Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 36 (всего у книги 41 страниц)
– Ну, то вже для душі. То вже напишу напевне. Як воно вийде – не знаю, а написати – напишу.
Її рятувала праця. Багато праці, не тільки «для душі» – інша річ, що вона обирала завжди працю, – переклади в даному разі, – яка була для неї цікава, співзвучна її настановам або поширювала її кругозір, знання. Абищо вона не брала перекладати і в найскрутніші часи, коли зовсім не було грошей.
Тепер були найскрутніші часи в іншому плані. Треба було повернутися до життя. Заново почати для себе. Може, виправдати внутрішньо для себе інстинкт життя, що не зникає наперекір усьому?
При Миті вона не давала волі своєму суму.
Вона нічого не розповідала про своє особисте, інтимне життя за кордоном. Вона не згадувала ніколи імені Саші.
На те були ночі. Самотні ночі.
Удень вона була рівна, турботлива, діловита. Митя не обманював себе. Він проймався чим дужчою повагою до цього вміння триматись. Він так не вмів. І невже вона не помічала нічого, що з ним? Інколи йому було образливо від цього, інколи він був радий цьому – бо інакше що б було? Хай принаймні вже так – турботлива сестра.
Та ніколи Митя не бачив Марію такою роздратованою і збудженою, як одного дня, коли вона раптом повернулася додому далеко раніше, ніж він сподівався.
– Уяви, що утнув твій Благосвєтлов! Навіть не питаючись у мене, поставив моє ім'я в анонсі вашого «Дела». Для пристойності він мусив поговорити зі мною? А може, я зовсім цього не хочу! Я ж тепер познайомилася з Некрасовим, він клопочеться про видання збірок, про свій якийсь журнал, я друкувалася у нього в «Современнике» і обіцяла дати йому нові твори. А твій Благосвєтлов, я вже не раз, між іншим, чула, що він про мене скрізь патякає те, що його зовсім не стосується, – він просто невихований нечема, і я зовсім не хочу мати з ним справ! Яке він має право розпоряджатися мною?
Митю усього аж пересмикнуло. Його теж таким ніколи не бачила Марія. Він швидко накинув легке пальто і пішов з дому, тільки сказавши:
– Заспокойся. Я зараз повернуся.
Марія за хвилину вже картала себе – чом вона не стрималася? Чом дозволила йому піти таким роздратованим? Що там він утне? Ясно, що він побіг до Благосвєтлова!
І в той же час стало якось тепло від того, що він так близько до серця взяв її образу, одразу кинувся захищати.
Він повернувся, звичайно, збуджений, але зовсім не пригнічений і не стурбований.
– Чорт з ним, з Євлампійовичем! Наші взаємини порвані. Я вже не співробітник його «Дела»!
– Що ти кажеш? Як же так? – злякалася Марія.
– А от так! Я сказав йому, що коли він не вибачиться перед тобою, моєю близькою родичкою, я не зможу з ним працювати. Він відповів напрочуд грубо, що коли наші взаємини залежать від усякої дрібниці, то ними і дорожити нема чого. Я остаточно переконався, що він у собі уособлює журнал і навіть на основних своїх співробітників, як я і Зайцев, дивиться як на наймитів, яких в одну мить можна замінити новим комплектом. Мені це набридло! Я розкланявся й пішов. Будь ласка, не бійся, я не кричав і не лаявся – хоч дуже хотілося! У них у портфелі є мої нові статті, вони покриють мій борг, який я зробив, коли вийшов із фортеці. Марі, я не міг діяти інакше. Ти моя сестра, мій друг, я нікому в житті не дам скривдити тебе.
Вона знала – це не просто слова. Чим віддячить вона йому?
– Не турбуйся, Митюшо. Ми не будемо без роботи. Ми не загинемо й без «Дела». Я бачила, тобі вже нестерпно було з ним працювати останнім часом. Мені тільки шкода й ніяково, що цей розрив трапився через мене. І потім – це ж все-таки журнал твого напрямку.
– Не тільки через тебе. Я не хочу бути настільки рабом будьякої ідеї, щоб відмовитися від особистих бажань і почуттів. Ти ж знаєш, я глибокий егоїст не лише з переконань, а й по природі.
– Милий ти мій егоїст! – усміхнулася Марія. – Нічого. Влаштуємося.
І в її тоні забриніли впевнені, бадьорі нотки. Вона подумала:
«А може, й добре, що так вийшло. Може, Митине місце тепер серед інших людей? Що з того, що «Современник» і «Русское слово» завжди полемізували? Полемізував Антонович з Митею чсрез Базарова. Правий же був Митя!» А от Некрасова він, М,итя, завжди високо ставив, і поважав як поета, і писав, що поважає його за чесне слово, яке Некрасов завжди готовий промовити за бідаря, за пригнічену маленьку людину, що в його творах завжди до такої людини гаряче співчуття. У ставленні до Некрасова в них не було суперечок, як у ставленні до інших поетів і поезії взагалі, їх обох захоплювала сила некрасовської ненависті до «ликующих, праздно болтающих», що росла від твору до твору. Власне, ця сила захоплювала всю молоду Росію, і окремі твори, і уривки з них ставали улюбленими піснями. На якій студентській вечірці не співали .тепер «Вьідь на Волгу, чей стон раздается над великою русской рекой»? Або не декламували з «Железной дороги»?
Навіть дивно, що Писарєв ще не мав нагоди особисто познайомитися з Некрасовим!
А от Марія дуже швидко здійснила те, чого ще так хотів Микола Олександрович Добролюбов у Неаполі, чого не вдалося зробити під час свого короткого приїзду до Петербурга у 1862 році, коли вона щиро заприятелювала з Василем Слєпцовим. Обоє – і Марко Вовчок, і Некрасов – уже добре знали одне одного заочно, адже Марко Вовчок був жаданим автором у «Современнике». Тепер вони нарешті познайомилися особисто, так само, як і з сестрою Некрасова – Анною Олексіївною Буткевич.
7
Знайомлячися з сестрою Некрасова, Марія сказала їй:
– Я не могла довго отямитися, коли ще в Парижі прочитала поему Миколи Олексійовича «Мороз, Красный нос», і звичайно, я звернула увагу на присвяту – «Сестрі» – одне тільки слово.
– І таке багатство в дарунок на все життя, – замислено мовила Анна Олексіївна. У неї було серйозне хороше обличчя, можливо, навіть строге, коли б не добра м'яка усмішка, не добрий погляд очей.
– Не тільки вам! Усім людям! Усім жінкам!
– Звичайно, всім людям і насамперед жінкам. Це зрозуміло. Тим дорожче, що присвятив мені, – і додала, помовчавши з мить: – Брат мене завжди любив і жалів із самого малку.
– Коли я прочитала поему, ще в Парижі, – знову сказала Марія (о, як давно це було, вік минув з того часу!), – мені так захотілося побачити швидше вас, познайомитися з вами.
Вона не сказала, як тоді їй захотілося швидше «додому», на батьківщину. Адже й вона найбільше писала про долю жінок, долю селянок, – а хіба різна доля в української і в російської селянки? Як намальовані, постали тоді перед нею і жнива, і дітлашня, і чудовий образ слов'янської жінки, і радість немудрованого її щирого щастя.
Тоді ще Саша був з нею, коли вона читала... Вона і в думках не казала «помер», «був живий»... Був з нею.
А цей похорон Прокла, а ця казкова, прекрасна, найвищої поетичності картина з Морозом-воєводою!
– Аж моторошно, коли читаєш кінцівку. – сказала вона, – навіть не від смерті Дарії, а від надзвичайності образу Мороза. Це ж так вражаюче зроблено:
Не ветер бушует над бором,
Не с гор побежали ручьи,
Мороз-воевода дозором
Обходит владенья свои...
Певне, ці рядки вчитимуть школярі напам'ять!
– Так, так, – проникливе мовила Анна Олексіївна, – я теж вважаю цей твір перлиною російської поезії. А от уявіть собі, на початку літературної діяльності брата, ні, навіть не на початку, адже були вже написані і «Саша», і цей чудовий вірш «В дороге» – пам'ятаєте: «Скучно! скучно!.. Ямщик удалой, разгони чем-нибудь мою скуку».
Марія кивнула головою. Вона тепер з особливим почуттям перечитувала вірші Некрасова.
– Так от, – вела далі Анна Олексіївна, – в час, коли вже видно було, який він поет, тодішні його друзі – і Василь Боткін, і Тургенев, особливо Боткін, докоряли братові, що вірш його важкий, нема в ньому граціозної форми, а це непоправна вада для поета, це буцімто «коробить» людей з художнім смаком, ріже вухо, яке не терпить дисонансів, і що поезія полягає не в реальності, а у витонченості форми. Ну, одне слово, що міг сказати такий захисник чистого мистецтва, як Боткін!
Марія зітхнула, згадавши, як у Парижі Боткін наче священнодіяв – їв грушу або ще щось солодке. Тоді враз спротивіли його «витончені» розмови. А зустріч оце тепер з Митею у Тургенева! Дійсно вже витончена особа! Анні Олексіївні вона, звичайно, нічого не сказала, а слухала її.
– А брат йому відповів: «Я вас ще дужче здивую, якщо одверто висловлю свою думку – моє авторське самолюбство буде цілком задоволене, коли хоча б після моєї смерті російський мужик читатиме мої вірші!»
– І читатиме! – з певністю сказала Марія. – І не тільки російський! Ви знаєте, мій добрий друг польський поет Антоній Сова-Жсліговський перекладав вірші вашого брата польською мовою. Вже нащо Герцен, – ви ж самі знаєте їхню неприязнь, – а він одразу надрукував «Размышления у парадного подъезда» в своєму «Колоколе», і мені казала його приятелька, вихователька його дочки, Мейзенбуг, як він рекомендував їй читати твори Некрасова, що він високо цінує його як поета і що це поет надзвичайно визначний своєю демократичною, соціалістичною зненавистю.
– І скільки при цьому саме Герцен завдав прикростей та образи братові, – стримано, але з глибокою гіркотою мовила Анна Олексіївна. – Не прийняти брата в Лондоні! Брат не може забути цього!
– Справді, це жахливо сталося, – погодилася Марія. Вона сама не могла збагнути, як розумний, великий Герцен через якісь грошові непорозуміння, плітки, нез'ясованість не захотів прийняти у Лондоні найкращого, найпередовішого поета Росії, редактора «Современника»!
– До брата все життя ставилися і ставляться несправедливо його друзі, – зажурено сказала Анна Олексіївна, – ставлять йому у провину і широкий розмах життя, і картярську гру, і навіть його пристрасть до полювання, і те, що водиться з людьми, які зовсім не заслуговують поваги. А того не розуміють, не згадують, як він бідував, голодував у молодості, поки переміг життя. Тоді мало хто йому допоміг, щоб він просто не загинув! А тепер я не знаю випадку, щоб він не допоміг у скрутну хвилину своїм колегам, їхнім сім'ям, от хоча б сім'ї Чернишевського – він вважає своїм святим обов'язком турбуватися про його дітей, регулярно допомагати їм матеріально, не лише словесним співчуттям, що далеко легше! А журнал! Як він завжди виручав журнал, як примушений був вести знайомства з зовсім чужими по духу людьми, підтримувати дружні взаємини з цензорами, аби врятувати цю велику відповідальну справу! Що він, для себе особисто старався? Хіба не міг він із своїми коштами тепер спокійнісінько жити, полювати, пописувати, як інші, віршики і не наражатися на небезпеку? Але ж він відчуває на собі відповідальність за справу російської журналістики. Я не виправдую всіх його вчинків, навіть у цій боротьбі трапляються помилки, за які він сам себе картає найдужче. Коли б хто знав, як він картає себе! – Анна Олексіївна замовкла.
Марія теж мовчала. Вона зрозуміла – певне, Анна Олексіївна згадала зараз той вчинок Некрасова, що так несподівано приголомшив усіх, викликав обурення в літературних колах. Після пострілу Каракозова, коли настав просто терор з боку уряду, Некрасов всілякими засобами намагався врятувати «Современник» і таки перегнув палицю – він узяв участь у вшануванні Муравйова («вішателя»), яке влаштували йому в Англійському клубі, і навіть, за порадою графа Строганова – старшини клубу, щоб «вплинути та приборкати» цю страшну людину, майже повновладного диктатора в той час, прочитав на честь Муравйова вірші. Це було вже занадто! Анна Олексіївна не сказала Марії, як терзає це брата і досі і, певне, терзатиме все життя, бо він одразу усвідомив свою політичну помилку, але ж по-жіночому, по-сестринському їй хотілося виправдати брата в усьому, усьому!
– Треба ж зрозуміти, зрозуміти його, – заговорила знову Анна Олексіївна. Завжди мовчазна і скромна в колі літераторів – знайомих брата, – з цією жінкою, Марією Олександрівною Маркович, вона відчула змогу бути одвертою. – Зрозуміти, – повторила вона, – і не так по-панськи ставитися, як, приміром, Тургенев. А брат казав колись: «Він, Тургенев, з панами хотів бути паном, хоча по природі своїй, по духу не був пан. Його тягне до якоїсь аристократичної барині, а я б не пішов туди нізащо, хіба тільки, коли б знав, що там можна жартом п'ять тисяч виграти!»
Марія розсміялася, а Анна Олексіївна сумно похитала головою, видно, і їй важко було зрозуміти до кінця суперечливу вдачу брата.
– Приходьте до нас частіше, – запросила Анна Олексіївна, – і до мене, до Єракових, і до брата, на Литейний. Брат з великим задоволенням друкував ваш роман у «Современнике» і статтю Добролюбова про ваші оповідання. Добролюбов так добре розповідав про вашу зустріч в Італії, і все мріяв, як ви приїдете до Петербурга і будете в нашому гурті. А крім того, знаєте, брат любить вашу Україну, адже мати наша з України, з Подільської губернії, Олена Андріївна Закревська – дочка українського поміщика, а брат і народився в маленькому єврейському містечку на Поділлі, у Немирові.
– У Немирові? – аж схопилася Марія. – В моєму Немирові?
– Чому вашому?
– Та я ж там жила з чоловіком, він там учителював. Я так люблю ті місця! І Немирів мені як батьківщина!
– От і його батьківщина там. Уже пізніше, коли йому було три роки, переїхали на Ярославщину, у Грєшнєво, на Волгу. Мати наша багато зберегла українського і в характері, і в звичках – така лагідність, поетичність, високе почуття обов'язку. Вона любила співати українські пісні... їй важко довелося з нашим батьком, вона його майже не знала, коли віддалася за нього. Але по любові – побачила офіцера, досить гарного, веселого, дотепного, закохалася і майже втекла з дому, потім усе життя терпіла... Як і вся сім'я, особливо брат. Крутої він був вдачі, наш батько, типовий поміщик-кріпосник... Брат рано пішов з дому на самостійне життя. Знаєте, він дуже любив вашого Шевченка. У день його похорон, коли він ішов за труною Шевченка, брат казав, – у голові в нього склалися вірші, удома він записав їх і розірвав аркуш надвоє, про всякий випадок. Вже згодом я переписала. Прийдете до нас – я покажу вам. Адже ці вірші поки що ніде не надруковані.
Незабаром Анна Олексіївна прочитала Марії вірші, присвячені її «батькові»:
Не предавайтесь особой унылости!
Случай предвиденный, чуть не желательный.
Так погибает по божией милости
Русской земли человек замечательный...
Марія охоче стала заходити до Єракових – сім'ї Анни Олексіївни. Так, це була її сім'я, справжня, дружня і рідна.
Анна Олексіївна зазнала на своєму шляху немало труднощів та горя. Про себе вона мало розповідала – більше про брата. Та хіба для Марії потрібні були розповіді? З кількох слів вона могла уявити все – важке дитинство під гнітом самодура батька, бажання вчитися, мати самостійний заробіток. Раннє заміжжя з нелюбим, далеко старшим за неї чоловіком, потім розлука неофіційна, адже й прізвище його лишилося – «Буткевич». «Так, як і я, – Маркович», – подумала Марія. Потім пошуки самостійних заробітків для самостійного життя. Добре, що був закінчений пансіон, що мати, освічена й розумна, переборюючи всі перешкоди, які чинив батько, домоглася, щоб дочка вивчала мови, розвинула в ній любов до книг, до читання. Анна Олексіївна знайшла місце виховательки дочок вдівця полковника – інженера шляхів сполучення Олександра Миколайовича Єракова. З дочками Єракова виникла взаємна любов.
Та взаємна любов народилася і все міцніла і з їхнім батьком, і не тільки Анна Олексіївна стала членом сім'ї Єракових, але й він увійшов рідною приязною людиною у родину Некрасових, заприятелював з Мяколою Олексійовичем. Некрасов навіть присвятив йому один із своїх визначних віршів.
Анна Олексіївна була старша за Марію більше як на десять років. Та у самостійних трудящих жінок різниця віку стирається. їх єднало не тільки те, що в обох життя починалося несолодко і в спогадах було багато подібного. Чимало стрічалося таких жінок! Головне – єднали погляди, ставлення до людей, до роботи. Анна Олексіївна перекладала, завжди була вірною і сумлінною помічницею брата.
Раптом ще одна ниточка зв'язала їх. Навесні цього 1867 року Некрасов із сестрою і лікарем їздив лікуватися до Італії.
Правда, ще з ними їздила артистка французького театру в Петербурзі Селіна Лефрен-Потчер, яка ненадовго заступила Авдотію Яківну Панаеву в житті Некрасова, але про неї Анна Олексіївна не згадувала.
Анна Олексіївна згадувала життя у Римі, зустрічі з земляками, нові знайомства з російськими художниками, яких завжди було багато в Римі, і з особливою приємністю згадала про знайомство з подружжям Якобі – Валерієм Івановичем і Олександрою Миколаївною.
* * *
Для приїжджих чи то для лікування, чи просто для подорожей та відпочинку Італія, як завжди, була неперевершеною скарбницею мистецтва, найпоетичнішою країною своєю казковою південною природою, але для самих італійців і для тих, хто надовго вже затримався тут і ближче познайомився з сучасним її повсякденним життям, ясно було, що знову назрівають події, від закулісних інтриг та дипломатії папи, королів, європейських урядів знову народ стане свідком і учасником кривавих сутичок, все частіше знову повторювали ім'я Гарібальді.
Валерій Іванович, перебуваючи в Римі як стипендіат Російської Академії художеств, зайнятий був своїми картинами. Олександра ж Миколаївна, яка немов подорослішала, ще дужче жадала працювати сама, а не обмежувати своє життя лише турботами про сина та чоловіка. За порадою видавця Солдатенкова вона вирішила познайомитися з італійськими народними школами й написати статтю про освіту в Італії. Відвідуючи різні школи, Шура згадувала, як у Парижі ходила в різні дитячі установи з Марією, і часто шкодувала, що її нема тепер із нею, -не можна поділитися враженнями, порадитись. Ще дужче вона почала цікавитись політичним життям Італії і, стикаючись з простим народом, всією душею була на боці гарібальдійців. А серед росіян вона більше сходилася тепер з революційне настроєними молодими людьми, як брат Валерія Івановича – Павло Іванович, які всілякими шляхами проникали до колишніх гарібальдійських загонів, тепер розпорошених, але ці загони стягалися, об'єднувалися, були напоготові стати під червоне знамено визволення Рима з-під влади папи і чекали, чекали голосу свого Джузеппе.
Все частіше виникали сварки і непорозуміння в Олександри Миколаївни з Валерієм Івановичем, який ревнував її до цих молодих людей і до літературної праці. Взагалі, те, що полонило його перші роки – самостійність, якась цільність її натури, цієї ніжної юної красуні, тепер наче дратувало його.
Художник Верещагін, також стипендіат Академії, який працював над картиною «Побачення ув'язненого з родиною», саме в цей час змалював чудесний портрет Олександри Миколаївни. Портрет вийшов напрочуд вдалим, не просто подібним до натури, а наче він уловив саму її сутність. Правда, Шурочка була на ньому замислена і навіть трохи смутна, але з тим виразом чистої доброти і уважності, що так полонив людей і перемагав найзаскорубліші серця.
Про сімейні нелади чужі, звичайно, не знали, Некрасов був радий знайомству і ділився своїми враженнями, вважав, що обоє вони люди розвинені й розумні, і, як завжди, охоче взявся допомогти Олександрі Миколаївні в її літературній діяльності. Сам Некрасов спочатку, навпаки, не дуже сподобався Шурі. Та так, між іншим, було з багатьма, хто його вперше бачив. У своєму щоденнику, який Шура вела за кордоном, вона записувала:
«15 травня. 1867 року: ...Увечері в Hotel d'Europe познайомилась із Некрасовим».
«16 травня. Вранці з своїм лікарем приїхав Некрасов. Він несимпатичний, носить на собі печать якоїсь внутрішньої тривоги».
Але це було перше враження. Чим далі, тим хотілося більше бувати разом.
«Пішли снідати з Некрасовим до Nassari, він не один: з ним приїхали, крім лікаря, француженка та ного сестра Буткевич. Після сніданку поїхали в Ватікан...
Некрасов подарував мені на пам'ять свої твори».
Некрасови умовляли Олександру Миколаївну поїхати з ними до Неаполя на кілька днів. «Я зовсім готова, тільки Валерій сприймає все це з якоюсь злобою та незадоволенням». Шурочка не поїхала.
«24 травня. Сьогодні увечері повернувся з Неаполя Некрасов, надіслав мені дерев'яний ніж з Сорренто». При цьому була записка Некрасова, в якій писав: «Прошу дати мені банок, бо за російською прикметою – ножі дарувати не слід, навіть дерев'яні».
«25 травня Некрасов, лікар і м-м Буткевич приїхали до мене:
мені нездужається, але тому, що вони завтра їдуть, я вирішила вийти. Разом з ними обідала».
Врешті, вона насмілилась і потім, щаслива, записала до щоденника:
«Увечері читала Некрасову своє оповідання, і він знайшов, що дуже добре написано, проникливе, але зауважив одну хибу, що у мене старий і його дочка надто багато плачуть і скаржаться на своє горе, мало відчуваючи журби про загальну справу...»
Та Шурочка, як і в Парижі з Марією, була ще молода, гарна жінка, з усіма багатьма притаманними жінкам рисами, і, як у Парижі, завжди в щоденнику перераховувала всі подарунки і покупки, так і зараз після думки Некрасова про її оповідання все ж таки записала: «Я подарувала Буткевич камею (голову медузи), вона мені плаття, квіти, пудру».
Але вже 26 травня треба було прощатися.
«Була цілий день з Некрасовими, їздила ввечері провести їх на залізницю, він обіцяв умістити мою працю, сам надарував багато книг, обіцяв писати».
8
Ну що ж, хіба скласти руки, що «Современник» заборонили зовсім? Звичайно, з його загону вирвано таких міцних бійців, але ж не припинилося життя, воно йде, вимагає праці, боротьби. Треба боротися, треба ризикувати!
Да! будем лучше рисковать,
Чем безопасному безделью
Остаток жизни отдавать...
Так Некрасов у своему вірші сказав, і нові, з погляду декого з старих соратників, неймовірні, несподівані плани вже народжувалися в його голові...
Спочатку вони здивували і Марію, але вона швидко зрозуміла їхній сенс, і її все дужче притягав будинок Краєвського на Литейному проспекті.
Там раніше містилася редакція «Современника». Там жили Панаєви й Некрасов. Панаєв помер. Авдотія Яківна Панаева, після важкого остаточного розриву з Некрасовим (ні для кого не був таємницею багаторічний зв'язок її з Миколою Олексійовичем), тепер вийшла заміж за скромного працівника «Современника» Головачова і переїхала звідси. У будинку на Литейному лишився жити Некрасов, і всіх соратників по журналу завжди тягнуло сюди.
Марію здивувало, коли вона вперше завітала на квартиру Миколи Олексійовича.
Ніщо не нагадувало приміщення літератора, поета. Але потім думала – с-аме така обстановка і мусить бути у Некрасова, адже він сам зовні ніяк не відповідав образу поета, «печальника горя народного», як уявляло багато його читачів і прихильників!
Марія з цікавістю розглядала: скрізь висіла мисливська зброя, стояли чучела різних звірят та птахів.
А у великій залі кожного, хто приходив уперше, несподівано лякала величезна ведмедиця з двома ведмежатами. Ні, не живі, звичайно, а також чучела.
– Це я сам забив, – пояснив тоді Некрасов не з пихатою гордістю людини, що хоче здивувати собою, а з захопленням справжнього мисливця. – У мене випав тоді щасливий рік на ведмедів. Я трьох поклав, вагою до десяти пудів. Одного подарував для зоологічного кабінету Медико-хірургічної академії, Сергію Петровичу Боткіну, певне, знаєте, братові Василя, лікареві. Ото був радий! А цих моїх приятелів, – кивнув він на чучела, – я в найнебезпечніше своє полювання здобув, трохи сам не загинув!
Потім ведмедиця і ведмежата вже не лякали Марію, навпаки, приходячи сюди, їй хотілося підморгнути їм і спитати: «Ну, як тут у вас? Як Микола Олексійович? Як його здоров'я?»
Сьогодні, коли вона прийшла сюди, наче заспокоїлась, побачивши усе знайоме птаство та звір'я, і стіл, за яким розміщувалися усі співробітники на некрасовських обідах, і конторку, де він писав, і вікно, що виходило на Литейний і з якого видно було будинок департаменту уділів з тим під'їздом, славнозвісним під'їздом, коло якого Некрасов побачив прохачів-мужиків і, схвильований гнітючою сценою, написав свої «Размышления у парадного подъезда».
І велика кімната, і спальня Некрасова – його кабінет водночас, – і інші кімнати виявляли характер самого хазяїна – роботящий, ніякої вишуканості, близький природі й люблячий її.
Марія згадала кабінет іншого енергійного завзятого видавця, теж захопленого своєю діяльністю – П'єра-Жюля Етцеля.
Захопленість, талант видавця – це було в них спільне, але до чого вони були різні! Елегантний і в старості, француз до самих кісток – один; другий – до самих кісток – росіянин, великий організатор російської журналістики. До того ж поет, твори якого ставали народними піснями. Зовні – дуже скромний інтелігент, російське просте обличчя, одразу здається він суворим, сухим, замкненим, голос хрипкий, слабий, – але гляне добрими уважними очима, і враз змінюється враження, і зникає ніяковість і скутість, і раптом помічаєш у наче недбалому звичайному одязі.елегантність і смак.
– Ну, отці, значить, домовились, з богом, – почула вона голос Некрасова за дверима, усміхнулась на це його звичне звернення «отці», – він часто й далеко молодшому за себе казав: «так от, отець», – і це одразу знищувало межу, стіну між визнаним майстром і юнаком. Що ж за «отці» були зараз у нього? Е! Таки справді «отці»!
З кабінету вийшли Салтиков, Слєпцов і Єлисєєв. Певне, тільки-но відбулась якась важлива розмова, бо навіть завжди наче застигле суворе обличчя Салтикова виявляло хвилювання. «До чого й вони не схожі на письменників! Хіба що Василь Олексійович! Салтиков – поважний чиновник, недарма був віце-губернатором, а Єлисеєв, ну їй-богу, одягни тільки рясу —справжнісінький піп!»
Зараз саме Єлисєєв був найдужче схвильований, але, видно, не неприємністю якоюсь, а чимось надзвичайним. Та й у всіх був вигляд – наче наважились на якийсь рішучий крок.
– Чом ви раніше не прийшли, Маріє Олександрівно? Нам таки довелося обмірковувати та сперечатися, – тиснучи руку, сказав Єлисєєв. – І в нас давно не були, дружина питала, куди поділися.
– А що ж таке обмірковували? – зацікавилась Марія.
– Микола Олексійович вам розповість. Одне слово – готуйте новий роман! – інтригуюче повідомив Слепцов.
Він був так само красивий, діяльний,,іяк і тоді., коли вони вперше познайомились, хоча за ці роки зазнав стільки невдач у своїх починаннях. Хоча б із славнозвісною Знаменською комуною! «Знаменською» вона звалась тому, що організована була на Знаменській вулиці. Зібралося кілька молодих жінок та чоловіків, щоб жити комуною і запровадити в побуті ті ідеали, про які стільки скрізь красномовно говорили – самостійна праця, спільні витрати. Та нічого з того не вийшло. Одні нічого не вміли й не хотіли робити і пред'являли лише великі претензії, інші хотіли – та не вміли, усе було безладно, всі когось обвинувачували, а найдужче самого Василя Олексійовича, який один працював, про все турбувався, всіх намагався примирити і мусив зовсім закинути свою літературну роботу, хоча з перших же кроків мав заслужений успіх. Врешті, «комуна» стала буквально притчею во язицех у Петербурзі – чого тільки не плели про неї!
Як Марії шкода було відданого захисника жіночих прав Слепцова, коли вона чула неймовірні плітки про нього і про життя комуни. Вона й недовго проіснувала, ця комуна. Як добре, що сам Василь Олексійович не занепав духом, не розчарувався у своїй діяльності!
– Готуйте, готуйте новий роман і давайте швидше! – повторив він.
– А він уже майже готовий, – в тон йому відповіла Марія, – але ж куди давати? Хто його візьме? – Вона вже догадувалася, в чім справа, але вдавала, що нічого не розуміє. – З Благосвєтловим я не хочу мати справи!
– Тільки з нами! Тільки з нами! – насварив жартома пальцем Слепцов.
– Вірно, отець, – підтвердив Некрасов, – новий роман Марії Олександрівни нам буде дуже до речі.
–Та поясніть же! Адже «Современника» нашого нема.
– Хай уже Микола Олексійович розкаже. Панове, ходімо. Вашу ручку, шановна Маріє Олександрівно! – статечно мовив Салтиков.
Він її справді шанував, строгий і немов завжди сердитий Салтиков, і Марія це знала й не боялася його, як багато інших літераторів.
– Так ви мені розкажете? – спитала нетерпляче Марій, коли вони залишились самі. – Вам дозволили журная? Новий Журнал вести?
– Не зовсім так, – сказав Некрасов. Він, як і його друзі, був також у доброму, піднесеному настрої, і вже не вперше Марія відзначила, які в нього хороші проникливі очі і як з ним усе попростому.
– Що тут довго розповідати? І вам же зрозуміло, що треба, нарешті, згуртувати наші сили. От я й підписую угоду з Краєвським на «Отечественные записки».
– Ви з Краєвським? «Отечественные записки»? – Марія була просто ошелешена. – Адже це зовсім іншого напрямку, ніж був «Современник»!
– Напрямок можна змінити. І ми змінимо. Тепер, ви самі розумієте, мені свій журнал видавати не дозволять. «Отечественные записки» зараз у цілковитому занепаді, крім збитків, нічого не дають, передплата впала до непристойного, Краевському доводиться зовсім скрутно. Він знає, що зі мною журнал підведеться знову. У нас така угода: він– видавець, я – фактичний редактор. Він одержуватиме певну орендну платню і не втручатиметься в літературні справи.
– І дозволять? – з недовір'ям спитала Марія.
– Уявіть собі, дозволяють. Гадають перехитрити нас. Я певен, що у вищих інстанціях вирішили, що їм легше буде впоратися з бродячими тепер силами літераторів, коли вони будуть зібрані докупи – в даному разі в одному журналі. Хай сподіваються!
– А ви сподіваєтесь упоратися з цензорами! – засміялася Марія.
– Така вже моя доля! Нічого! Я сподіваюсь і вірю в цю справу.
– Що ж, «будем лучше рисковать»! – процитувала Марія його ж вірш.
– Бездіяльність літераторів – це злочин. Сили ж у нас є, притягнемо й нові, молоді. Головне – Салтиков дав згоду! Це, розумієте, як важливо? Він, Єлисєєв і я – от тріумвірат для керівництва журналу. Слєпцов буде відповідальним секретарем. Деякі старі наші соратники з «Современника» не вірять у нашу справу, навіть засуджують – Антонович, Жуковський уже виголошують: «Некрасов міняє курс!» Нічого! – навіть не роздратовано, а впевнено мовив Некрасов, – вони побачать, no роботі, по творах побачать. Ми не уронимо честі «Современника». «Отечественные записки» будуть наші! Так що, Маріє Олександрівно, бачите – ваш роман є де друкувати. Поспішайте! Як його 'назва?
– «Жива душа», – поволі відповіла Марія і чомусь злякалась, що почервоніє.
«Жива душа» – їй хотілося всю душу вкласти в цей роман!
– От, значить, добре, що я порвала з Благосвєтловим, – мовила вона й подумала: «Треба про Митю сказати», але раптом Некрасов сказав:
