355 500 произведений, 25 200 авторов.

Электронная библиотека книг » Оксана Иваненко » Марiя » Текст книги (страница 11)
Марiя
  • Текст добавлен: 9 октября 2016, 11:57

Текст книги "Марiя"


Автор книги: Оксана Иваненко



сообщить о нарушении

Текущая страница: 11 (всего у книги 41 страниц)

Вона вийшла з дому у великому товаристві, але всі розгубилися в натовпі, навіть Єшевські зникли з очей. Та нічого, їй навіть приємніше було ходити самій у незнайомій юрбі, постояти, де схочеться, віддатися спогадам, не соромитися сліз, що виступали й зараз на очі. А всіх і так попереджено про чай і кулеб'яку. Проте поспішила додому, швидко переодяглася, заглянула на кухню, де її, як завжди, привітно зустріли і господиня, і помічниці. Вони любили ділитися таємницями своїх національних страв, і коли хазяйська дочка сумлінно записувала «schtschi», себто – «щі», гадаючи, що це матиме успіх у клієнтів-росіян, Тетяна Петрівна, записуючи «пивний суп з бичачими хвостами», була впевнена, що ніколи цієї «гидоти» дома не зварить.

Усе було гаразд. Навіть самовар уже кипів, а чай вона заварить при гостях, міцний, запашний, як любить професор Єшевський.

Тетяна Петрівна сіла у вітальні в крісло, щоб кілька хвилин до приходу гостей відпочити. І знову перенеслась думками в далеке минуле. Згадала Вадима, покійного чоловіка, але зараз без болю. Вона завжди була віруючою, як не намагалися «збити її з пантелику», як вона казала, кузен Саша Герцен і його друг – Нік Огарьов. Вона щиро вірила, що побачиться зі своїм Вадимом на тім світі, і зараз їй здавалось, що Вадим десь тут, близько. Незримий. Він взагалі був завжди коло неї. їй хотілося разом з ним і з Сашею Герценом переживати це свято. Вадим і Саша також були друзями, потім вони, правда, розійшлися в поглядах. Тетяна Петрівна, звичайно, в усьому була згодна з чоловіком. Його діяльність ученого-історика, етнографа здавалась їй найважливішою, найблагороднішою справою. Вона не знала, що Герцен і Огарьов були впевнені, що саме вона, Таня, подруга їхньої юності, так оплела Вадима сімейним затишком, своєю відданою любов'ю, що відтягла їхнього друга від одчайдушного гуртка молодих ентузіастів, для яких вірою стали – Соціалізм, Революція, докорінна зміна всього устрою.

Звичайно, причина була не лише в ній, Тетяні, а в натурі Вадима – м'якій, зовсім не бойовій. Його захоплення етнографією, дослідження старовинних звичаїв, зближення його з слов'янофілами. Арешт Герцена й Огарьова боляче вплинув на нього, налякав. Саме тоді, уже сімейний, він мав посісти кафедру російської історії в Харкові й поспішав туди з дружиною. Але, тільки-но прибувши в зовсім чуже місто, довідався, що йому, як близькому до арештованих, взагалі причетному до цієї справи, кафедри не дадуть. Це його зовсім підкосило. Отоді й почалася важка темна смуга їхнього життя і духовний розрив з Герценом. Після повернення Герцена з заслання вони ще зустрілись, і давня дружба дала себе відчути. Вадим зовсім відійшов від революційне цілеспрямованих товаришів юності, але лишались взаємна любов і пошана. Вадима, доброго, лагідного, не можна було не любити, не поважати, як прекрасного чоловіка й батька, як надзвичайно порядну людину. Та незабаром Вадим помер. Тетяна Петрівна лишилась ще молодою, досить гарненькою, але думка про другий шлюб ніколи не спадала їй у голову, здавалась просто-таки святотатством, все життя зосередилось у дітях, і тільки зараз, коли старший Саша вже закінчив університет і перед ним відкривався певний шлях, хоча вона й далі хвилю валась з;і кожен крок, все ж таки начебто можна було перепочити. Їй здавалось: з Володею і з племінником Іполитом буде легше. Адже Саша вже ставав дорослою людиною. Коли б його побачив Вадим! Хай хоч побачить як-небудь тут, за кордоном, її синів Олександр Іванович Герцен.

У неї трохи плутались думки, вона опустила повіки. Поки зберуться гості, вона так, сидячи, подрімає. Такі симпатичні, розумні люди зустрілись тут...

Першими прийшли Єшевські. Коротенький сон підбадьорив, і Тетяна Петрівна вже стрічала їх, як завжди, гостинною привітною хазяйкою.

– Надзвичайне свято, чудесний ювілей, – мовила вона. – Мені здається, сьогодні все людство може воздати небу хвалу, а Німеччина пишатися своїм генієм!

– Коли б тільки генії після смерті могли це бачити, – усміхнувся Єшевський. – За життя їм доводиться ще гірше, ніж простим смертним. Адже Шіллер майже весь час бідував, не міг заробити достатньо своєю літературною працею, і лише наприкінці свого недовгого життя, нарешті, одержав кафедру в університеті. Мати більш-менш спокій від матеріальних турбот йому допоміг Гете, коли близько зійшовся з ним.

Тетяна Петрівна не могла, щоб про її бога говорили, як про звичайну смертну людину. Вона вела далі, похитавши тільки з докором головою – докором не Німеччині, а професору Єшевському, що в такий урочистий день міг згадувати низькі прикрості:

– Який пам'ятник зрівняється з тим, що він звів собі в людстві!

Її зворушливу мову урвав прихід нових гостей. Степан Васильович Єшевський і його дружина Юлія Петрівна радо тиснули руки Івану Михайловичу Сеченову – медику-фізіологу, хімікам Дмитрові Івановичу Менделєєву, Олександрові Порфировичу Бородіну, окулісту Юнге і ще зовсім молодому Іллі Григоровичу Борщову. З ним з'явились Володя й Іполит Пассеки, а з ними – невід'ємний від них гомін, галас, сміх.

– От добре; сідайте, панове, питимемо чай! – одразу заметушилась Тетяна Петрівна. – Ви, звичайно, також бачили все це прекрасне свято?

– Ще б пак, ми почали його з самого ранку, – мовив Сеченов. У нього було трохи калмицьке обличчя, у вузьких очах світився розум і в той же час якась насмішкуватість чи скепсис. – А що ми побачили під час обіду! Ми, як завжди, пішли обідати в ресторан «Hоtel d'Agneau». Ви, певне, вже бачили тутешніх баронів студентів...

– Чисті барани! – чмихнув іполит. Тетяна Петрівна хотіла грізно подивитись, але не вийшло.

– Які набундючені вони ходять по місту в білих капелюхах з довгими нагаями в руках і з величезними датськими догами на повідках, – вставив красивий, ставний Бородін.

– Це у них форма така, – підморгнув хлопцям Борщов.

– Мене попервах просто сміх брав, коли я стрічав тутешніх студентів – їхні різні партії – з різними кашкетами – жовтими, червоними, білими, величезні ботфорти неймовірної форми. Ніяк не розбереш, у чому ж різниця їхніх партій... У неділю вони лише нудно пиячать та викликають один одного на дуель через якусь дрібну дурницю. Бевкне хтось – «dummer Junge» (Дурний хлопець (нім.) – от уже й дуель, на щастя, далеко не смертельна, так, подряпають одне одному фасад!

Усі зареготали.

– Але ми відійшли від теми, – зауважив Степан Васильович. – Ви, Іване Михайловичу, почали про ювілейний обід.

– Так, так. Ми справді потрапили на ювілейний обід. З прусськими баронами сидів старий професор юридичного факультету. Він виголосив промову, в якій сказав, що йому випало в юності щастя на власні очі бачити цю велику людину.

– Це справді щастя, – зітхнула Тетяна Петрівна, і Юленька Єшевська співчутливо кивнула їй головою.

– Професор говорив про гуманність і широту поглядів Шіллера, зупинився на жіночих образах у його творах. Одверто кажучи, нічого захоплюючого, піднесеного в промові не було. Спокійна собі лекція. Не те полонило нас у Шіллера, коли ми читали його вперше. В цій спокійній лекції зникло, не чути було «Sturm und Drang'y» атиску і'і бурі (нім.).

– Наче всі його ідеали обмежились міщанським спокоєм і добробутом, який ми бачимо в цих затишних будиночках, – мовив Менделєєв.

– А ювілей – просто академічний обов'язок чемності, – іронічно сказав Борщов.

– Що ж, «наш век для идеалов не созрел. Я – гражданин грядущих поколений»! – процитував Єшевський слова маркіза Поза.

– Увечері ми були тільки на площі, – розповідав далі Сеченов. – Ми опинились на театральній виставі. Давали «Табір Валленштейна». Апофеоз. Але, правду кажучи, ми не досиділи до кінця і вирішили відзначити й закінчити свято у вас, Тетяно Петрівно, в колі друзів.

– Ми можемо навіть і самі воздати шану Шіллеру! Проспівати, приміром, шіллерівську пісню, перекладену нашим Пушкіним, – лукаво, змовницьки усміхнувшись, запропонував Бортов. – Пам'ятаєте, панове, «Пуншеву пісню». Це нічого, що ми питимемо не пунш, а чай!

– Обов'язково! Обов'язково! Усі хором! – аж закричав Іполит:

– Що ви! Хіба можна! – сполошилася Тетяна Петрівна. – Що подумають господарі, сусіди? Вони гадатимуть, що ми справді п'яні!

– Але ж Шіллер! Ми співатимемо пісню Шіллера! Хай знають, як росіяни шанують його! Олександр Порфирович заграє! – доводив, розвеселившись. Менделєєв.

– Ні, ви тільки погляньте, як розійшлася наша Леонора! – засміявся Бородін. «Леонорою» товариші жартома називали Менделєєва, бо він дуже любив слухати «Леонору» Бетховена і завжди просив Бородіна заграти її.

– Шкода, нема нашої Марії Олександрівни, – мовила Юленька, – вона б напевне заспівала шіллерівські пісні.

– А справді, де Марія Олександрівна? – спитав занепокоєно Степан Васильович. – Може, вона захворіла?

– Від такого чоловіка захворієш! – зітхнула Тетяна Петрівна. – Хіба можна до творчої талановитої людини так присікуватися, як він до неї?

– Ви помиляєтесь, Тетяно Петрівно, – сказав миролюбно Єшевський. – Опанас Васильович дуже приємна людина. Звичайно, Марія Олександрівна талант, її думкам потрібні воля, простір...

– А не постійні обмеження. Ні, ні, вона дуже терпить від його характеру! – стояла на своєму Тетяна Петрівна. – Може, він просто не пустив її сьогодні?

– Ну, скажете! Марію Олександрівну – не пустити!

– Звичайно, не просто заборонив, але вигадав безліч перешкод, висловив своє невдоволення, а Марія Олександрівна ніколи не хоче з ним сваритися.

– Та ні, тьотю, не хвилюйтесь, – втрутився всезнаючий Іполит, – ми з Володею бачили Марію Олександрівну разом... – але тут Володя непомітно сіпнув його ззаду, і саме в цю мить до кімнати увійшла Марія Олександрівна разом з Сашею Пассеком.

– Ну, нарешті! А ми вже турбувались про вас, Маріє Олександрівно! – кинулась до Марії Тетяна Петрівна і обняла її й тому не побачила, як Маруся зніяковіла. Зніяковіли і Єшевські – і чоловік, і жінка, а молодь, на щастя, галасливо сперечалась і особливої уваги не звернула.

Тетяна Петрівна так була переконана, що Опанас Васильович пригнічує свою дружину, що навіть не спитала, де ж він, і не цч 'і я чя ніякого значення тому, що Марія Олександрівна й Саша з'явились удвох і сіли поруч за стіл. Мати тільки побачила, що її завжди блідуватий смаглявий Саша зараз наче палає.

«Як він переживає це свято, – подумала вона задоволено. – Усім, усім він схожий на батька».

Вона поправила таким звичним материнським рухом волосся, що впало йому на чоло. Він з поблажливою усмішкою відвів її руку – дорослі сини не розуміють, що вони завжди малі діти для матері!

– А що ти встиг побачити? Правда, сьогодні чудесний день?

– О, так, так, ми все бачили.

Коли б його розпитали, – він нічого не міг би сказати. Хоч йому щиро здавалось, що він бачив усе. Поряд з ним була вона!

– А де ви зустрілись з Марією Олександрівною? – без жодної прихованої думки спитала мати.

– А ми весь час були вдвох, – просто відповіла Марія. Раптом вона подумала: що їй ховати? Навіщо їй брехати? Так, вони були вдвох, і мати нічого не сказала на це, але чомусь її підсвідомо вколола ця одверта спокійна відповідь, на яку нічого не скажеш. Ні, ні, вона підсвідомо хотіла зберегти свій піднесений розчулений настрій.

– Мій Саша, як і я, змалку захоплювався Шіллером. Я гадаю, це для нього виняткова радість бути свідком його ювілею. Я певна, що і ви, Маріє Олександрівно, схиляєтесь перед цим геніальним письменником і він і для вас також багато важить, – поринула вона в свою стихію.

– Я думала сьогодні, – мовила замислено Марія, – як усі німецькі патріархальні родини, всі бюргери, всі філософипрофесори, у ці дні уславляють Шіллера за те, що він висловив їхні ідеали, їхні мрії, він так багато промовляє саме до них.

– Але ж, мила Маріє Олександрівно, за «Розбійників» Французька республіка оголосила його своїм Громадянином! – нагадав Єшевський.

– Він у цьому творі революціонер, як можна заперечувати? І я завжди любила «Розбійників», але деякі його твори мене трохи дратували. Безперечно, він дав такі надзвичайні образи і в «Марії Стюарт», і в «Орлеанській діві», але ж хіба це той самий заклик до боротьби, біль за щастя всього людства?

– Але ж скільки в них, у цих творах, благородних, загальнолюдських ідей! – сполошилася Тетяна Петрівна.

– Звичайно, людям приємніше сприймати його пізніші погляди, – гаряче мовив Борщов, – адже вони виправдовують і спокій, і втому, і пасивність. Пам'ятаєте? В перекладі нашого Курочкіна:

Заключись в святом уединеньи,

В мире сердца, чуждом суеты.

Красота цветет лишь в песнопеньи.

А свобода – в области мечты.

Це вже далеке від палких рядків з «Розбійників»!

– Ні, ні, ви навели прекрасні слова... «В мире сердца, чуждом суеты»! – похитала головою Тетяна Петрівна. – Ви згодні зі мною, Маріє Олександрівно?

– З німецьких поетів я люблю найдужче Гейне, – ухильно відповіла Марія, – але йому й не гадають поставити пам'ятник і, певне, ще довго не святкуватимуть його ювілей на батьківщині.

– А Гете? Олімпійський бог Гете? – спитав Бородін.

– Він надто відчув себе на Олімпі, – усміхнулась Марія.

– Ви не можете йому простити чину веймарського сановника. Пам'ятаєте, ви обурювались, – нагадав Єшевський якусь розмову з Марією. – А Гейне ви симпатизуєте як людині, вигнанцю.

– Мені багато говорить кожен його твір, його іронія, навіть його підсміювання над самим собою, що робить його поезію такою своєрідною, несподіваною, людяною, але головне, звичайно, його непримиренність до пошлості, міщанства, як він ненавидів це все в своїй Німеччині і як болів за неї і не тільки за неї. Як він писав, що «через його серце пройшла тріщина, яка поділяє весь світ», а він помер вигнанцем, і більшість німців не визнає його.

Саша слухав Марію, як заворожений.

– Що ж, нові часи, нові пісні! – сказав Єшевський.

– А проте повернемось до ювіляра. Все ж таки наш великий вигнанець взяв гаслом'для «Колокола» слова Шіллера – «Vivos voco!» – мовив Борщов, той, що так хотів заспівати «Пуншеву пісню».

– О, так. Це навіки його слова! Vivos voco! Як чудово! – гаряче підхопила Марія.

– Ілля Григоровичу, ви збираєтесь у Лондон, – сказала Тетяна Петрівна, – а Марія Олександрівна нещодавно була там.

– І ще поїду! – впевнено вигукнула Марія.

Ілля Григорович Борщов тільки-но повернувся з надзвичайно цікавої наукової експедиції в Прикаспії, та він більше ніж хто інший з молодих вчених цікавився і соціальними питаннями.

Як завжди, коли збирались, мимоволі розмова поверталась на своє рідне – «Колокол», реформа, яку нетерпляче чекали, новини з Росії.

– Гейдельберг став просто зупинкою на шляху до Лондона, – зауважив Єшевський. – А я ніяк не зберуся поїхати. Ще хочу закінчити тут свою роботу, послухати декого в університеті і обов'язково поїду.

– Може, тому, що я не буваю в університеті і на ваших наукових засіданнях, а бачу тільки вас усіх, мені здається, що тут, у Гейдельберзі, росіян більше, ніж німців, – пожартувала Юленька Єшевська.

– Олександр Іванович писав: «Німців не люблять, а їдуть сюди», – згадала Марія лист Герцена.

– А втім, деякі тутешні професори дивуються з наполегливості наших студентів і молодих вчених і багатьом пророкують велике майбутнє в науці. – Степан Васильович багатозначно глянув на Менделєєва і його товаришів.

– Тут, на жаль, є багато старих професорів, – сказав Бородін, – які, власне, лише пишаються вченістю, а по суті далекі від науки, їхні лекції і заняття це лише наукоподібність. Та, правда, скрізь є Вагнери в науці, а студенти не далеко відійшли від наших школярів.

– Але ж для таких, як Гельмгольц, як папаша Бунзен, так всі його звуть, варто їхати на край світу, – мовив Сеченов. – Для них наука – подвиг, любов, віра.

– Ви запевняли, що у Гельмгольца очі як у Сікстинської мадонни, – засміявся Менделєєв.

– Справді, це людина «не від світу сього», а вираз очей, придивіться – вираз очей Мадонни. Знаєте, на лекціях цим буршам, дурним баронам з догами, він читає так нецікаво, я б сказав, зовсім елементарно.

– Так, як вони того варті, – вставив Бородін.

– Йому, певне, самому завжди нудно, та нещодавно мені довелося бути на вечірньому засіданні вченого товариства, і уявіть собі, мало сказати, що його було цікаво слухати. Його було слухати весело! Я запевняю вас – весело! Він жив у кожному слові, у кожному факті, який подавав, адже немає факту дрібного для науки. Він описував аналіз звуків, а суддею обрав папашу Бунзена, глухого, як ви знаєте, вставляв йому у вухо резонатор, і ви б бачили щасливу усмішку цього добряги Бунзена, коли Гельмгольц, експериментуючи на ньому, доводив свої гіпотези.

А Бунзен, він так звик безбоязно сам нюхати всілякі речовини, сам експериментувати, що вже не раз влаштовував справжні вибухи. У нього і око одне постраждало від вибуху.

– Я нічого не розумію ні в хімії, ні в фізіології, – шепнула Юленька Марусі, – але я захоплююсь їхньою відданістю науці. Я розумію свого Степана Васильовича – він перевертає гори архівних пожовклих паперів і радий якомусь одному рядочку.

– Ваш чоловік, Юленько, і мене заразив історією, – призналася Маруся. – Зараз я не можу відірватися від Маколея – історії Англії. Як це я раніше його не читала? Звичайно, історія вабить мене дужче, але я схиляюсь, як і ви, перед їхньою відданістю науці, своїй роботі, і я розумію, що і для науки треба віддати всього себе. Це теж їхня віра й любов.

Саша ревниво мовчав. Він приїхав сюди удосконалювати свої юридичні знання, написати працю – новий проект тюрем. Марія якось сказала йому:

– Треба не удосконалювати, а всі тюрми знищити. Буде ж такий час, коли вони будуть непотрібні і їх знищать.

– Це утопія, – похитав тоді головою Саша. – Поки що треба принаймні поліпшити всю систему, це було б навіть на користь уряду – як це уряд не розуміє?

– Треба докорінно все змінити, весь устрій, інакше нічого не вийде з ваших проектів!

– О, ви стаєте справжньою послідовницею Герцена. Але ж бачите, сам імператор дбає про нові реформи, йому треба в цьому допомогти, і потрібна зміна багатьох законів, зміна покарань.

Ні, її вернуло від цього і в той же час все дужче й дужче тягло до Саші. Вона переробить його! От і зараз він не втручався в розмову, тільки її бачив і чув. Вона була для нього повітрям, світлом, розумом. Звичайно, він повинен тут і лекції прослухати, і роботу написати, але все це другорядне. Найголовніше, щоб він її бачив і чув. Щоб вона була близько.

Нарешті заметушилась хазяйка, поспішила на кухню, звідти полинули невимовне приємні пахощі.

– Щось нагадує лабораторію папаші Бунзена, – пожартував Бородін.

– Куди йому до лабораторії мамаші Пассек! – схопився Володя. – Я не можу витримати, я сам мушу внести це чудо, я відчуваю, що там створено чудо! – він широко розчинив двері й побіг за матір'ю.

За мить служниця внесла самовар, а Володя на витягнутих руках – величезне блюдо, на якому височів, пахтів рум'яний спокусливий пиріг.

– Просто наче якогось королевича несуть! – сплеснула руками Марія.

Усі засміялись цьому порівнянню, забряжчали склянки, задзвеніли ножі, виделки. Кулеб'яка, справжня московська кулеб'яка мала надзвичайний успіх. Сиділи довго, самовар подавали двічі. Ще грав Бородін, і всі, як завжди, дивувались, як він, хімік, так добре грає напам'ять, по слуху, і багато речей зовсім нікому не відомих, а коли питають, чия це музика, він тільки кине: «Забув, десь чув».

Тетяна Петрівна була вже досить втомлена, але раювала. Вона ч синами в Гойл.рльї'іерчі, перед Сашею прекрасна кар'єра. У ньому, правда, нема такого божевільного заповзяття в праці, як у цих милих молодих учених, але ж він ніколи і не пасе задніх. Вона відчувала себе щасливою.

Вона згадала одну з улюблених балад Шіллера – «Полікратів перстень» – і подумала: «Я в юності довго не розуміла цієї шіллерівської балади, я навіть трохи боялася її. По правді, я й зараз не розумію її всю. Чому так боятися щастя, миру, спокою? Хіба не цього прагне людина і хіба не може цього заслужити своїм життям?»

Тетяна Петрівна глянула на свої руки, роботящі, жіночі, материнські руки. Тільки на одному пальці був перстень, який надів їй колись Вадим поруч з вінчальним, коли народився первісток – Саша. Це була єдина дорогоцінність, з якою вона в найлихіші свої дні не розлучалася. Та коли Саша полюбить когось і приведе свою дружину, як її дочку, вона віддасть йому для неї цей перстень, щоб так само збереглась їхня любов, як її і Вадима. Це ж зовсім не те, що кинути в море. Вона звела очі на Сашу і раптом здригнулася. Саша щось тихо, дивлячись обожнюючими, закоханими очима, говорив Марії Олександрівні, а та кивала головою й дивилась... Хіба можна було так дивитись в очі юнакові?

У Тетяни Петрівни ніби зупинилось серце, і все наче померкло. «Біда, біда над домом цим», – спливли в голові рядки балади. Вона стисла руки так, щоб закрити перстень. Ні, ні, то їй здалося!

14

– Нарешті я вже закінчила свого «Червонного короля», – сказала Марія Єшевським.

– Яка інтригуюча назва! – зацікавилась Юленька.

– І чому «нарешті»? Хіба ви так довго над ним працювали? За цей час ви написали хтозна-скільки. Я дивуюсь і схиляюсь перед вашою працездатністю, – мовив Степан Васильович.

Справді, йому дуже-дуже подобалось, що вона так багато працює, багато читає, з непідробним інтересом слухає, коли він розповідає про професора Гейсера, для якого він тут затримався у Гейдельберзі, її цікавить не те, який сам Гейсер і як він і кому читає, а самий зміст його лекцій. І ніколи вона не соромиться спитати, коли чого не розуміє або не знає. Одразу видно: цікавиться не для афішування своєї жадоби знань, допитливості, або навіть просто задля світської балаканини, – а справді хоче багато знати. Що не кажи, ще рідко доводиться стрічати таких самостійних і до того ж талановитих жінок. Приємно, що вони так заприятелювали з Юленькою.

– Ви нам обіцяли почитати, коли закінчите! – нагадав Єшевський.

– Обов'язково, обов'язково почитаєте, Марусенько, – загорілася і Юля.

– Обов'язково почитаю, – обняла її Маруся. – Мені самій хочеться швидше знати, що ж вийшло. Поки не почитаєш близьким – ніколи не знаєш.

– Ми не такі вже тонкі критики, – заперечив Степан Васильович.

– Нам просто цікаво послухати, – запевнила Юля.

– Так це ж і добре! Хоч, звичайно, професор всесвітньої історії – це далеко не простий слухач. Між іншим, одразу дуже важко читати редакторам або критикам, ну, в їхньому товаристві. Здається завжди, що вони не можуть просто, безпосередньо слухати, а обов'язково одразу ж прикидають, чи підійде до журналу, чи ні, або що можна буде написати з приводу цього. Ні, мені саме треба прочитати безкорисним слухачам. Крім зауважень, на які я, звичайно, чекаю, я ще сама відчую, вдалось чи ні, які місця, які слова зайві. Мені кортить навіть швидше почитати.

– Сьогодні, сьогодні ж! І знаєте що? Давайте дома, у нас, – запропонувала Юленька – вони ж проживали в одному пансіоні, і Бородін тут же, і Сонечка Рутцен. – Попросимо пані Гофман вечерю для всіх надіслати до нас, купимо ще фруктів до чаю...

– От жінки! Хіба в цьому річ? – усміхаючись, знизав плечима Степан Васильович.

– Ти нічого не розумієш. Це для того, щоб уже не відриватися, не ходити до їдальні, щоб увесь вечір був наш!

– Звичайно, – підтримала Маруся. – І Опанас Васильович буде задоволений, що нікуди не треба йти. Його останнім часом не витягнеш з хати. От тільки з вами, Степане Васильовичу, і любить стрічатися.

– Взаємно, – сказав Єшевський. Йому обоє були симпатичні – і Марія Олександрівна, і Опанас Васильович. По-різному. Ой, не можна і не треба ніколи втручатися в чужі сімейні справи. Незважаючи на свою професорську зосередженість в одній сфері, він-то бачив і розумів більше, ніж решта.

– А Пассеків сповістити? – спитав він Юленьку віч-на-віч.

– Аякже, інакше незручно, ми завжди у них буваємо, і Тетяна Петрівна так любить Марію Олександрівну.

От і розумна, та така безхитрісна його Юленька поки що нічого не помічала. На те, правда, закордон, щоб усі поводили себе трохи вільніше, ніж удома, та вже й не дивує нікого, коли Марією Олександрівною захоплюються, наче так і належить.

А сама Юленька до того ж зайнята своїм професором та постійною тривогою за дочку, яку лишила з бабою і дідом у Москві.

З «вченої братії», як казав Степан Васильович, прийшов тільки Бородін, сусіда по квартирі, його друзі були зайняті. А з Пассеків – сама Тетяна Петрівна.

Може, й добре, що було не так багато людей і що молодь не стала свідком надто гарячої суперечки, що вибухнула між Марією Олександрівною і Опанасом Васильовичем, такої гарячої, що здавалося: вони просто посваряться, розійдуться, роз'їдуться.

А почалося все так добре! Повість читав Опанас Васильович – так і Марія хотіла і сама його попрохала. Він, справді, читав дуже добре, спокійно, проникливе.

– Просто наче з школи Щепкіна, – шептав Єшевський Бородіну.

Легкий, ледь помітний український акцент не заважав, навіть ще дужче переносив у ті глухі провінційні нетрі, де відбувалась немовби й незначна, але така гірка подія. Повість була написана по-російськи, так само як і «Игрушечка», що так подобалась Герцену. Нещодавно вийшли її «Рассказы из русского народного быта».

Але ж допіру Марія написала по-українськи «Два сини» і «Три долі».

Коли Опанас Васильович почав читати, ніхто якось і не звернув уваги, якою мовою написано, слухали всі з великим інтересом, і дивно було, що тут між слухачами авторка, яка стільки зуміла підмітити колись у своєму юному ще житті в глухій провінції, так розібралася у постатях, у характерах, так невимушено, поряд з сумною драмою дівочого серця, раптом кидала якісь деталі провінційного тупого побуту. Хіба можна було не всміхнутись, слухаючи, як на похоронному обіді вся в сльозах старша сестриця не забуває наказати: «Смотрите за ложками! Кто их знает, всех этих поминальников!» Хіба можна було не зажуритися наприкінці, а Тетяні Петрівні не витерти сльозинки.

– Прегарна річ! – перша вимовила вона.

– Спасибі, – прошепотіла почервонівши Марія. – Я вирішила: якщо вам сподобається, я вам присвячу.

Тепер розчулилась Тетяна Петрівна, зовсім забувши свої страхи, паніть не думаючи про них. Люди мистецтва – вони інші, навіть шкода, що її синів нема тут.

– Ви всім присвячуєте, кому подобається? Тоді вам треба буде дуже багато писати! – сказав Єшевський. – А поскільки я один із тих, кому також подобається, а присвячується не мені, я вам помщуся і попрошу дозволу зробити маленьке зауваження.

– О, будь ласка! Це ж зовсім не помета, я для того і читала. Я, навпаки, буду дуже вдячна!

– Мені здається, – делікатно мовив Єшевський, – ви інколи зловживаєте українізмами.

– Але ж це діється на Україні, – встала на захист подруги Юля. – А згадай Гоголя!

– Мені здається, – не відступав Єшевський, – тут нема в них такої потреби, і це зовсім трохи, просто ще треба пройтись олівцем. А решта – яз такою ж насолодою слухав, як і всі в цій кімнаті.

– А я вважаю, що взагалі цю річ треба було відразу писати по-українськи, – сказав Опанас Васильович, раптом похмурнівши.

– Ну, що ви, чого ж позбавляти російського читача такого талановитого письменника або примушувати його чекати перекладів! Що не кажи – переклад не те, що оригінал, тим більше, що Марія Олександрівна так вільно пише обома мовами!

Та видно було, що це болюче питання для Опанаса Васильовича.

– Я вважаю, – пристрасно заговорив він, – коли наша рідна українська література тільки-но починає по-справжньому подавати свій голос за народ, – а власне тільки в слові й зберіг народ своє життя, свою історію, свою самобутність, – як можна одному з кращих письменників, – я не соромлюсь так сказати про свою дружину, я пишаюсь її талантом, – як можна віддавати свої сили іншій мові, іншій літературі?!

– Опанасе, – мовила Марія, – ти забуваєш, що письменник мусить боротися проти рабства, неволі, несправедливості, темряви скрізь, де він бачить, бо неволя і рабство скрізь однакові – чи у селян на Полтавщині, чи на Орловщині, чи в Рязані, і яке значення має тоді якою мовою? Крім того, ти знаєш, мені ближча, – може, кому це й дивно, – любіша – українська, я це одверто кажу, може, тому, що писати нею почала, але ж подумай сам, де я можу все, що пишу, друкувати зараз по-українськи? Ну, вийде нарешті наш журнал, ну, надрукують, можливо, перевидадуть вряди-годи мою збірку, що ж мені – скласти руки і не писати? А писати і не друкувати тепер – значить, бути осторонь життя.

– Так коли б ти жила у Франції чи в Італії, ти б перейшла на їхню мову?

– О! Не чіпай Італії! Там напевне я б вивчила італійську і писала б так, щоб допомогти цим зараз Гарібальді!

– Мені здається, – сказав Єшевський, – Марія Олександрівна нічим не завинила, що пише і по-російськи і цим поширює коло читачів, масштаби своєї діяльності.

– Адже і Тарас Григорович писав повісті російською мовою, а хто палкіше, відданіше за нього любить Україну? – нагадала Маруся.

– Але ж він опинився в таких умовах, хіба порівняти? – обурювався Опанас. – Саме тому, що я знаю, як ти любиш мою рідну мову, історію мого бідолашного народу...

– Нашу мову, нашого народу, – тихо, але твердо поправила Марія.

– Саме тому, що я знаю це, вірю цьому, я хочу, щоб ти всі сили віддавала для нашої літератури, яку так гнітять, утискують, не дають розвиватися, саме ти, бо я в прозі нікого не порівняю з тобою. Але в українській прозі, в якій ти – перша, а в російській, де є вже Тургенев, Герцен, Гончаров,зараз підводиться Лев Толстой...

– Усім буде місце, і всі потрібні, – примирливо перебив Єшевський.

– А як Олександр Іванович Герцен високо ставить оповідання Марії Олександрівни, – заметушилась Тетяна Петрівна. Казала ж вона, казала, як цей Опанас Васильович присікується до бідної Марії Олександрівни! Замість того, щоб відсвяткувати успіх нового твору, – почав хтозна-що! – Олександр Іванович вважає Марка Вовчка в колі передових письменників!

– А ви відтягаєте її в дуже обмежене, – вставила і Юленька.

– Хіба писати рідною мовою, для свого пригніченого народу – це звужувати свою діяльність?

– Головне – що писати, як писати, а не якою мовою! Поезія Байрона лунає революційним закликом на весь світ.

– Але ж він писав тільки рідною англійською!

– Там зовсім інша ситуація. Не порівняти нічого з нашою матінкою Расеюшкою, де «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить, бо благоденствує».

– От бачите, ви цитуєте геніальні рядки нашого Кобзаря!

– Я хочу, щоб для тебе був найближчим рідний народ! – вже трохи не кричав Опанас.

– Для мене рідний – поневолений народ, – уперто хитала головою Марія.

Вже всі гарячились, перебивали одне одного, сперечалися, і, власне, незрозуміле вже було самій Марусі, хто що хоче довести.


    Ваша оценка произведения:

Популярные книги за неделю

  • wait_for_cache