Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 37 (всего у книги 41 страниц)
– От би нам Писарєва притягти на критика!
– Так і Писарєв же порвав із ним!
– Писарєв? Також? Та це ж нам пощастило! Саме він нам потрібний! Ви з ним стрічаєтесь?
– Та він же мій кузен. Ми мешкаємо в одному будинку. – І додала, усміхнувшись: – На різних поверхах тільки!
Їй хотілося одразу побігти додому й розповісти усе Миті! Некрасов склав угоду з Краєвським! Він, Салтиков, який пише під псевдонімом «Щедрін», і Єлисєєв керуватимуть журналом! Звичайно, це буде продовження «Современника». І він, Некрасов, хоче притягти Митю! Може, про це останнє не казати? Хай довідається, коли Некрасов сам запросить його? Звичайно, так буде краще й приємніше Миті!
І раптом Марія відчула, як ще ніколи, – вона зовсім серед своїх! Не в мріях, не в планах! Оце її «сьогодні», отут її робота, її місце в житті.
А будинок на розі Литейного знову ставав центром бойової російської літератури.
* * *
Вранці Митя трохи спізнився на сніданок. Марія уже хотіла спуститися до нього, як він сам вбіг до кімнати.
– Марі! Пробач, я затримався. Уяви, оце зараз, так рано до мене прийшов книгопродавець Звонарьов і сказав, що Некрасов бажав би побачитися зі мною для розмови про збірник, який хоче видати. «Якщо бажаєте, – сказав він, Звонарьов, – Микола Олексійович самі приїдуть до вас, а якщо ваша – себто моя – ласка, то просять пожалувати сьогодні ж уранці до них, до Некрасова». Я відповів, що «пожалую» сам, і зараз їду. Руку на щастя. Марі! Я поспішаю!
– Ой, як добре! Але ж ти не снідай! Випин хоч молока!
– Потім, потім.
– Ні, ні, випий швидше, це хвилинка. І хай щастить! Я чекатиму тебе вдома!
Він на ходу поцілував її руку й побіг.
Боже мій, хоч би все було гаразд! Хоч би вона не почувала себе винною, що через неї він лишився без певної роботи у Благосвєтлова! Та хіба ж не там, з Некрасовим, Салтиковим, Слєпцовим місце Миті, критика Писарєва! Ой, хоч би все було гаразд, хоч би Салтиков не мав зла на Митю за його гострі статті проти нього, Салтикова. Але ж то було давно! Що й казати, хіба Митя не помилявся у своєму запалі? Але ж, певне, коли Некрасов надумав запросити Митю на головного критика в «Отечественных записках», то це вже він погодив і з Салтиковим, і з іншими. А що це за збірник? Це, мабуть, поки все налагодиться з журналом? Не може Некрасов сидіти без діла, справжнього, потрібного діла! Хай що завгодно кажуть про нього – але хто б міг у сучасних умовах, попри всі перешкоди, зробити це для літератури? Яка «зміїна мудрість», як сказав якось Салтиков про Некрасова, потрібна у взаєминах з цензорами! А його ставлення до авторів!..
Як старий боєць, він збирає свою когорту. Звичайно, він перетворить ці нікчемні «Отечественные записки» теж у бойовий передовий орган, у цьому в Марії нема ні найменшого сумніву. Некрасов – великий стратег. А з авторами – їй же богу, як капельмейстер, добирає свій оркестр – з різними інструментами, різними голосами цих інструментів, а все разом залунає, як симфонія. Йому спало на думку запросити Писарєва! Марія не встигла й слова про це сказати, хоча йшла спеціально для цього.
І невже треба «прощати» чи «не прощати» цій людині, цьому найкращому поетові в Росії і карти, й інші «гріхи»? І знову поверталася до думки: «Ну як міг не прийняти його Герцен у Лондоні? Чому вони зовсім розійшлися з Тургенєвим? Ну, хай би різні святенники жбурляли каміння в Некрасова, але ж вони, вони?..»
От і вона «розійшлася» з Тургенєвим. І Герцен не може простити йому відповідей у сенаті... Вона згадувала, аналізувала, якось намагалася відволікти думки, бо дуже хвилювалася, непокоїлася, як там Митя, як відбудеться це важливе перше побачення. Такі ж складні людські душі. Іноді якийсь незначний випадок, не те слово, може, просто в тон не попадуть – і потім роки непорозуміння, навіть і тоді, коли нема протиріч. Ні, між Герценом і Тургенєвим не просто якийсь випадок, там значно глибша різниця світоглядів... Але ж Митя і Некрасов мусять, мусять порозумітися!
Вона то підходила до вікна, то сідала за їхній спільний робочий стіл, але не робилося нічого, то підходила до піаніно – хазяйського піаніно. Вона зраділа, коли вперше побачила його, і знову подумала: «Приїде Богдась, вчитиму його .музиці». Богдась був зараз із бабусею в Орлі.
Взяла кілька акордів. Але, звичайно, й не гралося. Господи, боже мій, хоч. би все було гаразд у Богдасика й Миті!.. І сама здивувалась, як це так подумалось поряд – Богдасик і Митя!.. Наче за Митю так само відповідальна, як за Богдасика. Підійшла знову до вікна. Яка холодна.типова петербурзька вулиця! Мабуть, уже багато часу минуло...
Вона сама здивувалась тій радості, з якою побачила нарешті високу струнку постать Миті. Його наче вітер підганяв, такими швидкими кроками поспішав він.
– Ну як?
– Щаслива твоя мила рука! Та я вже здогадуюсь, не лише рука...
– Що ти? Він тільки спитав мене, де ти живеш. Ну, розповідай усе докладно!
– Знаєш, я чесно признаюсь тобі: одразу Некрасов мені просто жахливо не сподобався, мені здалося в його обличчі навіть щось фальшиве. Ні, ні, не лякайся, за кілька хвилин розмови переді мною виявився такий чарівний діяльний розум, що враження зовсім змінилося, навіть стало соромно мені. за. перше! А може, я просто відвик від такої простоти? Вона мені здалася неприродною, але ж за кілька хвилин я зрозумів – це не вимушено, він справді такий: розумний, простий, діяльний, Ми довго розмовляли.
– Дуже довго, я вже почала хвилюватися.
– З ним цікаво було говорити зовсім одверто, говорити й про журнал, який він редагуватиме, певне, з наступного року. Він сподівається, що незабаром дадуть остаточний дозвіл на цю комбінацію – він і Краєвський. Говорили й про сучасне становище літератури. А конкретно практичний наслідок нашого побачення – Некрасов запропонував мені написати для збірника, який він, хоче видати тепер, дві-три статті аркушів на десять.
– Ой, як добре, – аж зойкнула Марія, – про що ж?
– Оце головне! Про що я сам хочу! Я сказав, що напишу про «Дым». Звичайно, я хочу про «Дым» написати. Потім про роман Андре Лео, а ще про Дідро – я це давно про себе замислив, про Дідро написати, а про Андре Лео саме на часі. Некрасов дуже все схвалив. Я запишався і попередив, що мені в «Русском слове» платили не менше як по 50 карбованців за аркуш і менше я не візьму, я вирішив одразу домовитись, а Некрасов раптом сказав, що він ніколи не наважиться мені платити стільки.
– Він сказав тобі так? —перелякалася Марія: чого ж він радіє, Митя, хай би вже спочатку одержував так, як дадуть! На щастя, вона не встигла сказати це.
– Еге ж, він сказав саме так, і що норма в збірнику за аркуш буде мені 75 карбованців. Ну, я погодився і на це!
– А ну тебе, ти мене перелякав!
– Я ще мусив попередити, що зараз займаюся перекладами для свого існування, а для статей треба буде від них відмовитися. Некрасов запропонував одразу дати скільки мені треба, але я відмовився, навіщо одразу починати з авансів? Якось викрутимося! Та все ж таки Некрасов просто силоміць дав мені записку – в разі потреби видати мені негайно 200 карбованців – от ця записка Звонарьову! Машенько, ми живемо! Дарвіна й Брема, звичайно, перекладатимемо, а перекладів «для існування» більше не візьмемо!
– Я така щаслива за тебе!
– Це все через тебе так добре обернулося – із Благосвєтловим порвав, і з Некрасовим зійшовся! А він передав тобі вітання і сказав, що чекає на роман. Послухай, та у нас же багато роботи!
– І треба все встигнути! І Жюля Верна я обіцяла Етцелю не тягти. Ой! – Марія аж за голову схопилась обома руками.
– Марі, все встигнемо.
– Звичайно, встигнемо! То я так, сама себе підганяю. Головне, твої статті чекає Некрасов! Які вони були потрібні одне одному! Здавалося їм – як двоє чесних трударів літератури...
9
– Ти його любиш? – спитала Сонечка Пфьоль.
– Кого? – не зрозуміла одразу Марія.
Перед тю майнуло обличчя Саші.Але ж його нема. Нема.
– Як кого? Митю Писарєва!
Марія глянула замислено й відповіла не одразу.
– Ні, звичайно, ні. Що ти? – і додала сумио: – Це зовсім інше.
Вона розуміла, таке питання цілком природне. Та хіба було щось схоже в її ставленні до «братика» Миті з її почуттям, її нестримним коханням до Саші? Саме нестримним, попри всі роздуми, розголос, лють його матері... А що з Митею? Майже цілий день вони проводять удвох, удвох працюють. Навіть дивно – вони можуть працювати за одним столом! В«н так заступився за неї у Благосвєтлова, порвав з ним, почув немало єхидних ущипливих натяків, та не звернув на це ніякісінької уваги!
Після її вільного, самостійного життя за кордоном про неї взагалі бозна-що плели з легкої руки Куліша. Хай плетуть. Вона звикла.
Ніхто ж не знав, як щовечора вона виштовхує Митю «з неба на землю» – на нижчий поверх у його маленьку кімнатку. Зовсім не тому, що боїться поговору. Тепер-то вона зовсім цього не боялася! Вона боялася зради Саші.
Ты не должна любить другого,
Нет, не должна,
Ты мертвецу святыней слова
Обручена...
Наче молоточком, відбивалися рядки Лермонтова.
Але ж вона була одна. Одна. Боялася самотності. Певне, так боялася, як кожна жінка.
Інколи жінка, вдова, що загубила коханого чоловіка, раптом невдовзі виходить знову заміж, і її всі ганять та гудять: «Як швидко вона забула». А до того ж часто не може бути й порівняння між першим та другим, і почуття зовсім не ті. І лише деякі чутливі люди розуміють – це від страху самотності.
Але ж Митя...
Ні, вона не порівнювала, вона знала, що саме Митя вище всяких порівнянь. З його дитячих років вона ним милувалася, дивувалася з його розуму, його розвитку, його чесності й щирості... Його й не треба, і не можна було ні з ким порівнювати.
– Коли б ти знала, який він... – роздумливо сказала Марія Соні.
– Вся Росія знає! – жартома зауважила Соня.
– Розумієш, я відчуваю себе відповідальною за нього, за його життя. Я б хотіла, щоб мій Богдась був хоч трохи схожий на нього.
У неї ніколи не виникало такого бажання з приводу будь-кого. Найменше – Опанаса, хоч обличчям Богдась був дуже подібний до батька.
– До речі, а як він з Митею?
– О, він його одразу полюбив, – усміхнулась не без гіркоти Марія. З Сашею у них були цілком пристойні взаємини, ніяких конфліктів ніколи не виникало, але до Миті було зовсім інше ставлення. – Він навіть не дуже хотів їхати з моєю мамою до Орла. Його кликали туди родичі, та й маму вимагали! Треба ж йому і до батька поїхати, в Чернігів.
– Марусенько, а ти влітку приїдеш до нас, на село, – прохаюче мовила Соня, – тобі треба хоч трохи по-справжньому відпочити від усього, побути на свіжому повітрі!
– У мене стільки роботи зараз, – сказала Марія. – А втім, справді, я залюбки поїхала б до вас, а потім усе ж таки н;і Україну...'Як мене тягне туди, коли б ти знала... Лежать мої бідолашні українські твори, і старі, й нові, а хто їх тепер друкуватиме? Правда, Пипін, видавець, згодився видати, але ж перший том – російський, і мої українські твори – теж російською мовою. Що поробиш! Треба швидше роман новий закінчувати. Перекладів набралася. Ох, все не так просто – узяла та й поїхала спочивати!
Що було простого в її заплутаному житті?
Ще ж їй хотілося, – вона не згадала про це Соні, вона писала Тетяні Петрівні, Сашиній матері, – закінчити початі разом з нею його статті, видати його проект. Вона мусила це зробити перед пам'яттю Саші. Вона мусила доробити все, що він не встиг через свою хворобу. Вона мусила це зробити і заради Тетяни Петрівни, яка тепер писала їй ніжні, люблячі листи. Сама Марія відповідала на них не дуже акуратно, та писала: «Ваші листи для мене відрада, хоч я сама пишу Вам мало. Це схоже на те, коли хвора людина не може потиснути простягнуту їй руку, але розуміє ціну потиску цієї руки».
Про це нікому не казала. Кому вона може сказати? Сонечці? Миті? Він і так інколи буває нервовий, засмучений. Вона знає: це через неї.
– Сонечко, – раптом спитала вона, – ти не можеш попросити чоловіка, щоб він допоміг дістати Миті Писарєву дозвіл поїхати лікуватися за кордон. Йому так треба розвіятися після в'язниці, та й взагалі, хто-хто, а він повинен і для роботи своєї побачити світ. Ми б уже якось збилися б грошима. Я б поїхала влітку до вас, а він – за кордон. – Вона знала, що це пусті слова – без неї він би тепер не «розвіявся».
– Я скажу, обов'язково скажу чоловікові! – пообіцяла подруга, з співчуттям обіймаючи Марію.
Справді, Митя знову став нервовий, засмучений. Це помічала не лише Марія, це помічали всі, особливо товариші-журналісти.
Якось зустрівшись у кав'ярні, куди заходили переглянути газети, погомоніти, хтось із журналістів спитав його:
– Що з вами? – І пожартував: – Чи не закохалися бува?
– Так, справді закохався. Мені на роду написано нещасливо закохуватись у своїх кузин.
Він сказав це так одвсрго й розпачливо, що навіть ніхто не засміявся і не продовжував жарту.
– То це ви, мабуть, у Марію Олександрівну закохалися? – як про справу звичайну, але співчутливо мовив колега.
– А в кого ж? У кого ж можна закохатися, знаючи її? Якщо вона не буде зі мною, – я загину.
До чого ж ми був одвертий і безпосередній юнак, незважаючи на вченість, на свій авторитет провідного, критика! Йому дійсно здавалося, що він загине, к»я» Марія не буде з ним, його, зовсім його.
Коли Писарев пішов, досить єхидний літератор Скабичевський мовив:
– Ця жінка грає ним, як кішка мишкою, – то підпустить, то віджене, а пазури вже напоготові!
* * *
Він дивився розгублено, майже стражденно, коли вона тепер ішла з дому, коли одержувала листи з Москви чи з Парижа, коли писала листи сама, немов не помічаючи, як він це переживає.
Вона ще ретельніше стежила за його здоров'ям, роботою, взявши на себе всі турботи, як дбайлива старша сестра.
Господи! Коли б він знав, коли б він відчував, як терзало це її – що вона насправді старша сестра! Старша! Знову старша і на цілих сім років. Від Саші вона була старша всього на три роки, і як цим колола його мати, Тетяна Петрівна.
Варвара Дмитрівна, навпаки, просила Машеньку не кидати Миті. Марія розуміла: мати була у безвихідному становищі, вона признавалася, вона боялася – що, як Митя знову захворіє? Вона без тремтіння не могла згадати, вона відганяла цей спогад – Митя-в лікарняному халаті. Митя в арештантському халаті. Нехай уже краще Маша. зглянеться над ним, лишиться з ним, як завгодно – сестрою, дружиною, коханкою, – як захоче, аби були коло нього рідні дбайливі руки, добре серце, щира порада. А Маша ж така. їй можна довірити.
Марія розуміла: з усіх лих мати вибрала для себе найлегше.
Але ж сама Марія, сама перед собою?
Вона не збрехала Соні. Вона не любила його так, як Сашу, тією жагучою любов'ю, та дедалі він ставав їй усе потрібнішим і все дорожчим.
Вони працюють укупі. Вони мусять бути вкупі в житті, їй потрібна його віддана дружба, допомога і... його любов... І те, що він такий молодий, і завжди вона може бачити коло себе це прекрасне ясне чоло, ці очі...
Перед ким вона согрішить?
Як я тоді людям у очі гляну? Коли – «тоді»? Хіба можливе – «тоді»? Ні, ні, мабуть, треба тікати світ за очі. Я собі не прощу. Тільки рік, як Сашу-поховала, чого ж я хапаюсь за життя? Так, я хапаюсь за життя, бо коло нього, коло Миті, я відчуваю тс життя про яке завжди мріяла, І як я втечу, покину його тепер? Тепер, коли він, може, мусить, .жадає стільки, зробити? Від неї, Марії, залежить підтримати його. Я відповідаю за нього перед усіма. Я ж обіцяла матері берегти його.
* * *
Вона таки перевтомилася і до того ж, певне, застудилася, і треба було хоч кілька днів полежати. Як перелякався Митя!'Він боявся лишити її саму.
– А що, як тобі захочеться пити? А що, як хтось прийде? Ні, ні, за книгою я можу піти завтра, хазяйка буде вдома, і я її попрошу'посидіти тут. Марі, я тебе прошу, випий трохи теплого червоного вина – я тільки-но нагрів, воно підкріпить тебе.
Марії було і смішно, й приємно від таких турбот, тим більше, що вона знала: ніякої хвороби нема – просто безмежно втомилась, але як добре, коли про тебе так турбуються! Вона ж звикла сама за всіх турбуватися!
І саме в ці дні вона одержала листа з Орла від тітки Мардовіної Катерини Петрівни, образ якої весь час спливав перед нею, коли вона описувала провінційний «салон» ліберальної Дамочки в своєму новому романі «Жива душа». Над ним вона працювала з захопленням, роман просто лився з-під пера на папір. Богдась, який поїхав З бабусею на Орловщину, гостював зараз під Орлом у старих друзів Маркевичів – Корнільєвих, він бачився часто і з Мардовіними.
Родичі й друзі прийняли юного парижанина а обіймами. Він був веселий; дотепний, товариський хлопець. Особливо йому раділи двоюрідні й троюрідні кузини! Він «зажився» на Орловщині, бо, по-перше, ніяк не траплялося оказії, щоб хтось з ним поїхав у Чернігів до батька, по-друге – йому тут подобалося! Він удавав цілком дорослого, самостійного й не дуже замислювався, що незабаром іспити. Куди та як– навіть мама ще остаточно не вирішила!
Побачивши листа від тітки Мардовіної, одразу Марія страшенно злякалась. 'Може, що трапилось із Богдасем?
Ні, з Богдасем усе було гаразд, а втім, лист був жахливий і в конверт вкладено було ще й іншого.
«Мила Машо! – писала тітка. – Надсилаю тобі листа, що одержала вчора від Дорошенка. З нього ти довідаєшся про безнадійну хворобу Опанаса і про його бажання глянути востаннє на Богдана. Звичайно, я найменше з усіх на світі стала б протидіяти цьому бажанню.
Бог мені свідок, що коли б я мала хоч яку змогу, я другого ж дня, одержавши лист, сама повезла б Богдана до батька, але воістину кажу, в мене на сен час для цього нема зовсім ніяких коштів...»
«Коли б і були, то не завдала б собі ніякої мороки», – подумала Марія, – адже в кожному листі вона, Марія, просить орловських родичів швидше послати з якимось попутником Богдана до батька! Але якась байдужість із боку всіх.
Хіба справа в грошах – вона б одразу надіслала чи повернула б! Адже вона писала й просила про це давнього знайомого і друга Федора Матвійовича Лазаревського, і той обіцяв влаштувати обов'язково поїздку Богдана. Хвилюючись, вона читала далі:
«Не бачачи з боку Лазаревського ніяких вимог, я три дні тому писала йому, додавши листа Дорошенка, і просила його переконливо відповісти мені якнайшвидше, щоб у випадку відмови я могла написати до тебе – і що ти, напевне, кинеш усі свої справи для виконання останнього бажання чоловіка».
Так, Лазаревський відповів Мардовіній, що дійсно обіцяв вирядити Богдана до батька, але зараз йому самому треба поїхати на кілька днів із Орла, а потім він простежить, хто їхатиме до Чернігова.
Тітка переконана, що Маша все кине й поїде до «свого чоловіка».
Вона читала далі:
«Певне, ти сама почуваєш, Машо, що тобі необхідно бачити Афанасія в останні хвилини його життя – і він помре спокійніше, і тобі спокійніше буде доживати свій вік, якщо ви попрощаєтеся дружелюбно на вічну-вічну розлуку.
Боже мій, боже мій! Краще створіння твоє готується покинути нашу землю! Я не знайду слів, щоб сказати тобі, як важко мені на душі і до чого мені шкода Афанасія...»
Ці ламентації роздратували Марію, бо вона знала ставлення тітки до Опанаса, а ще й тому, що вона не знала, що робити. Тітка переконана, що Маша одразу поїде.
«Я ще раз дуже тебе прошу – телеграфуй. Про те, щоб ти поспішала їхати, вважаю зайвим говорити, – хто краще за тебе може відчувати, що було б страшно запізнитися! Так, це страшніше. ніж запізнитися для себе».
Марія не могла в думках одразу осягнути все. Наче залунали голоси з такої далечини, наче з диісгиричної доби. Так, вона знала, що Опанас хворий. Незалежно від його хвороби хотіла, щоб Богдан поїхав до батька. Ніде правди діти – вона переклала турботи про це на чужих людей, хоч і родичів, вона була заклопотана своїми справами і якось легковажно вважала, що все зробиться само собою.
Але Опанас умирає, її чоловік. Опанас Маркович. Як це далеко від неї. В неї на руках помер Саша, вона привезла його трупу з Ніцци до Москви. Шлях з хрестом на Голгофу. їй здавалось – вона вже мертва. Що там! Людина живуча. Кажуть, жінка живуча, як кішка. Коло неї з'явився Митя, надзвичайний Митя Писарєв, простягнув міцну юнацьку руку, і вона наче ковтнула живої води й воскресла. І от їй треба повернутися в царство мертвих, в царство розпачу, каяття, взаємних мовчазних докорів, покути й прощення. В неї нема на це сил.
Вона не брехала, нічого, крім доброго й щасливого, не бажала Меланії Овдіївні. Але бачитися з нею там, коло ліжка вмираючого, красти одна в одної останні слова і останні погляди, і відчувати на собі її ревниві, а може, й докірливі! О! З докором на неї глядітимуть усі. А може, з жалем?
Ні, ні, в неї на це нема зараз сил. Хай їде Богдась.
А може, їхати все ж таки їй? Опанас... «Друже мій, Опанасю», – казала вона йому колись. Адже він вирвав її з того провінційного орловського болота, він дав їй читати «Кобзаря», він перший читав, і він, він, а не Куліш, правив перший її оповідання!
Може, треба перемогти себе й справді, як пише тітка, востаннє обнятися з ним на вічну-вічну розлуку?
Коли вони бачилися востаннє? У Німеччині, суворим передсвітанком на сірому похмурому вокзалі...
Хоче він тепер її бачити?
Дорошенко пише лише про Богдася... Може, хоче, щоб коло нього була лише Меланія Овдіївна – «український соловейко», який щебетав коло нього останні роки.
Марія відчувала, що обманює себе, але ж доводила сама собі:
у них діти, а тут приїде вона й отруїть останні хвилини нещасній відданій жінці, останні хвилини, які ніколи, ніколи не забуваються...
І до кого з них двох зверне він своє останнє слово, кого з них двох почує востаннє?
– Ти чуєш мене? Ти чуєш мене? – раптом заговорила вона, але не Опанасові, їй вбачалося обличчя Саші. Це вона Саші казала останні слова, які він почув на цій землі. —Ти чуєш мене? Тобі краще? Ти чуєш мене?
– Машенько! Марі! Ти мариш! – кинувся до неї Митя, який був у сусідній кімнаті. – Що з тобою. Марі? Я зараз покличу лікаря!
Її била пропасниця. Усе і всі мішалися в голові.
– Не йди! Не кидай мене саму! – крикнула вона раптом.
– Що ти? Ти мене не кидай! – якось простой лагідно, як малій дитині, мовив Митя і став гладити її руки.
Богдась до батька запізнився. Цього ніколи не могла простити собі Марія і ніколи, ні з ким про це не говорила.
10
Марія поїхала до Москви зустріти Богдана, який нарешті повертався з Орла.
Митя проводжав її на вокзал. Вона була ніжна до нього, але вся та ніжність була начебто якась машинальна, зовнішня, а її думки були вже далеко, далеко від нього, уже там, у Москві. Та вона наказувала йому, щоб він писав їй щодня, обов'язково щодня і обов'язково про все, про все.
Потім уже, коли вона була в вагоні, а він стояв коло вікна і намагався протерти рукавичкою замерзле вікно, – адже був останній день листопада, – і коли востаннє неясно майнуло її обличчя, – йому стало сумно, не тільки сумно за себе, а без краю шкода її. Миті хотілося сказати, що живому треба жити з живими, діяти, жити життям, а не спогадами та розпачем. Адже він передбачав, які сумні думки охоплять Її там, у Москві. Вона силоміць, так, він певний, що силоміць, усміхнулась йому і гукнула, вірніше показала жестом, щоб він ішов, бо холодно. Звичайно, він чекав, поки поїзд рушить, і тоді тільки побрів додому, де враз усе йому здалося порожнім, злннялим, позбавленим змісту.
Йому все ж таки не хотілося йти з кімнати, де вони разом працювали і де він раптом став таким щасливим, та тепер все здавалося непевним, випадковим...
І наче все було давно-давно, і хоча в'ід її від'їзду минуло лише кілька годин, – кілька годин він просидів майже непорушне в цій кімнаті, – усе, що трапилось між ним і Марією, здавалося якимось «plusquamperfectum» – давно-давно минулим часом, бо перед ним виринало її сумне обличчя у вагоні поїзда, вимушена усмішка, розвіяний погляд...
Але ж не повинні, не повинні з'являтися сумніви, що вона не повернеться до нього, що вона не буде з ним! Він візьме себе в руки, працюватиме, він підготує до її приїзду Брема – треба швидше купити книги, треба уважно виконати всі її дрібні доручення і,звичайно, писати щодня! Вона це повторювала кілька разів, значить, вони, його листи, їй потрібні! І він писав їй. Щодня.
Поряд із його блискучими, іскрометними статтями, де буяли думки, несподівані, часто такі гострі, пронизливі, що одразу примушували кожного читача замислитися і – або захопитися, або, навпаки, обуритися, тільки не лишали спокійним та байдужим нікого, – поряд з цими статтями листи його до Марії, безмежно коханої та жаданої, були до дитячої наївності простодушні, їдверті в своєму смутку, інколи така безпорадність просякала їх, лейтмотив лунав один– повертайся .швидше!'
«Мила, хороша моя Машо! Написав це звернення і замислився з пером у руках. Не знаю, що я тобі хотів сказати, не вмію ясно висловити, про що я думав. Та основний мотив все тогі же:
люби ти мене, а вже я – так тебе люблю і ще любитиму, що тобі, звичайно, не буде холодно й журно жити на світі. Мила! Як м'и з тобою можемо весело працювати й розумно розважитись!»
Тільки б вона його любила!
Він писав щодня, докладно: як минув день, де був, кого бачив, хто заходив – Слепцов, Кутейников, приїхав її паризький приятель– Карл Бенні, в них зупинився, ходили з ним у лазню... Він сам відчував, що пише їй нецікаво, не те, що треба.
«Ти, можливо, будеш незадоволена тим, що. я все розповідаю тобі найдрібніші факти, замість того, щоб поділитися з тобою моїми думками й почуттями. Але що ж, друже мій, робити, коли ніякі думки не спадають у голову і коли почуття все ті ж самісінькі: чекаю тебе, жадаю тебе, чекаю і бажаю з твоєю допомогою міцного, доброго і живого щастя».
Вона відповідала коротенькими записочками на кілька рядків. Вона взагалі не дуже полюбляла писати листи. Ще Тургенев сміявся з її звички слати телеграми. І ці записочки були схожі на телеграми.
«Від Богдана ще нема депеші. Сьогодні я всі справи закінчу. Поспішаю тобі надіслати цього листа і тому не розповідаю нічого. Обіймаю тебе. До побачення.
Віддана тобі M. M. Сьогодні писатиму увечері».
Але й увечері лист був довший лише на кілька рядків. Тільки й того, що «віддана тобі M. M.»
Але ж так вона і чужим, стороннім людям листи підписувала, не вкладаючи особливого змісту. Просто формула епістолярного етикету.
Хоч би вона в цьому листі, де пише йому про побачення з Володимиром Вадимовичем і що поїхала разом з ним до «них», додала б щось ніжніше, заспокоююче... А от у листі до Наталі Федорівни, жінки, яка стала вести їхнє господарство – чи то домоуправительки, чи то економки, – було написано, що приїхав один знайомий, якого ані вона, Наталя Федорівна, ані Дмитро Іванович Писарев не знають, а знає Бенні. Наталя Федорівна повідомила про це без усякого навмисного злого наміру за обідом, переказуючи взагалі листа – далеко довшого, ніж Миті.
– Та це ж, певне, Володимир Вадимович, молодший бра". Олександра Вадимовича, – вихопилося у Бенні. – Він же до них приїздив у Париж! – Раптом Карл схаменувся, замовк, але став якийсь незвично розв'язний, вимушено сміявся до речі й не до речі. Митя зібрав усі свої сили, щоб не виказати ніяких емоцій з приводу цього, але Марії він і про це одверто написав.
«Я, зрозуміло, лишився незворушним, тому що зважив і обміркував цю звістку ще раніше. Не можу сказати, щоб вона була для мене приємною або що я сприйняв її байдуже, але ж тут, як і в інших випадках, я скажу з вірою в мою богиню: «Да святится імя твое, да приидет царствие твое и да будет воля твоя!» I я буду сподіватись, що мені дадуть мій насущний хліб і не «введут во искушение и избавят от лукавого».
Марію зворушували ці почуття, і в листах-записочках частіше стало з'являтися: «Бережи себе і чекай мене», «Я тебе не забуваю і часто думаю», «Ти не зажурюйся, що листи мої такі короткі. Мені тут важко і душно, і я пишу тобі лише тому, що знаю, ти будеш неспокійним, якщо не одержиш листа. Все, що тут робиться і говориться, дуже дрібно та вбого, а думати я тепер думаю тільки про те, коли додому поїду. До побачення. Пам'ятай, що у тебе є надійний і вірний друг. Обіймаю тебе. Віддана тобі Marie».
Він любив, коли вона підписувалася не M. M., a Марі. Це було його ім'я для неї. Треба вірити й чекати. В одному листі він відзначив – аж двічі було «бережи себе».
У кожному майже листі вона нагадувала:
«Ти приготуй якнайбільше праці. Я навіть уві сні бачила наш робочий стіл».
І знову:
«Приготуй більше роботи і чекай мене!»
Не треба нарікати, їй там нелегко. Праця для неї порятунок. Але добре вже й те, що працю вона зв'язує з ним. Вона призналася в одному листі, як їй сумно:
«Вчора я тобі не писала, тому що вчора мені було важко і сумно, так що я весь час розмірковувала».
Про що, про що вона там розмірковувала вдалині від нього і поблизу могили того, коханого і близького?
«Я винна. Можна було і міркувати, і тобі все-таки написати. Ти прости мене».
Її «простити»? Тільки б вона його хоч крихту любила! Вонгі пише, що буде краще, ніж було. Він вірить.
І Марія хотіла вірити, і сама відганяла думки про це і хапалася за них... Адже вона вже зрозуміла – живому треба жити і діяти з живими.
У Москві, спр'а'вді, було важко.
Приїхав Володя, молодший брат Бриті, з яким так добре породичалися в Парижі і якому ще так недавно писала з Петербурга: «Все задушливіше з кожним днем, з кожною годиною. Я не знаю, як я житиму... Мені важко, мій любий брате, і порожньо. Ця розлука інша, інакша. У колишніх розставаннях було, лишалося мені стільки ще доброго і солодкого, незважаючи на тугу, а тепер нічого нема. Я не знаю, як жити. Кожен день жахливіший за минулий».
В одному листі Володі писала: «Я відійду з часом, але до того часу?»
Вона тепер розуміла – зустрінуться з Володею, і Сашин брат не знатиме, що казати, що робити, аби втішити її, самотню, безнадійну, яка так кохала його Бритю... Невже вона вже «відійшла»? Невже настав уже «той час»?
Але ж Митя, думки про нього, про спільну роботу... Вона згадувала все дужче і частіше – саме роботу. Якір порятунку.
Вона зупинилася, як і під час похорону Саші, у Юлії Петрівни Єшевської. Бавилася з її дітьми – своїми «хрещениками», згадували обидві приязного, розумного, завжди тактовного Степана Васильовича.
Марія зустрілася з Володею Пассеком і їздила з ним до них – до Тетяни Петрівни, з якою були тепер і не як свекруха з ненависною невісткою, і не як мати з дочкою, – їхні взаємини ніколи не були і не могли бути такими! Дивно! Вони були як подруги – різного віку, доброзичливі одна до одної і навіть люблячі, бо їх поєднало одне горе і народилася взаємна повага й увага.
Тетяна Петрівна торік враз дуже змарніла, постаріла, постаріла, але в неї ще був син, внуки від нього, – значить, клопіт, турботи за сім'ю і – навіть своє «особисте» життя, дитячий журнал «Игрушечка», який вона редагувала, вона і сама писала для дітей науково-популярні оповідання. Вона теж намагалася якось жити, а не животіти...
