Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 19 страниц)

А запах продовжував наповнювати собою його тремтячі легені. До намулу й гнилизни тепер долучилися аромати розмоклої деревини. Потім ніс вловив ще щось, Андрій не міг сказати, що саме. Цей запах був набагато жахливіший за попередні, він вловлювався не нюхом, а швидше шкірою, чи може, навіть підсвідомістю (якщо, звісно, запахи можуть вловлюватися підсвідомістю). Та від цього запаху все у ньому завмирало, виверталося навиворіт, пручалося й скиглило, немов у конвульсивних спазмах, а тоді холонуло й застигало, ніби пролита на землю кров.

І тут Андрій нарешті зрозумів, що йому нагадує цей запах.

Озеро пахло смертю.

Усвідомивши страшну правду, хотів кинутися навтьоки, та чомусь не зміг. Неймовірний жах скував усе тіло і невидимою пекельною силою пригвинтив до розмоклої землі, напустивши на свідомість розбурханого вовка уяви. Паскудний звір метався в голові і гострими зубами шматував здоровий глузд, в той час як чорна примара божевілля вільно орудувала в його мозку. Вона наслала на нього впевненість, що зараз із ним щось трапиться, що з озера вийдуть якісь страхітливі виплоди пекла, жахливі демони лісу, котрі віками таїлися у його чорних глибинах. Андрій зрозумів, що йому не втекти від лісу. Він знав, що ліс стежить за кожним його кроком. Ліс був скрізь і всюди, оповивав його й виношував у собі, як небажану дитину, котру не встиг вчасно спровадити зі свого організму.

Андрій відчув, як заворушилось на голові волосся. Нестерпне відчуття тривоги досягло свого апогею і тепер лютувало, ганяючи по тілу ошалілу кров. Він все ще стояв і чекав, не в змозі відірвати погляду від чорної, глянцевої озерної поверхні, що, здавалося, прив’язала до себе невидимими нитками жаху. Він чекав... і слухав. Та нічого не відбувалося. Принаймні поки що.

Та тут раптом десь неподалік почувся тихесенький плюскіт. Серце Андрія від того звуку ледь не вискочило з грудей. Здоровий глузд, добряче покусаний божевіллям, кволим голосом спробував переконати хлопця, що це йому просто почулося. Та він одразу ж замовк.

Бо плюскіт повторився.

І цього разу – уже значно ближче.

Андрій проковтнув огидний слизький клубок, що раптом підкотився до його тремтячого горла. Руки стиснув у кулаки, аж побіліли кісточки пальців.

Плюскіт пролунав утретє. Андрій міг поклястися, що цього разу по воді пішли ледь помітні кола...

А тоді ще раз...

І ще...

Кола побільшали. Тепер уже озеро взялося легкими хвилями, що колихалися туди-сюди, немов не в змозі вирішити, в котрий бік втікати від того, що зачаїлося в глибині. А хлопець продовжував стояти і дивитися, хоча його серце від божевільного жаху вже ледь не вискакувало з грудей.

А тоді... О Господи, а тоді...

Що воно було таке, Андрій толком не побачив. Він навіть не впевнений, що взагалі щось побачив. Принаймні так йому потім сказав здоровий глузд. Та в ту мить Андрій спромігся тільки на дикий, нелюдський вереск жаху, що вирвався із горла. Неймовірними зусиллями він нарешті прибрав до рук контроль над своїм тілом і щодуху кинувся бігти – подалі від озера, у бік напівзруйнованого будинку.

Господи! Господи Боже! Буддо, Мухаммеде, Харе Крішно та інші небесні (чи які там) сили! Якщо ви є, скажіть... убережіть! Благаю, поясніть, ЩО ЦЕ В БІСА БУЛО?!

Чорні хвилі затремтіли – і з-під них виринула...з-під них виринула...виринула...

Так, майже людська. Біла, мов сніг, і слизька, мов риб’яча луска.

Так, холодна і мертва. З довгими тонкими пальцями і покрученими жовтими нігтями.

Вона випірнула з глибин і вчепилась за прибережні трави. Андрій ще встиг подумати, що десь колись чув, наче нігті в людини, як і волосся, продовжують рости навіть після її смерті.

Вона вхопилась за сухе бадилля. Щоб використати його як опору. Так іноді потопаючі намагаються вибратись на берег.

Потопаючі...

Потопельники.

Так, майже людська.

Холодна і мертва.

Рука. Пекельна рука.

Андрій щодуху біг по стежці, боячись побачити того, кому вона належала. В будинок! Швидше в будинок! Адже порятунок був там. Чому саме, Андрій не міг сказати. Та він відчував, як безшумно ступає за ним невидима сила, як крадеться навшпиньки, мов пливе повітрям, вслід за його промоклим від поту розпашілим тілом.

Ось і будинок. Андрій влетів у розчахнені двері і спробував їх зачинити, та йому це не вдалося – двері заклинило. Триклятий плющ щось зробив із завісами, і тепер Андрій не міг зрушити їх з місця. Він смикав і штовхав, проклинав і лупив ногами, та двері навіть не думали піддаватися. Лаючи все на світі, хлопець віддер від підлоги кілька трухлявих дощок і спробував забарикадувати ними отвір.

Крізь щілину він раптом помітив, що над озером збирається холодний білий туман. Він уже заполонив усю долину і тепер поволі підбирався до пагорба. От-от міг окутати й будинок.

Серце продовжувало шалено калатати. Невідоме хто-що-й-навіщо неухильно наближалося до будинку, огортаючи його пеленою слизького, мов озерний намул, і такого ж густого і темного, наче та вода на долонях, концентрованого жаху. Андрій скрикнув, бо несподівано побачив, як крізь отвір у стіні в кімнату просочуються білі, мов молоко, вируючі потоки туману. Він уже окутав підлогу, огорнув босі ноги – і смертельний холод зненацька пробіг по Андрієвих жилах.

Вогню, вогню! Світла!

Хлопця раптом осінило. Невідомо, як і чому вогонь мав урятувати його, та він мусив це зробити, Андрій це знав! Знав – і все, звідки – невідомо. Інстинкт чи інтуїція, правда чи вигадка – все переплелося у цьому ілюзорному світі, де найпотаємніші страхи мають властивість вириватися з глибин підсвідомості і вигризати мізки іклами страшної реальності.

Андрій кинувся на пошуки вимикача. Він мав бути праворуч від отвору, десь там, де клятий плющ загородив собою всю стіну. Нещадно шматуючи нестерпне темно-зелене листя, хлопець нарешті зумів відчути долонею те, що шукав.

Тільки б спрацювало! Тільки б спрацювало!

«Увімкнися! Будь ласка!»

Андрій поставив пальця на вимикач і перелякано примружився, боячись побачити страшну правду.

«Боже, чуєш! Прошу тебе, благаю! Якщо ти є, допоможи мені! Просто допоможи!»

Він натиснув на вимикач, і той натужливо клацнув.

Раз, другий...

Нічого не сталось.

Андрій розплющив очі, все ще не вірячи у можливість своєї поразки. В кімнаті досі було темно. Холодний океан туману досягав йому майже до пояса.

Ні! НІ-І-І!!!

Андрій щосили загатив кулаком по вимикачу, прекрасно розуміючи, що таки програв. Він бив по ньому як тільки міг, вкладаючи в удар усього себе, усе своє тіло, усю перелякану душу. Він бив, як не б’ють ніколи. Він бив.

Він бив.

Він бив...

І тут над його головою пронісся слабкий подих вітру. Холодний подих. Дуже холодний. Можна навіть сказати, крижаний.

Вітру.

(Ага!)

Позаду нього хтось стояв.

Стояло.

Стояли.

Він-вона-воно знаходилися (за його спиною. Андрій відчував, як безшумно ворушаться довгі тонкі пальці.

Він-вона-воно чекали.

Когось.

Чогось.

Ба ні. Думай глибше. Два в одному. Це, знаєте, як кавові пакетики. Хочеш – кава з цукром. А хочеш – і з вершками.

Когось і чогось.

Бі-лі хо-ло-дні ру-ки!..

Смерті.

Вони чекали його смерті.

(Тільки не озирайся! Нізащо не озирайся!)

А воно наближалося. Мить, ще мить – і не буде більше нічого. Залишиться тільки відчуття неймовірного...

– АААААААААААААААААААААААААААААА!!!!!

(жаху).

Так, це був крик всепоглинаючого, всесильного, всестрахітливого, всепекельного і всежахливого (пробачте за тавтологію) жаху. Він вирвався з Андрієвих грудей, не в змозі більше опиратись отруйній правді, що от-от мала змусити замовкнути його на віки вічні...

(амінь).

– ....АААААААА!!!

– ...годі, чорт забирай, годі!

– АААААА!!!

Він падає і падає кудись у ніч.

– ...прокинься, чуєш? Хлопчику мій! Синочку!

...падає і падає...

Кудись у чорні пекельні глибини...

Де птах не літає, де сонце не сходить (трава не співає і день не надходить).

Де чорні леза й мертве павутиння...

(лечу, лечу, лечу, лечу...)

На тихі зорі та ясні води.

У чорні води.

– Води!!!

Плюскіт. Мовчання. Темрява. Холод...д-д... ...д-д-дикий вереск. Мокро. Щось сліпуче вдаряє в очі. (Ха-ха, ось тобі й маєш рай).

– Ти що, ідіот?!

Андрій поволі розплющує очі. Над його ліжком стоїть розхристана мати. Її очі палають – божевільним, сердитим вогнем. Поруч наляканим цуциком щулиться збентежений батько.

– Здурів, так? Уже геть даху позбувся? – волає вона на все горло. – Я мала на увазі, дай йому напитися, А НЕ ЛИЙ НА ГОЛОВУ, ти, погана, поламана поливалка!!!

Андрій у своїй кімнаті. На своєму ліжку. Лежить під ковдрою, вистромивши з-під неї босі ноги.

Ніякого туману. Ніякого плюща. І тим паче, якоїсь незрозумілої фігні із білими кігтистими руками. Ніякого лісу.

Він вдома.

Він у себе вдома.

– Та він же захлинутися міг уві сні!!! Ти, клятий недоумку!..

Мати кричить, батько щулиться.

Мати б’є його по щоках, батько щулиться.

Мати чіпляється йому у волосся, батько щулиться... Батько кричить...

Сусіди кричать... Луплять по батареях і кричать. Сусіди хочуть спати.

Усім нормальним людям в цей час треба спати. На годиннику – пів на третю ночі.

Ніякого лісу.

Ніякого туману.

Ніякого огидного плюща.

Андрій натягує ковдру на самісінькі очі. Ковдра оббльована.

– Фе-е-е!

Він зривається з ліжка і вибігає у ванну. Розкручує кран – і пхає руки під чистий, холодний струмінь.

Це ж треба... Присниться ж таке!

Він витирає їх рушником і з задоволенням нюхає. Руки пахнуть намулом.

9

Підліток розв’язав задачу,

над якою вчені билися понад сотню років!

Цими днями світ науки сколихнула справжня сенсація. 17-літній мешканець Прилісся, учень однієї з обласних шкіл, Андрій Маковей зміг розв’язати задачу, яка протягом століття була не по зубах навіть найвидатнішим науковцям.

При чому хлопець розібрався у теорії самостійно – він вирішував задачі просто так, аби перевірити свої новоявлені математичні здібності (талант до цієї науки юнак виявив у себе зовсім нещодавно, завдяки своїй шкільній учительці). Випадково відкриті ним формули тепер дадуть ученим нові можливості у розрахунку відсотка повітряних аварій. Цілком можливо, що завдяки відкриттю хлопця у світі незабаром повністю забудуть про авіакатастрофи.

З газети «Вісті Приліщини»

10

Щось сліпуче настирливо лізе в очі.

Так не хочеться піднімати повіки! Андрій лежить під ковдрою і відчуває дихання сну над собою. Його прохолодний, ніжний дотик медовими краплями спадає на обличчя.

– Андрію! Прокидайся! Скільки можна спати? – стукає в двері мама. Її голос вдаряється об стіни і сріблястим дзвоником відлунює в коридорі. Грюкають вхідні двері. Знову голоси. Приглушені. Андрій впізнає один із них. Тітка Леся. Прийшла щось позичити.

До голосів долучається шум води у ванній. Батько приймає душ. Своїм фальшивим співом він здатний розбудити навіть мертвого. Та тут пісня зненацька обривається. Схоже, батько почув, як рипнули вхідні двері.

Андрій нарешті розплющує очі. Сонце підбилося так високо, що навіть можна розгледіти його нахабну жовтогарячу пику, котра зацікавлено зазирає крізь відчинене вікно. « Сонце – це велетенська розжарена газова куля, яка...» Ох уже ці підручники з астрономії! Хочете – вірте, хочете – ні, але сьогодні сонце найдужче нагадує голову космічного велетня, такого собі казкового колобка.

Неділя. Здавалося б, єдиний вільний день, коли можна плюнути на все і піти гуляти, а якщо не пощастить з погодою – то втупитися в монітор. Та де там! Його геніальні батьки чомусь вирішили, що додаткові уроки англійської – це саме те, що треба робити в неділю. Тому Андрій, замість того, щоб як усі нормальні люди, бити байдики і розважатися, змушений пертися на інший кінець міста до якогось напівбожевільного дядька, котрому теж невтямки, що хлопцеві його віку є чим зайнятись на вихідні, окрім того як протирати штани на стільці запиленого кабінету з купкою таких же невдах, як і він сам.

Ну ось, недільний настрій успішно зіпсовано. Спасибі батькам. Понад усе на світі йому зараз хочеться оросити їх гнівом справедливої помсти. Щоправда, для цього він мусить як мінімум випхати себе з ліжка. От тільки... Це, виявляється, не так і просто. Ковдра навідріз відмовляється випускати його зі своїх обіймів – гірше того закоханого дівчиська! Подушка тулиться до щоки теплим муркотливим кошеням. Навіть сонячні зайці – і ті наче змовились: замість гарячих стусанів по носі ніжно гладять його по щоках, повторюючи монотонне «засни...засни...»

Та ні, не буде по-вашому!

Андрій нарешті відклеюється від подушки і дивиться на годинник.

За чверть перша.

От чорт!

Андрій вилітає з ліжка, мов пробка. Йому ж через півгодини треба бути в репетитора! Він прожогом кидається в коридор і, посковзнувшись на підлозі, з усієї сили вдаряється лобом об двері ванної. В ту ж мить повітря наповнюється смачною соковитою лайкою.

– Обережно! Голову розіб’єш! – докірливо дивиться на нього мама. У неї такий вигляд, наче слова, від яких вуха зазвичай скручуються у трубочку, дивовижним чином оминули її слух і вилетіли кудись у вікно. Мама спокійно зачиняє вхідні двері і прямує в бік кухні.

– Я не знав, що у ванній хтось замкнувся! – ображено відповідає Андрій, чухаючи забите місце. Не дай бог, ще шишка виросте.

– Ех, нещастя ти ходяче! – мати виходить з кухні. В руках у неї – ложка. – На, притули, щоб синця не було!

Андрій забирає ложку і прикладає до голови. Холодний метал торкається шкіри і осипає її дрижаками.

Мати стукає у двері ванної. Шум води починає стихати.

– Олежику, виходь уже! Скільки можна киснути? – кричить вона. – Андрій до репетитора спізнюється!

І для перестраховки додає:

– Там сніданок на кухні холоне!

– Іду-йду! – гукає батько і знову розкручує кран. Його слова поглинає шум води.

Андрій нарешті відклеює ложку від лоба. З її дзеркальних глибин на нього дивиться занадто високий, занадто худий юнак із занадто довгим темним волоссям і занадто великими темними очима. Шкода тільки, що ці очі майже повністю затуляють дурнуваті, нерівні пасма, котрі постійно звалюються на обличчя. Андрій незграбно відкидає їх з лоба і думає, що в такі моменти схожий на якусь рок-зірку. Принаймні щиро на це сподівається. Бо виглядати, як емочка, поки що не входить в його плани. Крім того, з такими патлами і окосіти недовго. Так що... Пора, мабуть, навідатись у перукарню.

Він рукою забирає з лоба волосся і ще пильніше вдивляється у майже дзеркальну поверхню ложки. Її опукла сторона кумедно викривлює обличчя, і складається враження, наче в нього здоровенний, схожий на картоплину ніс, що простягається від вуха до вуха, перетворюючи його на незграбну пародію на Буратіно.

Двері раптом з гучним клацанням відчиняються, і звідти виходить батько. Витираючи волосся рушником, кидає погляд на сина і смачно позіхає, затуляючи рота рукою. На якусь мить він нагадує Андрієві ситого, самовдоволеного кота, що ліниво мружить на сонці свої здоровенні очиська.

– Доброго ранку! – той усміхається синові і йде на кухню.

Андрій дивиться услід батькові – і його кусає щось схоже на заздрість.

Його батько – ідеальний. Бо має все, чого хотів, про що мріяв. Він народився в сільській глибинці, та втік звідти, переможений голосом свободи. Місто прийняло його божевілля, мов старий чоловік блудного сина, і дало йому волю. Він полюбив його більше за батька й матір, увібрав у серце, мов спраглий воду, і проріс у його глибини, немов молоде деревце. Місто навчило його любити і не боятися, дало друзів, кохану, дім. Воно прийняло його такого, як є – смішного, веселого, з парою подертих черевиків і вітром в кишені. За плечима у батька була бурхлива молодість – неймовірна історія боротьби й кохання, в яку вплелася божевільна радість від життя. Вона переповнювала батька, розривала на клапті, змушувала кричати про неї на ввесь світ, ділитися з кожним перехожим на вулиці. Батько притягував до себе людей, як магніт, його широченна усмішка манила і вабила. Він став своєрідною перепусткою у світ волі і шаленого щастя, коли живеш однією хвилиною і не задумуєшся про завтра. Він навчив своїх друзів сміятись і говорити правду. Можливо, він був божевільний, але це божевілля несло тільки світло. Він сміявся з проблем щиро і нестримно, та коли хтось потрапляв у біду, завжди простягав руку допомоги. Він не вмів брехати. Та й навіщо йому було брехати? Все, про що він мріяв, само прийшло йому до рук. Спочатку це була воля і подорожі. Потім – трохи засмучені очі майбутньої дружини. Коли народився Андрій, він трохи вгамувався, але не перестав кайфувати від життя. Він відкрив власний ресторан, купив чималу квартиру в одному з найкращих районів міста і парочку автомобілів. Правда, один із них, пошарпаний, старенький «Москвич» вже років п’ять стояв у гаражі. «Я ніколи не розлучався з ним. Я пам’ятаю всі дороги, які він об’їхав. Я пам’ятаю всі світи на цих дорогах, всі мрії, перемріяні у цьому салоні, всі думки, всі божевільні поцілунки. Так-так, синку, можеш вважати свого батька сентиментальним дурнем, але я не позбудусь цієї машини ні за які гроші.»

Він любив жарти. У їх сім’ї усі любили жарти. Та й узагалі... Андрієві батьки ніколи не соромились виявляти свої емоції. Якщо їм було радісно, вони могли кричати, співати, плакати, божеволіти, однак ніколи – мовчки смакувати блаженний стан. Якщо вони сварились, то робили це так гучно й колоритно, що навіть консьєржка прибігала послухати. Андрій якось був свідком того, як вони ганялись одне за одним по квартирі, перекидаючи столи, стільці й вазони, як батько раптом зупинився перед шафою й, репетуючи, наче якась допотопна печерна людина, взявся викидати звідти одяг, як мати тихенько підкралася до нього ззаду і вилила на спину цілісіньке відро води. Батько волав, завивав, намагався її спіймати, та вона спритно ухилялась і, коли він на якусь мить втратив пильність, відро опинилось у нього на голові. Андрій не міг згадати, чого вони тоді сварились, однак добре пам’ятав, чим закінчилось це божевілля. Бідолашні сусіди, вирішивши, що мають справу з черговою Андрієвою вечіркою, викликали міліцію, щоб угамувати проблемних підлітків... Стукіт, грюкіт і верески вони сприйняли за крики обдовбаних до зелених чортиків шістнадцятилітніх шмаркачів. Не в силах більше терпіти «п’яні шабаші», сусіди вирішили покласти їм край раз і назавжди, вживши щодо цього «відповідних заходів». Ох, треба ж було бачити їхні обличчя, а заодно – й ошелешені погляди нещасних міліціонерів, котрі, схоже, не надто сподівалися, що двері їм відчинить мокрий, розпашілий мужик в сорочці з відірваним рукавом і порожнім відром у руках та жінка в офісному костюмі, поверх якого гордо красувалися довжелезні стрічки туалетного паперу!

Так, Андрій тоді насміявся від душі. Гнів батьків вгамувався ще до того, як відчинилися двері. Одна із сусідок, збита з пантелику їх поведінкою, докірливо похитала головою і заявила, що нарешті зрозуміла, чому вони виростили такого безпутнього сина. Потім вона сказала, що немає нічого гіршого за розчарування в людях, однак побачивши, що її слова не змусили нікого впасти у каяття, а навпаки, тільки підлили олії в вогонь (батьки ледь не подушилися зі сміху), розсердилась і демонстративно грюкнула дверима, вивергнувши зі своїх вуст клятву, що ноги її більше не буде в цьому бісівському домі. У відповідь мати показала їй язика і залилась щирим сміхом. Її сміх полум’ям перекинувся не тільки на нього з батьком, але й на остовпілих правоохоронців, що до того моменту ніяк не могли визначитись, як реагувати на подібну витівку. Їхні вагання між проханням проїхатись у відділок і штрафом за порушення громадського порядку закінчились бенкетуванням на кухні, де за маминими варениками і сливовим пирогом вони забули про все на світі.

Андрій тихенько заліз у ванну і увімкнув воду. Холодний струмінь вирвався на волю і обдав його колючими крижаними кинджалами. Андрій скрикнув від несподіванки, і крик цей перемішався із захватом. Бо у тому, щоб відчувати, як впивається у шкіру до болю холодна, майже нестерпна на дотик вода, було щось особливе, щось...дивовижне! Голки болю кололи шкіру, ломилися в кістки, та це змушувало серце битися в якомусь піднесеному ритмі, наливатися радістю, що солодким вогнем переливалась у кров.

Він стане таким, як батько. Він вирішив. Він нарешті закінчить цю бісову школу і поступить в інститут. Він вчитиметься – і працюватиме. Звісно, він одразу ж влаштується на якусь чудову роботу. Він не лінивий і не боїться праці. А з його новоспеченим талантом до математики взагалі перетвориться на справжнісінький діамант для роботодавців. Головне – щоб вони тільки зуміли відрізнити його від сліпучого блиску фальшивок. А тоді... Все буде добре.

От тільки... Починати треба вже зараз. З цього же дня. З цієї ж хвилини. Скільки можна відкладати все на потім?

Андрій пильно подивився на свої руки. Що він може цими довгими, незграбними пальцями? З такими руками хіба що тільки в піаністи, та на жаль, дорога закрита і туди. Здається, коли він був малий, по його вухах пробіглося стадо слонів. Хоча ні, слони потопталися по татусеві, а той в свою чергу наділив цим і сина. Знав, напевно, що хлопець хотітиме стати схожим на нього! І, чесно кажучи, таки добився свого. Коли Андрій починав співати, тітка Марина, сусідка, що мешкала поруч з бабусею, у відчаї затикала вуха і втікала до свого сина, що жив на іншому кінці села. Вона благала Андрія якомога швидше закрити рота, іноді використовуючи для цього домашнє шоколадне печиво.

Ну що ж, як не крути, а музикального хисту у нього все-таки не було. Та й якщо бути чесним, хіба ж тільки музикального? У Андрія не було жодного хисту, і це неймовірно дратувало. «Усі люди народжуються з якимось талантами (бла-бла-бла)... Головне – вчасно їх розпізнати (ой, та що ви кажете?)». Всі навколо такі мудрі, такі талановиті, тільки він один – дідько знає що. Черговий виняток із чергового правила. Помилка природи. Нудна, сіра, нікому непотрібна (батьки не рахуються!) людинка. О так! Справжнісінька помилка! Така собі дурнувата, велетенська клякса.

Ну гаразд, є одна річ, в якій він віднедавна не такий уже й нездара – люба, мила математика. Та сама математика, про яку він уже й думати забув. Скільки часу до книжки не брався? Тиждень? Два? Чи може, трохи більше? Не пригадує, і крапка. Та й на біса вона йому здалася? Він поки що бачив себе студентом-гуманітарієм. Технічні вузи не надто його приваблювали.

Незграба. Недотепа. Невдаха. Довбень. Нахлібник. Ходяча катастрофа. Слабуватий на тіло. Слабуватий на голову. Слабуватий на розум. Слабуватий... Та просто слабуватий, що тут ще скажеш? Так, це він – у всій своїй юній красі. Так, це він – славетний Андрій Маковей! Навіть прізвище дурнувате, чорти б його вхопили. Дивно, що батько не змінив його на якесь інше, милозвучніше.

А що вже говорити про дівчат! Хоча ні, про них краще взагалі не говорити. Жодна ще не витримала далі третього побачення. Навіть якщо спочатку усе йшло добре, рано чи пізно траплялося щось таке, що змушувало Андрія ще довгий час соромитись зазирнути тій дівчині у вічі. Коли він вирішив покатати Галю на батьковому авто, то ненароком стукнув її по носі дверцятами машини. Кружляючи у вальсі з Мариною на шкільному балу, наступив їй на поділ сукні – і відірвав чималий шмат, змусивши нещасну дівчину стрімголов кинутись до виходу під глузливий регіт танцюючих пар. А Катя... Що вже казати про Катю! Вони довго цілувалися на березі озера, милуючись місячним сяйвом. А тоді в ньому озвалося випите напередодні (задля хоробрості, звісно) поганеньке дешеве вино, що підозріло відгонило кислятиною впереміш зі стійким запахом спирту. І його знудило. Прямісінько на її новенькі, лаковані туфельки.

Але годі про минуле. Настав час почати життя з чистого аркуша. І першим кроком, який він зробить на цьому нелегкому шляху, буде гартування волі й сили духу. Саме тому він піде до цього репетитора. Піде сьогодні. Незважаючи на лінь і недільний настрій. Піде зараз же! І навіть вибачиться, якщо раптом запізниться (а він все-таки запізниться, це було ясно й дурному). Він, Андрій Маковей, зараз вийде з ванни, переодягнеться і вирушить до...

Тут запищав мобільний.

Андрій скрутив кран і як-небудь обтер руки великим махровим рушником, а тоді запустив руку в кишеню джинсів, що валялись на стільці, і серед купи непотребу нарешті знайшов телефон, що продовжував пищати, мов дурний.

«Це ж хто тут у нас такий нав’язливий?», – подумав Андрій, дивлячись на дисплей. Телефонував Сашко Маркевич – однокласник і сусід по парті. Андрій натиснув «прийняти дзвінок» і підніс мобільний до вуха.

– Слухаю!

– Здоров, старий! – зарепетував у трубку Сашко, очевидно, намагаючись перекричати рев машин і свист вітру. – Що у тебе з телефоном? Я вже дві години не можу додзвонитись!

– З телефоном усе в порядку! Якщо ти не в курсі, я його вимикаю на ніч! А то вічно дзвонять усякі, спати заважають...

– Скільки можна дрихнути? – обурився Сашко. Десь на задньому плані почулося завивання сирени швидкої. – У мене до тебе серйозна розмова...

– Сань, ти трохи не вчасно! – простогнав Андрій у відповідь. – Я тут, знаєш, до репетитора спізнююся!

– Вибач, чуваче, але репетитор сьогодні відпочиває! Хочеш – вір, а хоч – не вір, у нас є набагато важливіші справи!

– У тебе, може, і є... А я повинен бути в репетитора! Розумієш... Усе не так просто, як ти собі думаєш... Справа в тому, що я пообіцяв!

– Що пообіцяв? А головне – кому? Батькам? Вони тебе що, досі на повідку тримають?

– Та ні... Сань... Все значно серйозніше. Їм байдуже. Тобто не байдуже, а... Ну ти зрозумів, вони в мене демократичні, кажуть, що це на моїй совісті буде... Що вже дорослий. На мені відповідальність... Але справа не в цьому. Розумієш... Я собі... Собі пообіцяв!

– Що-о-о? – голос Сашка розродився глибоким обуренням.

– Ну як тобі пояснити... Я хочу почати все спочатку. Щоб стати таким, як мій... Коротше кажучи, я змінюю стиль життя!

– Що? Змінюєш життя? За допомогою репетитора? Ти що, збожеволів чи тебе на мужиків потягнуло?

– Сань, блін, що ти морозиш? Тобі коли-небудь говорили, що ти придурок? До чого тут мужики? Я виховую в собі силу духу! А для цього я повинен...

– По дорозі розкажеш! – гаркнув Сашко, пропускаючи повз вуха Андрієву промову. – Май на увазі – хвилин через двадцять буду біля твого під’їзду!

– Не треба! Я до репетитора їду!

– Звісно, їдеш, ага! Отже, так! Через двадцять хвилин! У дворі на лавочці. І щоб жодних відмазок! Ти спустишся – і ми поїдемо в місто вибирати подарунок для Марти!

– Якої ще Марти?

– З паралельного класу. У неї сьогодні день народження. І нас з тобою запросили!

– Ти що, з дуба гепнувся? Ніхто мене не запрошував!

– Ех, Андрію-Андрію... Дурна твоя башка... Минулого тижня Марта підійшла до мене на перерві, щоб дізнатись, куди ти пропав! Бачиш, вона не знає, що ти полюбляєш відсиджуватись вдома замість того, щоб клеїти дівчат на перервах! Так-от, вона сказала, що хоче запросити тебе на свою днюху і попросила, щоб я тобі передав... Ну я, звичайно, добра душа... Чом би й не виконати просьбу такої милої дівчинки. А потім вона сказала, що буде рада бачити на вечірці й мене. Тобто... тьху... на пікніку, якщо говорити дослівно!

– І ти мені про це кажеш тільки зараз? – Андрій був глибоко вражений поведінкою друга.

– Вибачай, чуваче, але я забув! От чесне слово, забув! – голос Сашка набрав слізливого відтінку вини.

– Ти йолоп, – буркнув Андрій. – Не подумав, що я можу відмовитись?

– Ее...відмовитись? – схоже, Сашуньо був приголомшений. – Ти сказав – відмовитись? Чи мені почулось?

– Не почулось! – відповів Андрій. – А що в цьому дивного?

– Матінко рідна, та з ким я балакаю? – пробубонів Сашко обурено. – Ти справді настільки дурний, чи лише прикидаєшся? Відмовитись! Він хоче відмовитись! І після цього ти ще дивуєшся, чого в тебе досі немає дівчини?!

– Ну на це є доволі вагомі причини...– почав було Андрій, та Сашко тут же обірвав його ще ненароджений монолог.

– Знаю я твої причини, ага! Ховатися від дівчат – що може бути кращим способом для здобуття кохання? Чим далі заховаєшся, тим більше зростає ймовірність закохати в себе дівчину своєї мрії. Та ти просто геній! Не інакше!

– Марта – не дівчина моєї мрії! Чесно кажучи, я її ледве знаю!

– То познайомся поближче, маєш чудовий шанс! Вона не буде проти, бо в іншому випадку навряд чи бігала б по всій школі в надії зустріти тебе й запросити на свято! Знаєш, тут явно щось нечисто!

Андрій зробив вигляд, наче з гучним свистом втягує носом повітря.

– Все чистої Окрім хіба що твоєї поведінки! Ну й думок! Здається, вони смердять брехнею!

– Які ми пафосні! – буркнув Сашко. – Як ми жартуємо... Слухай, чуваче, якщо тобі там щось смердить, то буду змушений тебе розчарувати: у всьому винне твоє нездорове бажання навідатись до репетитора!

– Знову ти зі своїм репетитором?

– З твоїм репетитором, друже, з ТВОЇМ! Якщо ти хочеш, щоб я перестав глузувати, то збирайся й виходь. А ні – то вибачай!

– Ну спасибі, що так гарно зруйнував мої плани, – здушеним голосом прошипів Андрій.

– Завжди радий! – весело кинув Сашко. – Отже, май на увазі! Через двадцять хвилин!

Дзвінок обірвався. Андрій кинув мобілку на стілець і взявся натягувати на себе джинси.

Ну що ж, репетитор поки зачекає. А гартувати волю можна почати і з понеділка. Це так символічно: новий тиждень – нове життя. Крім того, варто би й відсвяткувати завершення старого. Як там не крути, воно все-таки довгий час було частинкою його самого. А отже, Марта зі своїм днем народження підвернулася під руку саме вчасно.