Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 24 (всего у книги 41 страниц)
Через багато, майже сотню років, була розшукана ця дорогоцінна записна книжка! Вона не потрапила до рук нишпорок, жандармів III відділу. Разом з планами й програмами майбутнього республіканського устрою, соціалістичного устрою суспільства, разом з усіма прекрасними, хоча й багато в чому утопічними мріями й положеннями, ще досить далекими від справжнього наукового підходу до розвитку суспільства, але вже стремлінням до цього, – ці неоціненні сторінки потрапили до рук вдячних нащадків, коли вже багато з цих мрій і планів було здійснено. Але ж не тільки в цих записних книжках ховалися ці думки! З сторінок «Колокола», «Веча», з листівок, з усних розмов та настанов вони линули по всіх усюдах і закладали основи перших революційних організацій.
А тоді не лише далеке майбутнє, а тривожне сьогодні турбувало і вже немолодого мислителя Огарьова, і юного одчайдушного діяча – офіцера російської армії – Андрія Потебню.
– От все. Вам на пам'ять від мене, – усміхнувся Андрій своєю дитячою посмішкою, яка рідко й завжди несподівано з'являлась на його обличчі.
Огарьову стало якось не по собі, навіть моторошно від цих слів, наче справді Потебня подарував перед прощанням йому щось на пам'ять.
– Я не буду зараз заходити до ваших. З дамами і Лізочкою я попрощався, – сказав Андрій. – Мені вже треба йти.
– Я проведу вас трохи, хочеться на повітря, – мовив Огарьов.
– Надворі ж така мряка і досить холодно, – турботливо зауважив Андрій.
– Так завжди в Лондоні. Не те щоб я звик до цього, а намагаюсь не звертати уваги, поки не примушує мій організм.
А надворі справді була типова осіння лондонська мряка, густий туман наче заволік усе навколо.
– Таки справді неприємно, я вже змерз, – мовив, здригнувшись, Микола Платонович. Дерева почорніли від дощу, насувалися сутінки, і від них ставало ще вогкіше, незатишніше. – Отут, у Річмонд-парку, я знаю один кабачок, можна чаю гарячого випити, навіть з вершками. Зайдемо погріємось, – запропонував він Потебні.
Кабачок був невеличкий, звичайний лондонський кабачок для скромного службового люду. Зараз відвідувачів було мало. Дене-де сиділи дрібні клерки за маленькими столиками. Хто пив чай, а хто зігрівався трохи солідніше.
– Може, попросимо грогу? Ви п'єте? – спитав Огарьов.
– Де б ви бачили військового, який би при нагоді не випив? – добродушно усміхнувся Андрій.
І чомусь сподобалось Огарьову, що цей юнак не намагається удати з себе якогось героя з надлюдськими почуттями й строгими правилами.
– Ну, вип'ємо за ваш успіх! – мовив Микола Платонович
– Наш успіх, – поправив Андрій.
– Звичайно, за наш спільний. Та зараз я хочу випити цей кухлик за вас особисто, конкретно, щоб ви знову після всіх подій приїхали в Лондон!
– А ще краще, щоб ми зустрілися з вами в Росії.
– Щоб ми могли там уже вільно всі зустрітися! – зрозумів його Огарьов.
– Та випити по добрій чарці і в нас десь у якійсь корчмі на Україні. Ви бували там?
– Лише проїздом, коли їхав до Криму.
– І я давно там був.. Ще малим... Ще до Кадетського корпусу...
Деякий час обидва мовчки потягували грог з великих кухлів.
Власне, обидва думали про одне...
На думку Андрія раптом спливли, замайоріли далекі, майже забуті спогади. Маленький хутір, смерть матері, і його, ще зовсім мало-го хлоп'ятка, відвозять у Кадетський Корпус. І з того часу – військова муштра, військове училище в Петербурзі, військова служба. Та на щастя, – зустрічі й дружба з старшими товаришами по училищу і по військовій службі, з поляками Падлевським, Домбровським, Врублевським, а через них – знайомство з членами «Землі і волі» в Петербурзі. На військовій службі у Варшаві – вже велика відповідальність за все: за налагодження зв'язків, за солдатів, за той народ, який цих солдатів посилає «усмиряти», приборкувати. За все, за все відчув він відповідальність і вирішив, що життя його належить тій справі, яка змінить долю людей, пригнічених і безправних, де б не жили вони – в Росії, на Україні, – від якої беріг у глибині серця пісні почуті в дитинстві, та вірші Кобзаря, змінить долю людей розтерзаної Польщі, жебрацької Білорусі та всіх, усіх... Що ж, старший брат вчився в гімназії, закінчив університет, він присвятив себе науці, а його, Андрія, тихого, мрійного хлопчика, який наче не мав ніякого потягу до буйних хлоп'ячих забав та розваг, – віддали у корпус, він і пішов шляхом військової професії. Але ж е обов'язки вищі понад будь-які професії і присяги!
Дивно! У ці хвилини Огарьов, дивлячись на Потебню, також думав, що цьому юнакові лише двадцять три роки! І з семи років він уже «військовий» – корпус, військове училище, полк. Та як пізнав він людей, а головне, – свій обов'язок, свій головний обов'язок! Ні, він таки правий, Огарьов, коли твердив, що тепер саме серед військових, офіцерів, розвинулися зовсім інші, відмінні від старого, почуття честі, обов'язку, почуття відповідальності за свою діяльність... Коли б тільки зрозуміли проводирі польського повстання, з якими чистими помислами й прагненнями, позбавленими честолюбства і жадання особистої слави, йде ця молодь за «нашу і вашу свободу!»
Щось є в цьому юнакові від його предків, славних запорожців, від небагатослівного, одчайдушного Остапа, сина Тараса Бульби. А може, трохи мрійності та ліричності і від Андрія? Коли б він повернувся живий і цілий з того виру, що вже шумує на південному заході матінки Росії, по всіх шляхах, великих і малих містах і селах України і Польщі. Та і йому, Огарьову, і Герцену звідси, здалека, зрозуміло, що там, на жаль, усе діється без керма і без вітрил, а може, ще гірше, з кермом, яке скеровують не ті руки, що треба, з вітрилами, які напинає надто свавільний вітер, і чи має право Бакунін, хай навіть з найщирішим почуттям, – в цьому нема сумнівів, – так безоглядно запалювати і використовувати віру і відданість такої молоді? Не раз Герцен спиняв Бакуніна:
– Де купка співчуваючих – тобі вже уявляються тисячі готових до повстання! А в дійсності їх нема.
– Нема – так буде! – впевнено виголошував Бакунін. А за цього юнака, за Андрія Потебню, що вирушає тепер
битися на боці повстанців, боязко і тривожно, як за кревного
сина.
– Ну, останній, на доріжку! Щасти вам!
– А як мені і друзям моїм, російським офіцерам, не пощастить, невже не спом'януть нас, за Росію розп'ятих во оставленіє її гріхів? – раптом спитав Андрій з якоюсь гіркою посмішкою.
6
Перепочити. Трохи перепочити. Зараз це було єдиним бажанням Тедзика Шуазеля, студента Київського університету, колишнього немирівського гімназиста, який зараз тікав із Києва і мусив, що б там не було, дістатися до Чернігова.
Здавалося, коли б, ну дві-три години абсолютно спокійних, без думки, що це може обернутися непоправною бідою, просто заснути, в якомусь закапелку, в якійсь комірчині, тоді б він вільно подолав цю відстань.
Хай він ще молодий і сили йому не позичати, але ж він утік з-під арешту, і біда може спіткати його на кожнім кроці. Житомир. Васильків. Київ. Бровари. Козелець. А по дорозі скільки тих Іванівок, Лемешів, Бобриків та хуторів без числа і без наймення! І невідомо, де краще – у великому містечку чи на малолюдному хуторі. Як знати, де його приймуть і сховають, а де одразу віддадуть сторожі?
Хоч би швидше Чернігів, і там, у друзів, перш за все – заснути і не бачити перекривлене люттю обличчя полковника жандарів... лінію солдатів..
Він згадав розширені жахом очі матері, коли він забіг додому, вислизнувши з казарми, куди їх зігнали.
– Тедзику, тікай з Києва, негайно тікай!
Бідна мама, вона не мала спокою все життя. У повстанні 1830 року брав участь її батько і батько Тедзика. З ними були її свекор і її брат... Тепер сини...
Вона змолоду зазнала жах переслідувань, ризикованих втеч, обшуків, приниження дозволених побачень крізь тюремні грати, чекання з заслання... Усього було. Вона все те зазнала. Але ж хіба сини могли йти іншим шляхом?
Вона хрестила і сама квапила:
– Швидше, швидше. Тільки не в Житомир. Тільки не лишайся в Києві...
Звичайно, він про це сам знав. Адже в Житомирі його розшукували після маніфестації з хрестом, а в Києві його заарештували з юрбою студентів, і він утік з-під арешту.
– Мамо, не турбуйся, я поїду до Чернігова.
– Ти гадаєш, там спокійніше?
– Ніде не спокійніше. Але в Чернігові є надійні друзі, і мені було наказано пробратися туди. Ще раніше було наказано. І ти ж розумієш, однаково вчитися спокійно не довелося б. Тепер усі збираємося до лясу.
До лясу! Он де тепер їхня батьківщина.
– Може, ти зможеш якось перебратися за кордон?
– Якщо мені буде наказано – тоді кордон. Ти ж сама знаєш, кого я мушу слухатись і кому підкорятись. Що накаже Жонд. Хіба ти, полька, дружина мого батька, дочка мого славного діда, хотіла б, щоб я ховався вдома? Щоб я зразково й спокійно закінчив університет і пішов на службу, коли готуються до великої рухавки за святу справу визволення?
Звичайно, цього вона хотіти не могла!
І вона нічого не просила, нічого не наказувала, що вона могла просити або наказувати? Берегтись? Ховатись? На це вона не мала права. Бути сміливим? Не бути зрадником? У цьому вона й так певна – він триматиметься за всяких умов гідно.
– Мамо, пам'ятай: професор Ізидор Коперницький і його дружина – це для тебе найближчі люди.
– О, я знаю, дарма що пані Коперницька українка, вона завжди до серця бере наші справи. Ми ж знайомі були ще дівчатами, коли вона була панночкою Березовською...
– Ну, от-от. Може, мені буде легше дати звістку про себе панові Коперницькому, ніж тобі.
Грошей вдома було обмаль. В останню хвилину прибіг якийсь не знайомий зовсім студентик і похапцем сунув конверта:
– Від професора Коперницького. Відповіді не треба. До відзення!
У конверті були гроші без записки і конверт без.адреси. Значить, у комітеті дізнались, що він утік. Мама не знала, що професор Коперницький не просто професор Київського університету, а й стоїть на чолі таємного польського комітету.
Треба було поспішати!
Вона ще хрестила його, коли він уже зник за дверима, і у вікно вже не видно було його стрункої постаті, а вона все стояла і хрестила, хрестила, шепочучи: «Матка боска, збережи його, хоч його збережи мені в цьому житті...»
Тедзику треба було поспішати. Але як поспішати?
Деколи він ішов пішки, деколи під'їздив на випадкових санях, а то раптом йому пощастило. Перед заїздом невеличкого містечка стояла каретка, видно, наймана. Він спитав у фурмана:
– Куди ви? Кого везете?
– Та двох паній до Козельців.
«Може, вони дозволять йому сісти поряд з фурманом на козлах?» – майнула думка.
З брудного будинку, заляпаного аж по вікна грязюкою, – лютий місяць, а розвезло наче в березні, – вийшли дві дами: одна вже літня, друга молода. Обидві суворі й смутні, в глибокій жалобі. «Наші. Польки», – збагнув Тедзик. Підійшов, вклонився, спитав чемно й дуже тихо:
– Пшепрошем, ясні пані, чи не дозволите проїхати з вами до Козельців? Я сяду поруч з фурманом на передку.
Молодша глянула перелякано.
– Будьте ласкаві, – тихо й спокійно відповіла старша і поважно кивнула головою. – Сідайте в карету. Я дуже потурбую вас, вам буде тісно. Там є відкидний ослінчик, – наказовим тоном мовила старша пані.
Вони їхали мовчки. О! Тедзик давно добре знав, що й серед співвітчизників-поляків є різні, і серед великих панів, і серед дрібної шляхти. Одні великі магнати допомагали войовничо настроєній частині, особливо бажали мати вплив на молодь, щоб навернути її на шлях боротьби за стару «Жеч Посполиту», інші – зараз їх була меншість, – боячися втратити свої місця і привілеї, які мали тепер, – навпаки, запобігали перед російським імператором і присягалися у вірності російському престолу. Та була невеличка частина і серед можновладців, діти яких йшли разом з ремісниками, біднотою, дрібною шляхтою, не вважали кожного росіянина чи українця ворогом. Правда, крім купки запроданців, що запобігала перед урядом, майже всіх поляків об'єднувало одне прагнення – прагнення національного визволення.
Та все-таки краще мовчати ці кілька годин переїзду.
– Дзенькую бардзо, – подякував він скромно, коли карета зупинилася коло гарної садиби. Обидві жінки вийшли з карети, і раптом старша пані, озирнувшись і побачивши, що фурман підійшов до коней і не дивиться на них, поквапливо перехрестила так само, як мати, й промовила:
– Хай береже вас матка боска Ченстоховська!
Він нахилився і з почуттям поцілував їй руку. А в цей час двері будинку відчинилися і молодша з плачем кинулася до старого чоловіка, який вийшов на ганок. Тедзик поспішав далі...
Так, важко було зараз знайти польську родину, в якій би не зазнали горя... А жінки, – усі без винятку, чи втратили кого, чи ні, – носили жалобу. У жалобі були всі жінки, коли правили панахиду по розстріляних у Варшаві в житомирському соборі. У жалобі були всі'жінки у київському костьолі, коли правили панахиду по Лелевелю, і вже генерал-губернатор віддав наказ – заборону носити жінкам жалобу, так само, як юнакам заборонено було одягати національне вбрання – чи польське, чи українське. Урядовці казали зневажливо – «хлопське».
...Однаково носили. І жалобу, і «хлопське» вбрання. Навіть підполковник Красовський, з котрим Тедзик познайомився у Коперницьких, вдома носив вишиту сорочку. Цей одяг був і знак приналежності до свого народу, і знак протесту. Красовський був давній знайомий Коперницького, ще з Кримської війни, а тепер, незважаючи на свій військовий чин, він ще більший чин мав серед молоді в революційній роботі, він стояв на чолі таєм-ного товариства на Україні – «Земля і воля», і це так добре було, що вони обидва – Красовський і Коперницький – давні, випробувані в боях друзі. Авторитет їхній серед молоді був непохитним, і до того ж обидва такі розумні, освічені, завжди тримались з усіма зовсім просто.
Тедзик згадав про них, і наче легше стало йти, легше було забути одну з небезпечних зупинок на хуторі, – як його назва – Колодяжне, чи що? На тому хуторі писарчук почав пояснювати дядькам, що вони повинні приглядатися до кожного клятого ляха, бо ляхи знову хочуть усе Подніпров'я спольщити, перевернути на свою віру, щоб усі люди, як колись, під польськими панами та ксьондзами були, а треба тільки царя-батюшку російського імператора слухати, за нього бога молити і його ворогів нищити.
Тедзик ледве стримав себе, щоб не втрутитися в розмову, та цього ніяк не можна було зараз робити – його б схопили і все, а він же мусив за всяку ціну дістатися до Чернігова.
Та весь час по дорозі з усіх уривків розмов, чуток він відчував, який розгублений, який роздратований народ, зневір'я у нього до всіх і до всього, і що не давши народові того, що він по праву мав одержати – землю і волю, уряд у південному краї підкладав тріски для розпалення ворожнечі між поляками й українцями, а поляки теж у нестямній образі на утиски вже не зважали на права українців, не розуміючи, хто ж справжній винуватець. Хтозна-що творилося на очах.
Коли б можна було розтлумачити всім, хто справжній ворог, де корінь зла, щоб разом боротися. Як палко, проникливе звертався До своїх співвітчизників і До поляків Герцен на сторінках «Колокола», закликав об'єднатися в боротьбі не за Польщу «від можа до можа», а за права народів – польського, українського, російського...
Тедзик сам стільки разів переписував статтю з «Колокола» і сам роздавав, підсовував її скрізь, де було можливо й неможливо, та ще одного разу з газеткою «Великоросе», що надрукував їхній меткий організатор, невловимий Стефан Бобровський.
Він підходив до невеличкого сільця. Навіть бідні села на Україні влітку не виглядають жалюгідними. Завдяки щедрій зелені, вишнякам, маку та соняшникам, а слізьми загорьована осінь, безніжна зіма або холодна несмілива провесінь начеви валяють, дужче підкреслюють усі злидні, убозтво, безпросвітність життя. І невідомо, куди м зайти. Хто одразу повтрить, що він поспішає з сусіднього хутора у Чернігів до родичів, тільки усього! Але ж затримався, треба переночувати. Зайде до когось, a той «хтось» і побіжить до станового. Адже по всьому Правобережжю дано наказ: про кожного подорожнього, особливо ляха, доносити. Власне, вже й до міста недалеко, та хлопець відчував, що сил майже нема... Гарна висока молодиця несла воду.
– З повними? На щастя? – спитав Тедзик, намагаючись говорити весело й безтурботно, блиснув синіми очима. Знаючи свою принадну зовнішність, він завжди волів розпитувати дівчат або молодиць, взагалі жінок. Він умів з ними пожартувати без образливої вольності і навести на потрібну розмову.
– Коли б тільки від моїх повних відер та щастя, – я б їх з ранку до ночі по селу носила! – кинула молодиця, і не жарт, а щось гірке пролунало у відповіді.
– Щоб кожному на щастя? А коли б якийсь лях клятий, то, мабуть, крижаною так і ошпарила б?
Молодиця раптом із злістю зиркнула на юнака:
– А що як лях? Не людина, чи що?
– Воно й правда. Чорт з ним, з ляхом, хай і йому повні! Краще тільки з зайцем, попом та становим не спіткатися, еге ж? – добродушно мовив Тедзик.
Молодиця з острахом глянула на нього.
– Та ви ж самі з яких? Видно ж, панич?
– Та скорше недопанок! – засміявся Тедзик. – Нас таких зараз багато, хоч греблю гати. Вчився – не довчився. Залицявся – не оженився. Гуляв – усе прогуляв, а йшов, тебе побачив – не дійшов.
– А куди ж ви йдете? – ледь стримала усмішку жінка.
– До Чернігова.
– Пішака? Чого ж так?
– Кажу ж: гуляв – усе прогуляв. Та тут же недалечко. А може, й добрі люди стрінуться то й підвезуть! Не знаєш таких добрих людей? Ти-то гарна, а чи добра?
– Як до кого. До всіх доброю будеш – проковтнуть.
– Твоя правда. А втім, будь хоч трошки доброю до мене. Скажи, де мені тут краще перепочити, їй же богу замерз, аж дрижаки беруть.
Тедзик базікав та весь час стежив за собою, щоб за звичкою не заприсягнутися «маткою боскою», не запевнити «словом гонору», або йе встругнути якогось польського комплімента.
Молодиця з мить вагалася. Вона-то, видно, була не з боязких, і слівця гостренького їй позичати не доводилось, та такий час тепер непевний... Все ж таки стало шкода гарного хлопця. Може, й справді прогулявся, а тепер пішака верстає. Вона одразу збагнула – чоловікові треба завтра до Чернігова їхати, мо, й візьме, а як не чоловік, то брат ного молодший – Петро. Той. хоч і не треба, а Марина, тобто вона, накаже – усе зробить. А Тедзик, почувши, як вона відрубала про ляха, одразу впевнився, що цю молодицю можна попросити.
Вже за кілька хвилин сидів він, здалося йому, в теплій хаті. Правда, незабаром він відчув, що не дуже теплій, але чистій, охайній, хоч і досить порожній. Чоловік навіть не дуже здивувався, коли вона з Тедзиком увійшла до хати.
– Василю, паничу треба до Чернігова. Ти ж намірявся їхати, то, може, підвезеш? їм ще й сьогодні треба було б.
– Як треба, то й треба, – спокійно відповів чоловік. – Сідайте в нашій хаті. Ти б. Марино, обідати дала, а по обіді рушимо.
Як усе просто, легко оберталося! Тедзик про себе дивувався – чому?
Молодиця швиденько загуркотіла рогачем, витягла з пічки казанок з темними галушками, миску картоплі.
– Призволяйтесь, паничу, – приязно мовив хазяїн, подаючи дерев'яну ложку. – Мамо! Злазьте там та йдіть до столу.
Пришкандибала стара-престара, ну, зовсім древня бабуся, уся схожа на зморщений сердитий маслюк. Тедзик вклонився їй, вона й не подивилася на нього.
Перехрестилися, почали сьорбати юшку, і здалася вона хлопцеві дуже смачною, і, може, те, що він з таким смаком, не гребуючи, їв з ними з однієї миски, – а він був просто голодний, – одразу привернуло до нього хазяїв.
– Сказано Злидні, нема чим людину подорожню пригостити, – несподівано зашамотіла беззубим ротом стара.
– Це наше прізвище Злидні, – пояснив Василь таким тоном, ніби хотів застерегти: не звертайте уваги, хай патякає, що заманеться.
– Хіба ми злидні, мамо, – заперечила Марина. – Он у сусідів і жменьки борошна вже нема, і картопля – одне гнилля перемерзле, а у нас юшка і з цибулею, і з сіллю.
– Ще й така смачна! – похвалив Тедзик. Стара підсмикнула губи, сердито закивала головою, аж страшно стало, що відвалиться.
– Як у тюрязі ще посидить, так і без солі звикне!
– Хіба він один сидів? – заступилася Марина.
– А ти б язика придержала. Забула, що й тебе різками вчили.
– На свою голову навчили! – огризнулася молодиця.
– Помовч, – спокійно стримав її Василь. – Тобі що, небезпремінно, щоб твоє зверху було? Вони старі, хай говорять.
Та я хіба що? Мамо, їжте! Я й справді така язиката вдаідася, ви ж, мамо, знаєте. Беріть картоплі, паничу, у нас ще добра! —раптом весело мовила Марина, і Тедзик зрозумів, що справжньої сварки тут нема. Отак за звичкою стара свекруха бубонить, невістка без серця огризається, для годиться чоловік репиняє, але й відчув одразу, що в цій хаті траплялось щось незвичайне, коли й тюрягу згадали, і різки, якими молодицю вчили. Чоже, тому й до хати впустили, бо вже самі біди немалої скуштували? Шкода, що не можна було розпитати – незручно.
– Хай краще Петро їде, —після обіду раптом сказала Марина, – а то староста побачить, що не один їдеш, присікається.
Вона дивилася на Василя стривоженими очима, і Тедзик подумав, що їй не хочеться Василя відпускати, непокоїться за нього. Може, це він і сидів у тюрязі?
Прийшов Петро, схожий на брата, тільки похмуріший.
– Василь нездужає, – заторохтіла Марина. – Ти замість нього поїдеш, а за одним заходом панича одвезеш.
– Про мене, хай їдуть.
– Та ти не кажи нікому, вже вечоріє, отак простенько на шлях і беріть. А як що – скажеш, тільки-но сів.
– Про мене, – знову буркнув Петро.
– Киньте кожуха Миколиного, а то замерзне, – проскрипіла, вмощуючись на своєму сідалі на печі, стара, і закашлялась, закректала, наче якийсь нічний лісовий птах. – Ох-хо-хох, старій бабі і на пічці ухаби.
Марина, всміхаючись, допомагала їй. Василь витяг із скрині старого кожуха.
– Може, й нашому Миколі хтось кожуха кине по дорозі, охох, – долітало з печі шамотіння. Поїхали.
– Хороша ваша мати, – сказав Тедзик. – Удає, що сердита, а добра. Старенька вже зовсім.
– Не такі вони старі, як спрацьовані та згорьовані. З восьмерих дітей нас двійко лишилося – я та Василь. А тих – кого хвороба згубила, кого в солдатах смерть надибала, сестру пани до Петербурга забрали – однаково, що вмерла, а Миколу жандарі застрелили, ще як я малим був, та матері брати сказали, що його в Сибір заслано, а то збожеволіла б. Нехай дожидають, їм так легше, а побачаться вже на тамтешнім світі.
– А батько? – спитав Тедзик.
– Батько ще у Кримську загинув... Сама вона з нами, як та чайка при дорозі, а була – ого! – молодиця на все село. Не гірша за Марину... То вона так на невістку для порядку бурчить... а сама любить... Як ту різками торік карали, мати наша, як вовчиця, вила-голосила та так кляла, ми боялися, що її заберуть або такого штурхана дадуть, що й не встане. Насилу в хату затягли сусіди. Василя ж забрали до в'язниці. А Марина причвалала додому й каже: «Мамо, не побивайтесь так, аби Василько живий був, а мені, як на собаці, хіба на панському дворі не куштувала, не звикла?» Вона, справді, на панському дворі дівчам ще була. Каже: «Як поб'ють – то не повісять, а як повісять – то не поб'ють». А мати їй: «Цур тобі пек за такі слова, горличко ти моя бідолашная», – та цілісіньку ніч над нею просиділи.
Так і уявилася Тедзикові та ніч страшна – лежить побита Марина та намагається жартом заспокоїти стару, а стара бідкається коло неї, і обидві думають: усе перетерпимо, аби Василь живим повернувся.
І в кожній хаті своє, своя драма, як і в його власній.
– А Марина й не соромилася аж ніяк, що її різками покарано було, – помовчавши, навіть з якоюсь гордістю сказав Петро. – На третій день вийшла, усім людям у живі очі дивиться та й каже: «Я гадала, нам воля, а воно воля тільки різкам – яка була, така й лишилася». І дарма що баба, а її на селі всі слухають.
– А ви жонатий? – спитав Тедзик.
– Та ні! – І раптом по-доброму засміявся. – Хіба таку другу Марину знайдеш? А гіршу – не хочу! Но-но! Чого ви пристали, злиденні! – гукнув він на коней, раптом стало ніяково, що з чужим подорожнім так розбалакався, може, тому, що хлопець приязний і в таких же літах, як він сам.
Вже їхали мовчки. Тедзик і носа сховав у високий комір кожуха і вже трохи куняв, навіть щось верзлося – мішанина з баченого за останні дні та почутого від Петра.
– А он уже й місто! – почув раптом Тедзик. Він таки справді задрімав, і не хотілося вилазити з свого кубла.
Та вже замайоріли вогники – то в хатах на околиці засвічували світло.
– До побачення, Петре! Дякую вам щиро, передайте подяку і мамі вашій, і братові, і братовій. Може, коли ще побачимося?
– А що ж, на віку, як на довгій ниві. То, може, я вас куди треба підвезу.
– Ні, спасибі, трошки розімнуся, мені близько, треба сон прогнати.
Справді, свіже повітря одразу наче вмило, підбадьорило, і він пішов упевнено й швидко.
Адресу він знав напам'ять. Ніяких папірців із ним не було, крім одного, зашитого в підкладку рукава на піджаці. Він не розпитував поодиноких зустрічних, хоча раніше ніколи не бував у Чернігові. Та йому добре пояснили київські товариші, як вийти на гору, як поминути собори, вийти на потрібну вулицю, і там на розі будинок. «Повтори номер будинку, – казали, – постукаєш або подзвониш і тоді спитаєш, чи дома».
Останнім часом Тедзик дуже натренував пам'ять на таких прогулянках.
У відвідинах нічого дивного не було. Колишній учень дізнався, що саме тут учителює його колишній улюблений учитель. Учитель математики. Що може бути безневинніше? Це про всякий випадок. Але «всякого» випадку тут не мусить статися. Його тут ніхто не знає.
Тедзик смикнув на дверях саморобне калатальце. Визирнула покоївка, певне, хазяїв – моторна, гостроносенька.
– Чи вдома добродій Дорошенко Ілля Петрович?
– Ні, ні, пана Дорошенка нема дома. От тобі й маєш!
– А чи скоро буде?
– Ні, авжеж, ні! Хіба ви не знаєте? Вони ж на виставі. Усі, усі туди пішли. Ви краще теж ідіть туди! Там усі! Сьогодні ж вистава знову.
Яка вистава? Хто усі? Але Тедзик, не виказуючи ніякого здивування, мовив у тон дівчині:
– Я й не знав! От досада! Певне ж, квитків уже не дістати.
– Так пан же Дорошенко сам квитки продавав, може, лишився хоч одненький. – Явно, що для дівчини якась там вистава заступала зараз цілий світ.
– А як ні? – Тедзик усміхнувся. – Що тоді робити? Додому мені далеко вертатися. Ти ж мене до себе не пустиш? – пожартував він.
Дівчина чмихнула.
– Такого гарного панича і без квитка пропустять, а мене матір божа від нього врятує! Ви ж знаєте, де вистава? У тому будинку, де пани завжди збираються, тут же недалечке, ви навпростець, площею, може, ще й на початок встигнете. Пані недавно пішли.
– Пані Дорошенкова? Дівчина знову чмихнула.
– Та ні ж бо, вони ж ще нежонаті, хіба не знаєте? Моя пані з дочкою.
– Ну, спасибі, чорнявко. Я після вистави все ж таки прийду до тебе! Чекай!
Чорнявка зойкнула, зашарілась, і коли він пішов, ще з мить дивилася услід відверто заздрісним поглядом. Такі неймовірні втіхи, як вистава, були не про неї. їй наказано було стерегти хату, переробити безліч роботи. Але гарний панич їй усміхнувся, і вона, наспівуючи пісеньку, зовсім як Попелюшка з незнаної їй вічної казки, побігла на кухню. А що, як справді він теж прийде з панами вечеряти?
Тедзик прискорив кроки. Справді, що може бути природніше і простіше, як зайти на виставу, де сьогодні, певне, вся інтелігенція міста? Але ж, мабуть, там і поліція? Та саме там на нього не звернуть уваги! Крім думки, що, певне, він побачить своїх друзів і знайомих і, головне, – Іллю Петровича, виникло раптом підсвідоме легковажне бажання, таке природне у молодої людини – бажання світла, вогнів, безтурботних облич, посмішок, веселого гомону. Хай ненадовго. Тільки як перепочинок. Він оглянув себе, струснув соломинки з пальта, під пальтом у нього цілком пристойний одяг, не для світських вечорів, звичайно, але цілком пристойний!
Він підтягнувся і зовні, і внутрішньо, усміхнувся. Кому? Просто тому, що з'явилося таке легковажне рішення, і попрямував навпростець до будинку, який весь світився вогнями і був дворянським зібранням.
Вистава вже почалася, видно, народу було багато, швейцар і капельдинер теж стояли у дверях і з цікавістю дивилися на сцену. У нього ніхто не спитав квитка. Він з таким безтурботним і впевненим виглядом зайшов, що служителям і на думку не Могло спасти, що в нього нема ні квитка, ні контрамарки. Він скинув пальто, віддав на вішалку і поспішив до зали, на ходу причепурюючи хвилясте волосся.
У залі було глядачів, що й яблуку ніде впасти. Багато стояло попід стінами, попід колонами, і на нього ніхто не звернув ніякісінької уваги, бо він теж став під стіною позаду всіх. Він не знав, що за вистава, він не зупинився біля великої афіші, що висіла біля дверей, йому було до цього цілком байдуже.
Та раптом знайомі слова, знайома музика примусили його внутрішньо стрепенутися. Щось дуже далеке виринало, наче з іншого, але його, його життя! Йому здалося, наче хтось голу-бить його, як у дитинстві, ніжно й весело. Так, так, оця проста музика, скомпонована з народних пісень – скільки разів довелося йому повторювати на своїй скрипочці одну й ту ж музичну фразу, а педантичний і невблаганний щодо музики капельмейстер оркестру графа Потоцького старий Йоганн Ляндвер, якщо вже й узявся підготувати гімназичний оркестр, – не припускав ніяких потурань. Він простоював коло кожного і рукою відмахував такти. Старий музикант переживав кожну ноту Адже він сам оркестрував весь акомпанемент, і він же допомагав учителю Марковичу скомпонувати знайомі пісні. Тедзику не набридало повторювати десятки разів те ж саме, він був гордий, що його взяли в той невеличкий гімназичний оркестр, і він хотів грати якнайкраще, бо саме тоді він таємниче безтямно закохався в Марію Олександрівну, дружину вчителя Марковича. Він сам знав, що це безглуздя, але ж в той час йому здавалися безглуздими всі люди, які спокійно, а не закохано дивилися на неї. Правда, своїм ревнивим серцем підлітка він відчував, що таких мало.
Зі сцени линуло:
Он я дівчина Наталка,
А зовуть мене Полтавка...
І губи Тедзика мимоволі розтягалися в посмішку. Зараз співала якась молода жінка, а тоді, в Немирівській гімназії, звичайно, і жіночі ролі грали хлопці. Наталку грав гімназист сьомого класу, кругловидий і рум'яний, як дівчина. На ньому була спідниця, керсетка, вишита сорочка і багато намиста, а на голові перука з косою і віночок з стрічками. Прегарна вийшла дівчина з того Грицька! Серце Тедзика щеміло від заздрості не тому, звичайно, що не він переодягнутий був дівчиною, а тому, що вбрання принесла «вона», Марія Олександрівна. Може, це було її власне? А може, вона сама вишивала цю сорочку? І вона так спокійно й весело розмовляла з Грицьком, який червонів чи від того, що був переодягнутий, чи й від того, що й сам був закоханий так само, як і старий капельмейстер Йоганн Ляндвер, і вже всі хлопці помітили, що з нього одразу немов водою змивало усю строгість та педантичність, коли приходила Марія Олександрівна. Музиканта аж ніяк не дратували її запитання, в яких завжди знаходилась якась крихітка поради. Вона їх робила дуже чемно й скромно, немов між іншим питала і перепрошувала при цьому, і пан Ляндвер брався виправляти, а інколи він просив проспівати її те або інше місце, і вона, трохи почервонівши, неголосно наспівувала.
