Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 19 страниц)

20

Барабани, литаври, тимпани, тамтами – тут і там, шум і гамі Раз-два, раз-два! Вліво, вправо! Тут, там! В танець давайте! Місяць повніє! В танець шалений – сонце зійшло! Місяця очі – танцювати хочем! Нуж-бо, давайте! Трам-та-ра-рам!

 
Бум-бум...
Випий до дна, добродію,
чашу з водою темною,
у слухові перетинки
вибухом загати.
Небо, в трубу закручене –
в ньому своє відмучиш і
вилетиш з часопростору
знову в нові світи.
Де під горою дерево, —
крона у грім впирається, —
випущу стріли-вивірки,
вихором закручу
дихання, а навпроти ти
світ розбереш на дотики;
битиму в бубон, доки ти
бога ще не відчув.
 
 
В голову голос каменем –
ехом планетотворення
будеш звучати подумки,
литися, мов вода
з виступу скель в ущелину.
Випий усе! І демонам
душу віддай – іде вона,
стомлена і бліда.
 
 
В такт вибивай мелодію,
дико крутися дзиґою,
і королеву вислухай –
в лівому вусі дзвін,
у коридорах розуму
вкотре біду розносить він –
слухай цей гострий голос із
мохом оброслих
стін.
І-ха-ха!
І-ха-ха!
 

Знову грає сатир. І голоси чути. Привиди співають? Русалки ? Духи ?

Іди за ними, Гіласе! Іди, іди! До темного лісу, на танець відьомський... До гнилі болотної – в білі обійми... Де птах не літає... Де сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить...

На тихі води...

Іди... Іди...

21

Кіра затихла.

– П...пробачте, то був не я! – тихенько сказав Андрій, звертаючись до потилиці священика.

– Все гаразд, хлопче! – відповів Вано, не оглядаючись.

А Кіра продовжувала:

– Я злякалась, що ти щось витвориш. Бо як би там не було і що б не говорив твій погляд, ти все одно поводився, мов божевільний.

– Одержимий! – виправив Вано, все ще не повертаючи голови.

– Одержимий... Так-от, треба було щось робити. Хлопці бігали туди-сюди, не в змозі тебе зупинити. Мирослав лаявся, проклинаючи і тебе, і свій ноутбук. Я намагалась з тобою поговорити, та з цього так нічого й не вийшло, бо ти тільки слинився і шкірив зуби, ніби звір, загнаний в пастку. Хоча... Так воно й було, певною мірою. Я думала, думала... Та часу було обмаль. Зрештою, ти уже всім добряче набрид. Я схопила кадило (воно досі валялося на підлозі) – і вирубала тебе. Щоправда, тобі пощастило значно менше, ніж Вано, бо я трохи перестаралася з ударом...

– Хм... Навіть не знаю, що сказати! – видихнув Андрій. – А що трапилося з цим так званим демоном?

Кіра посерйознішала і принишкла. В ту ж мить Вано обернувся до них, переборюючи біль у голові, і відповів замість дівчини:

– А не було ніякого демона, друже! Той демон – ти сам!

– Тобто? Що... Що ви маєте на увазі? – Андрія здивувало почуте.

– Той демон – ти сам! – прошепотіла Кіра, погладжуючи його по голові. – Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко...

Кіра дивилась кудись у безвість.

– Ми ледь не вбили тебе. Через власну дурість. Знаєш, щось у тобі є таке... Чуже... Далеке... Мертве. Ми ледь не вбили тебе, виганяючи демона. І нікому навіть на думку не спало, що ти сам можеш бути цим демоном!

– Я нічого не втямив, але дідько з ним! – сказав Андрій. – Що мені тепер робити? Таке взагалі часто буває?

– В моїй практиці – вперше! – сказав Вано, запалюючи цигарку. – А я за свій вік перебачив немало, можеш мені повірити...

Священик замовк.

– Не бійся, чувак, ми тебе не залишимо! – прошепотіла Кіра. – Все буде добре. Обіцяю.

Вони їхали по ранкових вулицях, розлякуючи самотніх перехожих, які то тут, то там вигулькували з-за будинків, ховаючись під велетенськими чорними парасолями. Іноді назустріч вибігала зграя собак, іноді – хмара вороння стривожено здіймалась в повітря, переповнюючи тишу обуреним, пекельним карканням. Дощ моросів з небес, безконечними нитками пришиваючи до себе порожні вулиці. Де-не-де з похмурих вікон визирали блакитні клаптики телеекранів.

А потім надворі похолоднішало – і хмари розродилися снігом. Спостерігаючи за танцем білих, холодних метеликів, Андрій відчув якесь умиротворення на душі. Колеса м’яко шелестіли по вологому асфальту, Кірина рука заспокійливо бавилась із його волоссям. Навіть Мирослав – і той нарешті вгамувався. З його навушників, що висіли на шиї, долинали ледь чутні звуки волинки. Насолоджуючись мовчанкою, Андрій задрімав.

22

Високо в горах, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Безглузда пісенька, правда?

Дивне плетиво снів і звуків – дні, яких ніколи не було, люди, яких ніколи не бачив, спогади, які так і не стали життям.

Сніг шелестів і шелестів, шелестів і шелестів, опускався згори безконечними засохлими крилами. Здавалося, мільйони комах знайшли свою смерть десь у піднебессі, попід хмарами, і, попечені сонцем, зів’яли і мертво посипались додолу холодними, блідими пелюстками. Сніг кружляв над головою і погрожував застелити очі, він був скрізь і в кожному, бо навіть людські обличчя – і ті, здавалося, були наповнені ним, наче паперові мішки сміттям. Сніг опускався згори, застеляв думки, серця і душі, гасив вогонь, приховував спогади. Він мерехтів і сміявся, а разом з ним сміялися й голодні очі, і зашкарублі серця, і діти, і скелі, і всі-всі-всі, кого він тут не вписав із різних причин, чи то не пам’ятаючи їхніх імен, чи то просто не бажаючи вписувати.

Пейзаж – типово кокакольний («Наб-ли-жа-єть-ся-свя-то...» – пам’ятаєте?), не вистачає тільки поїзда, отого червоного, з велетенськими сяючими очима і стиглими вишнями-вагонами. Діти кричать-галасують – далеко десь, не видно їх зовсім, як не вглядайся у темряву. Хоча ні, це йому здається, усе йому здається, їх насправді немає, і його немає. Гірлянди виблискують – мільйони, міріади гірлянд: сіяють, мережать око холодним, мерехтливо-настирливим бринінням, будоражать спокій і повітря, мільярдами холодних очей втискаються в густу порожнечу.

А сніг падає і падає, падає і падає з приглушеним шелестом...

Гори небо підпирають, гори небо продирають, гори хмари розбивають, гори сонце вигризають...

О!

– Що, перепрошую? – сонно озивається Кіра.

– Кажу «о»! – відповідає Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. – Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о».

Холодно і хочеться спати. Йому завжди хочеться спати. Навіть уві сні.

Андрій боїться засинати. Його страх липкий і огидний на дотик. У страху порожні очі й здоровенні вуха – знаєте, як у того вовка з казки. Люди зазвичай бояться вовчих зубів, а його лякають вуха. Бо зуби – це просто деталь гардеробу. А от вуха – ні. Вони вміють виловлювати тишу. І полювати на зайців.

Кіро, ти любиш зайців?

– Авжеж. Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні – ти багато втратив! – сміється Кіра і дістає цигарку.

– Не кури... Це шкідливо для здоров’я! – каже Андрій, щоб уникнути незручної паузи в розмові.

– Ще чого! – бурчить Кіра. – Салют незайманим! Ого!

Вона зненацька підстрибує на сидінні і хапає його за руку.

– Ти ба! – каже вона, придивляючись. – Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й демони! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм демонам. Ну як тобі таке? Підходить?

– Той демон – ти сам! – шепоче вона опісля, погладжуючи його по голові. – Як таке може бути, не знаю... Ніхто не знає... Хіба що моя бабуся. Але вона зараз далеко. Дуже далеко. Знаєш, так далеко, що навіть не в змозі завадити мені тебе намалювати. Тобто зіграти. Коротше, ти зрозумів.

Андрій визирає в вікно – і бачить...

Серпневий вечір. Шелест вітру і божевільне сюрчання цвіркунів у пожухлих травах. Червоні макові чашечки горнуться до землі обабіч колій. Пронизливо сині сльози волошок вологим сумом стікають до ніг. Пахне травою і квітами, польовим духом волі і димом далеких багать. Скоро сонце сховається в глибинах чорного океану – і прозоре надвечір’я окутає землю синюватим серпанком сутінків.

– Серпневі демони пахнуть димом! – каже Кіра. – І прокуреними потягами зі старими, оббитими дерматином вагонами.

Дим доторкається до вух і волосся – якісь похмурі мужики курять у тамбурах... І студенти курять у тамбурах, розпиваючи вино, і божевільно щиро сміються.

Ми в небі – і на землі, ми в сонці – і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми – мантра. Любимо. Бо ми – любов.

Світло тьмянішає. Ліхтарі гаснуть, переповнені димом. Вітром пахне трава. Під небом, тим високим зоряним небом – самотня застигла постать, розчепірила руки над туманом і волоссям зачепилася за зірки. Роса лоскоче босі ноги, кусає за п’яти, виловлює душу. Їй добре. Вона спіймала мелодію.

Волошки гойдаються в обіймах нічного вітру. Ніч мерехтить на срібних росянистих перлах. Кіро, дивися, як зелено! Ти бачиш, як зелено? Калатають дзвони, гойдаються зачумлені озера... Давай сядемо в човен – і попливемо туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Трава не співає і день не надходить.

Десь далеко за туманом заливаються болем останні волинки (як же його звали? не згадати ніяк)... Вони тримають у собі правду (як же...? як же...? забув?), а правда ця – в тому, що я більше не хочу іти з тобою до кінця! Ти чуєш (згадав!), Гіласе? Я втомився блукати в тумані. Ти чуєш, Гіласе (Гіласе, Гіласе, мій любий друже Гіласе), я втомився! Я хочу на волю!

Так, я хочу на волю. І ти хочеш на волю. Всі ми хочемо на волю. Тому дай мені нарешті спокій, Гіласе! Я втомився... Я хочу жити.

Кіро, Кіро, моя ненормальна, божевільна Кіро! Салют незайманим і чувак, ти куриш! О! Знаєш, «о» – це як «ого», тільки «о», коротше, ти мене зрозуміла! Ти мене завжди розумієш, Кіро! Бо ми з тобою – це «о», це двоє придурків, що навчилися слухати музику дощу і вітру.

Ми в небі – і на землі, ми в сонці – і під місяцем. Ми любимо життя, ми любимо одне одного, ми любимо, любимо, любимо... І так до безконечності, як мантра... Любимо... Бо ми – мантра. Любимо. Бо ми – любов.

Ми теж уміємо плакати. І часто плачемо на зорі. Не від болю. Від щастя. Як же це гарно – жити і усвідомлювати, що живеш! Просто жити, воскреснути з мертвих, наче той ваш бог, про якого ви давним-давно уже забули. Ви б хотіли жити? Ні? А жаль...

– А жаль, – видихає Кіра і викидає цигарку. – Дуже жаль! Якщо ти ніколи не їхав зайцем у переповненому вагоні – ти багато втратив! Так, Вано, ти багато втратив!

Вона зиркнула на Андрія.

– О, наш сплюх нарешті прокинувся! – вона жартівливо вщипнула його за ніс. – А я саме збиралась збігати додому за ліками для тебе. Бач, в моєму районі зараз ремонт доріг, тому вранці там страшні пробки. Так що... Вставай давай і звільни нарешті мої ноги!

Кіра почекала, поки він забере голову з її колін, і відчинила дверцята машини.

– Побудь поки-що у Вано, добре? Я швиденько!

І вона ніжно цмокнула його в щоку.

– Як спалось? – весело спитав священик після того, як Кіра пішла.

– Здається, добре! – відповів Андрій, уважно придивляючись до в’язки ключів у бардачку. – Слухай, звідки у тебе ЦЕ?

Він показав на срібний ключ, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

23
За чотирнадцять років до цього.
Жовтень, 1996 року.

Двоє хлопчиків сиділи на траві, притискаючи до грудей саморобні луки. У їхніх радісних очах палахкотів мисливський азарт. Здається, вони щойно вполювали страшного дракона. Байдуже, що це сталося тільки в їхній уяві.

– А давай побіжимо до озера! – сказав Юрко Андрієві. – Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я – Гіласом! А біла жінка – наядою.

– Не хочу в Грецію, хочу в хованки! – запротестував Андрій.

– Ні, в Грецію! – вперся Юрко.

– Хованки! – ображено закопилив губу Андрій.

В Юрка на віях затремтіли сльози.

– Ну добре, давай так, щоб і тобі, і мені. Пограємось в хованки у Давній Греції!

– Давай! – зрадів Юрко. Сльози одразу висохли.

Андрій дістав із шафи паперовий згорток зі своїм плащем із лев’ячої шкури, за який правив старий дідусів кожух із овечої вовни. Звичайно, як і годиться справжньому героєві, Андрій здобув його в нерівній битві з Немейським левом – розгніваною бабусею, що збиралася спалити кожух після того, як знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо.

Вони вийшли надвір і майже одразу пірнули в зарості ялинника. Бабусина хата стояла на околиці села, біля самого лісу. Десь у хащах зловісно ухнула сова. Тріск гілок під ногами змусив маленькі сердечка сховатися в п’ятки. А тоді з-за хмари визирнув місяць – і вихопив з темряви щось тонке і блискуче, що висіло на шиї одного з хлопчиків – срібний ключ.

Це був їх спільний медальйон – подарунок мами. Вони носили його по черзі, як перстень влади. Очевидно, сьогодні була черга Юрка носити прикрасу.

Десь через півгодини перед їхніми очима простелилася вузесенька стежка, напівзаросла травою і вкрита торішнім опалим листям. Вона плавно спускалася вниз, до схованого за смугою дерев невеликого лісового озера. Андрій і Юрко побігли туди – і опинилися на пологому березі, встеленому сірим сухим бадиллям. Земля під ногами неприємно зачавкала – і вони побачили, як сліди їхніх ніг поволі заповнює густа чорна вода.

Озеро було старезне, як світ. Власне його то й озером назвати було важко. Швидше – болотом. Край берега воно ховалось у заростях височенного очерету, що чи не вдвоє перевищував людський зріст. Трохи далі водяну поверхню окутував шар ряски і засохлі пуп’янки латаття. Бліді і мізерно дрібні, вони швидше нагадували якісь болячки, аніж водяні квіти. Від них линув по-осінньому солодкавий запах гнилизни.

– А хто буде жмуритись? – поцікавився Юрко.

– Зараз побачимо! – відповів Андрій. – Треба, щоб було по-справедливому!

І він почав читати лічилочку, якої навчився від батька.

 
Котилася торба
З високого горба,
А в тій торбі паляниця,
Кому доведеться, той буде жмуриться.
 

Лічилка вказала на Андрія. Юрко засміявся і радісно заплескав у долоні.

– Відвернись до дерева, Геракле! Або давай я краще накину на тебе твій немейський плащ! – сказав Юрко і, піднявши з землі кожух, нап’ялив його на голову братові.

– Не підглядати! – застеріг його Юрко.

– Та ж не буду, звісно! А тепер, Гіласе... – почав Андрій з плащем на голові, та не договорив, бо до нього долинув приглушений тупіт ніг. – Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Він хотів сказати Юркові, щоб той не ліз у воду, але було пізно: за братом вже і слід прохолов.

– Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму... Так що... Раз-два-три-чотири-п’ять, я іду тебе шукать!

Він пірнув у хащі і зазирнув за кожне більш-менш пристойне дерево. Звичайно, Гіласа-Юрка там не було. Брат був майстер ховатися. Минулого разу Андрій шукав його дві години і знайшов під трав’яним настилом.

«Треба біля берега подивитись, там трава густіша», – подумав Андрій і пішов уздовж озера.

В цей час десь неподалік почувся тихесенький плюскіт води.

Андрій здивовано прислухався.

Через кілька хвилин плюскіт повторився. І цього разу – уже значно ближче.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій побачив, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже все озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопчик продовжував стояти і дивитися, хоча в його серце повільно закрадався справжній жах.

А тоді він побачив свого брата. У воді. Той безпорадно борсався біля самого берега. Мабуть, посковзнувся і впав у озеро. На щастя, переляканий Андрій не розгубився, і, тримаючись однією рукою за гілку, іншою спробував ухопити брата за барки. Але брат був важкий і одразу же вислизнув, тільки медальйон залишився в руці. Тоді Андрій став на край кожуха і скинув у воду один з рукавів.

– Тримайся! – крикнув він якраз в той момент, коли Юрко вперше булькнув під воду. Через дві секунди голова хлопчика знову з’явилась над поверхнею озера і він перелякано закричав.

– Не хочу до діда, чуєш? Не віддавай мене дідові і дяді Ігор...кахи-кахи!

Юркові очі божевільно витріщились, а рот відкрився, не в змозі заковтнути свіжого повітря. Здається, йому в горло потрапила вода.

– Хапайся за рукав! – крикнув Андрій, відчуваючи, що сам починає з’їжджати в озеро.

А тоді...

Що він побачив тоді, Андрій так і не зрозумів. А згодом відчув, що навіть не впевнений, чи взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить із його горла вирвався дикий, нелюдський вереск жаху, що скував усе тіло. Неймовірними зусиллями Андрій прибрав до рук контроль над собою, зістрибнув з мокрого кожуха і щодуху кинувся бігти – подалі від озера, у бік села.

Він бачив, як чорні хвилі затремтіли – і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

 
Коляда, коляда,
Нас усіх візьме вода!
Ля, сі, до, ре, мі, фа, соль,
Віват, риб’ячий король!
 

Ходи до мене, хлопчику! У нас тут різдво: риб’ячий король народився! Ходи сюди, принесемо йому разом дари!

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій згадав, як бабуся розповідала, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті. А ще вона казала, що коли тобі стане дуже страшно, треба заплющити очі і сказати: «Це сон!».

Я ж чекаю на тебе, чуєш? Давно уже чекаю... Я обійму тебе, заколишу... Віднесу у тихе плесо... Там ти заснеш, там ти спочинеш...

– Відчепися! – сказав Андрій. – Не обманюй мене! Я знаю, ти всього лише сон...

«Сон... Сон... – стривожено плюскотіли хвилі. – Давай попливемо зі мною... Далеко-далеко. Туди, де птах не літає і сонце не сходить...»

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того (чи ту), кому ця рука належала. Здається, він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Він не пам’ятає, як добіг додому. Пригадує тільки, що ніяк не міг відчинити хвіртку, бо щось сталось із замком.

А тоді над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не оглядайся! Нізащо не оглядайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить – і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

– АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити його замовкнути на віки вічні...

(амінь).

– ....АААААААА!!!

– ...Андрію!

– АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

– ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

– Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. Над ним стоїть перелякана мама. Вона щодуху трусить його за плечі, поки батько присвітлює ліхтарем. Обличчя мами бліде й нажахане.

– Андрію, де Юрко?!

– Юрко... Юрко там... Його взяла... Біла жінка... Наяда... У Андрія раптом пересихає в горлі і він не може сказати ні слова. Мама хапає його за руку і пробує розтиснути маленький кулачок. Від несподіванки вона перелякано скрикує, бо бачить на долоні срібний ключ з обірваним ланцюжком.

Вона знає, що сьогодні Юркова черга носити прикрасу.

24

– М-да... Здається, я... шокований. Чорт, та я, чесно кажучи, навіть не знаю, як реагувати на це!

Андрій сидів, обхопивши руками голову, і спантеличено погойдувався на стільці. Він сподівався чого завгодно, але до ТАКОЇ правди доля його не готувала.

Виявляється, у нього є брат. Тобто... був брат. Брат-близнюк, Юрко, точна Андрієва копія, котрої не стало рівно чотирнадцять років тому. Бо його забрала вода, як дідуся і дядька Ігоря.

Але як він міг цього не пам’ятати?

(З Андрієм теж було щось негаразд. Відколи сталася біда, він часто прокидався вночі і просив зашторити вікно. Йому здавалось, що там хтось ходить. Якась біла жінка. Звичайно, йому це снилось. І в цьому не було нічого дивного, бо хлопчик пережив стрес. Ліра збиралася зайнятися хлопцем після того, як оклигає Оля. І вона справді це зробила. Так, було нелегко, бо чудодійна люлька – це та річ, яку можна давати дитині. Але Ліра була майстром своєї справи. Недарма вона стільки років вивчала гіпнотичні техніки і таємничі властивості трав. Ліра звеліла батькам близнюків позбутися всього, що нагадувало про Юрка, включно зі спільними іграшками та фотографіями, і навіть сама прослідкувала, щоб нічого не пропустити.

Та, на жаль, без побічних ефектів не обійшлось. Якщо до цього часу близнюки розвивалися майже блискавично, вміли не лише читати, але й розв’язувати задачки на три дії, розумово випереджаючи навіть восьмирічних дітлахів, то після Ліриних маніпуляцій мозок Андрія різко загальмував. Те, що раніше давалося йому з легкістю, тепер вимагало значних зусиль. Батьки сподівались, що він оговтається і знову стане таким, як раніше, але помилились, бо хлопчикові диво-здібності вмерли разом із братом. Точніше, з пам’яттю про нього.

Хоча ні, не вмерли, а, мабуть, заснули, заморозились. Бо інакше вони навряд чи повернулися б після того, як Андрія добряче шарахнуло блискавкою. І навряд чи йому тепер допікали б ці страшні видіння з мертвим Юрком-Гіласом – з тим самим Юрком-Гіласом, що приходив у його сон і чиє обличчя ніяк не вдавалося запам’ятати. З тим самим юнаком у зеленому плащі, якого Андрій, здавалося, знає усе життя. З тим самим юнаком, чиї риси увесь час розпливалися, стиралися із голови, наче вранішній туман під яскравим сонцем, скільки б він не намагався втримати його у своїй пам’яті. З тим самим юнаком, що був його демоном. З тим самим юнаком, що був Андрієм, точніше, живу Андрієвій підсвідомості, потрохи виїдаючи його розум зсередини).