавиділа. Ольгу ще й досі пересмикує, як, бувало, почує десь на вулиці роздерте, скрипучо-крикливе вульгарне «П-е-етре-е!»

Батька привезли наступного ранку. Якась добра душа наважилась полізти в трикляту водоверть і витягнути утопленика. Коли тіло занесли у двір, він був холодний і білий, з напівзаплющеними очима і злегка розтуленими вустами. З його одежі й волосся потоками стікала вода.

Маленька Ольга просиділа біля батька усеньку ніч. Її намагались виманити солодощами, зачиняли в кімнаті, та вона все одно виривалась і втікала до мертвого. Ользі було невтямки, чого це він увесь час спить, чого такий холодний і блідий. Вона хапала батька за руки, смикала за ніс, торсала обличчя, навіть було вирвала пучок волосся – та мертвий усе одно продовжував лежати. Ольга сердилась, плакала і просила, щоб татко перестав так по-дурному гратися і нарешті повів її туди, де купаються зірки.

Сусідка, що сиділа поруч, надивившись на всі оці незграбні дитячі благання, покликала Олю до себе і, обійнявши, поцілувала в лоба, а тоді знову заплакала.

«Не поведе вже тебе нікуди татусь, не поведе більше. Помер він, дитинко... Але не сумуй, чуєш? Там, куди він пішов, йому зараз добре. З зірками разом... Купається твій татко...»

«Що-о?» – від образи Оля ледь не розплакалась. Як це так – татко пообіцяв їй, що вони туди підуть разом, а сам узяв і так нахабно обманув?

«Я теж хо-очу туди, де... вони... купа-а-аються» – захникала дівчинка, вириваючись із рук сусідки.

«Ще будеш там... всі ми колись там будемо...»

«Не хочу колись! Зараз хочу!» – зарепетувала Оля і втекла в свою кімнату – плакати від образи. Довго-довго плакала. Ніяк не могла збагнути, чому татко її обдурив.

Тієї ночі їй снилося, що якісь злі риби забрали татка в полон і заховали в глибокому підводному замку. Татко говорив і говорив, всеньку ніч говорив, розповідав їй про риб і про те, як йому там погано. Він сказав, що риби вийняли його серце і замкнули в підземному храмі.

Коли Оля прокинулась, зрозуміла, що татко правий. Бо те холодне тіло, той моторошний, білий чоловік не міг бути ним, це було ясно й дурному. Здається, татко колись говорив, що душа людини знаходиться в її серці, і якщо хтось забере його в тебе, ти перетворишся на камінь.

Кажуть, тоді вона проспала три доби.

Коли прокинулась, батька вже не було. Кудись поділось навіть оте біле, холодне, схоже на мармур тіло, що лежало на столі. Ользі сказали, що татко пішов на небо. У відповідь Ольга закопилила губу і гордовито сховалась під стіл.

Уночі татко повернувся в її сон. Довго-довго сидів мовчки і гладив її вічно розкуйовджений чуб. Ользі хотілося знати, чи риби повернули йому вкрадене серце. Татко відповів, що так, але взамін попросили назавжди залишитись у їхньому палаці. Він одружився на гарній білій принцесі – і став риб’ячим королем.

З того часу Ольга зненавиділа риб.

І воду зненавиділа. До глибини душі.

Але коли злі сусідські діти закидали Олі, що росте без батька, і обзивали поганим словом «сирота», дівчинка напускала на обличчя вираз глибокої серйозності і зі зверхністю в голосі говорила, що її татко не може прийти в гості, бо він – риб’ячий король, а королі завжди мають купу серйозних справ і їм не до дітей. «Ви якісь дурні, як ті кури! – казала вона услід кривдникам, коли ті, вдосталь подражнившись, зі сміхом розбігалися. – Понавидумуєте усякого – і вірите, що так воно і є насправді. А що там дійсно, не знаєте. Та ви узагалі нічого не знаєте! А я знаю! Бо в мене тато рибами повеліває!»

І вона справді так думала. Та тим не менше, Ольга ненавиділа риб.

І воду ненавиділа. До глибини душі. Ба ні, навіть не так – до гидкого панічного страху.

І досі ненавидить.

3
За чотирнадцять років до цього
Жовтень, 1996 року.

Оля лежала на широкому, вкритому трьома ковдрами ліжку і важко дихала уві сні. Вона, здається, знову марила. Ліра сиділа поруч і то стискала між пальцями її тонесеньку, побілілу руку, то доторкалася до чола, час від часу змочуючи його вологою ганчіркою. Олег понуро блукав по квартирі, не кажучи ні слова, і вперто не піднімав голови. Він не спав уже третій день і зараз виглядав як мученик, знятий із хреста. Малого Андрійка відправили у якесь село, до Ліриного прийомного сина. Той не розділяв материного захоплення техніками гіпнозу і травами, однак все-таки погодився прихистити хлопчика. Як не крути, бути добрим належало йому по статусу. Адже він був священиком.

З малим теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. Бо спокійно дивитися, як вона страшно метається уві сні, Ліра не могла.

А Оля лежала, важко дихаючи, бліда й промокла від липкого холодного поту. Час від часу її губи беззвучно ворушилися, іноді з них виривався важкий, болючий стогін. Однак зазвичай вона просто уривчасто дихала, високо підіймаючи вкриті синюватими дрижаками слабенькі груди. І, здавалося, навіть не думала приходити до тями.

Де тоді була Оля, Ліра могла тільки здогадуватися. Чесно кажучи, вона боялася лізти у її скорчену від болю душу. Там було стільки відчаю, стільки страху, що вона могла просто захлинутися...

А хвора валялась собі на купі ковдр і простирадл, блукаючи коридорами сновидінь. Уривки минулого, якісь безглузді шматки життя перемішувалися із розкиданими у підсвідомості словами і фразами, спліталися в химерні видіння і викривлювали спогади, плювалися докорами і просто боліли, боліли, боліли...

Оля не спала. Оля марила. Оля висіла між небом і землею на тонесенькій, прозорій волосинці і картала себе за те, що сталося багато років тому, за те, що вибрала Олега, що дозволила собі щастя з ним.

Їй здавалося, що це вона у всьому винна. Якби не той її вибір, трагедії б не було. А тепер вона мусить за все заплатити. Та ще й тією ж монетою, що й попередні два рази.

Бо цього разу колесо карми повернулося проти неї.

Їй снився сніг...

І маки. Величезне, безкрає поле маків.

4
За вісімнадцять років до цього.
Липень, 1992.

Над озером здіймався туман.

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце. Десь у прибережних хащах нав’язливо верещав цвіркун.

Було холодно. Повітря тремтіло від вогкого запаху лип. Зграя качок пролетіла над парком і камінням посипалась на воду, розбивши дзеркальну поверхню на мільйони дрібних шматків. Вода взялася брижами, розтеклася хвилями, затремтіла і запінилася, розгойдавши опале листя і сонні тіла лінивих товстих риб. Сонце, що досі вайлувато колихалося на зеленкуватій поверхні, очманіло і пішло вихилясом, вигицуючи на хвилях, як п’яний парубок на весіллі. Туман на якусь мить сколихнувся, озвався качиною луною, а тоді знову розлігся над озерною гладінню.

Оля могла перебувати тут вічність. Вона лежала на березі, звісивши ноги, і збивала озерну воду, не шкодуючи кросівок. Їй було трохи страшно. Бо вона вже здогадувалась, що скаже їй Ліра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що вивчає іржавий візерунок на внутрішній поверхні унітазу. Поки свідомість виплутувалась із павутини світанкових сновидінь, шлунок скрутило спазмом – і звільнило від вчорашньої вечері. Не довго думаючи, Оля обтерлась щойно випраним білим рушником і, накинувши на себе перше, що потрапило під руку, стрімголов вилетіла з тітчиної квартири. Не треба багато розуму, щоб здогадатися, з яким осудом і гидливістю тітка подивилась їй услід.

Оліна тітка була нещасною жінкою. Пропрацювавши всі роки в задрипаному місцевому інституті, втратила останні залишки розуму разом з інтересом до життя. Щоденне вологе прибирання і танець зі шваброю під вікнами сусідів – ось і все, що принесла їй несподівано рання самотня старість. Переїзд племінниці став для неї справжнім щастям – адже тепер у її житті з’явився хтось, за чиїм життям можна було стежити.

А Олі хотілося жити. Просто жити. Липневі дощі, холодні росянисті світанки і оповиті туманом вечори лікували її від минулого, як, буває, малиновий чай лікує від болю розпухле дитяче горло. Її лікувало сонце – і чайки над озером, туман – і проливний, теплий дощ. Вона зачаровано вслухалась у м’який шелест коліс по мокрому асфальту, вдихала важкий запах доріг, стоптувала чергові черевики, радісно розминала затерплу від важкого наплічника спину і дякувала світові, що познайомив її з Лірою.

Ліра вилікувала її від минулого – своєю музикою і добрими словами. Хтозна, де вона брала ті слова, з яких древніх книг викопувала. Можливо, їх їй нашіптували птахи чи змії. Ліра настільки відрізнялась від усіх Оліних знайомих, що дівчина готова була повірити у що завгодно. Вона часто уявляла собі, як Ліра сидить у траві, зігнувшись у три погибелі, і тихо перемовляється з гадюками чи ящірками.

А якось Ліра покликала дівчину в гори. Просто прийшла на світанку і постукала в запітніле вікно. Оля мовчки спакувала наплічник і розтанула в ранковому присмерку. Боса і простоволоса, вона, мов кішка, скрадалась порожніми вулицями і слухала, як важко зітхають уві сні гігантські груди заснулого міста, як із прокурених легень виривається біле, хрипке, паруюче дихання, як стікають по темних вікнах сльози, змішані з холодною ранковою росою. На вокзалі її вже чекав Олег. А потім була порожня, обшарпана електричка – і гори, гори, старезні, прадавні, вологі, величні гори, оповиті дощами й туманами, немов білими русалчиними косами. А ще були люди. Багато людей. Химерні і добрі, закосичені гірськими травами, вони, здавалося, прийшли з напівзабутих легенд. Палахкотіло багаття. А тоді хтось узяв до рук барабани, хтось потягнувся до волинок – і Олю вимило з цього світу.

Дикий гай, відблиски зір між рваними клаптями хмар. Тріскотіння хмизу, танець світла на блідо-рожевих соснових стовбурах. Пам’ятала все до найменших деталей.

Авжеж, таке не забувають. Ніколи час не зітре з пам’яті запах Олегового волосся, переплетений із ароматом гірських трав. Ніколи не забере той сповнений безмежної довіри кароокий погляд, у якому так весело миготіли язички полум’я. Той сміх, ті руки, те несподіване божевілля завжди житимуть у серці, бо саме вони допомогли Олі переродитися. А що було потім...

А потім була Лірина люлька – і хаос.

Танець, регіт, швидкість і цілковита втрата розуму. Її носило по горах, носило по травах і поміж чиїмось тілами, носило по водах і пекельно гарячих червоних вуглинах. Вона вмирала й підіймалася знову, злітала до самих зірок і падала на дно найглибшої прірви. Вона проростала в небо, а корінням впліталася в землю, гойдала на плечах місяць і кришталь небесного склепіння, а ногами збовтувала океани і реготала, дивлячись, як гігантські несамовиті хвилі поглинають все живе на землі.

А потім вона стала голосом...

Яким голосом?

Голосом, що говорив правду.

«Забудь про все, – закричало всередині, – немає більше нічого! У тебе більше немає дому, немає сонця у небі, та й самого неба немає. Навіть імені твого не зосталося! Ти – ніхто! Чуєш, ніхто! Ти сама себе знищила!»

Чиїсь кроки на вулиці. Болісний жіночий зойк. Двоє понурих чоловіків, що принесли страшну звістку. Татова вудочка в руках одного з них – великого й вусатого, ніби сом. Ей, дядьку Петре, чого це ви забрали татову вудочку? Він не любить, коли хтось бере його рибальську амуніцію без дозволу!

Дитинко... Твій тато...

А що мій тато? Він хапає мене на руки і підкидає високо вгору, правда ж? Дивіться, лечу! Тату, чуєш, чого ти так довго? Приходь скоріше, я тобі стільки всього розкажу! А знаєш, я сьогодні каталась на нашому цапові, аж поки він не скинув мене в кропиву. Було боляче. А потім прийшла бабуся – і накричала на мене.

А потім...

Так, Ліра знала толк у збоченнях. Бо назвати це лікуванням не повертався язик. Звільнитися від минулого, переживши його ще раз у своїй голові? Знаєм, вмієм, практикуєм! Впасти в заціпеніння, викуривши чудодійну люльку? Все правильно, потім прийде обіцяне забуття!

«Татку!...»

Шепіт, більше схожий на крик...

«ТАТКУ!!!»

Обіймаючи шию, припадала до неї холодними долонями...

Щось струменіло по щоках...

Гаряче й солоне...

...сльози?..

Липке й тягуче, із запахом намулу і нудотно-солодкавим присмаком іржі...

Назвати це лікуванням не повертався язик. Аж поки Ліра не начинила їй голову фальшивими спогадами. Своїми спогадами.

Тихо шуміла ріка...

Шепотіли верби...

Гуркотіли вітри, розривали замучене сонце криваві осінні хмари, дощі затуляли обличчя холодною пеленою сліз... А вона йшла, не зупиняючись, брела крізь павутину лісів, долаючи сплетіння озер і розлючений рев гірських потоків...

Десь тут ховалися кришталеві води дикої криниці.

Не зумівши приборкати воскреслі почуття й божевільні емоції, упала на коліна, притулилась губами до вкритої глицею землі... Солодкий запах хвої залоскотав ніздрі, покручене коріння переплуталось із сивим волоссям. Де взялася й ота давно загублена сила, забувся і вічний голоду що так нахабно напросився в супутники ще в перші дні мандрівки. За одну мить все життя пронеслося перед очима. Знову.

Вона на мить заплющила очі.

Вечоріло... Останні сонячні промені лоскотали золотими пальцями розімлілі верхівки струнконогих ялин. Незабаром дерева розступились – і до п’янкого шлейфу смолянистих ароматів додався новий – холодний і свіжий. Звірина стежка вивела її на скелястий берег прадавнього водяного плеса. Холодні клуби туману над сонною гладінню окропили тіло, залізли в душу. Молочний місяць зацікавлено зиркнув примруженим оком на обдерту подорожню із лірою за плечима. Але їй було вже не до них... В її серці поволі закипала радість, а язик тихо промовляв всі можливі слові вдячності, адресовані лісовим звірам.

Вона була вдома...

Від Ліриних спогадів ставало добре. Аж поки її випадково не закинуло в стару, недобру бабу, що жила по сусідству і ненавиділа все і всіх, особливо Оліного п’яничку-батька, поки той був живим – за те, що колись проїхався верхи на її смердючому цапові.

Червоне небо плаче холодними вогнями, сонце зашилось за огрядну хмару, напівсонні ластівки висять над стріхами, мов чорні поторочі; верещать дітлахи, вовтузячись у озері, лінива курка копошиться у вуличному поросі, і якийсь мужик на всю околицю лає жінку за пересолений борщ – «а шоб ти скисла до завтра, шоб тебе над землев підняло та й гепнуло!., а шоб тебе!., а шоб..ж, горлопанять дзвони на все село – певно, знову хто-небудь врізав дуба; стара, похмура баба сидить на призьбі і мружиться запаленим оком на червоний сонячний кругу що досі вовтузиться із клятою хмарою, як кішка з мишкою: і їсти не хочеться, і відпускати жаль; а там дурні діти, знову корови не вберегли ті пішли городами; ти, красулько, куда валиш, хіба не видиш, то не твоя брама? – ади, шо за сціпла звірина, пішла відси, кому кажу, бо зара’ як вперу ті буком по печінках, то кров’ю обіллєшси; баба стоїть на воротях і клене, клене, клене; ага, то он де тебе носит, вражеський сину! – чорнявий хлопчисько, по вуха замурзаний малиновим соком, жене як дурний вулицєми верхи на цапові; а корови за тебе, дурню, шо, бузьки пасти будут? – а най тебе та най тебе! – баба клене та й клене, цаписько біжить, баба клене, цаписько біжить; перелякана курка скаче в кущі і звідти розгнівано кудкудахкає, роззявивши бруднющий дзьоб; десь валують собаки; баба плюється сердито і підтюпцем шкутильгає у двір... паршивий хлопчисько, нічо’, ти ше поплатишси за то, шо зробив; велика риба їстиме тебе, аж поки не кінчитьси цей світ; і внуків твоїх їстиме, і приходитиме під вікна страшною білою дівкою – щоб стати жоною тобі; і буде так).

Вона виривається з баби, з чужого (рідного?) села і свідомості, витікає в небо, вискакує між зірки. Вона – не вона, а слово, слова, море, океан, мільйони, мільярди слів! Словесний буревій налітає, мов лавина, поглинає й закручує, мов страх смерті у водоверті, і ось вона, ось вона, ось вона...

Вилітає десь поза межі усіх світів...

Ти знаєш, як це – усвідомлювати, що перебуваєш поза всіма світами?.. Це місце нагадувало дім, і в той же час я розуміла, що цього не може бути, бо дім перебуває за мільярди кілометрів... і мільйони років звідси. Тут не було сонця і не було зірок. Я бачила блискавки, що спалахували над головою. А ще пагорб, і купу маків на ньому. І сніг. Тут завжди падав сніг.

Я бачила дерево. Величезне дерево. Його вершина ховалася в хмарах. Я лізла вверх. Перестрибувала з гілки на гілку, пробиралась між листям, пролазила крізь лисячі нори. Спитаєте, звідки на дереві взялися лисячі нори? Не знаю. Але вони тут були, і це не дивувало... Мене тут нічого не дивувало. Я подумала, що зараз, мабуть, схожа на здоровенну змію.

Одна гілка вивела мене на берег озера. Воно мерехтіло хвилями, гойдало зів’яле листя, м’яко тулилось до гнилого трухлявого берега. А потім я посковзнулась на слизькому намулі – тобто тьху! – на мокрій гілці і ледь не полетіла сторч головою у сонні чорні глибини.

А тоді я поплелась кудись угору стежкою, вийшла на іншу гілку (знаю, логіки тут мало, але саме так, на гілку) – і опинилася в якомусь будинку. Тут панували сутінки. В кімнаті я побачила свого брата, Ігоря – і одразу ж забула про страх. Ігор був живий, так, живий і теплий, він усміхався, і я навіть могла бачити маленькі ямочки на його блідих щоках. Все було добре, я знала це, бо все, що сталося згодом, мені насправді тільки приснилося... Та я мусила повернутися...

– Повернутися назад, ти мене чуєш чи ні, ідіотко, чортяка б тебе вхопила!!!

Коли Оля прийшла до тями, то побачила розгнівану Ліру, що нависла над нею і, здавалось, метала з очей блискавки.

– Ти... ти що витворяєш? Мало з тебе пригод? Мало Ваньки з його істерикою?! Мало тітчиної ненависті?!

Старі, пошарпані кросівки на довгих худих ногах, що нагадували дві дерев’яні палички, то злітали вгору, то з усього маху плескалися вниз, здіймаючи море бризок і затуляючи сонце.

Над озером здіймався туман.

Було холодно.

– Я ж не для того дала тобі цей тютюн. Що ж ти робиш?... І навіщо? Твій біль минув, хіба ні? Тоді чому ти знову обкурена? Чуєш? – Ліра важко зітхнула і присіла поруч. – Вічно все навиворіт: ти їм допомогти стараєшся, а виходить тільки гірше. Здається, я стара дурепа, яка так нічого й не навчилась від життя. Ех... Стільки років, а все одне й те ж... Дівчинко моя люба, хіба ти не розумієш, що...

Ліра набрала в груди якомога більше повітря і замовкла. Оля зазирнула в її очі – і відчула страх. Вона боялася Ліри. А Ліра боялась того, що зачаїлося в Олі всередині. Здається, вона вже знала, що чекає Олю завтра. А втім... Не вона одна.

Сьогодні вранці Оля впіймала себе на тому, що...

– Так, ти носиш під серцем дитину, – сказала нарешті Ліра. – Вибач за пафос, я, мабуть, ніколи не навчусь казати таке по-людськи. І не треба так бліднути, не роби вигляд, що це стало для тебе новиною. Олег уже знає, чуєш? Все гаразд, Олю... Все уже гаразд...