355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Оксана Иваненко » Марiя » Текст книги (страница 38)
Марiя
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 11:57

Текст книги "Марiя"


Автор книги: Оксана Иваненко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 41 страниц)

У Москві Марія обіцяла Миті відвідати одного безнадійно хворого кжэка, який-жив у богадільні. В нього були паралізовані ноги і трохи права рука, але він хотів учитися, багато читав і, поїнайв»«»віи»сь із творами Писарєва, став зистуватися. Митя як міг, допомагав йому, насамперед книжками. Йдучи до Коробова, вона дум-ала: «Він, Митя, писав про теорію егоїзму, він завжди переконано казав, що він, звичайно, егоїст, а сам? От і зараз – цей хлопчик Коробов, до якого я йду з книжками й ласощами, бо так просив Митя». Правда, про ласощі Митя не казав, але ж то в Парижі вона приносила хворим у лікарню дешеві букетики квітів, що найдужче тішили; тут, певне, хлопець найдужче жадає книжок. Митя ще просив договорити – «так, як і:« вмієш» – і з хлопцем, і з лікарями, і вияснити, що вони зможуть зробити для хлопця.

Марія згадала, як зараз турбується Митя, щоб надіслати потрібні книги засланому Шелгунову, з яким листується. Так, справжній егоїст Митюша! От у кого слово не розходиться з ділом!

Хоч би швидше приїхав Богдась! Хоч би швидше в Петербург! Хвилинами здавалось – пішли її літа, як вітри круг світа, минула її молодість, починається її справжнє життя – робо-че, просте, як шматок чорного хліба, такого потрібного кожній людині.

Перед від'їздом вона сама знову пішла і, хоч було зимно, сіла під стіною Симонового монастиря на вогкому ослінчику.

Ты не должна любить другого,

Нет, не должна,

Ты мертвецу святыней слова

Обручена...

Нікого вона и не любитиме так. Але як їй бути без нього, того, іншого?

Швидше до Петербурга, туди, за їхній спільний робочий стіл! Вона ж писала Миті: «Не вдаватися в тугу, милий робітниче. Багато проститься в ім'я роботи».

Може, і їй «проститься» в ім'я роботи?

11

В одному з листів (записочок!) Марія з Москви написала: «Сьогодні Миколи-угодника, і всі в Москві веселі. Оглушливий дзвін і метушня така, наче Гарібальді святкують».

«...наче Гарібальді» – мимоволі порівняла вона. Навіщо їй згадувати Італію?

Навіть у розмовах з Юленькою Єшевською намагалася обминати ту подорож – Степан Васильович Єшевський, Бородін, вона з Богдасем... Саша...

Але ж скрізь у тих колах, де їй доводилось тепер бувати, знову почали згадувати Гарібальді і стежити за його діяльністю.

Там, за кордоном, у Парижі завжди здавалось – все, що відбувається в Італії, дуже близько, поряд, і як близько приймали до серця усі події 18(і2 року, як обурювалися, коли король Віктор-Еммануїл, якому Гарібальді здобув перемогу, оголосив його просто бунтівником і направив проти його загонів, які вирушили з гаслом «Рим або смерть!», свою армію разом із французьким військом. Під горою Аспромонте Гарібальді було поранено і взято в полон. Якийсь дивний, ніби почесний полон! Ця рана в ногу була найважча з усіх ран, сліди від яких він мав на своєму тілі. Та ще була і найважча, моральна, рана. По всіх усюдах усе прогресивне людство, всі робітники країн Європи і палка молодь чекали нетерпляче повідомлень про стан його здоров'я, скликали мітинги, збирали кошти. Отоді й відзначилася російська молодь у Гейдельберзі, надіславши до Гарібальді славнозвісного професора Пирогова.

Гарібальді дозволено було повернутися на свою Капреру. Та хіба він заспокоївся? У тисяча вісімсот шістдесят шостому році він у лавах італійської армії виступає проти Австрії. Цього раз-у прекрасна Венеція нарешті приєднана до Італії.

І знову, коли перемогу одержано, Гарібальді вже не тільки не потрібний урядові, а навіть небезпечний – бо страшно, що народ під його проводом піде на боротьбу за свої права не тільки проти чужоземних ворогів!

Але 1866 рік – важкий Маріїн рік. Усе відбувалося наче за тридев'ять земель, і коли їй щось розповідали, вона примушувала себе удавати, що це її цікавить, а до неї ніщо як слід не доходило.

Та у вересні 1867 року вони вдвох з Митею вже з захватом читали і розпитували кого тількимогли про міжнародний конгрес «Ліги миру і свободи», який відбувався в Женеві, У президію серед інших були обрані Гарібальді й Огарьов. Микола Платонович Огарьов! Як забилось серце Марії, коли вона почула про це. А Герцен на конгрес не поїхав. Казали – не захотів. Російська емігрантська молодь обурилася на нього. З нею взагалі у Герцена тепер були непорозуміння. На конгрес приїхав і другий знайомий Марії – Михайло Олександрович Бакунін. Учасники конгресу являли цілковиту суміш думок, переконань, настанов і бажань. Соціалісти різних відтінків, анархісти, буржуазні пацифісти і навіть клерикали.

Може, тому Герцен і не поїхав. що не вірив у якийсь путній наслідок? Вже набридли і дратували безпідставні захоплення Бакушна, бакунінські анархічні заклики. .Здавалося, що Огарьов, коли і не згодний з Бакуніним, не може йому протидіяти. Авторитет «Колокола» в Росії після поразки польського повстання підупав саме через підтримку Герценом поляків. Марія не знала, що все більше замислювався Гернен над настановами «марксидів», як він називав оточення Маркса, з якими не сходився і не знайомився ближче через того ж давнього друга – Бакуніна.

Про це все потім дізналася Марія, коли все ж таки їй довелося ще в житті зустрітися з Герценом, знову писати йому...

Кожна групка однодумців хотіла використати трибуну конгресу, щоб довести правоту своїх ідей.

Та весь конгрес одностайно буряними оплесками зустрів народного героя – Гарібальді, коли він вийшов у своєму гарібальдійському плащі, сивокудрий, простий і в той же час упевнений в правді своїх дій, та голосно і водночас проникливе й щиро зачитав свої тезиси, сповнені гуманізму й віри в добру волю людства.

«Всі нації – сестри, – виголошував він, – лише демократія спроможна знищити бич людства – війну... Лише раб має право воювати з тираном! Це єдиний випадок, коли війна дозволяється».

Гарібальді готував громадську думку всієї прогресивної Європи до остаточного об'єднання Італії. Адже Рим був ще під владою папи – тільки Рим в усій Італії був відокремленою, дивною і страшною державою!

Після конгресу Гарібальді вирішив, що час наспів, уже треба розпочинати свій «хрестовий похід», і відвідав різні провінції. Його знову заарештували і знову відправили на Капреру! Полонений у власному домі.

Капреру оточили військові суда – фрегати, броненосці, невеличкі пароплави, зафрахтовані урядом. Вони пильно стерегли, щоб, бува, Гарібальді не залишив свій острівець і не опинився серед своїх вірних сподвижників.

Яке ж було здивування всіх – і прихильників, і ворогів, коли в середині жовтня Флоренція з захватом приймала й вітала народного героя!

А про подробиці його неймовірної, фантастичної втечі серед буряних хвиль та ворожих кораблів дізналися значно пізніше.

Похід почався вдало, та під Ментаною, недалечко від Рима, загін Гарібальді був розбитий об'єднаними силами папських і французьких військ.

Про цю подію несподівано Марії довелося дізнатися докладніше, коли вона повернулася з Москви до Петербурга.

Вона знала, що в неї на квартирі зупинився Карл Бенні.

Ще раніше Марія дала йому на це дозвіл, бо Кардові треба було тримати іспит на лікаря при Петербурзькій медико-хірургічній академії.

Повертаючись до Петербурга, вона непокоїлась. Ніде правди діти – звичайно, непокоїлася.

Карл Бенні, паризький приятель, близький приятель, свідок її життя з Сашею, його хвороби, її горя...

У листах Митя згадував Бенні. Як вони зустрінуться? Вона і Карл? Як триматимуться? Як розвинуться їхні стосунки?

Звичайно, Карл зупинився тимчасово... проте...

Як важко стрічатися з друзями з іншого життя! Мимоволі хвилюєшся, наче їхня оцінка, їхні критерії, їхній присуд мусять на щось вплинути, можуть щось змінити, наче чекаєш на якесь виправдання.

На жаль, так, на жаль, нічого цього було непотрібно. Всілякі думки щодо цього виявились зайві.

Карл стояв перед нею такий пригнічений, такий зажурений, яким ніколи не бачила його Марія в Парижі.

– Що з вами, Карле, милий? – вирвалося у неї, коли він мовчки нахилився поцілувати їй руку при зустрічі, і їй здалося – не хотів, щоб вона помітила сльози на його очах. Неприємності з академією? Ні, він не з таких, щоб з приводу цього вішати голову, – хіба мало труднощів довелося йому подолати в житті, щоб іти вибраним своїм шляхом!

– Маріє Олександрівно, дорога, я тільки-но дізнався, що мій брат Артур, ви знаєте його, він познайомив нас у Парижі, – він загинув у битві під Ментаною у гарібальдійському загоні.

Перед смертю, та ще такою несподіваною, все здається дрібним, не вартим уваги. І де б бідний Карл мав одразу стільки щирого співчуття, як не у Марії Олександрівни? Адже і в Парижі всі завжди звикли бігти до неї з більшими і меншими прикрощами.

Це ж вона у Парижі ходила до їхньої старої матері, щоб розрадити, заспокоїти її, коли Артура було заарештовано в Росії, і вигадувала різні причини його мовчанки. Як вона розсердилася на Тургенева, коли на її запитання в листі про Бенні,він тоді насмішкувато відповів: «...що вам Бенні загорівся?»

Як, як же сталося це тепер з дивним загадковим Артуром Бенні, англійцем за паспортом, поляком по батькові, росіянином по любові до Росії, а врешті – патріотом кожної країни, де точилася боротьба за визволення, за незалежність, за краще життя пригнічених? І от – загинув у Італії!..

Марія розпитувала всіх, хто хоч трохи більше знав про події в Італії не лише з газет.

Торік друкував свої кореспонденції у «Санкт-Петербургских ведомостях» Володимир Онуфрійович Ковалевський, з яким зустрічалися, і саме тепер він, захоплений природознавством, запропонував Миті перекладати Брема. У своїх кореспонденціях він як очевидець писав про виступи гарібальдійців, гостро критикував італійських лібералів. Повернувся він з Італії на початку шістдесят сьомого року. До цього часу Марія говорила з ним більше про роботу, свою й Митину, і не дуже дослухалася, коли чоловіки дуетом починали лаяти не тільки італійських лібералів.

Тепер вона жадібно стала розпитувати Ковалевського, – де він саме був, кого бачив з росіян. Хоч і недовгий час, але ж він перебував у загоні самого Гарібальді! Ще торік, у шістдесят шостому році, коли визволяли остаточно Венецію. Про Ментану він уже и сам знав лише з чужих кореспонденцій.

І раптом, коли Марія зустрілася з Некрасовнм, той сказав їй, вітаючися:

– А, коли ви були в Москві, одержав листа, і статтю від вашої знайомої – дружини художника Якобі. Вона написала про події в Італії, гарібальдійський похід, поразку, під Ментаною. Я хочу десь влаштувати для друку. Пані Якобі пропонує написати кілька кореспонденцій, очевидно, вона в самому вирі, подій. Поки що я передав її статті Краєвському – надзвичайно цікаві, адже автор—безпосередній очевидець і, мені здається по цих кореспонденціях, до деякої міри і учасник...

Шурочка? Мила, ніжна Шурочка, з якою читали вірші Мюссе на кладовищі Пер-Лашез, носили квіти на могили Гейне та Лелевеля, відвідували дитячі школи, суди, гуляли дружнім сімейним товариством на ярмарках, а потім і сміялися, і дивувалися, як Марія з цього робить нариси і «заробляє» на цьому!.. Марія вчила її шити маленькому Володі штанці, щось сама йому частенько перешивала з Богдасевих речей – такі затишні вечори проводили вдвох... І от вона, Шурочка Якобі, – учасниця гарібальдійського руху! Яка шкода, що статті Некрасов уже віддав, та, певне, їх надрукують.

Увечері, вдома, Марія почула ще приголомшуючу звістку, яку приніс Карл.

– Брат загинув не в бою, – сказав він, – Артур помер від рани, що дістав під час бою, а помер уже в госпіталі на руках у лані Якобі, Олександри Миколаївни – вашої паризької подруги. Поки що я більше нічого не знаю. Знаю тільки, що поранений був у руку. Подумайте – в руку! Хіба не можна було його врятувати? Що ж трапилось? Я мушу, мушу про все дізнатися! Я мушу ствердити, обілити його чесне ім'я, яке заплямували нікчемні людці! Навіть у некролозі, в газеті, не могли знайти доброго слова!

– Заспокойтеся, Карпе, – мовила Марія, – адже і Герцен, і Іван Сергійович Тургенев доброї думки про Артура. Це комусь було вигідно виставити його непевною людиною!

– Непевною людиною! – з гіркотою вигукнув Карл. – Просто пустили чутки, що він агент III відділу! Він, який все своє життя віддавав боротьбі за свої ідеї, в які вірив беззаперечно, найменше думав і дбав про себе – уся діяльність його свідчить про це! Він був надто наївний і довірливий – що правда, то правда, але ж він намагався скрізь діяти! І за свою довірливість скільки разів жахливо розплачувався. А які злидні все життя! І ніякісінького щастя!

– Але ж він загинув смертю славних, – намагалася втішити Марія.

– Загинув від рани, яку, напевне, я вилікував би одразу! Мені тільки легше на якусь краплину, що він помер на добрих руках такої прекрасної людиниІ Я ж стільки разів стрічався з нею у вас. Коли б побачити і розпитати докладно! – схопився Карл за голову.

– Це ж, напевне, цілком можливо, – мовила Марія, адже повернеться врешті Олександра Миколаївна на батьківщину. Уявляю, скільки вона зможе розповісти... – додала вона замислено.

Так. Розповісти Олександра Миколаївна Якобі могла багато.

12

Олександра Миколаївна Якобі вже третій рік жила в Римі з чоловіком та сином Володею. За. цей час вона «виросла», якщо можна так сказати про її двадцятип'ятирічний вік, виросла не в якомусь там громадському значенні чи в своїй роботі – зовні наче нічого не змінилося: лишалася вона так, як і була, скромною дружиною російського художника-стипендіата академії, надісланого до Італії, турбувалася віддано про сім'ю, намагалася працювати сама. Поки що їй не дуже в ньому щастило. Можливо, все-таки бракувало певного літературного таланту, а самого бажання, любові до літературної праці і старанності було замало. В неї відсутня була та пробивна сила, напористість, якими більшість журналістів, навіть і не талановитих, випина лися наперед. Але Олександра Миколаївна виросла якось внутрішньо, в самостійності своєї думки, свого власного .ставлення до всіх явищ, життя, в своїй непохитності переконань.. Це відчували всі, хто стрічався з нею, і всіх дивувало це в напрочуд гарній, тендітній і дуже лагідній і чулій жінці. Оця чулість, небагатослівна та діяльна, і була спроможна на чудеса, і чутки про надзвичайну російську красуню докотилися до самого Гарібальді, і саме. до неї Гарібальді звернувся у небезпечному, скрутному випадку.

Та про це пізніше.

Повстання, за повстанням. «Рим або смерть» – вимальовано, вишито, викарбувано кров'ю на знаменах гарібальдійців. Осінь 1867 року. У загони повстанців продерлися шпигуни, зрадники. Поразка під Ментаною.

Опівночі вузькими римськими вуличками, наче коридорчиками між високими домами, потяглися вози з пораненими. Полоненими пораненими, їх розміщують, вірніше заштовхують абияк у найгірші госпіталі при різних монастирях, у яких більшість лікарів, вірніше коновалів, не дуже замислюються над діагнозами та лікуванням. У лікуванні найактивнішу участь беруть отцієзуїти. Крім того, що вони сповідають перед операціями, вони й присутні на самих операціях – численних ампутаціях ніг та рук.

Коли б хто мав можливість підрахувати, та й без підрахунку сторонній людині впадає в око, що найчастіше та найшвидше після операцій умирають ті, хто відмовився від сповіді і взагалі не покаявся в злочині проти папи та святої церкви.

Але «сторонніх» людей тут майже нема. Треба пройти і подолати багато перешкод, щоб дістати дозвіл ходити за пораненими.

Просто дивно, як домоглася цього синьоока ласкава російська синьйора. І, звичайно, вона з жахом побачила й зрозуміла методи лікування в брудному, занедбаному, переповненому пораненими госпіталі святого Онопрія.

Її привів сюди знайомий багатьом росіянам італійський лікар, коли почув її бажання хоч чимось допомогти нещасним пораненим гарібальдійцям. Сам лікар Чезаре, родом з Неаполя, працював у госпіталі святої Агати, але ж синьйора Якобі спитала – де найважче, де потрібна допомога, де вона дійсно зможе бути корисною.

Першої ночі в госпіталі святого Онопрія для поранених не було не тільки ліжок, а навіть соломи на підлозі, їх клали будьяк, трохи не один на одного. Єдиний догляд – варта на дверях. Навіть на стогін: «Пити», – сторожа з папських стрільців відповідала: «Вранці!»

Наступав ранок. Лікарям навіть важко було ходити по підлозі, стільки було крові. Черевики ляпали, як у калюжах. Принесли, нарешті, якісь старі ліжка, мішки з соломою, замість тюфяків.

Коли вперше Шура увійшла в «палату», вона зібрала всі сили, щоб не зойкнути, не крикнути, не задихнутися... Але вона якомога спокійніше спитала у служки, де дістати води, глечик, миску, сама наточила води на подвір'ї з стінного фонтанчика під статуєю якогось святого і стала умивати лежачих хворих. Побачивши, як вона впевнено діє, персонал трохи підтягнувся. Гарна синьйора розмовляла по-французьки і по-італійськи. Лікарі знали, що вона має дозвіл-перепустку від якогось закордонного комітету допомоги. Вона не турбувала поранених ні зайвими запитаннями, ні розмовами, а втім, кожному з них ставало легше від приторку її ніжної, але вправної руки.

Відвернувшись до стіни, лежав молодий чоловік з рудуватою борідкою, він був поранений у руку. На невеличкому столику коло ліжка, – уже внесли сюди два чи три, – вона помітила кілька номерів англійської газети «Times» та путівник Бедекера у червоній обкладинці. Хто тільки з мандруючих ію Європі ис поспішав одразу придбати такі томики! З пораненим розмовляв по-англійськи протестантський пастор, але поранений не повертався від стіни, хоча щось тихо відповідав.

Коли пастор відійшов від ліжка, Шура пошепки спитала його:

– Хто цей поранений?

– Це Артур Бенні, англійський підданий, тому мене пустили до нього.

Шура швидко підбігла до ліжка Бенні і, схопивши його ліву здорову руку, потиснула її.

– Здрастуйте! Я добре знайома з вашим братом Карлом. Ми часто стрічалися з ним у наших спільн-их друзів. Скажіть, що вам треба? Я постараюся зробити все, що зможу.

Хворий, який ще мить тому наче вже мирився з найгіршим і навіть думав, що краще вже смерть, небуття, ніж цей біль, цей жах, що оточував його, почувши привітні слова, такі несподівані тут, враз повернувся до життя. Шура вмила його, напоїла чаєм, підходила до нього кожну вільну від догляду за іншими хвилинку, і він усе розповів Шурі, він говорив з нею по-російськи, і, видно, це йому було насолодою.

– Оці ще росіяни, лізуть не в свої справи, – буркали в коридорі лікарі, але чомусь здавалося, що синьйора з якогось знатного і багатого роду, інакше не трималася б вона так спокійно і незалежно.

Шура дізналася, що Бенні приїхав кореспондентом англійської газети. З Росії його було вислано, і він жив останній час у Швейцарії. Він потрапив у загін гарібальдійців і взяв участь у сутичці з папським військом під Ментаною. Командира одного з полків було забито.

– І тоді Менотті, син Гарібальді, сказав, щоб я узяв командування! – очі Артура спалахнули – чи від рани, чи від спогаду. Шура поклала заспокоююче йому руку на плече. – Я прийняв командування, хоч ніколи не був військовим, та я знаю, моя рішучість замінила б усе. На жаль, мене поранили, і ось я тут, і я певен, що тут я помру.

– Що ви! У вас зовсім не страшна рана, – заперечила Шура.

– О, тут помирають не від ран, а від лікування. Коли б мене перевели кудись в інше місце – може, я б видужав, але навіть просити про це незручно, адже, гляньте, є багато значно важче поранених, ніж я.

– Та знаєте, – збагнула вмить Шура, – про вас легше попросити – адже ви кореспондент. Я спробую. Він трохи ніяково сказав їй:

– Дайте телеграму в Швейцарію за цією адресою, що я живий.

З трудом, лівою– рукою він надряпав на клаптику паперу адресу, ім'я і прізвище адресата. Ім'я і прізвище російські, ім'я і прізвище жіночі. Шура не розпитувала нічого.

– Як приємно, що з вами можна говорити російською мовою. – прошепотів Артур. – Може, кому й дивно, я – англійський підданий, але ж я росіянин...

– Не говоріть багато, заспокойтеся, засніть. Я завтра прийду.

Вона була певна – коли б можна було взяти його додому, до себе, або до когось із знайомих, вона швидко виходила б його, лікар Чезаре допоміг би їй. Але взяти з госпіталю ніхто не дозволив би, до росіян почали ставитися взагалі в Римі упереджено. Та й куди б вона могла його взяти? Валерій Іванович і так сердиться за ці її клопоти. Може, лікар Чезаре допоможе перевести Бенні в госпіталь святої Агати, де працює сам? Цей «загадковий» Артур Бенні! Так про нього казали в салоні Саліас у Парижі, коли він після близького знайомства з Герценом поїхав до Петербурга з якимось купцем, що обіцяв дати кошти на пропаганду, а в дійсності покинув Бенні, лише переїхали кордон. У Петербурзі Артура заарештували. Марія Олександрівна Маркович розповідала Шурі, що бігала заспокоювати його матір, стареньку, дуже порядну жінку. Батько його був пастором у невеличкому польському містечку, де й минуло дитинство Артура, Карла та їхньої сестрички. Уся сім'я була дуже порядна, культурна, освічена. Батьки дбали про освіту дітей, навчили їх кільком мовам. Оце мішане походження, досконале володіння різними мовами дало підставі кинути на Артура з провокаційною метою тінь підозри – то тут, то там пустити плітки, що він агент III відділу, шпигун. А він усією своєю романтичною душею прагнув узяти участь у справжній боротьбі, наївно довірявся різним людям і найменше думав і дбав про себе.

Карпові було краще – він одразу вирішив стати медиком і будь-що здобути грунтовну медичну освіту.

Один із споконвічних єзуїтських прийомів боротьби – саме на відданих чесних людей кинути підозру, посіяти розбрат, недовір'я серед: товаришів. Хіба не хотіли кинути підозру навіть на таку постать, як Бакунін? Хай у революційному середовищі не погоджувалися з його анархістськими теоріями, з методами його боротьби, але людину, яка сиділа прикута ланцюгом до стіни u австрійській в'язниці, конала в Петропавловській фортеці, у Шліссельбургу – оголосити агентом III відділу! Але ж то був Бакунін! За нього підняв голос і добре вилаяв наклепників Герцен!

А Карл, тверезий медик Карл скаржився Марії в Парижі; що на' його романтичному старшому братові весь час тяжить цей незрозумілий наклеп, хоч і Герцен, і Тургенев добре ставляться до нього і не вірять цьому, але досі .не заступилися вголос.

Олександра Миколаївна якось одразу відчула, що це за людина, і поспішила до лікаря Чезаре.

– Ви гадаєте, в госпіталі Агати пораненим краще? – з іронічною посмішкою спитав її лікар. – Звичайно,, я потурбуюсь, щоб його взяли туди і помістили хоча б у малесеньку., але окрему палату. У них є такі чернецькі келії, перетворені на госпітальні палати. Але ж лікування... Недарма хворі бояться не ран,, а лікування...

Попи-єзуїти нишпорили по всіх палатах, в операційних, надто настирливо вмовляли прийняти святе причастя... У госпіталі стали приходити жінки з простого, на роду, після їхнього крику та гвалту їм дали на не дозвіл, і Щура раділа, що це не дами-патронеси, а прості жінки Рима.

Якось Шура з допомогою цих жінок вивела .поранених,: що могли рухатися, у малесенький внутрішній дворик трохи подихати чистим повітрям. Дивно, що в палатах не задихалися до кінця! Людина таки живуча. На стіну, що відмежовувала госпіталь від єзуїтської колегії, вилізли хлопчиська – учні колегії, майбутні священнослужителі. Вони вигукували різні непристойності, плювали в хворих.

– Свята Мадонна! – сплеснула руками одна, з італійських жінок. —Що вони блудять своїми дурними язиками! Синьйоро, не слухайте їх! Це не евяті хлопчики, які служитимуть у церкві, а маленькі дияволята! Замовкніть!

– Аякже! Ми скажемо фра Бартоломео! Ми скажемо фра Себастіано, а вони самі навчали, що кожен плювок у обличчя бунтівникові дарує нам милість на тому світі! А ви (M допомагаєте, і ви шкварчатимете на сковорідках, ха-ха-ха! – загорлали хлопчиська.

– А з тітки Терези натопиться сала на всеньке пекло! Ха-ха! Тереза, дебела, нівроку, літня італійка, вже настроїлася відповісти належним тоном з не менш мальовничими образами, та Шура смикнула її за рукав.

– Прошу вас, не звертайте на них уваги, бо це лише погіршить долю наших хворих, – шепнула вона, а в голові майнуло:

«Не відають-бо, що творять», – невже так буде у всі віки!? Ці поранені «бунтівники» лишили своїх дітей, тепло рідної хати за те, щоб здобути кращу долю рідному народові, і от що мають! А «христове воїнство» виховує змалку для себе достойну зміну.

Та про що вона дізналася пізніше – зовсім приголомшило її. Деякі лікарі, запроданці папському урядові, робили операції отруєними інструментами. Може, Тереза помилилася? Ні, вона присягалася в тому, ця проста щира жінка, і дійсно, Олександра Миколаївна помітила, ідо після операції лікаря Танчіні за одиндва дні у хворого починалася гангрена і хворий помирав. Невже й Артурові зробили таку операцію? Спочатку Артур був певний, що можна обійтися без ампутації руки, рана була не з страшних, та поки Шура не почала сама ходити за ним, він був залишений напризволяще, і рана почала загнивати. Йому ставало гірше й гірше. І, як на біду, Шура ніде не могла знайти лікаря Чезаре, худенького моторного стариганчика, – він чомусь ці дні не приходив до госпіталю. Вона кинулася до одного знайомого лікаряанглійця, щоб той подивився Артура, і, коли треба, умовив на операцію, і сам зробив би йому. Лікар погодився. Відповідь його lilypi була безнадійна: «Тепер і ампутація вже не врятує, і краще не робити». Та тільки він пішов разом із Шурою, Артура винесли в операційну і зробили ампутацію руки.

Шуру кілька днів до нього не пускали, а коли пустили, вона його не пізнала, їй здалося – перед нею лежить мрець.

Але Артур був ще живий.

– Візьміть мої книги й щоденник, коли я помру. І дайте телеграму в Швейцарію, сьогодні ж. Хай швидше приїде. Може, я ще встигну побачити... – і раптом сказав зовсім слабким голосом те саме, що й тоді, коли вперше побачив її: – Який я радий, що можу розмовляти з вами по-російськи. Якщо я видужаю, я все ж таки повернуся в Росію...

Він не видужав. Дівчина, яку він любив, не встигла приїхати. Приїхала лише другого дня після того, як він помер на руках у Олександри Миколаївни Якобі.

Потім Шура дізналася, що це була одна з учасниць відомої недовговічної Знаменської комуни, яку невдало організував Василь Слепцов у Петербурзі, а тепер ця дівчина вчилася в Швейцарії. Обидві, вона і Шура, плакали, ховаючи Артура, і накидали в могилу, за італійським звичаєм, червоних і білих квітів...

І скільки ще молодих і одчайдушних померло тоді на руках у Шури, скільком казала вона ласкаві заспокоюючі слова, записувала адреси рідних...

Валерій Іванович супився дужче й дужче, та вона намагалася не звертати уваги. Хіба могла вона тепер лишатися байдужою, доторкнувшися до цього страшного світу крові, облуди, злочину?

Її вже стали вважати настільки «своєю» серед гарібальдійці» та співчуваючих їм, що раптом звернулися з неймовірною просьбою. До неї прийшла німецька письменниця Шварц і передал лист від Гарібальді. Вона сказала, що з Гарібальді бачився нещодавно один лікар (Чезаре! – одразу майнуло в голові Олександри Миколаївни, – так от де він пропадав, а я не могла його знайти!), і цей лікар, – вела далі нова знайома, – розповів про неї, синьйору Якобі, як про надзвичайно сміливу і розумну жінку, а саме така зараз може допомогти в одній важливій невідкладній справі. Вона не додала, що лікар ще змалював її, як надзвичайну красуню, а це також мало велике значення!

Під Ментаною був взятий у полон ад'ютант Гарібальді Луїджі Кастеллаццо, зараз він ув'язнений у найстрашнішій в'язниці Рима, ще страшнішій за в'язницю Святого Ангела. Він напередодні страти. Він повинен втекти. У листі до Шури була вкладена крихітна записочка до Кастеллаццо з планом втечі. Шуру просили добитися побачення з Кастеллаццо й передати записочку.

Шура погодилася...

...До коменданта фортеці підійшла чарівна юна жінка під чорною мережаною косинкою і, ламаючи руки, благала дозволити їй востаннє, на одну малісіньку хвилинку, побачити нареченого – Луїджі Кастеллаццо. Сльози текли з синіх великих очей, але не псували прекрасне обличчя – воно здавалося від них ще чарівнішим.

– Синьйоре! Одну хвилинку! Тільки глянути на нього! Мені нема діла до його злочинів! Я відмолю потім його гріхи! Але мушу його побачити! Невже ви нікого не кохали? Невже ви відмовите бідній, нещасній дівчині в такій маленькій, невинній справі – перед стратою востаннє побачити коханого!

Комендант не відмовив. Він гукнув, щоб цього бандита Кастеллаццо вивели з камери до приміщення вартових, і повів Шуру гвинтовими сходами вниз. Шура тремтіла. Вона ж ніколи не бачила цього Кастеллаццо! Він сам може необережним словом, рухом, зіпсувати все, і загине сам, і її ніколи не випустять з цієї фортеці.

Тільки рипнули двері і в них з'явилася висока постать з кайданами на ногах, з обличчям ще молодим, може, й гарним, але таким спотвореним зараз, заюшеним кров'ю, як Шура кинулась до нього на шию з несамовитим криком:

– Коханий! Я бачу тебе! Я люблю тебе! Я навіки твоя наречена і без тебе я стану нареченою тільки Христа! Я не зраджу тебе! Я піду в монастир!

Вона душила його в обіймах – навіть вартові ніяково відвернулися на мить. Цієї миті було досить, щоб Кастеллаццо раптом відчув за пазухою кульку з паперу. Він мовчав. Спантеличений несподіваним побаченням з незнайомою «нареченою», він враз збагнув усе, коли відчув на грудях папірець. І хоча «наречена» нестримно цілувала його, він сам не насмілювався поцілувати цю красуню в обличчя і тільки вкрив поцілунками її руки.

– Ну, досить, досить! – буркнув комендант.

– Дякую! Дякую, синьйоре! Хай береже вас свята мадонна! У своїх молитвах я завжди поминатиму вас? —

Шура легко намить опустилася навколішки, склавши руки, як католичка, і, враз так само легко й нечутто схопившись, пішла, боячнся обернутися і на «нареченого», і на коменданта.

Комендант, насупившись, поспішав за нею до самої брами фортеці. В думках він лаяв в'язня – маючи таку красуню наречену, злигатися з бандюгами! От бідолага, біжить тепер, захлинається від сліз, слова вимовити не може, піде-таки, чого доброго, здуру в монастир!

Нарешті вона за брамою фортеці. Швидше, швидше звідси! Невже вона наважилася сама увійти туди, спуститися в підземелля, розіграти таку сцену? Чи це їй приснилося?

Опинившись за брамою, вона ледь стримала себе, щоб не кинутися бігти, бігти, бігти...

Вночі Кастеллаццо втік... Шура більше ніколи не бачила свого укоханого нареченого». З Гарібальді, який був у захопленні від подвигу російської синьйори, вона познайомилася особисто лише у тисяча вісімсот сімдесят другому році. Олександра Миколаївна гостювала у нього цілий тиждень на Капрері, і вони розсталися друзями. Гарібальді подарував їй свій портрет з автографом і потім, уже в Росію, писав їй...


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю