Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 19 страниц)

Туман ставав усе густішим. Ліхтарі тьмяно блимали в густій кіптяві імли. Вони обоє були вже геть п’яні, коли побачили вдалині якийсь розмитий силует, що швидко рухався між могилами. Андрій відчув, як у його грудях заворушився страх.

– Що за..?

– О боже, це знову він! Втікаймо! – закричала Кіра. Андрій не встиг спитати, хто такий «він», бо дівчина схопила його за руку і потягнула за собою. Вони побігли до виходу. Та густий туман, перемішаний з добрячою порцією алкоголю, зробив своє – вони заблукали.

– Твою ж мать! – процідив Андрій крізь зуби, побачивши перед собою триметрову ґратчасту огорожу.

А силует наближався.

Треба було щось робити... Бо вмирати від страху не хотілось.

Кіра закинула ногу на виступ між гратками огорожі. Андрій допоміг їй перебратися через гострі шпичаки, що стриміли на вершечку, ніби зуби якоїсь доісторичної тварини. Десь неподалік загавкав собака. Андрій почув за спиною чиїсь кроки і швидко-швидко видряпався нагору. Часу, щоб нормально спуститися, у нього не залишилось. Мусив стрибати.

У голові досі шуміло. Андрій сумнівався, що зможе нормально приземлитись. Кіра стояла внизу і підганяла його: «Ну швидше!». Собака валував уже під самісінькою огорожею. Кроки наближались, кров застигала у жилах. Серце, здавалось, от-от вискочить із грудей. Андрій міцно заплющив очі і пірнув у темряву, та тут же зачепився за щось рукавом.

А жахлива постать була вже поруч. Вона скажено тупотіла поміж могилами, розмахувала руками і голосно кашляла.

– Що, вже взагалі охрініли, недоростки малолітні?! Бухати приперлися, так? – горланила постать, прикрашаючи свої слова соковитою лайкою. Кіра смикнула Андрія за руку – і він нарешті вивільнився. Щоправда, лівий рукав його куртки залишився на огорожі.

– Наступного разу спущу на вас собак! – репетував сторож (як виявилось, це був звичайний цвинтарний сторож, якого вони – чи то лише він, Андрій? – сприйняли за потойбічну примару). Андрій з Кірою щодуху побігли малознайомими вулицями, не надто роззираючись навколо. Ними й досі керував страх.

Коли вони нарешті оговтались, Кіра сказала, що можна забігти в гості до Вінта. Як виявилось, Вінт жив на сусідній вулиці, у старому будинку, зведеному ще в позаминулому столітті. Через кілька хвилин Кіра вже стукала в його двері – звичайнісінькі чорні двері, оббиті дерматином, що різко контрастував із загальним виглядом споруди – величезної конструкції в якомусь фантастичному плетиві архітектурних стилів.

Вінт відчинив майже одразу. Це був високий, худорлявий блондин із хворобливо-блакитними сяючими очима. Давно не мита голова і кількаденна щетина робили його схожим на волоцюгу. Одяг Вінта – подерті штани і чорна бавовняна сорочка – був густо заляпаний фарбою.

Вінт був п’яненький. Перед їхнім приходом він устиг залити в себе майже літру домашнього вина. В його домі панував безлад, всюди валялись полотна й мольберти. Якісь недомальовані картини висіли на облуплених стінах замість шпалер, усі меблі були вкриті здоровенними плямами фарби і жиру. В будинку пахло вином, фарбами, ароматичними олійками і дешевим тютюном.

Вінт був радий гостям. Він звільнив для них здоровенний надувний матрац, що лежав на підлозі, присипаний жовтими газетами. Потім довго вовтузився на кухні, шукаючи чисті чашки. Чашок не було.

Кіра сказала, що Андрій – своя людина, і запропонувала пити з пляшки. Вінт не мав нічого проти і приволік з кухні трилітрову банку з вином. Андрій недовірливо понюхав рожеву рідину, та, не виявивши нічого підозрілого, припав до неї губами. Його мучила спрага.

Вінт увімкнув музику. Спочатку з динаміків полився старий добрий рок-н-рол, потім він змінився на якусь джазову композицію, котра в свою чергу плавно перетекла в індійські мантри.

Вони передавали по колу вино і говорили. Точніше, говорив Вінт, а Кіра й Андрій слухали. Андрій зауважив, що Вінтова манера говорити добряче нагадує Кірину. Той самий «чувак» (і байдуже, що їх двоє), те саме «знаєш», (точніше, «знаєте»), той самий легкий пафос моментами. Він навіть носом шморгав так само. Як там казала Кіра? Що вони – ніби секта? Так, секта щасливих людей. От тільки Вінт не змахував на щасливого. Хоча, можливо, Андрій помилявся.

«Чува-а-а-ак... Ой... У мене страшенно бурхлива уява! – м’яко сказав Вінт, стріляючи в Кіри цигарку. – Знаєте... Іноді вона повністю виходить з-під контролю і починає жити самостійним життям. Не знаю, чи це нормально, але мені подобається. Ще було б добре все це намалювати. Але, на жаль, мені рідко – гик! – вдається. Я можу хіба що мовчки спостерігати за всім в ролі звичайнісінького глядача. Та це ще не все... Я люблю бавитись експериментами з власною свідомістю і підсвідомістю... От, наприклад, пробую одночасно записати два тексти. Лівою, скажімо, пісню Pink Floyd, правою – вірш Єсеніна. І знаєте, що? У мене виходить!»

«Я часто задумуюсь...гик!... чи не є хибною думка про тривимірність нашого світу, – Вінт курив сигарету за сигаретою, вкотре відвойовував банку з вином, присмоктувався до неї губами і ліниво мружив очі під жваві ритми рок-н-ролу. – Іноді, коли вже засинаю, мені здається, що я переношуся в іншу реальність. Може, мені просто сниться, але... От скажіть, вам знайоме відчуття, коли маса усього тіла збігається в одну крихітну точку – скажімо, палець на руці? Знайоме, так? А в мене іноді виникає непереборне бажання його позбутися. Відрізати чи відірвати. Не буду вдаватися в подробиці. Але це дуже неприємно. Так, ніби тобі до руки прив’язали великий камінь і він тягне тебе на дно.»

«Знали би ви, як мене бісить, коли хтось скаржиться на життя. От все в нього є, а він, курва, кричить, що нещасний! Як так можна, коли маєш повноцінну сім’ю – живу, здорову (Вінт був сиротою)? Коли в тебе є затишний дім, а не якась порожня доісторична розвалюха з холодними стінами? Тільки не подумайте, що я заздрю... Просто не розумію. От я, наприклад, не скаржусь, бо маю прекрасних друзів, завдяки яким багато чого зрозумів у житті. Так-так, Кіро, ти одна з них, хоч і набагато молодша від мене. Та й чого скаржитись, коли моя голова набита ідеями, думками і припущеннями? Коли моє серце заповнене купою бажань і морем амбіцій? Коли мій мозок розривається від безлічі спогадів, які підтверджують, що я не просираю своє життя намарне, а живу, по-справжньому ЖИВУ!»

«Світ зійшов з розуму. Хочете – вірте, хочете, ні, ми живемо в епоху руйнації... Гик! Кажу вам, наше гниття почалось уже давно. А може, це зовсім не гниття, а просто якась інша форма існування, форма, що, звісно, несе у собі деструктивну силу, але що, як ця деструкція направлена виключно на наше мислення? Ви бачили, що зараз робиться? Ви зазирали в свої голови? Ми інстинктивно щось відчуваємо, правда? Але от що... Можливо, якісь зміни. Можливо, кінець чогось. Можливо, просто смерть. Ми всі відганяємо смерть від себе, навіть не підозрюючи, що вона уже давним-давно вгніздилася в нашому тілі. Але ми боїмося. Ми від чогось втікаємо. Ми розуміємо: щось наближається. Паніка народжується в наших душах, проростає з сумнівів... Ми розгублені. Ми втрачаємо себе. Ми відчуваємо, як холоне кров у жилах, як ворушиться волосся, як пришвидшується пульс. Ми піддаємо себе сумнівам, ми гниємо у сумнівах, ми лякаємось, ми просто хочемо врятуватись. А тоді до нас проходить прозріння – і ми перелякано ховаємося в тінь, відчуваючи, як невидимий голос в голові ущипливо запитує: «А що, коли завтра – все?»

Слова лилися з Війтового горла водоспадом. Кіра сказала, що він завжди багато говорить, коли вип’є. А оскільки Вінт пив постійно, то його рот не закривався навіть уві сні.

«Рано чи пізно я досягну того рівня, який...гик!... – його язик почав заплітатися. – ...який ви, смертні... гик!... називаєте божественним! Це і стане вершиною гармонії! Це стане моїм Олімпом! О-о-о! Мені... гик!... відкриються відповіді на всі запитання – і я – ви уявляєте, я!... гик!... стану частинкою найвищої досконалості! О-о-ох...»

Вінт обійняв напівпорожню банку з вином і замовк. Його голова безсило похилилася на груди – і він голосно захропів.

Кіра сказала, що на сьогодні Вінт уже втрачений, і запропонувала змиватися. Вони були занадто п’яні для того, щоб самостійно дістатися додому, тому піймали таксі. Виходячи з машини, Андрій спробував пригадати, коли це він устиг назвати таксистові свою адресу, та раптом зрозумів, що знаходиться в незнайомому районі. Він подумав, що це район, де живе Кіра, але дівчина смикнула його за рукав і сказала:

«Ти ж уяви собі, як зрадіє Вано!»

Андрій забув, хто в біса такий цей Вано. Чи то якийсь п’яниця, чи то наркоман. Андрій не зрозумів, чого Вано повинен зрадіти – до нього в квартиру приплетуться двоє обдовбаних ідіотів, по вуха в болоті, а один із них – ще й у порваній одежі.

Брудні, облізлі сходи вивели їх на п’ятий (чи, може, шостий) поверх – прямісінько до глухих дерматинових дверей, що свідчили про деяку бідність їхнього власника. На сходовому майданчику сильно смерділо сечею, як і в під’їзді, облюбованому поколіннями котів і бродяг. Кіра щосили затарабанила у двері (дзвінок був зламаний) і зарепетувала на все горло: «Вано! Відчиняй! Я знаю, що ти ще не спиш!»

І справді, через деякий час за дверима почулося шаркання ніг, далі якийсь грюкіт, потім – химерна басовита лайка (такої Андрій ще не чув), а тоді нарешті щось голосно клацнуло – і двері відчинив якийсь дивний мужик зі жвавими очима і сивим волоссям. Андрій здивувався, бо ще ніколи не бачив сорокалітніх мужиків, чия голова, здавалось, була повністю заснована павутинням.

Андрій чомусь подумав, що це батько загадкового Вано, і приготувався до нотацій. Ще б пак! Прийшли якісь двоє, брудні і п’яні, завалилися вночі до чужого будинку і ще й шумлять, як у себе вдома! Та тут сталося щось неймовірне – Кіра переступила поріг, поплескала мужика по плечу і сказала: «Хочеш ти цього чи ні, але сьогодні він ночує зі мною!»

І тицьнула пальцем на Андрія.

«Га?» – тупо перепитав Андрій, не знаючи, як на це реагувати. Він розривався між божевільною радістю (він спатиме з Кірою!), якимось непевними сумнівами (що, так одразу?!) і перетравлюванням запанібратської Кіриної поведінки, якою вона потішила цього дивного сивого мужика (чогось він був упевнений, що той зараз так само, як і він, згорає від несамовитої радості).

Та через кілька хвилин усе стало на свої місця. Сивий чоловік (ним виявився не хто інший, як Вано) доводився Кірі якимось родичем – чи то дядьком, чи то навіть батьком (Андрій пригадував, що Кіра не надто добре відгукувалась про свого татуся – бо той пішов від них, але що з ним було далі, вона так і не сказала). Але оскільки в дитинстві Кіра пережила сімейну драму, то його зовсім не здивувало її ставлення до гіпотетичного «предка» (а що (це був саме «предок», Андрій уже не сумнівався: типовий холостяк, той жив сам, у напіврозваленій квартирі на околиці міста; в його домі панував нечуваний безлад, а на столі валялась порожня пляшка з-під віскі).

«Ви спатимете ось тут (захаращена книгами малесенька темна кімната: книги скрізь – у шафі, на підлозі, на ліжку, під ліжком; добряча половина – якісь огризки, недоїдені часом; Андрій піднімає одну з них – «Міфи Давньої Греції», «Смерть та безсмертя Геракла»: Геракл ридає, обманутий дружиною; Геракл дереться на Ету, по дорозі вириваючи сосни; Геракл складає з них смертне ложе і благає, щоб його підпалили; Геракл горить, Геракл згорає, його тіло плавиться і корчиться в муках: Андрій виразно бачить, як чорніє обпечена шкіра; як тріскаються очні яблука, не в змозі витримати страшну температуру; як обвуглюються м’язи на колись могутніх героєвих руках; Андрій бачить усе це – і йому хочеться кричати, бо страх зненацька заповнює груди, немов дощова вода іржаву посудину, страх виривається з серця і заповзає у горло огидним, слизьким клубком; Андрій виривається з кімнати, не в силах впоратись із блювотними спазмами: «Туалет? Де у вас туалет?» – розмахує руками, очі вирячені – довго не витримає; бігти, бігти; он ті двері ліворуч – такі – відчиняє; його згинає навпіл над брудним, заляпаним унітазом; Андрій мовчки висить над бездонними каналізаційними глибинами, поки весь його сніданок і обід виривається на волю... Де ж ти, Геракле? Чого ти прийшов мені в голову? Чого я думаю про те, що тебе забрали на Олімп, але ти не помер... не помер... І про твого нещасного друга, Гіласа... божевільного утопленика з гнилою шкірою і порожніми очима – він обіймав тебе на згарищі, всім своїм мертвим, поблідлим серцем; він обіймав тебе, плакав і гриз землю зубами – він повстав із мертвих, щоб тебе врятувати, але спізнився – бо ти уже догорав...).»

«Ей, чувак, так діла не буде! – Кіра якусь секунду стовбичить у дверях, а тоді починає віддирати хлопця від унітазу; вона ледве стоїть на ногах; вона добряче п’яненька. – Чувак, ти що, травонувся? Вано, допоможи, бо я сама не впораюсь!»

Вони беруть Андрія попід руки і затягують в кімнату з книгами. Кіра недбало струшує книги з ліжка («Вибач, Вано, але це зараз важливіше!») – і на їх місці опиняється Андрій. Кіра каже йому: «Тобі треба поспати!». Вано мовчки розвертається і йде геть. У Вано короткі ноги. Вано ходить смішно, як пінгвін. Андрій відчуває, що шум у голові потрохи зменшується. Він піднімає голову і дивиться на Кіру. Кіра перевдягається. Чи то пак, роздягається. На ній лише стара розтягнена хлопчача футболка і білизна.

Андрій дивиться на неї – і розуміє, що ця картина чомусь його не зачіпає. Мабуть, справа у випитому алкоголі. Кіра щось шукає між старими книжками – і він помічає, що в неї дуже бліда шкіра. Цікаво, що буде, якщо заліпити їй ляпаса?

І він з усієї сили тріснув її по голій дупі.

З несподіванки Кіра перелякано підстрибнула: «Ти що, здурів?!», а тоді, отямившись, заїхала кулаком йому в ніс. Андрій упав на спину, а вона притиснула його руками до ліжка і суворо сказала протверезілим голосом:

– Запам’ятай, чувак: ніколи – ти чуєш мене? – ніколи більше не смій цього робити! Бо я зламаю тобі носа! – Її голос нагадував шелест осіннього листу.

– Я-а-а-у-ав... – це мало прозвучати як «я думав», але виявилось, що постраждав не тільки його ніс, але ще й язик: від удару Андрій випадково прикусив його, при чому значно сильніше, ніж ви можете собі уявити.

– Чого ти нявкаєш, ніби голодне кошеня? – Кіра продовжувала стовбичити над ним, мов якась химерна синьоголова статуя. Її очі горіли. В її слова повернувся пафос. – Запам’ятай, чувак: ти для мене – об’єкт дослідження. Просто об’єкт дослідження, зрозумів? Не будуй собі ілюзій і знайди нормальну діваху! Так, ти крутий тип, і якщо у мене раптом довго нікого не буде, то я обов’язково постукаю до тебе. Але, чесно кажучи, я дуже не хочу цього робити. Знаєш, чому? Бо через кілька тижнів ти мені набриднеш, і я втечу геть. Або я тобі набридну, як оця твоя істерична блондинка.

Вона на якусь мить зробила паузу, а тоді додала майже пошепки:

– От скажи, будь ласка, ти нормально відреагуєш, якщо я зненацька зникну на півтора місяця? Або одного разу нап’юся до стану овоча? Тобі ж таке навряд чи сподобається, правда? Правда? – вона свердлила його очима, пронизувала наскрізь, погрожувала от-от докопатися до серця і вийняти з нього душу. – Слухай мене уважно, чувак: якщо тобі дорогі твої нерви, знайди собі ще якусь Марту і розважайся з нею, скільки влізе! Ти мене зрозумів? Га? Ну відповідай же! Не глухий!

– О-у-ів, – проквакав Андрій, від болю заплющуючи очі.

– От і чудесно! – Кіра лукаво примружилась, а тоді нахилилась і співчутливо запитала: – Дуже болить?

– О-о-и! – це означало «трохи». Кіра побігла на кухню – шукати лід. Десь у коридорі Вано висловив невдоволення Кіриним виглядом – його дратувало, що вона «світить задом, ніби якась лярва». Кіра огризнулась і порадила Вано заткнутися, мотивуючи це тим, що в іншому випадку він може забути про ек-земп-ляр (вона зумисне проговорила це слово по складах, щоб насолодитися магічною владою, котра за лічені секунди приборкала нещасного п’яничку). Очевидно, цей таємничий екземпляр був дуже важливий для Вано, бо він не сказав жодного слова на свій захист.

Кіра повернулася з льодом у рушнику. Андріїв ніс розпух, крові майже не було, хоч і боліло добряче. Він запитально зиркнув на Кіру: невідомий екземпляр теж не давав йому спокою. Дівчина знизала плечима і сказала, що це якийсь старий примірник карельських міфів.

Вона вимкнула світло і залізла під ковдру.

– Май на увазі: хропітимеш – витурю з ліжка! А якщо надумаєш клеїтись – зламаю ніс! Я не жартую!

Вони лежали в пітьмі кімнати, та сон чомусь не йшов. Алкоголь потроху вивітрювався з голови, залишаючи по собі якийсь непевний гул і легку порожнечу. Цю порожнечу треба було заповнити. Можливо, словами.

За вікном пролітали поодинокі автомобілі. Бліді спалахи світла облизували стіни тонкими рухливими язиками. Десь дзижчала муха в кутку – несподіваний гість в цю пору року. В сусідній кімнаті голосно цокав настінний годинник.

– Хочеш, я розкажу тобі якусь безглузду історію? – сказала Кіра.

9

Одного разу я прокинулась і зрозуміла, що світ навколо мене перевернувся догори дриґом.

Я розплющила очі – і тут же вилаялась. Так, знаєш, дзвінко, зі смаком! І в цьому не було нічого дивного! Бо й справді...

Я лежала на холодній шорсткій підлозі (підлозі? ПІДЛОЗІ?!), витріщалася в стелю і розуміла, що вона до болю нагадує долівку моєї кімнати. Той же самий напівоблізлий килим, той же стіл з пошарпаним кріслом, те ж ліжко з пожмаканою постільною білизною і розкиданими на всі боки подушками. Навіть шафа в кутку – і та висіла догори ногами, небезпечно низько нахилившись над підлогою. Під шафою (на шафі?) самотньо стирчав обскубаний вазон. Особливо вражала люстра, що стирчала посередині, і двері, вершина яких (тобто поріг) упиралася в стелю.

Потім задзвонив будильник. Звуки линули звідкілясь згори (знизу), здається, десь із-над (під) ліжка. Проклинаючи все на світі, я зірвалась на ноги і застрибала по кімнаті, намагаючись дістати довбаний механізм. Ясна річ, нічого не вийшло. А тоді в коридорі почулися чиїсь кроки – і двері відчинились.

– Що це ти тут витворяєш? – сердито крикнула мама. – Що за грюкіт? Мирослав спати хоче! Він всю ніч...

Що робив Мирко всю ніч, я так і не дізналась, бо мамина промова обірвалась на півслові... Матінка зайшла-зависла-запливла в кімнату... І тут остовпіли ми обоє...

Я дивилась на неї знизу (згори), моя ж найдорожча зачудовано кліпала на мене зверху (знизу). Слова і докори застряли в її горлі, немов гаряча картоплина, в свою чергу як я продовжувала по-дурному стрибати по стелі (підлозі), намагаючись дотягнутися до клятого будильника.

– Як ти туди залізла?! – витиснула з себе мама.

– А ти?! – здивовано запитала я.

Вона підняла брови, схоже, все ще сподіваючись отримати раціональне пояснення того, що відбувається. Але, як ти вже зрозумів, на той час користі з мене було не більше, ніж з цапа молока.

З коридору долинуло шаркання ніг по підлозі – і в кімнату увійшов (заповз, заволочився) мій любий братик, розпатланий і трохи припухлий зі сну.

– Панянко, та ви скачете, як стадо слонів! – дорікнув він мені, широко позіхаючи. – Такий крутий сон снився... – Мирко розгублено зиркнув на маму, що дивилась кудись угору (вниз), тобто на мене, і теж підвів (опустив) погляд.

– Ого! – вигукнув він і захоплено свиснув. Його сонливість як рукою зняло. – Нічого собі!

З несподіванки брат перечепився об стілець і, щоб не впасти, схопився за дверцята шафи, та вони в ту ж мить відчинились – і звідти посипались... а ні, не посипались! – пови... пови... по-ви-лі-та-ли? (сказати «повивалювались» не повертається язик) усі мої лахи, котрі до того моменту загрозливо нависали над переповненими полицями. Я зачудовано дивилась на джинси, що різко шарпалися вгору і прилипали до стелі. Вслід за джинсами летіли й футболки. Улюблений светр приземлився прямісінько на руки Миркові. Довжелезні смугасті рукави піднялися дибом і плавно загойдалися в повітрі.

– Ох, ніфіга собі! – видала я і стріпнула головою, сподіваючись прогнати видіння. – Це ж треба, як мене накрило!

Я спробувала згадати, що могло викликати подібний ефект. Здається, вчорашній вечір обмежився тільки пігулкою проти головного болю і склянкою яблучного соку.

Подібні думки, схоже, навідались і до мого братика.

– Ти, мабуть, знову підсипала в суп своїх триклятих мухоморів? – підозріло зиркнув він на мене і нахмурив чоло. Мирко досі не міг забути, як одного разу я (випадково, звісно!) переплутала висушені сироїжки зі своїм запасом грибів, що валявся в торбині на одній поличці з приправами.

– Ти придурок! – огризнулась я.

– Зараза мала! Так і є! По очах бачу, що є! – не вгавав він, шкірячись. – Мамо, мамо, тепер ти розумієш, який це кайф, коли тебе накриває?

Мама обурено глянула на нього і щось прошепотіла самими лише губами. Якщо я добре почула, це було щось на кшталт «малолітні наркомани».

Вона, звичайно, помилилась, оскільки ні я, ні Мирко нічим подібним не страждали. Братові на той час пішов дев’ятнадцятий рік, мені ж було тільки п’ятнадцять. Нічого міцнішого за травку ми ще не пробували. І то... Мирка, наскільки пам’ятаю, не взяло ні крапельки, а от мене трішечки понесло... Мінімально, щоправда... Трохи, знаєш, пошкірилась, а тоді схом’ячила півхлібини і пішла спати. Тим-то й закінчилась наша з Мирком підліткова наркоманія.

Бабусині практики навряд чи варто сюди враховувати. Те, що від них іноді конкретно гребло, заперечувати не буду... Але... Ну сам розумієш... Це ж бабуся.

Висіти догори ногами, коли насправді ти – зовсім не догори ногами, це дивно. По-перше, не вистачає фантастичних відчуттів, які, здавалося б, мали накрити тебе з головою. По-друге, це виглядає доволі таки абсурдно. Бо я перестала чекати на чудо, а воно все-таки прийшло. Нехай грубувате і доволі приземлене, та все ж...

Так, моє чудо було приземленим. Як парадоксально це не звучить. Хтось – я чи мої родичі – опинилися в іншому світі, десь у фантастичному вимірі реальності-під-стелею, тоді як інші залишились по цей бік задзеркалля. Знаєш, я завжди любила «Алісу...». Але ніколи не думала, що зможу бодай на мить відчути себе в її шкурі.

Я нарешті примирилася з думкою, що це не світ перевернувся, а все-таки я, особливо коли побачила, як маневрують по кімнаті мої лахи. Не на жарт цікавило, що буде, коли вийду на вулицю? Невже я справді ризикую упасти в небо? Я мимоволі всміхнулась... Це ж треба, яка гірка іронія! Бо завжди висміювала наївних пустоголових дівчаток, що фанатіли від подібних метафор, обписуючи слізливими рядками гори товстелезних зошитів. Упасти в небо – яке безглуздя! Де вони таке бачили? Дурні новоспечені поетки! Краще б спочатку грамотно писати навчились, а вже потім виводили оди своїм недоробленим коханцям, що курили десь за гаражами і глушили прямо з горлечка смердючий протухлий самогон.

О, так! Злий, самозакоханий цинік-недолюд жив у мені завжди. Його не витруїли ні мамині повчання, ні мої друзі, ні навіть бабуся зі своїм безкінечним альтруїзмом. Не витруїв це і мій геніальний братик, який, відколи я себе пам’ятаю, завжди намагався вклепати у мою голову трохи хімічно-фізичних законів. Він знав, що мене ніколи не цікавили жодні закони, та йому було начхати. Як і мені. Як не крути, в нас текла одна кров... Ми були ще геть малі і тому, напевно, дурні до неможливості. Зараз, чесно кажучи, ми навряд чи сильно порозумнішали, але яка різниця... Ми подорослішали. Ненабагато. Всього-на-всього на якихось нещасних три роки, але все ж... Ми багато що зрозуміли за цей час. Як минали наші дні? Це неважливо. Я тобі розкажу, але трохи пізніше. Просто май крапельку терпіння.

А у нас терпіння не було, знаєш... Ми хотіли все – і одразу. І ми це отримували. Ми звикли до того, що мрії здійснюються. Напевно, тому, що ми все-таки навчилися мріяти.

Ми – це були ми. Двоє унікалів-ідіотів, котрі реготали з усього і всіх. Нам не треба було шукати причин, щоб розсміятися, причини падали нам на голову постійно, відколи ми себе пам’ятали. У цих причин було непропорційне тіло і перекошене гримасою обличчя, та вони вмудрялися так нас потішити, що від сміху здригалось повітря. Їх не бачив ніхто, крім нас, і я не знаю, в чому була справа: чи то в людській сліпоті, чи, то, може, в нашій дурості. Ми постійно реготали, як обкурені. До всього іншого нам не було жодного діла.

Ми часто втікали. Неважливо, куди і звідки, але нас не могли втримати ні школа, ні універ, ні мама, ні вчителі, ні дім, ні місто, ні навіть реальність. Якщо нам хотілося щось змінити, ми просто бігли на вокзал і з криком «Ледь не спізнилися! А наші місця – в наступному вагоні!» влітали у тамбур потяга, що вже рушав, і, незважаючи на ошелешені очі провідника, пробігали по всьому вагону і ховалися в наступному. А там, коли надходив час перевіряти квитки, знову пускалася в плавання – і так тривало до тих пір, поки небезпека бути впійманими і випханими з поїзда на першій-ліпшій станції не залишалась позаду. Тоді ми знову вирушали у мандри між вагонами – аж поки не опинялися поруч з голодними до базікання бабусями чи сивим, як голубінка, останнім представником царського роду (і психи траплялися, що вже тут таїти). Ми залазили до них на полицю, люб’язно базікали про все на світі, смакували їхні обіди, які запивали найсмачнішим у світі дорожнім чаєм (от знаєш, є щось особливе у чаї, який подають в поїзді!), а вони, в свою чергу, замріяно похитували головами у такт нашим розмовам і важко зітхали. Більшість із них не на жарт сумувала за своєю молодістю. І мені, чесно кажучи, було щиро їх жаль. Напевно, саме тоді я вирішила, що обов’язково помру молодою.

Вони говорили. Багато говорили. Виявляється, вони знали чимало фантастичних історій, які можна було слухати з відкритими ротами. Вони, як і ми, колись були вільними. Але для нас завжди було загадкою, чому вони втратили свою свободу. Одного разу ми навіть наважились про це спитати. Але відповіді так і не отримали. Чи то, може, тому, що нас банально не зрозуміли... А чи тому, Що не схотіли розуміти.

Як би там не було, ми їх любили. А вони – нас. По-доброму так, по-батьківськи. Як ти вже міг зрозуміти, ми з Мирком виросли без батька. Ми виросли без батька і, незважаючи на увесь свій цинікоегоїзм, завжди потай мріяли, що одного разу він прийде – і залишиться з нами назавжди. Мрія так і не здійснилась. І, знаєш, це, напевно, була єдина мрія, якій ніколи не судилося здійснитися.

Іноді з нами їхали романтики, в яких, незважаючи на пристойний вік, у венах ще й досі бунтувала молодеча кров. Я говорю не про нещасних, збілованих алкоголіків, чиєю єдиною розрадою була тільки пляшка, яку вони люб’язно пропонували і нам. Знаєш, від таких ми втікали куди подалі. І робили це не тому, що гидували їх компанією, зовсім не тому, ні. Нам просто було занадто важко витримувати увесь біль, що лягав на наші плечі разом із їхніми втомленими від життя словами. Ми не хотіли його витримувати. Та й навряд чи могли. Занадто малі й дурні, ми просто хотіли сміятися. І сміялися. Ми з братом хапалися за руки – і зі сміхом бігли поміж вагонами у пошуках таких же придурків, як і ми самі.

Придурки виловлювали нас у темних коридорах (не плутай зі старими збоченцями!) і частували цигарками, а іноді – і пляшкою старого розкішного вина. Вони слухали наші історії – і милувалися нами. Деякі казали, що таким, як ми, під силу змінити світ. І, знаєш, ми їм вірили. Не тому, що мали гіперроздуте «его». А тому, що хотіли вірити...

Придурки зазвичай їхали в нікуди. Принаймні, так вони нам говорили. Я впевнена, що більшість добряче прибріхувала, але, тим не менше, ніколи не намагалась вивести їх на чисту воду. Вони подобались мені саме такими – трохи дивними, злегка розгубленими, моментами – добряче таки збитими з пантелику нашими репліками. Вони явно щось шукали. Як і ми. І перед тим, як їх покинути, ми завжди бажали їм удачі. І щиро сподівались, що вони її таки знаходили.

Придурки по ночах вилазили зі своїх купе і шастали коридорами, як сновиди. Їм було добре в тамбурній прохолоді. Як і ми, вони часто забирались поближче до вікон і вистромлювали голови у напрямку до неба. Так ми і знайомились – у вікнах.

Ми їх любили, а вони любили нас. На місці батька я б, напевно, уже давно згоріла від заздрості. Бо це їм, а не йому, ми розповідали про свою долю. Це їх, а не його, ми намагались переконати, який же прекрасний цей світ! Це з ними, а не з ним, ми пили найкращий у світі дорожній чай (та й не тільки чай!), викурювали одну на трьох цигарку, а потім вислуховували лекції про її шкідливість. Це з ними, а не з ним, ми були щасливі.

Ще, звичайно, була школа, а потім, згодом – університет, в якому навчався Мирко. Як-не-як, обидва навчальні заклади неабияк трусились над моїм старшим братом і заплющували очі на безконечні прогули і відверто хуліганські витівки. Мирко був справжнім генієм, тому школі й університету було вигідно, щоб його ім’я красувалось у їхніх списках. Щодо мене, то я просто користувалась популярністю і славетним ім’ям мого фантастично розумного брата. Деякі вчителі, щоправда, вбачали майбутнє світило науки і в мені, але далі міських олімпіад з математики я так і не пішла.

Я вже згадувала, що наша бабуся – знахарка, і що саме на мене звалилась уся та добряча порція її знань та умінь. Мирко, звичайно, презирливо фиркав і називав це єрессю та «новоспеченою схоластикою», але я знала, що насправді він так не думає. Просто він досі ображався на бабусю за те, що вона вирішила посвятити у свої таємниці не його, а мене. А ще він, як я вже згадувала, досі сердився через якісь дурнуваті мухомори. Мирко підозрював, що ці мухомори опинилися в його супі не так уже й випадково. І, знаєш, не помилявся. Бачиш, я завжди могла помститися братові за його хімічно-фізичне занудство. І я мстила йому. Мстила вишукано й зі смаком (ха-ха, оце ж придумала: ви-шу-ка-но-й-зі-сма-ком... аж самій смішно стало, справді).

І ось цей мій геніальний братик зараз зачудовано зиркав на мене згори (знизу...насправді все-таки знизу), по-діловому схрестивши руки на грудях.

– Цікаво, якщо тебе випустити надвір, ти полетиш у космос – чи нарешті нарозумишся і впадеш? – насмішкувато поцікавився Мирко, озвучуючи мої недавні переживання. – Давай я припну тебе до ліжка мотузкою і випущу у вікно, гаразд?

– Іди в дупу! – гаркнула я і побачила, як мама докірливо похитала головою.

– Ти не розумієш! Кіро! Це ж не для мене... Це виключно в інтересах науки! Ти що, не шариш, що стала прикладом дуже рідкісного і унікального явища, яке... яке... а в тім, неважливо... Я ще розберуся, в чому його суть!