Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 20 (всего у книги 41 страниц)
– А як ваш улюблений пацієнт синьйор Добролюбов? Я не бачив його останні дні.
Чезаре зітхнув і похитав сумно головою:
– Дуже прикро про це казати. Він знехтував зовсім своїм здоров'ям. Надто пізно він приїхав сюди. Становище непоправне. Навіть коли він лишиться в Італії – йому відміряно кілька місяців життя, не більше. Північ доконає його ще швидше. А він горить своєю діяльністю. Може, відчуває, що йому небагато лишилось.
Він нічого не знав і не помічав, незважаючи на свій досвід, доброзичливий і уважний лікар Чезаре. Він не знав, що зараз виголосив присуд.
Батько зітхнув і багатозначно глянув на Індегольду. Вона стояла сполотнівши. Вона вже знала, що це кінець. Непоправний і невблаганний.
10
Марія присіла на ліжко Саші і покрутила перед його очима якоюсь штучкою, що висіла на ланцюжку від годинника.
– Що це? – спитав Саша.
– Це мені подарував лікар. Бачиш, малесенький бичачий ріг виточений з коралу. Він сказав, що це береже від етатури.
– Це що? Хвороба якась італійська? – усміхнувся Саша.
– Гірше. Це порча, яку може навести зле людське око. Отак подивиться... – Марія удавано злісно глянула, примруживши одне око.
– У тебе не виходить. Такі прекрасні очі не можуть навіть навмисно бути злими!
– Ти слухай. Кажуть, що все-таки зловредних людей багато. Я ще не зовсім пересвідчилася в цьому. Так от, коли така людина гляне, вона може накликати хворобу, напасті, лихо. От коли виникне підозра, що на тебе дивиться лихим оком лиха людина, треба отак поворушити цей ріг, щоб розбити повітря між нею і тим, на кого вона дивиться.
– Лікар вірить у це? – здивовано спитав Саша.
– Дурненький мій хлопчику! – засміялась Марія. – Але він казав, що в це вірили і Цезар, і Ціцерон, і Вергілій – в етатуру, і я була зворушена, коли він подарував мені свій талісман. Він просто знає, що я цікавлюсь всілякими повір'ями, прикметами, але тільки цікавлюсь. Інколи, знаєш, мені хочеться, навпаки, робити все всупереч всіляким прикметам, надто вже вони тяжать надлюдиною. Хочеться бути вільною і незалежною і від прикмет, і від поговорів, і від вигаданих людьми умовностей, що тільки псують життя... А цей коральчик – хай про всякий випадок буде завжди зі мною, принаймні як згадка про Неаполь. Адже треба вже їхати, ми затримались тут далеко довше, ніж гадали.
– Невже треба їхати? – зітхнув Саша.
– Треба! – зітхнула й Маруся. – Писали ж мені, що гроші вже послано. От тільки одержимо і поїдемо. Але ж ми знову побуваємо в Римі, і потім – Флоренція, Венеція, Мілан. Хоча Єшевський застерігав мене проти поїздки до Венеції, він нагадав, що дві письменниці там загубили своє щастя. Жорж Занд там розійшлась з Мюссе, а де-Сталь з Бенжамен.ом Констаном, – засміялась вона.
– Ні, це мені треба боятися, – заперечив Саша, – адже Жорж Занд змінила його на якогось італійця Правда, з того часу, кажуть, вона взагалі дуже багатьох любила Ще ж був і Шопен...
– Але хто б не був коло неї, з нею, вона писала, писала й писала, – роздумливо мовила Марія. – Я пам'ятаю, як мене вразили її слова. Де я прочитала їх? А може, переказав Іван Сергійович? Може, Меріме, з яким він мене познайомив?! Не в цім справа. Мене пройняли вони.
– Що ж саме?
– Про те, що письменницьке ремесло – пристрасть несамовита, непохитна, якщо вона заволодіває якимось нещасним, йому її не позбутися!
Як довго Жорж Занд була мрією й ідеалом орловської панночки Маші Вілінської!
Вона, Жорж Занд, і зараз багато пише, живе в Ноані, неподалечку від Парижа. Іван Сергійович розповідав, що Жорж Занд дуже любила й любить madame Віардо, і прообраз Консуели – це трохи Поліна Віардо. Поки що Марія не мала нагоди побачити знамениту на весь світ жінку, а романи її вже зовсім не справляли такого враження, як у дні юності...
Але ж щодо «письменницького ремесла» – вона має рацію!
– Зараз я йду дописувати повість. Мені треба якнайшвидше надіслати її.
– Побудь ще трошки зі мною!
– Ні, ні, що ти, я мушу сьогодні закінчити першу частину. Я зайду до тебе увечері!
Вона ніжно поцілувала його, але не лишилась. Звичайно, не лишилась. Він знав – коли вона вже намітила, що мусить саме сьогодні написати те і те, – вона сяде й писатиме.
Йому було прикро й сумно. Не тому, що вона не лишилась зараз. А тому, що вона так багато працює, бо все лежить на ній.
Адже мріяв він бути їй в усьому помічником, зняти весь тягар дрібних побутових справ, він за щастя вважав бути у неї на побігеньках, переписувати її твори – це було б уже як нагорода! І от'замість того він знову захворів, і все лягає на її плечі, і зараз ще турбота, що гроші закінчуються, а за «Тюлеву бабу» ще не надіслали, а його гроші давно вже витрачені до копійки перед від'їздом з Парижа. Незважаючи на гірку образу, мати передала 200 франків через поета Щербину. Як Саші не хотілося брати ці гроші! Але він знав, що мати ще дужче образиться, та й у нього нічого не було, і він не хотів у цьому признаватися Марусі. Потім Маруся взяла з нього слово, що у них не буде таємниць одне від одного, що вони все можуть і повинні казати одверто... Хіба це можливо?..
Марія заспокоює, що все буде гаразд, за її справи видавничі взявся, на прохання Добролюбова, Чернишевський, і, здається, справа з новим виданням у Кожанчикова налагоджується А головне не це! Головне, щоб вона була з ним. Коли вона тут, коло нього, з ним, він навіть ні про що не думає. Тільки знає: він щасливий.
І чому йому випало таке щастя, про яке він навіть мріяти не насмілювався? Найкраща, найрозумніша жінка з ним, саме з ним! Не гордість говорила в нім, а здивування, бо йому самому інколи було дивно й не вірилось.
Як мама не розуміє його щастя! Чому вона повторює всі ті нісенітниці, що плетуть про Марусю заздрісні люди? Йому було просто смішно, коли б не обурювало до нестями, – скільки романів і полюбовників їй приписували й приписують! До цієї когорти потрапили, звичайно, і Тургенев, і професор Єшевський, і професор Кавелін, і Станкевич. Певне, зараз плескатимуть і про Добролюбова, який насправді закоханий в якусь мессінську панночку. Мама розсердилась, коли Саша почав казати їй, як високо, гордо тримає себе Марія Олександрівна з усіма і любить тільки його. Мати глузливо засміялась, і Саша замовк, і тепер він не хоче бути одвертим з матір'ю. Вона сердиться, що він «поламав свою кар'єру», вона ніколи не чекала такого від нього, улюбленого старшого сина. Він і сам не чекав. Він і сам у душі боявся, що все життя він, покірний син, несміливий в усьому, м'який, пройде життя звичайно, второваною стежечкою посереднього, правда, освіченого, службовця, в кращому разі захистить проект поліпшення в'язниць, матиме кафедру професора прав, спокійно одружиться, матиме затишну родину, бабуся раюватиме з онуками, він писатиме теоретичні праці про право, кари, в'язниці... І так піде і мине життя.
І раптом, як італійська трамонтана, що враз усе перешубуршує, у нього все життя пішло шкереберть. Він сам не чекав від себе такої сили почуття, пристрасті. Все відійшло кудись далеко, і йому було байдуже і до кар'єри, і до захисту, і не на тих, поміркованих, обмежених в усьому «правильних» людей треба було рівнятися, а треба було стати гідним цієї жінки, що раптом з'явилася на його шляху. Треба було дотягтися до її рівня, і він знав, що вона сама допоможе в цьому. Головне – тільки б вона була з ним, тільки б вона його любила. Хіба ще кому випадало таке щастя?
«І справді – чого варта пристрасть, коли знаходиться час міркувати про щось стороннє?» – згадав він слова Стендаля. І ще його ж: «У цій чарівній країні слід віддаватися лише коханню. Скрізь у інших країнах це лише копія з італійського оригіналу». Саша усміхнувся і знову розкрив тоненький томик сонетів Петрарки на сторінці з третім сонетом «Trovammi Amor del tutto disarmato» – «Любов спостигла мене беззбройним»...
* * *
Напередодні від'їзду з Неаполя Марія довго гуляла з Миколою Олександровичем. Внизу світилося море вогнів і лише грізно чорнів Сент Ельмо – замок-фортеця, замок-в'язниця.
– Він уже порожній, цей замок, – мовила Марія, – а ще якось моторошно дивитись на нього!
– А замок впевнений, що може бути і ненадовго порожнім, він наче загрожує і попереджає, що з штуцерів може перестріляти всіх, хто добиватиметься справжньої волі. Як сумно все обертається, і тут ошукали Гарібальді, а дома – Польща! «Колокол» починає одверто бити на сполох. Треба швидше додому Засидівся я вже тут. Хочеться бути між своїми От і ви їдете!
– Так мені шкода залишати вас, – призналася Маруся. – Як добре було б поїхати разом у Флоренцію, і Венецію, і Мілан. Ми обов'язково вирішили з Олександром Вадимовичем хоч по кілька днів побувати там.
– Але ж я вже там був.
– Ви гадаєте, вам нема чого їхати до Флоренції? – лукаво, змовницьки подивилась Марія.
– Не знаю, – якось безпорадно розвів руками Микола Олександрович, зняв окуляри, протер їх, знову одяг – так робив завжди, коли хвилювався. – Не знаю, чи маю право з моїми заробітками думати про власну сім'ю. Усі ж молодші ще на мені Два брати ще малі хлопчики, гімназисти, зараз у Петербурзі Я їх лишив на дядю, добру, але безладну людину. Я не був би спокійним, коли б про них, як рідна матір, не турбувалась Авдотія Миколаївна Панаева. Які вони людяні й уважні – і Авдотія Миколаївна, і Некрасов, та й сам, хоч і легковажний досить, Панаєв! Вони й про мене турбуються, як про рідного, особливо вона. За хлопчиків я більш-менш спокійний, повернусь – вони житимуть зі мною. А в Нижньому у мене ще сестри. Ну, одна заміжня, але ж дві молодші – дівчата на виданні. Одна живе у старшої сестри, а друга у інших родичів. Отак, як у тієї зозулі – по всіх гніздах пташенята розкидані!
– Отак і ми були розкидані по родичах, – сумно згадала Марія. – Коли батько помер і мати віддалася вдруге, мене відвезли до одних родичів, старшого брата – до інших. Я рано вийшла заміж і одразу молодшого братика до себе забрала. Не могла бачити, який він занедбаний, занехаяний росте.
– І в мене весь час думки про них. Самі знаєте – дівчатами залишитися – хіба мед у родичів вік прожити? А дівчата здібні, як би я бажав вивчити їх, до пуття довести. Та де там! – Микола Олександрович махнув рукою. – Хіба їм витримати таке життя, таку науку, як я витримав? Як згадаю хоча б гуртожиток в Санкт-Петербурзькому педагогічному інституті, – усі завжди голодні, холод, бруд, хто тільки не наживався на наших злиденних харчах, на нашому так званому «обмундируванні». А ця гонитва за копійчаними уроками! Та що там казати, мабуть, і всі мої хвороби ще звідти. Ні, на жаль, лише про одне треба думати, хоч би їх заміж пощастило видати за порядних людей. Тепер по дорозі до Петербурга я до них неодмінно заїду. Давно не бачив. Родичі – люди добрі, нічого не скажу, вболівають за нас усіх, на щастя, вони не уявляють мого справжнього буття. Але ж хіба хто може замінити рідних батька і особливо матір?
Він дуже любив свою матір. Скільки років по її смерті минуло, а спокійно згадати не міг. Правда, він ні з ким не згадував ніколи. Якось, коли він приїхав до Нижнього й пішов із сестрами на кладовище, ті були здивовані – їхній стриманий, серйозний, розумний брат майже впав на могилку матері і невтішно ридав...
Але зараз, Марії, він тільки сказав:
– Я вже був у Петербурзі, коли мати померла... – І по тону його Маруся зрозуміла, яким це було великим горем.
– Молодші мої брати й сестри зовсім маленькі були, – вів далі він. – Одне незабаром померло, а маленька дівчинка, яка у старшої заміжньої сестри жила, теж невдовзі згоріла.
– Як згоріла? – жахнулась Марія.
– Підійшла до пічки, і її полум'я охопило. Правда, загасили і, може, опіки не такі вже страшні були, а може, так написали, щоб не сердився, що не догледіли, та мала дуже налякалась і за два дні її не стало. Коли що трапляється там у них, завжди в душі себе обвинувачую. Навіть коли хлопчики погано вчаться і кепсько себе поводять.
Марія не сказала, як кожен би на її місці: «Ну, що ви, при чому тут ви?» Вона розуміла, бо відчувала так само.
– І я також... і за братика, і за сестру... І за матір також... Вона знала і завжди боліла за матір – як важко тій живеться, як тепер переїздить від родичів до родичів, як важко їй у брата Валерки, і сама мати признавалась, що найкраще було їй у Машеньки в Немирові, коли приїздила гостювати і намагалась затриматися якнайдовше. Матір зігрівала не лише любов, а та шаноба, з якою до неї ставились і Маша, і Опанас, ніколи й натяком не дорікаючи за важке Маріїне дитинство. «Цілую мамаші ручку», – отак завжди закінчували вони обоє листи. Зараз Маруся уявила, наче побачила всю велику родину Добролюбових, розкидану по провінційних небагатих родичах, сестер-дівчат на виданні, у яких вся надія на столичного брата.
...А своєї особистої, сердечної радості у нього нема... І по-жіночому, просто подумала: як було б добре, коли б одружився з хорошою дівчиною!
Він наче вгадав її думки, якось ніяково усміхнувся. Він згадав сльози на очах Індегольди під час виступу падре Гаванці, її живий інтерес до всього, що діялось тут, її просте, добросердечне, властиве італійкам поводження під час подорожі до Помпеї, її радість, коли прочитала «Salve» на порозі спопелілого дому.
– Певне, незважаючи на те, що я руський, а вона італійка, у нас багато спільного в духовному житті, – мовив він, але сумно додав: – Та, мабуть, мені й тут не пощастить. Я б хотів дуже, щоб ви її побачили.
– Ну, от і їдемо до Флоренції разом!
– А що, як візьму й поїду, – усміхнувся Добролюбов, – а коли вони швидше повернуться до Мессіни?
– Тоді їдьте до Мессіни, і не відкладайте, повертайтесь до Петербурга з італійською красунею, і там ми з нею познайомимося.
Вони говорили і немов вірили і в італійську красуню, і в швидку зустріч у Петербурзі, а десь там глибоко-глибоко всередині самі дивувались із цих легких припущень, ясних надій – і розлучатися було дуже-дуже сумно.
Раптом Маруся трохи не з слізьми в голосі сказала:
– Будь ласка, не лікуйтесь прованським маслом, як радить вам квартирна хазяйка, хай вона й дуже славна жінка. Робіть тільки те, що каже синьйор Чезаре!
– Слухаюсь! Надішліть свою фотокартку. Мені буде приємно дивитись, – раптом попросив Добролюбов.
– Гаразд. А ви свою. Тепер же. У Флоренцію.
11
Це потім вона згадає.
Ніч. І темна вода Canale Grande, i сплески води під веслом гондольєра.
Гондольєр стоїть ставний, високий і недбало керує гондолою. Старий гондольєр.
А в зубах у нього квітка.
Він і на них глянув недбало, на цю парочку форестьєра, – іноземців, що розмовляли незнайомою, ніколи не чуваною ним мовою.
Скільки він уже возив по цих каналах різних парочок! Які тільки красуні не сиділи в його гондолі, і які тільки сцени не відбувалися тут – і любові, і ревнощів, і радощів, і сліз!
Для них для всіх Венеція – театральна вистава, а гондола й прогулянка вночі – обов'язковий ритуал. А для нього – це звичайний буденний заробіток. Та щоб додати їм більшої насолоди, коли форестьєри не дуже пихаті і йому приємні, він крізь зуби – бо не хоче вронити квітки – мугикає пісеньку. Квітка – це його звичка. Раніше квітку кидала йому люба дівчина, а тепер, жартуючи і сміючись, – її кидає його старша внучка.
Його гондолу наздоганяє інша. Пепе – син його друга – заливається веселими модними куплетами, а старий мугикає собі, та не дає обігнати, вправно лавірує між гондолами, попід мостами, то посередині каналу, то попід самими дверима будинків, які стоять просто над каналом і до яких можна дістатися лише гондолою.
Русява синьйора, яка сидить у гондолі з своїм кавалером, – старий гондольєр не роздивлявся дуже, помітив лише під чорною мережаною косинкою русяві коси – може, вона їх також мила в воді венеціанських каналів і сушила на сонці? – венеціанські жінки запевняють, що від цього у них сонячний відблиск у волоссі, – так от оця русява синьйора хоче обов'язково проплисти повз палаццо, де мешкав лорд Байрон. Це також входить у ритуал цікавих приїжджих, і старий гондольєр кидає кілька слів про лорда Байрона, немов він сам возив його, немов у його гондолу стрибав потай уночі закутаний у плащ цей дивний Байрон. Скільки переказів не тільки про його дружбу з карбонаріями, а й про його любовні пригоди лишилось тут у Венеції і серед простого народу, бо в нього коханки були не лише знатні синьйори. Перекази про незвичайних людей і різні незвичайні події переходять з покоління в покоління разом з майстерністю водити гондоли.
Кожен старий гондольєр не гірше за спеціаліста – чічероне – розповість сотні страшних історій про Палац дожів. Місток зітхань, по якому переводили приреченого до довічного ув'язнення або до страти і з якого нещасний кидав останній погляд на Венецію, на життя. Так, з Палацом дожів з'єднана й найстрашніша в'язниця.
Вузькі кам'яні нори-камери зберігають жахливі таємниці про невинно приречених, про неймовірні втечі, про геройську смерть. Скільки існує прекрасна Венеція, стільки й точиться боротьба.
Синьйора розуміє італійську мову? Старий гондольєр усміхається їй і не втримується від спокуси дещо розповісти – таким тоном, наче коли й не він сам, то вже батько чи дід обов'язково були свідками подій, хоча ті події відбувались сотні років тому.
Марія нічим не видає подиву і не заперечує таку історичну плутанину. Може здатися, що вона всьому вірить, їй просто не хочеться порушити зачарування.
– Розбуди мене, – шепоче вона Саші. – Я не вірю, що це все я бачу в дійсності.
– Поглянь праворуч – і ти повіриш.
Гондольєр круто повертає ліворуч. Марія бачить: праворуч, у під'їзді якогось будинку – певне, це якась офіційна установа – стоїть загін австрійських солдатів tedesco з офіцером на чолі.
– От тобі дійсність казкової Венеції, улюблениці Італії
...З старим гондольєром умовились, щоб покатав і другою дня, і третього. Три дні в Венеції – це ж мить! Не можна ані краплиночки з цієї миті загубити.
Вони плавали вузенькими каналами, над якими стояли напівзруйновані від постійної вологи колишні палаци, а тепер майже трущоби, в яких мешкала біднота. Пропливли повз єврейське гетто.
Вони раптом опинялися в таких вузесеньких водяних коридорчиках-каналах, що над водою перекинуті були не лише місточки, а й мотузки з білизною. Багато помешкань стояли порожні – в них жити було вже неможливо.
– Венеція гине. її поглинає море. Що робити? Що робити? Це катастрофа! Як їй запобігти? – з притаманною італійцям експресією, схвильованим голосом, нервово ламаючи пальці, говорив чічероне, що водив групу туристів, до якої приєднались мимохідь Марія і Саша.
Чічероне бідкався з таким розпачем, що Марія шепнула з удаваним страхом Саші:
– Як ти гадаєш, поки ми тут, вона не загине? Ми ще врятуємося?
– Я не знаю, чи встигнемо, – в тон їй відповів Саша, – адже ти хочеш оглянути кожну церкву і всі картинні галереї.
Звичайно, їй хотілося оглянути всі церкви і всі картини! Венеція з її творами Веронезе, Карпаччі, Тінторетто – вона ж тільки в Італії з ними зазнайомилася. Тут, у Венеції, вона найдужче відчула Тіціана.
Вже в останній день вони зайшли в Chiesa di santa Maria Gloriosa dei Frari – капуцинську церкву святої преславної Марії, і там вона зупинилась перед Марією Асунтою, тіціанівською Марією.
І як у Дрезденській галереї перед Сікстинською мадонною, як в соборі святого Петра перед Пієтою – їй захотілось бути самій. Навіть без Саші. Тільки отой старенький монах, який запалив для них свічку і побожно перехрестився, не заважав би їй отак стояти і – молитися. Молитися перед її святою.
Не «молитися», звичайно, – звірятися, схилитися перед образом тої, що за легендами все найстрашніше і найжорстокіше пережила, перенесла в житті і з непохитною вірою і любов'ю – не вмерла, а «вознеслася» на небо. Скільки було віри, любові в цьому жіночому, ще молодому обличчі, але це вже не було обличчя юної Сікстинської мадонни, в якої ще всі випробування попереду. Ця – Марія Асунта – вже все зазнала, та зберегла в собі сили, натхнення віри, і до неї, як до своєї заступниці, було легше звернутися кожній жінці, бо вірили: зазнавши все, вона все зрозуміє, вона – милосердна.
І Марії, земній жінці Марії, яка вже не молилася перед іконами й хрестами, хотілося стати зараз навколішки перед цією Марією, вона не могла відірватися від образу.
Яку ж віру зберегти їй? В яку правду? В яку любов?
– Машо, ходімо, адже пізно, – трохи ревниво шепнув Саша.
Вона була така далека зараз від нього...
Потім, через багато-багато важких років, у далекому дикому кутку, серед далеких її душі людей – вона згадає Венецію, площу святого Марка, Палац дожів і її, святу Марію Асунту, і сама не віритиме, чи було ж це в житті насправді?
* * *
– Що сталося з Богдасем? Сьогодні він такий тихий, як ніколи.
Вчора Саша, стоячи перед картинами Ліппі, сказав усміхнувшись:
– Оці янголята схожі на Богдася – такі ж, видно, урвиголови!
А італієць, що супроводив їх, саме пояснював, що художник Ліппі брав за моделі для янголят хлопчисьок з вулиці та своїх власних синів, веселих бешкетників, а мадонну писав – із своєї жінки, яку викрав з монастиря! Сімеечка!
Нічого «монастирського» і святого не було в цій милолицій грайливій мадонні, а «ангельського» в лукавих оченятах «ангельчиків» і поготів! Певне, художник змалював їх тієї миті, коли вони замислювали свої хлопчачі витівки, і, дійсно, щось схоже було з Богдасем – веселе й пустотливе.
Видно, і сам художник був дуже життєрадісною людиною.
Та зараз Богдась уже цілу годину сидить за столом і щось зосереджено, уважно, незвично охайно виводить на папері.
Він попросив у мами красивий поштовий аркушик паперу з віньєточкою в куточку і написом «Florence», щоб було відомо, що лист надіслано аж з Флоренції, і сказав, що хоче написати сам.
– Кому? – спитала Марія.
– Дядькові Дорошенкові, – сопучи від напруження і серйозності, не відриваючи очей від паперу, відповів Богдась.
За мить вона боялася, що він скаже – «татові», а зараз їй стало ніяково, що він не батькові пише, а «дядькові Дорошенкові».
– Ти й татові напиши або припиши в моєму листі.
– Гаразд. Потім, – так само не відриваючись від своєї роботи, відповів Богдась. – Мамо, я хочу у конверт покласти картку Гарібальді. Правда, дядько Ілько буде радий?
– Авжеж, зрадіє.
Авжеж, Дорошенко зрадіє і Богдасевим закарлючкам, і картці Гарібальді.
У своїх листах Ілля Петрович завжди просить надіслати її фотографію... Треба буде. І йому, і Добролюбову...
Богдась зайнятий і не схильний до розмов.
Вона бере купку листів, яку одержала в Римі, коли повернулася з Неаполя. Чималенька купка зібралась за той місяць, що вона затрималась у Неаполі. Листи від Опанаса, від Дорошенка, від Таволги-Мокрицького – давнього приятеля Маркевичів, від Тургенева... Вона поспіхом прочитала їх.
Потім Венеція – там було не до листів... Власне, і тепер, у Флоренції, не було жодної вільної хвилинки.
Вона гадала, що пробудуть тут кілька днів, але й тут затримались.
У Флоренції їй подобалось. (А де в Італії не подобалось?)
Зовсім рано, коли всі спали, вона виходила з готелю і йшла на горби Данте. Кажуть, він там ходив, звідти дивився на свою Флоренцію, і здаються ті кипариси немов велетні монахи, що дали обітницю мовчанки і стоять непорушні, навіть коли здіймається трамонтана, – саме вони зберігають пам'ять про нього, пам'ятають його, стоять сторіччя незмінними. Треба буде спитати, скільки живуть кипариси? Здавалося, що він, Данте, блукав тут зовсім нещодавно...
Тут знову були зустрічі з Мікеланджело, і після усипальниці Медічі вона нагадала Саші тютчевський переклад чотирьох рядків Мікеланджело, що він написав до своєї «Ночі»:
Отрадно спать – отрадней камнем быть.
О, в этот век – преступный и постыдный,
Не знать, не чувствовать – удел завидный.
Прошу: молчи – не смей меня будить.
...І тут, у Флоренції, вона засумувала.
Може, ця купка листів, яку вона врешті наважилася перечитати, повертала її до дійсності і нагадувала, що треба врешті вирішити, куди і як повертати?
На неї чекають «вдома». Навіть у тому листі Мокрицького, де він начебто і лає рідну сторону, – все ж таки він радить повертатися швидше. Вона читає між рядками більше, ніж написано. «Боже мій, – чужина! А свій-то край? Не варт ніякої чужиниі Якби Вам не треба було спуститися у сю яму, то я б сказав: літай же, наша пташко, по чужих гаях. Одначе, на мою думку. Вам треба хоч навідатись. Ви тут багато дечого почуєте, що треба Вам почути».
Не «дечого», а багато почула і побачила б...
У тому ж листі він пише про «батька» Тараса, як напередодні його смерті прийшов до нього з Опанасом, а Тарас заснув, вирішили другого дня прийти. Прийшли – а він уже на столі. Пише, як любив Шевченко її, Марусю, згадував завжди, як співали вони вдвох, і наспівував їхні любимі пісні. «Тільки й розмови було у нас, що про Вас – наша радість».
Важко читати ці рядки. А листа як підписав? «Цілую кінчик вашої одежини»... Вона знає – там не один він, Мокрицький, «цілує кінчик одежини» української письменниці – Марка Вовчка!
Про Дорошенка й казати нема чого. Він радіє кожному її новому твору: «Нещодавно я прочитав Вашого «Лихого человека». Ця повість в «Русском вестнике» в січні була надрукована. «Вона мені дуже сподобалась. А «Три долі» ще більше».
Від Дорошенка аж кілька листів одразу, і всі наче зойк, що, довго стримуваний, раптом вихопився. Він ніколи не насмілювався говорити так одверто, як оце написав.
«Два роки з гаком переконали мене остаточно в' тому, що я ніколи не змінюся... У мене голова йде обертом, навіть подумавши, що я побачу Вас хоч раз у житті. Запевніть мене в цьому, Маріє Олександрівно. Напишіть, коли Ви повернетесь до Росії і чи повернетесь через Чернігів...»
Вона повернеться?.. Коли?.. Через Чернігів?.. Як же це буде? Флоренція. Мілан. Обов'язково ще Мілан – вони так із Сашею поставили. Потім Париж. Потім Чернігів і Петербург?
У Чернігові чекають на неї Опанас і Ілля Петрович Дорошенко.
«Я збирався сказати Вам багато, але така плутанина в голові, туман якийсь, думки не в'яжуться.
А втім, я певен, що Ви і без слів повірите, що я такий самий. Ні, мені здається, тепер я відчуваю дужче, ніж раніше.
Маріє Олександрівно, надішліть мені свій портрет, благаю вас, надішліть... Я б готовий летіти в Італію, але не для Італії... Ваш навіки Дорошенко».
Цьому вона вірить, і її аж ніскілечки не турбує, що вона сама не відчувала і не відчуває до нього нічого, крім вдячної дружби, безмежного довір'я у всьому, а бере і може взяти, як належне, усе від нього.
Та тільки хай не пише, що він наче не живе, зістарівся. От у це вона не вірить. Він завжди відданий своїй роботі, вірний своїм ідеям, яким не зрадить ніголи, ні для чого і ні для кого. От і тепер він пише, що їздив до Києва познайомитися з організацією Педагогічної школи вчителів.
Ні, він людина цілеспрямована, і як йому не важко від його неподіленої любові – він ніколи через це не пуститься берега. Вона зітхнула, подумавши про Сашу. Цей без неї, як без повітря.
Вона не важить, не порівнює, хто з усіх найдужче любить. Хіба це можливо важити?
Важливо те, що вона сама любить Сашу. Що поробиш... Але як часто здається, ні, не здається, вона чує всім своїм єством, що домівка її – «там». Де Ілля Петрович. Такі, як він. Лунає люба їй мова. Вона згадує: коли вона йшла якимось селом, містечком – здавалося, що всі знайомі їй. Кожен за давнім звичаєм вітався, – хоч уперше бачив, а вона відповідала так, наче саме цю людину радісно їй зустріти. Це їй колись і Ілля Петрович зазначав...
Їй завжди легшає на серці, коли згадує, що десь «удома» є він, ближчий за рідного брата Валерку, він, який нічого не чекає і не вимагає для себе. Аби вона жила. Існувала на світі. І писала. Писала свої твори. А коли б у неї трапилось яке нещастя, саме до нього могла б вона поїхати.
Ну, що вона вигадує?!
Ні, справді, от була ж вона знову хвора, тут, в Італії, не дуже, але коли б дуже захворіла, смертельно, тільки одному Іллі Петровичу могла б довірити свого Богдася, як довірила Митю, молодшого братика. «Хіба Опанас може щось влаштувати, подбати?» – з гіркотою подумала вона. На нього не було зла. Хіба вона винна, що й любові не було? А з спільного життя нічого не вийшло. Що він там розповів Іллі Петровичу? Певне, що незабаром повернуться і вона з Богдасиком... Ілля Петрович пише, що Опанас найняв для них квартирку у Стародубі. Опанаса Васильовича зарахували незмінним членом мирових з'їздів Чернігівської губернії від Глухівського, Новгород-Сіверського та Стародубського повітів. Слава богові, буде при ділі.
А квартира для неї найнята в Стародубі... Сумно. Що вона робитиме? Де житиме? Стародуб?
Від листів Тургенева теж сумно, і навіть вони дратують її. Спочатку лає, як завжди, за її коротенькі записки, за те, що «...ані слівця про те, куди Ви гадаєте їхати з Рима і де гадаєте провести літо – чи повернетесь до Парижа за Вашими речами, що роблять Ваші супутники, чи є у Вас ще супутники і т. ін. Справді, мені слід у помсту Вам написати листа у Вашому дусі – Ви б дізнались, як це приємно...»
Вона всміхається. Він почав щось надто часто дорікати їй. «Проте і в Вашій записочці є хороше слово. Ви пишите, що віддані мені назавжди. Це багато означає...»
Так, вона писала: «Ви пишете, що Ви мені віддані, і завжди будете. Напевне, я Вам більше, ніж Ви мені, а що вже назавжди, так назавжди».
Погано, коли друзі починають вимірювати відданість, вірність і т. ін. Це трапляється, коли дружба вже дає якусь тріщину, а в останніх листах і Марії, і Івана Сергійовича щось уже занадто багато стало запевнень про це.
...Оцей лист його теж одвертіший, ніж інші його листи щодо почуттів. «Що я Вам відданий – це без сумніву, але, крім цього почуття, в мене є інше, досить дивне, яке інколи примушує мене бажати Вас мати коло себе, як у моїй маленькій паризькій кімнаті – пам'ятаєте?»
«Який кострубатий зворот, не властивий Івану Сергійовичу з його гарною еластичною мовою», – подумала Марія.
«Коли мені спадають на думку наші тодішні бесіди – я не можу не визнати, що Ви – предивна істота і що Вас зрозуміти дуже важко. Принаймні мені досі не ясно, як зрозуміти все, що було, під яку рубрику все це віднести? При побаченні (коли і де воно буде – зовсім невідомо), я Вам скажу, на якому припущенні я зупинився – як на вірогідному – хоча й такому, що мало мені лестить».
«Напевне, вірогідному, – подумала усміхнувшись Марія. – Коли й дозволяла інколи себе поцілувати або трошки міцніше сбняти, то зовсім не з якихось там почуттів кохання, а тільки від 'дружньої ніжності й небажання образити друга. Він точно зрозумів, бо ще й додав – «старого»...
Проте, як Добролюбов не розвінчував його, їй не хотілося гу; бити цієї дружби, теплих взаємин, хоча він і переставав уже бути таким беззаперечним авторитетом.
