Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 10 (всего у книги 19 страниц)

7
Зі щоденника Ольги.
20 березня 1991 року.

Я знову у столиці. Бути вдома для мене останні півтора року нестерпно. Все навколо нагадує про Ігоря. Коли йду по вулиці, в голові зринає, як ми рубали бур’яни, уявляючи, що це страшні дракони. Коли дивлюсь у вікно, мене пронизують його очі – величезні скляні порожні очі утопленика, в глибині яких палає докір. Я знаю, що брат любив мене, страшенно любив... Але Ванічку він любив дужче. Бо завжди мріяв про молодшого брата. Вони виросли разом – активний, життєрадісний Ігор і молодший на кілька років повільний буквогриз Ванічка. А я... Я ніколи не була одним цілим з їхньою компанією, а тільки так, збоку.

І тепер, уже після смерті, брат мені дорікав. Я відчувала, що десь там, у потойбічному світі, він обурений моєю поведінкою. Він гнівається на мене, ненавидить, хоче, щоб я пропала або як мінімум – вбилась об стіну. Мені страшно. Я боюсь, що одного дня не витримаю – і з’їду з глузду.

Хотіла поговорити про це з Олегом, та не змогла. Він настільки світлий, настільки сонячний, що поруч з ним усі мої проблеми тануть, як вранішній туман. Дуже жаль, що він більше не зі мною в столиці. Хоча, можливо, це й на краще. Бо ми не можемо часто бачитися, а це означає, що я уже не буду – так, не побоюсь цього слова – зраджувати Ванічку. Тепер у нас з Ванічкою все буде добре. Принаймні, хотілося б у це вірити.

8
Зі щоденника Ольги
5 квітня 1990 року

Я Оля, мені вісімнадцять, і скоро я дізнаюся, що таке смерть.

Ви, напевно, вже встигли подумати, що такі, як я, не варті й доброго слова. Обізвали мене слабкою і гидливо скривили свої вже й без того не надто красиві роти. Дарма. Я не самогубця. Як би сильно вам того не хотілось. Я, як і ви, всього лише хочу жити.

Чому я це пишу? Не знаю... Можливо, мені просто треба комусь виговоритись... Я б могла розповісти це подрузі, та в мене немає подруги. Я сама, як пальчик.

Що, знову чешуться язики засудити мене, так? Ну давайте, вперед! Чого ж ви чекаєте? Я вся – сама увага.

Чорт... Я роблю щось зовсім не те. Я не кричу, не б’ю посуд, вікна і навіть не кидаю вам услід своїми важкими, роздовбаними кросівками. Ви можете сміятися з мене, можете зачудовано тицяти в мій бік пальцями, та це навряд чи щось мінить. Бо я не істеричка. На жаль. В іншому випадку могла б підняти на ноги ціле місто і довести його до божевілля своїми криками. Але чхати я хотіла на все це. На щастя.

А знаєте, що? Я зараз п’яна. П’яна, як чіп, хоча й випила тільки півпляшки шампанського. Так, знаю, гидота рідкісна, але, на жаль, більше нічого не підвернулося під руку. Та й грошей в мене, зрештою, залишилося не так і багато. Так-сяк, на дорогу додому вистачить, ну і може, на два-три занюханих бутерброди чи засохлий фастфудівський сандвіч. Хоча зазвичай я не вживаю їжу з фастфуду...

Але до дідька те «зазвичай». Тепер усе змінилось.

А почалося все з того, що я почала душитись...

Так-так, душитись! Не дивіться на мене такими великими очима, це вам не допоможе! Я все правильно сказала, просто вам, звісно ж, дико чути такі напівхворі божевільні зізнання! Як можна «душитись»? Що мається на увазі під цим недолугим словом? Душити – так: когось чи щось, як уже там зручніше. Задихатися – теж нормально: від газу, пилу чи приступів астми... Але душитись? Тобто душити себе? Як таке можливо? Що за маячню верзе ця божевільне дівчисько?

Отже, задуха... Що це таке, де воно береться і з чим його можна їсти? Я, звичайно, спробую відповісти на всі ці питання. Однак гарантувати, що мені це вдасться, на жаль, не зможу.

Тим не менше...

Я почала душитися ще восени. Вперше це сталося одного теплого жовтневого вечора. Здається, я тоді хворіла. Нічого серйозного, просто підхопила застуду. Знаєте, з усіма таке буває, якщо занадто довго ходити по запиленій, уже доволі таки осінній вулиці з наївними сподіваннями, що тонесенька майка захистить від всіляких там грипозних бацил. Ну і я не стала винятком. Я взагалі рідко коли буваю винятком. І чесно кажучи, не думаю, що це погано. Принаймні, досі не скаржилась...

Не була б я ще така п’яна, може, б легше було усе це розповідати... Хоча навряд. Кажуть, алкоголь розв’язує язик. І, думаю, я буду змушена з цим погодитись.

Тоді, восени, я просто лежала під ковдрою. За вікном було так сонячно, а я валялась в тісній, задушливій гуртожитській кімнаті з температурою під сорок і пронизливо кашляла в кулак. Хтось із сусідок, здається, напоїв мене чаєм і насилу уклав спати. І я навіть одразу відключилась. Правда, спалося доволі таки погано. А тоді в мозок увірвався настирливий стукіт у двері. Це була вахтерка. Кликала мене до телефону.

Дзвонив один із моїх нових знайомих. Пропонував піти на прогулянку в місто.

Я тоді чемно відмовилась. Ні, не тому, що не хотіла. У мене просто не було сил. Хотілося тільки спати, або хоча б лежати, засунувши голову під подушку, щоб не било в очі денне світло. І я сказала, що нікуди, на жаль, не піду. Голос у трубці був трохи розчарований. Навіть певною мірою ображений. Я швиденько попрощалася і поклала трубку. А тоді, трохи подумавши, передзвонила йому і запропонувала наступного тижня надолужити втрачене. Моя пропозиція була прийнята з ентузіазмом.

І наступного тижня я таки пішла. Сонце тішило останнім теплом, як і сім днів перед тим. Дороги золотилися під шаром сухого листя. Високо в небі пропливали тоненькі павутинки бабиного літа. Було так добре, що хотілося тільки жити. Не вірилося, що скоро прийде зима.

Ми лазили цими старими закинутими вулицями. Лякали метеликів і по-дурному вискакували на людей. Дехто крутив нам услід пальцями біля скроні, дехто просто озирався, а тоді спокійно ішов собі кудись у своїх справах, а дехто приєднувався до нас і собі кидався з голосними викриками ганятися за голубами чи з розгону стрибати у величезні купи листя, які намели двірники обабіч алей.

Ідіотизм, правда? Але це було так мило! От справді... Я давно уже так щиро не сміялася. Поклеїти дурня, як у дитинстві, на мить забувши, що тобі вже майже вісімнадцять – таке зі мною трапляється нечасто. І я, відверто кажучи, щиро про це шкодую.

Потім були сірі, холодні, сльотливі осінні дні... Я вилазила з ліжка о сьомій і поверталася в гуртожиток майже під вечір. Конспекти, бібліотеки, вічні стоси зошитів і нікому не потрібних книжок – усе це неймовірно виснажувало мою й без того не надто стабільну психіку. А, я вам не казала, що колись в дитинстві лікувалася від переляку? Ні? То й не дивно... Я того вже майже не пам’ятаю, так давно воно було. Але я ніколи не забуду сивочолого бородатого дохтора, від чийого привітного голосу мені хотілося лізти на стіну. Він не лякав мене уколами, не погрожував бабаями, він просто спокійно зі мною говорив. Як, знаєте, говорять із собакою перед тим, як усипити. Чи із нашуганою мишею, загнаною в куток. Я не пригадую, чого тоді боялась, але, здається, це було якимось чином пов’язано з рибами.

Не знаю, яке значення це має до моєї історії, але тут навряд чи буде щось, що таки має для неї значення. І діло тут не в особливостях моєї психіки, а в дурницях, які вона наплодила в моїй голові. У мене заплітається язик і заплющуються очі, але я мушу договорити до кінця.

Отже, я повернулася до звичних і сірих буднів.

Крім навчання, в мене ще були постійно обкурені в хлам сусідки, які не пропускали жодної гульки і жодного більш-менш порядного хлопа в гуртожитку. Кожний, хто підходив під цю категорію (а критерії там, здається, були не надто вибагливі: аби мив волосся та й зуби хоч раз на тиждень чистив), обов’язково підвертався випробуванню підгорілою гречаною кашею, якою так славилися мої реготухи. Вічно молоді і вічно п’яні, – одного разу сказав про них черговий залицяльник, уже злегка лисуватий аспірант якоїсь зашмиганої кафедри. І, знаєте, щось у його словах таки було! Принаймні, я ще жодного разу не чула, щоб котрась із них жалілась на втому чи поганий настрій, тоді як я вже всіх дістала своїм вічним похмурим ниттям.

Тим не менше, ці дівахи неймовірно втішилися, коли помітили, що і я нарешті почала випихати свій зад ще кудись, окрім старого, облізлого приміщення бібліотеки. Коли я поверталася додому, вони неоднозначно підморгували мені і намагалися напоїти домашнім липовим чаєм. Таким чином вони, певно, збиралися підкупити мене і випитати всі страшні таємниці. Чай, мушу визнати, був справді непоганий (що неабияк радувало, якщо зважити на їхні кулінарні здібності, а точніше, їх відсутність), але я не розповідала їм нічого.

Хоча, напевно, причина була зовсім не в тому, що я не хотіла розповідати. Дівахи чекали латино-американських пристрастей з гарячими хлопаками і купою ревнивих, злих суперниць, яким я так необачно наступила на хвіст. А в мене нічого такого не було. Я просто ходила гуляти. І все. Як наївна дванадцятирічна школярка.

Ви, підозрюю, вже встигли подумати, що ззовні я схожа на якусь там сіреньку, нічим непримітну мишку, яка тільки й знає, що копошитися між своїми книжками-зошитами, і не має жодного поняття про особисте життя. Але це не так. Не знаю, як щодо мишки (це збоку видно краще), але з особистим життям у мене проблем не було зроду. Ми з Іваном разом ще з дев’ятого класу. Він знайомий з моєю мамою, в свою чергу як я ледь не щотижня постачаю його бабусі стосик свіжих номерів сільськогосподарських газет (батьків у Вані немає – загинули в автокатастрофі). Усі навколо знають нас як ідеальну, зразкову пару і чекають не дочекаються, коли ж нарешті отримають запрошення на весілля.

І, чесно кажучи, раніше я була свято переконана, що це станеться доволі таки скоро. Мама, звичайно, просила спочатку закінчити інститут, а вже потім братися до сім’ї, але нам чомусь кортіло якомога швидше стати на рушник. Я не мала ані найменшого уявлення, що являє собою шлюб, та вірила, що це щось світле і радісне, щось таке, що змушує обличчя розпливатися в усмішці.

Я любила Ваню. Ну напевно, любила. Чого ж тоді, будь по-іншому, зустрічалася з ним майже три роки? Мені було приємно, коли він брав мене за руку. Коли відгортав зі щоки волосся. Навіть коли цілував. Щоправда, не з першого разу. Єдине відчуття, що опанувало мною тоді – мокро. Але згодом минулося. Я звикла.

Чи було мені з ним цікаво? Напевно. Він приносив мені книжки з зоології, і я навіть намагалася відкласти убік своїх улюблених По і Рільке, тільки щоб послухати, як захоплено він розповідає про якогось там рідкісного химерного метелика, що здійснює скількись-то там десятків (чи може, сотень?) помахів крил за секунду. Він приносив мені чашку з зеленим чаєм і ванільне печиво, хоча й знав, що я люблю вівсяне. Але це дурниці. Головне, що він любив мене. Ну і досі любить. Принаймні хочу в це вірити.

Або ж не так і хочу...

Мої сусідки не знають про Ванічку. Я їм зумисне не розповідаю. Спочатку боялася, що вкрадуть, коли якось одного дня він приїде до мене в гості з величезним букетом червоних троянд. Але я так і не наважилася жодного разу запросити його до себе. Ми бачимося тільки на вихідних, коли я приїжджаю. Крім того, Ванічка ніколи не дарував мені троянд. Він узагалі не дарував мені жодних квітів, якщо не рахувати кульбаби, яку колись підкинув у шкільний портфель. Тоді ми тільки починали зустрічатися, була весна і все навколо буяло. А ще тоді він востаннє бачив своїх батьків...

Аня (та, що білява) якось чула кілька разів, як я розмовляю з ним по телефону. Вона, здається, одного дня навіть покликала мене на вахту, бо тьотю Таню (нашу вахтерку) схопив радикуліт і їй було важко дертися за мною аж на шостий поверх. «Іди, там тобі брат телефонує!» – сказала мені.

А я спочатку й не зрозуміла, що вона має на увазі. Здивувалась – бо, крім мами і Ванічки, до мене ніколи ніхто не дзвонив... Брат? Та який брат? Я була єдиною дитиною в сім’ї, а з двоюрідних мала тільки Ігоря... Поки він не втопився в озері. А тоді до мене нарешті дійшло... Мабуть, тьотя Таня сприйняла його за мого родича, бо ми, чесно кажучи, мали геть однакову манеру спілкування. Трохи розтягували слова, робили довгі паузи між фразами і дуже неприродньо сміялися. От справді таки, як брат з сестрою. І я подумала, що це може зіграти мені на руку.

Іронія долі, чи ж не так? Я всім серцем хотіла сховати Ванічку від сусідок, щоб вони не забрали його у мене. А вийшло так, що забрали мене. Щоправда, зовсім не сусідки.

А того хлопчика – мого знайомого – звали Олег. Тобто...і досі звуть. Дурна манера – говорити про все в минулому часі. Ми познайомилися на якомусь концерті. Я тоді була не сама, з Ванічкою... Саме він нас і познайомив.

Чесно кажучи, коли я його перший раз побачила, він мені чомусь видався смішним. Чи то через те, що постійно кудись спішив і від того увесь час нервово смикався, чи, може, від того, що мав занадто довге волосся, котре через сильний вітер постійно лізло йому до рота. А може, мене насмішив його светр. В тому светрі вроді би й не було нічого смішного, але діло не в тому... Є у мене одна дивовижна особливість – сміятися з речей, які, крім мене, ніхто більше не вважає смішними.

А ще він мені видався дуже знайомим. Наче й не бачилися ніколи раніше, а враження, наче знаємось півжиття. І обличчя в нього було добре-добре. З таких тільки ангелів малюй!

І очі... У нього були карі очі. А карі очі – то моя слабкість. У Ванічки вони водянисто-блакитні.

Коли ми з Олегом вперше пішли гуляти, у мене не закралося навіть найменшої думки про те, до чого це може привести. У мене й раніше були друзі-хлопці. При чому їх було значно більше, ніж серед представниць прекрасної статі. Не знаю, чого так. Я вроді би ніколи не була зірвиголовою, чи хлопчаком у спідниці, чи взагалі чимось таким... Але якось так воно склалося...

Пам’ятаю той холодний осінній вечір. Здається, тоді було якесь свято, бо гуртожиток гудів, як переповнений бджолами вулик. Десь бренькали на гітарі, десь влаштовували гучне застілля, а от в моїй кімнаті курили все, що попадалося під руку: спочатку тоненькі дівчачі цигарки...слімки, чи як їх там... потім перейшли до грубих чоловічих сигарет. Знаєте, отакі звичайні, без фільтру, навдивовижу смердючі й гидкі. Я сама не пробувала, бо від їх запаху мене зазвичай починає нудити... Але то таке. Коли в моїх дівах закінчилися гроші, вони почали робити самокрутки. З чаєм. Їхнім улюбленим липовим чаєм.

Мені було страшенно нудно і навіть трохи зле. Хоч вікно було й відчинене навстіж, у кімнаті стояла важка завіса густого тютюнового диму.

Я собі мовчки сиділа на своєму ліжку, виставивши на подушку ноги, і псувала зір настирливим витріщанням в конспекти. Щось є особливе у цьому стирчанні за стосами зошитів. Не знаю, чи то справді пусті ілюзії, що це нам колись знадобиться, чи то просто бажання робити хоч щось.

Я знічев’я пішла на вахту і подзвонила Олегові. Треба ж було поскаржитись комусь на свою долю. І – о, диво! – мене зрозуміли! Стукайте – і відчинять вам! – каже стара добра Біблія. Але, як ви знаєте, я не вірю Біблії. Хоча іноді ловлю себе на думці, що, мабуть, все-таки дарма.

Хоч уже було доволі таки пізно, він якось вмудрився витягти мене із того наскрізь просмерділого тютюновим димом гуртожитку. Вечір був доволі таки холодний. Як не крути, починався листопад. Ми забралися в якусь кафешку і наїлися аж до кольок в животі. А коли вже були на вулиці, Олег запропонував купити пляшку вина.

Я, звичайно, була категорично проти. Ну не вживаю я алкоголю, і що мені, в петлю тепер лізти? Олег тоді посміявся з такої моєї реакції, але від забаганки не відмовився. Пиляв і пиляв мізки, поки я нарешті не погодилась.

Я не надто розбираюся в винах, але той напій мені сподобався. У нього був доволі таки приємний кисло-солодкий смак. Щоправда, від вина потім трішки почало шуміти в голові, але це зовсім не зіпсувало романтику вечора. Навпаки... Ми бродили старою частиною міста, звивистими брукованими вуличками, потім забралися у якийсь закинутий, давно забутий усіма безлюдний парк... І в моїй душі вперше щось заворушилось. Я собі подумала – а чи змогла б я коли-небудь прогулятися отак із Ванічкою? І що б я тоді відчула?

Але Ванічка був далеко. А поруч розповідав казки Олег. Я вже не пам’ятаю, що він тоді говорив, кажу ж вам, я трохи перепила... Але це, певно, було щось дуже веселе. Бо я багато сміялася. І взагалі... Мені було так хороше-хороше. Наче в моїй душі згорнувся клубочком маленький, пухнастий кіт.

А потім я повернулася додому і говорила з Ванічкою. Геть чисто про все розповіла, я ж не вмію брехати... Боже, я ніколи не думала, що він може так лютувати! Спочатку накричав на мене, навіть обізвав якимось не надто хорошим словом. Коли ж я не витримала і, розплакавшись, кинула трубку, він схаменувся і сам розридався. Благав, просив, канючив прощення, клявся, що таке більше не повториться. І я, знаєте, йому повірила... А чого б мені йому не вірити? Він мене не обманював зроду. Як і я його. Та й, зрештою, я ж його любила.

Після того ми бачилися з Олегом ще чимало разів. Наші розмови по телефону стали частішими і цікавішими. Ми обмінювались новинами і анекдотами, нишком сміялися над сусідами і говорили про життя... Іноді навіть намагалися філософствувати, хоча я й знала, що філософи з нас нікудишні. Але в тих розмовах не було нічого поганого. Нічого такого, про що я б не могла розповісти Ванічці. Якби він попросив, я б розповіла йому все. Та він не просив... І я навіть не знаю, добре це було чи погано.

Ми час від часу забігали одне до одного в гості. То на борщ, то на пироги, то книжками обмінятися... Одного разу він навіть вмовив мене залишитися на глінтвейн.

Ванічка знав про це. Як і про всі інші мої походеньки, разом взяті, ну і про кожну зокрема. Іноді вимагав деталей, іноді просто докірливо мовчав. Але він мене не засуджував. Просто просив бути обережною і благав, щоб я не забувала, як сильно він мене кохає...

Я й не забувала. Здається. Бо я вже, чесно кажучи, ні в чому не впевнена.

І Олег не забував. Він знав про Ванічку – і не тільки з моїх невпевнених жалоб. Ванічка якось говорив з ним про мене. Олег не хотів нам шкодити. І я йому вірила. Я тоді взагалі вірила всім. Навіть своєму серцю. А воно казало, що я люблю Ванічку.

Якось зимою, коли мої сусідки вкотре десь загуляли, ми з Олегом сиділи в мене в кімнаті і пили чай. Я тоді була дуже втомлена. Від теплого чаю почало хилити на сон. Я лежала на своєму ліжку, а поруч сидів Олег і бабрався в моєму волоссі. Не знаю, що він там вишукував, сподіваюсь, не бліх, але це було навдивовижу приємне відчуття. І я задрімала.

Прокинулась від того, що щось лоскотало мої щоки... Крізь напіврозплющені очі побачила зосереджене обличчя Олега, що схилилося наді мною в якійсь химерній задумі. Такого виразу я в нього ще не зустрічала. Напевно, приберігав його для якихось особливих випадків. Або просто думав, що його ніхто не бачить.

Та я бачила. Він, підозрюю, повірив, що я таки сплю... З мого волосся рука поволі перекочувала на брови. Тоді – на щоки і губи... Він не робив нічого поганого, просто легесенько водив пальцями по моїй шкірі. Вухо-щока-губи... потім знову – вухо-щока-губи... а тоді на якусь мить завагався і з губ перейшов на шию.

Що воно таке було, я навіть боялася собі подумати. Я то й не вірила, що це взагалі відбувається. Надто неправдоподібним воно мені здавалось. І – головне – я не могла зрозуміти, навіщо?

Та поки він водив пальцями по моїй шкірі і я намагалася знайти цьому всьому бодай якесь зрозуміле пояснення, моя уява викинула несподіваного коника... Я собі уявила... Чорт... Я навіть не знаю, як це краще сказати... Так-от, я собі уявила, що я цілую Ванічку, але то зовсім не Ванічка, а Олег. Ось він пильно дивиться на мене своїми темними очима. Ось нахиляється і легесенько доторкається губами... А потім... Я не скажу, що було потім, бо про таке в голос не говорять! І взагалі... Я ніколи не робитиму цього ні з ким, крім Ванічки, нехай навіть мені не надто подобається, як від нього тоді пахне.

Тієї ночі мені вперше снилося, як ми лежимо, обійнявшись. І якщо в моїй уяві Олег поводив себе так, як Ванічка, то уві сні він був зовсім іншим. Справжнім. Таким, яким, підозрюю, він має бути.

А потім був день народження Васі...

Та дівчинка була сестрою когось із його друзів. Вася – троюрідний брат Ванічки. У його батьків за містом велика двоповерхова дача. І саме там вирішили влаштувати вечірку.

Олег був з нами. Цей Вася, здається, доволі-таки близько дружив із Олегом. Навіть ближче, ніж з Ванічкою. Стосунки між Олегом і Ванічкою теж були доволі таки прохолодні. Неозброєним оком цього начебто й не помітиш, але я відчувала напругу, що висіла між ними ще з часів розмови в листопаді.

Дівчинка, про яку я вже згадувала, за столом затесалася між Олегом і якимось незнайомим рудим юнаком. У неї було довге чорне волосся і нахабні голодні очиці. Я б сказала, лисячі. Знаєте, хитрющі такі, ух! А ще на ній була обтягуюча чорна сукня, котра не надто страждала зайвою довжиною.

Дівчинка та мені не дуже сподобалась. З-під відвертого плаття, як я помітила, визирали доволі таки пристойні масивні литки. Не знаю, що у них там такого привабливого, але хлопці чомусь люблять, коли в дівчини, хай навіть такої, занадто багато оголеного тіла. Як та особа опинилася в обіймах Олега, я не пригадую. Пам’ятаю тільки, що спочатку вона смикала його за руку і щось торохтіла на вухо... А тоді я побачила, як вони цілуються...

Бідолашний Ванічка потім цілий вечір не міг зрозуміти, куди раптом подівся мій піднесений святковий настрій. І я, чесно кажучи, теж цього не розуміла... Ну нехай би, там, у чужому далекому місті, де зі знайомих і друзів у мене тільки Олег! Але тут, вдома, під крилом мого Ванічки! Ні, це вже переходило будь-які межі! Так же не можна, і я прекрасно це розуміла. Не можна ревнувати взагалі чужого мені хлопця! Але тим не менше... Здоровий глузд чомусь не бажав підключатися у мій протест... Натомість я розлючено зиркала у бік Олега і подумки обзивала його всіма найгіршими словами, які тільки знайшла у себе в голові...

Олег з тією дівчиною більше не зустрічався. Він тоді просто напився. Принаймні так мені сказав. Не знаю, було це правдою чи ні, але хто я, зрештою, така, щоби він переді мною ще й виправдовувався?

Тим не менше... Зима цього року було на диво лютою. Таких страшних морозів не пам’ятаю й досі. Стовпчик термометра, бувало, опускався майже до мінус тридцяти. І не тільки вночі. Але це не завадило нам бачитися ледь не щодня. Знову забігати в гості на борщ чи на каву. Привітати із черговим успішно складеним іспитом. А при нагоді – залюбки пограти в сніжки... І ця нагода випадала дедалі частіше...

А якось, перед поїздкою додому, ми дозволили собі випити по склянці вина...

Мене тоді знову трішки розморило... Ми ледь не спізнилися на потяг. Та коли нарешті опинилися у вагоні, я вирішила, що можу трішки розслабитись...

У вагоні було темно. Освітлення так і не з’явилось. Наше купе було посередині вагона. Сусіди – два дебелі товсті мужики – пиячили вкінці.

Було холодно. Не зважаючи на два светри, які я завбачливо натягнула на себе перед відправкою поїзда. Від алкоголю мене почало хилити на сон. І я задрімала, поклавши голову Олегові на коліна. І тут я відчула, як він знову водить рукою по моїй шкірі. Обличчя, вуха, губи, щоки, шия... Може, навіть трішечки нижче... Я боялася, що це мені не здалося. Бо я справді не знала, як мені тоді бути.

Олега це, схоже, не надто хвилювало. Він продовжував робити своє. Тоді я зробила вигляд, наче повертаюсь уві сні, і скотилася трохи набік. Вийшло так, що ми опинилися поруч. Тоді я його обняла. Теж начебто уві сні. І він обійняв мене у відповідь. Ще й досі пам’ятаю ті його теплі долоні на своїй спині...

А потім я зрозуміла, що так далі бути не може, і розплющила очі. І, знаєте, він анітрохи не здивувався. Узагалі... Не знітився, не почав уникати погляду, ні... Він просто поцікавився, чи мені не холодно. І коли я ствердно кивнула головою, мовчки встав і стягнув з полиці плед. А тоді закутав мене в нього і сам ліг поруч, обійнявши так, як і перед тим.

Я лежала. З розплющеними очима. Ледь затримавши дихання. Він спочатку теж мовчки тулився поруч, а тоді знову взявся гладити моє обличчя... Пам’ятаю, був якось один такий хвилюючий момент, коли я була впевнена, що він от-от мене поцілує. Як я схилилася над ним і довірливо потерлася губою об кутик його рота... Не знаю... Щось було у цьому таке зворушливе... Тим не менше... Цю ніч я не забуду ніколи.

А вранці мене зустрів Ванічка. Зняв із потяга і міцно поцілував.

Ми з Олегом зробили вигляд, що все так, як і раніше.

А після сесії ми напились...

Що ми тоді чудили, я не знаю. Пам’ятаю тільки якісь уривки. І обірвані слова із п’яних щирих розмов. Поцілунки були... Хоча й пригадується смутно. І вроді би нічого більше. Принаймні я щиро на це сподіваюсь.

Через тиждень ми зустрілися знову. Продовжували спілкуватися так, наче нічого цього й не було.

А якось ми разом дивилися фільм.

Без алкоголю. Жодної його крапельки.

І знову опинилися в обіймах одне одного...

І це продовжується й досі. Ми бачимося двічі-тричі на місяць, і половина наших зустрічей закінчується поцілунками. І я б навіть сказала, чимось трохи більшим. Але мені соромно про це говорити. Ми, звичайно, не дозволяємо собі нічого такого, як із Ванічкою... Тобто я йому не дозволяю. А хоча, ні... Він, здається, й не намагається нічого більше... То й добре. Бо я справді не знаю, що б робила, будь він настирливіший... Розум каже – опиралася б... Серце – мовчить.

Навіть зараз... З того часу, як він пішов, минуло дві години. Ми знову цілувались. Як дурні. Я не знаю, що на мене найшло, не розумію, що відбувається... І як бути з цим далі, теж не уявляю.

Чесно кажучи, я досі хочу вірити, що все ще люблю Ванічку. Бо він мене таки любить. І я знаю, що коли піду від нього, то завдам йому непоправного болю. І це буде перша смерть.

Та якщо я залишу все так, як є, якщо я продовжу всі ці зустрічі з Олегом і знову буду його обманювати, хто я, скажіть, після цього? Навіть того слова замало, яке колись кинув мені Ванічка, розсердившись! Я себе зненавиджу за таке! Я себе вже й зараз ненавиджу! Та тим не менше... Якщо так піде далі, моя душа умре між оцими метаннями туди-сюди, між постійними брехнями і зрадами... І це буде друга смерть.

Та якщо я наступного разу скажу Олегові «досить, не приходи до мене більше!», він не прийде. А знаєте, чому? Бо він досі боїться зруйнувати наші з Ванічкою стосунки. Як і я. Він каже, що таких, як Ванічка, по всьому світі можна перелічити на пальцях, а після того мовчки тягне до себе й цілує. Він каже, що колись за наші гріхи усі ми горітимемо в пеклі, та нехай, якщо це пекло буде зі мною... І ще й підсміюється з мене... А тоді знову заводить розмову про Ванічку. Як про одного зі своїх численних, малознайомих мені друзів.

Так-от, коли я скажу йому «ні», це буде третя смерть. Мене як особистості. З усіма надіями, бажаннями і сподіваннями. Третя – і остання.

Я оце вам розповідаю, а сама знову думаю про Олега. На столі досі стоїть чашка з охололим чаєм, який він так і не допив. Усе навколо мені нагадує про нього. Навіть запах. Я досі чую на собі його запах.

І губи. Такий рідний смак його губ. Зовсім не схожих на Ванічку.

А знаєте, я вже й не пригадую, коли останній раз плакала... Підозрюю, це було ще на похороні Ігоря... Тобто десь влітку. А сьогодні я хотіла поплакати. Після того, як Олег пішов. Просто сісти на ліжко, і поки нікого немає, досхочу наридатися в подушку. Та в мене нічого не вийшло. Взагалі. Жодної сльозинки! Камінь, а не дівка – кажуть мені вдома. І я б, може, навіть у це повірила. Коли б не діставала всіх своїм постійним ниттям.

Я збиралася закатати істерику. Розбити пару-трійку сусідських тарілок. Байдуже, що потім довелося б відкуповувати... Хіба мені вперше бити чужий посуд? Не навмисне, звичайно, як я планувала сьогодні, але все ж... Не знаю, чому, але коли до моїх рук потрапляє чужа тарілка, вона одразу ж розбивається... А моя й досі мирно припадає пилюкою на столі. Жива-здорова. З якого боку не подивись...

Ванічка дзвонив... Щось запитував про Олега. За щось навіть трохи образився. Я вже не пригадую, за що. Та й узагалі... Я всю розмову пам’ятаю доволі таки туманно. А все через той чортів алкоголь!

За вікном зараз періщить дощ. Я чую, як у стінах моєї кімнати завиває холодний вітер. Мені й самій трохи холодно. Нема Олега, щоб зігрів мене. І навіть Ванічки нема.

Я, здається, скоро з’їду з глузду. Чесно кажучи, мені не вперше.

Я вам розповідала, що в дитинстві лікувалась від переляку?