Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 7 (всего у книги 19 страниц)

17

– Не спи!

– Га? Що?

– Не спи, будь ласка!

Тонкий, тихий, приглушений голос долинав звідкілясь згори. Андрій вийшов на галявину і побачив величезний зогнилий пеньок, окутаний блідим блакитним сяйвом. Поруч, поміж шапками яскраво-жовтих поганок, борсався заплутаний у павутиння метелик.

– Чекай, я тебе зараз звільню! – сказав Андрій і копнув найхирлявішу з поганок. Вона дрібно затремтіла, нагадуючи дерево, по якому вперше вдарили сокирою. Кілька добрячих ударів відбили в неї шапку і повалили на землю. Андрій обережно обібрав павутину, водночас намагаючись не обтрусити пилок з метеликових крил, і викинув десь в кущі.

– Спасибі тобі... – промимрив звільнений метелик. – Спасибі за все, хто б ти і що б ти не був...

І заплакав.

– Е-е... Чого це ти? – здивувався Андрій. – Май на увазі, я тобі не жилетка! Перестань! Все ж уже позаду.

– Ага, позаду...– буркнув Метелик.

І розчинився в повітрі.

– Ви що, змовились всі? – вирвалося в Андрія.

– Ви що, змовились всі? – глузливо озвався знайомий голос за спиною. Андрій озирнувся і побачив Гусеницю, що сиділа на ядуче жовтій шапинці поганки і курила кальян, тримаючись за павутину.

– О, знову ти! – зрадів хлопець. – А я вже подумав, що більше тебе не побачу!

– Чого це? – Гусениця смикнула за нитку – і з країв павутини градом посипалась роса.

– Коли зникаєш без жодного Попередження, це збиває з пантелику! – саркастично сказав Андрій.

– Думаєш? – фиркнула Гусениця. – Я б на твоєму місці не була така впевнена.

І знову зникла.

Тепер на її місці сидів розкішний синьокрилий Метелик.

– А давай побіжимо до озера! – пропищав він тонюсіньким голосом. – Пограємося в давню Грецію. Ти будеш Гераклом, а я – Гіласом! А біла жінка – наядою.

Він змахнув крилами і здійнявся в повітря.

Андрій тільки-но розтулив рота, щоб щось спитати, як Метелик здійнявся ще вище і вже звідти, згори, крикнув насамкінець:

– Не віддавай мене їй! Я не хочу жити з рибами, як дідусь і дядько Ігор!

І почав наспівувати якусь безглузду пісеньку:

 
Коляда, коляда,
Нас усіх візьме вода!
Ля, сі, до, ре, мі, фа, соль,
Віват, риб’ячий король!
І зник за деревами.
 

– Що... Що? Невже знову? – приречено зітхнув Андрій і сів на пеньок.

В ту ж мить за спиною щось гучно прокректало, і переляканий хлопець знову зірвався на ноги.

– Це знову ти? Гусениця?

Відповіді не було.

Він озирнувся. Та чи ж багато побачиш у темряві? Андрій віддер від пенька добрячий шматок трухлявої кори і, тримаючи поперед себе, мов смолоскип, пішов у бік шуму.

– Кв...Ти що р...р..ро-обиш? Ану пога...а..си!

Під кущем шипшини завбільшки з гору сиділа ропуха з габаритами невеличкого будинку. Одне її око було напівзаплющене, інше – вкрите мутним, зеленкуватим слизом.

– Навіть... уночі... пос-сп..а-ати... не... кв... дають...

– Вибачте! – присоромлено сказав Андрій і позадкував.

– Кв... ходять т...-ту-ут... усякв-і... жити... завв... завважають...

Її сліпе око заплющилось.

В цей час за кущем знову зашелестіло – і звідти визирнув здоровенний чорний павук. В одній із його лап стирчав брусок мила, в іншій теліпалась невеличка полотняна торбинка.

– Ти хто? – спитав він і потрусив торбинкою, що висіла між пазурами. В ній щось завовтузилось і виразно сказало «мяу».

– Ніхто! – відповів Андрій, розпрямляючи спину.

– Привіт, Ніхто! Що ти тут робиш?

– Нічого. Байдики б’ю.

– То нічого чи все-таки байдики б’єш?

– Байдики б’ю.

Павук здивовано вирячив очі.

– Хто такі ці байдики? Я не бачу тут жодних байдиків! – він підняв лапу і потер вусики. І тут на нього наче найшло прозріння. – А-а-а, та вони ж, мабуть, повтікали усі! І чого це я одразу не здогадався? Ех, старість не радість... Точно повтікали... Правда?

– Хто? – не зрозумів Андрій.

– Та ж байдики твої! – відповів Павук. – Який ти, хлопче, тугодум! І, знаєш, правильно зробили! Бо який дурень терпітиме, коли його б’ють?

– Думаю, ніякий! – спантеличено знизав плечима Андрій. – А... А ви що тут робите?

– Хіба ти не бачиш? Міняю шило на мило! – прошепотів Павук.

– І як... е-е... успіхи?

– Поки ловив гав, купив кота в мішку... – сказав він таємничим голосом і побрів кудись в кущі.

В ту ж мить Андрієва спина увіткнулась у щось м’яке і волохате.

– Ой!

– Хмм?

Щось незадоволено хмикнуло поруч, і з темряви висунулась величезна, вусата голова з чорними очима-намистинками. Це була лісова Миша.

– О! Ти ба! Ну і що ти таке? – сварливо кинула Миша, тицяючи пальцем в Андрія.

Він спантеличено глянув на неї, так нічого й не відповівши.

Але Миша, схоже, вирішила не відступати.

– Чого мовчиш? – сказала обурено, взявшись лапками під боки. – Я добре чула, як ти розмовляв з Ропухою і Павуком! Невже й зі мною не можна так само, га? Гидуєш, напевно? Мною, Мишею, гидуєш! А з якоюсь слизькою жабою ледь не цьомкаєшся, так?

Вона почала гніватись.

– Та ні з ким я не цьомкаюсь! – буркнув Андрій.

– О, – Миша замислено взялась накручували на палець кінчик свого хвоста. – Не цьомкаєшся? Це добре... Але говорити не хочеш... Може, ти голодний? Хочеш воску?

І вона простягнула хлопцеві засмальцьований шматочок якоїсь брудної коричневої речовини.

– Бери, не соромся! Свіжесенький! Ну бери, чого скривився, як середа на п’ятницю?

Андрій заперечливо похитав головою.

– Не любиш таке? Хм... Ну, а як щодо апетитної ганчірочки?

Андрій повторив рух головою.

– Ну...Чим тебе ще пригостити? Нема в мене нічого. А хоча... Стривай... Десь у мене ще мав завалятися Білчин подарунок.

Вона понишпорила в заростях моху і знайшла чудесний, золотавий горішок. Розкусила навпіл і простягнула половинку Андрієві.

– О, хоч щось ти їси! – просвітліла вона. – Я вже злякалась, що ти помреш з голоду. Бо ти таке дивне... Я таких ще не бачила.

Вона почала розмірковувати вголос.

– Хмм... Їсти тебе, мабуть, не варто. Бо де гарантія, що тобою не можна отруїтися? А отже, ти не Комашка. Квакати не вмієш... І співати, як Цвіркун – по очах бачу, що ні... Пташкою тебе теж не можна назвати... І на їжака ти не схожий, бо гладенький, як риб’яча луска. Може, ти Риба? Вмієш плавати?

Андрій задумався.

– Мабуть. Але, чесно кажучи, я в цьому вже невпевнений.

– Отже, ти таки не рибина і навіть не якась там Качка. Але, чорт забирай, ти ж розмовляєш по-нашому! А значить, ти один із нас! О, я, здається, знаю, хто нам допоможе! Ходімо зі мною!

Андрій нічого не сказав і пішов вслід за Мишею. Через кілька хвилин вони зустріли Цвіркуна-Балакуна, що ліниво погойдувався на травинці і курив здоровенну люльку.

– В Гусені поцупив! – сказав гордо, затягуючись.

– Тепер ясно, чого вона тебе не любить! – зробив висновок Андрій.

– Та ні... Ця синьошкіра красуня закохана в мене! – махнув лапкою Цвіркун-Балакун. – Шкода тільки, вона про це ще нічого не знає.

Він зістрибнув з травинки і витріщився на Андрія, не звертаючи жодної уваги на розгнівану Мишу.

– А ти взагалі хто?

Андрій тільки-но розтулив рота, щоб відповісти , як Цвіркун ворухнув вусиками і весело затараторив:

– А я Цвіркун-Балакун, співун, стрибун, скрекотун, на-всі-боки-веретун... Я тобі зараз так-е-е-е розкажу!

Одного дня я завів собаку – і поїхав у місто за хлібом. Довго за ним бігав, але так і не спіймав. Спочатку мені зустрівся годинник – і я перевів його через дорогу. Потім стало нудно і захотілося співати. Я настроїв гітару... Шкода тільки – проти себе! Щоб розважитись, дістав люльку, але й тут впіймав облизня! – ця коза образилась на мене. Тоді я вирішив зіграти з вогнем, в карти. Мені пощастило. Я розвів вогонь на гроші, сів у пральну машину і поїхав геть. По дорозі заморив черв’ячка – голодом. Та тут дивлюсь – за мною хвіст... Я ноги в руки – і додому, ховатись. От тільки не тут воно було... Відкриваю холодильник – зайнято! Лізу в шафу – а там я!

Тоді я заліг на дно. Але трапилось нещастя – потонув. Моє тіло витягли – і тут виявилось, що ці падлюки (гітара, люлька, вогонь і мертвий черв’ячок) подали на мене в суд за ображену гідність. Звісно, дали солідний термін, але я був занадто гордий, щоб його взяти, і пішов геть з порожніми руками. Тепер живу і хліб жую! Побудував повітряний замок – завтра переїжджаю! Чекаю тільки, коли рак на горі свисне. Так, той самий рак-неборак, котрий як ущипне – то буде знак! Так-так, д-о-о-обрий знак! Дуже добрий! Сам куштував! Що скажеш? Як тобі?

– Не звертай уваги! – прошепотіла Миша. – Це не Цвіркун, а Баян!

– Тобто?

– Ну... баян. Бородатий анекдот. Хіба ти не чуєш, що він меле? Жодної власної думки, тільки якийсь допотопний гумор із соцмереж. Боже, невже він справді думає, що це – смішно?

Вона взяла Андрія за руку і подріботіла по стежці.

– Почекай тут! – сказала Миша, коли вони підійшли до печери. Андрій слухняно сів біля входу, а вона чкурнула кудись в кущі. Через кілька хвилин щось зашурхотіло за спиною – і хлопцеві очі розгледіли в темряві велетенський вовчий силует.

– Вітаю у наших краях! – могутнім, громовим голосом проревла Вовчиця і вийшла на світло. Її величезні зелені очі хижо зблиснули у сяйві місяця. Усім своїм грізним виглядом і поставою Вовчиця справді нагадувала королеву. Щоправда, з королівських атрибутів у неї був лише срібний медальйон у вигляді ключа.

– Давно я вже не говорила ні з ким... Ой як давно! – сказала Вовчиця після кількох хвилин мовчання. – Ех... До нас не приходили мільйони років. А може, й мільярди. Знав би ти, як довго ми чекали! Напевно, цілу вічність...

– Навіщо? – обережно поцікавився Андрій, піднімаючись на ноги.

– Як це – навіщо? – прошепотіла вовчиця. – Ти нам потрібен.

Вона задумалась.

– Коли приходить Звір, усе змінюється...

– Який ще Звір?

– Та той самий... Найперший...

Вовчиця на якусь мить притихла, а тоді пильно глянула на Андрія.

– Ми знали, що ти прийдеш десь звідти...

– Звідки?

– Із-за межі. По той її бік про нього не говорять уже мільйони років. Бояться, знаєш. Щоб не накликати. Але тут, у нашому світі, вже нічого боятися. Бо все уже й так сталося. Ми живемо наприкінці.

– Наприкінці чого? Що сталося?

– Часу, чужинцю. Час уже закінчується. Скоро не буде нічого... А сталося те, що мало статися... Слухай – і намотуй собі на вус...

Вона важко зітхнула, а тоді, набравши у груди якомога більше повітря, узялася розповідати казку – ста-ру-престару, як світ.

18

Колись давно не було нічого: ні землі, ні неба, ні сонця, ні місяця. Навколо панувала тільки чорна, безмежна пітьма. А в тій пітьмі, десь глибоко в безодні спав гігантський вовк.

Що породило цього вовка, не знав ніхто. Та якщо вірити старим легендам, він був завжди.

Він проспав мільйони років, і ніхто не наважився потривожити його сон. Та одного разу у вічній темряві народилась дивовижна мелодія, яку, буває, вітер награє на пташиних крилах, коли ті вперше розтинають повітря...

Вовк розплющив очі, але нічого не побачив, бо осліп від прадавньої темряви. Розпростер спину, розімнув кістки, солодко втягнув носом повітря – і відчув запах сокола. Це розбудило в ньому нестерпний голод і змусило піти за птахом.

А сокіл летів і летів кудись уперед, довго летів, не одне століття й тисячоліття. Відчуваючи, що сили от-от покинуть його, покопирсався дзьобом у пір’ї – і витрусив звідти крихітне золоте зернятко, що впало на вовчу голову і в ту ж мить проросло. За якусь секунду вовка обплело корінням, починаючи від вух і закінчуючи хвостом, і над ним зашуміло гігантське безлисте дерево. Сокіл вимостив гніздо і сів висиджувати пташенят. Але замість пташенят з яйця вилупилось сонце і засяяло на ввесь світ.

Минали віки... Сонце сяяло і гріло, та це не приносило йому жодної радості. Хотілося знайти когось, кому б можна було подарувати бодай дрібку свого тепла. Але в сонця нікого не було. Навіть старої матері, що полетіла кудись у темряву, шукаючи вічного спокою. І тоді сонце наважилось зробити нечуване – вдихнути в сіре, позбавлене живого тепла дерево душу. Воно обійняло його – і дерево засміялося, затріпотіло юним листям, заспівало мільйонами голосів. А разом з тим сміхом, листям і голосами народився й час...

Сонячна душа стала старшим братом для душі юного дерева. Коли сонце засинало, то разом із блідим сяйвом з-під його повік тихенько витікала душа. Вона заповзала в дерево і віддавала свої думки і почуття, яких було дуже багато. Та дерево не могло прийняти їх у себе, і вони висіли між гілок, у сутінковій темряві. Згодом з них народився місяць – бліда й холодна копія первісного вогню, якій так і не судилося стати по-справжньому живою. А разом із ним постав на землі перший з інших світів – світ напівсонних, моторошних, химерних марень, від яких сивіє волосся і застигає кров у жилах.

Душа сонця не могла перебувати у двох світах одночасно. Вона знаходилась або на вершині дерева, або блукала десь таємничими коридорами снів. Тому, коли сонце засинало, на небо викочувався холодний, сірий місяць.

Минали дні, місяці, століття. День змінювався ніччю, місяць – сонцем, життя – смертю. Вовк сидів ув’язнений у пастці під деревом і прислухався, як нестерпно бурчить бездонне голодне черево. Коли вовк ворушився, дерево здригалося від тремтіння і заважало спати сонцю, частково висмикуючи його зі світу сновидінь. Сонячна душа не хотіла прокидатись і провисала між двома світами. В такі миті на небі можна було побачити як і саме сонце, так і бліду його копію – місяць. Іноді це тремтіння було настільки сильним, що змушувало битися в конвульсіях страху обидві сонячні іпостасі. Налякані, вони забували про закони і щосили тулилися одна до одної, але частіше сонце просто намагалося заховатись за невдалим своїм двійником. Так з’явилося сонячне затемнення.

19

Вовчиця замовкла.

– Гарно! – сказав Андрій. А що було далі?

– Кінець... – прошепотіла Вовчиця з нотками трагізму в голосі.

– Тобто?

– Кінець. Відсутність. Порожнеча. Смерть. Називай як хочеш. Суть від цього не зміниться...

– Вовк вирвався, так? Знищив дерево і світ? Проковтнув сонце?

– Не знаю, проковтнув чи сховав кудись, але ми його вже не бачили сотні років.

– Вовка?

– Сонце. Ти не помітив, що ця ніч підозріло довга?

– Помітив, але думав, що мені здається.

– Ні, тут завжди ніч. Але ти можеш нам допомогти.

– Як саме?

– Не поспішай, спочатку ти маєш пройти одне випробування. Щоб ми переконались у твоїй справжності.

– Це як?

– Доведи нам, що ти – це саме ти, а не хтось інший.

– Маразм якийсь. Я не хочу вам нічого доводити. І взагалі, я передумав проходити ці ваші дурні випробування.

– Як хочеш! – похнюпила голову Вовчиця і підібгала хвоста. У неї був такий жалюгідний вигляд, що й дивитися було боляче.

– Ну добре, добре, давайте вже своє випробування, – втомлено сказав Андрій. – Маніпулятори довбані.

Вовчиця зраділа і радісно замахала хвостом, а тоді підняла з землі тонесеньку гілочку.

– Тримай, – сказала вона, тицяючись мордою в хлопцеве плече. – А тепер уважно слухай – і записуй все, що я говорю. Запам’ятай – ти маєш право на три питання. Але не на помилку, чуєш? Ти не повинен зробити жодної помилки!

– Гаразд, – сказав Андрій. – Я готовий.

– Міднокрилами сонце сіяли... – проказала Вовчиця.

– Мідно крила ми сонцем сіяли? – перепитав Андрій.

– Мінус один, – незворушно сказала Вовчиця, і Андрій зрозумів, що вона мала на увазі кількість питань, яку він щойно втратив, так необдумано ляпнувши дурницю.

Вовчиця повторила:

– Мідно крилами сонце сіяли...

Андрій почухав потилицю, обдумуючи, що з почутого слід записати. Спочатку нашкрябав один варіант, а тоді стер написане – і вирішив, що правильне звучання має другий. І так кілька разів.

А Вовчиця продовжувала:

– Ось і пили ротами втіхи ми...

– Осліпили крота ми втіхами? – здивувався Андрій.

– Ос ліпи лик ротами втіх. А ми... – роздратовано сказала Вовчиця.

– Ось ліпили крота ми втіхами? – перебив її Андрій і хитро посміхнувся в кулак. Здається, він зрозумів, як викрутитися.

– Питання вичерпані! – огризнулася Вовчиця і продовжила диктувати.

Нарешті Вовчиця закінчила і звеліла хлопцеві почекати біля печери, поки вона перевірятиме завдання. А потім він почув її бурмотіння. Вовчиця читала написане. Вголос.

 
Мідно крилами сонцем сіяли,
Від дзеркал лили сни озерами.
І між ранніх вандалів зміями
Зорельотили стратосферами.
До нас труни тремтіли ребрами,
Зорі міряли під ратушами.
Сон це: зірвані пекла недрами,
Фауста ми ловили душами.
Де туман? У омфалі – міфом.
Ми До нори прилітали – стрілами.
Ось і пили ротами втіхи ми,
Сімплегадами в пащах спіли ми.
Мідно крилами ткали хвилі ми,
І Ніоба говіла клятвами.
Трембітала піснями синіми Осінь...
Крила мигтіли дятлами.
 

– Дивовижно! – прошепотіла вона. – Ти впорався!

«І справді дивовижно! – подумав Андрій. – Бо це можна було прочитати ось так:

 
Мідно крилами (сон це?) сіяли,
Віддзеркалили сни озерами,
І між ран нірван дали зміям ми.
Зорельоти – лист Ра... То сфера – ми.
До на струнах тремтіла ребрами,
Зорі міряли під Ра тушами
Сонце; зірвані пекла недрами,
Фа устами ловили, душами.
Де туману омфали? Міфами
Донори прилітали стрілами,
Осліпили кротами-втіхами,
Сімпле-гадами в пащах спілими.
Мідно крилами ткали хвилями,
Тіні обагровіли клятвами.
Трембітала піснями синіми
Осінь крилами-міднодятлами.»
 

А втім, байдуже. Це все одно був безглуздий набір слів, очевидно, якась мовна гра, позбавлена навіть найменшого натяку на зміст.

Та як би там не було, на піску цей дивний текст мав приблизно ось такий вигляд:

мідно крила ми сон це сіяли від дзеркал лили сни озера ми і між ран нір ван дали зміям ми зорельоти ли ст ра то сфера ми до на с труни трем тіл и ребра ми зорі міряли під ра тушами сон це зірвані пекла недра ми фа уста ми ловили душа ми де туман у омфал і міф а ми до нори при літа ли стріла ми ос лі пи ли (к) рота ми втіха ми сімпле гадами в пащах спіли ми мідно крила ми ткали хвилі ми ті ні оба гровіли клятва ми трембітала пісня ми сині ми осінь крила ми гтіли дятла ми

«Ми сині, ми. Ага. Сині. В дрова. За інших обставин це могло б бути смішно»,– подумав Андрій.

– Ти впорався – і це вражаюче! – продовжувала дивуватись Вовчиця. – Тепер проси все, що хочеш, чужинцю! І ти це отримаєш.

– То допомога вам вже не потрібна? – здивувався Андрій.

– Ні, – Вовчиця хитро примружилась. – Вибач, я тебе обдурила. Мені просто хотілось, щоб хтось записав це нормально, а не стовпчиками. Бо сама я писати не вмію.

– То у вас тут не ніч? Не кінець?

– Ні, звісно. Який ти довірливий! Це так ми-и-ло! То що ти хочеш в якості винагороди?

– Я можу просити геть усе?

– Так, геть усе.

– Гаразд... Поверніть мене додому.

– Як хочеш, – безбарвним тоном додала Вовчиця і, піднявши голову догори, моторошно завила.

В ту ж мить над її головою щось м’яко прошелестіло – і хлопець побачив, як на землю опустилась величезна чорна тінь. Спочатку Андрій подумав, що то якийсь Бетмен, але коли підійшов ближче, то зрозумів, що це здоровенний, похмурий Кажан.

Не сказавши ні слова, той знявся вгору і м’яко взяв хлопця за плечі. Через якусь мить Андрій вже гойдався в повітрі, а земля різко втікала кудись униз... Вони летіли крізь пітьму, поміж стовбурами і ріллям дерев все вище і вище, до зір, до мертвого, закостенілого місяця. Невдовзі Кажан опустив Андрія на гілляку біля здоровенного дупла і примостився поруч. Місяць, що висів прямісінько над ними, тепер був схожий на велетенську порожню тарілку.

– То куди тебе відправити, друже? – украдливо спитав його Кажан.

– Додому! – відповів йому Андрій. – Ти знаєш, де мій дім?

Кажан почухав голову і пильно подивився на хлопця.

– Здогадуюсь... Ну, добру ти мені загадку загадав! Та що поробиш, треба летіти! Тільки слухай, що я тобі звелю! Дорога до тебе важка і далека. Тому візьми з собою шість бочок м’яса та шість бочок води, гаразд? Коли я летітиму і поверну до тебе голову направо, то ти мені і вкинеш у рот шматок м’яса, а як поверну ліворуч, то даси трохи води, а то не долечу та й упаду.

Взяли вони шість бочок м’яса та шість бочок води, виліз Андрій на Кажана – і той понісся кудись удаль. Летіли та й летіли, довго летіли. Кажан як повертав голову направо, то Андрій вкидав йому до рота шматок м’яса, а як наліво – давав трохи води. Довго так летіли... От-от уже долітали до іншого світу. Та коли Кажан знову повернув голову направо, у бочках не зосталось ані шматочка м’яса. Тоді Андрій відрізав у себе литку та й кинув Кажанові до писка. Вилетіли нарешті, Кажан і питається:

– Чого це ти мені такого гарного дав аж наприкінці?

Андрій і показав на свою ногу:

– От чого, – та й замовк.

Тоді Кажан виплюнув литку, полетів і приніс цілющої води: як притулили литку та покропили тією водою – вона й приросла.

– Ну що ж, бувай здоровий! – сказав Андрієві – і зник.

Хлопець оглянувся навколо – і зрозумів, що знову знаходиться на маковому полі.

– Це ще не все, – сказав якийсь юнак, наполовину присипаний снігом, чий зелений плащ Андрій сприйняв за кущ. – Я повинен показати тобі ще дещо.

Вони стояли один напроти одного, дві білі постаті на тлі розбурханого неба. Їх огортали блискавки і маки, вітри і колюча пелена хуртовини. Було так холодно...

А сніг усе падав...