Текст книги "Перший спалах"

Автор книги: Іолана Тимочко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 19 страниц)

Іолана Тимочко
Перший спалах

Пролог

Ці двоє ідіотів мене дратують.

Кіра постійно смалить. Коли вона дихає, з її рота вириваються акуратні кільця синюватого диму. Вона вся пропахла димом. Іноді мені здається, що коли б її воля, Кіра давно б уже сама стала димом.

Кіра постійно сидить угорі – на шафі, на дереві, на скелях, на грибах. Знаю, останнє прозвучало доволі неоднозначно, але про це – трохи пізніше.

Я її майже не бачу. Кіра не любить спускатися зі своїх висот. Вона там їсть, п’є і ночує. Ну і, само собою, курить. Коли в неї закінчуються цигарки, Кіра починає скандалити. Зазвичай на це ніхто не звертає уваги, але потім приходить Андрій – і вона втихомирюється.

Незважаючи на те, що Андрій – головний герой цієї історії, я його трохи недолюблюю, бо в свій час він добряче попсував нерви мені й Кірі. Вона, бідолашна, якось дізналась, що Андрій підбиває до мене клинці, і закатала страшну істерику, перебивши майже весь посуд в домі. Бачте, вона не могла змиритися з тим, що стала залежною від когось. Бо залежність від людини, тим паче, від чоловіка – це був її найбільший страх.

Кіра зненавиділа мене. І це збісило її ще більше. Бо раніше вона опікувалась мною. З першої хвилини нашого знайомства Кіра чомусь вирішила, що зобов’язана замінити мені тата, маму і старшу сестру, разом узятих. А я не мала нічого проти, бо вже звикла, що люди завжди намагаються турбуватись про мене. Чому, не знаю. Можливо, я виглядаю занадто нещасною. Може, їх збиває з пантелику моя небалакучість – я можу мовчати цілими тижнями, а люди вважають, що з такими заскоками я просто не виживу в цьому світі.

Не хочу вдаватися в подробиці нашої санта-барбари. Це нецікаво. Забагато шмарклів – традиційний недолік любовних історій. Скажу тільки, що все закінчилося добре. Зараз ці двоє живуть в мирі і злагоді, багато курять і ламають кухонні столи. Не в пориві агресії, а в пориві любові. Так, їхня любов настільки бурхлива, що від неї страждають всі меблі у нашому будинку – крісла розгойдані, дивани стріляють пружинами, навіть столи підозріло похитуються.

Разом з нашою трійцею в домі живе Вано, дядько Микола і Мирослав. Але це не люди, а швидше привиди – про них усі говорять, але їх ніхто не бачив. Вано – дивакуватий священик. Він може тижнями не виходити з кімнати, або пропадати десь у саду. Дядько Микола – фізик, що постійно зависає в своїй лабораторії і проводить якісь підозрілі експерименти. Насправді він ніякий не Микола, але всім байдуже. Кажуть, він спить по дві години на добу. Його очі горять таким хворобливим блиском, що хлопці навіть бояться з ним здоровкатись. Поза очі дядька Миколу називають королем, блискавок.

Мирослав – скажений фізик-самоучка, що бігає хвостиком за дядьком Миколою. Він постійно говорить про вченого і набридає своєю присутністю. Андрій каже, що Мирослав закоханий у дядька Миколу. Це, звичайно, жарт, але навряд чи хтось стане заперечувати, що ця прив’язаність дуже нагадує нездорове захоплення.

То хто ж ми такі і що робимо всі разом у одному домі?

Ми – це... На язик напрошується щось до непристойності пафосне – ангели, духи, згустки розумної енергії – коротше кажучи, вся та божественна фігня, про яку зазвичай пишуть в книжках і філософських трактатах. Але насправді ми звичайні люди, з плоті, крові та інших рідин. Ми любимо смачно поїсти, солодко поспати, добре випити – ну і, звісно, повеселитися. Але ми, на відміну від інших людей, якогось дідька застрягли у цьому божевільному світі, де немає ні часу, ні простору. Точніше, не так – вони є, але якісь не такі, як ми звикли бачити. Тут кожен новий день нагадує інший. Тут завжди падає сніг і спалахують блискавки. Ми не мерзнемо і не старіємо. А ще, кажуть, у нашому саду росте дерево, по якому можна видряпатись на небо. На жаль, я не знаю, правда це чи просто красива легенда.

Подейкують, що під деревом похована клітка, в якій живе страшне чудовисько. Ніхто із нас, звичайно, ніколи його не бачив, але, про всяк випадок, дядько Микола обгородив сад колючим дротом і пустив по ньому електричний струм.

А от ключ від міфічної клітки на диво справжній. Його срібна голівка має вигляд змії, що кусає себе за хвіст. Дядько Микола впевнений, що це означає безкінечність. Ми носимо ключ по черзі, як перстень Фродо. Бо, кажуть, він приносить нещастя своєму власникові. Я в це не вірю, але, думаю, краще про всяк випадок перестрахуватись.

Чорт... Я забула про ще одного персонажа нашої історії – таку собі бабу Ліру. Але це й не дивно. Я ніколи її не бачила. Чесно кажучи, ніхто з нас ніколи її не бачив. Ну майже ніхто. Так-от, вона навчила Кіру промацувати людей поглядом. Кіра страшенно пишається цим умінням – каже, це допомогло їй вийти на Андрія. На жаль, я не знаю, правда це чи вигадка, але можу сказати, що Кіра поділяє людей на «прозорих» і «мутних». Якщо перших вона нібито буквально бачить наскрізь, то другі для неї – нерозгадана таємниця, бо вона не може зрозуміти, що у них в голові, і ці люди притягують її до себе, мов магніт.

Знаєте, що ми робимо зазвичай? Та що завгодно, тільки б не вмерти з нудьги. Кіра увесь час курить. Я про це вже згадувала. Цигарки рятують її від безкінечного сьогодення. Ще у неї є Андрій – завдяки йому вона ще пам’ятає, що таке щастя. Та й зрештою... Кажу ж вам, у них любов! Нехай, може, доволі специфічна, з купою криків і скандалів, але справжня, це ясно й дурному.

Священика рятують книжки, дядька Миколу й Мирослава – наука, бабу Ліру – дороги, Андрія – посиденьки з синьою Гусеницею, Чеширським Котом і Капелюшником. Бачите, мені ще на початку історії треба було сказати, що ми живемо в Країні Див. Так, тій самій Країні Див, про яку писав Льюїс Керрол. До речі, коли я сказала, що Кіра сидить на грибах, я мала на увазі не галюциногенні грибочки, а велетенські сироїжки, на яких можна не тільки сидіти, але й лежати, гойдатись чи перекочуватись з одного краю шапки на інший.

А мене рятує пошук причинно-наслідкових зв’язків. Я намагаюсь скласти в одне ціле пазли цієї історії і зрозуміти, чому одного разу все пішло догори догори дриґом.

До речі, мене звуть Анна.

Частина І

1

А почалося все з того, що Андрій заблукав у лісі.

Того дня розгулялась жахлива гроза. Андрій зрозумів, що пора вшиватися, коли за його спиною повалило перше дерево – стару, покручену часом вільху, що мирно доживала віку на вкритій мохом лісовій галявині. Не довго думаючи, він пірнув у зарості молодих ялин, очікуючи зустріти там добре знайому стежку. Та тут його чекала перша несподіванка: стежки на звичному місці не було.

А негода продовжувала набирати обертів. Поодинокі змійки блискавиць схвильовано забігали по небу і озвалися до лісу сердитим, розлюченим сичанням. Вслід за ними на землю упали перші краплини дощу.

Андрій кинувся на пошуки схованки, яка уберегла б його від зливи. Вибір впав на старий дуб поруч із ялиновим молодняком.

Як тільки він пірнув під густе, заросле лапатим листям гілля, розгулялася така негода, що здавалося, настав кінець світу. Наче уві сні, все навколо наповнилося какофонією образів, звуків, диких скажених рухів. Небо й земля закрутилися в шаленому танці під оглушливу музику грому. Десь закричав переляканий птах. А тоді щось спалахнуло – і його оглушило.

На якусь мить Андрій, здається, побачив себе збоку – блідого і скрученого жахом.

«Допоможіть!» – закричав він, відчуваючи, як плавляться від дикого болю губи.

Всесвіт здригнувся і заквилив услід за його свідомістю. «Води! Дайте йому води!» – людськими голосами горлали птахи. «Пити! Один ковточок!» – тоненьким шепотом озивався місяць. «Як пече!» – стріпували листям дерева, і тихесенький шелест поволі наростав, піднімався вгору, досягав неба, а тоді кидався вниз вогненними смертоносними стрілами.

А потім звідкілясь згори почувся сміх – божевільний, нелюдський. Сміх наростав, заповнював собою увесь простір і час. Андрій уже не мав сил плакати, він зітлів, він згорів на попіл, та свідомість була жива, вона продовжувала боятися, продовжувала ворушити покаліченими страхом думками. Він хотів померти, та не міг, бо не мав сили захиститися від жахливого реготу.

«Що робиться?!» – скрикнув він перед тим, як втратити свідомість.

«Що робиться?» – заверещали птахи і каменем кинулися донизу.

«Що робиться?» – зарепетував дуб і зненацька вибухнув.

«Що робиться?» – прошелестіло листя і, охоплене вогнем, зірвалося з гілля гігантською палаючою хмарою.

Він лежав під почорнілим небом і захлинався від болю. Високо вгорі кружляла величезна зграя птахів, затуляючи примарне світло. Вони носились, мов божевільні, і безперестанно кричали, кричали, кричали... Уламки дерева сипалися з неба, розбиваючи йому кістки, вогненний дощ палив на ньому одяг, роздував мізки, збурював кров. І над усім цим ширяла гігантська хмара листя, затуляючи від світу увесь цей біль, оце гігантське пекло, що оповило тіло Андрія і стерло його з лиця цього світу.

«Умри...умри...умри...»

Шелест листя і голоси птахів віддалялися, відпливали кудись у даль, зникали за горизонтом свідомості. Та й сама свідомість зникала. Вона не була здатна жити у купці попелу.

2

Андрій прийшов до тями глибокої ночі. Першим, що він побачив, насилу розплющивши припухлі повіки, було вкрите зірками, чорне, мов крило ворона, холодне небо. Навколо заливалися співом цвіркуни і озивалися жаби в далекому лісовому болоті.

Андрій спробував підвестись і відчув у голові тупий біль. Кров шугонула до обличчя, щось запекло у скронях, і він знову безсило повалився на траву.

Важко дихаючи, продовжував лежати, прислухаючись, як пробирається під шкіру холодне дихання серпневої ночі. Високо вгорі пролетіла сліпуча зірка, і він відчув у грудях легке розчарування, бо так і не встиг загадати бажання.

Доклавши чималих зусиль, Андрій нарешті звівся на ноги. В голові запаморочилося, щось липке потекло по обличчю, перед очима попливли червоні кола, та він зумів втримати рівновагу і вдихнути на повні груди прохолодного нічного повітря... Коли темрява трохи розсіялась, він озирнувся.

«Це ж скільки часу я тут провалявся?»

Відповіді не було. Натомість погляд наткнувся на величезний, обгорілий стовбур, що одиноко стирчав поміж ялинових заростей, демонструючи світові голі безлисті гілки.

І тут він усе пригадав: останню лісову прогулянку, загублену стежку, грозу, старезне дерево, що стало для нього схованкою, а далі... Що ж було далі? Важко сказати. Він пам’ятав тільки страхітливий спалах і скажений гуркіт... А тоді щось вдарило його по голові – і він відключився.

Хоча ні, було ще щось... Принаймні так йому здається. Якісь...думки? Видіння? Сни? Марення хворого, обпаленого больовим шоком розуму? Можливо... Андрій шукав стежку, але вона ніби крізь землю провалилась. І тут він згадав бабусині казки про лісових духів, що іноді, граючись, ховали дорогу від мандрівників. Колись він думав, що ці духи живуть у грибах.

Якось у дитинстві Андрій розкопав грибницю – і під шаром моху знайшов дивні світлі нитки, що тягнулися від грибів кудись углиб лісу. Він розповів бабусі про побачене – і пошкодував, вражений тим, як відреагувала на це старенька. Вона страшенно розізлилась і сказала, що лісові духи цього не вибачать. Андрій після того ще довго боявся спати вечорами. Йому здавалося, що як тільки у всьому домі погасне світло, то гриби проростуть крізь підлогу прямісінько під його ліжком, і заберуть з собою в підземний морок, де він зостанеться навіки. У напівдрімотному стані він бачив, як крізь стіни кімнати проростало коріння дерев і обплітало бильця ліжка, стелилося по підлозі, обвивалося навколо ніг. Він хотів зістрибнути на підлогу і помчати геть, та боявся, що ноги загрузнуть в липкому багні, чи їх поколе жахлива соснова хвоя, чи покусають гадюки, котрі так люблять вигріватися в м’якенькому мосі. Та найбільше Андрія лякали гриби. Адже коли він спав, вони тихенько обступали його ліжко і докірливо дивилися, дихаючи холодом і гнилизною, що приходили з ними із глибин підземелля.

Андрій був упевнений, що вдома його чекають заплакані мама й бабуся, стурбований і розлючений тато, та ще, напевно, з десяток захеканих сусідів, котрі оббігали ввесь ліс у його пошуках, та так і не додумалися зазирнути в молодий ялинник біля самого села. Та коли він підійшов ближче, його зустріла несподіванка... Схоже, всі в домі вже давним-давно спали.

Андрій тихесенько відчинив хвіртку. Завіси протяжно заскрипіли, і він подумав, що було б непогано їх змастити. Двері були замкнені, тому Андрій легенько постукав у вікно. Ніхто не відповів, і Андрій затарабанив сильніше. Спочатку до його вух долинула тільки нічна тиша, яку інколи переривала цвіркунова скрипка, а тоді всередині хтось завовтузився, і крізь відчинену кватирку виповз захриплий батьків голос.

– І кого це принесло так пізно?

– Своїх, тату! – сказав Андрій, дивуючись.

– Що? Невже? Не може бути? Андрію, синку! Невже це справді ти?!

– Та ні, мій брат-близнюк, – фиркнув хлопець, трохи розчарований такою зустріччю.

– Господи... Андрію! – сонні нотки в голосі батька як вітром здуло. Андрій почув, як заскрипіла підлога під батьковими кроками, далі щось дзенькнуло, і до вух долинуло ледве чутне жіноче бурмотіння. А тоді у вікнах нарешті засвітилося, і Андрій почув, як повертається в дверях ключ.

Батько вийшов на поріг, тримаючи в руках старий, побитий часом ліхтарик. Вслід за ним у дверях з’явилася й матір, закутана у довжелезний махровий халат.

Промінь від ліхтарика упав йому на обличчя, і Андрій зажмурився, осліплений яскравим Світлом, від якого встиг відвикнути у густій темряві серпневої ночі. В ту ж мить повітря сколихнулося від переляканого маминого зойку.

– Що таке? – Андрій спантеличено витріщився, переводячи погляд то на неї, то на батька.

– У тебе...на обличчі...

Все ще не розуміючи, в чому річ, Андрій поволі підніс руку догори і обмацав своє чоло, ніс і щоки... А тоді взяв у батька ліхтарик і посвітив на долоню.

Побачивши, що на ній, він з переляку випустив його з рук.

3

Андрій сидів за столом і пожадливо наминав вчорашній борщ. Холодний, слизький присмак розварених овочів приємно лоскотав горло і здавався райською насолодою. Він їв – і ніяк не міг наїстися. Здавалося, його живіт не знав страви сотні і тисячі років. Дикий голод викручував тіло і пронизував мозок, а він все сидів за столом, запихаючи в себе шматки прокислої картоплі, і аж, здавалося, прицмокував губами від задоволення.

Умитий, переодягнений і ситий, Андрій на якийсь час відчув себе щасливим. Мати, на щастя, швидко оговталася. Як виявилось, вона просто перехвилювалась. Виливши на себе ціле відро води, Андрій змив із тіла залишки крові – і вона нарешті заспокоїлась, оскільки жодних ушкоджень на синовому тілі так і не виявилось.

Було, щоправда, одне «але»... Та тільки хлопець волів поки що про нього не згадувати. Принаймні за вечерею.

Але батько, здається, вирішив одразу розставити всі крапки над «і».

– Чия це кров була на тобі? – безцеремонно спитав він, всідаючись за стіл.

Андрій роздратовано закотив очі і жестом показав, що не може говорити. Проковтнувши їжу, він взявся сьорбати пахучий липовий чай.

– Чесно кажучи, тату, я б не відмовився зараз трохи поспати, – спробував ухилитися від відповіді Андрій.

– Розкажи, що з тобою трапилося, та й спи собі хоч до обіду... – втомлено сказав батько, постукуючи пальцями по столу.

Якусь мить батько сидів у важкій задумі, схиливши голову на долоні. А тоді підвів очі вгору і взявся свердлити сина упертим докірливим поглядом.

– Скажи мені правду, синку... Тебе викрали, так? Катували? Залякували?

Ошелешений таким припущенням, Андрій спромігся тільки не дурнувате «що?».

А батько продовжував випускати на волю плоди своєї фантазії.

– Що вони тобі казали? Що хотіли? Навіщо взагалі це все затіяли? Викупу хотіли, так? І взагалі... Я не вірю, що тебе так просто відпустили... Ти втік?

Очі Андрія, що й до того були завбільшки як тарілки, округлилися ще більше, не в змозі повірити в те, що бачать. В той час як вуха поволі скрутилися в трубочки, не маючи сили перетравлювати те, що чують. І тільки отупілий язик не зробив нічого. Він просто мовчки прикипів до піднебіння, не дозволяючи Андрієві витиснути із себе жодного нормального слова.

– Ти ненароком його побив, так? Кривдника? – батькова уява продовжувала набирати обертів. Він перехилився через стіл і по-змовницьки підморгнув синові.

– Побив – і боїшся в цьому зізнатись! – його голос опустився до ледве чутного шепоту.

– Га?

Язик Андрія нарешті відклеївся від піднебіння і безвольно повис, ударившись об нижню щелепу.

– Що?

– Побиття при самозахисті – то не найгірше, що може статися... Ну це ж, я надіюся, все-таки був самозахист, правда?

– Звісно...тобто...що?

– Ну от бачиш, я так і знав! – батько обурено сплеснув в долоні. – Синку, повір, у цьому немає нічого поганого! Ти просто намагався себе захистити! Не переживай, завтра поїдемо в райвідділок – і ти там все розкажеш! Для протоколу... Щоб залишили нас у спокої. Сам розумієш, зараз такі часи, що зробити з невинної людини страшного злочинця декому значно легше, ніж зловити мишу котові... Все, що тобі треба зробити – це просто сказати правду...

Поки батько говорив, Андрієві здавалося, що хтось заїхав йому по голові молотком, і він почав марити, перебуваючи на межі реальності і сну. Господи, та ця розмова нагадувала якийсь химерний сон-карикатуру, якщо такі, звісно, бувають! Нічого подібного з ним не було навіть тоді, коли вони з другом обкурились травою, яку той поцупив у старшого брата.

– Тату... З тобою все добре? – нарешті спромігся на слово Андрій. – Вибач, але ти мене, м’яко кажучи...лякаєш!

– Зі мною все чудово, не хвилюйся! Це тобі зараз небажано хвилюватися, вистачить вже і мами, – спокійним і дещо втомленим голосом мовив батько, відхиляючись назад і спираючись на спинку крісла. – Просто не пробуй мене дурити... Повір, я брехню носом чую. Та й зрештою, ти сам прекрасно це знаєш! Просто уяви себе в наших з мамою шкурах, подумай про те, як ми хвилювались, як ледь не збожеволіли тут, поки тебе шукали. Так, так, всім селом ліси прочісували! Навіть міліцію викликали. Правда, жодної допомоги від тих молокососів так і не дочекались. Тільки паніки наробили, сволота! Коли вони оголосили тебе зниклим безвісти, у матері ледь не стався інфаркт!

«О-хо-хо! Чим глибше в ліс, тим більше дров!»

– Сам розумієш, до чужого рота не приставиш ворота... – продовжував батько. Хтось із цих недороблених міліціянтів, яким, певно, років не набагато більше, ніж тобі, ляпнув десь не подумавши, а нашим людям дай тільки язика почухати! Таке понабріхують, що потім до віку не обберешся!

– Цирк якийсь! – сказав Андрій, трохи обурившись. – Невже ви не могли почекати до завтра? Мене не було всього-на-всього нещасних кілька годин!

В цю ж мить Андрій побачив, як батькові очі розширилися від здивування, а сам він увесь аж побілів.

– До завтра? До завтра?! Та годі прикидатися, ти думаєш, я не розумію, в чому справа?! – він схопив Андрія за комір і різко струсонув ним. – Кілька годин, кажеш?!

І тут його голос зірвався на істеричний крик:

– Тебе не було два тижні, чуєш?! Цілісіньких ДВА ТИЖНІ!!!

4

Минуло два місяці.

Після усіх катавасій в селі Андрій нарешті повернувся додому. Галасливе, задушливе місто принесло йому несподіваний спокій і якусь душевну рівновагу. За цей час Андрій з батьком устигли пооббивати пороги усіх міських відділків і прокуратур. Батько все ще сподівався, що хлопець нарешті не витримає й відкриє світові, що ж трапилося з ним у той страшний грозовий день і де він пропадав наступні два тижні. Та кожного разу від Андрія звучали одні й ті ж самі слова, які він, здається, уже встиг вивчити напам’ять: ударило гілкою, знепритомнів, оклигав, пішов додому, нічого не чув, не бачив, ні від кого не втікав, нікого не лупцював, і т. д.. У відділку зійшлися на думці, що юнак або справді заблукав, або вирішив ненадовго відчути себе у шкурі Мауглі. А кров на обличчі... Напевно, десь поранився. Всі знають, які непосидючі тепер підлітки пішли. Якщо не поріжуть пальці кишеньковим ножиком, то обов’язково налетять босою ногою на шматок розбитого скла, що не так і важко зробити при нинішній-то екології...

Та невгамовний татусь заспокоївся тільки після того, як познайомив хлопця з усіма психіатрами, психоаналітиками і психами, що мешкали у їхньому районі. Після тривалого й доволі таки плодовитого для більшої частини цих осіб викачування батькових грошей усі вони визнали Андрія психічно здоровим і одностайно заявили, що хлопця бажано транспортувати в якесь інше середовище, щоб оговтався від пережитого шоку. Тому останні два тижні канікул Андрій провів на гарячому пляжі Середземного моря.

Несподіванки почалися, коли він повернувся до школи...