Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 28 (всего у книги 41 страниц)
Заочно вони були давні знайомі, так само як і з Чернишевським. Ніколи не бачилися, а немов були близькі знайомі. Адже їх звів її друг Добролюбов, коли вона зустрілася з ним у Неаполі. Короткий час, усього три місяці, а здавалося, їхня дружба тривала довгі, довгі роки! Для неї його смерть була великим горем. Аж до самої смерті його вони листувалися. І поки вистачало у нього сил, він читав коректури її творів, в «Современнике» вони надрукували «Жили-были три сестры». Завдяки Добролюбову Чернишевський узявся за її літературні видавничі справи, Некрасов вважав її своєю.
Тепер нема надії скоро побачити Чернишевського, а от і з Некрасовим не познайомилася.
З «Современника» у 1863 році вже мали зняти заборону видання, тому в редакції готували наступні номери, анонс на підписку.
Марії хотілося поговорити про свою участь у журналі. . Найдіяльнішим і найенергійнішим помічником Некрасова у справах журналу був тепер секретар редакції Василь Олексійович Слепцов.
«Добре, що хоч з ним познайомилась», – подумала Марія в першу мить знайомства.
«Як добре, що ми познайомилися! – з радістю думала Марія весь час перебування в Петербурзі. – А Саліас Єлизавета Василівна зовсім не права. Хоча, чому не права? Просто вона дуже поверхово і однобічно дивилася на нього!»
Ще в Парижі чула про Слепцова від Єлизавети Василівни Саліас. Він був товаришем її сина Євгена, був замішаний у московських студентських історіях, а в її журнальчику «Русская речь» надрукував свої перші нариси. Талановиті, розумні нариси своїм напрямком пролунали дисонансом у її невиразному плутаному журналі, та Слєпцов незабаром переїхав до Петербурга й одразу відчув своє справжнє рідне місце в «Современнике».
Графиня Саліас, згадуючи його, казала: «Він напрочуд красивий, просто красень, і жіночим питанням займається не лише в своїх статтях».
Він, справді, був дуже красивий, але спочатку здався стриманим, холодним. Та ж Марія, коли хотіла, вміла швидко розтопити будь-який холод! Василь Олексійович одразу відчув, що ця молода, гарна жінка, на якій Париж уже лишив свій відбиток, перш за все – колега, товариш по роботі.
Вона такими сумними, теплими словами згадала Добролюбова, як вони подружилися в Італії, сподівалися на зустріч у Петербурзі, і он як трапилось...
І Миколу Гавриловича так і не побачила, тільки листовне познайомились.
– Він також дуже хотів вас побачити, – сказав Слєпцов. – Ви б чули, як він говорив про вас, про ваші твори, як високо їх цінив. Він казав, що після Гоголя ви тепер один з кращих прозаїків.
– Ну, це занадто, – почервонівши, засміялася Марія. – Іноді й великі уми надто захоплюються і помиляються.
На щастя, вона надто критично й тверезо ставилася до своїх творів, і перебільшені похвали її не псували. Але, звичайно, їй було приємно, що Чернишевський так відгукнувся, і ще дужче боліло за його долю.
В них обох, і в Марії, і в Слепцова, підсвідомо було вже таке відчуття, що саме Микола Олександрович Добролюбов і Микола Гаврилович Чернишевський наказали їм зійтися, і подружитися, і бути в одному таборі.
Вони знали, що можуть розмовляти одверто, що можуть не думати, як триматися, і Марії було байдужісінько, що він був такий красивий, Дон-Жуан, як казала графиня Саліас. До того ж вона зрозуміла, що це неправда. Звичайно, жінки закохувалися в нього, інакше й не могло бути, але ж він справді був захисником і борцем за жіночі права, тут він перейняв естафету від Михайлова, і він радів, що познайомився з жінкою-письменницею, яка розуміла, що справа не в дрібних подачках, полегшеннях і дозволах, а жіноче питання – одне з основних засад докорінної зміни всього устрою життя. Марія швидко зрозуміла, що він тої ж віри, на яку навертав її Добролюбов, – соціалістичної.
Слепцов багато їздив, ходив по селах, відвідував фабрики й заводи не тільки для того, щоб записати влучні слова та приказки і ефектно використати в літературній праці, а справді дізнатися, як живе народ, показати це і боротися за нього.
Він зображував перед нею майстерно різні сценки, зустрічі на фабриках, з селянами, так що інколи не можна було втриматися від сміху, та раптом зовсім іншим тоном він робив серйозні висновки з цього.
– Не може бути ніяких полюбовних згод з поміщиком, народ обманутий, і чим більше загострюються їхні взаємини, тим швидше знайдуть пригнічені вірний шлях.
– Шлях революції?
– Атож. І ми не маємо права стояти осторонь. Мені становище нас, літераторів, малюється, як в старих казках: перед кожним три шляхи-дороги: праворуч – «вузька стезя доброчесності», ліворуч – «тернистий шлях беззаконія», посередині – «двері милосердя», для всіх напіввідчинені, двері, через які ми можемо ступити на «шлях поблажливості». Звичайно, важко вибрати, навіть коли й віриш, що єдино чесний шлях – «тернистий шлях беззаконія». Ми ж знаємо, куди він завів Михайлова, Шелгунова, Чернишевського...
– Писарєва, – додала тихо Марія.
– Та попри все, хіба ми, літератори, маємо право стояти осторонь і не боротися не лише словом, але й ділом, особливо ті, кому, як вам, бог дав талант?
Хіба вона сама не замислювалась над цим?
А що їй робити з її заплутаним «сімейним» життям? Хіба не благає її Саша – все сказати Опанасу Васильовичу і одружитися з ним, ні перед ким не ховатися, бути завжди разом, хіба ж вони не люблять одне одного? Вона одержувала тут від нього листи, повні розпачу, суму за нею, зневір'я і навіть, навіть недовір'я. Боже, невже він їй не вірить? Невже він не бачить, як їй важко? Вона сама вже відчувала, як їй не вистачає його, вона звикла, що він коло неї, але ж яке вона мала право зв'язувати своє життя з його?
Хоч кожен день був заповнений справами, клопотом, вона нудьгувала і сумувала без нього все дужче і дужче. Хіба вона коли нудьгувала так без Опанаса? Розлука – теж найвірніше випробування.
– Марусенько, ти схудла за ці дні, – похитала докірливо головою Сонечка. – Ти весь час заклопотана, кудись поспішаєш, та так не можна. У Петербурзі зараз я відповідаю за тебе.
– Перед ким? – гірко всміхнулася Маруся.
– Перед усіма! – вихопилося у Сонечки, і раптом вона замовкла. Правда, перед ким? Ні, вона вірно відповіла – «перед усіма».
А Маруся увечері, перед тим, як лягти, уважно глянула на себе у дзеркало. Вона справді схудла? І що це? Зморшки коло очей? Ну, що ж! Нехай і так. Ні, ні! Я хочу, щоб він любив мене. Я не хочу старіти і марніти. Вона сіла за стіл, їй захотілося швидше написати йому, швидше – щоб він знав, що вона з ним, що їй важко без нього, щоб він чекав на неї. І хай не дивується, що вона змінилася.
«Чи пізнаєш ти мене, моє серце? Кажуть, я схудла дуже, і скажу тобі, що приїду сумнішою, ніж була, хоч відчуваю, що спочатку про це все забуду і, побачивши тебе, зрадію як божевільна»...
Ох, як вона хоче його побачити! Коли б він знав, цей дурненький Саша, який ще сумнівається в її любові!
«Я люблю тебе, мій друже, дуже люблю, вір мені. І завжди, і скрізь.
Не одержиш моїх листів – не думай, що любов моя змінилася. Твої приходять раптово і бог відає як і чи всі, – не знаю... Я завжди любитиму тебе, мій дорогий, милий, і не менше від того, якщо заміж за тебе не піду. Щоб заміж піти, на заваді стоїть Опанас Васильович, якому це буде гірше від смерті...»
Звичайно, як Саша не розуміє, не може вона цим убити Опанаса – офіційною розлукою, офіційним другим шлюбом. Не може... Та й чи потрібно це... «А потім, моє серце, чи будеш ти щасливий зі мною, як з дружиною?»
Вона часто над цим думала. Хоча вони майже завжди разом з Сашею, але чоловік і жінка – то вже зовсім інше, ніж закохані. Ні, ні, так складно зараз наважитись на це. А що, як мине ця його любов?
«Кажуть – все минає, і як часто я сама бачила, що все минає». Але про це гірко писати, хоча й думається.
«А потім третє і, може, найголовніше. Хіба час тепер щастю, коли стільки нещастя навколо скрізь.
Хіба час думати про себе, адже важко відірватися від свого куточка, коли його заведеш, і працювати для незнайомих, коли є таке знайоме і своє рідне.
Ось тобі, милий, зовсім не забутий, уся правда. Ти не сердься, я сказала тобі найпотаємніше, що в душі у мене.
Хіба ти думаєш, що можна, сміючись, відкинути від себе дороге й рідне і вийти з свого дому на бездомів'я? Не знаю, як іншим жінкам...»
І раптом вона уявила своє життя. А в неї, зараз у неї, хіба – через Сашу, через Опанаса – не бездомів'я?..
І вона заплакала, не скінчивши листа...
* * *
Їй не хотілося повертатися до Пфьолів, не хотілося заходити до Білозерських... Може, зайти до брата Валерка? Принаймні він такий далекий від усього її життя, а все ж таки брат, рідний брат, навіть незручно, дізнається, що була тут і не завітала. Навіщо вона розсентиментальничалась і зайшла? Валер'ян зустрів здивовано, якось звисока-поблажливо. Навіть зрозуміти не могла Марія – з якого дуру? Майже не розпитуючи її, почав з апломбом казати, як він клопочеться про встановлення свого дворянського звання, в якихось паперах щось було наплутано, він тепер установлює істину. До чого це було байдуже Марії!
– Ну, а ти вже нагулялася по заграницях? Досить уже – повертай додому, до чоловіка. Втеряти легше, ніж здобути, а то і'і пізно буде.
– Що ти верзеш? – здвигнула плечима Марія.
– А те, що не думай, що навіть така терпляча людина, як Опанас, буде до смерті чекати. І йому терпець увірвався. Тож моя порада, швидше кидай там свої баловства та їдь до нього, бо, може, скоро й повертатись не буде куди – займуть твоє місце. Святе місце порожнім не буває – хе-хе-хе!
Марія не знала, що сказати.
– Там, кажуть, така актрисочка-співачка коло нього зітхає. Він уже і на квартиру до неї переїхав, дарма що заміжня. Кажуть, там таке сопрано, що крига тане, як вона співає. А тиііі Опанас – ти ж сама знаєш – почує вашу малоросійську пісню, та й розтане – хе-хе-хе!
– Годі. Не твоє діло, – різко зупинила Марія.
– Та ти все-таки сестра, хоч і легковажна. Пора тобі за розум узятися і своїм хлопцем займатися, а не чужими молодиками. А то, може, надішлеш Богдана сюди? Все-таки родичі – не дадуть загинути.
– До побачення. Ні, краще прощавай! – встала Марія і, похапцем одягнувши шубку, вийшла, не обернувшись. Тільки чула за спиною: «хе-хе».
Який був уредний, такий і лишився. Геть його з думок! Чого це зайшла до нього? Інше муляло й пекло.
Опанас пише листи, кличе, а вже не вперше чує Марія про це «сопрано», якусь співачку Меланію Овдіївну. Та якось пропускала повз увагу, не надавала значення.
Влітку одержала від Дорошенка коротенького листа, що їде до Парижа добрий його знайомий студент Павло Косач, він розповість про їхнє життя, про Опанаса Васильовича. Марія радо, як завжди, прийняла земляка. Він про Опанаса Васильовича не так багато розповідав, їх обох інші справи більше цікавили. Проте казав, що Опанас Васильович захопився аматорськими виставами. «Наталка Полтавка» в Чернігові мала величезний успіх, брала участь чудова співачка Меланія Овдіївна Загорська. Була б вона першокласною актрисою, так у неї чоловік – звірюка, старий, ревнивий і горбатий до того ж. Опанас Васильович витягає її на світ. Тоді Марія не надала особливого значення, знала душевну добрість Опанаса, бажання допомогти людині та ще й талановитій. А зараз, хоч і обурилася до нестями на Валерка, якимось жіночим чуттям раптом повірила, відчула – Опанас уже не з нею.
А кличе ж її? Він сам не знає, що робити... Але ж він коло тої.
Швидше повертатись? Боротися за нього, за Опанаса, нелюбого чоловіка?
Ну й добре. Навіть якесь полегшення охопило її. Хай йому щастить. Вона ж не принесла йому щастя.
І в той же час, всупереч всій логіці, десь глибоко всередині муляло почуття образи – хоч яке вона мала право на це? Може, тому, що була певна, що Опанас ніколи її не розлюбить і що ніхто її замінити не може?
Геть це низьке жіноче почуття!
Хай він буде щасливим. Якщо він зміг полюбити іншу, вона ніколи в світі не повернеться до нього.
Вона раптом відчула себе самотньою. Саша? Ні, ні, не треба Саші. Коли Опанас розлюбив, то молодий гарний Саша також може.. Вона усміхнулася гірко, вона боялася розплакатися тут, на вулиці. Вона нікого не обвинувачувала, вона сама була винна в усьому. «Ніхто не винен, сама я, сама я», – як співала колись. І чому для своїх почуттів у неї інша мірка й інші вимоги? І чому вона хоче тільки брати, нічого не даючи? Вона згадала вірного Дорошенка. От хто її любив, не чекаючи нічого.
Вона повернулася до Пфьолів майже заспокоєною. Принаймні зовні. А сьогодні був таки важкий день, хоч і не понеділок. Сонечка повідомила досить весело:
– А ти знаєш, що мені розповіли? Твій друг Дорошенко, і я ж з ним знайома була, він, нарешті, одружився. От не уявляю!
– Чому? – спитала наче байдуже Марія. – Він досить цікавий, гарний чоловік, зовсім ще не старий і дуже порядна людина. Він мені пише інколи.
– Але він здавався мені якимось анахоретом і поза всякими почуттями.
– Аз ким же? – так само, наче байдуже, спитала Марія. Про себе подумала: «Далі очі, далі серце...» Так от чому останнім часом не було від нього листів.
– Кажуть, дочка начальника акцизного управління, нічого особливого собою не являє. Звичайна собі провінційна панночка. Ну, тепер зрозуміло, як твого Опанаса Васильовича влаштували в акциз.
– Він уже, здається, не мій, – примусила себе усміхнутися Марія.
– А й до тебе дійшло? – почервоніла Сонечка. – А може, це все неправда, плітки?
– Сонечко, коли ти знаєш, але не показуєш – і добре, між іншим, робиш, – то ти ж мусиш знати й розуміти, що мені це байдуже, а може, навіть і легше. Опанас – хороша, добра людина. Характер тільки нелегкий, правду кажучи. Ти цс також знаєш. Я йому тільки щастя бажаю, якщо це всерйоз.
– Не думаю, – похитала головою Сонечка. – А може, тобі краще швидше повернутись, їхати до нього в Чернігів?
– Тепер? Коли я знаю? Нізащо! Я повернуся в Париж.
– Як? Назовсім? – злякалася Сонечка.
– Ні, що ти! Я поладнаю там справи й приїду сюди. А там видно буде.
Коли вона вже лягла в ліжко, її охопило нестерпне бажання їхати, швидше їхати, завтра ж їхати. Боже мій, господи! Там же Богдась, там Саша, як зрадіють вони, як вони її люблять. Там друзі й вільне повітря. Швидше їхати з цієї імли, мжички, темряви...
* * *
На тій станції стрічалися поїзди – з Варшави до Петербурга, з Петербурга до Варшави. На станції був великий буфет. Інколи з «невідомих» причин поїзди стояли довше, ніж мали за розкладом, і простіші люди з другого й третього класів ремствували, що, певне, поїзд затримується, бо пани з першого класу просто не встигли пообідати. А тепер часто моталися великі сановники до Варшави і з Варшави.
Коли поїзд, яким поверталася Марія до Парижа, зупинився на цій «обіденній» станції, там уже стояв поїзд із Варшави. Марія ні з ким не познайомилась, як трапляється в подорожах, і рада була, що зараз сама.
Вона вийшла з вагона, теж пройшла в залу першого класу, де був буфет і стояли столики. Всі столики були вже зайняті, та їй їсти не хотілося, їй хотілося швидше їхати, бути «дома». Дім її там, де Богдась, Саша і її письмовий стіл з її рукописами.
Думала про своє, але мимоволі усе відбивалося наче на фотоплівці, усе, що бачила навколо.
От пробіг чепурун-повар з таріллю пиріжків – запахло м'ясним і капустяним фаршем. От щось ображено й пискляво доводила офіціантам, і сусідам заодно, худенька нервова дама в модному капелюшку, з-під якого вибивались дрібно завиті кучерики. Вона гірко ображена, що до телячої котлети їй подали не зелений горошок, а картоплю-фрі.
Даму заспокоює солідний пан з хвилястими баками кольору піску, з орденом на грудях.
За сусіднім столиком трохи не лаються пасажири за подану страву, кому першому взяти. За кожним столом кожен пасажир, а особливо пасажирка, розмовляють голосно, не стримуючи себе, наче вони не в громадському місці, а в своїй їдальні, і наче те, що вони кажуть, найважливіше і всі повинні чути.
Пройшовши поволі зал, щоб не зіткнутися з кимось із офіціантів, котрі стрімголов розносять борщі, пиріжки, котлети, Марія вловлює, навіть не бажаючи прислухатися, різноманітну розмову:
– Весілля буде а l'anglais...
– Хіба це риба, рибка повинна бути не більше за чотири вершки...
– Ваш брат посилає пару кадетів, він хоче вирвати дітей з поганого грунту й пересадити в добрий.
– Що за фантазія?
Марія виходить на перон. Краще подихати свіжим повітрям, а перекусити уже в вагоні тим, що нав'язала їй силоміць дбайлива Сонечка. На пероні не було такої метушні, як у залі. Вона одразу помітила двох хлопчиків у кадетській формі; одному було років дванадцять. «Старший трохи за Богдася, – відзначила зразу Марія, – а той менший, мабуть, років восьми, певне, братики».
Щось зацікавило її в тих хлопчиках. Може. тому, що їх супроводив фельдфебель, височезний, з хвацьким виглядом покорителя сердець куховарок та покоївок. Видно, чепурун, впевнений в своїй красі, але з досить добродушним рум'яним обличчям.
А от хлопчики були бліді й сумні. Безмежно сумні. По сірих очах під густими довгими віями, по цих тонких личках Марія одразу пізнала поляків.
Проходячи повз них, Марія із співчуттям глянула на хлопчиків, і так її вразила гірка журба дитячих очей, змучені бліді личка, що вона, не замислюючись, спитала по-польськи:
– Може, я можу чимось вам допомогти?
Вони були ошелешені, але старший, опанувавши себе, захлияаючись і поспішаючи, пояснив: їх забрано від мами. його, Адама, і братика, оцього братика Чесю, вночі забрали, і мама не знає, де вони, і писати їм не дозволяють... Якби міг він передати мамі, коханій мамі, що він усе пам'ятає, ніколи не забуде і Чесю берегтиме... І хай вона знає... Тільки якій передати...
– Я передам, – мовила Марія і сунула йому в руки свою маленьку записну книжечку.
Та тут фельдфебель, який задивився на щось, раптом схаменувся і суворо, що не в'язалося з його дурнуватим виглядом, сказав, що розмовляти з паничами-кадетами заборонено. Та ще по-польськи.
Марія не заперечувала, хлопчики, тремтячи, відійшли, а вона зупинилася коло фельдфебеля.
Недарма Тургенев казав, що вона може робити з людьми що завгодно! Вона так спокійно перепросила його й почала розмовляти з ним, що в нього не було ніяких причин не відповідати такій «благородній» дамі. Вона ж бо розпитувала про його службу й звідки він родом, чи не сумує в Варшаві за своєю родиною і зовсім непомітно для нього перейшла на розмову про цих хлопчиків. І він сказав, що це діти бунтівника, яких його превосходительство полковник везе в петербурзький Кадетський корпус, щоб з корінням вирвати у цих гадюченят бунтівливі замашки. Він говорив докладно, бо дама співчутливо дивилася на нього. А в цієї дами хололо серце, коли вона слухала його. Та їй треба було обміркувати, як же взяти наз-ад свою записну книжечку.
Після першого дзвоника починається метушня. Фельдфебель поспішає до хлопчиків, і тут розумненький Адам наче навмисне ронить свій кадетський кашкет з перону на рейки. Фельдфебель кидається його дістати, – адже він відповідає за цих «гадюченят». Вони мусять бути в повному порядку. І в цей час записна книжечка уже в руках Марії. Пасажири юрмляться коло вагонів. Поїзд рушить до Петербурга. Вона шукає очима у вікні голівки хлопчиків. От вони, братики, притулились один до одного. І не може забути, ніколи не може забути Марія останній погляд Адама, і як Чеся склав свої рученята на грудях...
10
Повстання було придушене. Настрої в суспільстві, давіть у людей співчуваючих до того полякам, мінялися. Це не первина в історії. Схиляння перед переможцями і картання переможених.
Тепер уже більше бачили не просто непідготовленість і огрі.хн проводирів і усього керування «рухавкою», а говорили обурливо про самі ідеї, прагнення повстрання. В Росії починав панувати реакційний «квасний», патріотизм, і вже голосно, особливо колишні ліберали, лаяли Герцена і його «Колокол», лаяли ті люди, що нещодавно схилялися перед ним, за його незламне співчуття полякам, і прірва між балакунами-лібералами і справжніми прогресивними чесними людьми ставала неперейденою. Ця польська справа тепер була критерієм дійсних переконань.
За кордоном також. Вже не з захватом говорили про молодь, яка йде у повстанські загони, вже з ледь прихованим докором за легковажність, нерозважливість або з лицемірним жалем стрічали поранених і переможних втікачів, чудом врятованих.
Марія проймалася ще дужчою повагою до Герцена й Огарьова, так само жадібно перечитувала «Колокол». Який невимовний сум огорнув її, коли прочитала в «Колоколе» про загибель Андргя Потебні в бою повстанського загону. З розповідей Сахновського вона наче добре знала його, і здавалося їй – вона бачила його, бачила. Може, у Желіговського? Може, у Салїас? Адже казав Сахн&вський, що він, Потебня, так змінював свій зовнішній вигляд і так перевтілювався для конспірації, що часто й' друзі його не впізнавали. Та, може, ті сірі уважні очі мовчазного юнака, що так пильно одного, вечора вглядався в неї, – може, то були його? Чому вона тоді не заговорила з ним?
Вона потім дорікала Сахновському, – чому не показав, не познайомив з Потебнею?
– Не довелося, – тільки й відповів Сахновський.
І Сераковський загинув. Його повісили...
Які жалібні, журливі години настали в родині Желіговських... Вона бувала там, як і раніше. Як і раніше, часто бачилася з Єлизаветою Саліас. У салоні Саліас, як завжди, точилися бурні розмови. Та порятунок для себе був тільки в роботі—тільки, коли сиділа за столом.
* * *
Писати для Марії – це ж щоразу жити чужим життям, коли і в своєму стільки, що не упораєшся, не встигаєш нічого. А час біжить, як шалений, і все змінюється, і всі навколо змінюються, і ти сама змінюєшся – не тільки зовні. У життя входять нові й нові люди, і приязнь до них накладає відповідальність. Так, відповідальність за них, бажання допомогти, підтримати, навіть не лише бажання, а й наче обов'язок. О, приязнь – куди складніша й відповідальніша, ніж ворожнеча або й просто антипатія. Але в той же час приязнь, дружба, це така незрівнянна ні з чим радість у світі!
З першої ж хвилини Марія пройнялася приязню до цього подружжя.
Єлизавета Василівна Саліас знайомить Марію з новими гостями.
– Художник Якобі Валерій Іванович, а це диво – його дружина Олександра Миколаївна.
Жінка – справді диво. Вона вражає ясною, чистою красою, що вабить і привертає до себе. У синіх-синіх очах, повненьких по-дитячому вустах стільки тепла й доброти. Пухнасте каштанове волосся відтіняє ніжну з легким рум'янцем матовість обличчя. Наче художник підібрав найлегшу, найтоншу пастель. Але головне не ці ніжні й тонкі риси, найбільша краса – усмішка, що немов усіх зігріває.
Трапляється така краса, що одразу скажуть – «яка мила», а потім уже «красива», бо це якась людяна рідна краса, в присутності якої легше дихати. Це одразу відчуває Марія і дружньо потискує немов виточену білу ручку.
Вона ще дуже молода, ця жінка. Марія прикидає в думках – певне, їй років двадцять – двадцять один. У ній непомітно ані зайвої сором'язливості, ані самозакоханої самовпевненості, як трапляється часто у красунь.
– Я дуже рада познайомитися з вами, – каже Олександра Миколаївна. – Я читала ваші твори, ваш роман у «Современнике» про трьох сестер і раділа, що побачу вас у Парижі.
– Я певна, що ви будете обидві задоволені знайомством, тому т;ж хотіла, щоб ви швидше у мене зустрілися, – підхопила графиня. – Я просто нудьгую, коли довго не бачу Марію Олександрівну.
– Хоча ми живемо в одному будинку і бачимось досить часто, – усміхнулась Марія. – У Єлизавети Василівни завжди стрічаєш цікаве товариство. Проте нам і вдвох не буває нудно.
– Так, так, навпаки, нам – двом письменницям, старій і молодій – завжди є про що поговорити.
– О, з вами про різницю віку не думаєш, – щиро сказала Марія. – Дай боже, щоб усі були такі молоді душею. Крім того, мені здається, в нашій праці стирається вік.
– Аби тільки в цій праці не стиралися, не нівелювалися наші жіночі риси, наша жіноча суть. Та приклади історії доводять, що ні – жінки-письменниці, жінки мистецтва лишаються жінками і страждають не менше від притаманних усім жінкам переживань, а може, ще й дужче, – засміялася графиня. – Тому нам, самостійним жінкам, далеко важче, ніж чоловікам, і я радію, коли наш гурт самостійних жінок збільшується.
– Щоб чинити опір?
– Можливо, просто допомагати, підтримувати одна одну. Я ще познайомлю вас з однією дівчиною, яка нещодавно приїхала до Парижа з Росії. Це також жінка нової формації, Аполлінарія Суслова. – Нахилившись до обох жінок – Марії і Олександри Миколаївни, – графиня Саліас мовила трохи тихіше, щоб почули лише вони: – Надзвичайно цікава дівчина, але зараз переживає особисту трагедію. Якось не находить місця в житті. – І додала багатозначно: – Вона була близьким другом письменника Достоєвського, ближче ніж другом, але чомусь наступив розрив.
– Шурочка, – покликав дружину художник, теж красивий, але не такий, як вона, звичайніший і старший за неї років на десять.
– Гарна пара, – мовила графиня і знову конфіденційно зашепотіла Марії: – Не зважайте на її молодість, вона самостійних передових поглядів і досить сміливо провадить їх у життя. Перший шлюб її був короткий і нещасливий, і вона покинула чоловіка, який не хоче давати їй розлуки. Отже,з Валерієм Івановичем вони живуть невінчані. Погодьтеся, для цього потрібна і рішучість, і сміливість. У них уже є син, немовлятко, і Олександра Миколаївна чудова мати. А з чоловіком вони закохані одне в одного, тільки він ревнивий до нестями. Певне, і до нас з вами ревнуватиме, – добродушно усміхнулася Єлизавета Василівна.
Вона все про всіх знала, але ж при всій своїй екзальтованості і експансивності завжди охоче по-справжньому допомагала чим могла, і справді, деякі жіночі риси аж ніяк не стиралися, як вона не намагалася удати з себе політичного діяча, її, як і кожну жінку, цікавило особисте життя, не вигадані в белетристиці, а в самому житті щасливі й нещасливі романи, вона охоче давал;і поради, переживала за своїх молодших подруг – одне слово, зберігала всі риси, притаманні підстаркуватим жінкам, коли свої романи уже відходять у спогади.
Марії було трохи неприємно, що так одразу графиня виклала про цю милу жінку, і в той же час, дізнавшись про її особисте життя, відчула її ближчою, її, як подругу, хотілося взяти під руку, піти кудись удвох, гуляти, блукати паризькими вулицями, багатолюдними, гомінкими, де на тебе ніхто не зверне уваги, або принаймні хотілося сісти десь. у куточку, подалі від усіх і розмовляти одвертіше й, щиріше, ніж із Єлизаветою Василівною.
А графиня Саліас дійсно високо цінила Марію і симпатизувала їй. Пригощаючи Олександру Миколаївну чаєм, вона встигла і тій сказати:
– Яка чудова, надзвичайна жінка! Який талант! Який розум! – Але, зітхнувши, додала: – І яке нещасливе життя Чоловік зараз у Росії – абсолютно не вартий її А тут – її так кохає один молодий чоловік. Ви познайомитесь з ним, та вона живе одна з сином, і, звичайно, обоє страждають.
– Вона і син? – спитала Олександра Миколаївна
– Ні, ні, вона й той молодий чоловік. Ви побачите його. Він як тінь коло неї,
А втім, иож.е, й добре, що графиня обом їм нашептала ці інтимні подробиці, їх ще дужче потягло одну до одної. І невдовзі вони вже відокремились від решти й сиділи удвох на низенькій канапці. Олександра Миколаївна розповідала, як їй пощастило перевезти через кордон у своєму альбомчику...
– Ну, знаєте, звичайний альбомчик, як у кожної дівчини, куди вона вірші записує. Так от у такий альбомчик я поклала портрет Михайлова.
– Михайлова? Боже мій, господи! – Марія схвильовано приклала обидві долоні до свого обличчя. – Михайла Ларіоиовича? Того, що заслали в Сибір, і у вас є ця фотографія, яка? – Марія дужче присунулась до Олександри Миколаївни.
– Це фотографія з невеличкого малюнка, як його заковують у кайдани перед відправкою у Сибір. Він вийшов такий схожий. Я бачила його раніше, тільки, звичайно, він дуже змінився в тюрмі. Але такий спокійний, сидить і спокійно дивиться, що з ним роблять. Мені здається, художнику пощастило схопити його суть, аж моторошно глянути.
– А хто ж зміг його змалювати в таких умовах?
– О. – підняла палець угору Олександра Миколаївна й похитала ним, а її тонкі, наче вимальовані брівки, строго зійшлися, мовляв, про це не можна го'ворити. Та в ту ж мить сині очі скосилися на чоловіка, і знову вона наче насварила пальчиком і похитала головою з високою зачіскою. Каштанове волосся було таке пишне, хвилясте, одразу можна було уявити, яке воно довге і багате, коли розпустити.
– В альбомчику, – вела далі Олександра Миколаївна, – в мене були переписані вірші Гейне і ті вірші Огарьова, які не друкуються ніде.
– Крім «Колокола».
– Авжеж. З «Колокола» ми всі в Росії і переписуємо.тце вірші Добролюбова. На кордоні ніхто на цей альбомчик не звернув уваги, а я намагалася таможенним чиновникам задурити голову розмовами.
– Ну, це вам легко вдалося, – усміхнулась Марія.
– Що поробиш? Тут навіть Валерій Іванович не ревнував і був задоволений, що я провезла фотографію.
– Ви покажете мені?
– Обов'язково. Ви ж прийдете до нас. Правда, ми ще похапцем влаштувалися. Одразу стільки турбот, роботи. Валерій Іаанович задумав велику картину, вона захопилавсі його думки. Уявіть собі: Володимирка – шлях до Сибіру. По етапу женуть нещасних. Невеличкий короткий привал. Вимушений привал, бо один із них помирає. Валерій тепер весь час міркує над композицією, над характерами, а мені доводиться йому позувати, і не тільки мені, а й моєму маленькому Володику. Я стою запнена хустиною і годую немовля. Так що і ми допомагаємо, – добродушно всміхнулась вона.
– Яка тема! Як добре, що ваш чоловік узявся за неї, – мовила Марія.
– Його дуже підтримував у цьому його молодший брат Павлуша.
Дивно, що цей чепурний веселий художник з модною за кордоном еспаньйолкою зупинився на такій темі, замислився над цим. Марія якось не звернула уваги на зауваження Олександри Миколаївни про молодшого брата.
– Обов'язково незабаром прийду до вас, – сказала вона, – і фотографії хочу подивитися, і картини вашого чоловіка, а найдужче ваш головний твір – вашого синка. Ви знаєте, я дуже люблю малят, – призналася вона, – мій Богдась уже досить великий самостійний парубчак. Ми з ним великі друзі. Та я завжди згадую, як мені було цікаво й приємно, коли він був таким малим, кумедним у своїй безтурботній дитячій порі.
Тепер уже було далеко не безтурботно і для Богдася... Рятувала його жвава й енергійна вдача. Але ж він уже добре знав, що таке сидіти без грошей, прожити цілий день лише на смажених каштанах... Він, правда, досить байдуже ставився до цього.
