Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 40 (всего у книги 41 страниц)
– Саме це й налякало цензуру. Ти ж помітила – в журналі викинуто усі важливі соціальні моменти, – нагадав Митя.
«І Благосвєтлов ще смів казати, що він «видохся»!» – подумала Марія, але стримала себе. Навіщо тепер згадувати? Проте як можна казати «видохся»? Тільки-но вийшов новий роман Достоєвського «Преступление и наказание», і Митя одразу написав такий гострий аналіз його.
А Митина стаття «Старое барство» також одразу написана після появи «1805 года» Льва Толстого. Правда, в статті лише поки що про дві постатт, і не головні – молодого Ростова та Бориса Друбецького, але ж він написав, що після виходу дальших частин обов'язково зупиниться на характерах важливіших та складніших – П'єра Безухова, князя Андрія Волконського й Наташі Ростової.
– Сказати тобі правду, я просто нетерпляче чекаю і закінчення роману, і твоїх статей з приводу нього, – вже весело мовила Марія, відкинувши свій поганий настрій і радіючи його роботі. – Ти вірно написав, що створені Толстим образи живуть своїм власним життям незалежно від намірів автора і вступають самі у безпосередні взаємини з читачами, приводять читачів до таких думок і висновків, яких, можливо, сам автор і не схвалив би!
– Я сам усіх'його героїв відчув живими і, признатися, жадаю швидше дізнатися, куди ж вони поведуть за собою графа Толстого? – засміявся Митя.
Ні, він таки добре попрацював цей рік, її Митя. А стаття про Генріха Гейне!?
З приводу Гейне Марія навіть трохи образилася за критичні думки про її улюбленого поета. Для неї він був хоробрим барабанщиком у боях проти рутини, заскнілого міщанства.
– Ти ж сам казав, що він і твій улюблений, – докоряла вона йому, але Митя не здавався.
– Я не можу йому простити «попелясто-сіре вбрання рівності». Хіба він не розумів, що тисячі не повинні ходити босі та жити надголодь для того, щоб одиниці мали змогу дивитись на гарні картини, слухати гарну музику та декламувати гарні вірші!
– Але ж ти сам наводиш його слова: «Земля досить велика для того, щоб дати кожному досить місця, щоб збудувати на ньому хатинку свого щастя, ця земля може пристойно годувати нас усіх, якщо ми хочемо всі працювати і не жити за рахунок інших». Хіба це не твоє кредо, яке ти проводиш в усіх своїх працях? І ти сам сказав, що тебе з юності просто п'янили чарівливість, легкість його поезії, а найдужче його дотепність, сарказм?
– І досі це діє на мене безперечно, але ж треба, щоб наша молодь, котру, як і мене, полонить це, розбиралася і в його світогляді, і в нетривких настановах.
– І не робила бога з цього безбожника? – засміялася Марія. До Гейне незабаром повернулися знову.
– У Петербурзі має бути з'їзд природознавців! Підемо? – повідомив Митя Марію. Він завжди, а тепер особливо глибоко цікавився всіма сучасними питаннями науки, найдужче в галузі природознавства. А наука крокувала семимильними кроками вперед і вперед. Нещодавно в свою, тепер їхню спільну, бібліотеку Марія купила Сеченова «Физиологию нервной системы и физиологию органов чувств».
– Ти знаєш, ми часто стрічалися з ним у Гейдельберзі, і з іншими нашими молодими вченими – Бородіним, Менделєєвим.
– Певне, ти їх усіх побачиш на з'їзді, – навіть нотки неспокою не було в голосі Миті. І Марія так само відповіла:
– Я дуже рада цьому. Сеченов, правда, на мене дивився спідлоба своїми монгольськими очима, – Марія зобразила жартома, як суворо дивився на неї Сеченов, – а от з Бородіним ми по-справжньому приятелювали, і в Парижі стрічалися, бували у Тургенева, і до Італії разом їздили. Між іншим, я не знала тоді, тільки дивувалася, як він чудово грає на роялі, – кажуть, він не лише хімік, а й відомий композитор! От дива!
Ну й що з того, що вона зустрінеться з друзями з «того» колишнього життя і вони побачать її разом з Митею? І нікому вона вже не рекомендує його – «мій кузен». Він – її чоловік, Дмитро Іванович Писарєв, і вже інколи чує вона мимохідь шепіт за собою:
– Яка гарна пара!
А Сонечка, щира подруга, каже: «Ти завжди виглядала молодшою за свої роки, а зараз таки справді – ну, зовсім молода!»
Звичайно, з'їзд був великим явищем. Царювала пожвавленість, зацікавленість. Дебати не вщухали і в кулуарах, навпаки, розгорялися ще дужче, стрічалися старі й нові друзі, люди, які стали друзями між собою ще позаочно, з праць, статей, спільних думок. Перший російський з'їзд «естествоиспытателей»!
Писарєва в перерві оточила молодь – студенти університету, військово-медичної академії. Вже коли перерва закінчилася, він сів на своє місце коло Марії з задоволеним радісним обличчям.
– Марі, – шепнув він, – мене просять виступити на одному неофіційному літературному вечорі. Я дав згоду. Підеш зі мною?
– Звичайно!
– А що, як я прочитаю реферат про Генріха Гейне? Я візьму просто свою статтю!
– І саме другу частину!
Хто потрапив на той вечір, тому поталанило! Молодь раділа, що побачила на власні очі й почула свого улюбленого критик». А Митя б'ув в ударі! Він з таким запалом прочитав свою статтю, немов мусив відповісти всім опонентам, довести всім вірність своїх думок. Марія раділа, бачачи, як слухають його, наче ковтають кожне слово.
Але й на долю Марії випала приємність, що стосувалася лише її.
До неї підвели чорнявого, ще молодого чоловіка з явно неросійським обличчям і неросійським акцентом.
– Знайомтеся, це сербський письменник, Світозар Маркович, бачите, ваш однофамілець, а це наша шановна відома письменниця Марко Вовчок—Марія Олександрівна, також Маркович!
– Не лише ваша відома – відома і в нас, і я вже знайомий з вами заочно, – вклонився Світозар Маркович, – у сербському журналі «Вила» надруковані ваші чудесні оповідання «Максим Гримач» і «Чумак» – «Кириджиа» по-нашому, і ще збираються друкувати інші! А в «Русалці», яку редагує наш знавець літератури, сам письменник Новакович, друкують ваш «Викуп».
– Дякую за таку увагу та ласку! – спалахнула задоволене Марія. – А хто переклав?
– Наш письменник Радованович. При нагоді я похвалюся йому, що мав честь познайомитися з авторкою.
Значить, її твори, особливо її «Народні оповідання», линули та линули по світах, і з них люди довідувалися про Україну, український народ, пізнавали й українську письменницю. У «Ceska Vcиla», додатку до чеського журналу «Kvйty», дали замітку про Марка Вовчка, письменницю, яка добре знає прагнення і життя народу. У львівському журналі «Село» польською мовою надруковані її «Інститутка» та «Чари» У Франції в журналі доброго друга Етцеля «Magazine d'йducation et de rйcrйation», де її ім'я стоїть на титульній сторінці серед постійних, особливо шановних співробітників, торік надрукована була «Мелася», і Етцель писав, що мріє переробити для маленький французів одне з улюблених її оповідань – «Марусю».
А от ця сама мила її серцю «Маруся», де вкладено стільки любові до України, так схвильовано подані сторінки її бурхливої історії, – ця «Маруся» не може вийти рідною українською мовою?
Рідною мовою, яку вона чує усе менше й рідше... А коли вона знову буде там, на Україні? Здається, з смертю Опанаса Васильовича, одруженням Дорошенка – нема вже там людей, які знають її як Марусю Марковичку...
Вона й уяви не мала, як багато її знають, як автора «Інститутки», «Двох синів», невмирущих «Народних оповідань»!
І не тільки на Наддніпрянській Україні! Адже весь час друкують її у Галичині і звуть її своєю «ясною зорею», що посідає славне місце після батька Тараса...
Світозар Маркович разом з приємною звісткою на мить сколихнув і ці завжди бентежливі й неспокійні думки, але тільки на мить. Успіх Миті пригасив їх, і він теж був такий задоволений, почувши про переклад Маріїних творів сербською мовою. Бадьорі й щасливі повертались вони додому. «Аби здорова наша голова».
15
Роботи було невпрогорт і в неї, і в Миті. Та й Богдан був дуже зайнятий – знову іспити, іспити! А скільки у Богдана спокус – тепер уже головним чипом серед книжок. Чому завжди хочеться читати, коли треба вчити зовсім інше?
Старий Етцель надіслав мамі новий роман Жюля Верна – «Діти капітана Гранта». Усі твори Жюля Верна спочатку перечитував Богдан, ще французькою мовою, не чекаючи перекладу, а вже цей – «Діти капітана Гранта» – був найліпший з усіх, такий цікавий, що відірватися не можна, усі ним зачиталися. Марії треба перекладати, а в неї потихеньку взяв Богдась, а в Богдася потихеньку потягнув Митя! Від знайомих, які приходять, – просто ховають, а то обов'язково схопить чи Вірочка – сестра Миті, чи хтось із дівчат, що постійно бігають до мами, або з Митиних товаришів. Мама удавано сердиться:
– Дайте мені врешті перекласти! Я обіцяла Егцелю не затримувати з російським виданням. Жюль такий задоволений моїми перекладами, сказав, що тільки мені дає право на переклад його творів. Весь час поспішаєш, весь час підганяєш себе. Швидше! Швидше!
Швидше! Швидше! Отак наче все її життя – треба швидше щось зробити, щось улаштувати, а тоді вже почнеться справжнє...
– Та ти ж перекладаєш тільки те, що хочеш, що припало тобі до душі, – зауважив Митя.
– Звичайно! І я не нарікаю – от Жюля Верна я з захопленням перекладаю – це ж гімн людям науки, праці, винахідникам, і все це в такому напрочуд захоплюючому сюжеті. Не дивно, що ви обидва з Богдасем вириваєте одне в одного і не даєте мені перекласти.
– Та ти й сама не лягала спати, поки не прочитала до кінця, – нагадав з усмішкою Митя.
Але ж, крім власної праці, крім перекладів, було ще багато турбот з видавцями не лише про свої книги!
Минув той час, коли їй допомагали, турбувалися про її справи друзі й знайомі – одні щиро, інші – крекчучи, що от треба знову морочитися з виданнями Марка Вовчка. Тепер вона сама не лише свої діла впорядковувала. Старий Етцель у Парижі дивувався і писав, що його видавництво мусить увінчати її короною за ту величезну відчутну допомогу, яку виявляє вона в організації швидкого випуску французьких видань у російських видавництвах, російською мовою, але з ілюстраціями французьких художників. Вона діє як представник ного фірми! А як швидко влаштовує переклади!
– Ну, це вже не так важко тепер, – розповідаючи про лист Етцеля, мовила вона Миті, – адже стільки жінок, освічених, таких, що знають чудово мови, прагнуть зараз мати роботу, бути самостійними. От приїхала Надя Білозерська – ми з нею знову мріяли, щоб був у нас журнал.
– І ти була б редактором.
– А що ж? І була б!.. Хай це був би журнал хоча б іноземних новинок з додатком для дітей, і скільки б жінок мали роботу. І ти не смійся, що я хотіла б бути редактором такого журналу.
– Що ти, Марі, та ти впораєшся з цим краще за будь-якого чоловіка!
– Між іншим, – вела далі Марія, – хоч це зовсім не «між іншим», ти вже, певне, чув від самого Некрасова, що він і Салтиков хочуть видавати й газету, хоча б щотижневу. Безперечно, їм дозволу не дадуть, от вони й міркували, хто б міг на себе це взяти.
– Бути, так би мовити, підставною особою?
– Еге ж! Вони вирішили, що я можу подати заяву, щоб мені дозволили редагувати, а, звичайно, редагувати будуть вони – Некрасов і Салтиков. Якщо дозволять – це було б прекрасно! Я ж для них своя!
Дійсно, це було б прекрасно. Салтиков і Некрасов недарма зупинилися саме на такому рішенні – відома письменниця, цілком шанована особа і в той же час – «їхня», своя, їхнього табору! Коли б тільки не відмовили тому, що жінка!
Так, зовсім іншою вже стала Марія в роботі і справах – вона вже відчувала відповідальність не лише за свої оповідання, романи та переклади. Постійні стосунки з гуртком Некрасова розвинули в ній відповідальність взагалі за справи літературні. От же і хворий, – аж моторошно чути його замогильний глухий голос, – і тепер цілком забезпечений Некрасов міг би собі спокійно жити, писати, полювати – а от же ні! Воює, винаходить різні засоби, деякі інколи й помилкові, та не кидає боротьби за літературу, за чесний голос російської журналістики. Таки справді – роботи невпрогорт і в неї, і в Миті, статті якого вже друкують в «Отечественньіх записках» з його підписом, і він уже, безперечно, стає там теж своєю людиною, а ще невтомно працює над перекладами.
Йому б треба, ой, як треба відпочити!
Ще в лютому Митя знову звернувся до петербурзького оберполіцмейстера Трепова з проханням видати йому закордонний паспорт у зв'язку з лікуванням, і знову йому відмовили.
Навесні Марія знову радилася з Сонечкою Пфьоль, і обидві вони говорили з Сонеччиним чоловіком Олександром Карловичем і просили його поклопотатися про дозвіл. Олександр Карлович, знайомий з управителем III відділ/у Мезенцовим, нагадав про його обіцянку переглянути справу Писарєва і доповісти начальнику III відділу графові Шувалову. Граф Шувалов, зовні вихований, навіть вишуканий, не те що його попередники Орлов чи Дубельт, але не менш жорстокий, ніж перший, і ще дужче лукавий, ніж другий, – «згоди на звільнення за кордон кандидата словесності Д. О, Писарєва не дав».
Та Марія і тепер не склала руки – Митя мусить відпочити! А Митя казав їй:
– Мила моя Марі! Я так хочу, щоб ти відпочила! Ти зовсім себе занехаяла!
Вони обоє відкладали гроші, підраховували, що та як зможуть ще одержати, заощаджували, а потім витрачали на книги, весело дорікали в цьому одне одному і прощали одне одному! І раптом Марія принесла чудову вість:
– Хоч таку небезпечну людину, як ти, за кордон ще випустити не можна, але можна поїхати до Риги!
– Та це ж чудово! Богдане! Ми їдемо до Риги! – закричав Митя, схопивши Богдана. – Там же чудове морське узбережжя! Мені ще Баллод, – ну да, отой самий Баллод, через якого я сів, як запевняє maman, – розповідав, які там прекрасні місця – Дуббельня, Майорі, Юрмала! Марі, це надзвичайно! Невже ми справді поїдемо і будемо вилежуватися над морем і нічогісінько не робити?
– Тільки плавати зі мною наввипередки! – підхопив задоволений чи не найдужче від усіх Богдан.
– Як нічого не робити? – здивувалася Марія. – Я беру з собою Жюля Верна, саме там, над морем, я буду його з задоволенням перекладати.
– Ні, ні, ні, я нічого не дозволю тобі робити! Ти питимеш молоко глек за глеком, лежатимеш на пляжі і гулятимеш! У нас вистачить грошей на все літо! Богдане, там, напевне, є парусни ки, ми походимо з тобою!
– Якщо я пускатиму! – застережливо нагадала Марія.
– Мамо, невже ти нас з Митею удвох кудись боятимешся пускати?
– Таких двох мужчин? Богдане, може, ми й маму колись візьмемо?
Годі балачок! Швидко збиратися! Хай жоден день у нас не загине! Ой, мені ще треба забігти до Некрасова і до Єракових!
– А мені, як це не неприємно, зайти в «Дело», адже Благосвєтлов мені дещо винний!
Боже, які вони були щасливі! Невже вони не заробили цього відпочинку, моря, піску, сонця, сосен?
* * *
І море, і золотий пісок, наче оксамитний під босою ногою, і теплий від сонця, як м'який килим, і сосни збігають з піщаних пагорбів аж у саме море, і стовбури старих дерев, наче запнуті в зелений оксамит—багаторічний мох!
А сонце не палюче, як на півдні, а немов лише злегка голубить, і бентежне, неспокійне, тривожне життя відійшло кудись ген-ген далеко. Не думати ні про що, не згадувати. Отак лежати й відпочивати.
У Ризі пробули кілька днів. Це було перше «скромне» знайомство Миті майже з закордоном. Правда, центр мало різнився від Петербурга, але старовинні вузькі вулички, гостроверхі будинки, кірхи більше нагадупали Марії старовинні міста Німеч чини, Бельгії. Ой! скільки вона надивилася їх за своє закордонне бродяче життя перших років на чужині!
У Ризі вони зупинилися в готелі «Франкфурт-на-Майш» в центрі міста па Олсксандрівській вулиці. Богдан на правах дорослого вештався сам, найбільше часу пропадав у порту, коло кораблів, пароплавів, шхун, парусників.
А Марія з Митею були вдвох. Так добре – вдвох у чужому місті, де навіть лунала чужа мова, їх ніхто не знав, вони не стрічали знайомих, а ті нові знайомі, яких розшукав Митя, одразу поставилися до них, як до подружжя, і, звичайно, аж ніяк не цікавилися їхніми взаєминами.
Нові знайомі – це були товариші Петра Баллода, про якого завжди з зітханням казала maman Варвара Дмитрівна. Митя їй поблажливо не заперечував, але ж Марії він колись докладно розповів, як усе трапилось, що Баллоду він, навпаки, вдячний., бо тоді він замислився над своєю діяльністю і хіба може колись пожаліти, що написав ту листівку проти Шедо-Феротті на захист Герцена, – а власне, як завжди в своїх працях, узявши якийсь поодинокий факт, він кинув обвинувачення усьому ладу! Хай то все було ще надто недозріле, по-хлоп'ячому, але то був певний крок у його світогляді, революційному світогляді, і те, що він відсидів за це, теж для нього мало й позитивне значення. А свою «провину» він визнав лише тоді, коли дізнався, що все відомо і нікого він сам не заплутав і не виказав.
Баллод був з Риги. Митя швидко розшукав його родичів і друзів. Серед них особливо зрадів знайомству з Писарєвим та Марком Вовчком прогресивний латвійський діяч – видавець Ернст Платес. Він просто загорівся бажанням перекласти латиською мовою і надрукувати в журналі «Die Libelle» («Бабка») оповідання українсько-російської письменниці.
– От хотіли з тобою лише відпочивати! Але ти така відома особа! – сміючись, зауважив Митя, коли вони лишилися вдвох з Марією.
– І він ще каже таке! – сплеснула руками Марія. – А хто вже дарує свої портрети з автографом незнайомим поклонницям! Дякуй долі, що я не ревнива! Ну-ну, не роби такі очі, як Богдась. Він, коли почуває, що щось може обернутися проти нього, вважає за краще самому мерщій зробити ображений вигляд! Митюшо, я жартую! Я ж пишаюся твоєю славою далеко більше, ніж ти! А цей автограф звеселив мене без краю!
А трапилося так. Напередодні від'їзду Митя забіг у редакцію. Він так сяяв від щастя, що всі мимоволі усміхалися, дивлячись на нього.
– Що трапилось? Що з вами? – спитав Слєпцов.
– Завтра ми їдемо до Риги!
– Хто їде?
– Як хто? Марія Олександрівна з сином і я! Скабичевському, який був тут, хотілося кинути щось ущипливе, але навіть він відчув, як це буде недоречно і просто по-дурному. І саме в цей час до редакції зайшла якась юна дівчина і, червоніючи, простягла Миті його ж фотокартку. Де вона її дістала?
– Пробачте, будь ласка, дуже вас прошу – надпишіть своє ім'я!
Писарєв, сам трохи зніяковілий, але явно задоволений, підписав свій портрет, потиснув дівчині руку, хотів щось спитати, але дівчина почервоніла ще дужче і втекла.
Співробітники заплескали в долоні, зняли гамір:
– Браво! Дмитро Іванович в ролі славетного тенора роздає автографи захопленим поклонницям!
– А ну вас! До побачення! До осені! Статтю, яку обіцяв, надішлю своєчасно.
Дехто тиснув йому руку, дехто навіть обійняв, бажали щасливої подорожі, веселого відпочинку, давали поради й ділові, – як найдешевше і найзручніше влаштуватися на дачі, – і гумористичні – запастися достатньою кількістю портретів для сувенірів, і в крайньому разі, коли витратять усі гроші й опиняться на мілині, можна буде продавати ці портрети!
Таким веселим Писарєва бачили хіба що до арешту, а таким щасливим – ніколи!
Нові знайомі в Ризі так само, як і петербурзькі приятелі, радили найняти дачу в Дуббельні, Навіть дали адреси не дуже дорогих, але цілком пристойних дачок – головне, на самому березі моря.
Завтра вони мали вже поїхати.
Митя пішов ще до Платеса. Богдан пропадав десь у порту. Марія спакувала речі й вийшла почекати Митю на повітрі; Глянула на годинник вежі – ще був час до його повернення. Можна було зайти в Домський собор, де вже були вчора з Митею, і послухати орган.
Починалася вечірня відправа. Марія сіла в крісло в останніх рядах.
Залунали могутні звуки органа. Рижани запевняли, що орган цей – найбагатший у Європі, а втім, Марія вже звикла, що скрізь, де вона не мандрувала, патріоти свого міста запевняли про першість і непорівнянність своїх визначних славних пам'яток.
Та коли полинули величні звуки, – органіст виконував Баха, вона пізнала, – їй здалося, що не лише цей височезний собор, а весь світ зараз просякнутий ними, цією музикою, і чомусь згадалася Сікстинська капела і «Створення світу» – улюблена фреска на плафоні капели. Не було спогадів про минуле, ані мрій про майбутнє, але якесь відчуття фатуму, що охоплює людину, коли лунає музика, або коли стоїш на самоті на березі бурхливого моря, або опинишся серед безлюдних гір на вершечку скелі.
Їй хотілося вирватися з полону цих могутніх, наче рокованнх, звуків, космічних хвиль музики, та вони оволодівали нею все дужче й дужче, наче примушували, щось наказували, кудись вабливо тягли, і вона була безсила проти них, бо в них, у цих звуках, у той же час була така велична й могутня краса великого життя і глибина якогось болю і страждання, поривань людської душі...
Боже мій! Навколо сиділи чужі люди, якісь старі жінки дивилися в молитовники, а їй здавалося – вона сама, сама, в незмірному просторі всесвіту, і їй стало моторошно, нестерпно захотілося, щоб зараз, тут, поряд, у цю мить опинився Митя, щоб вона побачила його ясне обличчя, ясне чоло, його світлі, розумні, добрі до неї очі, щоб відчула себе на землі, в житті, а не в безмежно холодному, невблаганному просторі.
На подив сусідок, вона раптом схопилася, не дочекавшись кінця меси, і вийшла з собору. У брамі вона зіткнулася з Митею. Вони мовчки схопились за руки й вийшли на площу.
– Я не застав тебе в готелі і чомусь вирішив, що ти саме тут. Ти ж вчора шкодувала, що не почула органа.
– Як добре, що ти тут! – прошепотіла вона й міцніше стисла його руку.
– Як добре, що ми тут, – як завжди просто й лагідно мовив він.
* * *
Така земна, ясна і проста радість охопила її, коли вже вранці, на світанку, їхали в екіпажі двадцять п'ять верств наче широкою алеєю саду, тінистого парку, потім на паромі переправлялися через річку Лієлупу, – вони всі троє раділи й сміялись з кожної дрібниці: і з цієї назви, яку важко було вимовити, і з коней у солом'яних капелюхах, і з цього парома, і коли побачили курзал у невеличкому селищі, і все це не було схоже ні на місто, ні на село, але були і річка, і озеро, і море, море!
За адресою, даною в Ризі, вони швидко знайшли і найняли горішній поверх дачі в охайної підстаркуватої латвійки. І море було майже поряд! З балкончика його було видко! І сосни збігали до моря, не можна було розібрати, чий то шум: моря чи сосен.
Сусідні дачки були такі ж самісінькі – охайні, чистенькі, як на малюночках! І такі ж, як і їхня, привітні й охайні хазяїни, не запобігливі, а просто привітні. Неподалечку – тут усе було неподалечку – був курзал, де вечорами грала музика, інколи заходили туди і Марія з Митею, але частіше блукали над морем або над річкою, яка обрамляла Дуббельню з протилежного боку.
Якось майже вночі почули над шаландами спів. Співали ри балки, спочиваючи навколо вогнища. Варили юшку. Марія і Митя підійшли, підсіли, і то вже була така властивість Марії – навіть у незнайомій мові вона могла одразу знайти якийсь місток, легкий зв'язок. Може, тому, що підійшла, тихо підспівуючи, одразу вхопивши мотив їхньої народної пісні, і сіла спокійно на борт шаланди, і підспівувала без слів далі, і ніхто не припинив пісні. На її волосся була накинута косинка, і вона не схожа була на курортних чепурних дам. Може, в темряві її прийняли за швачку чи служницю, що приїхала з міста із своїм милим погуляти над морем?
Як там не було – вони просиділи довгенько, спочатку співаючи, потім і розмовляючи ламаною російською і латиською мовами – адже за кілька днів Марія вже встигла схопити звичайні звернення, привіти, запитання. Потім несподіваних прибульців пригостили надзвичайною наваристою рибальською юшкою і найсмачнішою – запевняла Марія – рибою, і гості не відмовились, а з охотою покуштували, і рибалки ще більше переконались, що це, певне, якийсь майстер та майстриня, але з чемності не розпитували. Розпрощалися по-приятельському, і рибаки запрошували прийти вдень – вони покатають їх на шаланді.
– Я сина приведу, – сказала Марія, – у мене хлопець, отакий, як ваш, – показала вона на наймолодшого рибалку.
– Така молода і такий хлопець? – здивувались рибаки.
– Приходьте, неодмінно приходьте! І ти, Марія, і ти, Митя! – вони почули, як гості звуть одне одного. – Юшки наваримо, співати будемо!
– Неодмінно! – обіцяли і Марія, і Митя.
Богдана, звичайно, найдужче захоплювало купання. І його, й Митю смішили до нестями пляжні порядки. Коло берега було мілко, і купальники наймали «повозки». Це були блакитно-білі, досить чепурні кабіни на чотирьох високих колесах, в які запрягали коней, одного на кабіну, а на коняці верхи сідав кучер. Він відвозив кабіну з купальниками далі в море й зупиняв там, де вони забажають. І вже з кабіни можна було купатися, стрибати в воду, плавати. А кучер випрягав коняку, повертався з нею на берег і чекав, поки його клієнти не піднімуть прапорець – це був сигнал, що їм треба повертатися.
Митя й Богдан воліли вранці побігти самі й наплаватися, і накупатися досхочу без кабін, кучера та прапорців.
.Але ніякі дрібниці й смішні, кумедні риси цього маленького курорту не дратували. Всі троє наче домовились – з усього радіти, сміятися і, головне, – тішитися морем, сонцем, відпочинком.
Марії приємно було дивитися на хлопців – як вони засмагли, як за кілька днів поздоровішали.
Марія теж на очах «відходила».
– Яка спокійна, мила ця російська дама, – хвалилася сусідкам господиня дачі, – я така рада, що саме їм здала дачу на все літо. Усім вони задоволені, дуже хвалять мої вершки і сир, і взагалі ніяких вередів!
Марія сама почувала – наче новими силами наливається все тіло, і руки знову міцні, і голова свіжа.
Тут не було спеки, морська вода бадьорила, а ранки траплялися навіть холоднуваті.
Усі троє вставали рано. Так було й сьогодні
– Мамо, може, й ти підеш з нами на море? – спитав Богдан. – Так рано там ще нікого нема.
– Ні, йдіть самі, тільки не дуже там захоплюйтесь і не спізнюйтеся на сніданок. Митюшо, ти все-таки не давай Богдасеві запливати далеко, – шепнула вона Миті.
Митя кивнув головою на знак згоди, а Богдан уже побіг стежечкою між соснами наперед. Марія і Митя на хвильку зупинилися коло хвіртки. З ніжністю подивилися одне на одного.
– Повертайся швидше! – сказала Марія.
Постояла, поглянула на них обох, веселих, бадьорих. От Митя наздогнав Богдася, і вони швидко закрокували поряд, от спускаються з піщаних пагорбів. Уже їх не видко.
Марія повернулася додому, на їхній горішній поверх, вийшла на маленький балкончик. Між дахами й соснами видно шматочок зеленкуватого Балтійського моря, а хлопців – ні, вже не видати. Свіжий вітерець, здавалося, теж солоний, як і море, налітав з моря і обвівав обличчя.
«Удень і я поплаваю, – подумала Марія, – а зараз все-таки треба перечитати до сніданку те, що мушу далі перекласти, а то потім не захочеться».
Але сіла на плетений дачний стілець і – так не хотілося рухатися! Не хотілося ні про що думати, зв'язане з роботою. Повернуться хлопці. Поснідаємо. Підемо усі на пляж. Побачила долі в садку хазяйку. Та, усміхаючись, закивала головою, крикнула, що зараз принесе молоко, – у неї була власна корова, і її мукання надавало дачі ще більшого затишку та сімейності.
Марія глянула на годинник. Зараз хлопці повернуться, як завжди після ранкового купання, зголоднілі й жваві. Кава готова. Вершки, булочки – все на столі.
– Ма-а-амо-о! – чує вона крик Богдана. Так і є – вони повертаються.
Вона швидко збігає долу й зупиняється. Богдась один, і він щось кричить. Ще нічого не розуміє Марія, але їй здається, що все падає на неї – сосни, дім, небо... Що він кричить, Богдась? Вона не може зрозуміти, тільки враз усе тьмариться в очах.
– Митя! Митя!
Що він кричить? Нічого ще не доходить до свідомості, лише чує – горе, біда, нещастя! Вона біжить – як була в ранковому халатику, простоволоса, тою стежкою, якою вони вдвох, Богдан і Митя, годину тому, ні, менше, оце зараз спускалися до моря такі веселі, такі щасливі...
А зараз Богдан один, і, ще не чуючи слів, а тільки глянувши на нього, напіводягненого, на його розширені від жаху очі, його мокре настовбурчене волосся, вона розуміє – щось трапилось з Митею!
– Митю! Митю! – кричить вона. їй здається, він мусить почути. Вона гукає і біжить, і за нею біжать і Богдан, і хазяйка дачі, і люди з сусідніх дач.
– Людина потонула! Рятуйте швидше! – кричать вони, передають страшну вість по всьому селищу.
– Митю! Митю! – кличе несамовито Марія, і шукає його на березі, і дивиться на хвилі, не такі вже великі й бурхливі хвилі! Він мусить почути, виринути, він, може, просто далеко заплив, він почує її голос і припливе назад!.. Хіба то не його русява голова? Ні, ні, то здалося! На човнах, на шаландах, з баграми. з сітями поспішають у море люди, між шаландами – шаланда і тих рибаків, з якими провели вони вечір.
– Як вона кричить, ця жінка! – шепочуться на березі.
– Коли б зараз витягти, може б, і відкачали ще!
– А давно, хлопчику, давно він зник? – питають розгубленого Богдася.
Але до пуття той нічого не може пояснити.
– Він плив і плив все далі, я вже лежав на березі, – захлинаючись, каже Богдась. – Митя сказав, я ще разочок попливу, там за глибиною мілина, а там знову глиб. Він плив і повертав голову і кричав: «Тут мілко! Тут глибоко! Тут знову мілко!» Потім закричав: «Я повертаюсь!» І не повернувся. Я чекав і кричав, а він не чув, і його не видно було.
– Його вже не видно було, – підтвердив якийсь старий. – Я тут сидів.
Марія нічого не чує. Скільки народу зібралося...
– А де? Де? Не витягай ще? —скільки цікавих все прибуває на берег.
Вона нікого не бачить, перед нею лише зеленкуваті хвилі, зовсім невеличкі хвилі. Невже вони могли потопити Митю? Що трапилось? Може, йому стало погано у воді? Та витягніть же його шиидше!
Вона мечеться берегом, як підстрелена птиця, вона кидається до чоловіків, благає всіх:
– Витягніть його швидше!
– Він аж туди заплив, а я лежав на піску і чекав на нього! – захлинаючись від сліз, повторює Богдась. – Він там, он там, де ота шаланда з вітрилом!
Якийсь старий, – завжди в юрбі знаходяться такі, що все розуміють і передбачають, каже:
– Тут одразу мілина, потім глибоко, потім знову мілина, а потім уже й дна нема! Треба знати це місце. Хіба можна аж туди запливати? – бурчить він докірливо.
– Треба витягти його, швидше витягти, може, йому стало погано, я благаю вас, витягніть швидше, його можна буде відкачати, це ж тільки зараз трапилось, правда, Богдасику, тільки зараз! Його можна буде відкачати! – благає Марія.
І раптом знову починає несамовито гукати:
– Митю! Митенько!
Минає час. Його не можуть знайти. Люди, що одразу прибігли, нетерпляче чекали, гомоніли, потроху розходяться. Рибалки, що одразу випливли в море, – пристають похмуро до берега, на зміну їм випливають інші. Лише та шаланда, на якій сидять вечірні знайомі, весь час кружляє, шукає, кидаються у воду з неї хлопці, знову виринають, відпливають, припливають, мовчазні, суворі, стурбовані.