Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 14 (всего у книги 19 страниц)

– Відчепись! – Мирко почав мене бісити. – І, будь ласка, замовкни нарешті! Замовкни, бо впаду тобі на голову і зламаю шию! Ясно тобі?

– Пф! – презирливо фиркнув Мирно і попрямував до дверей. – Я хотів як краще, а ти – як завжди! Ну й стирчи собі на стелі, а я пішов збиратися в універ!

І вийшов з кімнати.

– Брехло ти! – закричала я вслід Миркові. – Ти не ходиш в універ, а зависаєш на кладовищі з тією своєю готесою! Я знаю, чуєш? Я все про тебе знаю!

Мама здивовано зиркнула на мене і закотила очі. Подібні сварки вже давно дістали її до печінок.

– Заткнися! – почулося з коридору. А тоді в кімнату просунулась розкуйовджена Миркова голова і сказала з притиском:

– А я знаю, де ти цигарки ховаєш! – і хитро підморгнула. – Хочеш, мамі розкажу? Правда, мамо, ти ж давно мрієш викинути їх на смітник?

– Що ти сказав? – обурилась мама.

– Що ти сказав? – розлютилась я.

– Та ви подуріли чи що? – гаркнула мама. – Розбирайтеся собі самі, раз такі мудрі! Тут чортзна-що робиться, а ви між собою розборки влаштовуєте. Ну Мирко хоча б під стелею не висить. А от ти... ти...– і вона тицьнула пальцем у мій бік.

– Е-е... Та ж хай там і сидить! – знизав плечима Мирко.

– Досить! – огризнулась нарешті мама. – Я зараз декому зателефоную! – сказала вона і зникла в коридорі. Мирко пірнув услід і перед тим, як покинути кімнату, обернувся і висунув язика. У відповідь я показала йому фак.

– Ідіотка! – фиркнув він.

– Недоносок! – в свою чергу випалила я, знаючи, як його зачіпає це слово. Він народився, як тільки почався восьмий місяць маминої вагітності, маленький, слабенький і страшенно хворий. Більшість лікарів пророчили братові швидку смерть, але їхні пророцтва, як ти вже зрозумів, були брехливі.

І все-таки... Я досі не знала, як пояснити те, що зі мною трапилось, і не розуміла, що робити далі. Бо це і справді було якось...хм...не те, щоб дивно, але явно не так, як мало бути. Щось химерне зненацька з’явилось у моєму житті, але чому й навіщо, я, на жаль, не знала. І ніхто не знав. Хіба що окрім моєї бабусі.

Ти, напевно, вже встиг подумати, що це саме їй збиралася дзвонити моя матінка. Та на жаль, я буду змушена тебе розчарувати. В моєї бабусі немає телефону. Вона узагалі не визнає жодної техніки. Моя бабуся – дитя природи і квітів, вона давним-давно покинула все, що зв’язувало її із сірим, осілим життям, і вирушила кудись у світи. Відколи я себе пам’ятаю, вона завжди мандрувала. І ніхто не знав, куди вона вирушила цього разу, бо вона ніколи не казала, куди збирається піти. Підозрюю, що вона й сама цього не знала, а йшла навмання, туди, куди її кликало серце.

Я розуміла, що це не світ перевернувся догори дриґом, а тільки я. І в цьому була своя загадкова романтика. Навіть зараз, міцно притулившись спиною до холодної, шорсткої стіни, я думала, що насправді не все так погано, як здавалось на перший погляд. Навряд чи багато людей можуть похвалитися тим, що одного ранку прокинулись на стелі. А я можу. І це круто.

Я дивилась на кота, що прослизнув у кімнату крізь напівпрочинені двері і діловито походжав по килиму, витріщивши величезні зелені очиська. Він обнюхав мотлох, що випав з шафи, вистрибнув на стіл і, прицінюючись до напівзасохлого кактуса, влігся посеред купи сміття.

Знаєш, я ніколи не любила прибирати, бо вбачала у безладі якусь химерну хаотичну гармонію. Домашній хаос був своєрідним затишком, в який завжди можна було повернутись після важкого дня, напхом напханого всілякими снобськими витребеньками. Кляті сноби були скрізь: у школі, на вулиці і в нашій божевільній компанії. Мій брат і навіть Вінт (тик-так, цей відірваний від світу розтелепа з трагічною сімейною історією) – і ті тягнули додому все, що, як їм здавалось, милує око своєю вишуканою красою. Якось я запитала у Вінта, чи зі своїми дівками він теж так робить – закидає на спину і волочить до себе. Та він не відповів, а натомість надувся, як індик, і сердито засопів мені у вухо.

– Скільки можна! Вічно пхаєш свого носа, куди не просять...

Тим часом котяра, здається, увійшов у смак і строщив майже половину кактуса. Я голосно вилаялась і озирнулась навколо в пошуках того, що можна пошпурити в пухнастого негідника. Під руку потрапив старий підручник з алгебри, що валявся на шафі, присипаний пилом. Я згадала, як шукала його минулого року. Ясне діло, так і не знайшла.

Я струсила з нього пил і з розмаху запустила в кота. І, як не дивно, поцілила, хоч і страждаю надмірною криворукістю. Котяра пронизливо нявкнув і гепнувся зі столу, тягнучи за собою скатертину, кактус і все, що накопичилось там за кілька місяців. Почувся дзенькіт розбитого скла.

В цю ж мить у кімнату зазирнув Мирко і з ошелешеним обличчям подивився на мене.

– Ти чого розпсихувалася? – спитав він, очевидно, подумавши, що я в пориві агресії зібралась розбомбити кімнату в пух і прах.

– Це Мурий дуріє! – відповіла я і тицьнула пальцем на рудий пухнастий хвіст, що нервово визирав з-під ліжка.

– Ясно! – зітхнув Мирко і зловив кота. – От видно же, що весь в хазяйку!

– Угу! – буркнула я впівголоса. – Поговори мені тут...

Мирко презирливо скривився і вийшов з кімнати, тримаючи кота під пахвою.

– Однією проблемою менше... – сказала я сама собі. – Дурна руда скотина...

Скотина, напевно, почула, про кого мова, і докірливо зашкряботіла у двері.

– Тпрусь! – крикнула я. – Тпрусь! А-а-а! Ти що, смерті моєї хочеш? Заберіть хтось цього дурного кота!

Я була зла, як чорт.

– Чого ти волаєш? Він у коридорі! – виправдовувався брат.

– Замкни його у ванні! Я сказала – у ванні! А в тім, яка різниця, що я сказала? Ти ж повинен розуміти, що я маю на увазі!

– Я тобі що, антена? – спалахнув Мирослав. – Чи індикатор для зчитування думок? Дістала вже зі своїми вересками!

Через деякий час у двері подзвонили. Мама вийшла в коридор і незабаром повернулась, ведучи з собою гостя – дивакуватого чоловіка у довгій чорній сутані, очевидно, священика. Йому було десь під сорок, та тим не менше, його волосся було повністю сиве. І тільки величезні блідо-блакитні очі виражали химерну жвавість, зазвичай притаманну виключно підліткам. Він уважно подивився на мене – а тоді розсміявся на ввесь голос.

– Оце і є ваша одержима? – він реготав і реготав, тримаючись за груди, не в силах стримати живий напівдитячий сміх, що нестримним потоком лився із нього, як, буває, весняна вода ллється із берегів. – Одержима! Нещасна! Я так не можу! О-ох! Дайте води! Бо я зараз вмру зі сміху! Ха-ха-ха!

І він загатив кулаком по столу, не в змозі впоратись зі своїми емоціями.

Так я познайомилася з Вано.

10

Вано був дивовижною людиною – тепер таких немає. Людина-феномен, людина-загадка, людина-історія. Про таких складають байки і пишуть пісні. Такі стають героями численних казок і фантастичних пліток. Такі, як Вано, народжуються раз на тисячу років і проживають життя, їх не гідне, та тим не менше, залишаються щасливими і втовкмачують своє щастя у голови іншим. І в них це чудово виходить.

Про нього ходили легенди. Та й що тут дивного – зрештою, рід діяльності зобов’язував Вано постійно перебувати в містичному світлі похмурої слави. Адже він був священиком. Точніше, екзорцистом.

Ця новина, звичайно, викликала в Андрія скептичну посмішку, та тим не менше, Вано заінтригував його з першої хвилини знайомства.

Вано був божевільний, це було ясно й сліпому. Він справді вірив у те, що володіє даром виявляти і виганяти з людини демонів. Вано казав, що вигнав їх тисячі, що нажив собі купу безтілесних ворогів, що перетворив своє життя на безкінечну боротьбу з духами, котрі досі прагнуть помсти. Він казав, що демони заповнили його дім, його життя, його сни і навіть душу. Що вони в’їлися в нього, як бруд у шкіру, вгризлися в мозок, немов нав’язливі огидні слимаки. У його домі все було пронизано демонами – меблі, книги, картини, брудні чашки і навіть порожні склянки з-під віскі. Демони сновигали по квартирі вночі, наступали на розкидані шкарпетки і зацікавлено шелестіли сторінками, заважаючи спати. Демони швендяли по кухні, скидали покришки і плювали в холодильник, псуючи продукти. Демони гадили на підлогу, здирали ковдру з ліжка, забиралися в комору і просвердлювали дірки у банках – в тих дірках потім плодилися черви, і не раз, бувало, серед ночі його будив гучний «ба-бах!» – трикляті потвори штовхали банки з полиць, ті вибухали, заляпуючи підлогу гидкою сумішшю консервованих овочів, товченого скла і живих рухливих хробаків, що продовжували судомно звиватися навіть тоді, коли Вано топтався по них своїми важкими черевиками, коли дбайливо зішкрябував з паркету кольорові останки і змивав їх в унітаз. Демони були скрізь – вони жили навіть під іржавим обідком унітаза. Рев води в каналізаційній трубі часто-густо змішувався з їхнім божевільним реготом. Іноді демони глузували з Вано, змушуючи раковину відригнути все, що вона проковтнула за останні кілька днів. В такі моменти Вано відчував, що його терпець от-от увірветься, проклинав своє життя і видзвонював глухого сантехніка з кривими руками і горлом, завжди охочим до якісного (чи й не дуже) алкоголю. Іноді сантехнік не приходив – замість нього з’являлися сусіди, що жили поверхом нижче – демони затоплювали і їх. Вони проклинали Вано, Вано у відповідь матюкав сусідів, а демони в свою чергу голосно сміялися з усіх, аж тремтіли шибки в немитих вікнах. Потім сусідам ставало соромно (Вано був священиком, врешті-решт) – і вони викликали працівників комунальної служби. Демони в цей час кудись вшивалися – очевидно, їх не надто приваблювала велика кількість людей – і сусіди дружно завалювались на кухню допивати дешевий коньяк чи пляшчину віскі, необережно залишену Вано на брудному підвіконні.

Вано був сивий, як голубінка. Демони випили з нього страх, виїли смерть, висмоктали схильність до самокатувань. Ще в юності Вано по вуха закохався в однокласницю, та одного разу ця хвойда втекла до безвідповідального волоцюги, якого цікавили тільки мандри, гульки і дівчата. Волоцюга не заморочувався нічим на світі, він просто ходив по землі, як допотопний пророк, проголошуючи культ вседозволеності, і тягнув у свою прірву сотні таких же безпросвітних, як сам. Вони всі були сліпцями, Вано це знав. Його бабуся твердила, що в них вселився змій. Вона казала, що бачила цього змія, що чула його сичання, яке долинало із їхніх ротів. Спочатку Вано не вірив їй – бабусі було за дев’яносто і вона страждала від старечого маразму. Але потім, коли один із цих бридких людей спокусив його благовірну, він змінив свою думку. Вано був упевнений – ця істота очорнила її лагідну, ще майже дитячу, наївну душу і знищила її, затягнула в безодню, щоб гризти, терзати і мучити до кінця віків. Йому ж залишився тільки біль розбитого серця і туга за коханням, яке він втратив назавжди.

З мосту та й у воду – ось що збирався зробити Вано, дізнавшись про зраду коханої дівчини. Та коли перелазив через перила, його зупинила якась дивна стара в довгій льняній сорочці, що пахла польовими травами і димом. Її голос був м’яким і мудрим, погляд – глибоким і жвавим, а рухи – моторними, ніби їй було шістнадцять, а не шістдесят. Її полотняна торбина була повна всякого зілля, на шиї гойдався разок горобинового намиста, а обличчя випромінювало молодечу радість. Вона майже нічого не говорила, але світилася радістю, що робило її схожою на героїню старого фільму. Вона була живою, занадто живою, і руки в неї були по-материнському теплими. Стара змусила його повернутись на міст, а потім подарувала люльку, набиту порошком із духмяних трав.

Досі він ніколи не курив люльку – дим обпік йому горло і викликав сльози. Коли він затягнувся вдруге, то зрозумів, що щось змінилося. Вселенська печаль заволоклась туманом, біль розм’якшився і став легким та пластичним, немов бджолиний віск. Груди наповнились приємним теплом, а думки – лагідним сонливим коливанням. Кістляві руки світу перетворились на пухнасті котячі лапки – і він заснув на тих лапках, в солодких і ніжних обіймах своїх загублених спогадів. Так почалось його нове життя, неспокійне і дивне, сповнене химерних пригод і безкінечної гонитви за безтілесними монстрами.

Стара забрала його до себе. Вона стала для нього матір’ю і мудрою наставницею. Вона відкрила в ньому неймовірну силу – силу могутню, силу цілющу, силу, яка здатна воскрешати і змінювати людину зсередини. Вона бачила в ньому могутнє джерело енергії, він був для неї воротами, через які перетікав всесвіт. Стара казала, що такі, як він, колись ставали пророками. Стара навчила його бачити людські душі. Стара навчила рятувати, навчила зцілювати. Стара відкрила йому таємниці польових трав.

Він був старанним учнем. Він вловлював усе на льоту. Школа життя відрізнялась від нудних посиденьок за партою, де сонний підсліпуватий учитель змушував учнів зубрити нікому не потрібні формули і вивчати вставні конструкції. Тут він був вільним. Тут він був собою. Тут він не боявся і відчував себе живим. Він згадував своїх батьків – і йому здавалось, що десь далеко на небесах за ним стежать дві пари добрих, ласкавих очей, котрі підтримують його і сповнюють життя сенсом. Він тоді уже забув, як виглядають ці очі – Вано ніколи не зберігав фотографій, бо це викликало у нього тільки біль і злість.

Колись він приходив на їх могили. Але це було давно, Ще в минулому житті. Всі його дні поділилися на «до» і «після» – той міст і жваві очі старої змусили його переродитися і дати початок новому життю, в якому не було місця давнім гріхам і болям.

Все, що трапилось до зустрічі зі старою, Вано пам’ятав погано – його спогади були окутані завісою густого туману. Він знав, що вони були, їхній скелет досі сидів у його мозку, немов хитка опора реальності, але всі почуття й емоції, зв’язані з ними, назавжди вимило з його думок. Смерть батьків, зрада дівчини і бажання вкоротити собі віку тепер нагадували якийсь страшний напівзабутий сон.

Стара навчила його радіти кожному прожитому дню. У світі було скільки дивовижних речей! Море безкінечних доріг, які треба було пройти, океани трав, які судилося зібрати, цілі натовпи знедолених, яких він мусив вилікувати. А ще були сотні тисяч книг, які він збирався прочитати, купи ідей, які треба було втілити, і мрії, мрії, мрії – могутня безодня мрій!

Стара була святою – він вірив у це до того моменту, поки не почав бачити тіні. Що це було – душі померлих, якісь потойбічні монстри, галюцинації чи просто побічні ефекти рослинних випарів, він не знав, але, чесно кажучи, Вано боявся своїх видінь. Темні, похмурі клубки туману переслідували його повсюди – на вулицях, в переповненому транспорті, в домі старої і навіть на цвинтарі. Вони літали в повітрі разом з птахами і витріщалися на нього з глибини людських душ. Вони були чужими йому, бридкими, огидними, та тим не менше, він мусив миритися з присутністю цих паразитів, бо вже зрозумів – це був його хрест.

Стара хотіла допомогти – та їй забракло сили це зробити. Не допомогли ні трави, ні настоянки, ні замовляння. Тіні продовжували його мучити, заважаючи жити. Він більше не міг вивчати зілля, бо тіні постійно були поруч і поганили все, що вдавалось здобути нелегкими зусиллями. Трави, які він зривав на найвищих гірських вершинах, корені, які він викопував на дні найглибших урвищ, прекрасні лілеї, які він витягував з драглистого баговиння – від дотику тіней це все в’януло і гнило, перетворюючись на страшну отруту. Одного дня Вано зрозумів, що мусить покинути стару – її кликали мандри, його – ненависні тіні. Їхні шляхи розійшлись. Далі він мусив іти сам.

І він пішов. У монастир. Бо не знав, куди ще себе подіти. Рідне село його не вабило. Родичів не було. Про університет навіть чути не хотів – п’яні шабаші і гульки в гуртожитках викликали в нього огиду. Від дівчат також нудило. Єдине, що його цікавило, це книги.

Але одного разу в монастир привели одержимого – і Вано зрозумів, що тіні, які його переслідують, це демони. Жахливі, пекельні демони, що заполонили цей світ. І Вано вирішив, що було б добре навчитися виганяти їх з нещасних і відправляти знову в пекло. Тільки цього разу – уже навіки. Так Вано став екзорцистом.

Вано нітрохи не був схожий на канонічного священика – Андрій ніколи не чув про священиків, що заперечують божественний промисел. Розуміння бога як істоти, що створила людину за своєю подобою, було чуже йому, як і образ суворого дядечка, що однією рукою карає грішників, а іншою гладить по голівці своїх вірних синів і дочок. Вано вважав, що люди давним-давно перепаскудили розуміння бога, звівши його до пустої запрограмованої оболонки.

«Бог? Не знаю, що саме ви маєте на увазі, але це точно не те, що ви думаєте, – говорив Вано, дмухаючи на чашку з гарячим чаєм. – Та й узагалі... Знаєте, дітки, не забивайте собі голову релігією! Все, що треба, вже й так у вашій голові.»

Вано вважав, що шукати мудрість треба в минулому – в тих далеких часах, коли людська свідомість тільки-тільки починала формуватись. Його дратувало те, що міфологічне сприйняття світу вважалось найнижчою ланкою у системі еволюції людської психіки. Він вважав, що міфологічна свідомість була просто іншим руслом людської думки, не менш потужним, ніж свідомість сучасної людини.

Для Вано світ був схожий на величезний кубик. Вано вірив, що більшість людей бачить тільки одну його грань – ту, яку їм нав’язують з раннього дитинства, ту, яка мертвим тягарем засіла в їхніх головах, заглушивши паростки власного мислення. Бо насправді цих граней було значно більше, але побачити їх могли тільки одиниці.

«Вано, твоя логіка вбиває мозок! – казала йому Кіра. – Неможливо побачити всі грані кубика водночас, якщо, звісно, цей кубик не скляний!»

Вано хитро посміхався, сьорбав чай і загадково мружив очі, тримаючи на колінах черговий збірник міфів.

«Для того, щоб бачити більше, існують генії! Не забувай про це!»

Тут Андрій не витримував і теж втручався в дискусію, хоч і розумів, що пролетить, як фанера над Парижем, бо його знань вистачало тільки на рівняння й тригонометричні задачки.

«А що ти скажеш про ці свої, мм, глюки? Чортики, демони, чи як їх там? – тріумфально запитував хлопець, вишукуючи спосіб придертися до священика. – Ти відкидаєш релігію, відкидаєш церкву, відкидаєш християнські атрибути, але при цьому використовуєш Біблію, щоб виганяти нечистих. І хрестом їх лякаєш, якщо я, звісно, нічого не переплутав.»

Вано відповідав у своєму стилі.

«Знаєш, синку, хто-хто, а я справді надто часто думаю про демонів. От скажи, ти коли-небудь бачив, як виглядає сеанс екзорцизму? Уявляв, що відчуває одержимий, яка відповідальність лежить на плечах священика? Думаю, що ні, бо в іншому випадку не спитав би про це. Чому, пояснюю: сила, яку називають нечистою, дуже схожа на своєрідного душевного паразита. Ти розумієш це з першого погляду на одержимого. Вона існує, відколи існує людство, а може, ще й давніше. За тисячі й тисячі років люди змогли знайти ліки проти неї, своєрідні методи боротьби, які тільки підкреслюють, що наші предки знали значно більше за нас. Вони зуміли відшукати такі комбінації слів і звуків, яким під силу спровадити цих паразитів з людського тіла...кхм...перепрошую...з людської душі. Чого вони бояться хреста? І знову ж таки – міфи тобі в поміч. Ти чув щось про основний принцип зороастризму? Так-так, добро і зло постійно протидіють одне одному. Поки існує одне, існуватиме й інше. Так-от, до чого я це сказав? Ти знаєш, що праобраз хреста – це світове дерево? В свою чергу як світове дерево – центр всесвіту, символ на позначення абсолютної правди, знання і гармонії, тобто тієї божественної сили, про яку я тобі вже говорив. Так-так, древні страшенно любили кодувати інформацію у вигляді всіляких символів... Але я щось від’їхав від теми. Так-от, добро і зло постійно протидіють одне одному. На боці добра і гармонії у нас хрест, або ж світове дерево. А от паразити, яких називають нечистими, – це породження хаосу і порожнечі, вони на боці зла, розумієш? Хаос боїться гармонії, гармонія терпіти не може хаос. Вони воюють між собою. Усе закономірно, бачиш?»

«Ну добре-добре... Припустимо, ти мене переконав. Але я все одно не розумію, чому, наприклад, це відбувається тільки з тобою? Чому я не бачу цих демонів, не відчуваю їхню присутність? Чому тільки ти?»

Кіра несамовито закашлялась на стільці, поперхнувшись чаєм. Вано стукнув її по спині і лагідно посміхнувся. Очевидно, його про це вже запитували, і не раз. А Кіра стала однією з перших, кому вдалося витягнути з нього більш-менш пристойну відповідь на такі відверто скептичні запитання.

«О...Я думаю, це може відбуватися з усіма... Просто більшість людей певним чином блокують подібну...хм... реакцію на чинники, що викликають ці видіння (маю на увазі всілякі стресові ситуації, сильні переживання і т.д.). Вони це роблять, щоб не вибивати з-під ніг ґрунт свого уявлення про життя. Знаєш, подібні відхилення від норми, та й узагалі, будь-які відхилення від норми – не найкращий супутник для людини, що звикла жити за схемою, в якій кожна річ має своє місце і кожна деталь підпорядкована системі певних законів (загальнолюдських, юридичних чи фізичних...). От що б ти подумав, якби тебе зненацька почали переслідувати привиди, духи, голоси померлих, ну чи що там тобі ближче до душі? Спихнув би на недосипання, душевну хворобу, отруєння токсичними речовинами чи щось у цьому роді, правда? Хіба ти не знаєш, що вся ця маячня у нашому світі в першу чергу асоціюється або з душевно хворими, або з наркоманами? А таким явно не місце в суспільстві, хіба що десь на його окраїні, в ізоляції.

Знаєш, синку... Майже всі ми у ранньому дитинстві бачили (чи відчували) щось таке, чого насправді не було... Принаймні, так нам потім казали. Дитяча свідомість – це взагалі окрема тема, по якій можна топтатись довго й нудно, та так і залишитись ні з чим. Колись давно, як я був геть малий, одна жінка, що жила по сусідству, іноді залишала в нас на ніч свого дворічного сина, бо працювала сторожем в нічну зміну. Вночі ми з мамою часто прокидались від того, що малий плакав. Просто сідав на ліжку, невідривно дивився в куток під стелею і аж заходився сльозами. Іноді ми залишали там кота, але він теж не любив це місце: розлючено сичав, нявчав, вигинався дугою, Щулив вуха і несамовито дряпався в двері. Я не знаю, що вони там бачили... Але впевнений, що в кімнаті, крім нас, було щось, недоступне моїй свідомості, така собі більш... ем-м, багатовимірніша інформація? Ви ж, мабуть, чули, Що деякі люди, чий рівень розумових здібностей значно перевищує середній, іноді страждають від всіляких психічних розладів? Неконтрольовані спалахи світла, картини в голові, видіння, сни... Складається враження, що чим вищий рівень розумового розвитку, тим більшою стає ймовірність побачити дещо не таке уже й видиме. А як тобі той факт, що мозок душевно хворих зазвичай працює на 15-20%, тоді як в здорової людини – тільки на 3-5%? Химерна ситуація, синку... Тобі так не здається?»

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки запитально зиркнув на Кіру, що продовжувала хіхікати над охолодим чаєм.

«Де ти таке надибав? Звідки дані? Виглядає, як дешева містифікація. Коротше, дядьку, хочеш – ображайся, хочеш – ні, але я тобі не вірю.»

«Не зважай! – засміялася Кіра, махнувши на нього рукою. – Вано у нас – великий гуру! Я йому вже давно казала, що пора заснувати власну секту, або як мінімум – клуб своїх прихильників. А знаєш, чому? Бо його ідеї страшенно заразні! Не віриш? Згадай Вінта! Як думаєш, в кого він набрався базікання про багатовимірність світу і надможливості людського мозку? Знаєш, коли він вперше зустрівся з Вано, то просидів з ним на кухні всю ніч і буквально ковтав кожнісіньке його слово. Вінт... У нього ж тільки фарби в голові. Ну і алкоголь! Але наш Вано – свій чувак! Він нас просвічує. Якби не він, ми б, напевно, досі сиділи в панцирі своєї безпросвітної тупості і, як ті риби, ковтали всі гачки, які нам кидають з екранів телевізора.»

«Ну добре-добре... – Андрій поблажливо зиркав на священика. – Ти кажеш, що добро і зло постійно протидіють одне одному? А що буде, коли одного дня ця рівновага раптом порушиться? На користь зла, припустимо?»

«Кінець, – впевнено відповідав Вано. – От уяви собі, що десь у Всесвіті є центр, своєрідне ядро – те саме легендарне дерево, той самий космічний банк інформації – називай, як хочеш, це неважливо. Ну висить воно собі там спокійно, нікого не чіпає, як тут – бац! – якась напасть починає його підгризати. Довбані сили деструкції, порушуючи рівновагу, починають відображатись і на всіх аспектах реального життя, таким чином перетягуючи його у стан хаосу. По-перше, послаблюються, а згодом і повністю перестають діяти фізичні закони. Хто сказав, що одного дня ти не підстрибнеш і не полетиш угору, як та повітряна кулька? По-друге, порушуються причинно-наслідкові зв’язки. По-третє, стираються межі між вигадкою і дійсністю. Ти прокидаєшся вранці – і розумієш, що твій нічний кошмар може будь-якої миті втілитися в життя. Ти пишеш казку про кровожерливого дракона, а цей дракон раптом виривається зі сторінок і зжирає твого кота. У твоїй голові мелькає якась випадкова думка – і раптом ти розумієш, що це все відбувається не в твоїй голові, а насправді!

По-четверте, руйнуються часові рамки: час то стрибає вперед (та й чи ж тільки вперед?), то повзе слимаком. Ти дивишся в дзеркало – і бачиш там себе, молодого, сильного, гарного хлопця, а через хвилину раптом усвідомлюєш, що це зовсім не так, бо ти вже старий і волосся твоє – повністю сиве. А ще через хвилину ти якогось дідька бігаєш по лісу разом з печерними людьми, що полюють на мамонта – і розумієш: світ уже не той. Свідомість і пам’ять деформується. Вкупі із руйнацією причинно-наслідкових зв’язків ми здатні згадати як минуле, так і майбутнє, при чому що за чим, незрозуміло. Наша уява набуває здатності проникати у сфери, які досі були недоступними. Ми знаходимо відповіді на всі запитання, обростаємо геніальністю і надможливостями, стаємо ледь не божествами, але... Наша пам’ять і самосвідомість стирається, ми забуваємо, хто ми, що ми, вимикається логічне мислення і вміння аналізувати. Ми перетворюємось на таких собі біороботів, наділених численними суперфункціями, але позбавлених головного – можливості їх усвідомити і, відповідно, ними управляти. Межі між реальностями стають тоншими, часові і просторові пласти накладаються і спотворюються. Ми можемо стояти посеред річки, бачити, як навколо нас плаває риба і ворушаться водорості, але в той же час усвідомлювати, що одяг наш досі сухий, і течією теж нікуди не зносить...

В той же час зникає поняття життя і смерті. Старий сусід, якого кілька років тому вбив кінь і який давним-давно вже перетворився на попіл, одного дня приходить до себе додому веселий і усміхнений, а головне – живий! Приходить разом з конем, якого чи то вовки заїли, чи то сусідові родичі закатрупили. Ми виходимо на вулицю, щоб подивитись на цю дивовижу – і раптом помічаємо, що кінь – не кінь зовсім, а гнилий кістяк, якому це, однак зовсім не заважає мирно поскубувати траву... А дядько... Та нема ніякого дядька, тільки купка пороху лежить на порозі.

Руйнування всеможливих законів супроводжується активізацією різношерстої нечисті, що мешкає в паралельних реальностях. На поверхню вилазять всілякі привиди, демони, духи та інша напасть, яку наплодила божевільна людська уява... Я не про паразитів, що існують насправді, а про різних чудовиськ, вигаданих людьми. Потвори, що досі жили тільки в голові або десь вампірили собі у всіляких астралах, виповзають на світло, страшні і зміцнілі. Прогресує те, що ми звикли називати магією. Читати думки – та будь ласка, ще й не таке уміємо! Зазирнути в майбутнє – раз плюнути! Ми і полетіти зможемо, і грім на вашу голову накликати, і на жабу вас перетворити! Ми все зможемо, якщо захочемо! Бо ми – всемогутні!

Це все непогано доповнює руйнація зорових, слухових, дотикових, смакових та інших відчуттів, притаманних людині (і не тільки їй). Не вір своїм очам – ти бачиш ілюзію! Не вір своїм вухам – тобою керує страх! Не торкайся ні до чого – це може бути небезпечно! А раптом якась нещасна крижина обпече твою руку вогнем?

Ну і нарешті черга дійшла до катаклізмів – улюбленої теми всіх письменників і кіносценаристів. Оскільки закони фізики пішли у відставку, нечисть розгулялась не на жарт, людьми кидає туди-сюди – з минулого в майбутнє і навпаки, де вони мають можливість дати собі в пику і таким чином помститися собі ж за якусь зроблену вже (або тільки ще заплановану) помилку, а очам і вухам більше не можна вірити, то пора б уже і щось масштабніше запустити, щось таке, що зможе стерти навіть найменші натяки на гармонію і перетворити світ на безмежний хаос... Тому... Катаклізми і катастрофи, налітайте, дорогенькі, налітайте! Землі набридло крутитися! Ваш час нарешті настав!»

І в цьому був весь Вано.

Ще він любив сміятися. Вано реготав з усього і всіх, Вано реготав усюди, незважаючи на осудливі погляди інтелігентних дідусиків у великих окулярах та всезнаючих бабусь на лавочках біля під’їзду. Його любили діти, обожнювали Кірині друзі, навіть похмурі священнослужителі – і ті ставали м’якшими від його добродушного сміху. У його домі постійно хтось товкся – Вано любив гостей, двері його квартири були відчинені для кожного. Не раз і не двічі Кіра влаштовувала тут свої тусовки – «злети», як вона їх називала. Це були божевільні посиденьки з гітарою, тамтамами, віршами – як геніальними, так і повністю бездарними, голосними співами – знову ж таки, різної якості. Вано любив їх усіх – верескливих школярів, що вперше усвідомили свої таланти, обдовбаних студентів, котрі часто-густо забували, як і чого вони тут опинились, божевільних художників і поетів, що чомусь скромно тримались осторонь, хоч і нерідко творили справжнісінькі шедеври. Ця різношерста компанія займала всі ліжка, столи, диван, підлогу, кухню і навіть комору і починала дуріти – іноді тихо й мирно, як годиться справжнісіньким інтелігентам, а іноді зчиняючи такий шум, що аж стіни тряслися і двері падали (бо якісь вар’яти гойдались на них до посиніння). В такі моменти Вано радів, як мала дитина – він бігав туди-сюди, стараючись поспілкуватися з кожним. Він приносив духмяний липовий чай і годував усіх домашнім печивом (що цікаво, ніхто ніколи не бачив, щоб Вано вовтузився на кухні). Він навіть пробував бренькати на гітарі, але з цього нічого не вийшло. Зате сопілка і флейта в його руках перетворювались на справжнісінький скарб. Вано грав ніжно і натхненно, переливи мелодії витікали прямісінько з глибин його великого серця і окутували кожного океаном тонких емоцій. Іноді Вано розповідав якісь дивовижні історії, іноді ділився ідеями. Кірині друзі вбирали в себе кожне його слово, кожну його думку – декому навіть здавалося, що він знайшов свого провідника. Вони просили Вано стати їхнім духовним наставником, але священик тільки сміявся у відповідь, постійно віднікувався, ну і замість компенсації пропонував яку-небудь рідкісну книжку зі своєї величезної бібліотеки.