Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 10 (всего у книги 41 страниц)
«Занудьгувала...» Коли б він знав! Добре, що він далеко і не знає. А може, краще, коли б тут був?
«Ви мені нічого не пишете про Ваше здоров'я, одне слово. Ви мені" ні про що не пишете: сподіваюсь, що воно хороше, що і чоловік Ваш, і Богдан здорові. Вклоніться від мене їм і всьому сімейству Рейхелів і дрезденській Мадонні. Бувайте здорові, веселі, працюйте й приїздіть. Кажу Вам до побачення і дружньо тисну Вам руки.
Відданий Вам Ів. Тургенев».
Ні, Петербург, літературні вечірки у Карташевських, Білозерських уже не манили, тим більше, пише Макаров, що й досі ніяк не домовляться з приводу журналу і доручені йому справи про видання оповідань не вирішені. Від листа Макарова повіяло атмосферою петербурзько-українського середовища.
«З Кожанчиковим (видавцем) мені не пощастило поговорити за дорученням Опанаса Васильовича. Кожанчиков хворий і ні з ким не бачиться. Тургенева ще нема і не буде раніше кінця цього місяця. «Інститутки» Вашої також все ще нема. Журналу українського також нема. Скільки розладу виникло тут від того, що вихід журналу затримується! Куліш і Симонов аж із шкури вилазять, вживають різних заходів, клопочуть, метушаться. Білозерський огризається, виправдується і бажає підтримати й здійснити ту ідею журналу, яку собі склав».
Ох, вона знала цю куцу ідею Василя Білозерського. «Основою журналу, – писав він, – буде просвіта. Зрозуміння загальної користі й окремих вигід усіх станів і взагалі сприяння до становища морального й матеріального побуту країни».
На жаль, він не тільки писав це в реляції Цензурному комітету, щоб дозволили видавати український журнал, – в реляції можна було писати як завгодно, аби дозволили, – але він і думав так насправді!
Та от Марусине обличчя ясніє.
«Шевченко, як і раніше, дуже любить Вас, здається, навіть більше, ніж раніше. Він часто замислюється і, здається, обмірковує і вже складає щось дуже хороше. Куліш тепер у Москві, але незабаром буде тут».
От уже кого не хочеться зовсім бачити. Навіть не уявляє, як вони зустрінуться. Уже долітали чутки, поводить себе так і натякає так, немов вона, Марія, була його коханкою, а тепер він порвав з нею. Гидота!
«Шевченко гадає, що Вам краще залишатися в Дрездені на зиму». Правильно думає!
«А я гадаю інакше. Без Вас важко і навіть неможливо вести тут Ваші справи».
Звичайно, він хворіє, кожен зайнятий своїм, своєю роботою, своїми турботами, вони, може, й незадоволені, от, мовляв, гуляє вона по заграницях, а їх примушує влаштовувати її твори, клопотатися про гроші. Чому ж тоді завжди освідчуються в дружбі, любові, повазі? От і Макаров Микола Якович все ж таки пише:
«Що ж до мене, то мені без Вас сумно. Весь цей час або бачив Вас, або писав Вам, або знав, що швидко побачу Вас. Тепер же нічого про Вас не знаю, ні на що не можу сподіватися. Правду кажучи, дуже сумно. Ми раз на тиждень збираємось у сестри. Говоримо про Вас і читаємо Вас. Згадайте ж і Ви про нас колине-коли. Ваш М. Макаров. Тисну міцно руку Опанасу Васильовичу і цілую Богдася».
Дочитавши цього листа, вона подумала: «Хай краще читають і говорять».
Нікого з них не хотілося бачити. Не хотілося й чути усіх цих «добрих» людей з «добрими» думками, які весь час сперечаються, чиї думки кращі.
Хіба що одного Тараса Григоровича побачила б на хвильку. Посиділа б мовчки або поспівала б з ним тихенько, потурбувалась би про нього – як він любив, коли вона прийде, було, і, не питаючи нічого, хазяйнує. Зібралась би з думками біля нього.
Коли попрощалися з Рейхелями, сіли в поїзд, їй стало тривожно і від покірного вигляду Опанаса Васильовича, і від радості Богдася (а власне, чого вона його шарпає, адже хлопчик почав учитися!), і від підсвідомого хвилювання: як зустріне її Саша. І раптом відчула – вона опинилась зараз на шляху якоїсь півправди, яку змалку ненавиділа, якою гидувала.
11
«Говоримо про Вас і читаємо Вас».
Це справді так. У Петербурзі аж ніяк не забувають про неї. Говорять і читають. Читають і говорять. Збираються то у Варвари Петрівни Карташевської, сестри Макарова, то у Василя Михайловича Білозерського.
Сьогодні Надія Олександрівна, молоденька дружина вже не дуже молодого Білозерського, надіслала записку Макарову. Одержали нове оповідання від Марка Вовчка. Приходьте і сестрі, будь ласка, перекажіть. Може, й Куліші будуть, може, ще хтось із земляків завітає. Тарас Григорович, на жаль, нездужає, певне, не прийде.
– А я б хотіла, щоб і Куліші не приходили, – раптом сказала вона чоловікові.
– Ну, що ти, Надієчко, це ж наші родичі, сестра моя, – зупинив її Василь.
Та Надієчка, дарма що молоденька, має свою думку і свої уподобання.
– Не ображайся, Василю, я ж знаю, що ти мене розумієш. Вона не любить Марії Олександрівни, Сашуня твоя, і ти зовсім не любиш Пантелеймона Олександровича – тільки зійдетеся, так і починаєте дряпатись з приводу кожної дрібниці.
– У сперечаннях народжується істина! – спробував жартом відбутися Василь Михайлович. Але дружина була не з піддатливих.
– Не в таких сперечаннях. А щодо сьогоднішнього вечора, їй же богу, хотілося б, щоб самі друзі читали новий твір Марії Олександрівни. Макаров їй друг – він радітиме, коли добре, і щиро вболіватиме, коли не так. А твоєму Кулішеві я не йму віри, ні, ні! І я не хочу слухати натяки і наклепи на Марію Олександрівну, я її люблю щиро, я пишаюсь нею, я їй добра зичу від усього свого серця, а не просто цікавлюсь, як, приміром, Варвара Петрівна Карташевська. Адже вона всіма знаменитими людьми цікавиться і хоче з ними приятелювати.
«Устами младенца истина глаголет», – подумав чоловік, але, щоб не образити дружини «младенцем», сказав миролюбно:
– От розпалилась! Нічого в тому дивного нема, що їй хочеться розумних, цікавих людей до себе залучати. А що, краще, коли зберуться панночки та пані і кісточки відсутнім перебирають? Та, мовити правду, волів би я просто з тобою, Надієчко, вдвох почитати, як ми обоє любимо. Але ж ти знаєш, яке це буде задоволення і для інших. Хіба можна їх позбавляти цього? Ти швиденько вкладай Миколку спати, а я тим часом перегляну пошту та й, може, треба самому спочатку оповідання прочитати, щоб не мекати, розбираючи на людях.
– Ні, ні, не читай сам, я хочу, щоб уперше разом зі мною, – заперечила Надія.
Пошти багато. Ще й дозволу на журнал нема, а якимось вітром по всіх усюдах рознеслось, що готується український журнал і люди шлють та й шлють і статті, й начерки, й вірші, і просто привітання та побажання. Ій-право, матеріалу вже на кілька номерів є!
А офіційного дозволу на видання українського журналу і досі нема. Більш-менш погоджуються у Цензурному комітеті та в міністерстві, що редактором буде Василь Білозерський, – людина поміркована, спокійної, лагідної вдачі, ніяких «крайностей».
Був у Кирило-Мефодіївському братстві? Був арештований? Та то ж було давно, й серед усіх і тоді він тримався найпоміркованіших поглядів. І, – чого не знали товариші «братчики» та що добре знали у Третьому відділі, – виявився на допитах досить слабкодухий, легковірний. Завдяки його легковірній одвсртості багато про що дізналися, про що решта мовчала...
Отже, з Третього відділу була дана цілком пристойна характеристика для того, щоб саме йому дозволили бути редактором.
Куліш ремствував. Він знав, що однаково заправлятиме усім він. Куліш, але скільки перешкод завжди вигадуватиме в усьому цей Василь, який в юності, в студентські київські роки, молився на Панька Олельковича Куліша.
Одержавши сьогодні записку – запросини до Білозерських, Куліш вирішив не поспішати. Хай трошки почекають, похвилюються.
– Ти підеш, Сашуню? – спитав дружину.
– Та у мене щось голова болить, – поскаржилася вона. Так хотілося, щоб чоловік почав умовляти або принаймні занепокоївся!
Але чоловік байдужісінько мовив:
– Ну, то й нема чого йти. І я швидко повернуся, тільки розпитаю про справи у Василя. А ти краще полеж.
Справді, навіщо їй нервуватися, слухаючи Вовчкові оповідання?
Підсвідоме йому хотілося, щоб вони були гірші, гірші за ті, над якими він так працював. Він стільки про це казав, що й сам увірував, що праці було бозна-скільки!
Коли, нарешті, досить пізненько, до вітальні Білозерських зайшов Куліш, усі сиділи якісь самі не свої. Надія Олександрівна була просто зарюмсана, а Варвара Петрівна хоч і не плакала одверто, та нервово м'яла хустинку в руках і, завжди така балакуча, зараз мовчала.
Видно, його і не чекали, і хвилювались зовсім не з того, що він не прийшов.
Невже Марко Вовчок знову сипнула тим багатством, про яке давно казав Куліш?
На нього майже не звернули уваги, бо були всі наче приголомшені, ошелешені. Чемно привітались, хазяїн запросив сідати.
– Як це вона написала, ви помітили, панове, – сказала Надія. – «А я й не нажився у світі, я й не навчився, а я й не знаю нічого. Не жив я, мамо, тільки збирався жити...» Даруйте мені, ці слова всю душу перевертають! – і вона просто пальцями витерла очі.
– Ні, ні, – раптом рвучко схопилась Карташевська і заговорила, як завжди, швидко, переконливо, немов вона одна могла підмітити найголовніше. – Це не може бути, що вона така проста, звичайна, як була з нами. Вона тільки удавала з себе таку. Бо інакше, як вона могла б так тонко розібратись у почуттях!
– Варю, – знизав плечима Макаров, її брат, – це дуже освічена, розумна, талановита жінка.
– Знаю, знаю, – замахала руками на брата Варвара Петрівна, – ти закоханий у неї!
– Що поробиш, у неї не можна не закохатися. Хіба я криюсь із цим? – не заперечував Макаров, досить спокійно, з усмішкою глянувши на сестру. Він давно знав, що саме такі відповіді припиняють безглузді натяки, підсміювання, все, що зберігається в жіночому арсеналі про такий випадок. Але ж правда – вона йому страшенно подобалась! Коли б вони побачили її тепер за кордоном – незалежну, самостійну, дотепну, із вишуканим умінням носити найпростіше вбрання!
І тут ще дужче, ніж за кордоном, відчув, як вона змінилась.
Торік, – у цьому ж колі, часто в цій же вітальні, – степова мовчазна красуня. Зараз – елегантна, розумна молода жінка. Жадоба життя світиться в ній у всьому. І чоловіки відчувають, вгадують – жадоба ще непізнаного жіночого життя, не те, що пізнається жінкою в спокійному статечному шлюбі, – і це тягне до неї ще дужче. Торік зупинялись перед її холодно-байдужим поглядом – наче не бачить, не розуміє, як дивляться на неї. А зараз – ці мінливі настрої, що відбивались на обличчі: то лукава усмішка, жвавий іронічний вогник, а то якийсь непідробний розпач в очах, навіть у всій постаті, в опущених безсило руках. Наче стоїть людина перед стежкою, що в'ється над прірвою, між скелями, і вагається – рушати чи ні. І вабить її, і лякає невідома стежка, а втім, обов'язково ступить крок.
Може, Куліш раніше за всіх відчув ці приховані незаймані почуття і так настирливо домагався її прихильності і навіть любив давати якісь натяки, що, мовляв, Марковичка – не така свята та божа? Жінки клювали на цих черв'ячків, а чоловіки розуміли – коли б що було – хто-хто, а такий, як Куліш, мовчав би, а головне – не казився б. Тарас Григорович навіть казав: «Боюся, що він таки насправді збожеволіє».
– Ви б побачили, як вона змінилась, – сказав Макаров, – ви б її не впізнали.
Куліш почервонів. У нього було відчуття, що його коханка його зрадила і всі про це знають. Він узяв зошит, списаний її почерком, – чого це Опанас не переписав, на Каменецького понадіявся? – розкрив початок, кінець. О! Він добре знав і розбирав цей красивий, тонкий, дрібний почерк!.. «Прокинусь – пусто! Робота дожидає, треба жити, треба діло робити, треба терпіти горенько... Живу. Дивлюсь, як хата валиться, чую, що й сама я пилом припадаю – дурнішаю, якось туманію, наче жива у землю входжу...»
Так. Це вона, її слова, її звороти, її проникнення у людський біль.
Але він стулив тонкі губи.
– Що ж, – мовив замислено Василь Михайлович, – шкода, що нема зараз з нами Марії Олександрівни, шкода, що вона хворіє і примушена лишатися за кордоном, але, правду сказати, добре, що вона там – вільна, незалежна від тутешніх обставин. Я певен, що вона, як Гоголь «из прекрасного далека», бачить ще яскравіше все наше, далеко не прекрасне. Я певен, що тут вона б не написала таку чудову річ, яку ми тільки-но прочитали – оці «Два сини».
– Мені здається, – сказала Надія, – це оповідання ще краще від того, що вона писала раніше.
– Добре, коли вже не гірше! – скептично процідив крізь зуби Куліш.
Не стерпів-таки – кинув гадючку. Надія з неприхованою злістю глянула на нього.
– Що ви, Пантелеймоне Олександровичу, – заперечив Білозерський, – такого про жінку-матір ніхто ще не писав, крім нашого Тараса Григоровича, звичайно, в поезії. Я розумію мою дружину, я сам не можу отямитися від цього враження. Наче всі наші бідолашні матері постали переді мною – мільйони матерів з їхніми слізьми, з їхнім безправ'ям. А хлопчики як вималювані! Це буде окрасою нашого журналу. А ще ж Марія Олександрівна пише, що закінчує невеличку повість – «Три долі».
– Незабаром уже вийде мій альманах «Хата», – сказав Kvліщ. Йому нестерпні були ці похвали новому твору Марії, надісланому з-за кордону. Він хотів звести розмову на інше, але сам не стримався і додав ущипливо:
– Коло неї ж Опанас, так що пишуть, пишуть.
– Що ви хочете цим сказати? – скипіла знову Надія. Але Куліш нічого не відповів, тільки якось двозначне усміхнувся, мовляв: ви мене й так розумієте.
– Вона працює, як несамовита, – сказав Макаров, немов не помітивши камінця Куліша. – Де б не була, як би себе не почувала, щодня сидить і пише, і ніхто нічим її від роботи не відтягне. Хіба можна не захоплюватися такою людиною?
Чи він навмисне дратує?
– Я в своїй «Хаті» теж друкую оповідання Марка Вовчка «Чари», – вів далі Куліш, не повернувши й голови в бік Макарова. – На мою думку, це слабеньке фантастичне оповідання, я не вмістив його в «Народні», і вона навіть дякувала за це!
– Чого ж тепер друкуєте? – спитав Макаров.
– Думки розходяться з приводу нього. Декому воно подобається, скажімо. Костомарову. У всякому разі, воно не гірше він решти творів, вміщених в альманасі, надрукувати можна. Хай читачі висловлюють свій присуд самі. Я вважаю, що після «Народних оповідань» особливого поступу нема, навіть в «Інститутці» я не вбачаю самостійної творчості. Крізь картину все ще проглядають натурщики і натурщиці, з яких Марко Вовчок списує свої етюди.
– Ви кажете так про «Інститутку»? «Інститутку», яку так хвалив і переклав сам Іван Сергійович Тургенев! – схопилася Варвара Петрівна.
Куліш удостоїв її побіжним примруженим поглядом.
– Я сам дуже високо поставив Вовчкові оповідання, але вважаю, що це почин новому ділу, а що вийде – те побачимо. Ну, та мою думку прочитаєте в передмові до «Хати».
– Ви прочитайте це оповідання, – гаряче заговорила Надія, – тільки камінь може не зворушитися після нього! – Вона демонстративно встала і пішла з кімнати. – Мені треба до сина, пробачте, – кинула вона.
– Надієчко, розпорядись там чаєм, – попросив чоловік. Вона справді була вже неспроможна вислухувати єхидності Куліша, а крім того, прослухавши це без краю журливе оповідання, їй, молодій матері, захотілося швидше до свого хлопчика. Кілька хвилин вона сиділа коло нього, поправила ковдрочку, відкинула волоссячко з очей і, вже трохи заспокоївшись, пішла на кухню. Вона господиня, треба «розпорядитися» чаєм. Після чаю вийшли разом – Куліш і Макаров.
– Побоююсь, – сказав Куліш, – що наш майбутній журнал годуватиме читачів юшкою непевного смаку.
– Ну, це ви даремно, Пантелеймоне Олександровичу, адже твори Шевченка й Марка Вовчка вже у Василя Михайловича.
– То лише для приманки читачів, а, певне, наш редактор у Кочубея говітиме, у Галагана сповідатиметься, а у Тарновського причащатиметься, щоб йому цей гріх відпустили.
«Що правда, то правда», – подумав Макаров, та мовчав, не хотів підтримувати Куліша.
– Але я дав сам собі слово стояти на сторожі простонародної прямоти в нашій українській словесності, щоб вона не зрадила свого величного тону правди.
Макаров знову ледь стримав себе, тільки плечем нервово здвигнув: «Хіба не найбільша правда у Тараса Григоровича і у Марії Олександрівни?» Розпрощавшись з Кулішем, міркував над тим же. Звичайно, Білозерський дуже-таки поміркований і догідливий з усіма і надто до українських панів прислухається. Але ж і Кулішеві волі не давай – таке тобі хуторянство розведе! Шкода, що Шевченко не може тепер за це взятися, та з його настановами, правда, з другого номера журнал цензура б заборонила! Ні, хай пише. От коли б Марія Олександрівна була іншої вдачі! З її розумом, смаком. Енергії, сміливості в ній багато, але лише в своїй роботі, в своїх творах. Вона стоїть зовсім осторонь від організаційних справ – ані тіні честолюбства і владолюбства. Вона б розсміялась, коли б їй сказали, що вона, найкраща письменниця після Шевченка, може і мусить стати на чолі журналу. Йому й самому стало смішно від цієї думки. Хоча й дуже вона змінилась за кордоном, але така діяльність аж ніяк не в'язалась із її принадним жіночим образом!
Дивно! Про те саме, тільки в іншому аспекті, думала Надя Білозерська.
Чому всім завжди заправляють чоловіки, а жінки – от тільки така незвичайна, такий талант, як ця Марковичка, можуть стати самостійними? Та й то вона самостійна, діяльна лише в своїй особистій сфері, в своїй роботі, в своєму писанні, а всі справи – видання, журнали, альманахи – то все ведуть чоловіки. Невже вона, Марія Олександрівна, така освічена, розумна, талановита, як ніхто з цих чоловіків, не могла б бути нарівні з ними? Нарівні з ними вирішувати, редагувати, організовувати, радити? Вона була б вище за них! А певне, вище!
Невже ніколи не зміниться життя жінки? І тільки досягне відносної самостійності, як оця, мила її серцю Марковичка, як одразу починаються плітки, пересуди, і що прощають або просто не помічають у звичайної жінки, те самостійній, талановитій уже поставлять у докір...
12
Марія, звичайно, не знала, що сказав Макаров у Петербурзі:
«Ви б її не пізнали», – але вона й сама себе не впізнавала. Вона тільки відчувала внутрішньо, що заметалась, не може знайти собі місця, то їй хотілось на люди, то зачинялась від усіх і писала, писала. Опанас Васильович зауважував, що і тут, у Гейдельберзі, «як затята» вивчала мови – одразу учитель німецької, учитель англійської, учитель італійської.
– Ти й свою рідну забудеш! – процідив якось крізь зуби. Знизала плечима і нічого не відповіла. Але якою добірною мовою написала «Три долі»! Він навіть не «зчеркнув» нічого.
Як і раніше, закінчивши твір, сказала йому:
– Опанасю, друже, прочитай уважно.
Але не було вже в очах, як колись, учнівської тривоги: а що, як почне багато правити, заперечувати. А Опанас майже нічого и не поправив. Сумно було йому читати. Якісь нові нотки з'явились н оповіданнях, якийсь відчутніший дотик до людських почуттів і аналіз їх, наче щось сам для себе хоче вирішити його Вовчок. Хто ж для неї править за ідеал з цих трьох дівчат, що покохали одного парубка, який пустився берега від четвертої? Ні, нічого автобіографічного не було і в цих оповіданнях, але вона сама, Марія, була в кожному слові, її погляд, її подих, її думки, і у нього щеміло серце, коли він читав.
Навіщо вона пише тепер так багато і по-російськи? Але що він міг закинути, коли опинилась вона в такому товаристві, де з інтересом і з повагою ставились до українських її оповідань, до української мови, до України, – це ж бо були культурні, прогресивні люди, – але ж це не було їм рідне, не пекло, не боліло, як йому. Вони вважали її чудовою письменницею, – а якою – українською чи російською, – для них не мало тої ваги, як для нього.
А вона зовсім інакше почала й до товариства ставитись, до людей. Після годин рвучкої роботи їй просто не терпілося швидше опинитися між людьми. Вона, колись замкнена і мовчазна (він забув про Немирів – та що там! У Немирові вона була ще дитина), тепер бігла до Єшевських, до цих Пассеків, у яких, як і в Дрездені, одразу почали збиратися всі земляки. Коли розібратися – товариство було цікаве, багато молодих, і йому самому незрозуміле, чом він, такий товариський, такий колись легкий у взаєминах з людьми, був тут з ними далекий, насуплений, похмурий. Ні про кого не міг би він сказати щось негативне. Ну, що можна мати проти знайомства з Степаном Васильовичем Єшевським, професором стародавньої та середньовічної історії? Він ще зовсім не старий, трохи понад тридцять, та його заглибленість у свою науку надала йому старший за його вік вигляд, притаманний людям, захопленим якоюсь одною сферою. Неуважність до всього іншого була причиною навіть часто кумедних випадків. Але він був доброзичливий, поблажливий до людей, і одразу в пансіоні славнозвісного серед росіян професора Гофмана відзначив між усіх Маркевичів. Його дружина – Юлія Петрівна – була ровесницею Марії, вони одразу заприятелювали. Дивно, тут, за кордоном, у Марусі з'явились справжні подруги – і Юлія Петрівна, і Олена Костянтинівна Станкевич, і давня орловська знайома Сонечка Рутцен. У Петербурзі в неї не було таких приятельок. Дружба з Юлією Петрівною була приємна професору Єшевському, і до Опанаса Васильовича він ставився з щирою повагою, певне, коли б охота Опанаса Васильовича, вони б далеко більше часу проводили б разом. Піл час спільних екскурсій, відвідин цікавих пам'яток старовини, професор міг розповісти, здавалося, не лише про кожен замок, а й про кожен камінь, і Марія слухала його з насолодою.
Як вона могла слухати! Коли бачили її очі, жадібні до знання, до всього нового, – хотілося розповідати й розповідати, вона наче надихала оповідача.
А Опанас Васильович дивився сумно, втомлено. Він утомився від цього внутрішнього незадоволення, і стороннім, хто не знав обох їх добре, шкода було молодої живої жінки поряд з чоловіком, немов уже віджилим своє найцікавіше у житті. Сум приймали за похмурість, найменше незадоволення – за ревнощі, і починали жаліти не його, а її. Так, не в очі, а коли пані Маркович не було, звичайно, і не при ньому. Тетяна Петрівна квоктала, – як бідній Марії Олександрівні важко з чоловіком, у якого такий нестерпний характер.
Єшевський, людина розумніша, делікатна, – жалів обох, добре ставився до обох і з ще дужчою ніжністю дивився на свою Юленьку.
Все-таки з Єшевським і Опанасові Васильовичу було легше. З молоддю він зовсім не зійшовся. А саме того року в Гейдельберзі зібралось стільки молодих талановитих вчених для вдосконалення своєї професії. Для них їхні лабораторії, сміливі власні експерименти, пошуки, лекції німецьких світил були істинною суттю життя. Жили вони всі на стипендії, не звертали на умови побуту ніякісінької уваги і, навіть заощадивши гроші від друкування статей, подорожували найдешевшим способом до Парижа, Італії, ходили пішки по Саксонській Швейцарії. Вони дивували закордонних професорів фанатичним ентузіазмом у науці, і тоді ще ніхто не уявляв, що їхні імена впишуться в славну історію не тільки російської, а й світової науки, що вони навіки прославлять свою батьківщину. Менделєєв. Сеченов. Бородін. Юнге...
Вони всі залюбки проводили вільні вечори у Пассеків, читаючи часто вголос нові російські журнали, нові книги і з найбільшою цікавістю журнали і книги з Лондона, які тепер регулярно одержувала Марія Олександрівна через Рейхелів. На неї саму вони дивились як на старшу заміжню даму. Бородін, про якого ще не знали, який він композитор, – радів, що познайомився з «літераторшею», яку вважав «милою, навіть дуже милою». Сеченов, на якого сердобольне квоктання Тетяни Петрівни мало зворотну дію, навпаки – не прагнув ближчого знайомства. Але ж сходились всі часто разом і були в одному товаристві. Нічого проти них не міг закинути Опанас Васильович. Може б, колись він сам зацікавився б ними далеко більше, бо дивно – ці хіміки, медики майже всі захоплювались музикою, відвідували музичні й співочі товариства, а у Бородіна навіть стояло піаніно напрокат.
Ходив за нею, за Марією, тут, у Гейдельберзі, як тінь, молодий Пассек. Можливо, це все починало впадати в око, бо вона не заперечувала. Але всі мовчали. Опанлсові Васильовичу він був чомусь неприємний, і саме тому він з ним, з молодим Пассеком, тримався навіть привітніше, ніж з рештою. Адже був Дорошенко його найближчим другом у Немирові!
Він знав, що обманює сам себе. Не такий був Дорошенко, і не така була тоді Маруся.
О господи! Швидше б закінчувалося лікування і повернутися «додому».
Але Марусі раптом стало гірше... Він бачив, що це не «баринські» витребеньки, як у інших. Раптово вона зовсім мліла, а то цілісінькі дні у неї нестерпно боліла голова і вона навіть не виходила, а потім з'являлась на люди бліда, з синцями під очима, і жаліслива Тетяна Петрівна ще багатозначніше зітхала, ніби він, Опанас Васильович, спричинився до цього.
Лікар у Лондоні, який оглянув її, – про це написав і Олександр Іванович у своєму дружньому листі, – не знайшов ніякої небезпечної хвороби, сказав, що це на нервовому грунті. Вони обоє боялись гіршого, адже почала вона хворіти після важких перших пологів, лікувалася і ніколи не доводила до кінця лікування, бо різні лікарі говорили і радили різне. Лондонський лікар теж сказав, що треба лікуватись.
Багато чоловіків вважали жіночі «нерви» – жіночими вередами. Але ж цього ніколи не можна було закинути Марусі. Навпаки, її пригнічувало, вона наче соромилась, коли хворіла. Вона любила бути міцною, дужою, працьовитою, сама все робити. Вона й при головних болях часто писала, обмотавши голову хусткою або рушником, як чалмою. Тоді Опанас Васильович картав себе і присягався сам собі: «Поки Марусечка– не вилікується, будемо тут. Скільки потрібно – стільки й будемо. Гроші... гроші... Яке це нещастя».
– Манічко, а Каменецький нам же не все ще переказав за останнє видання? Ти б підрахувала.
– Почекай, Опанасю. Я неспроможна зараз підвестися. Потім підрахую. Ну, що тобі приспічило?
– Я міркую, на скільки нам ще вистачить. Гофману багато завинили?
– Він обіцяв почекати. Зараз не вистачить з усіма розплатитися. Ти ж сам добре знаєш. От одержу за «Синів», тоді заплатимо.
Хазяїн пансіону професор Гофман ніколи не вимагав і завжди обіцяв почекати. Навіть сам у скрутну хвилину міг позичити.
Колишній викладач Московського університету, він тепер оселився з дружиною в Гейдельберзі, викладав тут в університеті і тримав пансіон, де залюбки зупинялися його друзі, землякиросіяни. Він навіть влаштував для дітей школу. Це було дуже зручно. Свавільний Богдась відвідував цю школу і дуже цим пишався.
Що ж, у Гейдельберзі зовні вони влаштувались непогано, недорого, зручно!
І обидва почували – наче на піску, на березі невідомого моря збудували будиночок, який від подиху першого вітру розсиплеться. І поки що – обоє мовчали. Мовчали. Бо про що могли говорити?
13
А Тетяна Петрівна Пассек, «корчевська кузина», усім тішилась і відпочивала душею. Тут, у Гейдельберзі, все складалось якнайліпше. Помешкання, як і в Дрездені, на кілька кімнат, але далеко дешевше, при ньому садочок, та весь невеличкий Гейдельберг як чудовий парк. Не намилуєшся на ці круті гори, що височать зеленими стінами, на вузький швидкий Неккар, який нестримно кидається з гір, на будиночки з гостроверхими червоними дахами. Все затишно, гарно, спокійно. Можна зітхнути полегшено після важкого життя.
Чоловік – Вадим Олександрович – помер, лишивши її зовсім молодою. Двох синів вона підіймала самотужки, поховавши маленьку жадану дівчинку, яка народилась одразу після смерті Вадима. Сини дали їй силу пережити страшні втрати. Треба було пережити. Матеріально вона була зовсім не забезпечена. Так, бідувати довелось немало, їй здавалось, після багатьох років невтомної праці, клопотів, тривог, турбот, вона нарешті може перепочити. А з якими труднощами дістався їй цей дозвіл поїхати за кордон! Скільки довелось прожити у Петербурзі, клопочучись про паспорти! Правда, вона здобула там чудесних друзів. Графиня Толстая, вся благородна родина Толстих взяли таку участь, немов вона здавна була їм близькою людиною. Саме в той час вони клопотались про звільнення з заслання художника, українського поета Тараса Григоровича Шевченка. Тетяна Петрівна переживала разом з Толстими усі його перипетії на шляху до волі, усі труднощі, пов'язані з цим. Вона навіть переписала для себе усі його листи з далекого заслання за Каспієм і з дороги, коли він був затриманий у Нижньому, —до графині Анастасії Олексіївни.
Та й не тільки для себе... Вона одразу відчула, що ці листи – дорогоцінність, яку треба зберегти для дітей, для людей.
Одно муляло зараз: їй до нестями хотілось побачити друга дитинства, брата «Шушку» – Олександра Герцена. Але ж дозвіл на поїздку за кордон саме через цю небезпечну рідню і не давали. Вона не мала права зашкодити своїм синам, проте журилася: так близько – і не побачитись!
Особливо сьогодні спогади про нього не лишали її. Адже' з ним, тоді ще палким, гарячим, нестримним у своїх щирих захопленнях підлітком, вона вперше читала Шіллера. Вони напам'ять натхненно проказували рядки, виголошували цілі монологи з «Розбійників», «Змови Фієско», «Підступності й любові» і не боялися один перед одним бути надто патетичними, не боялися здатися і сентиментальними, коли не могли стримати сліз. Як багато важив Шіллер у їхньому юному житті!
І хіба вона могла колись подумати, що буде свідком ювілею цієї геніальної людини на його ж батьківщині!
Цей гомін, бюст поета на площі, безліч народу, дівчата в білих убраннях, у вінках на світлому волоссі, з гірляндами квітів у руках – їй здавалось, вона бачить якусь чудову картину, але картина була рухлива, все рухалось, як у театрі, тільки великому, надзвичайному театрі. Лунали пісні на його слова, і їй вони нагадували чисті молитви юності, її добре серце сповнювалось подякою поетові за світлі спогади, за ті далекі чисті мрії і сльози. Що казати – вона була безмежно зворушена і зараз також недалека від сліз!
Але ні в які хвилини ані радості, ані розпачу Тетяна Петрівна не забувала своїх жіночих обов'язків. Вона знала, що сьогодні всі друзі-земляки, з якими так заприятелювала в Гейдельберзі, обов'язково після цієї ілюмінації, фейєрверків, хорів, вистав, взагалі ювілейного свята, що справляє усе місто, зберуться у них, Пассеків, і треба самій навідатися на кухню, куди їй було дане від хазяйки право входу, і самій поглянути, як приготували їхню російську вечерю, а головне – кулеб'яку. Хотілося побалувати гостей, особливо молодих вчених. Професор Єшевський, Кітарри, Маркович! – це люди сімейні, а от Сеченов, Менделєєв, Бородін, Борщов, хоча вже й не студенти, але живуть зовсім постудентському і такі захоплені своїми дослідами, що інколи й пообідати або забувають, або не встигають. Та й свої хлопці прибіжать зголоднілі.
