Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 19 страниц)

12

Весна прийшла несподівано – чорна і простоволоса, з вологим ротом, розірваним пташиним вереском, з порожніми очима, в яких ховалися змії, зі здоровенним воронячим гніздом на непропорційно великій, блідій голові. Андрій відчував, як весна дихає йому в потилицю. Андрій боявся її – щось холодне й липке виривалося разом з нею з могильних глибин, щось, що мало довгі білі руки і сліпе обличчя. Воно пило його життя і виїдало спокій, залишаючи лише потворну, слабку порожнечу.

Ця порожнеча робила місто безкраїм і порожнім. Фасетні вікна лоскотали оголені нерви блідими прожилками телеекранів. Поміж будинками вешталися зграї голодних котів, що верещали, хрипіли і злягалися прямо посеред вулиці. Смітники обросли протухлими залишками їжі, котра повипливала з холодильників разом із весняним прибиранням. Річка роздулась і тепер радісно облизувала береги, смакуючи обгортки, старі черевики та інший непотріб, котрий так часто залишають за собою люди. Вона лоскотала мости і цим дратувала потенційних самогубців.

Вінценосні гомо сапієнс розтинали вулиці сліпучими спалахами масних посмішок, обмінювались новинами і свіжими плітками, годували крихтами товстих голубів і жадібно пожирали очима чиїсь занадто оголені литки. Весна хлюпотіла між дощами, весна волочилась услід за хмарами, весна залазила на дерева і свистіла, мов вуличний хлопчисько. Від цього свисту пересихало в горлі, а в животі зненацька починала ворушитись напівперетравлена вечеря.

У порожнечі було багато імен. Іноді вона приходила до нього вночі – волога й темна, як саме пекло. Вона смерділа тишею й намулом, важкі патьоки води стікали з її облізлих кіс, нагадуючи про щось уже забуте, про щось жахливе, що трапилось давно-давно, можливо, навіть не з ним і не в цьому житті. Андрій боявся порожнечі – а вона відверто насолоджувалась його п’янким напівдитячим страхом. Вона досі пам’ятала той його спітнілий трепет, коли він кричав уві сні, будучи ще дитям. Вона приходила до нього попід вікна і виводила липкі, драглисті серенади. Вона мацала руками скло і облизувала віконниці довгим язиком. Її одежа зогнила й розлізлася. Її руки – нестерпно гарні, нестерпно жахливі, нестерпно тонкі, нестерпно білі утоплені руки мерехтіли у місячному сяйві, нагадуючи, що саме йому судилося стати їхнім королем. Вона співала йому колискову – млосно-медову. Від її голосу здихали сонні ворони і виверталися горобці над гілками. Іноді він кричав уві сні, нестямно ворушачи пересохлими губами.

Колись порожнеча приходила до нього попід вікна. Зараз – накочувалась хвилями разом із бридкою, трухлявою весною. Вона підповзала до нього з-за спини, підкрадалась, коли дивився в дзеркало, лоскотала повіки, поки спав, і хтиво цілувала губи, вимагаючи більшого. Іноді Андрій уявляв, що в нього замість голови – дірка, іноді – що це вулик, в якому затаївся розлючений рій отруйних бджіл. Йому було страшно, він стогнав і намагався плакати, але це не допомагало. Щось випило всі його сльози, вигризло всю його радість – і навіть його тіло зсохлося й поменшало, не в змозі справитися з жахливою депресією.

Андрія замучила втома. Замучила спрага, стіни і батьки, що тягали по всіх можливих і неможливих лікарях, годували таблетками, поїли сиропами. Андрій відчував, як тіло просочується хлорованим запахом поліклінік. Зіниці розширювались, коли він бачив чергового маніяка у білому халаті. Демони з руками людей і з очима людей простромлювали його шкіру тисячами невидимих уколів, натирали гнітючим смородом огидних жовтих кремів, промацували його живіт, ребра й кістки; із їхніх ротів пахло нашатирем, замість пальців вони мали десятки невгамовних щупалець. Їхні білі халати були сплетені з павутини – і Андрій знав, що кожна лікарня ховає в своїх стінах сліпого, жирного, лінивого павука, котрий жодного разу в житті не бачив денного світла. Очі тварюки ховались під бридкими більмами. Трухляві залози безтямно працювали, виділяючи білий тягучий секрет. Павучі нутрощі викидали із себе молочне мереживо чиїхось несказаних слів, що запліталися в вигадливу мозаїку нездійснених мрій і засихали під неоновими лампами густою невидимою сіткою. Коли надходила ніч, голодні прибиральники із риб’ячими очима здирали її зі стін, скручували в клубочки і ткали полотно – тверде і пропахле хлором, економлячи час на дезінфекції. Як тільки всі розходились по домівках, запилені скелети (а такі були в кожній більш-менш пристойній амбулаторії) вилазили зі своїх шаф в неонову пітьму, розливаючи по підлозі хлор і дзеленькаючи порожніми пробірками. Сувої павутини не давали їм спокою, їх вертіли в оголених кістяках рук, пробували облизати неіснуючими язиками, прикладали до дірок у черепі, сподіваючись побачити (почути, занюхати) внутрішній зміст. Але там не було нічого, окрім старечих павукових секретів.

А порожнеча продовжувала поглинати Андрія. Її хвилі ставали дедалі вищими, підживлюючись нездійсненним бажанням зустрітися з Кірою. Він не бачив її вже кілька тижнів. Після випадку в кафе вони посварились: Андрій сказав Кірі, що Анна несповна розуму, і порадив показати дівчину психіатрові. Кіру ці слова страшенно розізлили. Її слова, її рухи, її гарячий вогонь обурення ледь не спопелили Андрія. Він утік від неї, навіть не попрощавшись. Кіра послала йому вслід тонну соковитих матюків, цим самим недоречно розбудивши хирляве самолюбство, котре змусило Андрія сказати їй: «Та пішла ти!».

Андрій подзвонив їй через два дні. Кіра терпляче вислухала його довжелезні вибачення і на пропозицію піти прогулятися в знак примирення гордовито кинула трубку.

Після цього Кіра зникла. Її не стало онлайн, її телефон більше не відповідав, дратуючи слух короткими обірваними гудками. Вано сказав, що Кіра, напевно, знову чкурнула кудись зі своїми божевільними дружками. Кіра страшенно любила спонтанні подорожі. Шукати її не варто, бо це нічого не дасть. Коли прийде час, Кіра обов’язково повернеться, прихопивши з собою перші по-справжньому теплі весняні ранки.

Та неясне очікування не рятувало від приступів божевілля. Навпаки – воно ще більше пригнічувало, ще більше вганяло у стан безнадії. Млявий і апатичний, Андрій нагадував хирлявий паросток, що зріс без сонця під порогом темної комірчини. Він задихався, не в силах справитися з хвилинами відчаю, що накочувались на нього зненацька і накривали з головою. У його грудях поселилась порожнеча, вона тримала його за серце і набридливо скиглила в животі. Він почував себе залежним від смерті, він був джерелом смерті, він носив смерть у собі, викохуючи й леліючи її, мов матір дитину. Смерть вгніздилась між його м’язами, вросла у легені, розповзлась між волоссям і споганила очні яблука. Лікар навіть приписав Андрієві окуляри.

Іноді, коли Андрій починав дрімати, йому здавалось, що земля підповзає до горла, лізе межи очі, затуляє рота. До шиї хтось ніби прив’язував величезний холодний камінь – і земля піднімалась над ним, втягувала в себе, всотувала повністю, до останньої краплини. Він провалювався кудись у чорні глибини – і бачив могильних червів, що звивалися між спорохнявілими кістками, чекаючи нових жертв. Пальці губилися між пластами важкого вологого ґрунту, серце шалено стукотіло, вириваючись із грудей, очі заливав холодний піт. Земля ковтала Андрія, її травні соки розчиняли в собі його ослабле тіло – і він відчував, як тане, розсипається, губиться в порожній безкінечності, холодній і страшній, як сама смерть.

Сни бували різними. Іноді він з жахом усвідомлював, що не може поворухнутися, що все його тіло – це дерев’яний скелет, вбраний у товщу кори і сухого, сітчастого листя, що приречено шелестіло на вітрі, благаючи спокою. Дерево було старе, як світ, і повністю струхнявіле всередині. Під корою жваво бігали вусаті жуки-короїди. Якісь товсті, гладкі личинки дрімали між листям, присмоктавшись до прожилків масними, округлими тільцями. Десь ворушилися змії між корінням. Та він все ще був живий, усвідомлював себе, відчував, як пульсують його соки, як бігають туди-сюди, намагаючись втримати в старій руїні бодай останні залишки життя. Він давним-давно належав смерті – і смерть вкотре вирішила нагадати про це. Перевізник з човном уже чекав біля берега. Пора було відчалювати – туди, де птах не літає і сонце не сходить, трава не співає і день не надходить, де чорні води й мертве павутиння – туди, де спокій, вічність і коріння.

Та Андрій хотів жити. І він боровся за це.

Він шукав розраду в книгах. Чужі історії виростали перед очима одна за одною, немов гриби після дощу, та всі якісь бліді, пусті і нестерпні. Коли Андрій брав книгу до рук, здавалось, що вона кидає на нього погляд, сповнений лютої ненависті. Плоскі персонажі підозріло зиркали з потертих сторінок. Плетиво літер нагадувало лискучу зміїну луску. Шелест паперу перетворювався в сичання – Андрій якось зловив себе на тому, що злякався томика з казками Андерсена. Йому здалося, що відьма з ілюстрації до «Русалочки» зненацька хижо вишкірилась. Він побачив, як жадібно блиснули слизькі лаписька огидних поліпів на задньому плані, як несамовито заворушилися водорості, ніби їх щойно зачепило якесь морське чудовисько, як завирувала вода, не в силах витримати бридке, отруєне гріхами тіло морської чаклунки. На якусь мить ніздрі вловили слабкий запах солі, змішаний з терпким подихом нічного бризу – і він немов здурів.

Андрій оглянувся навколо – і зрозумів, що кімната ДИВИТЬСЯ на нього! Так, у неї було тисячі зірких очей, тисячі лап і кігтів, тисячі язиків і голосів, що безперервно наспівували тисячі різних мелодій, перетворюючи тишу в божевільну какофонію спогадів. Ця кімната бачила все – дитячі страхи і сльози, обурені лайки і перші цигарки, поцуплені з батькової кишені. В цій кімнаті він виростив тисячі божевільних думок, виносив тисячі мрій і бажань, викохав тисячі стомлених сумнівами рішень. Тут він жив і сподівався, проходив школу життя – і отримував ляпаси у вигляді суворих батькових нотацій чи тривалих душевних терзань. Тут він бачив сни, прокидався і вкривався потом, немов нічною росою, тут він кричав і сміявся, тут він горював і стрибав до стелі від радощів. Ця кімната жила ним, поглинала його в себе, перетравлювала тіло і свідомість, повільно, поступово, шматочок за шматочком. Ці стіни вбирали в себе випари його поту, заковтували запах шкіри і волосся, жадібно вдихали хворобливе тремтіння, нервово рухаючи невидимими ніздрями. Ця підлога пила кров з його побитих колін чи порізаних пальців, цей килим роздувався, пожираючи його ламке волосся, це ліжко тремтіло, просякнуте його блювотними міазмами. Ця кімната їла його тіло на сніданок, обід і вечерю, смакувала його сни і запивала залишками какао. Ця кімната пускала в нього корені, проростала крізь нього і приковувала до себе, назавжди позбавляючи можливості вільно рухати слабкими кінцівками.

У кімнати була велика ворсиста голова і тисячі невидимих рук – він ніколи їх не бачив, але знав напевне, що такі існують. Колись ці руки куйовдили йому волосся (а він, дурень, гадав, що то протяг), поправляли ковдру перед сном і ніжно голубили, проганяючи нічні жахіття. Та зараз, коли кімната навчилася стежити за ним, ці руки стали чужими. Ніжні дотики до голови перетворились на грубе висмикування волосся, нічні сторожі обернулись на чорних примар, ковдра взяла собі за звичку втікати кудись у темряву, змушуючи Андрія навпомацки нишпорити рукою по незатишній, холодній підлозі, що так і норовила стягнути його з ліжка і добряче буцнути по змокрілому лобі своїми маленькими гостренькими ріжками, немов пустотливий лісовий сатир. Кімната була налаштована проти нього, вона протестувала і обурювалась, вперто не бажаючи миритися з присутністю Андрія у своєму тілі. Кімната дратувала його, а він дратував кімнату. І поки тривав цей конфлікт, він розумів, що його життєва енергія поволі витікає з тіла кудись у далекий міжзоряний простір.

Іноді уві сні він бачив себе там, між зорями. Примарні холодні галактики кликали до себе обманливим світлом давно вже погаслих світів. Порожні планети блукали безоднею, не бажаючи коритися жодним фізичним законам. У цьому дивному світі більше не було законів, тут узагалі не було вже нічого, окрім брехливих синіх вогнів на далеких космічних могилах. Андрій самотньо літав між зорями, нагадуючи заблуканого нічного метелика, і відчував, як у його душу зазирає холодний мертвий простір, ім’я якого – порожнеча.

Та найчастіше йому снилося темне лісове озеро. Трохи рідше – старий собор і глибокий колодязь. Він плутав їх, бо вони мали дивовижну здатність перетікати одне в одного, не змінюючи декорацій. Собор був високий, білий і не мав дверей. Його стеля губилася в небі, а вікна – під стелею. Андрій бачив промені призахідного сонця, що стікали звідкілясь згори, чув помах невидимих пташиних крил і ніжне, налякане туркотіння. Та це туркотіння не приносило заспокоєння. Навпаки – чим голосніше лунало, тим гостріша безнадія охоплювала Андрія. Йому здавалось, що він забув щось важливе, що загубив щось далеке, вічне і рідне. Він стояв у порожньому соборі, страшному й прекрасному водночас, вдихав у себе пил віків і передсмертні подихи тисячі погаслих поколінь. Крила лопотіли над головою, перекликаючись із шелестом невидимих сторінок, голубине туркотіння перепліталося із піснею сонячного проміння. Дивна музика краси і болю протікала крізь його вуха, дивний спів світла пронизував перелякане серце. Первісний відгомін плачу за втраченим раєм відлунював у мозку, бентежив кров і лоскотав легені. Груди стискалися, не в силах справитися зі сльозами, з горла виривався здушений писк – і він падав, падав на коліна, згинався і плакав, конвульсивно здригаючись під натиском страшної порожнечі.

Він часто згадував калатання церковних дзвонів в селі на Великдень. Андрій любив Великдень, любив Воскресіння – живе, справжнє, тремтливе і тепле Воскресіння, народжене весною, теплою і ніжною матір’ю, а не тією напівзогнилою примарою, що волочилась по міських вулицях, злягаючись з котами. В цієї весни були лагідні руки і добрі очі. Ця весна гойдала соловейків під грудьми, приносила під стайню кошенят і жадібно зиркала, як вовтузяться ластівки на бабусиному ганку. Вона вдиралась на подвір’я голодним муканням корови, не на жарт збентеженої запахом молодої трави, і веселим рохканням веприка, котрий любив перестрибувати загорожу і ганяти подвір’ям, винюхуючи торішнє насіння. Ця весна залазила в собачу будку і вдихала життя в роздуте черево старої лайки, сліпої на одне око, та все ж досі охочої до буйних собачих забав. Вона влітала до хати і приносила з собою запах пухкої паски, бабусиної хустки і пісню церковних дзвонів, що калатали і калатали з глибин минулого, проводжаючи його вслід за Великоднем десь. Він чув радісні голоси і бачив постаті двох білявих хлопчиків, які зі сміхом і шумом топтали ще не скошену молоду траву... Їхні очі горіли, їхні губи сміялися... Андрій біг по цій траві, по цій стежці вслід за їхніми безтілесними силуетами і бачив, як вони віддаляються від нього, ці забуті голоси з його минулого, бліді і далекі, немов холодні примарні тіні.

Андрій хотів полетіти за ними, та не зміг – у нього не було крил, а на шиї теліпався важкий могильний камінь. На тому камені було щось написано, але він не міг розібрати, що, бо надпис розпливався і танув, як тільки погляд зупинявся на ньому. Але там була фотографія – хлопчина, юний і темноокий, дивився трохи зневажливо й насмішкувато, немов старий знайомий з глибин невидимого дзеркала... Андрій бачив себе у тому дзеркалі, бачив свій надгробок, що теліпався на шиї карою за невідомі гріхи. Він уже вмирав колись, вмирав – і лягав у землю: кістка до кістки, попіл до попелу...

Кіра повернулась на світанку. Вона розбудила Андрія набридливим дзвінком у двері. Батьки збирались на роботу, а сам хлопець відлежувався в ліжку, не бажаючи вилазити з-під ковдри. Андрій не пам’ятав, коли востаннє був у школі – він плюнув на школу, йому було погано і було все одно. Батьки все розуміли – мама наполягла, щоб дільничний лікар забезпечив сина довідками на сто років уперед. Мама вирішила, що він серйозно захворів, мама не спала вночі і гризла собі лікті, щогодини зриваючись з постелі, щоб поміряти синові температуру і витерти холодний піт з його чола. Вона поблідла й змарніла, під її очима поселилися тривожні темні кола. Її мучив страх – Андрій це бачив і розумів. Її мучила якась жахлива правда, що сиділа в голові і не давала спокійно дихати. Батько теж ходив похмурий і сумний. Його кишені стрімко худли, в той час як двері відчинялись перед кожним більш-менш пристойним психологом чи психіатром. Але цього разу двері відчинились – і крізь них у квартиру увірвався теплий весняний дух, сонце і вітер, змішані з терпким запахом найпершої зелені. Кіра влетіла в кімнату з галасом і сміхом, збираючись задушити Андрія в міцних, весняних обіймах, та тут же різко зупинилась, налетівши на невидиму стіну.

– Салют... незайманим... – сказала Кіра, опускаючи здивовані темні очі. – Чувак, коли ти востаннє дивився в дзеркало? Ти... ти... це не ти... Ти... – її голос опустився до шепоту.

– Ти схожий на сухе деревце. Ти...ти... Ти схуд і посірів. Господи... І це за нещасні кілька тижнів. Що з тобою, чувак? Я в це не вірю. Знаєш, ти танеш на очах. Ні, я не вірю. Не вірю!

Кіра довго балакала з ним в напівтемній кімнаті. Вікна, зашторені фіранками, майже не пропускали ранкового світла. Кіра розпитувала про лікарів, про його здоров’я – Андрій бачив, що це збентежило її не на жарт, і каявся за власну дурість. Андрій слухав її живий, приглушений темрявою голос, насолоджувався його переливами – і відчував, як стає легше. Кіра була ковтком джерельної води в гарячий літній день. Та Андрій не обманював себе, не тішив марними надіями – він знав, що це полегшення тимчасове, знав, що як тільки настане вечір, порожнеча знову навалиться на нього своїм важким, огидним тілом і буде душити і гризти, гризти, гризти, аж поки не з’їсть.

Кіра теж це знала. Вона знала значно більше, ніж говорила Андрієві. Вона хотіла допомогти – щиро і віддано, та не могла. Кіра дивилась на нього розгубленими очима, нервово розтирала пальці і мовчки молилась до своїх богів, благаючи про допомогу. Хтозна, що їй нашептали боги, та коли дівчина заговорила, її голос більше не тремтів – він був рівним і сильним, мов сам спокій.

– Я знаю, хто може допомогти. Чуєш? Я знаю! Ех, і як же я зразу не здогадалася? Так-так, Вано, чувак... Хочеш ти цього чи ні, але нам треба поговорити з Вано...

13

Ще майже вдосвіта Андрія вигнали з теплого ліжка і потягнули кудись у безвість. Ранок був холодний. Промоклі від туману вулиці сонно кліпали припухлими очима ліхтарів. Десь завивала сирена. Було мокро й темно, хотілося спати, та де там! Кіра вчепилася в руку залізною хваткою і волочила вперед. Навіть поснідати не дала, безсовісна.

Андрій уже подумки проклинав той день, коли вони познайомились. Ну навіщо він повівся на маячню цієї божевільної малої? Чого попхався до неї додому, та ще й ночував разом в одному ліжку (і це ж де – в квартирі священика!). Та й сам Вано чого був вартий! Хворий на всю голову, як і його племінниця, він ніколи не просихав і матюкався гірше вуличного злодюжки.

– Чувак, воруши кінцівками! Ми спізнюємось! – бурчала Кіра, налягаючи на ноги. В неї між зубами стирчала цигарка.

Андрій презирливо скривився.

– Та ти задовбала зі своїм бубонінням. Скільки можна? І перестань пихтіти! Від твого диму кишки у вузол зав’язуються! Хочеш, щоб мене знудило прямо посеред вулиці?

– Ні, не хочу, – спокійно відповіла Кіра і погасила цигарку.

– Ненавиджу таку погоду...

– Та ти взагалі ввесь світ ненавидиш! – кивнула Кіра, трохи сповільнивши крок. – Можу побитися об заклад, що зараз ти готовий мене вбити.

– І ре посперечаєшся ж навіть! – видихнув Андрій і широко позіхнув. – Далеко ще?

– Ні. За рогом.

Незабаром із-за будинків показалась невеличка церковця, старезна і почорніла від часу. Десь хрипко каркнула ворона. Темні вікна нервово глипнули на Андрія. Йому стало трохи не по собі – так, наче під куртку заліз колючий вітер і пронизав до кісток.

– Прийшли! – сказала нарешті Кіра. Вхідні ворота були відчинені. Стежка пролягала крізь старовинне кладовище. Стоп. Він уже якось був тут.

– Це місце коштував мені рукава! – здивовано вигукнув він.

Кіра неуважно оглянулась.

– Хіба? А й справді... Тільки ми тоді, здається, заходили з іншого боку. Мабуть, це кладовище просто створене для пригод. Хоча... Я все ще сподіваюсь, що цього разу обійдеться без них.

– Я в цьому майже впевнений.

Андрієву увагу привернула статуя Діви Марії. На якусь мить з’явилося відчуття, що по той бік склепу хтось стоїть. Він пильно придивився, але нікого, звісно, не побачив.

– Ей, ти що, заснув? – Кіра демонстративно клацнула пальцями. – Чи, може, привида побачив?

– Ні. Але місце неприємне. Так і хочеться чкурнути звідси, що є сил. А ця дурна статуя... Мені здається, що вона на мене дивиться.

– Чувак, ти чого? – Кіра стала навшпиньки і помацала Андріїв лоб. – Наче здоровий. Не виспався чи що? Це ж звичайнісінький фамільний склеп! – вона підтягла його до оброслих мохом мармурових стін і тицьнула пальцем на двері. – Не бійся, тут зачинено. Все добре.

Андрій підійшов до стіни і притулив руку до старого мармуру. Нагадало шкіру якоїсь мерзенної тварини. Або напівзогнилого мертвяка. Від думки про це він здригнувся.

– Може, прогуляємось трохи у якому-небудь приємнішому місці? Бо я не хочу нікуди йти з таким настроєм.

Кіра знизала плечима.

– Ми й так вже спізнюємось.

– Будь ласка... Кілька хвилин... Вано почекає...

– Почекає. Але хіба тобі самому не хочеться якнайшвидше з цим покінчити?

– Ну-у-у...

– Добре-добре, роби, як знаєш. А я тим часом покурю на сходах.

Вона рвучко розвернулась і швидкою ходою пішла по бруківці до церкви. Андрій подумки подякував їй за це і вирішив прогулятись поміж могилами.

Він ніколи любив ранок. Особливо такий холодний і пронизливий, як цей. Вранці закінчувалось життя, сповзали всі маски, згасали ілюзії – і починалась реальність. Ранок нагадував сюжет одного фільму – про чоловіка, що якось прокинувся і зрозумів: те, чим він жив досі, насправді лише сон, ілюзія, марення. Як же його звали? Лео? Чи, може, Нео? А втім, байдуже. Треба йти в церкву.

Але йому не хочеться в церкву. Йому зараз взагалі нічого не хочеться. Єдина думка – вийти за ворота, сісти в перший-ліпший автобус і поїхати додому, до теплого ліжка й гарячого чаю. Чого він узагалі сюди приперся? А головне – з ким? З дівчиськом, яке так нахабно увірвалося в життя кілька місяців тому, хоча він його не запрошував, і яке вперто не хотіло посуватися? З дівчиськом, чиє товариство починає обтяжувати? Та хто вона взагалі така, щоб щось за нього вирішувати? Чергова знайома, з якою він кілька разів сходив на пиво, раз чи двічі потриндів по душах і якось переночував у одному ліжку?

Кіра. Чортова Кіра. Чого їй від нього треба? Втріскалася, може? З цими дівчатами іноді таке буває. Вроді би й тусиш собі з нею, ніби з найкращим другом, по всіх підворітнях, балконах і під’їздах, робиш всіляку хріновину і випиваєш все, що горить, як тут – бац! – і на тобі, маєш! Кохання-страждання, сльози-шмарклі та інша дурня.

Ще й цей божевільний... Як його? Вано. Екзорцист довбаний. Цікаво, як виглядала б реклама його послуг? «Вижени демона – врятуй душу»? Чи, може, щось у стилі баби Варі з оголошень на зупинці? «Позбавляю від бісів. Недорого. Контактний телефон: 6-66-666. Дзвонити після 6.»

Андрій продовжував бродити поміж склепами, торкався потьмянілих від часу статуй, здирав мох із табличок і постійно хукав на пальці, щоб зігрітися. Черевики промокли, з волосся стікала вода, дощові краплини тремтіли навіть на віях, та він продовжував вивчати могили. Старі склепи притягували до себе, немов магніт. Іноді здавалося, що він чує тихенькі голоси всередині. Наче мерці перешіптуються. Або діти ховаються між хрестами. Але хто пустить дітей гуляти на кладовище? Та ще й в таку поґоду?

На табличках були імена. Зазвичай польські або румунські, рідше – німецькі. Іноді він знаходив сентенції латиною або якісь виписки із псалмів. Одного разу трапився текст на івриті. Таблички були старі й порослі мохом: коли до них торкатись, то здається, що поринаєш в давно забутий сон. Ось там минуло піввіку, а там – вже й ціле століття. А там, диви, така руїна попадеться, яку не те що помацати, а навіть нігтем зачепити страшно, бо ще не дай бог обвалиться, і тоді вже точно проблем не обберешся, бо цвинтарний сторож і так має на тебе зуб.

Від статуй віяло смутком і ще чимось невловимим, але водночас легким і прекрасним. Він бачив струнку фігурку дівчини, до ніг якої хтось поклав білу троянду, і погруддя бридкого горбаня, в залисинах і бородавках. Іноді траплялися сфінкси і крилаті потвори, назву яких він або ніколи не знав, або колись десь чув, та вже забув. Похмурі слизькі рибини стерегли могили своїх господарів, кам’яні змії обплітали холодне вмістилище чийогось столітнього смутку. У голові проносились сонми образів і безликі силуети померлих, яких він силкувався уявити, та так чомусь і не зміг.

Андрієві здавалось, що він бачить цілі покоління мертвих, ці давно загублені в плині часу похорони і сльози на захованих під вуаллю блідих щоках. Він бачив тонкі, ніжні руки, прикриті мереживною тканиною тонких рукавичок. Бачив важкі шурхотливі сукні, що підозріло випинались на животах чи грудях. Бачив гарні білі шиї з невибагливими, скромними прикрасами, як, наприклад, срібний медальйон у формі ключа, голівку якого обплітала мініатюрна змійка, що кусала себе за хвіст.

Порожні силуети виринали, немов з туману, видихали в обличчя хмарку випарів минулого і мовчки текли кудись на захід, між темні могили й погаслі ліхтарі. Від них віяло холодом і байдужістю, фальшивими сльозами і вітром забутих днів. Цілі покоління родин знайшли притулок на цьому вологому, сирому цвинтарі, цілі сім’ї упокоїлись в його рихлих, грузьких глибинах. Чорні склепіння сховали в собі всі загублені мрії, всі бажання і надії, яким так і не судилося здійснитись. Вони дивились на нього із таємних могил, витріщивши порожні очниці й розчепіривши безплотні пальці. Вони озивалися до нього шелестом вітру, кликали на ім’я, пошепки запитували, чи подобається йому їхній новий дім. Може, й ще щось говорили, та він не чув, бо надто вже голосно каркало вороння, та й вітер пронизливо завивав між деревами. Андрієві здавалося, що він пробув тут цілу вічність, що він завжди був тут, поруч із мертвими. Відчуття реальності покинуло хлопця. Час, здавалося, застиг на місці, заснув міцним сном, наче втомлений з дороги мандрівник. Тут ніхто нікуди не поспішав, ніхто нічого не чекав, ніхто ні на що не сподівався. Всі, хто прагнув возз’єднатися, давно прийшли сюди і обійняли кохані тіла мертвим, гнилим корінням. Всі, хто шукав, але так і не знайшов, давним-давно повернулися, щоб нарешті відпочити після довгих виснажливих років блукань. Всі вони прийшли сюди, щоб навік заснути, щоб стати землею під ногами живих.

Всі вони прийшли сюди, щоб...

Він чекав так довго. Чекав цілу вічність. Холод огортав його душу слизькими, вологими лапами, доторкався до серця, викручував кістки. Кров стугоніла у жилах – щось чуже голками впивалося в вени. Язик у роті занімів і розпух – немов кліщ, сп’янілий від крові. Час завмер, застиг на місці, загус, мов старе молоко. Поволі-поволі ворушилось волосся на потилиці, щось похмуре і темне ковзало між могил. Треба було втікати звідси. Втікати, поки не пізно.

Ага, знову дурниці в голову лізуть, – зробив висновок Андрій. – Пора якнайшвидше з цим покінчити. Чого це раптом його так збентежило старе кладовище? Авжеж, не виспався... Ще й цей дурний туман, що проникає під шкіру. І настрій лайно. Але з якого дива він забиває собі голову безглуздими думками про смерть?

Треба буде поговорити з Кірою. Пояснити, що йому це не подобається. Виписати їй по повній програмі за всі ці незручні ситуації і нетверезі посиденьки. Щоб знала, як знущатися з Андрія. Ненормальна. Вічно їй на місці не силиться, вічно тягне його кудись, бо бачте, пригод їй не вистачає на дупу!

Твою таку-перетаку! Зараз би щось з’їсти, зробити малинового чаю, залізти під ковдру – і скачати собі фільм про Лео чи то Нео... Але ж ні, треба стирчати тут, мокнути під дощем і уявляти, якими могли бути люди, поховані в цих могилах! І руки в мереживних рукавичках. Гарні такі руки, їх хіба що цілувати – і тільки. Якби Андрій був художником, малював би їх день і ніч, аж поки не створив би шедевр. Пальці, мов стріли – довжелезні, тонкі – нервово обсмикують ланцюжок на білій шиї. І ключик між ними – шалена змія. Чорт, звідки взялась ця нав’язлива картина?

Час би вже про неї забути, он до церкви пора... А хоча... Чого йому туди йти, зрештою? Андрій ще не настільки дурний, щоб повестися на всю цю маячню з вигнанням духів. Демон у ньому, аякже! Цікаво, Кіра довго думала, перш ніж ляпнути таке? Хіба вона не знає, що Андрій не вірить в усі ці дурниці? Мамо, мамо, я привида побачила! Доню, випий «Персен» і не заважай дивитись серіал.

Кіро, Кіро... Ми, здається, таки догралися... Де ти взагалі взялась на мою голову? Чому, відколи ми познайомились, я постійно втрапляю у всілякі халепи? То на сторожа нарвуся, то по морді отримаю (від тебе!), то терплю псевдофілософські роздуми твого махнутого дядечка... Як його? Вано цього. Чого ти взагалі з ним водишся? Як ви взагалі стусувалися? Дивнішої парочки ще не бачив – дівчисько-фрик і хворий на всю голову священик! Це ж навіть сказати комусь смішно – все одно не повірять! Скажуть, що я не при своєму розумі... Хоча, знаєш, в цих словах щось таки є. Бо тільки дурень може попхатися до церкви в надії, що там за нього все вирішить добрий боженька.

Кіро, дідько б тебе вхопив... Що ти зі мною зробила? Чого я сюди прийшов з тобою? Чим ти мене підпоїла-нагодувала-накурила врешті-решт, що я втратив останні залишки розуму? Які, нафіг, демони? Які духи? Хто сказав, що мене взагалі треба лікувати? Подумаєш, жахи вночі сняться! І уява коні викидає. Але це навряд чи якісь потойбічні проблеми! Швидше – побічні ефекти спілкування з тобою. Якщо в мене й справді трабли із психікою, то тут не допоможе жоден священик! Мені потрібен психолог, розумієш, ПСИ-ХО-ЛОГ! Хоча ні, не потрібен. Я ж здоровий!

– Справді? Ти так в цьому впевнений?

Кіра стояла перед ним, широко розплющивши свої і без того величезні очиська. Між її пальцями стриміла чергова цигарка.