Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 6 (всего у книги 41 страниц)
– Ні, ні, читайте далі, що ви, – заперечила Маруся, хоча, правду кажучи, їй захотілося схопитися, вибігти кудись, принаймні в садок, заспівати на повний голос. Але ж це був лист від Герцена і в нім завжди все було живим і цікавим.
– От бачите, – каже Марія Каспарівна, – час збиратися і їхати, адже й Опанас Васильович так хоче!
Легко сказати – збиратися і їхати! Треба ж закінчувати лікування, яке зовсім не допомагає, треба закінчити оповідання і надіслати до Петербурга, щоб мати гроші. Взагалі підрахувати гроші. Але ж це все дрібниці, які обов'язково виникають при кожній значній справі! Треба їхати – і все. Добре, що й Опанас цього жадає. Що ж, піду швидше похвалюсь йому, він любить чути про неї добрі слова!
Незабаром прийшов ще лист, де про неї також згадувалось. Його вже слухала трохи спокійніше, але в такому ж піднесеному стані, і його з такою ж насолодою читала вголос Марія Каспарівна.
«Зараз одержав Вашого листа і знаю, що має бути Кавелін, і чекаю його нетерпляче, а поки що надсилаю на Ваше ім'я «Колокол», якщо знаєте, де він, перешліть йому».
Професор Кавелін зараз у Дрездені, ще не траплялось нагоди Марусі говорити з ним, тільки інколи ловила швидкий, уважний, зацікавлений погляд. Тут зустрілись, як буває з земляками, наче добрі знайомі, умовились обов'язково бачитись.
– Кавелін – один із старих близьких друзів Олександра Івановича ще з московського гуртка, – мовила Марія Каспарівна. —Як то зустрінуться після дванадцятирічної розлуки?! Шляхи були надто неоднакові, – похитала головою Марія Каспарівна. – А от-от і до вас знову дійшло: «Марка Вовчка жадаю бачити, її книга така незрівнянна річ, що я не лише собі, але вголос читав Таті і навіть радив перекласти англійською мовою».
– Ви зовсім запишаєтесь, Маріє Олександрівно, – усміхнувся Рейхель.
– Почекай, почекай, тут є і для тебе, – спинила його Марія Каспарівна. – «За винятком Рейхеля – я вам серйозно раджу ненавидіти всіх німців. Рейхеля тому виключено, що сам Стасов його хвалить, і Прудон його звав «Ame d'archange» (Архангельська душа (франц.), а ви звете дружиною».
– Це чудово, – аж заплескала в долоні Марія, а Рейхель почервонів і поцілував руку дружині. Та жартівливо засуджуючи глянула на нього.
– А от і докоряє нам: «А що ж ви ні слівця не сказали про мою статтю «Very dangerous» (Дуже небезпечно (англ.). Справді, ми тоді прочитали ту статтю і нічого не написали йому з приводу неї. Але що ж писати? Як це можна зараз припиняти викривання? Викривальні статті та фейлетони? А може, я не уявляю, що робиться тепер дома, в Росії? – замислено сказала Марія Каспарівна.
– Мені дуже прикро, що він напав на «Современник», – ніяково мовила Марія. – Я не була знайома особисто, я тільки читала й Добролюбова, й Чернишевського, і це такі переконані в своїх поглядах, сміливі, передові літератори. «Современник» тепер найкращий журнал у Росії. Мені сумно, що Іван Сергійович розійшовся з ними.
Це було їй поки що незрозуміле й неприємно, бо вона знала, як Шевченко їх любить, вважає «своїми», а редакція «Современника» шанує Кобзаря.
Ta зараз, що казати, це не зупинило надовго її уваги і думок Вона раділа, що Герцен похвалив її твори.
* * *
Немов хтозна-скільки часу минуло з того дня, коли вона поїхала з Петербурга – нові міста, нові зустрічі, нові люди...
Дрезден, Емс, Швальбах, Аахен, Тарант, Ротен...
Вона швидко призвичаїлась до переїздів, готелів, пансіонів, наче усе життя мандрувала. Поки Опанас Васильович згадає, що та як треба спитати, хоча знає і німецьку, й французьку мови, вона вже швидко починає переговори з портьє, і той уже розпливається в люб'язній усмішці, і швейцар несе речі в номер – і недорогий, і не найдешевший, просто цілком пристойний.
Потроху всі турботи переходять до неї, і вона сама все планує: де побувати, кого відвідати.
«Любить вона ці подорожі, як отой Булах з її «Трьох доль», – думав Опанас. – А добре вона про це написала, їй-богу». – І згадував рядки, що оце переписував: «З того був йому не великий прибуток, коли б не вбиток, а що він дуже любив дорогу. Ще його батько чумакував, і бере, було, його з собою, малого, то ще тоді він закохався у дорогах».
Отак і вона, певне, «закохалася у дорогах».
Коли в листі Тургенев запропонував прокататися по Рейну, Марія одразу вирішила, що поїде. По-перше, треба ж домовитися, врешті, відносно перекладу – він і досі не закінчив «Інститутки», по-друге, коли ще випаде така можливість, а хотілося якнайбільше усього схопити, побачити.
Він запрошував її одну – тобто в листах не було мови ні про Опанаса Васильовича, ні про Богдася, лише привіти їм. А сам він збирався їхати з дочкою, він давно хотів їх познайомити.
– Може, й ти хочеш поїхати? – спитала чоловіка Марія, але таким тоном, що навіть обом незручно стало, бо їй і на думку не спадало їхати з ним.
– Я з Богдасем лишуся, – похмуро сказав Опанас Васильович. – Та й грошей не вистачить.
– Щось Білозерський нічого не шле, – мовила Марія. І питання начебто було вирішено. Але Тургенев не зміг поїхати. Дивно! Теж через гроші – не надіслали йому ті, на які розраховував. Та він питав у листі, де буде Марія у серпні. Він обов'язково приїде хоч на кілька днів побачитися перед від'їздом до Росії. Він писав, що взимку, в Петербурзі, вони часто зустрічатимуться. Може бути дуже добре.
– І мене вже тягне додому, – признався Опанас Васильович. – От закінчиш лікування – і поїдемо.
– Як додому? А Лондон?
Про Лондон тепер уже й питання не могло стояти – їдуть чи ні. Вони їдуть обов'язково. І вдвох.
– Ясна річ, після Лондона, – пожвавішав і Опанас Васильович, і, дружно зібравшись, поїхали до Остенде. Марія, звичайно, вибрала Остенде, що радили для ванн. Адже звідти лише одна ніч до Лондона!
Хоча й знала Марія, що на неї чекають, вирішила, що не гаразд буде – як сніг на голову, треба спочатку написати самій, з Остенде, і в умовлений день приїхати.
...Сьогодні мав відходити пароплав, от вона й напише. Все думала, як написати. Опанас вийшов з Богдасиком прогулятися, гадаючи, що вона працює, адже вона сиділа за столом, і чистий папір лежав перед нею, а вона ніяк не могла знайти вірного тону, першого рядка. Раптом схаменулась, що пароплав відійде і вона не встигне відіслати, швидко, хвилюючись, що запізниться і всі плани знову переплутаються, написала зовсім просто, неофіційно, мов людині, що її добре знає, як їй хочеться побачитись із ним, скільки вона мусить передати йому сердечних привітів і щирих подяк, а тому, коли вони з чоловіком приїдуть наступного понеділка – чи буде це зручно? А зараз вона в Остенде, де й чекатиме на його відповідь.
Глянула на годинник. Ой! Вона запізниться на причал.
– Опанасе! Де ти, Опанасе! Йди, я тобі прочитаю, що написала в Лондон!
Опанас не відгукувався. Він ще не повернувся. Швидко, навіть уже не перечитуючи, заклеїла конверт, накинула шарф і майже бігцем подалася до причалу. В її розпорядженні було кілька хвилин до відплиття.
Встигла. Глянула просто-таки з любов'ю на пароплав. Була певна, що за кілька днів і сама вирушить на такому ж.
Минуло кілька днів, а відповіді не було. Пішов у море ще один пароплав, і другий, і навіть той, що мав везти їх у понеділок. Виникали різні сумніви. Може, саме нема в Лондоні? А може, захворів. А може, щось сталося в сім'ї. А може, просто ніколи. Може ж таке бути?
Опанас Васильович теж непокоївся. Тоді вона так по-дитячому ображено накинулася на нього:
– Де ти ходиш? Я тобі свого листа хотіла показати, а ти десь з хлопчиком завіявся, і я мусила так одправити. Ніколи тебе нема, коли треба.
Потім аж самій стало соромно, і він її заспокоював, ніби й справді був винний.
– Одправила то й одправила, що ти сама написати не зуміла? Хіба всі листи даєш мені на правку читати? – усміхнувся.
– Не на правку, а так, порадитись. І як ти порівнюєш з іншими листами, то ж пишу своїм, друзям знайомим, які знають мене, а то – Герцену!
Але тут же подумала: «А може, й краще – написала, як написалось».
Щасливу звістку приніс Богдась. Прибіг червоний, захеканий.
– Мамо, отой дядько, що за прилавком стоїть і ключі дає...
– Портье, – поправила Марія.
– Еге ж, портьє, він казав тобі лист є, зараз хтось принесе, а мені не схотів віддати, – ображено мовив хлопчик.
Марія не чекала, що «хтось принесе», вмить була коло «прилавка», і портьє, люб'язно усміхаючись і перепрошуючи, простягнув листа – з Лондона'
«24 серпня 1859, Park House, Fulham.
Огарьов сповістив мене у Вентнор, що Ви будете у понеділок, і надіслав мені у Вентнор доброго, милого листа Вашого. Я одразу поїхав до Лондона – і чекаю вже другий день. Де ж Ви? Чи здорові Ви? Коли будете? Напишіть хоч два рядки. Та чи одержали Ви листа від Огарьова? Щиро, глибоко співчуваючий Вам і поважаючий Вас
Олекс. Герцен»
– Опанасю! Опанасю! Друже мій! Завтра їдемо! Значить, усе гаразд. Герцен був у Вентнорі. Відповідь надіслав Огарьов, а вона чомусь не одержала. Може, невірно сама адресу написала цього далеко не першорозрядного готелю – Hоtel l'Agneau, rue It. Paul. Ну, нічого, все з'ясувалось!
За вечерею зустрілись з милими Станкевичами, з якими заприятелювали в Дрездені.
– Завтра в Лондон, – радісно повідомила Марія, – паро плавом о шостій годині.
– Марія Олександрівна сяє, як іменинниця, – зауважила Олена Костянтинівна Станкевич, – ти тільки подивись, Сашо!
– Ще б пак! Головний пункт подорожі! Тепер для всіх нас центр Європи – Лондон! – усміхається Станкевич. —Я сам шкодую, що зараз не можу з вами поїхати, але й ми обов'язково пізніше завітаємо до наших славетних дзвонарів. Не заздри, Лєночко, Марковичам!
Що може порівнятися з причалом увечері, коли відходить пароплав?
Скільки разів Маруся приходила сюди прогулюючись, сама чи з друзями, і завжди їй здавалося, що саме в той день свято, бо збираються сюди осі мешканці невеличкого бельгійського міста Остенде, хоча більшості з них нема кого проводжати або стрічати. Просто так, для розваги, що вже перейшла в традицію. У літні місяці людей в Остенде збільшується принаймні вдвічі. Потроху невеличке рибальське селище перетворилось і на важливий порт, бо тут кінцеві станції залізниць з Німеччини та Швейцарії, і на досить значний лікувальний курорт – помірне легке підсоння, пляж на багато кілометрів з чудесним пісочком перед відкритим морем.
– Напевне, після Лондона я саме тут лишуся доліковуватися, – каже Марія Олені Костевні. Вони подружилися. Дивно, за кордоном у неї з'явились подруги. У Петербурзі зовсім не було.
– Ми на вас чекатимемо нетерпляче! – кричать Станкевичі, коли вона по вузенькому трапу сходить на пароплав, підстрибом біжить Богдась, повільно піднімається Опанас Васильович.
Юрба на причалі, звичайно, не розходиться, поки пароплав не рушає.
Перед очима Марії праворуч і ліворуч ліс щогл, рей, вітрил, а попереду море. Вона вперше попливе морем.
Сідає сонце, таке незвичне в морі, як величезна розпечена золота діжа, і море так блищить і міниться рожевими, червоними, золотими відблисками, рухливими, гойдливими, немов тисячі тисяч дивовижних кольористих рибок виграють у ньому. Сонце зникає, потопаючи в морі, і потроху запалюються вогні на березі, бо вже темрява спала на місто й воно через ці вогні здається великим, галасливим, святковим, і важко збагнути, де зорі, де вогники – земні ліхтарі, і раптом починають гуркотіти-стукотіти колеса, бурлити вода за кормою, і цей гуркіт заглушає останні вигуки різними мовами, що лунають із святкового причалу. І, нарешті, пароплав виходить у почорніле море, в ніч. Солоні бризки досягають палуби, падають на лице – як добре!
Нізащо вона не спуститься в каюту, як їй радили, запевняли, що тут, на цьому короткому шляху, завжди качка і краще одразу лягти й заснути. Але Марія тільки вклала Богдася і знову вийшла на палубу, їй зараз хотілося побути на самоті, самій вдивлятися в чорні хвилі, що їх так впевнено долає пароплав, немов перед ним ясна дорога, їй хотілося дивитись і дивуватися, що не може вона вже розрізнити, де там море сходиться з небом. Здається, тільки це самотнє споглядання могло привести її до внутрішньої рівноваги. Адже насправді вона дуже хвилювалася перед завтрашнім днем, і їй не хотілось, щоб хтось це помічав, навіть Опанас.
Вона жадала і боялася цього побачення, як ніколи, ні з ким.
Як з Тарасом Григоровичем уперше побачилася? Обняла його і все. А він її у чоло поцілував, а потім узяв за обидві руки і милувався: «Доню моя рідна!», і не треба було старатися, щоб видатися розумнішою, кращою. Тоді вона раптом подумала: «Я ж не пам'ятаю батьківської ласки». Вітчим – який то був жах! Через нього мати мусила відправити мене до родичів, і тому так до серця припало одразу, що назвав донею, а себе батьком...
Тут зовсім інше. Про Герцена й Тарас Григорович говорить «з благоговійним уклоном».
Хотілося, щоб уся зустріч відбулася так, щоб з радістю можна було розповісти «батькові». Почути те, що треба, сказати самій те, що треба, а не тільки хвалитися потім: «Аякже, і ми теж були у Герцена і Огарьова!»
А може, вона так розгубиться, збентежиться, що лише здивується він: «Невже ця жінка, ця невторопа, що двох слів зліпити не може, написала оті оповідання, які я читав своїй дочці, радив перекласти англійською мовою?» Якими очима гляне вона тоді на Іллю Петровича, на всіх друзів на Україні? Адже коли вона казала «додому», одразу не Петербург поставав в уяві, а Україна, не якесь конкретне місто, а якісь рідні, любі краєвиди, київські гори, Дніпро або Десна коло Чернігова... І рідні люди, яким вона розповідатиме про дзвонаря...
...Певне, вона все ж таки була втомлена, напівсонна, бо раптом так яскраво уявила високу-високу дзвіницю і величезний золотий дзвін на ній, куди більший, ніж «цар-колокол» у Москві!
І з тої дзвіниці, коли піднятися на неї, все видно у всесвіті, немов вона найвища на земній кулі, над усім височить. І дзвін калатає і всіх будить: «Vivos voco!» Які слова добрали вони! Живих кличу! І луна йде по світах по всіх усюдах, і в Петербурзі цар здригається від нього, і в якомусь її рідному-рідному українському куточку друзі пошепки натхненно присягаються не зрадити тому дзвону. Одна людина на таке спромоглася і все дужче й дужче розхитує серце дзвону, і раптом підносяться всі її думки і почуття над своїм особистим.
Хіба він нею, Марією, невідомою молодою жінкою, зацікавився? Він зацікавився Марком Вовчком, українською письменницею, автором «Народних оповідань», він Україну відчув, побачив через них. Треба вдержатись, не схитнутись на такій височині! Хай хоч як важко – не схитнутись. А їй здається – все йде обертом, все хитається, гойдається навколо. Вона хапається за борт.
– Мадам, – чує вона голос поряд, – ви б краще йшли в каюту. Все ж таки качає. Сім балів! – коло неї в чемній позі стоїть чоловік у морській формі.
– Дуже дякую, – ледве вимовляє вона і невірними кроками, тримаючись то за стінки, то за поручні, то за борти рятувальних шлюпок, простує до своєї каюти й одразу засинає на вузенькому ліжку.
* * *
Усе було в густому молочному тумані. Нічого-нічогісінько не видати. Пароплав якось неприємно, чи то застережливо, чи то закликаючи на допомогу, гудів, і стояв. Стояв.
Марія куталась у пальто й шарф. От так ранок! Навіть у вогкому Петербурзі ніколи такого не траплялось!
Опанас Васильович багатозначно мугикав, але нічого не спадало на думку, щоб сказати підходяще до цієї несподіванки – тим більше, що весь екіпаж тримався так, наче нічого непередбаченого і виняткового нема. Більшість пасажирів сиділи або в каютах, або в кают-компанії за сніданком, але теж, видно, не дивуючись, не вперше підпливали до туманних берегів Альбіону.
– Добре, що хоч Богдась ще спить, – мовила Марія, – ото б надокучав – чому та навіщо стоїмо.
– Тобі вже дитина стала надокучати! – буркнув Опанас Васильович.
– Перестань, не треба зараз, – примирливо сказала Марія. Не вистачало ще й з чоловіком сперечатися в день приїзду до Лондона! – Ти ж сам знаєш, який він нетерплячий. А зараз хочеться спокійно чекати, що ж ще робити?
– Оце справді – чекати коло моря погоди! – сказав уже добродушно Опанас Васильович.
Густа сизота оповила все навколо. Раптом десь удалині, не вгорі, а долі заблимав жовтий вогник. Його було ледь помітно крізь цю сизоту.
– Бачите, маяк! Уже видно плавучий маяк, – пояснив сусіда по-французьки, – значить, туман починає розходитись.
Справді, наче почали спадати серпанки один за одним, один за одним, і якісь не бачені і не знані досі контури почали вимальовуватися на обрії, і Маруся вже сама питала, притиснувшись до Опанаса:
– Що то? Ти пізнаєш, що то?
Будинки громадилися один на одному, випиналися височезні шпилі, велетенські полотнини закривали простори неба. Але серпанки потроху спадали, і вже очі розрізняли громаддя пароплавів, вітрила кораблів, царство щогол та рей. А за всім тим – темніли, сіріли, височіли колосальні споруди. Знову загуркотіли колеса. Пароплав поволі входив у Темзу.
Усе було таким дивовижним, вражаючим у цьому величезному місті, що не тільки Богдасик, який уже прокинувся, але й сама Марія стримувалася, щоб не ойкати, і Опанас Васильович, на її щастя, забував дивитись на її очі, щоб відзначати, як вона все тс сприймає.
– Боже мій милий, скільки ж тут людей! – все ж таки вихоплювалось мимоволі, коли вже після різних формальностей па причалі їхали вулицями Сіті. Був час, коли тисячі клерків, усього службового люду поспішали на роботу. Потім обличчя міста змінилося – тяглися парки – скільки зелені! скільки дереп! Які старезні! А Богдасика поки що найбільше цікавив кебмен – кучер кеба, який вони найняли. Він був у чудернацькому довгому пальті з численними комірами-пелеринами. Марії здавалось, що вона в'їхала в романи Теккерея і Діккенса і зараз їхні герої метушаться навколо.
* * *
Опанас Васильович дбайливо, як ніколи, пов'язав краватку перед темним старовинним свічадом, оглянув своє вбрання, не дуже модне, але цілком пристойне – такий собі поміркований батько – голова сімейства. Вона бачила – він щиро настроює себе на ролю старшого друга, вчителя, і це її дратувало. Невже він так поводитиметься «там»? Оце удаване сімейне щастя було зараз ні до чого.
Вона боялась непотрібних фальшивих нот, боялась першого враження і для себе, і від себе. Богдасик дратував як ніколи своїми нескінченними питаннями й несподіваними бажаннями.
«Хоч би він там поводив себе пристойно. Не вмію я з тім, зовсім не вмію. Надто все дозволяю».
Вони їхали мовчки знову кебом, і знову Богдась днпупався з численних комірів-пелерин і не давав змоги зосередитися.
Тільки задзеленчав дзвоник, відкрилися двері, як вона побачила Олександра Івановича, вона не могла не впізнати ного.
Він поспішно, легко, хоча був досить кремезний, спускався сходами з другого поверху, простягнувши обидві рукн назустріч. І цей перший жест, – вона ще не бачила усмішки, обличчя, очсії, чудесного ясного чола, – лише цей перший жест, такий дружній, гостинний, такий простий, російський, – одразу зняв усю ніяковість, хвилювання, страхи.
– Так от ви яка! – мовив Герцен, і тепер вона вже бачила широку усмішку. Вона сама засміялась, міцно, не по-жіночому потиснула обидві руки.
– Така, як бачите!
Він тоді радо привітався з Опанасом, без усякого офіційного етикету, потріпав по голівці Богдася: «Ач, козак який! Справж ній козак!»
– Тата! Ольго! – гукнув він. – Швидше сюди! Подивіться, які гості до нас! Який козак з України!
Прибігли дві дівчинки: одна підліток, років 15—16, друга – трохи старша за Богдася.
Богдась привітався з почуттям власної гідності – певне, також одразу вирішив довести, що він статечний козак з України. Пройшли у велику вітальню.
Опанас Васильович дивувався про себе: чи то кілька місяців за кордоном так вплинули на його Марусю? Де її звичайна мовчазна, навіть сувора, стриманість з чужими людьми? З притаманним їй гумором, який розкривався тільки в колі близьких друзів, вона розповідала про подорож, про те, як замість Лондона вони опинились спочатку в царстві непроглядних туманів, у якомусь завороженому світі, і про приголомшливе враження від самого Лондона, коли він, нарешті, здобрів і ледь прояснився. Але поки що у жодного англійця вона не помітила навіть усмішки.
– І навіть найменшого руху в м'язах обличчя, що виявляли б будь-яку емоцію! – підхопив Герцен.
– Така самовпевненість і чемність, – мовила Марія, – що навіть ніяково стає, а коли що питаєш, лякаєшся, чи не порушуєш цим якісь непохитні правила поведінки. Певне, тут важко жити?
Спитала і схаменулась. А де ж йому жити, вигнанцеві за межі Російської імперії?
Ніякісінької зверхності, ніякісінького тону «метра», а щось студентське, молоде і в рухах, і в усій поведінці, і, головне, ніякісінької навмисності і пози не було в господаря. Герцен одверто радіє, що приїхали люди з батьківщини, культурні, прогресивні, з -якими можна розмовляти.
Вийшов Микола Платонович Огарьов. Його таки ж одразу впізнали по портретах на «Колоколе» – русява борода, сумний погляд світлих очей, меланхолійна приязна усмішка, але щось хворобливе в усій великій постаті. «А справді, він схожий на Лаврецького, адже казали, що Тургенев з нього трохи писав, тільки він наче хворий», – майнуло у Марії.
Герцен, з якоюсь ніжною, уважною любов'ю глянувши на нього, познайомив з гостями.
«Він схожий на свої вірші», – подумала Марія. Ще дівчинкою на канікулах у Писарєвих переписувала в потаємний альбомчик «Старий дім». А про бойові статті в «Колоколе» коли б не знала напевне, то й не повірила б, що це він писав. От Герцен – увесь такий, як його твори, як він у своїх творах – наче кожну річ, кожне явище бачить з усіх сторін і наскрізь, і все, все його цікавить, що тільки стосується життя і людей, і все зв'язане між собою – і життя всіх людей і країн, і наука, і література, і мистецтво, і боротьба...
У залу вийшла ще досить молода жінка з малою дівчинкою на руках.
– Пані Огарьова, Наталя Олексіївна! – представив її Герцен. Огарьов, сидячи в затишному великому кріслі в кутку вітальні, не поворухнувся, а зірка Марія перехопила швидкий погляд Олександра Івановича на «пані Огарьову» – неспокійний, запитливий.
Наталя Олексіївна навіть вимучити не могла усмішки на тонких блідих губах, немов їй дошкуляла якась довготривала хвороба, мігрень чи що, до якої звикла і навіть не помічала, коли вона відпускала, проходила, а вираз обличчя по звичці лишався той самий. Дівчинка, навпаки, була весела, здоровенька, розумненька. Вона забелькотіла: «Дядя! Дядя!», простягнувши рученята до Герцена, потім, помітивши Огарьова, закричала: «Папа Ага!» І той, прояснівши радісною посмішкою, що так лишила його обличчю, хотів взяти її на руки, але мати не дала.
Малята завжди допомагають розрядити напружену атмосферу. Така атмосфера виникла одразу з приходом Наталі Олексіївни. Це влучно використав Опанас Васильович, який і при знайомстві з великою шанобливістю поцілував руку Наталі Олексіївни, а згодом сказав комплімент з приводу такої жвавої, м-илої донечки, співчутливо зауважив, як важко матері, «поки дитинча стане на ноги, але ж потім, коли скрізь бігає і всім цікавиться, стає ще важче». Як важливо сказати, хоча всім відомі істини, відповідним чулим тоном! Він заволодів її увагою, і це було дуже до речі.
– Вам, певне, не дають спокою ваші співвітчизники, – мовив він, звертаючись до Наталі Олексіївни, – кожен приїжджий не уявляє собі, як можна бути за кордоном і не завітати в Лондон до «Колокола»!
– Ох, – тільки зітхнула Наталя Олексіївна, – інколи я почуваю себе гідом у музеї, бо хочуть подивитися, де пишуться статті для «Колокола» і «Полярной звезды», як живуть видавці...
Але Герцен, не звернувши уваги на таку не дуже тактовну відповідь, оживився ще більше і на радість Марусі повернув усе інакше, але не заперечуючи Наталі Олексіївні.
– Не уявляєте, як це насправді трудно, але в той же час приємно, радісно! Перші роки я відчував таку самотність, відірваність від старих друзів, відчуженість. Та з приїздом Огарьова, початком нашої «вольної» друкарні, все почало мінятися і врешті набуло такого розмаху, масштабів, що ми й не гадали. Нам відомо, посол Кисельов просто питає кожного, хто при-ходить до нього з росіян: «А коли в Фулем?» Тобто до нас, наче це само собою зрозуміло, що до нас росіяни обов'язково завітають. Нещодавно приїхав один гвардії полковник. Я й досі не розумію, що у нього спільного з нами, з нашими ідеями, з нашою пропагандою. От він прийшов і одрапортував по-гвардійському: «Будучи в Лондоні, вважав своїм обов'язком представитися». Ну, я одразу прийняв і позу, і тон генерала.
Герцен на мить випнув груди, глянув звисока, удавано гордовито і враз закотився своїм надзвичайним молодим сміхом. Неможливо було також не засміятися.
– Це ж прекрасно, що кожен вважає обов'язком, – з почуттям мовила Марія, – хай нічого спільного в думках, але, значить, він відчував цю потребу і потім замислиться!
– Коли це не просто для моди або похвальби, – вставила Наталя Олексіївна. – Адже й таких трапляється багато.
– Врешті, я примушений був призначити для люб'язних незнайомих два дні на тиждень, від третьої години, – вів далі Герцен, – інакше неможливо було б працювати. Ми ж одержуємо сотні листів з Росії з усіх кутків, люди відчули, що можуть вільно висловитись. Нам належить лише думка стати паламарями, самий труд – калатати, дзвонити, а звуки – вони ж линуть з батьківщини, з Росії, і там чекають від нас найщирішої правди. Адже хіба ми самі з Огарьовим спромоглися б на такий дзвін?
Марія відзначила про себе: він підкреслено говорить «ми», «ми з Огарьовим», без усякого честолюбства, ревнощів і заздрощів у роботі. Які люди!
– Бути щирим – це головне для «Колокола», – озвався тихо Огарьов. – Щирість для нас найважливіша за всі дипломатичні впливи. Звичайно, коли вони підходящі нам, то й ними нехтувати не слід! – усміхнувся він своєю меланхолійно-мудрою посмішкою.
– З приводу нашої правди от вам ще цікавий анекдот! – підхопив Герцем. – Мій тезко, Олександр Миколайович – імператор всеросійський, кажуть, засмутився через мою статтю про .Паніна і заявив своїм ближчим сановникам: «Колокол» – єдиний непідкупний голос». Як це вам? Між іншим, нам відомо, що для нього стали передруковувати наш «Колокол», обминаючи особливо гострі й дошкульні справи. Ну. він помітив ш і завдав доброго прочухана. Деяким урядовцям він навіть дозволив виписувати «Колокол», – певне, щоб були в курсі спрап!
– Приміром, дяді Наталі, московському генерал-губернатору! – зауважив Огарьов.
– Та коли б ви тільки знали, як люблять вас, як нірять вам, чекають кожного вашого слова інші ваші читачі! – мовила Марія. Вона згадала немирівські вечори, коли переписувала статті з «Колокола», згадала лице Тараса Григоровича: «Доню, побачиш – вітай їх, великих вигнанців».
– Ця любов і віра – наша нагорода. Джерело сил і натхнення! – серйозно мовив Герцен. – Хочете, я покажу вам дорогоцінний подарунок. Під час війни під Балаклавою один офіцер, захищаючись від англійців, зламав шпагу. Він швидко зрізав грубу виноградну гілку і відбився нею! А потім з цієї славної гілки він зробив палицю, замовив набалдашник з різьбленого срібла з бірюзою і невеличким топазом згори і, уявіть собі, надіслав сюди в подарунок. Тато, – звернувся він до старшої дочки, – принеси з кабінету, покажи.
Він розповів це з такою проникливістю, здалося Марії, навіть якоюсь вологою затуманились його ясні живі очі. Він знову повторив:
– Це джерело наших сил.
Тата принесла палицю, і Маркович! з побожністю подержали її в руках.
Богдась теж схопився подивитись.
– Біжіть, дівчатка, з козаком у сад, – сказав Олександр Іванович, – бачите, сонце таки виглянуло як слід. Давайте і ми прогуляємось до обіду. Я розумію ваш переляк перед туманом, – звернувся він до Марії. – Ніяк не звикну до цієї лондонської гнилі, до цієї просто злочинної погоди – темряви з ранку до вечора. Коли трапляється ясний день або хоч кілька годин без дощу й туману, це для мене дар богів!
Марія подумала: «Він сумує за рідними лісами, степами, і невідомо, коли побачить їх і чи побачить взагалі. Усе це важче, ніж здається. От усі захоплюються, може, є такі, що й заздрять впливу, силі, діяльності, а Тарас Григорович казав: «Великі страдники -вигнанці». Він розумів, відчував по-людському, як важко на чужій землі...»
Богдасеві вже надокучило витримувати роль статечного дорослого «козака». Тільки вистрибнув з дому і побачив зелений лужок, так і покотився по траві, як м'яч. Наталя Олексіївна засміялась, але недобре, навіть якось злорадно, немов їй було приємно, що всі бачать, яка невихована дитина у цієї уславленої письменниці.
– Богдасю, встань! – досить різко зауважила Марія. Вона все помічала. Але Опанас м'яко заступився за хлопця. Завжди бувало навпаки – Марія все .дозволяла, а Опанас бурчав.
– Марусенько. він у захопленні від природи!
– Хай захоплюється, та не бруднить сорочки.
– Богдась, слухай мами, – удавано строго насупив брови Герцен. – Ходімте, Маріє Олександрівно, я покажу наш «парк», з дозволу сказати. Я радію цьому саду. На нас, дібровних жителів, ліси й дерева впливають як щось більш рідне, ніж море і гори!
Наталя Олексіївна підсмикнула тонкі губи, і знову Марія перехопила ледь помітний насторожений погляд Герцена в бік Огарьрвої.
Добре, що Опанас Васильович почав їй щось красномовно розповідати про старовинний парк у Качанівці. Марія швидше підійшла до Герцена. Вони попрямували вдвох стежкою попід височезними берестами. Олександр Іванович все ж таки обернувся і мовив лагідно, немов вибачаючись, Наталі Олексіївні:
– Лізі не завадить також більше побути на повітрі. Наталя Олексіївна тільки глянула зневажливо, нічого йому не відповівши.
Огарьов зовсім не вийшов. Він лишився сидіти в своєму затишному кріслі.
– А діти хай граються. Бачите, ваш Богдан вже цілком освоївся, он він навіть, здається, муштрує Ольгу, хоча та й сама не від того, щоб когось помуштрувати! – І, ніби читаючи думки Марії, мовив просто і сумно: – Справа виховання – одна з найскладніших проблем. Я це відчуваю на кожному кроці, та ще в умовах еміграції, та ще без рідної матері. Але деякі істини для мене беззаперечні: надання великої волі змалку – дія дуже шкідлива, так само як лестощі, поблажливість, наявна перевага одних дітей перед іншими в одній сім'ї – це все швидко псує дитину.
Ясно було, що це одне з болючих особистих питань. І знову подумала Марія: «Всі ми в захопленні від його незламності, непохитності, від його безприкладної діяльності, але ж він – людина, що зазнала стільки особистих нещасть, і, видно, такий уважний, люблячий батько, і так само, як в усіх питаннях великих, громадських, так і тут, у своїй сім'ї, він одразу розглядає проблему з усіх сторін, бачить далеко вперед, і не тільки для себе, для своїх дітей, а все підносить до важливих людських проблем, бо для нього все, що стосується людини, її росту, розвитку, життя, не може бути дрібним». Вона могла б говорити з ним про найменші дрібниці, адже для нього все було в якомусь взаємозв'язку. З ним було так цікаво і якось потрібно для неї!
