Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 19 страниц)

11

На гулянку збиралися на околиці міста. Незабаром туди підкотив старенький, пошарпаний «Запорожець» – один із Мартиних однокласників нишком свиснув у батька. Слідом під’їхала й сама іменинниця. Її привіз якийсь виливицюватий, темноокий парубійко з гладко вибритою головою і величезним татуюванням на правому передпліччі.

– Той хлопака – Мартин старший брат, Віталя, – шепнув на вухо Сашко, помітивши, як неспокійно Андрій обсмикує на собі одяг. – Над ним частенько піджартовують, називають місцевим авторитетом... Та він дурний, як пробка. Бачиш, як по-тупому шкіриться? Хоч кулачиська має доволі вражаючі! Такими якби дав по зубах, то певно, всю щелепу витрусив би... Але він з нами не буде, просто привезе хавчик і кудись собі змиється. Так що можеш заспокоїтись! Не трясись, як той заєць!

– Робити мені більше нічого, – фиркнув Андрій, намагаючись надати собі якомога поважнішого вигляду. А самому-то й справді аж на душі полегшало! Він уже злякався, що цей страхітливий, бандюкуватий на вигляд тип вмудрився прибрати собі до рук дівчину, котра, якщо вірити словам друга, ще буквально пару днів тому посилено цікавилась Андрієм.

Та, на щастя, усе було добре. Парубійко справді випакував із машини здоровенний кошик з їжею і чимало пляшок з якоюсь алкогольною хернею. Що там було, Андрій спочатку не розгледів, бо пляшки для надійності запакували у невеликі картонні ящики. Однак їх видав непевний дзенькіт розбитого скла. Як виявилось, один із ящиків погано закрили, і пляшки, що були в ньому, не витримавши останніх кількох сотень метрів ґрунтової дороги, розлетілись на чимало шматочків, заливши багажник кількома літрами ароматного червоного вина. У Андрія слинка потекла по підборіддю, коли він побачив, як Віталя виливає в річку розбавлені мікроскопічними скляними уламками залишки рубінового напою, як вони розтікаються по воді, схожі на вируючий кривавий туман, як розфарбовують собою прибережні води, виблискуючи на сонці й розлякуючи тіла заколисаних осінньою тишею сонних, лінивих риб.

Та про вино Андрій поки що мусив забути. Сашко штовхнув його під бік і потягнув у прибережні хащі. Треба було назбирати хмизу для багаття. Вони відкопали кілька здоровенних товстих гілляк і вирішили, що для початку вистачить і цього. Сашко десь роздобув сокиру. Коли вони приволокли гілки на місце гулянки, Сашко поколов їх на акуратні дрібні полінця, щоб було зручніше розпалювати багаття.

Решта хлопців ще продовжували сновигати берегом, їх було значно менше, ніж Андрій собі уявляв. Так, кілька Мартиних однокласників, він з Сашком і Діма Вуєвич, який, здається, доводився їй якимось там доволі далеким родичем. Крім них, на свято приперлися дві Мартині подруги, Дімина сестра Марина і ще якась неймовірно худа, незнайома дівчина з великими блакитними очима і розпатланим волоссям, пофарбованим у дикий яскраво-зелений колір.

Поки хлопці збирали хмиз, а дівчата вовтузилися з бутербродами, Андрій нахабно байдикував, чекаючи, коли звільниться сокира. Однак Сашко, здавалося, з великою охотою справлявся із покладеною на його плечі місією, від якої залежало майбутнє сьогоднішніх шашликів. Знічев’я Андрій почав розглядати Марту, що намазувала масло на хліб. Сашко, схоже, таки не обманув, бо Андрій уже пару разів ловив на собі її зацікавлені погляди.

Вона була висока на зріст і мала хвилясте світле волосся, що гарними локонами спадало на плечі. Її темно-карі очі були схожі на сливки. Коли Марта усміхалась, на щічках з’являлись привабливі ямочки. Легкий спортивний костюм ніжного кремового кольору підкреслював її струнку фігуру. Андрій дивився на Марту і широко всміхався, мружачи очі чи то від сонця, чи то від задоволення.

З дровами й бутербродами нарешті було покінчено. Марта підійшла до спітнілих хлопців, що розкладали багаття. Сашко сидів на землі, скинувши сорочку. Андрій заздрісно зиркав на його могутні руки й широкі плечі і думав, а в кого ж це він такий худющий вдався?

Сашко чиркнув сірником – раз, другий, третій... Та в нього нічого не вийшло. Він спантеличено розвів руками і безпорадно витріщився на крихітну сірникову коробочку.

– Відсиріли, напевно, – сказав нарешті. – Цікаво, який дурень додумався кинути сірники під ящики з бухлом?

– Ну я додумався, – байдужим голосом відповів Діма, визираючи з-за його плеча. Між зубами у Діми стирчала цигарка.

– Кхе-кхе, – закашлявся Сашко і демонстративно замахав руками. – Що за дим такий смердючий? Блін, аж горло дере...

– А мені нормально! – знизав плечима Діма. – До речі, я б дав тобі запальничку, але її в мене вже позичив Олег.

– Як завжди! – фиркнув Сашко. – Ти б відійшов кудись краще... Куряга довбаний!

– Та будь-ласка, – Діма відступив на два кроки. Несподіваний порив вітру шпурнув димом прямісінько йому в очі, немов колючим піском. Діма вилаявся й зіщулився, намагаючись позбутися пекучого болю. Коли він нарешті розплющив очі – розпухлі й червоні, з куточка лівого збігла велика сльоза і засяяла, мов діамант. Діма недбало змахнув її рукою.

– Та ну, народ, так діла не буде, – роздратовано сказав Сашко, кидаючи на землю зіпсовані сірники. – Доведеться розпалювати старим народним способом. Де Марина? Нам тут очкарика треба!

Марина, гостроноса білявка у синьому сарафані, нарешті залишила бутерброди в спокої, невпевнено підійшла до гурту, скинула окуляри і простягнула Сашкові. Поки він сердито кректав над купкою хмизу, намагаючись підпалити розкидані зверху шматки старих газет, вона нетерпляче топталась на місці. Помітивши, що кілька осіб зацікавлено зиркнули в її бік, знічено пояснила, що без окулярів вона, як без рук.

– Бідолашна, – почув Андрій за спиною. Він обернувся – і побачив миловиду кругленьку дівчину, що теревенила зі скелетоподібною зеленою дивачкою. Як же її звали? Оленка? Чи то Оксана? Чорт... Забув...

Сашко нарешті розпалив багаття. З переможним вигуком зірвався на ноги і роззирнувся навколо. Його обличчя розтягнулось у широченній добрій посмішці.

Марта раптом залилась дзвінким сміхом і підійшла до Сашка, збираючись відібрати окуляри. Але Сашко, не змінюючи виразу обличчя, натягнув їх на перенісся і, примружившись, скоса зиркнув на її простягнені руки.

– Ги-ги! – дурнувато реготнув Сашко, все ще не прибираючи усмішку з обличчя. Він продовжував блазнювати, нагадуючи недолугого клоуна. Жартівник знайшовся, дідько б його вхопив! Ще й вигравав затято своїми м’язами, мовляв, дивіться, яке чудове у мене тіло! Дивіться, дивіться, бо в вас такого нема, я тут найкрутіший, ги-ги-ги! Налітайте, дівчатка, поки вільний! Ну-у-у! Чого ви чекаєте? Налітайте!

І дівчатка налетіли. Марта раптом кинулася вперед і спробувала зірвати окуляри, та той вхопив її за руки і заломив за спину.

– Ги-ги-ги! – реготнув Сашко, дивлячись, як вона намагається хвицнути його по коліні.

Андрій відчув непереборне бажання зацідити Сашкові в нахабно зашкірену пику. Сашко смикнув Марту за руку і зібрався поставити підніжку, та раптом наткнувся на розлючений погляд Андрія. З несподіванки він впустив дівчину на землю, а тоді, опам’ятавшись, перестав шкіритись і віддав окуляри. Марта, звісно, не сподівалась такого повороту подій і, добряче гепнувшись, почала хапати ротом повітря, наче збиралася щось сказати, та слова раптом вилетіли з її голови. Андрій подумав собі, що з ним теж іноді таке бувало. Зазвичай на уроках. Він завжди губився на уроках.

Марта нарешті спромоглася витиснути з себе тихеньке, несміливе «дякую» і, відвернувшись, підійшла до Марини, що досі продовжувала тупцювати біля купи хмизу.

– Кхм...ти той...вибач, – ледве чутно сказав йому Сашко, понуривши голову. Схоже, він таки почував себе винуватим. – Я захопився.

Андрій нічого не сказав у відповідь, тільки докірливо подивився на друга.

– Знаєш, в мене на якусь мить виникло величезне бажання дати тобі по морді! – з притиском видихнув Андрій, зиркаючи, як той чухає перенісся. – Що, окуляри намуляли?

– Є трохи, – зізнався Сашко, все ще не знаючи, куди себе подіти. – Блін, ця Марина сліпа, як курка!

Щоб забути прикре непорозуміння, бідолашний спробував змінити тему розмови. Андрій зібрався зробити йому ще кілька зауважень, та тільки-но розкрив рота, як краєм ока помітив, що Марта пильно за ними спостерігає. Точніше, вона не зводила погляду саме з Андрія.

Усю його злість одразу як вітром здуло.

– Ну...ага...мабуть, – неуважно кинув він, дивлячись на Марту, котра, схоже, навіть не думала відводити погляд.

– Може, нарешті почнемо святкувати? – раптом втрутилася в розмову Марина, якій повернули її окуляри. – Бо поки дочекаємось шашликів, нам животи поскручує від голоду. Я вже мовчу про те, що пора б і за іменинницю випити! Бодай разок!

– Сестра діло каже! – вишкірився Діма, кидаючи за спину черговий недопалок. – Не знаю, як там у вас, а моє пузо вже не в силах чекати, коли його нарешті чимось напхають! Або давайте сюди ті кляті бутерброди, або, клянуся своїми цигарками, я зараз когось з’їм!

– Людожер Димитрій! – засміялася Марта і повернулась до Андрія. – Ну що, народ, давайте, діставайте бухло!

Діма раптом почав скакати і розмахувати руками, мов нещасний моряк на потопаючому кораблі.

– Всі чули? Діставайте бухло! – голосно викрикнув він. І додав речитативом: Сло-во іме-нин-ни-ці – за-кон!

– О! П’ємо! – підхопив думку Олег, трохи сонний блондин з лукавими, глибоко посадженими очима.

– Тобі тільки одне в голові, – тихенько сказала йому чи то Оленка, чи то Оксана, очевидно, не надто схвалюючи грядущу пиятику. Але на неї ніхто не звернув уваги. Хлопці дістали кілька паперових ящиків і вийняли звідти пляшки з вином. Оля принесла пластикові стаканчики. Андрій відкоркував пляшку і взявся розливати ароматну, сяючу рубінову рідину. Вино іскрилося на сонці, мов коштовне каміння. Оленка, чи то Оксана слабо запротестувала, та з цього знову ж таки нічого не вийшло. Діма тицьнув їй у руки стаканчик, налитий майже по вінця, і заявив, що сам простежить, щоб вона його спорожнила.

В цей час Андрій прибрав до рук контроль над ситуацією.

– Ну що ж... За іменинницю, чи як? – весело заявив він, підіймаючи стакан над головою. Вслід за ним угору потягнулося й решту рук. Андрій помітив, як затремтіла рука Оленки, чи то Оксани, затиснена в лещатах Діминої долоні.

Марта підморгнула йому. В її сливових очах витанцьовували грайливі бісики.

Андрій вихилив стаканчик до дна і разом з усіма налетів на бутерброди. Запах сиру, ковбаси і оливок нестерпно залоскотав ніс, змушуючи рот наповнитися слиною. Він відгриз ледь чи не півбутерброда і одразу ж ковтнув його, навіть не пережовуючи.

Дівчата спокійно розмовляли, іноді дозволяючи собі відкусити невеличкий шматок. Тільки зеленокоса Аліна вирішила не поступатися хлопцям. За три хвилини вона вмудрилася ум’яти пару чи не найбільших канапок. Андрій ошелешено дивився, як це анорексичне створіння з неймовірною швидкістю запихає в себе хліб і шматки ковбаси, і не міг зрозуміти, куди воно все потім дівається.

– Ну що, по другій? – сказала Аліна з набитим ротом. Хлопців не треба було довго вмовляти, дівчата теж не були проти. Навіть Оленка, чи то Оксана мовчки підставила свій майже порожній стаканчик.

– Ого! – захоплено свиснув Андрій, вихлюпуючи туди трохи рубінової рідини. – Непогано, Оксанко, таки непогано!

Дівчина почервоніла по самісінькі вуха.

– Та пішов ти! – раптом кинула вона зі сміхом. – Мене взагалі-то Ксюшею звуть!

– Один чорт, – відповів Андрій і штурхнув під бік Сашка. – Ну що, спортсмен, з тебе другий тост! Валяй!

– Ем... – несподівано знітився той і відвів погляд кудись убік. – За дружбу?

– Так-так, молодець, старий! За дружбу! – перехопила ініціативу Оля. – Мартухо, сонечко, хай у тебе завжди будуть такі круті друзі, як ми! Чула?

І пішло-поїхало.

Другий...Третій...Четвертий...Пʼятий...

А вино навіть не думало закінчуватись.

Добряче захмелілі, хлопці вовтузилися з шашликами. Обляпавшись маринадом по вуха, Андрій нанизував на шампури соковиті шматки апетитного м’яса, поливаючи їх то пивом, то вином. Аліна сиділа навпочіпки біля багаття, тримаючи в руках лозину з настромленим на неї окрайцем хліба. Біля неї намотував кола вже добряче п’яненький Сашко.

«Невже він буде її клеїти?»

Андрій не встиг здивуватися, бо до нього раптом хтось підкрався і затулив очі долонями. До вух долинув здушений Мартин сміх.

– Перестань, бо помщуся! – весело пригрозив Андрій, розмахуючи руками навколо себе. Збоку виглядало, наче він хоче схопити Марту, та чомусь ніяк не може цього зробити.

Марта захіхікала і прибрала долоні.

– Чекай-чекай, я тобі ще пригадаю! – продовжив жартівливо бурчати Андрій. – Хай тільки з шашликами розберусь...

Нарешті м’ясо зашкварчало над вогнищем. Присадкуватий Олег, що вмудрився поцупити батькову машину, заліз у салон і ввімкнув музику.

– Голосніше! – зарепетував Вуєвич, притискаючи до себе захмелілу Ксеню. Лівою рукою він обіймав її за плечі, раз за разом нахиляючись, щоб послухати напівп’яне туркотіння. Між пальцями правої стирчала цигарка.

– Танцювати! Іменинниця хоче танцювати! – і собі заволала Марта. Вона підійшла до Діми і, не питаючи дозволу, відібрала цигарку.

– Будеш? – поцікавилась в Андрія.

Він зиркнув на цигарку і перевів погляд на Марту. Тоді ще раз – на цигарку – на Марту. Марта... Цигарка... Марта... Цигарка... Марта... Не дочекавшись відповіді, дівчина прибрала цигарку з-під Андрієвого носа і притулила собі до губ.

Андрій не курить. Колись, звичайно, бавився цим, однак будьмо чесними... Хто не грішив подібним? Він не тримав цигарки в руках вже років зо два... Однак... То було тоді... А зараз є зараз. Зараз просто добре. Йому добре.

Він забирає в Марти цигарку і поволі вдихає в себе її отруйний вміст. Дим наповнює легені, не викликаючи жодних неприємних відчуттів. В голові Андрія легко, і на серці легко. Йому здається, що він бреде в тумані. Але туман цей приносить тільки солодку млість.

Груди Андрія опускаються, і дим виривається з рота акуратними білими кільцями. Марта мовчки дивиться йому в очі. Він дивиться на Марту і підносить цигарку до її губ. Марта затягується...

– Дебіли, всю скурите! – репетує Вуєвич за їхніми спинами.

– А тобі що, шкода?! – кричить йому Марта і заливається сміхом.

Андрій милується ямочками на її щоках і дивиться, як вона зграбним рухом викидає недопалок у траву.

Він обіймає Марту за талію...

Вечоріє.

12

Лагідні осінні сутінки здригаються від гучної музики, що лунає з машини, розриваючи динаміки. Високо у небі загораються перші вечірні зірки. Пахне м’ятою і димом, пахне Мартиним волоссям і ще чимось невловимим, чимось таким, що мов привид, кружляє навколо нюхових рецепторів, однак боїться до них наблизитись. У голові мимоволі зринає асоціація з метеликом. Так, запах – наче метелик. Невловимий і полохливий, що втікає кудись, наляканий легким вітерцем.

Музика гримить. Марта танцює. Звивається навколо нього, мов повітряна змія. Саме так, повітряна. Марта вся немов виткана з повітря. Повітря і диму. Напівзгаслого вогнища і запаху сигарет. Помах руками. Напівзаплющені очі. Лінія шиї. І солодкий, млосний аромат фальшивого щастя.

Тиша і божевілля. Тиша на дні душі. Галас розриває слух на мільйони дрібних шматочків. Мов скляна королева, розлітається вона на друзки, розбита ударом каменя. Знаєте, як у тій казці про принцесу-воїна.

Та ні, до біса казки. До біса усе на світі. Зараз є тільки мить. І Марта. Його свідомість розчиняється у вигинах її тіла, у неймовірних вихилясах, які вона робить у такт божевільним ритмам.

Голоси. Голоси.

Музика.

Крики.

Повітря тремтить і падає. Осінь налякано ховається в кущі. Тишу розбито, пошматовано, кинуто на розтерзання бродячим псам. Хто він? Де він? Мовчання.

Покрови ночі лягають на вкритий осінню ще теплий піщаний берег. Зірки падають. Хоча ні. Зірки не можуть падати. То тільки зоряне каміння. Зоряний пил. Гарно так звучить – зоряний пил...

Вітер. Безмовний, шалений вітер музики, позбавленої слів. Удари. Дзенькіт. Пронизливе дзижчання. Голос, що схожий на крик. Грюкіт. Здушений сміх. Дитячий плач. Холодні порожні стіни. Вітер завиває за вікном, засипаючи очі колючим снігом. Тут тільки мовчання. Без звуку. Жодного звуку. Тут тільки...

(смерть.)

Брязкіт ланцюгів. Криві дзеркала. Багато дзеркал. Бездонний коридор. Розбите скло. Побита часом поверхня. Смерть, смерть, смерть...

(але я живий! Живий!)

Сміється... клацає годинник на стіні. Стіни немає. Є тільки дерево. Обдертий, пошарпаний, обгорілий, засохлий дуб.

(тік-так, тік-так...)

Це знак!

Од-нак...

Губи Марти напіврозтулені. Хвилясте волосся розтинає повітря, недбало падаючи на розпашіле лице. Вона усміхається, освітлюючи ніч блиском чарівних ямочок. Танець. Шалений ритм (обійми її, обійми!).

Його рука торкається її талії. Тоненька ніжно-рожева тканина обпікає пальці теплом розігрітої шкіри, що протікає крізь неї, мов вода крізь сито. Так добре. Гаряче! Ой як гаряче! Головне – не відсмикнути долоню.

Марта кладе голову йому на плече.

Какофонія думок – у такт оскаженілій музиці. Кров приливає до обличчя, обпалюючи його несамовитим божевіллям. Що робиться? Що робиться?

Полум’я. Тільки скажене полум’я.

Марта підіймає голову й лукаво посміхається.

Він бере її за підборіддя й цілує.

13

Гаряче. Нестерпно гаряче. Щось обпікає обличчя, залазить в серце, роздирає душу. Перші хвилі божевілля чи всього лише відлуння алкоголю? Андрій не знає. Він узагалі нічого не знає. Та й навіщо?

Гулянка продовжується. Набирає обертів і заковтує в себе тих, хто ще продовжує опиратися з останніх сил. Сашко кудись зник. Не видно ніде й Аліни. П’яний в дупу Вуєвич щось горланить розімлілим язиком. Ксеня сидить біля вогню, похиливши голову і втупивши в полум’я посоловілі очі. Здається, вона дрімає навсидячки. І справді, не минає й десяти хвилин, як вона занурюється обличчям в коліна і поринає в глибокий сон.

Грає музика. Какофонія звуків і образів сплітається в безкінечний потік химерних видінь. Щось робиться із його мозком. Андрій втрачає контроль над тілом. Воно стає важким і неповоротким, ноги наливаються свинцем. Жар заливає обличчя – так, наче йому до щік притулили гаряче залізо. Думки кудись відлітають. Залишається тільки спостерігати. Сліпо й без розуміння вихоплювати з танцюючої напівтемряви уривки картин і голосів.

Андрій ніколи не був п’яним. Принаймні, настільки. Паморочиться голова, всесвіт навколо повільно завмирає. Гулянка відлітає кудись на задній план. Разом із музикою і не надто тверезими однокласниками. У голові – пусто. Там не залишилось нічого, крім цілковитої, глухої темряви. Вона накинулась на нього зненацька, як буває, важка чорна хвиля накидається на прибережну скелю, та тільки не розбилась від удару, а навпаки – поглинула його повністю, зануривши у моторошну, порожню тишу. Окутала з голови до ніг. Мов чорний, глухий саван. Насунулась мертвим, сліпим океаном крижаного мовчання.

Розчинитися у всьому навколо. Ось що чекає Андрія. Він дивиться на розмиті силуети дерев, оповиті чорним, важким покривалом ночі, на відблиски вогню на розпашілому Мартиному лиці, на розкидані по траві черевики і чиїсь переплетені руки. Погляд фокусується на зануреному в пітьму обличчі хлопця – і один з останніх спалахів полум’я вихоплює з неї важке підборіддя присадкуватого Олега. Очі в того заплющені, рот напіввідкритий. На грудях важко сопе чиясь кудлата голова. Оля? Чи Марина? А в тім, яка різниця?

Дівчина зненацька піднімає голову і втуплюється поглядом в Андрія. З-під зелених пасем розпатланого волосся на нього збентежено дивляться величезні блакитні очі цієї напівбожевільної...як її там?.. Аліни. Звуки на якусь мить повертаються. Гаряче Мартине дихання окутує його щоку. Вона танцює. Досі. Звідки в неї стільки енергії? Андрій відчуває, що вже зовсім вибився із сил. А вона продовжує стрибати, звиватися навколо нього, дурманячи і без того вже затуманену голову.

«Як той зайчик із реклами «Дюрасел», – мелькає у голові Андрія.

Марта розплющує очі. У її очах досі палає лукавий вогник. Вона запитально піднімає брову і обвиває руками його спітнілу шию. Він нахиляється і цілує її. Марта відповідає. Та коли він намагається обірвати поцілунок, вона лише міцніше притискається до нього всім тілом.

Губи в Марти гарячі. Як і все навколо. Увесь світ немов перетворився на невидимий вогонь. Пахне апельсинами і цигарками. Її одяг просякнутий димом. Андрій мовчки занурюється обличчям у хвилясте біляве волосся і на мить завмирає. Нестерпно хочеться пити.

Світ божеволіє. Пливуть над землею окутані хмарою пожовклого листя дерева, плавно похитуючи гіллям у такт музиці. Кружляють жмутки трави і незграбні кущі бузини. Навіть пригасле багаття – і те розгоряється з новою силою, щоб нарешті зрушити з місця і піти вихилясом. Андрієві стає не по собі. Він не хоче бачити, як витанцьовує полум’я. Він боїться, що коли воно вирветься зі своєї обкладеної камінням ямки, то спалить усе навколо. Перед очима з’являється картина палаючого лісу, що благально простягає до неба тліючі гілки-пальці, сухими, шершавими губами молячи небо тільки про одне – води...

Так, води.

Пити...

Спалахує блискавка. Світ навколо заливається фіалковою барвою розведеного чорнила. Десь удалині розгнівано гуркоче грім. Важке й задушливе повітря каменем тисне на груди. Починає звіватися вітер. Та він не приносить очікуваної прохолоди. Навпаки... На якусь мить Андрієві здається, що він опинився у гарячому повітряному коконі, просякнутому страхом і млосним запахом поту.

Тіло налите свинцем. Голова безвільно теліпається на втомленій шиї. Вона чомусь така важка... Нічого не хочеться, тільки б кудись її примістити... Байдуже куди, та хоч у багаття... Надто сильно пече горло. Ох, надавати б по пиці тому, хто пік шашлики! Це ж треба, скільки перцю на них висипати! А хоча ні, не вийде... Бо він сам їх і пік... Ідіот, що тут скажеш... Але з ким не буває... Та від цього не легше. Як пече!.. Чорт...

Знову спалах. Цього разу – над самісінькою головою. Слідом за ним протяжно завиває грім. А тоді... Час раптом зупиняється. Завмирає на частку секунди. І все провалюється кудись у вічність.

Шум у голові поступається місцем черговій хвилі крижаної тиші. Роздвоєні силуети дерев погрозливо розмахують гіллям. Чого їм треба, цим отруйним демонам смерті? Що вони забули на трохи спізнілій гулянці школярів? Андрій хапається за голову і відчуває, як її обпалює безглуздий напад божевілля. Пити треба було менше, чорт забирай! Чим він думав?

Спека наростає... Спалах. Свист вітру. Спалах. Гуркіт грому. Мовчання. Спалах. Верзеться бозна-що... Спалах...

Десь далеко з лісових нетрів раптом виривається довгий, пронизливий жіночий крик...

– Що це було? – Андрій хапає Марту за плече.

Мовчання.

– Ти що, нечула?

Марта дивиться на нього посоловілими байдужими очима.

– Та отам же! – він тицяє рукою в бік лісу – туди, звідки пролунав крик.

Знову спалахує блискавка. Та тільки цього разу небесне фаєр-шоу супроводжується моторошною мелодією тиші. Не такою, як досі. Не тією, що, буває, накриває собою втомлену від бурхливого відпочинку компанію напівп’яних парубків і дівчат. Це щось набагато гірше. Наче все на світі раптом завмерло. Принишкло... Може, навіть... Ні, він не хоче про це думати! Та тим не менше, губи беззвучно ворушаться, і з них вилітає позбавлене звукової оболонки, та від того не менш жахливе слово – «померло».

Наче все на світі померло.

Мокре волосся прилипає до лоба. Склеєні вологі пасма лізуть у очі, наче набридливі гусениці. Щось відбувається у нього за спиною. Точніше, там нічого не відбувається. Узагалі. Жодного кроку, жодного руху. Ані пари з вуст. Навіть найменшого подиху. Усі дружно затаїли дихання і чогось чекають. Навіть вогонь замовк. Ніде не трісне жодна гілочка, не шелесне ані найменший листочок. Чого вони застигли? Чого?

Мовчання.

Андрій розкриває рота, щоб порушити цю смертельну тишу. Та з його губ не зринає жодного звуку. Він безтямно мелькає губами, хапаючи повітря, як та риба на мілині, та слова навіки застряють у пересохлому горлі.

Щось відбувається. Андрій це відчуває. Кожен м’яз у його тілі напружується, ощетинюється, мов шерсть у собаки перед стрибком на ворога. Загроза котиться з півдня. Хто вона, що вона, він не знає. Не має жодного уявлення щодо того, в якому обличчі постане перед ним зло. Та тим не менше, воно от-от буде тут... Ще трішечки... Буквально кілька митей...

Легенький порив вітру раптом пролітає над його спітнілою головою, зачіпаючи розпалену спекою шкіру. Там, де він торкається обличчя, все холоне й німіє, немов зненацька опущене у крижану воду. Липкий дотик змушує тіло здригнутися. На нього наче хто випустив величезного, тлустого, слизького синього слимака... Андрій відчайдушно трясе головою в надії скинути із себе огидне створіння. Та воно, здається, тільки дужче присмоктується до шкіри. Він раптом виразно уявляє, як слимак випихає з себе довжелезні очі-мацаки і простромлює ними палаючі щоки. А тоді занурює в ранку смердючий смолянистий рот і з насолодою присмоктується, втягуючи у себе пульсуючі потоки крові.

– Згинь! Згинь! – верещить Андрій, роздираючи рота в невидимому крикові. Тіло Андрія німіє. А потвора п’є і п’є, п’є і п’є, роздуваючись, мов п’явка-переросток. Ось вона вже обволокла собою половину його обличчя. Ось уже добирається до шиї. Її шкіра липка й волога, вона розбухла й напружилась, як струна. Андрій перелякано дивиться на паскуду, що от-от добереться до очей. Що вона тоді зробить із ними? Простромить бридкими щупальцями? Вип’є сльози замість чергової кривавої порції? Чи може, просто присмокчеться і втягне в себе, змусивши на мить розступитися складки синюватої шкіри?

Чорт би вхопив Марту з усіма її друзями! Чому вона не прибере слимака? Чи сліпа, чи глуха, чи думає, що це якийсь дурний жарт? Та зрештою, дідько з нею, вона ж тих слимаків, певно, боїться як вогню. Дурне, розманіжене дівчисько! А Вуєвич? А білоголовий? Невже набралися так, що світу білого не бачать? Чи ніяк не можуть повипихати свої язики із ротів таких же п’янющих подружок? Де ж той бісовий Сашко? Вічно його десь носить, коли він найбільше потрібен! Ну що ж це таке? Чорт! Чо-о-о-орт!..

Спалах. Слимак роздувся до розмірів здоровенної зіпсованої котлети. Його шкіра із лиснючої синюватої перетворилася на гнилувато-брунатну, вкриту великими болотними плямами. Ніс Андрія вловлює ледь відчутний запах намулу, що поволі сочиться із тіла потвори. Скільки крові він уже випив?

Слимак на мить завмирає і відклеюється від щоки. Доклавши неймовірних зусиль, Андрій нарешті підіймає вгору налиті свинцем неслухняні руки і під їхнє дрібне тремтіння змикає пальці на слизькій, розбухлій плоті. Трохи боляче. Він міцно стискає потвору в кулаці – і вона вибухає.

Спалах. Очі Андрія рефлекторно заплющуються. Щось рідке й гаряче окроплює підборіддя, щоки й лоб. Кінчиком язика він легенько облизує сухі, шершаві губи. В ту ж мить рот наповняється чимось млосним і солодкавим, з ледь відчутним присмаком заліза. Що ж, хай заздрять усі вампіри світу, він щойно напився теплої ще, свіжої крові! Власної крові!

Знову спалах. Андрій нарешті розвертається обличчям до друзів. І...

...в ту ж мить безсило опускається на траву...

Боже мій, це ж скільки він випив, що йому таке верзеться?

Спалах. Звуки повертаються. Колюче дзижчання грому бридкими мухами тривожить слух. Та тільки... Що трапилося із його друзями? Куди поділися вони і звідки взялися ці... поторочі?

«Поторочами» були чорні, непорушні постаті, що стояли на березі, випроставши в небо величезні, розкошлані голови. Їхній одяг лопотів на вітрі шматками розірваної тканини, а руки мовчки здіймалися вгору, мов благаючи про допомогу.

А тоді його оглушив несамовитий гуркіт грому... Шарахнуло так, що він, мов підкошений, упав ниць, зануривши обличчя у вологий пісок...

І він прокинувся.

(Чи то пак, ще глибше занурився в сон...)

Він був один. Сам-самісінький під чорним, розбурханим небом. Фіалкові хмари розривалися, не в силах тримати в собі тягар ще не народжених блискавок, котрі сипалися і сипалися на втомлену землю, випалюючи дощенту одинокі, спорохнявілі кістяки дерев. Вітри шарпалися туди-сюди, підіймаючи в повітря хмари смердючого пилу. Десь далеко на заході бовваніли гори.

Від м’якого, прохолодного шелесту осіннього лісу не залишилося й сліду. Кудись поділася й річка, і останні спалахи багаття над дотліваючими жаринами. Замість буйного килима ледь пожовклої трави під ногами лежала потріскана від спеки спрагла, червона земля. То тут, то там із запилених щілин між камінням визирали пожухлі кущики будяка. Куди не глянь, стелилося порожнє поле. І тільки кілька самотніх засохлих дерев стриміли під розбурханим небом, раз по раз здригаючись від спалахів блискавиць.

А небо... Андрій ніколи не бачив такого неба.

Чорне море пітьми. Несамовитий океан концентрованої темряви божевільними хвилями носився над землею, погрожуючи затопити її всю. Фіалкові хмари гойдалися на них, як буває, гойдається морське шумовиння. І тільки пекельні спалахи безжально кроїли небесне тіло, сліпучими нитками пришиваючи до нього оцю випалену безкраю рівнину.

На заході шумовиння хмар розбивалося об гострі шпичаки височенних гір. Вітер шарпав їх за все, що міг, блискавки продовжували різати на клапті, і ось нарешті вируюча чорнильна поверхня розступилася – і з-під неї виринув величезний, на півнеба блідо-рожевий місяць. Його сяйво упало на землю легким молочним туманом і під акомпанемент несамовитого грому розродилося новими химерними картинами прямо на випаленому вічними грозами камінні.

Краще б він не бачив того місяця, а разом з ним – і те, що він привів за собою!

Як тільки хмари розійшлися, розбурханий, розгніваний світ зігнувся під вагою тіней, що посипалися у просвіт, мов зерно крізь дірку в мішку. Та це були не тіні, до яких він звик. Це було щось інше. Набагато гірше і зловісніше. У цьому світі (сні чи його свідомості...ат, чорт хай з цим розбирається!) тіні були живими... Як він, як його друзі, які чомусь раптом кудись поділися. Як і мільйони інших людей, котрих не морочать всілякі дурниці, пов’язані із перепоєм. Вони росли і дихали, тремтіли і множилася, навіть, здається, зітхали і плакали. Андрій був готовий поклястися, що бачив, як одна із них раптом відірвалась від каменя і покотилася рівниною, мов незграбна пародія на перекотиполе, як вона важко зітхнула при цьому, наче людина, котру уві сні навідали жахи...

Та це був тільки початок.

Черговий спалах блискавки вкотре збив його з ніг. Цього разу вдарило зовсім поруч. Трохи оговтавшись, Андрій побачив, що від валуна за пару метрів від нього залишилися тільки дрібні осколки, які досі продовжували шипіти й казитися, мов клубок розлючених сірих змій.