Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 19 страниц)

Одразу ж за спалахом повітря сколихнули пекельні удари грому. Здавалося, сотня величезних гармат викотилася на небо і з несамовитим фанатизмом узялася обстрілювати землю. Раз, другий, третій... Нестерпна канонада гуркотіла над головою, погрожуючи закидати його гігантськими ядрами. Що служило замість них, Андрій навіть боявся уявити.

А тоді із півдня насунула чорна хмара і затулила собою півнеба.

І півземлі.

Це сталося несподівано, за лічені секунди. Божевільний гуркіт раптом Обірвався, наче небесний ворог зібрався оголосити перемир’я. Та тільки це було ілюзією, бо блискавки продовжували шматувати небо, освітлюючи спалахами холодну, спустошену рівнину. Зате з півдня стрімко наближалася величезна, вируюча маса глухого, як ніч, туману. Андрій стояв Дивився, як вона пливе над землею, ковтаючи все, що зустрінеться на шляху: облізлий валун, покручене вітрами старе, засохле дерево, спалений блискавкою спорохнявілий кущ... Вона летіла над світом, мов гігантська подоба роздутої змії, і жерла все, що мало необачність заплутатися між її неіснуючими губами.

Першою його думкою було втікати. Бігти на північ, поки вистачить сил. Невідомо, що трапилося б, пірни він поміж ті неспокійні, вируючі чорні клубки... Навіть думка про це викликала несамовитий жах.

І він справді кинувся бігти. От тільки ноги раптом налилися чавунною важкістю і немов приросли до землі. На якусь мить Андрієві здалося, що його вже поглинув туман. Він міцно заплющив очі, в глибині душі наївно сподіваючись, що таким чином заховається від невідомого ворога. Але туман продовжував вирувати за спиною, насуваючись стіною крижаної тиші. Андрій вирішив, що, певно, перетворюється на дерево. Він зиркнув на свої ноги, очікуючи побачити, як вони поволі дерев’яніють, пускаючи корені і обростаючи корою. Та замість того вихопив поглядом тільки завеликі на два розміри кросівки, що з білих перетворилися на сірі. Треба буде помити, мелькнуло в голові.

І тоді з його губ вирвався стогін. Точніше, він уявив, як з його губ виривається стогін. Та тільки в цьому місці це й так не мало значення. Реальність і вигадка зливались в одне, не залишаючи між собою жодних хистких кордонів. Те, що відбувалося, і те, про що він думав, стало одним цілим.

Тим не менше, стогін цей був криком відчаю. Страхом бути поглиненим хмарою страшного туману. Андрій чекав, коли згустки пітьми нарешті заполонять його очі, та цього так і не сталося. Він зважився оглянутись назад – і побачив, що жахлива хмара зупинилась.

Переконавшись, що вона не збирається знову повзти, Андрій розвернувся і зробив кілька невпевнених кроків у бік небезпеки. Половина гігантського світила, не затулена моторошною чорною завісою, продовжувала щедро поливати рівнину отруєним рожевим молоком. Молоком із домішками крові. Тільки от чиєї?

Він підійшов до хмари майже впритул. Що воно таке, сказати було важко. Нагадувало клубки якихось чорних випарів, що вирували й тремтіли, поглинаючи бліде місячне сяйво. Край хмари відсвічував блакитним. Наче підпалений блискавкою. То тут, то там слабкі спалахи пірнали у темряву і, ледь освітивши її хворобливим, невпевненим сяйвом, згасали.

Йому раптом нестерпно захотілося додому. Просто ввірватися в кімнату і завалитися на ліжко, не скидаючи кросівок. І хай потім влетить від мами за те, що наслідив по всій квартирі, він усе одно буде щасливий. Бо це буде його дім, його ліжко, його кімната – усе таке до болю звичне і просте. Без слимаків-кровопивць і скажених блискавок, без танцюючих тіней і голодних вируючих хмар. Це буде його реальність. Нехай іноді занадто нудна і сіра, але принаймні стабільна і зрозуміла. Без всіляких дурних несподіванок. Без галюцинацій та іншої хворобливої маячні. Навіть, напевно, без кислуватого присмаку вина. Так, справді, він більше не вип’є жодної краплі...

Та ці породження уяви не стали дійсністю... Він продовжував самотою стояти на голій рівнині і спостерігати, як пульсує туман.

Усередині хмари щось відбувалося. Вона знову почала ворушитися і тремтіти. Раптом з одного боку з неї вистромилось велетенське чорне щупальце і потяглося вперед... А за ним друге, третє... Одне за одним, вони виповзали з її глибин і лізли кудись між валуни, подалі від цієї живої пітьми. Андрій побачив, як одне зі щупалець відірвалося від хмари і збіглося до купи, формуючи новий клубок туману. Ба ні, той клубок потім почав рости, роздуватися і перетворився на овал... Та на цьому метаморфози не закінчилися. Туман продовжував пульсувати і хвилюватися, змінюючи форму, аж поки із неї не викристалізувалося те, що до болю нагадувало людський силует.

Решту чорних щупалець теж відірвалися від «матінки» і розбрелись по полю, продовжуючи переродження. Одне із них повільно поповзло (пішло? полетіло?) до Андрія... Коли воно було вже десь на відстані витягнутої руки, над головою знову спалахнула блискавка, і побачене змусило Андрія затруситися від страху...

Постать справді була людська. Холодна і безтілесна, вона дивилась на Андрія безоднями порожніх очниць і беззвучно кричала голодною вирвою рота... Вона простягнула до нього руки, і у ніс раптом вдарив нестерпно сильний, огидний запах слизького намулу...

Та найгіршим було далеко не це. У рисах її чорного, тремтячого обличчя Андрій упізнав себе.

«Що ти таке?» – тільки устиг подумати, відчуваючи, як гойднулася під ногами земля. Запах намулу продовжував сильнішати, заповзаючи в розум разом зі шматками отруйного туману. Повітря кудись поділося, задушлива спека стиснула горло гарячими, сухими руками... Знову з’явилося нестерпне бажання пити. Він дивився на чорну постать і благав води, а вона шкірилась до нього кривою гримасою, простягаючи свої мертві, безтілесні руки...

– Води... Один ковточок...

– Буде тобі вода, – голос, схожий на шелест. Ні, це не слова породженого туманом... Це дзвінок із глибин свідомості...

– Буде.. – голос гучнішає.

– ...тільки скажи, що з тобою трапилось! Тобі погано?

Голос на мить замовкає. Андрій раптом усвідомлює, що голос цей – жіночий. Дивно як для його свідомості... М’який і лагідний і до болю знайомий. Невже вона так часто з ним розмовляє? Чому ж він переконаний, що сьогодні це сталося вперше?

Десь далеко на задньому плані грає музика. Свідомість вирішила його заколисати?

Чорна постать із туману кладе руки йому на плечі і присідає поруч.

– Сонце, ти мене трохи налякав...

Сонце? Що за телячі ніжності в цієї незрозумілої істоти? Невже плетиво дурнуватих людських стосунків докотилося вже й до пекла?

Потвора нахиляється й видихає йому в обличчя млосну суміш цигаркового диму й аромату цитрусових. А тоді легенько торкається лоба гарячими, вологими губами.

А він-то думав, вони безтілесні...

– Андрійчику, будь ласка, розплющ очі, – у знайомому голосі з’являються розпачливі нотки. Із клубка туману відривається ще одна постать, підходить до них і сідає поруч.

– Отямся, старий, – озивається вона злегка хриплуватим басом Сашка.

Сашка? Маркевича?

– У нього температура, – озивається свідомість. Чому вона обрала собі голос Марти?

Марти?

– Марта? Сашко? Ви? – він розплющує очі і пильно вдивляється в темряву.

– А хто ж іще? – сміється одна з постатей. Андрій не бачить її обличчя, бо перед очима кружляють якісь кольорові світляні плями.

– Гроза вже закінчилась? А туман? Він розсіявся?

– Який туман? Ти про що? – голос Сашка наповнюється нотками здивування.

Андрій збентежено прикушує губу. До нього нарешті доходить, що ляпнув дурницю.

– Чого ти дивуєшся, в нього жар, – каже Марта Сашкові, тулячи долоню до спітнілого Андрієвого лоба. У неї ніжні пальці, такі приємні на дотик. Від Марти віє прохолодою і спокоєм.

– Не було ніякої грози, просто хтось неподалік запускав феєрверки, – шепоче вона, повертаючись до Андрія. – Тобі вже краще?

– Так... Я забагато випив, – хрипло витиснув з себе Андрій, відчуваючи, як нестерпно палає горло. – Сподіваюсь, ви не будете проти, якщо я відлучуся на кілька хвилин.

– Я з тобою...

Марта хотіла встати, та він стримав її владним порухом руки.

– Вибач, мені треба...е-е...сходити до вітру, – пробурмотів Андрій. І, похитуючись, поволі побрів у кущі.

Він збрехав. Насправді йому просто хотілося побути на самоті. Зачерпнути долонею холодної річкової води і промочити горло. І чхати він хотів на всілякі кишкові палички та інші напасті, новинами про які їх так щедро частують з екрана телевізора. Ну подумаєш, захворіє – то й захворіє. Хіба вперше труїти себе всілякою гидотою?

Він опустився на коліна і припав губами до річки.

Чорт... Чому йому так погано? Важкий клубок, що досі мирно дрімав у шлунку, прокинувся і тепер небезпечно підступав до горла. Виною тому, напевно, було вино. Або шашлики. Хтозна, з чого вони зроблені. А раптом завтрашній день розпочнеться з того, що в місцевих новинах на всі лади лаятимуть Черговий супермаркет, що попався на поставках неякісного товару і цим самим змусив компанію підлітків зустрічати світанок у стінах лікарні з діагнозом якоїсь там гострої вірусної фігні?

Бідна Марта! Йому стає жаль її. Вона так плекала надії на стосунки з Андрієм! А що він зробив у відповідь? Напився, як свиня. Прямісінько на її день народження! Зіпсував веселу дискотеку на природі, яка могла закінчитись доволі таки гаряче. Коли його почало нудити, він просто сів на мокру траву, прямо посеред танцю. Нічого не пояснивши, не сказавши жодного слова. Він сидів на траві, блідий і спітнілий, морозив дурню і морочився з безглуздими галюцинаціями. А вона ж, бідна, не розуміла навіть, що відбувається! Цікаво, що вона подумала? Біла гарячка? Чи навіть наркотики? Чувак явно під кайфом... Говорить з невидимими людьми, про грози та чорні тумани, смикається, кричить... Нормальній дівчині цього вистачить по самі вуха. І все. Вважай, він сам поставив хрест на майбутніх стосунках. Дивно, що Марта після цього ще знайшла у собі сили морочитися з його нездоровими химерами, поривалась допомогти, захистити. Що ж, Марто, мужності тобі не позичати! Шкода тільки, нікому її оцінити.

Клубок нарешті підкочується до самого горла. Андрій жадібно п’є холодну, трохи гіркувату воду в надії, що той незабаром відступить кудись углиб шлунку. Тіло знову кидає в холодний піт. Схоже, він таки справді отруївся.

Андрій долонею зачерпує воду і омиває руки, шию, обличчя. Вода холодна й терпка, від неї стає трохи легше. Великі сріблясті краплі скочуються шкірою донизу, падають на плечі, залазять під футболку. Дихання трохи вирівнюється і нудота нарешті відступає.

Андрій продовжує сидіти на березі, обхопивши руками похилену голову. Вітер шелестить у листі дерев, заспокійливо впливаючи на перевтомлений мозок. Ненав’язливим плюскотом ударяються хвилі об берег . Повіки важчають, голова невпинно хилиться додолу. Хочеться спати. Тільки не зараз... Не тут...

Крізь заплющені повіки раптом проривається слабке блакитне світло. Спалахує на мить – і відразу згасає. Десь далеко лунає гуркіт. Певно, хтось знову запустив феєрверки. Зараз би додому, та під теплу ковдру...

З-за куща лунає тихий сплеск. Мабуть, риба скидається. Бабця казала, то на дощ. Або хтось із хлопців прокрався слідом і вирішив полякати його, запустивши у воду чергу пласких камінців.

Плюскіт повторюється. Схоже, хлопці сьогодні доволі таки активні.

Уже на грані між сном і дійсністю Андрій раптом згадує, що так і не помив кросівки. А вони ж геть чисто вкриті товстим шаром попелу! Мама вб’є, коли побачить, у що перетворився її останній подарунок. Так, справді... Не можна спати... Треба прокидатися... Так... Ой, а не хочеться ж то як!.. Тільки б лежати й потягуватись, наче бабин старий облізлий кіт. І вже навіть без різниці, де. Можна навіть тут, на болоті. Тільки б хто-небудь приніс із машини його спортивну куртку. Вона тепла, м’яка. Нічим не гірше ковдри. Можливо, Марта здогадається це зробити. Вона, здається, зовсім не гнівається на нього за його витівку. Та й справді, чого б їй гніватись? Хіба він винен, що на нього накинулись безокі потвори? Він не просив їх цього робити. Не запрошував на свято. Певно, Марта сама їх запросила. А тоді підмовила трохи його полякати. А що, чим погана розвага? Поки бідолашний Андрійко труситься в полоні жахливих галюцинацій, турботлива і ніжна Марта без найменшого страху бере його під свою опіку. І – все, пастка спрацювала! Тепер він мусить бути довіку вдячний їй за це. Так-так, він, здається, десь чув, що дівчата люблять, коли хлопці відчувають перед ними провину...

Блакитне світло спалахує ще раз. Цього разу – значно яскравіше. Його супроводжує доволі таки пристойний гуркіт. Знову спалах. Гуркіт наростає і перетворюється в гарматний постріл. Стріляють над річкою. На іншому березі. Чесне слово, дістали вже зі своїми довбаними феєрверками! Їхали б краще додому, поки він разом з хлопцями не віддубасив там усіх!

Андрій ледь-ледь розплющує очі і легенько прикушує губу. Звідки в нього цей спалах агресії? В роті відчувається слабенький присмак крові. Певно, знову відкрилася ранка на щоці. Пагубна все-таки звичка – розгризати риб’ячі кістки. Якщо добре постаратись, можна розпанахати увесь рот.

Руки й ноги налиті свинцем. Правий бік повністю затерпнув. Ну ще би, так незручно вкластися! Щось муляє під ребром. Андрій пірнає рукою під футболку і виймає звідти шматочок колючої вільшаної кори. Треба повертатися до друзів. А то, певно, хвилюватися почали, де ж він пропав...

Андрій востаннє нахиляється до річки і припадає губами до води. Праворуч, за кущем, знову скидається риба. Судячи зі звуку, чималенька. Може, який-небудь розгодований окунь чи короп. Треба буде якось завітати сюди з батьком, прихопивши з собою вудочки...

Спалах. Краєчком ока Андрій помічає, що джерело періодичного сяйва ховається десь за деревами. Точніше, між ними. Звучить віддалений гуркіт. Дивний якийсь, чесно кажучи. Якщо це гримить феєрверк, то він пінгвін. Або просто телепень, який нічого не тямить в новинках піротехніки.

Спалах повторюється. І, побий його грім (чорт, як тематично!), якщо це справді феєрверк! Як би там не було, наближення грози він все-таки ще здатний розрізнити!

Треба сказати людям, щоб збирали речі і моталися додому. Кому захочеться мокнути під холодною осінньою зливою?

Андрій намагається піднятись, та в нього нічого не виходить – він тут же падає на траву. Знову плюскіт. Що це в біса за риба така?

У ніс раптом прокрадається вже знайомий терпкий запах гнилого намулу...

Чорт... Невже знову?

Андрій різко схоплюється на ноги і озирається довкола...

І правильно робить. Бо інакше б, напевно, сильно про це пошкодував...

А хоча... Важко сказати, що було би насправді. Тому що він шкодує вже зараз. Шкодує через те, що оглянувся. Шкодує, що не повернувся вчасно до вогнища. Шкодує, що взагалі відходив від нього бодай на крок.

А все тому, що кошмар продовжується. Та й зрештою... Хто казав, що він узагалі припинявся?

Ліс навколо знову зачаровано принишк. Ніде не шелесне листочок, не трісне галузочка. Небо погрозливо низько нависає над землею під товщею хмар. Течія на річці завмирає, зупиняється, зникають дрібненькі хвильки – і вся поверхня води перетворюється на чорне дзеркало, заповнене густою, тягучою, маслянистою рідиною, так схожою на нафту.

Запах намулу міцнішає. Несподівано до горла знову підступає клубок важкої, млосної нудоти. Гострий біль зненацька прорізує шлунок, і Андрій, мов підкошений, падає на землю. Тіло його корчиться, ноги й руки викручують судоми, по жилах пробігає щось схоже на потужний потік електричного струму. Нутрощі не витримують – і тут же вивергають із себе все, що він їв на сніданок, обід і вечерю. Шалено паморочиться голова...

Андрій лежить на землі, заплющивши очі. Він чекає, коли його шлунок нарешті вгамується. Та полегшення так і не наступає. Крізь біль до його свідомості долинає сигнал тривоги. Не варто так довго лежати на сирій землі, бо можна простудити нирки. А хоча ні. Він просто себе заспокоює... На превеликий жаль... На жаль...

Він знає, в чому діло. Підсвідомо. На рівні всіляких інстинктів і тому подібної дурні. Він уже стикався з цим якось. І може, навіть не раз... Він уже стикався з тим, що називають відчуттям абсолютного...

(жаху).

Так, жаху. Невидимий голос, що досі жив своїм життям, налякано стихає, вражений раптовою мовчанкою підсвідомості...

Усе навколо стихає... Залишається тільки первісна тиша... Тиша, що народилася на самому початку світу. Коли ще не було нічого...

Тиша, що віщує бурю.

І буря прийшла. Налетіла зненацька, як завше. Обдала серце хвилею крижаного страху перед розумінням того, що чекає на нього у чорних, тягучих водах.

Десь далеко лунає музика. Ледь чутний передзвін дзвіночків то наростає, то знову падає на річкове дно. Більше ніяких звуків. Хоч, напевно, ці дзвіночки обов’язково повинні супроводжуватись якимись ударними. Або легким плачем скрипки. Дивна музика, як не крути. Навряд чи хтось із його компанії слухає щось подібне. Хіба що зеленокоса Аліна... Вона наче не від світу сього. Від таких, як Аліна, можна чекати чого завгодно.

До передзвонів музики додається легесенький плюскіт... Знову й знову... З кожним разом він лунає все ближче до берега... Все ближче до скорченого від болю беззахисного Андрієвого тіла... Щось наближається до нього із чорних глибин. Йому не хочеться думати, що саме. Він і так знає відповідь.

Хочеться заплющити очі... Стулити їх навіки, щоб не бачити цих білих, холодних тонких рук. Бо це вони ховаються у чорній водяній товщі. Це вони повернулися зі світу мертвих, щоб забрати його з собою.

Андрію, ти передивився дурнуватих фільмів! Начитався всіляких моторошних книжок! Нема ніяких рук, вгамуйся! Чого ти ведешся на такі дешеві трюки? Все гаразду чуєш? Перестань боятися! Кому кажу у перестань!

О, здоровий глузд... Губи Андрія розпливаються у моторошній усмішці, що більше нагадує криву гримасу. Я чекав на тебе... Спасибі, що не забув про мене, брате... Спасибі, що не забув...

Плюскіт наближається... Варто тільки розплющити очі – й можна побачити, як на чорній, густій поверхні колами розповзаються моторошні, холодні хвилі...

Вони вже тут, зовсім поруч... Хіба не чуєш, як розступається вода? Навіть музика вмовкла. Чекає. Знаєш, музика також боїться. Не тільки люди відчувають страх...

Прокинься, йолопе! Нирки собі простудиш! Мерці мерцями, але нові органи на вулиці не валяються!

Нащо мені здорові нирки? Все одно я й так скоро опинюся на річковому дні... Яка різниця рибам, чим ласувати? Вони навряд чи помітять відмінність.... А в тім... Сумніваюся, що тут узагалі водяться риби...

Ти диви, що вигадав! На дно йому захотілося! А про батьків подумав, га? Про бабцю, що жде не дождеться свого онука... Та навіть про старого Мурчика... А Марта? Невже ти хочеш, щоб вона до кінця життя почувала себе винною у твоїй смерті?

Ні, не хочу... Я хочу додому... Але... я тут ні при чому. Я слабкий і хворий... У мене зовсім немає сил. Я не зможу втекти...

Втекти? Від кого?

Від...від...

Плюскіт. Під самісіньким вухом.

Знаєш, я саме так уявляв собі смерть нещасного Гіласа. Пам’ятаєш, був такий друг... У мого улюбленого Геркулеса. Так, ти знаєш, як я фанатів від нього в дитинстві... У мене був плащ із лев’ячої шкури... Пам’ятаєш той кожух із овечої вовни? Ага, дідусів... Котрий потім бабуся спалила, бо знайшла у рукаві справжнісіньке мишаче гніздо... Я ж його ледь не втопив одного разу... Рятував Гіласа... І знаєш, що я тоді побачив? Ні, не знаєш... Чому не врятував його, хоча й міг... А все дуже просто... Я злякався...

Хлопче, ти хворий...

Може... Я уже нічого не знаю...

Плюскіт.

Всі ми трохи хворі... Особливо в дитинстві. Всі ми бачимо те, чого немає насправді... Або ні, не так. Всі ми бачимо правду, поки залишаємося дітьми. А потім ми просто сліпнемо...

Андрію, будь такий ласкавий, замовкни. Філософ із тебе нікудишній. Розкажи краще, що трапилося з Гіласом...

Ов... То ти не знаєш? Він втопився... Через мене...

Хіба що ти в попередньому житті був мавкою... Чи русалкою... Чи як називається та потвора, що затягнула його під воду?

Здається, то була якась німфа... Чи наяда... А хоча, один чорт... Я завжди їх плутав... Але це було в легенді. А насправді він загинув через потопельницю...

Яку ще потопельницю? Що ти верзеш?

А треба було уважніше слухати бабусю... Вона колись розказувала, що за часів її молодості у них в селі була дівчина, несповна розуму, яку ніхто не сватав. І якось її знайшли в озері посеред лісу... Казали, коли витягли з води, вона виглядала як жива. Тільки була біла-біла, як сніг... І мала такі ж білі, довгі тонкі руки... Два тижні пролежала в воді, і її навіть риба не погризла... Правда, було одне «але»... все тіло утоплениці було вкрите якимось дивним смердючим слизом... Знаєш, як ото в жаби... Чи гадюки... І нестерпно смерділо намулом...

Плюскіт. Страх у грудях здіймається височенною хвилею і накриває його з головою.

Я бачив, що та дівчина зробила з Гіласом... Бачив, коли ми гуляли одного разу біля озера. Не знаю, чому нас понесло туди самих...

Йолопе, що ти верзеш? Який час? Який Гілас? Ти опинився там, бо сам видумав усю цю історію! Ти хотів повоювати з прибережними кущами, таким чином уявляючи, ніби рятуєш від русалки свого вигаданого друга! Та й ти сам тоді збирався перевтілитися в Геркулеса! Хлопчику мій, це була просто гра!

Гра... Так... Але я... Бачив це... Тоді теж так... плюскотіло. А потім з води висунулись руки. З довжелезними пальцями... І жовтими покрученими нігтями... Слизькі й холодні. Я навіть чув їх сморід. Такий як зараз... Запах гнилизни й намулу. Який я радий, що не побачив тоді її обличчя! Але Гілас... Бідний Гілас! Вона забрала його, чуєш? Забрала!

Нудота знову підступає до горла. Таке враження, що вона росте разом із його словами.

Холодно...

Припини істерику...– голос здорового глузду стає тихішим... відлунює десь здалеку... наче з кам’яної печери...

Не було ніякого Гіласа! – зовсім непереконливо. – Це все твоя божевільна уява! І чокнута бабця! Хто розказує таке дітям?

Це було...Було... Я бачив ці пальці... Я чув цей... сморід... Я повернувся додому переляканий в смерть... Мене відкачували яйцем. Я три дні не міг говорити, бо щось ходило під вікнами і кликало мене за собою... Я чув це... Чув цей сморід...

Авжеж, чув, дурнику! Було б дивно, якби ти... Дозволю собі нагадати, як дехто...кхм...узяв і напудив собі в штани!

Напудив, так... Раніше це слово змушувало його довго сміятися.

Але не тепер...

Тепер йому страшно. Хоч він знає, що тільки сміхом можна відлякати свій найбільший страх.

Тому...

Смійся, брате, смійся... Смійся, поки стане сил!

Не сміється. Мовчить. Тільки плюскіт тривожить довколишню тишу.

Агов, брате? Куди ж ти подівся? Повернися, чуєш? Повернись!

Та здорового глузду вже й слід простиг. Залишилось тільки відчуття пекельного жаху.

Він досі лежить на піску... Міцно заплющивши очі, бурмоче щось під ніс гарячими шершавими губами.

Він знає, що воно вже поруч. Простягає із чорних глибин свої довгі тонкі тендітні руки.

Тільки не мовчати, тільки б не мовчати!

Над головою знову спалахують блискавки. Він лежить спиною до річки. Розплющує втомлені, запалені очі і дивиться в далекий простір перед собою.

(Котилася торба...)

Чорна, холодна, волога земля. Позбавлена сонця і трав. Кілька похмурих, обпалених вітрами і блискавками дерев самотньо стовбичать під обвугленим небом, простягаючи угору безлисті, кістляві гілки... Він заплющує очі...

(...з високого горба...)

...і коли розплющує їх знову, то бачить місто... Похмуре, порожнє, чорне покинуте місто на березі такої ж похмурої, порожньої, чорної ріки.

Напівзруйновані будинки мовчки щиряться до нього беззубими вирвами роззявлених пащек, з яких хтось позривав напівзігнилі дерев’яні двері. Печери під’їздів дихають вогкістю і старим павутинням. Мовчазним докором дивляться на нього порожні очниці вибитих вікон. Чорними, напівзарослими бур’яном вулицями вітер жене перекотиполе. З-під потрісканого асфальту визирають пожухлі колючі стебла будяків. І тільки вітер порушує навколишню тишу, тужливо завиваючи у глибинах покинутих будинків. Там, у старих, порожніх кімнатах, пропахлих пилом і смородом запустіння, хтось тулить до серця поламану, однооку ляльку, з облупленим носом і обсмиканим розкуйовдженим волоссям. Там, у порожніх кімнатах, хтось тулить до себе поламану ляльку чиєїсь розбитої долі.

(...а в тій торбі паляниця...)

Спалах... Сліпучий і до болю гіркий. У його роті так гірко, наче він проковтнув полин...

Картина міста починає поволі хитатися... Силуети будинків і всохлих дерев роздвоюються, розпливаються, мов зображення місяця на озерній поверхні, розбитій камінцем, що його випустив з рук якийсь бешкетник... Андрій мружиться і тре очі, щоб зігнати ману. Нічого не виходить. А тоді він різко кліпає – і картина зникає...

На якусь мить. Замість неї приходить інша.

Він знову на березі. Покинутий і всіма забутий. Знову свищуть вітри, і хмари товчуться по небу, розсипаючи довкола стріли синіх блискавиць. Та тільки щось у довколишньому пейзажі змінюється... Одна невеличка деталь... Це...

Квіти... Усе поле, скільки сягає око, вкрите великими білими квітами. Сніжно-білі незаймані пелюстки мертво втупилися в небо, мов вічні сторожі часу. Довгі тонкі стебла випростали сірі, неживі листки. Хоч навколо досі шаленіє вітер, кожна з них стоїть непорушно, ані хитнеться, ані шелесне блідими, холодними пелюстками... Андрій ніколи не бачив таких квітів. Але він знає їх. Бо саме такими завжди собі уявляв. Це асфоделі. Квіти забуття.

(...кому доведеться...)

Плюскіт. Страху більше немає. Тільки чому так шалено колотиться в грудях серце?

Андрій більше не має сили дивитися... Щось важке накочується йому на очі, налягає свинцем, холодними лапами затуляє налиті вагою повіки... Запах намулу. Смердючий і нестерпно слизький. Він знає, що відбувається. Він відчуває це. Холодні, білі руки розчепірюють свої довгі тонкі пальці і тягнуться до Андрія... Запах міцнішає. Він уже настільки сильний, що його не в силах витримати жодна людська свідомість. Андрій відчуває, як вона поволі покидає його. Скоро не буде більше нічого. Взагалі.

Очі заплющуються.

(...той буде жмуриться!).

Бац! Земля раптом підіймається під ним, стає дибки, мов наляканий кінь. Вона стріпує чорними, вологими плечима, скидаючи з них вершника – Андрія. Його тіло сковзає вниз, падає у кудись у безодню, та так і не долітає до неї. Натомість смоляниста густа поверхня води раптом вкривається височенними штормовими хвилями, затуляючи собою небо, блискавки і місяць. Вона підіймається назустріч Андрієві і злизує його із хворобливого тіла землі. Холод огортає його зусібіч, вода заливає очі і рот, забиває дихання, і він іде на дно.

Іде... Летить...Пливе...Падає і падає без кінця...

Тільки не бійся, я з тобою, чуєш? Це все тобі сниться!

Здрастуй, брате! Який же я радий, що ти поруч в таку хвилину! Чуєш? Який же я радий!

Вода заповнює усе його нутро, витісняє повітря, отруює рештки свідомості...

То ось що відчував Гілас...

Заспокойся, він нічого не відчувавшій його просто вигадав...

О так, брате, я його вигадав! Так-так!

...падає і падає...падає і падає без кінця...

Мовчання. Тиша. Щось важке вдаряє по голові.

І все. Немає більше нічого. Навіть здоровий глузд нарешті замовкає.

Залишається тільки важкий, холодний, вічний сон...

Ох, де ж ти, Гіласе? Чекав на мене, так? Ти ж знав, що я тебе колись таки врятую... Я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Скоро ми знову будемо разом. На землі... Я познайомлю тебе із Мартою, у неї таке м’яке волосся. І ти полюбиш її як сестру... Ми втрьох ходитимемо на річку й будемо рибалити... А хоча ні, краще грати у футбол! Ти ж, певно, ненавидиш рибу... Цікаво, Марта любить футбол? Усі люблять футбол. І ти полюбиш... Так-так, Гіласе, я знаю, ти полюбиш. А я прийшов по тебе, Гіласе, мій давній любий друже... Ти радий мені? Скажи «так»... Бо я таки прийшов... О, я прийшов...

А тепер, Гіласе... Гей, ти куди? Ану вернися! Чуєш? Я до кого звертаюся?

Не слухаєш мене? Ну гаразд, нехай буде по-твоєму...

Так що...

 
Раз-два-три-чотири-п’ять,
Я іду тебе шукать!