Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 19 страниц)

Частина III

1
Народжений в сорочці-2, або
«Пункт призначенням повертається?

Юнак, постраждалий від блискавки, ледь не втопився у річці. Як зазначили товариші, з якими він того дня вирушив на пікнік, хлопець забагато випив і почав скаржитись на погане самопочуття. І пішов у бік річки – прохолодитися.

На сполох забили, коли побачили на гілках Андрієву сорочку. Один із однокласників зреагував майже миттєво і кинувся у воду – шукати товариша. Він знайшов його за сотню метрів нижче, біля моста.

Швидка прибула одразу. Та хлопець не тільки добряче наковтався води, але й постраждав від сильного удару по голові. Дно річки у цьому місці усіяне гострим камінням, що і стало головною причиною нещастя. Медики зафіксували майже повну зупинку дихання і слабкий пульс.

За життя Андрія боролися кілька днів. Зараз він знаходиться в реанімації. Стан хлопця стабільний. Як зазначає один із лікарів, невдовзі родичів очікує велика радість – хлопець нарешті почав виходити з коми.

З газети «Вісті Приліщини».

2

Коли Андрій повернувся з лікарні, то зрозумів, що всі ці пригоди нагадують якийсь божевільний сон.

Батьки носилися з сином, як з писаною торбою. Далі пішли безконечні відвідини друзів. Ті приходили до нього додому цілими компаніями, завалювались без запрошення і пожирали все, що було в холодильнику. Хлопці ввесь час матюкались і весело плескали його по плечах, дівчата хіхікали в кулак і годували тістечками. Сусіди – і ті більше не били по батареях, хоча ці гулянки частенько перевалювали за північ.

Марта навідувалась майже кожного дня і затримувалась найдовше від усіх. Іноді поривалась щось сказати, та Андрій слухав хіба що одним вухом. Марта була красива, але нудна до неможливості. Вона постійно теревенила про своїх подруг, про те, хто кого облапав на дискотеці, і задовбувала питаннями на кшталт, чи пасують їй рожеві нігті. Мартин рот не закривався ані на хвилину, вона базікала й базікала, приносила цукерки, хизувалась зачіскою, плакала в істериці (щось не поділила з подружкою) і ввесь час лізла цілуватися. Останнє, чесно кажучи, було єдиною річчю, яка його в ній влаштовувала.

Поближче до зими Андрій нарешті повернувся до школи. Робити там, на жаль чи на щастя, було нічого. На уроки ходив хіба що для годиться. З задоволенням відвідував тільки математику, і то лише щоб похизуватися своєю винятковістю. На шкільній олімпіаді обскакав усіх, навіть Славка – торішнього призера заключного етапу. Цього разу той був другим. Трійку переможців замикала Марта. Насправді вона нічого не тямила в математиці, але хіба Андрій міг не простягнути їй свою міцну чоловічу руку допомоги?

На міський етап завалились веселою дружньою компанією. Славко десь роздобув шоколадних жабок (здоровенних, гарріпоттерівських). Вони посідали одне біля одного (Марта, звісно, вмостилась біля Андрія, удостоївши Славка нищівним поглядом) і взялися знищувати цукерки, регочучи і відпускаючи всілякі жартики щодо довжини Мартиної спідниці. Марту це бісило, дівчина дратувалась і закопилювала губу. Андрій в свою чергу сміявся, як дурний, хоч і розумів, що Марта сподівалась дещо іншої реакції.

Перед початком олімпіади Андрія попросили пересісти. Щоб не злити Марту, він вмостився позаду. Швиденько впоравшись зі своїми завданнями, виставив роботу на столі і легенько вщипнув дівчину. Це був умовний знак, мовляв, списуй, скільки влізе. То ж поки Марта акуратно перемальовувала собі в зошит різноманітні графіки і формули, Андрій свердлив очима шибку і вивчав вулицю.

За вікном густими асфальтовими ріками ліниво сновигали пузаті автомобілі. Люди-мурахи метушливо бігли кудись удаль. Ревіли клаксони, репетувала дитина. Хмари вихлопного газу отруювали повітря. Було важко дихати, важко сміятися і навіть говорити. Туман снував і пінився, немов свіжоздоєне молоко. З розгублених очей міста народжувався галас і крик. Сонні руки шелестіли по пустих кишенях і напихали чимось роздерті роти.

А тоді Андрій дістав навушники і відгородився від світу завісою музики.

А на вулиці були люди. Люди тулилися, люди молилися, курили, лаялись, жували попкорн і яблука, мотали схованими за склом обличчями, сміялися, плакали, читали, робили вигляд, що читали, просто спали, роззявивши роти; їх було безліч, вони були скрізь і в кожному, ці люди-не-люди, вони були всюди, ці люди-мурахи. Їх було повно, вони розповзалися по стінах, розмазувались по вікнах і лавках, розтікалися по асфальту – і ввесь час сміялись, хрипіли, дихали й на когось кричали. Вони заважали жити, заважали дихати, заважали сміятися і навіть говорити. Від них не було спокою ніде, навіть у найглухіших куточках міста. Вони чатували на кожного на безкраїх площах і у темних провулках, вони сиділи на горищах і в безоднях старих підвалів, вони плавали вулицями, мов кораблі морями, і розрізали простір своїми тілами. Вони були скрізь, ці люди-не-люди, вони були в кожному, ці люди-мурахи. Вони були всюди, і ніде не було від них рятунку, бо хіба ж утечеш від того, що таїть у собі твій власний світ?

І там, під задимленим небом міста, йому зненацька згадалися скелі.

Високі скелі, далекі, вирвані з іншого життя. Скелі, де жила воля. Його воля. Це дивно – боятися висоти і намагатися залізти під саме небо, до якого не дострибнеш, не дотягнешся рукою, хіба що народишся богом.

Тоді було холодно. Нестерпно холодно. Срібляста серпнева ніч, здавалось, обросла кристаликами льоду і тепер крижаним диханням намагалася заморозити руки, очі, пальці і навіть душу. Синява була скрізь, вона перетікала крізь скелі, як струмені шовку, тонкими нитками звисала з неба, гойдалась на зірках і волочилась крізь сни. Десь далеко внизу горіли багаття; терпкий солоний дим лоскотав промерзлий до крові ніс. Страх залазив між пальці, впивався в серце і п’яти, розсипав дрібне каміння і глузливо сміявся на кожний незграбний крок... Та йому було байдуже, було все одно, бо він холодними руками чіплявся за порослі мохом виступи ще теплих, нагрітих за день старезних скель, босими ногами розбовтував нічне повітря, підіймався все вище і вище, залишаючи позаду туман і волоссям торкаючись зірок.

Андрій виліз на вершину і глибоко вдихнув, опустивши руки і схрестивши ноги. Світ плив унизу, мов поламана лялька, рухався крізь течію неба, як забутий богами кораблик. Вогні напружено кліпали в густому тумані; приглушені голоси танули, мов комариний писк; залишався тільки гуркіт тамтамів на задньому плані і важкий, тужливий голос волинки, що плакав за чимось далеким і згубленим, рідним і, напевно, втраченим уже навіки.

Старезний ліс мовчки дрімав, простягнувши до хлопця зарослі зеленим мохом лапаті руки; прадавні гори бовваніли на обрії, мов забуті привиди, заховані між купами білих кісток; тут полягли велетні, що породили землю, велетні, що народилися на початку, коли не було ще нічого; то їх крижане дихання досі витало під зорями, то їхні виткі прозорі пальці торкалися напнутих між смереками павутин... То була їхня правда, їхня музика і мрія... То була їхня воля...

Воля, яку він шукав.

3

...Якісь налякані дев’ятикласники бігали коридорами, мов загнані в кут голодні миші; купи конспектів і книжок розліталися по підлозі зі швидкістю світла; хтось товкся біля буфету, хтось зосереджено строчив щось у товстому блокноті; крики, верески, шум і гам виводили з рівноваги, плювались у вуха, втискалися в мозок... Недопита чашка кави на підвіконні муляла око, як настирлива піщинка. Шелестіли сторінки. Десь плямкали губи, зосереджено поглинаючи бутерброд. Довгі нігті монотонно відбивали ритми на обписаних поколіннями школярів поверхнях дерев’яних столів. Знову скрізь дим і цигарки (скільки можна курити?), знову безкінечні черги в туалетах. Знову запилена аудиторія, що непривітно кліпає на всіх здоровенним хижим оком...

Папір пахнув клеєм і ще свіжою деревиною, та Андрій знав, що йому верзеться, бо цей папір не мав запаху, він узагалі нічого в собі не мав. Шелестіли ручки по білих гладеньких поверхнях. Монотонний шепіт координаторів ворушився в кутку. Треба було зробити вигляд, наче щось записує (бо ж негоже підставляти Марту!), та ні! – мозок відмовлявся сприймати інформацію, мозок узагалі відкидав її, як щось чужорідне й лихе. Намагання сконцентруватись викликало тільки жахливий головний біль; нудота підступила до горла, ручка покотилась кудись під стіл; аркуші шелестіли і шелестіли, чиїсь пальці надривно шкрябали стіну. Голоси координаторів були перемазані клеєм, густим і білим, як свіже молоко. Туман уже розповзся, і прокурене сонце тепер лізло прямісінько в очі, товклося у вікні, як настирливий залицяльник, і при цьому ще й лаялося й курило, лаялося й курило... Координатори говорили й говорили, слова текли, говорили й говорили, слова текли, річками текли, потоками, кудись повз його вуха, у безвість. Хотілося спати і їсти – вічні бажання вічного школяра. Ба ні, це була брехня, безглуздий наклеп на самого себе. Хотілося іншого – туди, далеко... На скелі...

До волі.

Стіни запиленої аудиторії почали тоншати і розпливатися, обличчя одинадцятикласників узялися брижами і розтанули, як далекий міраж. Вже й координатори замовкли. Більше не чути шарудіння ручок. Небо над головою більше не пахло димом, і навіть сонце набридливими пальцями не лізло в очі. Угорі простелялася темно-синя холодна безодня, вкрита зорями і вечірнім спокоєм, під ногами же тягнулися старезні ліси.

Андрій уже був на скелях.

Знову.

З-за далекого обрію поволі викочувався повний місяць. Величезна молочна куля срібним пилком осипалася на мовчазні верхівки древніх ялин. Небо дрімало, гори озивались до хлопця цвіркуновим співом. Похмурі скелі могутніми плечима підпирали всесвіт. Вечір летів, вечір котився лісом вслід за беззвучним ковзанням місяця, торкався холодними пальцями струн, налаштовуючи їх на мовчазний прадавній лад. Андрій сидів високо вгорі, на цьому скелястому троні, і мовчки споглядав, як карбується ніч.

Хотілося дихати. Глибоко і вільно, на повні груди. Нічний вітер куйовдив йому волосся, пронизував кістки. Та разом з крижаним повітрям у тіло входила і воля. Воля, якої він ніколи не мав, яку чекав цілісіньку вічність.

Андрій відчував, як крізь груди проходить величезна, невідома досі сила, що заповнює серце зсередини, доторкається до кожного нерва, запалює кров. Здавалося, що став птахом, що за одну мить увібрав у себе всі прадавні таємниці, які таїли у собі ці скелі.

Він сидів угорі, схрестивши ноги і підставивши обличчя холодним упалим зіркам. Небо вигиналося, мов кішка, і скидало з себе краплі колючого туману; миготіла роса на кам’яних кістках; дим від багать ширяв унизу і лоскотав деревам вії; людські голоси продиралися крізь загуслу імлу. Могутня древня сила висіла над лісом, виповзала з його надр, дихала старістю і таємним знанням. Руки тремтіли й сіпалися, очі нервово поблискували вогнем; пересохле горло жадібно вбирало в себе паруючу росу. Скеля говорила, скеля шелестіла мовчазною дрімотою ночі; тиша нашіптувала на вухо давно забуті прадавні легенди; зірки сміялися, згорталися, падали крізь неіснуючі хмари, а він ловив їх губами, пальцями, випивав, вбирав у себе, як спраглий вбирає життєдайну вологу, як дитина – молоко матері. Андрій сидів на скелях – і летів над світом; відчував, як груди лоскоче вітер; як чіпляються за розчепірені пальці обсмикані вітром верхівки ялин. Сміявся щиро й нестримно – і сміх цей розсипався над горами, скочувався в долину й наляканою луною стукав у вікна самотніх хатин. Було тепло, було до болю радісно, так, наче щойно народився на світ. Кров тремтіла й пінилася, гори перетікали у мозок мовчазним прадавнім знанням; розум шаленів і сміявся, тремтячі пальці перебирали перли зірок. Летіти, просто летіти! – Андрій зі сміхом змагався з місяцем, крижаною тишею заколисуючи зірки. Дика воля, первісна могутня сила увірвалася в душу, як божевільний вогонь...

А тоді щось схопило його за плече, вирвало зі світу мрій і грубо штовхнуло в коридор.

4

– Почекай мене тут! – сказало щось Мартиним голосом і цмокнуло Андрія в щоку. – Я ненадовго.

І побігло до сходової площадки.

Андрій збирався дістати навушники і знову зануритися в думки, та зненацька в поле його зору увірвалась дивна химерія з розхристаною синьою гривою.

– Шикарна діваха, шкода тільки – блонда до глибини душі! – сказала химерія, махнувши рукою в напрямку Марти.

– Га? – тупо перепитав Андрій.

– Красунька твоя! Ти з нею спиш? – продовжувала химерія.

– Вибач, що? Тобто... Га?

Андрій був трохи вражений. Це ще що за одна?

– Ти з дуба звалився? Чувак, я спитала, чи ти з нею спиш! Що ти все «та» та й «та»? Більше слів не знаєш? – її вродливе личко скривила зневажлива гримаса.

– Ні, звісно, – вирвалося в Андрія, а тоді він зрозумів, що ляпнув дурницю.

– Чого? Ти що, не бачиш, що вона на тебе кип’яточком пісяє? Чувак, не тупи! Таким, як вона, тільки мужика подавай!

– Га?

Андрій потрусив головою, все ще сподіваючись, що йому вчувається.

– Не гальмуй! Що ти гакаєш? До тебе завжди так повільно доходить? Чого ти з нею не...

– Ем... Не твоє діло! – нарешті спромігся огризнутися Андрій.

Синьоволоска зневажливо фиркнула.

– Дурень... Така дівчина... Та будь я хлопцем, я б... А хоча... Стоп-стоп-стоп! – її обличчям раптом пробігла підступна лисяча посмішка. – Може, ти ще й отой самий..? Незайманий?

– Відчепись! – скривився Андрій. Чого їй треба?

– Ха-ха-ха! – розреготалася незнайомка. А тоді раптово обірвала сміх і сказала серйозним голосом. – Дарма, чувак. Багато втрачаєш. Без жартів.

Андрій знизав плечима.

– Ну й нехай. Розберусь...

Незнайомка зібралася щось сказати, але передумала – і простягнула руку вперед.

– Кіра!

– Га?

– Що «га»? Кіра я! А тебе як звуть?

– А... Андрій, здається, – він потиснув їй руку. Дівчина підвела очі – в неї були навдивовижу гарні величезні темні очі – і весело розсміялася.

– Здається? Ти що, забув, як тебе звати? – Кіра поплескала Андрія по плечу.

– Так... Тобто ні. Блін.

– Та що з тобою таке? – синьоволоса дістала з кишені цигарку.

– Фе, ти куриш?

Чесно кажучи, Андрія ніколи не хвилював той факт, що деякі дівчата, буває, смалять, як паровози. Але зараз це була прекрасна нагода помститися за дурнувату ситуацію, в якій він опинився перед цим.

– Курю! – весело підтвердила Кіра і затягнулась. – Постій на шухері, бо не дай бог координатори побачать... Ще дискваліфікують до холери. А шкода буде...

– То курила б на вулиці, на крайній випадок – в туалеті! – Андрій щиро здивувався з її поведінки.

– Ще чого! – буркнула Кіра. – На вулиці так холодно, що можна руки відморозити. А в туалеті штиняє! Ого!

Вона зненацька підскочила вперед і вхопила його за руку.

– Ти ба! – сказала Кіра, придивляючись. – Кайф! Давно таких не бачила! Чувак! Ну в тебе й пальці! Якби я була художником, я б їх намалювала! Але я не вмію малювати. Хіба, якщо захочеш, то на скрипці зіграю. А ти будеш думати, що це присвячено твоїм рукам. Ну як тобі таке? Підходить?

– Е-е... – Андрій розгубився, не знаючи, що їй відповісти.

І з того всього ляпнув:

– Не кури... Це шкідливо для здоров’я!

Кіра відреагувала на диво спокійно.

– Шкідливо, – погодилась вона. – Але що поробиш...

З її губ вирвалось акуратне білосніжне кільце.

– Хочеш спробувати? – спитала вона і простягнула Андрієві пачку.

– Ее... Я не курю!

– Це я вже зрозуміла. То хочеш чи ні?

Андрій трохи покрутив носом, а тоді мовчки простягнув руку і дістав цигарку.

– Май на увазі – смердючі до неможливості! – сказала Кіра, підносячи хлопцеві запальничку. – Найдешевші, здається. Навіть без фільтру. У Вано поцупила.

– Хто такий Вано? – знічев’я поцікавився Андрій і в ту ж мить закашлявся від густого пекучого диму.

– Я ж попереджала! – видихнула Кіра і відібрала цигарку. – Вано – це мій друг. Курить майже з дитинства! У нього навіть волосся продимлене. Каже, що посивів від постійних стресів. Але це неправда. Він просто ввесь час смалить. Вано смалить так багато, що замість волосся з його голови росте дим. Серйозно. Знаєш, якщо він колись помре, то хіба що від раку легень, і жоден біс не візьме його до себе, бо побоїться, що Вано навчить чортів курити і задимить усе пекло.

– О! – сказав Андрій, слухаючи її торохтіння. Хто такий Вано, він, щоправда, так і не зрозумів, але судячи з Кіриних слів, це, напевно, був якийсь пропитий-прокурений типчик. – А хіба чорти не курять?

– Що? – запитально глянула на нього Кіра, коли її перебили.

– Кажу «о»! – відповів Андрій, не в змозі придумати нічого розумнішого. – Знаєш, «о»! Як «ого», тільки «о». О! О!

– О! – повторила Кіра і дзвінко зареготала. – Мені подобається хід твоїх думок!

– Дякую, – сказав Андрій, не розуміючи, що вона має на увазі.

– Ні ну справді, це все дуже круто! – сказала вона захоплено. – Знаєш, ти мені подобаєшся!

– Ее... Тобто? – Андрій гарячково взявся перебирати в голові всілякі відмазки, щоб відшити дівчину, якщо ця раптом почне нав’язуватись.

– Ну дивись... – Кіра вмостилась на підвіконні і рукою показала на місце біля себе. – Мене бабуся навчила... Бачиш, всі люди зазвичай мають свою... Я навіть не знаю, як це краще назвати, щоб тобі було зрозуміло... Нехай буде аура. Так-от, в більшості людей вона прозора. А це означає, що їх можна читати, як на долоні. От подивився на людину – і все, бачиш її наскрізь, так, ніби вона перед тобою гола ходить. Але оголене не тіло, а душа. Такі люди мені нецікаві. Вони якісь... плоскі. А бувають люди мутні. Як весняна вода. Не зважай на негативне забарвлення цього слова, бо мутні... Вони круті... Так-от, Вано мутний. Моя бабуся мутна. Я вас познайомлю, коли вона повернеться з мандрів. І ти мутний. Я довго сиділа позаду, півгодини думала, як зачепити, щоб не втік. Бо лякати тебе, знаєш, якось не хотілось... Хоча, здається, я знову натупила...

– Ну-у... – знизав плечима Андрій. – Просто влізла не в свої справи – та й усе.

– Чувак, вибач, – знову посерйознішала Кіра. – Я просто кажу все, що думаю. При чому думаю зазвичай після того, як слова вже вирвуться з рота. Так що... Побачила твою діваху – от і понесло.

– Стривай... Ти що, з відхиленнями? – Андрій, здається, прозрів.

– Якими ще відхиленнями? Ти про лесбійок? Та ні, звісно! Я чуваків люблю! – вона засміялась.

– Чого ж тоді до Марти липнула?

– Дурне! – фиркнула Кіра. – Я хотіла тебе зачепити, поки не втік! Щоб перевірити, чи ти справді такий мутний, як мені здалося. Марта просто під руку потрапила! До речі... Про вовка промовка... То не вона часом?

Кіра кивнула головою в кінець коридору.

– Що ж, я, мабуть, уже піду! – сказала дівчина, зістрибуючи з підвіконня. – Приємно було познайомитись!

Кіра зненацька обвила його шию руками і міцно притиснула до себе. – І все-таки... Подумай на тим, що я сказала! Я маю на увазі, про тебе з Мартою! – проторохтіла вона в самісіньке вухо і нарешті відпустила Андрія. Ти зрозумів, про що я! Бувай!

Кіра підморгнула хлопцеві, а тоді різко розвернулась і швидкою ходою пішла геть. Андрій ще якусь мить дивився, як вона віддаляється, а тоді сів на підвіконня дожидатися Марти.

Нарешті та прийшла.

– Ти знайомий з пацанкою? – Марта підозріло зиркнула на Андрія, пропонуючи стаканчик з кавою.

– З ким? – здивувався Андрій. – Ти про Кіру, чи що?

– Ов, ти вже навіть знаєш, як її звуть! – Марта сказала це таким докірливим тоном, наче Андрієві слова щойно підтвердили її найгірші сподівання.

– Знаю, і що з того? Вона сама полізла знайомитись.

Він не збирався виправдовуватись, тим більше, перед Мартою, але сваритися з нею також не дуже хотілось. Тому він просто згріб дівчину в свої обійми і знічев’я поліз цілуватися. Зрештою, мав на це повне право. Хто щойно вийшов з аудиторії, впоравшись з усіма олімпіадними завданнями? Андрій Маковей! У кого чудовий настрій і вродлива дівчина поруч? В Андрія Маковея! То чому ж трохи не порадіти?

– А чого пацанка? – поцікавився в Марти, коли вони вже покинули шкільний двір.

– Ти ж її бачив! – Марта презирливо закотила очі. – Нормального одягу не визнає, їй тільки розтягнуті футболки подавай!

Андрій здивувався. Чесно кажучи, він навіть не помітив, у що була вдягнена Кіра.

– На голові – вороняче гніздо, – продовжила смакувати подробиці Марта. – Пофарбувати волосся в синій колір – це ж вершина несмаку! Не здивуюся, якщо у неї там цілий зоопарк! Та й узагалі... Ця твоя Кіра схожа на вуличного хлопчиська! Ще й пришелепкувата на всю голову!

– Справді? – Андрій дивився на Марту і при цьому скептично посміхався. Але та, схоже, так захопилась перемиванням Кіриних кісточок, що забула про все на світі.

– ...а ще у неї бабця мішком прибита. І, кажуть, вона колись зустрічалася зі священиком. То якийсь дідуган, старий, як світ, лисий і хворий на СНІД. Коли вони були разом, він зачиняв всі вікна і...

Андрій так і не зрозумів, хто зустрічався зі священиком: Кіра чи бабця. Та й узагалі... Чим більше говорила Марта, тим більше він усвідомлював, яка вона все-таки пустоголова. І навпаки, з кожним лайливим словом божевільна синьоволоса Кіра ставала все привабливішою і привабливішою, немов якась чудернацька квітка. Андрієві ніколи не подобались хуліганисті дівчата, але Кіра була якоюсь такою... Дивакуватою, це й дурному ясно... Але її дивакуватість чомусь приваблювала. Та й узагалі... З такою навряд чи занудьгуєш. Чого, на жаль, не скажеш про Марту.

Подумаєш, краля писана... Ну то й що? Кірі, чесно кажучи, теж нічого не бракує. У неї дуже гарне обличчя – немов виточене з мармуру. І руки красиві – акуратні, тонкі. Єдине, що трохи збиває з пантелику, – це синє волосся. Чесно кажучи, Андрій ніколи не розумів, в чому сенс подібних дівчачих витребеньок.

Ну але менше з тим... Треба буде якось їй подзвонити. Витягнути на вулицю, трохи потриндіти. Цікаво, які ще сюрпризи ховаються в її синій голові? Ех... Дивний сьогодні день, трохи божевільний. Давно таких не було. Чи то він після лікарні вже відвик. Треба буде до Сашка на днях завітати, той у них спец по дівчатах.

Тут Андрій спохопився, що так і не взяв її телефон.