Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 15 (всего у книги 19 страниц)

Що робив Вано цілими днями, можна було тільки здогадуватись. В монастир він навідувався рідко. Час від часу його можна було побачити в старенькій церкві на околиці міста – по великих святах він правив там службу. Іноді він зникав на кілька днів – кажуть, їздив виганяти демона з чергового одержимого. Вано чомусь не любив робити це в монастирських стінах. Приводити нещасного до свого дому теж було не найкращою ідеєю – по-перше, священик не хотів лякати сусідів нелюдськими вересками гостя, а по-друге, не надто горів бажанням поповнювати колекцію домашніх демонів ще одним невгамовним екземплярчиком.

Коротше кажучи, Вано був божевільним.

11

Зима цього року на диво багатосніжна. Снігові кучугури – тут і там: вулиці, сквери, залюднені парки – куди не глянь, клубочаться, парують, дихають, витріщаються в небо крижаними порожніми очницями. Голодні собаки лащаться до ніг, та їх чекає розчарування: ноги сердито відштовхують брудне місиво шерсті і суму; ноги поспішають додому, їм нічого робити у порожніх темних провулках. Ноги тупотять по засніжених бруківках, ледь волочаться сходами, підозріло зупиняються біля щойно пофарбованих дверей під’їзду. Ноги важко зітхають, прислухаючись, як повертається ключ у замку, а потім довго киснуть у гарячій ванні. Та коли в будинку напроти гаснуть останні вікна, ноги починають тремтіти від дотику довгих (як у піаніста!) пальців, їм стає важко рухатись, кудись зникають всі їхні сили – і чергова ганебна поразка завершує цю нерівну боротьбу. Пальці отримують своє – їхня хвора фантазія змушує ноги задихатися від смердючої жирної мазі; пальці заливаються сміхом, спостерігаючи, як морщиться волога шкіра на голих п’ятках. Вдосталь надивившись на ці муки, пальці нарешті припиняють тортури і загортають їх у теплі шерстяні шкарпетки. Приємне тепло наповнює ноги. Їм стає легше. Їм більше не хочеться вмирати. Пальці дбайливо окутують їх ковдрою. Вікно вже не світиться. Що ж, спіть, малята. Зустрінемося завтра.

Ранок – звичайний ранок. Один із... Таких багато. Андрій прокидається... Спалося? А чорт його знає. Останнім часом він уже сумнівається в цьому. Хоча ні, не так: він уже давним-давно в цьому сумнівається. Що йому снилося? Не пам’ятає. Очі болять – знову. Ноги наповнені кригою – здається, він навіть відчуває, як тріскає замерзла кров у роздутих жилах.

Мазь не допомагає. Лікар приречено розводить руками. Пропонує обстежитись. Вкотре. Черговий рейс по амбулаторіях-кабінетах не приносить полегшення. Кров із пальця, кров із вени (крига вже скресла, знову обман!), якісь підозрілі обличчя, баночка з сечею... Примружені очі і худющі руки-щупальця – ану, де там у тебе болить? Давай, покажи нам, подай на блюдечку – ми так давно цього чекали! Ти диви, який апетитний! Свіжесенький, паруючий! Щойно з вулиці, чи де там тебе зазвичай носить! Несіть тарілки, випивку і огірочки! Пора обідати! Хлопче, ти що, не чув? Обід!

Тонка медсестра зміряла Андрія зневажливим поглядом і захлопнула двері перед самісіньким носом. А той щойно збирався сказати їй, що до обідньої перерви ще добрих п’ятнадцять хвилин. Он же, на дверях розклад висить. А зараз тільки за чверть дванадцята. Та де там! Її кістляве обличчя в квадратних окулярах ховається у стінах кабінету, поки рука обурено крутить ключами – мовляв, краще перестрахуюсь, бо ж, бач, ходять тут усякі, жити заважають!

Як завжди, на допомогу приходить Кіра. Він не сміє скиглити при ній – Кіра терпіти не може, коли хтось скиглить. Вона щось викрикує у трубку, галасує, сміється... До її вересків додаються чиїсь веселі басовиті крики. «Так, ми на ковзанці! Так, на озері! Приєднуйся!»

Через кілька хвилин Андрій впихається в бочку з оселедцями – пузатий автобус, що вайлувато сунеться по вулиці, переповнений шубами, шапками, рукавицями і каблуками, клацання яких нагадує стукіт кінських копит. Книжка в руці – якісь рівняння, тригонометричні формули, нудні теореми... Нічого цікавого. Відправляє в рюкзак. Навушники – як завше: єдине, що рятує від липкого, спітнілого під тоннами одягу, роздратованого, стомленого натовпу. І куди вони всі пруться? Ну нехай він – міцний, здоровий (якщо вірити лікареві!) юнак – таким тільки гуляти, провітрювати голову від затхлих лікарняних приміщень і впускати у себе струмінь зимової свободи! Морозець – за вуха пощипує (тут і шапка не допоможе); поодинокі сніжинки ліниво пропливають над головою. Десь і сонечко пробивається – та тут гріх не вигулятись! А от куди їде ось ця чорна, зморщена бабуся, у якої чоло пооране роками настільки, що нагадує суху грушу? Або цей зарослий щетиною дідуганчик зі здоровенною лисиною над лобом? Обоє ледве рухаються, ледве переступають з ноги на ногу, ледве тягнуть по асфальту важкі, трухляві кістки... Та ви подивіться на них! Очі сяють жвавістю, ніби в дитинчат! Напівбеззубі роти розпливаються в щасливих усмішках. Їдуть кудись, мнуть свої торби, розтирають замерзлі суглоби – їм начхати на лінивий натовп, начхати на втомлені обличчя і холодні погляди у бік водія, котрі злісно промовляють: їдь швидше, ти що, не бачиш, у нас ноги болять, руки відпадають, голови викручуються, живіт бурчить... Ну їдь, чого ж ти стовбичиш? А, курити зібрався , ненависний? Що ж, кури, мать твою, кури! Дивись-дивись, не мине й року, як на цвинтар загримиш! Ги-ги-ги!

Ось воно, озеро! Автобус різко гальмує. Поодинокі ліниві туші вивалюються з його черева – такі ж важкі, такі ж непорушні і такі ж неприємні від жиру та поту. Ось воно, озеро! Маленький рай, що досі зберіг в собі частинку людської відсутності. Чиїсь рухливі постаті мережать крижану поверхню: це відчайдухи – такі не бояться провалитись. Тут затишно і доволі тихо. Немає крикливого натовпу, немає заплаканих дітей із синцями на схованих під сотнями штанин забитих колінах, немає переляканих матусь, котрі, забалакавшись із подругами, повністю забули про своє чадо; немає божевільних закоханих парочок, що псують крижане покривало, не наважуючись розімкнути рук; немає сіреньких домогосподарок, незадоволених тим, що їх відірвали від перегляду чергового телесеріалу. Тут усі – свої, усі – трішки розгублені і збентежені несподіваним морозцем. Крига хистка і непевна, потріскує і пахне небезпекою. Крига мовчки спостерігає за людьми, що прорізують її обличчя, подзьобане відлигами, і хитро посміхається в невидимий кулак. Так сміється тільки той, хто знає якусь таємницю. Або той, хто вирішив упіймати в свої сіті чергову наївну жертву.

Кіра десь тут, між цими розпашілими червонощокими обличчями. І справді, за мить він бачить її смішну синю шапку, з-під якої визирають пасма такого ж синього, такого ж божевільно яскравого волосся, що пахне цигарковим димом і морозним ранком. Вона відривається від компанії, тягнучи за собою якусь ефемерну тінь у дурнуватій шапці-вушанці. Тінь неймовірно висока і неймовірно тонка – це не дівчина, це польова травинка. У тіні ріденьке біляве волосся, збите у ковтуни від швидкого бігу, і акуратно роззявлений рот із занадто червоними губами. Тінь швидко дихає – захекалась, бідненька. У неї ручки – не ручки: крихітні пальчики посиніли від холоду – так і хочеться зігріти. Андрій здивовано стріпує головою: звідки в ньому стільки сентиментальності?

Дівчина йому не подобається. Занадто прозора і занадто відсутня – це все, що можна про неї сказати. Незважаючи на малесенькі ручки і чітко окреслений рот. Вона страшенно висока, постійно сутулиться і ховає погляд. А ще, здається, вона німа.

Дівчину звуть Анна. Андрій дізнається про це від Кіри. Анна ніяк не реагує на нового знайомого – тільки ще нижче опускає плечі і ще глибше втягує голову у дурнувату стару вушанку. Кіра каже, що Анна не любить говорити. Андрій дивується – він уже засумнівався в тому, що вона взагалі вміє говорити!

Кіра пропонує йти на ковзанку. Андрій взуває ковзани і через кілька секунд вилітає на підозріло тоненьку і підозріло тріскуну замерзлу кірочку. Анна ліниво переступає з ноги на ногу – погляд відсутній, руки в кишенях: їй незатишно, їй хочеться додому. У неї бліде обличчя і тонесенькі ноги-бадилинки. Коли вона дихає, її тіло хитається, немов від вітру. Анна не хоче на ковзанку, та Кіра не питає. Тягне її за руку – бліду, налякану, стомлену. Ну ж бо, не стій, як укопана, простудишся! Та де там! Ніби й не чує.

Нарешті спільними зусиллями вони виштовхують Анну на лід. І – о, диво! – вона вільно і впевнено прошиває чітку лінію на крижаній поверхні. Анна гордо їде вперед, розставивши руки і підставляючи обличчя колючому зимовому вітерцеві. Її очі – заплющені, плечі гордо розпрямлені. Андрій з подивом помічає, що вона майже з нього ростом. Вона тонесенька-тонесенька – не дай бог, переломиться надвоє! Шапка злітає з голови: у неї мініатюрне личко – коли вона їде, шкіра немовби світиться зсередини. Анна усміхається – на коротку мить. Її усмішка тут же гасне, придушена холодним зимовим повітрям. Анна кружляє – тінь у польоті! – коло за колом, повітряний птах! Руки-пір’їнки, волосся навсібіч – пензлик і тільки картину малюй!

Анна кружляє...

Вони з Кірою зачудовано дивляться на її тоненьку, летючу постать – вона пурхає туди-сюди, немов звільнена пташка, вона літає, не торкаючись землі. Вона – повітряна тінь, вона – маленьке сонце, що вийшло з-за хмар і освітило своїм теплом непевну, збентежену ковзанку. Анна кружляє і кружляє, все далі й далі – виривається вперед. Анна виїжджає на середину озера – плавні рухи, вона немов танцює, кружляє й кружляє – вона у своєму світі. Їй зараз добре, їй зараз радісно. Від неї віє легкістю і весняним вітром. І від того вітру тане крига навколо, крига на озері і крига на серці...

Та коли тане крига, повітря часто здригається від зрадливого обуреного тріску.

Так і цього разу: мовляв, я ж попереджаю!

Та ніхто не чує. Окрім Кіри з Андрієм. Вони кричать їй, щоб поверталася, щоб негайно їхала назад... Та де там!

Крига зненацька провалюється – і Анна опиняється у чорних, водяних обіймах.

От чорт!

Та вони не перші, хто кидається на допомогу нещасній дівчині. Вони бачать, як Анна всіма силами чіпляється за лід – маленькі ручки без рукавиць безтямно ковзають туди-сюди, не в змозі втриматись на слизькій поверхні. Волосся збилося ще більше – із його кінчиків стікає вода. Анна несамовито борсається у воді – недоречне порівняння із рибиною на поверхні... На щастя, її витягує якийсь маленький сухуватий чоловічок, страшенно жвавий на вигляд і неймовірно балакучий. Він не боїться провалитись, він акуратно підповзає до ополонки, хапає дівчину за мокрий капюшон і різко висмикує з води. Ще трішки, ще зовсім трішечки... Ось уже Анна на поверхні. Чоловічок відтягує бідолашну на безпечну відстань. Кіра з Андрієм підбігають до неї. Кіра несамовито дякує рятувальнику. А він що? Він просто пробігав мимо.

Все добре, все уже добре. Бідна Анна посиніла від холоду – зуби цокотять, пальці скоцюрбились, очі напівзаплющені. Кіра здирає з неї мокрий одяг – куртку, штанята, якийсь непевний светрик. Кіра кричить комусь «Чого витріщився?» – і починає роздягатися сама. До Андрія нарешті доходить, що вона задумала – і він швиденько скидає пальто і светра. Він знімає шарф – і швидко-швидко починає розтирати Аннині ноги. Так, головне розігріти ноги, саме там кров холоне найшвидше, так говорив лікар. Ну ж бо, Анно, скажи що-небудь, не мовчи, будь-ласка, тільки не мовчи! Та марна справа. Анна труситься. Її тонесенька, немов паперова шкіра синіє і вкривається сиротами. Кіра розтирає їй живіт – Андрія відволікають Аннині ключиці. Вони у неї гострі-гострі. Плечі у Анни до неможливості вузенькі. Тоненькі реберця налякано виглядають з-під шкіри. Анна щулиться від холоду, втискає голову у плечі, та Кіра розтирає її, ще дужче розтирає. Кіра дефілює по площадці в колготках і якісь тонесенькій маєчці... Її теплі, яскраві штани опиняються на Анні. Кіра довго морочиться, намагаючись нап’яти їх на ці тонесенькі ніжки-стеблинки, та нарешті їй це вдається. Шерстяні Кірині шкарпетки опиняються на Анні разом із її кольоровим светром. Вона збирається віддати Анні ще й свою куртку, та Андрій не дозволяє: він хапає своє пальто і загортає у нього цю ефемерну, повітряну дівчинку.

Андрій бере Анну на руки, Кіра згрібає мокрий одяг, ковзани – і вони швидкою ходою ідуть до найближчої забігайлівки. Це зовсім поруч, на березі озера – тут можна випити гарячого глінтвейну і викликати для Анни швидку чи таксі. Андрій несе дівчину на руках, міцно притискаючи до себе. Вона така легенька, що її може здути вітром. Андрія лякає подібна думка, тому він ще дужче тулить її до себе. Анна досі немов у тумані. Відколи дівчину витягли з води, вона не промовила жодного слова.

Її вії опущені – погляд губиться десь у глибинах морозного ранку. Вона тихенько шморгає носом і слабо ворушить повіками. Її серце б’ється повільно й ліниво – мовби це не вона щойно несамовито борсалась у крижаних озерних водах. Її серце не схоже на сполохану пташку – воно нагадує заспаного лінивця, що мляво ворушиться, відірваний від улюбленої справи. Аннине волосся місцями вкрите інеєм. Темні брови налякано принишкли на обличчі. Анна холодна і майже мертва. Андрій здригається, уявляючи, як вона тихенько помирає на його руках.

У кафе він садить її на стілець і намагається відігріти руки, чекаючи, поки Кіра принесе глінтвейн. Офіціанти здивовано перешіптуються – синьоволоса божевільна влітає на кухню, вимагаючи негайно принести гарячого вина. Кафе майже порожнє. Якісь два напівсонні дідусі мовчки сидять у кутку, заглибившись у шахові нетрі. Андрій помічає краєм ока, що один зі стареньких щойно проґавив свою можливість закінчити партію ефектним матом. З кухні долинає крик – Кіра обзиває когось «тупим куском м’яса» і завершує розмову добірною триповерховою лайкою. Андрій переживає, щоб вона хоч не побила нікого – це ж Кіра, від неї можна чекати чого завгодно!

Анна сидить, ні жива, ні мертва. Від неї віє холодом. Але не морозною, колючою водою, не кригою, не вітром і навіть не снігом. Від неї віє чимось іншим. Чимось липким і огидним на дотик. Від Анни віє тишею – тією важкою, печальною тишею, яку зустрінеш хіба що на кладовищі. Анна підводить голову – її погляд свердлить стіни, впирається кудись у даль, вона дивиться на щось, видиме тільки їй, але не бачить нічого. У Анни спокійні сірі очі – порожні у цю хвилину і повністю безнадійні. Її обличчя нерухоме й бліде. Анно? Ти зігрілась? Анно? Мовчить уперто, ні слова із неї не витягнеш. Зіниці розширені, як у наркомана. Андрій смикає її за руку – прокинься, Анно! Ти що, заснула навсидячки? Анна стріпує головою і повільно підіймає погляд. Анна дивиться на Андрія – та не бачить його, її погляд досі впирається в невидиму точку на горизонті, точку, яку не в змозі побачити ніхто, крім неї, бо вона вигадала цю точку, сплела її в своїй уяві, як павук павутину, щоб ловити у неї всіляких довірливих невдах. Андрія дратує ця думка, дратує напівсонна Анна-павучиха, дратує це кафе і зіпсований зимовий ранок. Кіра досі свариться з офіціантами, дідугани пропускають один мат за іншим, Анна зачудовано сидить на стільці, немов Снігова королева, і тче, тче свої думки-тенета, тче безперервно, обплітаючи ними і Андрія, і дідуганчиків, і неприємну кафешку, і навіть крикливих офіціантів десь на кухні.

Аннине обличчя блідне від болю. Щось чуже проривається з його глибин. Вона нарешті підводить очі – і Андрій підстрибує на стільці, вражений черговим коником своєї хворобливої уяви. Він раптом помічає, що з її очей на нього дивиться страшна звіряча подоба: вовк, вовкулака – очі палають, ненависть їх переповнює, ненависть до Андрія і ненависть до всього світу. Маленька Анна тремтить у відчаї звір душить її, стискає горло, розгризає зсередини. У звіра дужі руки з міцними пазурами і довгі жовті зуби, що пахнуть гнилизною. Його тіло побите часом. Він давно уже знає, що таке смерть. Божевільний і розгнузданий, він чекає одного – краху. Він чекає, коли згасне сонце, коли світ зачахне, занурений в холодну темряву, коли опустіла Земля чорною кулею відірветься від холодного світила і полетить кудись у безвість, у мертвий порожній космос. Він втомився чекати і бавитися у вічність. Він бажає одного – волі.

Вовкулака душиться, стрибає, виривається... Сірі Аннині очі – холодний вогонь пекла, вмістилище несамовитого божевілля, страху і палкої ненависті. Я розірву тобі горло – ось цими страшними зубами! Я вип’ю твою кров – оцим холодним язиком! Я розгризу твої кістки, виберу очі, висмокчу мозок, викрою серце! Я посміюся над тобою, а потім викину на сміх своїм посіпакам! Собаки пошматують твій труп, порозтягають кості, занесуть їх туди, де птах не літає і сонце не сходить...

Анна, оця маленька, тоненька Анна... Вона лякає Андрія... Звір в її тілі востаннє блимає на нього страшним зеленим оком – і зникає, спустошений мовчанням. Анна, оця маленька, тоненька Анна зненацька дихає на нього смертю – від неї віє страхом, болем і трупами, чорним смородом могил і жахом забуття. У неї чорні крила за спиною – величезні, мов тіні, що затуляють сонце. Анна-бадилинка – вона мертва, вона сама уже стала тінню. Її тонкі руки – бліді і холодні. Шкіра тремтить і вкривається слизом. З розтріпаного волосся стікають патьоки води і збігають на гладенький стіл, розповзаються по сяючій поверхні і стікають униз. Андрій намагається витерти воду рукавом, та нічого не виходить: води набігає все більше, вода густа і слизька на дотик. Вода стікає униз, затоплює підлогу, ковзає по стінах, облизує ноги, гойдає столи, стільці і дивани; вода все прибуває – у плавання вирушають ложки, тарілки, серветки, порожній пластиковий стаканчик і навіть стара, поламана табуретка.

Води все більшає... Чорні хвилі мляво ворушаться над стійкою, підіймають столи і облизують їх поверхні. Маленька Анна нерухомо сидить на стільці і дивиться, як мимо неї пропливає стіл із шахами, і два старі маразматики пропускають черговий мат. Діди сидять на стільцях, пливуть разом з ними, тримаючись руками за край столу і очима втупившись у дерев’яні фігурки королів. Слизька, чорна хвиля зненацька підіймається на ними змією і заковтує в себе убитого чорного пішака. Кінь обурено ірже, тицяючи копитом у нещасного утопленика. Слон підіймає хобота і гучно сурмить, немов карпатська трембіта. Слон чує смерть, слони завжди першими чують смерть – їхні вуха-парасолі створені для смерті, як і хоботи – для оплакування померлих. Слон вухами вловлює смерть і переадресовує її на кінчик хобота, а тоді захоплює в легені якомога більше повітря і викидає з себе разом з розпачливими криками, риданнями та зойками – незмінними супутниками на похоронах чи перед кремацією (це вже що кому більше до вподоби). Слон трубить і трубить – його тривожать утоплені трупи, слон трубить і трубить – він терпіти не може воду і слиз. Слон боїться води – вона густа і слизька на дотик. Слон трубить і трубить: не пий її, бо помреш!

Кіра знову галасує на кухні – Кіра захлинається своїми криками. Кіра випливає з-за стіни – очі палають, ух! – не підходь, бо уб’ю, навіть не кліпнувши! Шапка з’їхала на бік, волосся стало дибки... Кіра – немов той кінь, що занюхав утопленика... Вона збентежена, вона ненавидить, вона страшенно зла і налякана. В її руці – склянка глінтвейну і таця з булочками, в її очах – лють і кривавий вогонь. Кіра підпливає до стола, ставить зверху склянку і булочки, виловлює між хвилями порожній мокрий стілець – і сідає, схрестивши ноги. Маленька Анна ледь пригублює напій, що парує й обпікає руки. Намотавши на долоні кольорові рукава Кіриного светра, Анна молитовно завмирає, втупивши погляд в гарячу склянку. А от булочки зацікавлюють її значно більше. Вона згрібає зразу кілька і по черзі надкушує кожну, намагаючись відгризти якомога більший шматок. Похапцем ковтає, не встигаючи пережовувати – шматки булок стирчать із її рота, розсипаються по столу крихтами, зникають у воді, поглинуті масними, чорними хвилями. Кіра підпливає до Анни, ніжно пригортає до себе і цілує в вологий лоб. Анна не перестає знищувати булочки, голосно при цьому плямкаючи.

А в цей час діди знову здіймають сварку – бач, не можуть вирішити, кому шукати втраченого між хвилями пішака. До них підпливає розлючений офіціант і погрожує викликати міліцію. У відповідь один з дідуганів посилає його на три букви і зістрибує зі стільця у чорні хвилі. Через деякий час над водою зринає сива голова – і в повітрі проноситься торжествуюче: «Є-е-е!»

Кіра продовжує голубити Анну, лагідно перебираючи її тонке волосся. Анна доїдає булочки і припадає до глінтвейну. Вона голосно шморгає носом. Андрій хоче запропонувати дівчині носовичок, та тут же згадує, що той десь у нижній кишені штанів, у темних хвилях, мокрий і слизький, як і все навкруги. Може, сказати їй, хай краще висякається у шарф?

Кіра каже, що на них уже чекає таксі. Вона підпливає до офіціанта, вимагає рахунок – і відчалює геть, не залишивши чайових. Кіра виловлює Аннин одяг, що ліниво гойдається на хвилях, обминає дідуганів, один з яких заливається сльозами радості (ви всі чули? я поставив мат цій старій облізлій скотині! оплачуй рахунок, бовдуре! ха-ха-ха!), і відчиняє двері. Хвилі виносять Кіру на вулицю... Слідом за нею випливає й Анна, закутана в Андрієве пальто. Андрієві пальці (мов у піаніста!) раптом стали довгі-довгі, впіймали маленьку Анну, підняли її над хвилями і турботливо посадовили на заднє сидіння таксі.

Таксист поволі рушив затопленою вулицею. Води ставало все менше й менше, вода пробивалась крізь каналізаційні люки, всотувалась у землю, стікала крізь ґратки водостоку. Вода морщилась і висихала, сичала до неба зміїними язиками і помирала. Вулиці зиркнули на них сміхотливим засніженим оком, маленька Анна розворушилась і почала намотувати на палець тоненький ланцюжок, що спускався з її шиї, немов срібляста павутинка. Вони поїхали до Вано, бо знали – він в біді не покине, він завжди допоможе, нехай навіть ціною власного спокою.

Вано зустрів їх, по-звичному сивий і традиційно неввічливий. Зачиняючи вхідні двері, перечепився об килим у коридорі (там досі не було світла), а перед цим ледь не знищив якийсь рукопис (випадково, звісно!), бо бачте, подумав, що по нього прийшли чергові демони. Кіра сказала, що Анна – її подруга, яка приїхала до Вінта з іншого міста – вона завжди приїжджала до Вінта, бо в цьому місті його дім був її домом. Де були її батьки, Кіра так і не пояснила: схоже, вона сама цього не знала. Ким доводився дівчині Вінт, теж було незрозуміло. Але одне було ясно – Вінт ніколи б не допустив, щоби з Анною трапилось щось погане. Вінт любив її, несамовито любив, якоюсь чи то братньою, чи то навіть батьківською любов’ю (Вінту було двадцять сім, Анні – вісімнадцять-дев’ятнадцять, принаймні, на стільки вона виглядала). Вінт носився з нею, наче з найбільшим скарбом, здував з неї пилинки і був готовий виконати будь-яку її забаганку. Шкода тільки, із забаганками Анна явно не дружила. Схоже, вона навіть не здогадувалась про їх існування. Що робили Анна з Вінтом, залишаючись удвох – залишалося загадкою. Але коли вона приїжджала, то він надовго забував про алкоголь.

Вано нічого не запитував – він давно уже звик до несподіваних Кіриних приїздів і до численних диваків, яких вона приводила під його дах. Пакет із мокрим одягом і три пари ковзанів – Вано одразу здогадався, з чим має справу. Священик приніс теплу ковдру, поставив чайник і запитав, коли десь приблизно трапилась біда. Потім напоїв Анну чаєм і уклав спати. Кіра лягла біля неї, обійняла і почала розповідати казку. Вона впівголоса говорила з Анною (хоча ні, швидше з собою – бо ця її балаканина була суцільним монологом), гладила ту по голові і поправляла ковдру. Андрій дивився на цю ідилію, на сонну ефемерну напівтінь і синьоволосу божевільну – і не міг зрозуміти, що їх поєднало. Дві Аліси – загублена, піймана у власні ж тенета тендітна голодна павучиха і скажена фурія, що вирушила в погоню за життям – непередбачуваним білим кроликом, – лежали, обійнявшись, на теплому ліжку сивого священика, чий дах уже давно протікав, продірявлений атакою божевілля, що сипалось і сипалось на нього, немов з мішка. Їм не було кінця, як не було кінця Андрієвим думкам, почуттям та ілюзіям, як не було кінця його спогадам, що губились у пастках реальності і воскресали, перекочувавши у сни... Божевілля шастало по священиковій квартирі, спало на його ліжку, обідало на його кухні і курило його цигарки. Божевілля гралося з ним, підкрадалося з-за спини, кусало за серце і втікало у своє пекло, тягнучи за собою спокусливими солодкими обіцянками. Андрій бачив це крізь священикові пальці, крізь Кірині пальці, крізь власні пальці (довгі, як у піаніста!) – в пальцях ховалася правда, і він її розумів.

Анна спала, Кіра спала... Пальці мовчки споглядали їхні сни... Андрій відчував, як вони протікають крізь його руки... І від цього його душа наповнювалась теплотою...