Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 29 (всего у книги 41 страниц)
– Я хочу з вами часто стрічатися, – вирвалось у Олександри Миколаївни. – Ми тут хоча ще й недовго, та до нас завжди приводить багато людей, адже тут багато російських художників, товаришів і знайомих Валерія, стипендіатів Академії. Я інколи втомлююсь, бо їхні безконечні балачки відривають від роботи, адже мені треба також працювати. Я хочу сама заробляти, а треба ще й почитати. Я вже не кажу, ви самі знаєте, скільки часу забирає мала дитина. А скільки хочеться подивитися в Парижі! Ви, певне, вже все тут бачили? – спитала вона у Марії.
– Ну, що ви! По-перше, також треба багато працювати, по-друге, також люди. Добре, коли цікаві, але, може, не цікаві для тебе, а потребують твоєї уваги.
– Ми вже бачилися тут із Бакуніним, він у нас був, і ми його відвідали. Він живе польськими справами. Здається, і графиня також.
– Ну, це зовсім у них по-різному. Ви самі побачите – її відвідують поляки всіх напрямків і уподобань. Правда, – додала вона, усміхнувшись, – у неї можуть зустрітися люди, яким треба зустрітись, це ж також потрібно!
З скількома тут вона сама, Марія, познайомилась. Та от і з Бакуніним... А в цей його короткий приїзд до Парижа вони вдвох з ним писали листа до українців і всіх слов'ян. Він сказав, що передасть його на Україну. Цікаво, чи дійшов цей лист до адресата? Адже за цей рік стільки там трапилося! Головне – поразка польського повстання. Рік тому вона була в Петербурзі, майже напередодні подій.
Для Марії тепер ставлення до польських справ стає мірилом людини. Олександра Миколаїна розповідає, що в Росії стає помітним охолодження до «Колокола», до Герцена саме за його гаряче співчуття до Польщі. Марія знає, що Герцен, знітивши серце, відчуваючи біду – адже він розумів усю непідготовленість, незлагодженість, непорозуміння з «білими» і «червоними» між поляками, попри все це, коли вже нічого не можна було зупинити, писав свої полум'яні статті на сторінках «Колокола». Тепер Добролюбов нічого не міг би йому закинути. Цікаво, чи показував йому Бакунін той лист до слов'ян, що написав удвох із Марією? Там же відбилися думки Герцена про права кожного народу на свою мову, свій розвиток... А от Тургенев дуже критично ставиться до її «дружби» з поляками.
– Ви чули, – долітає до них голос Єлизавети Василівни, – Тургенева викликали зараз до Росії, до Сенату, в зв'язку з новими арештами, але ж він хворий, і йому дали відстрочку. Та й, здається, обмежились якимось листом із запитаннями щодо зв'язків з «лондонськими пропагандистами» так звуть у Третьому відділі наших лондонських друзів.
Марія спалахнула. Іван Сергійович весь час листується з ними, їздив до них, але в той же час такий далекий від них! От і з Бакуніним – він щедріше за всіх допоміг грошима, допоміг дружині Бакуніна, хоч і ніколи не бачив її, але ж між ним та Бакуніним неперейдена прірва! Це тут зрозуміло кожному Цікаво, як триматиметься він?
– Кажуть, ви дуже дружні з Тургенєвим? – питає Олександра Миколаївна.
– Була дуже дружна, – відповідає з ноткою суму в голосі Марія, – і тепер ми стрічаємось... та вже зрідка. Життя йде, люди змінюються... Але ми стрічаємось... – повторює вона. – Я вас познайомлю, коли хочете. А з Бакуніним, здається, Тургенев і не зустрівся...
– А ви бачили дружину Бакуніна?
– Бачила й здивувалась.
– І я також. Що їх зв'язує? Хіба тільки те, що полька?
– Та її начебто і не обходили польські справи, вона нічим таким не цікавилась. Взагалі її Париж наче звів з глузду. Михайло Олександрович так всепрощаюче лагідно казав: «Вона ж така молоденька – і вперше в Парижі!»
Марія подумала при цьому – от і Олександра Миколаївна молоденька, не старша за Антонію Бакуніну, і теж уперше в Парижі!
– Він бідкався, – згадала Марія, – що не може одягти її з шиком, купити все, чого їй хочеться, він з нею, як з дитиною, і, знаєте, вона теж до нього дуже добра, якось довірливо ставиться, але без тіні любові, усе приймає, як належне. А він її любить страшенно, навіть ніколи не уявляла, що він може так любити, з такою ніжністю та терплячістю. Вона досить гарненька, схожа на тендітного польського хлопчика, правда?
– А от розмовляти з нею нема про що!
От їм обом було про що розмовляти, навіть більше, ніж гадала Саліас, знайомлячи їх, і кожна з них подумала майже одними словами: як добре, що тут, у Парижі, ми зустрілися!
* * *
Саме тут, на кладовищі, не думалося про смерть, бо тут переплелися безсмертя і життя.
День був весняний, якийсь фіалковий, як взагалі повітря у Па рижі – синьо-фіалкове, з різними тонкими відтінками вранці, удень і ввечері.
Скрізь багато квітів, густого плюща, що заплів дерева, пам'ятники й хрести. І поки не підійшли до тої частини кладовища. де безліч забутих, занедбаних могилок, де великі бідняцькі спільні могили, вони зупинялися коло пам'ятників «знайомим людям».
Навколо буяла весняна зелень, людей сьогодні стрічалося зовсім мало, бо день був звичайний, буденний, а не свято, не неділя або субота, коли приходять родичі покійних. Просто дехто прогулювався так само, як і вона, Марія, з Олександрою Миколаївною, дружиною художника Якобі, з Шурочкою, як звали її близькі.
Вони полюбили вдвох блукати, ці дві такі гарні і такі несхожі між собою жінки, та в чомусь дуже рідні й зрозумілі одна одній. Щедрістю душі? Бажанням пізнати якнайширше і найглибше життя? А ще – відчуттям краси в якихось звичайних людських вчинках, і в цій першій весняній зелені на кладовищі, і в безсмертних рядках, що колись вимовили і написали ті, могили яких зараз вони оглядали.
Одні пам'ятники – мармурові й бронзові бюсти – були схожі на тих, кому були поставлені, інші —зовсім ні... Але все ж таки вони нагадували ще живих, з усім притаманним людям людським горем, щастям, славою і бідами, і хотілося про них говорити, як про живих. Не так давно помер Бальзак.
Марія відхилила густий плющ, який майже зовсім закрив обличчя письменника на постаменті, – широке, веселе, жваве.
– Який він тут здоровий, міцний, впевнений, що підійме велетенську глибу – томи своєї людської комедії!
Вони обидві помітили, що збоку сидить молодий художник і змальовує пам'ятник.
– Пробачте, – мовила Марія і відійшла.
Шурочка не втрималась і мимохідь зазирнула з-за спини художника в його малюнок і ледь знизала плечима.
За нею і Марія непомітно поглянула туди ж. І обидві швидко пішли. Художник старанно перемалював постамент, квіти, але з рамки зелених гілок на малюнку дивилося не розумне жваве обличчя письменника, а гарненька жіноча голівка.
– Він заробить на цьому більше, а книжок Бальзака, може, і не читав ніколи, – іронічно мовила Марія. – Ходімо далі. От могила Беранже. Я схилялась завжди перед його незалежністю. Він ніколи не хотів одержувати ніяких почестей та нагород від уряду, ненависного йому. Він навіть не захотів виставляти свою кандидатуру в члени Академії, в число «безсмертних».
До могили підійшла купка чоловіків у робітничих блузах. Один із них гаряче розповідав решті про Беранже, показував на високу купу вінків коло могили, правда, уже прив'ялих.
Він знав, що лишиться в серці народу, – пошепки сказала Шурочка. – Це далеко почесніше.
А от до могили Шопена, напевне, давно ніхто не приходив із близьких.
– Ач, як розрослися квіти й кущі, треба просто мати силу, щоб розсунути гілля, – мовила Марія. – І стежки майже не І. видно.
– Яке страдницьке, змучене обличчя! – зітхнула Шуроч; ка. – Його музика – моя найулюбленіша. Коли завгодно я можу слухати її. Стільки в ній суму, болю і проникнення в душу.
– Але ж у нього є один прелюд, де просто чуєш гуркіт барикадних боїв, – заперечила Марія. – Я теж його дуже люблю.
– Певне, кожен чує ліпше те, що йому ближче, – засміялася Шурочка. – Я от волію грати його ласкаві ноктюрни, сонячні мазурки.
– Це, справді, вам більше личить, – милуючись нею, мовила : Марія.
– Все ж таки не розумію, як його могла розлюбити Жорж Занд? – з жалем сказала Шурочка.
Ну, які б жінки не зупинилися на цьому, згадавши Шопена і Жорж Занд?
– Його дуже любив художник Делакруа, – мовила Шурочка. – Він вивозив його хворого гуляти, називав його «маленький Шопен». Це розповідав мені чоловік, він працює тепер у майстерні Делакруа, пише копії.
– Делакруа не так давно помер, – сказала Марія. – Яка прекрасна його «Свобода на барикадах»!
– Знаєте, наші художник-и і мій Валерій стрічаються в цій майстерні з його друзями, і всі такої високої думки про Делакруа і про Коро – не тільки як про майстрів-художників, а як про людей. Уявіть, Коро, цього надзвичайного художника, весь час обходили нагородами, і от на його ювілей художники – його друзі й учні – самі вилили для Коро золоту медаль. Він казав, що пишається нею більше, ніж будь-яким орденом. Я б хотіла, щоб такі щирі взаємини були і між нашими художниками, щоб не тримали в секреті свої роботи, не запобігали у начальства, – Шурочка зітхнула, мабуть, неспроста. – До речі, ми хочемо з Валерієм звести вас ближче з нашою російською художницькою колонією. Там є справжні високі таланти і дуже хороші люди. Між іншим, дехто вже хотів писати ваш портрет, – хитрувато примружила вона одне око.
Марія розсміялася.
– Познайомитися ближче – я з охотою. А портрет – не уявляю, щоб я позувала!
– А я уявляю, – переконливо сказала Шура. .
– Спочиньмо коло Альфреда Мюссс, – запропонувала Марія. – От ще один нещасливий закоханий у Жорж Занд... Це, мабуть, жахливо, переживати своїх коханців.
– Але ж вона їх уже не кохала, – заперечила Шурочка.
– Невже нічого не лишилося, ніякого почуття? – роздумливо сказала Марія.
Могила Мюссе була в сімейному колі – сестра, родичі. Невеличка плакуча верба схилила саме над його могилою віти.
Жінки сіли на лавочці. Шурочка тихо проказала:
Mes chers amis, quand je mourrai,
Plantez un saule au cimetiиre,
J'aime son feuillage йplorй;
La pвleur m'en est douйe et chиre,
Et son ombre sera lйgиre
A la terre ou je dormirai.
(Коли я вмру, посадовіть
Вербу плакучу наді мною.
Свою бліду прозору віть
Вона похилить в супокої,
І буде тінь її легкою
Для того, хто під нею спить.
(З франц. переклала Наталя Забіла).
– Правда, чарівні вірші?
Шура дуже любила вірші. Вона ніколи про це не казала, але тримала їх безліч у пам'яті. Для Марії це було чимось органічним у Шурі, невід'ємним від її синіх очей, дитячої усмішки, усього ніжного, поетичного обрису.
Звичайно, не при всіх, лише з близькими людьми любила Шура згадувати улюблені вірші, рядки, що вразили її. Вона любила, як і Марія, ритися в книгарнях, на лотках у букіністів, і коли знаходила, відкривала для себе раніше не знаного поета або й давнього «знайомого», зупинялась над якимось образом, що раптово розкривався по-новому, якоюсь особливою мелодією рядка, їй здавалось, вона одержувала дарунок, їй хотілось поділитися цим дарунком з іншими.
– «Гармонии стиха божественные тайны не думай разгадать по книгам мудрецов». Правда, Майков вірно сказав, – нагадала їй якось Марія.
З Марією можна було, десь блукаючи, десь спочиваючи, читати напам'ять свої улюблені вірші.
От і зараз, помовчавши з хвильку, Шура мовила:
– От послухайте ще його:
J'ai le coeur de Pйtrarque et n'ai pas son gйnie;
Je ne puis ici-bas que donner en chemin
Ma main а qui m'appelle, а qui m'aime ma vie І.
(Та леле, генія Петрарки я не маю,
Я можу з ним зрівнятись тільки почуттям,
Кохати так, як він. Тій, що мене кохає, –
Пожертвувати можу всім своїм життям.
(З франц. переклала Наталя Забіла).
Чому Шура вибрала цей вірш і з такою милою усмішкою дивиться на Марію? Певне, вона думає те ж саме, що думає й Марія.
А Марія згадала, як Саша читав канцони й сонети Петрарки і запевняв, що ніхто не виявив так його, Сашиних, почуттів, як італійський співець. Мабуть, йому до душі припаде Мюссе.
– Я вам інколи заздрю, – признається Шура. – Я не можу скаржитися на Валерія, я щаслива з ним, але в нього перш за все мистецтво. Я інколи цілі дні його не бачу. Він не може, як і кожний художник, і дня прожити без картини. Мабуть, людям мистецтва потрібні жінки, які цілком живуть їхнім життям. І не мають свого. А от для Олександра Вадимовича ви перш за все. [ не лише перш за все, а просто все.
– Ну, звідки ви це взяли? – зашарілася Марія.
– О, любові, як кашлю, затаїти не можна, – переконливо мовила Шура. – Здається, так кажуть італійці. Робота для нього – що? Необхідний обов'язок, який треба швидше виконати і поспішити до вас. Певне, йому треба почитати Мюссе. Я купила нещодавно томик його поезій.
– І захворіли ним?
– О, так! Я б могла вам зараз багато прочитати, один твір кращий за інший. Там такий надзвичайний вірш «Tristesse» (Журба (франц.). Але він навіває на мене невимовний сум. Хочете, я куплю таку книжку і для вас? Я рада буду вам подарувати. Е, що там не кажи, хоч йому, Альфреду Мюссе, часом не щастило в любові, – я певна, між іншим, що не менше й щастило, – проте коли твої вірші можна дарувати як дорогоцінність, – хіба це не найбільша радість поета? Мені здається, Олександру Вадимовичу це буде ще ближче до серця, ніж вам. Я знаю, ваш улюбленець Гейне – «Schlage die Trommel und fьrchte dien nicht».
Сильнее стучи и тревогой
Ты спящих от сна пробуди!
Вот смысл глубочайший искусства,
А сам маршируй впереди! —
підхопила Марія. – Наш Плещеев чудесно переклав, правда?
Вот Гегель! Вот книжная мудрость!
Вот дух философских начал.
Давно я постиг эту тайну,
Давно барабанщиком стал!
Але радійте, я відчуваю – Мюссе мені стане близьким... Може, справді через Сашу... – додала вона роздумливо. – Де ви купили Мюссе?
– Не смійте купувати, я ж вирішила, що я подарую вам.
– Шурочко! – Марія докірливо глянула на неї.
– Не турбуйтеся, ми одержали вчора гроші. Однаково прийдуть гості – і ми їх проїмо і проп'ємо на радощах, – мовила Шурочка. – Художники інакше не можуть. Але на книжку Мюссе вистачить обов'язково. Це буде на згадку про нашу прогулянку до нього! Я так люблю гуляти з вами, – призналася вона щиро. – Ну, з ким можна отак просто читати вірші, так відчувати життя?
– Отут, на кладовищі, – тихо мовила Марія. – Та Гейне похований на Монмартрському кладовищі. Там взагалі бунтівники – Марат, Лелевель.
Хіба вони знали обидві, що не мине й десяти років і саме кладовище Пер-Лашез увійде в історію революцій і мало хто й знатиме, що названо воно було колись ім'ям духівника Людовика XIV, отця єзуїта Лашеза, якому король подарував землю на цьому горбі, а назва «Пер-Лашез» буде навіки зв'язана з іншою трагічною і величною подією – загибеллю перших комунарів, бійців Паризької комуни.
– Я знайома була з Лелевелем, – сказала Марія. – Мене водив до нього Герцен у Брюсселі.
– А ви поведіть мене хоча б до його могили, і знаєте, я тепер не хочу приходити з порожніми руками, треба покласти кожному знайомому хоч квіточку.
– Для цього потрібний буде цілий сніп квітів, – зауважила Марія. – Звичайно, відриваєшся якось від роботи, – мовила вона роздумливо, – але я виправдовую себе тим, що інакше не могла б писати, як домовилася з петербурзькою газетою, свої «Листи з Парижа». Мені замовили такі нариси. Про це мене раніше просив і редактор нашого українського журналу «Основа», але, на жаль, журнал уже припинив своє існування. Так що пишу для російської газети.
– Може, для цього вам треба поблукати самій? – делікатно спитала Шура.
– Ні, ні, я вже сама багато скрізь ходила, а тепер мені з вами дуже добре. Я не хочу думати весь час – от про це треба напи сати, от про це буде цікаво прочитати, і коли ми вдвох, я й не думаю, як та що я писатиму, я просто гуляю, дивлюсь, дізнаюсь про те, що мені самій цікаво знати, а в голові, в пам'яті завжди лишається, що найдужче вразило, – значить, про це й треба написати. Мені навіть краще з вами, наче не тільки двома своїми очима дивишся, а ще й вашими. Правда, я рідко з ким люблю вдвох гуляти. Дуже мало людей, з якими можна не тільки розмовляти, а й мовчати... які не заважають мовчати... і писати... Раніше я могла коли завгодно і де завгодно писати, аби не торсали, – засміялася вона. – А тепер мені треба бути наодинці.
– Олександр Вадимович, мабуть, ревнує, – пожартувала Шура.– Сказати правду, я ревную Валерія до його картин, але ж тільки до картин! А він мене до всіх і всього, навіть до власного сина!
– Ні, Олександр Вадимович до роботи мене не ревнує, – мовила роздумливо Марія. – Мені самій дивно: при ньому я можу писати, і він завжди радіє, що не заважає мені.
Справді, він єдиний ні в чому не заважав. З ним вона як сама з собою – може, це й є критерій справжнього щастя? Але є різниця в їхньому ставленні одне до одного. Він не може без неї. А вона так само, як без нього, не може бути без своєї роботи. Ні, не треба думати, хто дорожчий – він чи робота? Що за безглуздя! Так само, як страшно ставити питання – він чи Богдась. Це зовсім різне. Не треба важити на терезах і торгуватися з життям. Адже вона і без людей, без друзів також не може!
Вона відмахується від цих думок. Тим більше, що вже прийшла до одного кардинального рішення.
– До речі, – каже вона Олександрі Миколаївні, – я збираюсь переїхати з rue Marbeuf. Так, я майже вже домовилась. Ми переїдемо в Нельї.
– Як? Це ж, здається, навіть не Париж, це невеличке село.
– Скоріше передмістя. Але це мене не лякає. Уявіть собі – на березі Сени, два кроки до справжнього лісу і квартирка – кілька кімнаток. У мене буде цілком відокремлена – бачите, як важно! А головне – садок, правда, невеличкий, здається, лише одне, але ж величезне, таке крислате дерево, немов дах над головою. А поряд, за парканом, обабіч справді чималі сади і ліс, справжнісінький ліс, куди можна буде тікати! Хазяйка з гордістю казала, що в Нельї живуть відомі французькі поети. Хто саме, вона так і не назвала, але це говорилося з таким виглядом, що після цього не можна було торгуватися за платню! Між іншим, там, звичайно, дешевше жити.
– Мені шкода, що ви будете так далеко, – зітхнула Шура.
– Зовсім ні, – переконливо заспокоїла Марія. – Це сорок хвилин їзди від центру Парижа. Хіба це багато? Отак, знаєте, від Тріумфальної арки, бульварами, потім Єлісейськими Полями і прямісінько до нас. Ви будете часто приїздити з вашим Володенькою, там таке чудесне повітря! Ви не уявляєте, як я скучила за свіжим повітрям, зеленим листям – щоб його багато було, – за водою! Ми зможемо там щодня купатися, а Богдась мріє про рибалку!
– А як ставиться до цього вашого переїзду Олександр Вадимович? – обережно спитала Шура.
– О, та він же найщасливіший! У нього теж буде там окрема кімната. А ви ж знаєте, як з його слабими легенями йому дуже потрібне свіже, чисте повітря!
Так просто сказала це Марія, а скільки вона перемучилась і передумала до того – це ж починалось зовсім якесь нове життя. Разом із Сашею. Уже не як закохані напівтаємні коханці, а як подружжя, справжнє подружжя.
– Ну, значить, і я щаслива за вас, – щиро сказала Шура, – і, правду кажучи, найбільше за Олександра Вадимовича. Але як ви все поєднаєте із своєю роботою? Це ж додасться ще стільки турбот – я-то знаю!
– Хіба мені звикати? Та коли ми будемо разом, мені здається, у нас буде більше часу і для роботи. І він буде доглянутий – він став так часто хворіти! А ще я дуже прошу приїхати до мене сюди мою маму. Вона допоможе мені, порадить в хазяйстві Я так давно її не бачила. Вона згодна, хоча й дуже боїться подорожі. Я на неї так чекаю, але хочу переїхати до її приїзду.
– Ми вам допоможемо, – вихопилось у Шури, – та й, певне, весь ваш вірний почт.
– Ну, звичайно, уже розподілили обов'язки! – засміялася Марія. – Ви часто буватимете в нашому маєтку! А щодо Валерія Івановича, я певна, він приїздитиме туди з пензлем і фарбами.
– От я й подарую вам на новосілля Мюссе, ви ж знаєте – на щось дорожче я зараз неспроможна!
– Це найдорожчий подарунок, тим більше, що ми мріємо, нарешті, купити книжкову шафу. Ми вже бігали з Сашею по старих крамницях, нам хочеться саме книжкову шафу вибрати гарну, адже таку річ купують, може, раз у житті! Мюссе займе в ній почесне і достойне місце! У мене назбиралося багатенько книжок. Я не можу спокійно проходити повз книгарні, треба ж, нарешті, щоб було де їх ставити!
– Ах, як це буде чудесно! Вони обидві раділи.
– Так ми підемо на Монмартр? – питає Марія, коли вони вже прощаються.
– Обов'язково! Але як це легковажно лунає: «на Монмартр», немов ви пропонуєте мені прогулянку й розваги в улюблених художниками і студентами кав'ярнях і театриках Монмартру, – лукаво сміється Шура. – Інколи мені, правда, хочеться скрізь побувати і трошки розважитись, якщо справді там цікаво й весело.
– Ми побуваємо і там, я мушу багато про що написати в своїх «Листах». Я обміркувала і занотувала щось на зразок плану. Ми побуваємо з вами в суді...
– От так розваги! Це, звичайно, вас спокусив Олександр Вадимович? Поєднати приємне з корисним?
– Я була вже з ним один раз, це дуже цікаво, хоч і досить важко, і вже зовсім не можна сказати, що приємно. Але ж взагалі наша робота – приємне з корисним, хіба не так? Так от – перше: суд, – Марія загнула один палець, – два: установи для малолітніх злочинців. Не лякайтесь, це може бути дуже корисним не тільки для Олександра Вадимовича, а й для мене, і не лише в тому, що напишу про них. Далі, три: школи для сліпих і глухонімих дітей; чотири: базари; п'ять: ярмарки. Бачите, це вже веселіше. Шість: народні гуляння, бали для робітників. Не лякайтесь такої легковажності!
– Навпаки, мені це все дуже цікаво, я в захопленні!
– Ну, щоб ми не дуже з вами поринули у таке легковажне марнування життя, я ще хочу відвідати й написати про церковні проповіді та великопісні концерти.
– Де ми спокутуємо наші розваги на ярмарках і балах!
– Як бачите, мої «Листи» зовсім не будуть схожі на листи Герцена, якими я зачитувалась і які відкривали мені очі й збагачували думки. Він охоплював усе, вирішував політичні міжнародні питання і філософські проблеми.
– А ви дасте життя робітничого Парижа, Парижа бідноти, звичайних простих людей, часто скривджених життям, – хіба це не потрібно і не цікаво?
– Це мене й заспокоює трохи. А на Монмартрське кладовище я хочу піти навіть не для того, щоб потім одразу написати. Я хочу вклонитися Лелевелю.
– І Гейне.
– І Гейне.
* * *
Так само, як і біля кладовища Пер-Лашез, біля Монмартрського було багато крамничок, лотків з квітами – живими й штучними. Веселі дівчатка, наче низали намисто, робили гірлянди, бутоньєрки, вінки, продавали широкі стьожки з готовими
382-383!!!
волі, від Парижа, від оточення нових друзів, які слухали й вимагали розповідати все, все, що трапилось там, па батьківщині. Адже тут вони перебували в атмосфері дискусій, сперечань, сварок, якоїсь метушні, а там – діяли, жертвували своїм життям.
– Ви – наші герої! – сказав Желіговський після розповіді Тедзика.
А потім, коли йшли вдвох з Марією Олександрівною, і вона сказала задумливо:
– Справді, Тедзику, ви герой.
– Ну, хоч ви не кажіть цього, – щиро обурився Тедзик. – Вам-то я розповів більше, ніж Желіговському. Таких, як я, були сотні, і навіть у в'язниці не знали наших імен, бо ми вигадували. І такі, як я, тільки рядові виконавці, солдати повстання.
Дійсно, він їй розповів далеко більше, ніж Желіговському, коли там увечері зібралося кілька чоловік, бо їй він хотів передати, що й сам переживав, те, що, звичайно, він не виніс на люди, і Марія намагалася уявити все, як було там, на Україні, в Києві, поки тут сперечалися, дискутували, і «білі генерали» мріяли про урочистий в'їзд на білому коні до Варшави, урочисті паради під старими знаменами.
А те, що відбувалося там, на батьківщині, що пережив сам Тедзик і сотні таких, як він, було так.
За розпорядженням повстанського Центрального комітету мали почати повстання на Україні одразу за повстанням у Польщі, але воно відкладалося з багатьох причин.
Уже на початку 1863 року трапилися великі провали, арешти в Одесі, Києві, Житомирі. Особливо зле відбився на підготовці повстання провал «Революційного агенства» в Одесі, яке мало міцні зв'язки з Києвом, Варшавою, Петербургом та Лондоном. Ще в 1862 році через Одесу готували втечу підполковника Красовського, яка провалилася через одного зрадника, і ще тоді в руки жандармів потрапило багато ниток. Нитки і вели до Києва, Петербурга, Варшави, а головне, за кордон до Лондона. Почалися арешти агентів-зв'язківців, вже добиралися до голови Комітету – професора університету їсидора Коперницького, але, певне, хотіли зібрати більше матеріалів, з арештом зволікали, і старий професор, своєчасно попереджений, зник із Києва. Отже, ні Красовського, голови «Землі і волі», ні Коперницького, керівника польських революціонерів, у Києві вже не було.
А повстання за всяку ціну мали почати напровесні 186З року. «Диктатором на Русі» був призначений Лнтось Юр'євич, і він сам командував одним із київських рейдів повстання і в його саме загоні й був Тедзик, який після своєї втечі й подорожі до Чернігова знову повернувся до Києва, але переховувався від поліції.
З Антосем Тедзик познайомився з перших днів вступу до Київського університету, хоча вчилися вони на різних факультетах. Антось був «вільним слухачем» історико-філологічного, а Тедзик – юридичного. Та вони стрічалися у професора Коперницького, підполковника Красовського, і обидва з запалом працювали в недільних школах. Антось приятелював з Стефаном Бобровським.
У Антося, Стефана, Тедзика, – так само, як і між їхніми старшими друзями – Красовським та Коперницьким, – було цілковите взаєморозуміння в питаннях самовизначення та незалежності Польщі, України, Литви. Для них головним була справа народу. Та серед «українських громад» і польських товариств – «гмін» – такого розуміння, на жаль, не було. Багато хто вважав, що селянам треба домовлятися з поміщиками на вигідних умовах і що саме шляхта матиме велике значення у повстанні, і поки що ні Коперницький, ні Антось Юр'євич і їхні однодумці, які були за докорінний перелом саме на селі, ще не могли відстояти своїх позицій. А коли спочатку примушений був зникнути Бобровський, потім Коперницький, а Красовського, якому замінили смертну кару засланням до Сибіру, вже потайки вивезли з Києва, молодий «диктатор на Русі» мусив прийняти на свої плечі великий і важкий тягар відповідальності. Він, як і його друзі, покладав надії на «Золоту грамоту», яку підготував і надрукував у багатьох примірниках Комітет. Це було звернення до селян, а «Золотою грамотою» воно звалося, бо надруковане було почасти золотими літерами. Між іншим, і цю золоту фарбу метиковані хлопці дістали у монастирській друкарні. Там ця фарба вживалася для сяйва навколо святих! А друкували таємно в університетській друкарні. «Золота грамота» оголошувала, що селяни «безвозмездно» одержать у вічне володіння землю без усяких там відробітків на пана. Обіцянки в цій грамоті були розпливчасті, туманні, але й Антось Юр'євич, і ватажки інших повстанських загонів вважали, що треба обов'язково привернути на свій бік українських селян, розтлумачити, що, допомагаючи повстанцям, вони виборюють і свої права.
Багато поляків – шляхти, студентської молоді – більше мріяли про національне відродження Польщі, а не про права селян, – не лише українських, білоруських, литовських, а й своїх – польських.
Та гасла повстання вже об'єднували тисячі різноманітних людей, і палка й одчайдушна молодь не замислювалася довго над конечною метою. Майорів над усіма заклик до боротьби за визволення від тиранії російського самодержця.
Тедзик не бував на засіданнях Комітету, де розроблялися плани, але догадувався, що київські підпільники збираються останнім часом на квартирі в Антося, який жив на Мало-Володимирській вулиці, і звідки керували підпільною роботою та підготовкою до повстання.
Марія, Слухаючи Тедэика, Завжди Наче особливо схвильовано сприймала ці назви знайомих вулиць у любому Києві. Адже вона жила там, ходила ними, вони всі поставали перед її очима з своїми тополями та каштанами. І, помітивши це, Тедзик намагався згадати якнайдетальніше всю топографію.
Рядові члени, як він, Тедзик, часто стрічалися в манежі у Ромуальда Ольшанського.
. О! Манеж університетського берейтора Ольшанського! Як завжди поспішав туди Тедзик! Ніде правди діти, крім ділових зустрічей, він навіть не по-юнацькому, а по-хлоп'ячомузахоплювався практикою верхової їзди. Аякже, вони вчилися стріляти, орудувати: шаблями, їздити верхи. Він дуже полюбив коней. З якою заздрістю дивився він завжди на сірого в яблуках коня Вабія. Це був красень кінь, просто казковий кінь графині Moщинської, який також стояв в університетському манежі і якого дивак берейтор, відданий друг Красовського і Коперницького – Ромуальд Ольшанськии нікому, звичайно, не давав.
– Це кінь графині Мощинської, —казав він таким тоном, немов це був недоторканий кінь Королеви. .
І уявіть, 26 квітня, так, того пам'ятного 26 квітня ын дав цього коня ватажкові найбільшого загону, поручику Київської інженерної команди Врлоднславу Рудницькому, якого; повстанці звали «козаком Са вою;».
– А як же графиня Мощинська? – здивувалися тоді хлопці – київські студенти, гімназисти, офіцери, що складали повстанський загін, та й сам ватажок, козак Сава – Володислав. Рудницький, дивувався, погладжуючи розкішну, шию красеня Вабія і не вірячи своїм очам.
– Вона не внесла податки на потреби повстання, як належить кожному поляку, – урочисто й безапеляційно – мовив Ольшанський. – Вабія у неї конфісковано і за постановою передано командиру вашого загону.
Хлопці вважали за краще не допитуватися, чия була постанова і хто конфіскував.
Так що Вабій теж узяв участь у повстанні.
Увечері 26 квітня 1863 року з манежу Ольшанського вирушив на конях загін юнаків, озброєних рушницями та шаблями: Такі ж чималі загони і зовсім невеличкі групки потяглися з різних кінців Києва – піші й на конях.
Вони прямували усі до застави, до села Біличі. То був збірний пункт, а. вже звідти, розбившись на десятки й сотні, ішли на села Романівку, Баланівку, Бородянку, Піски. Якою свіжістю, бадьорістю віяв цей київський-вечір, і не хотілося замислюватися, що зброї мало, що до Києва, Житомира, Кам'янець-Подільського вже, стягаються війська. Відкладати однаково не можна було, але ніхто й не думав про загибель і поразку. Мало зброї? «Зброя повстанців у руках ворога» – передавались слова Стефана Бобровського, тепер військового наг чальника повстання у Варшаві. Проти них виставлять гармати? Але ж на допомогу вийдуть «косінери». Клеплять коси по ковальнях, точать ножі та списи по усіх усюдах.
Тедзик із загоном Юр'євича їхав по Васильківській дорозі. Загін розмістився на двох возах. За заставою зробили зупинку, оглянули, перевірили рушниці, шаблі, пістолети. Розгорнули своє повстанське майно, знамено. Це знамено вишили польські жінки, які попри всі накази губернаторів не скидали жалоби, і на цьому червоно-чорному знамені були хрест і слова: «В ім'я бога за нашу і вашу зольність».
