Текст книги "Марiя"

Автор книги: Оксана Иваненко

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 41 страниц)

Тургенев мав підстави, коли не радив їй їхати до Петербурга. Скількох заарештовано! По всій Росії розлітаються листівки, підписані «Великоросе» та «Молодая Россия». Це ж «Великоросса» передрукував у Києво-Печерській лаврі Стефан Бобровський... Невже і Митя причетний до них?

Влітку спалахнули в Петербурзі пожежі. Звичайно, уряд, поліція ширили чутки, що це діло рук революційної молоді, поляків. Роздмухували ворожнечу. «А коли ж на Русі не горіло?» – питав у «Колоколе» Герцен, доводячи, що це брутальна провокація. Але ж після того пішли арешти. Закрили на кілька місяців «Современник», «Русское слово» – два бойових журнали.

– Ну, куди ви їдете? – питав докірливо Тургенев.

– Я швидко повернуся, – запевняла, всміхаючись, Марія. Вона мусила нарешті сама, сама хоч трохи побачити, відчути, що робиться вдома! Прохання Сахновського стало рішучим поштовхом.

І тут, у вагоні, на самоті виринула думка: а може, треба буде зовсім лишитися там, у Петербурзі, поки що?.. Хіба можна зараз Думати про особисте щастя, коли люди, такі люди життям накладають?

І всміхнулась якось і розгублено, й гірко, і з докором собі водночас. Оце. ж вона сама писала в своєму «Пройдисвіті», що так сподобався Єшевському:

«Боже, боже з високого неба! Чи нам усім так того коханнячка треба, що не мина, не виміча воно ні старого, ні літнього, ні молодого, ні мужнього у світі? А що вже лиха від нього, боже світе? Не перелічить ніхто, скільки потопилось, задушилось, пострілялось, порізалось від нього – а посохло, пов'яло то більш ніж билля у полі. Спершу ощастить тебе, наче окрилить, та там як притисне, як пригорчить, то аж не оддишешся»...

Вона знала, що заплуталася з цим коханням. Може, відрубати все і лишитися на батьківщині?

8

Він зайшов тихий, благоліпний, погляди, рухи, кожна риска обличчя промовляли: «Я не належу собі, я – слуга господа бога. Я прийшов вам принести слово втіхи, просити вас думати про нього, Всевишнього і всеблагого».

Він так звик вірити в себе, свою непогрішність, своє призначення передавати нещасним, нерозумним людям, заблудлим вівцям отари господньої, слово боже, що звичайна зовнішня пристойність добре влаштованого в житті протоієрея, а до того ж ще-університетського професора богословія аж набула єлейності. Ця єлейність до обожнювання зворушувала дам вищого світу й доводила до нестями, наче простих баб, кликуш-салопниць.

І голос був у святого батюшки єлейний, спокійний, що мусив насамперед заспокоїти своїм тембром, своїм тоном, таким несподіваним у цих проклятих від заснування мурах.

Батюшка розмовляв – не умовляв, а розмовляв, спокійно, тихо, тоном простого домашнього мудрагеля. Що ж, це була якась різноманітність, від цього можна було хоч трохи відчути себе людиною... Але всі вони, ув'язнені, всі без винятку знали про таємну мету цих візитів, і сподівання батюшки були даремні.

Адже не просто для їхньої розваги пропускають у найжорстокіше місце Петропавловської фортеці – Олексіївський равелін, протоієрея Полісадова! Деякі ув'язнені розмовляли з ним, аби скоротити тюремний чорний час, говорили на абстрактні богословські теми, і ці розмови ніби зовсім не стосувалися їхньої діяльності, їхнього життя на волі. В той же час самі ув'язнені стежили, чи не прохопиться панотець якимось натяком, з чого вони хоч трохи довідаються про своє становище.

Точилася гра: обидві сторони удавали, що вірять щирості й простоті, і обидві чекали, хто перший спіткнеться.

От і сьогодні протоієрей Полісадов пройшов вузьким темним коридором під низьким склепінням, вийняв з широкої кишені темно-фіалкової ряси гребінку, розчесав сивуваті кучері, що з належною ліпотою падали на плечі, скорбно-благочестиво поблагословив по дорозі вартових і попрямував до камери, зробивши в міру батьківський, у міру докірливий вигляд. Вартовий відкрив камеру, батюшка зайшов туди і – не минуло й хвилини, як раптом цей благоподобний пастир зовсім не благоподобно вистрибнув звідти, та ще й підхопивши полу ряси, щоб не заплутатися в ній і не впасти. А за ним навздогін летіла товста книга й лунав дзвінкий юнацький голос:

– Не заважайте мені! Забирайтеся геть!

Замість єлейної усмішки губи пастиря злісно й безсило тремтіли, з лиця немов скинули маску, постійну, застиглу, і на якусь мить з'явилося справжнє обличчя з дрібними лисячими рисами, презирливими зморшками, наче потріпане й втомлене від постійної гри, і до того ж зараз просто перелякане. Та тільки на мить. Коли до нього квапливо підійшов вартовий, що крокував далі після того, як відімкнув камеру, благосні руки батюшки вже звично пригладили волосся, потім зробили жест – мовляв, все спокійно, не турбуйся, не надавай значення. Ногою ієрей відсунув книгу назад у камеру.

– Я зайду поряд, – сказав він.

Вартовий, намагаючись не виявити жодної емоції, – тут усе небезпечно! – слухняно відчинив камеру поряд.

– Добрий день чи вечір, – лагідно, як завжди, мовив панотець.

– Добрий день чи вечір, батюшко! – відповів спокійно арештант без здивування, без роздратування і без ніякісінької поштивості. Спокійно й байдуже. Він, цей арештант, був ще не старий, з розумними, трохи монгольськими очима, з борідкою клинцем. До приходу гостя він сидів на вузькому твердому ліжку, вкритому жорсткою брудною арештантською ковдрою. Від багаторічного бруду вона давно загубила свій колір.

Арештований трохи підвівся і знову сів, спокійно, звичайно, немов у звичайних умовах мусить прийняти звичайного нецікавого знайомого.

Протоієрей сів на ослінчик.

– Дуже мені шкода вашого сусіди, – мовив він. – Прекрасний, розумний молодий чоловік, але завжди такий збуджений, нервовий. Дмитро Іванович Писарєв. Ви його знали, Миколо Васильовичу?

– Так, бачив, – відповів Микола Васильович, не виявивши ніяких почуттів. О, як важко це йому було: не виявити! – Знав мало. У редакції бачив. Справді, шкода, прекрасний юнак!

Невідомо, до чого стосувалося це «шкода» – чи до того, що сидить, чи до того, що завжди збуджений, нервовий.

– Уявіть, хотів поговорити, розрадити, розважити трохи, адже зовсім юний хлопець, а він у крик: «Не заважайте!» Книгу навіть у мене кинув. Ну, я не звертаю уваги. Я розумію. Такі незвичні умови, обстановка, адже з порядної дворянської родини.. «Не відають-бо, що творять...» Я не звернув уваги, цілком природні вияви неврівноваженої натури. Я навіть затурбувався, що хтось почує з наглядачів, з караулу, і йому ж, бідному юнакові, неприємність вийде Я не хочу бути причиною Мої бажання інші. Полегшити. Заспокоїти

– Так, так, – мовив арештант, а в цей час його пронизала думка: значить, поряд з ним, Миколою Васильовичем Шелгуновим, сидить цей чудесний юнак, якого він бачив у редакції «Русское слово», – Дмитро Іванович Писарєв...

Одразу він виник в уяві таким, яким уперше побачив його Високий, стрункий, але не худий. Від нього пашіло здоров'ям, чаруванням юної сили й упевненості в цій силі. Юнак тримався прямо, дуже прямо, здавалось, його щось підносить угору Великі світлі сірі очі дивились з неприхованою цікавістю і увагою. на всіх і на все. Здавалось, він чує не тільки те, що кажуть, а одразу намагається розкрити саму суть, і причини, й можливі наслідки думки іншого й одразу кинутися в бій, словесну пересварку на захист своїх поглядів, своїх ідей. Так само, як і з його статей, так і з перших слів його відчувалась незалежна самостійність думки, своїх власних настанов, і не з бажання оригінальничання, а з власних переконань, власних роздумів.

Але тоді юнак не кинувся в словесний бій з Миколою Васильовичем Шелгуновим. їх познайомив редактор «Русского слова» Благосвєтлов, юнак приязно усміхнувся, блиснули білі зуби, і наче чоло, з якого він відкинув хвилясте русяве волосся, і світлі очі проясніли ще дужче, ще приваблившіе. Саме таким він і уявлявся Шелгунову, коли той читав його статті: весь – щирість, порив, абсолютна чесність із собою. Можна було не погоджуватися з ним, сперечатися проти його надто радикальних висновків, своєрідних тлумачень загальноприйнятих істин, але не вірити, що це власні його переконання без найменшого пристосовництва до когось чи чогось, було неможливо.

Як же це важко зараз почути і нічим не виказати, як це жахливо, що він тут, цей бойовий чесний юнак, поряд, в цих кам'яних мурах, під цим гнітючим склепінням, і що він збуджений, роздратований, нервовий! Він, для якого над усе – «емансипація особистості», воля інтелекту. Шелгунов знав, що років два тому Писарєв нервово захворів, він навіть короткий час був у лікарні, та коли вони познайомилися в редакції, ніщо не нагадувало хворобу Певне, то було нервове збудження від крайньої перевтоми, і казали, від якогось нещасливого кохання. Між іншим, як це могло бути у такого чудесного юнака нещасливе кохання?

Але ж все те давно минулося, від хвороби не лишилося і сліду Він закінчив блискуче університет. Його дисертація всіх здивувала ерудицією, глибиною аналізу. А він після одужання так поспішав з нею, що навіть не встиг переписати набіло! Він сам весело розповідав, що поставив «Єже писах писах» і зовсім не встиг обробити!

Коли професор попросив у нього другий примірник, він признався, що й чернетки нема! А потім пішли його статті в «Русском слове», і журнал одразу виріс в очах читачів, він набув своє обличчя, свій бойовий тон і став популярним, майже як «Современник». О! передбачливий і діловий редактор Благосвєтлов одразу зрозумів, який скарб потрапив йому в руки!

Як, через що Писарєв тут? В Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці? Невже він також був зв'язаний з тим таємним, пильно законспірованим гуртком, що складало ядро «Землі і волі»? Шелгунов знав, що Писарєв не такий близький з Чернишевським, не встиг добре познайомитися з Михайловим Останнім часом Шелгунов з дружиною не були в Петербурзі, вони поїхали за своїм другом Михайловим, якого заслали в Сибір, щоб полегшити там долю засланого і з таємним бажанням організувати його втечу. Та звідти самого Шелгунова повернули заарештованим.

Чи знає Писарєв, що поряд, зовсім близько сидять Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, він сам, Шелгунов, і десь у цьому ж коридорі – Михайло Бейдеман, який зник раптово, як у воду канув. Знали, що він, вихованець столичного військового училища, блискучий офіцер, був у загоні Гарібальді в Італії, потім перебував у Лондоні, працював у друкарні, де друкують «Колокол», і Герцен відзначив його своєю увагою і прихильністю. Він, Бейдеман, мусив повернутися на батьківщину і раптом—зник, ніяких слідів його не могли розшукати. І тут ось у цьому страшному коридорі несподівано пролунав його голос і майнуло його лице, яке ледь можна було пізнати...

Що ж з Писарєвим? Коли б можна було переказати йому якимось чином, хто його сусіди, трохи заспокоїти. Невже він в такому нестямному стані роздратування? Це ж тільки шкодитиме... Може, він даремно вигнав цього Рейнеке-Лиса в рясі – Полісадова?

* * *

Ні, недаремно. І зовсім Писарєв не був у такому збудженому нервовому стані, як повідомив Полісадов Шелгунову Навпаки, він, Писарєв, не хотів дратуватися... А Полісадов дратував його самим своїм виглядом. Він заважав арештованому Писарєву Обурював і дратував. Писарєв з першого ж візиту, з першого слова не вірив жодному єлейному звуку його мови, оздобленої богословськими псевдофілософськими прикрасами, жодному благосному погляду, благоліпним рухам рук у широких рукавах ряси на шовковій підкладці. Цей ієрей просто заважав арештованому, звичайно, не такому витриманому, як його старші сусіди по камерах. Розради і заспокоєння, як не дивно, цей арештований зовсім не потребував.

Як не дивно, Митя Писарєв був тепер цілком спокійним Турбувало його лише одне – те, що «душечка maman» і старша сестра Віра безмежно хвилюються і переживають за нього.

Від книг, що передавали йому для читання, він відривав тоненькі смужечки на берегах, і бісерним, найдрібнішим – літери просто з макове зернятко – почерком писав листи, скочував їх у кульки і передавав матері, коли їй дозволяли прийти на побачення.

Мати вдома довгі години розбирала їх і переписувала, їх важко було розібрати. Одразу здавалось – зовсім неможливим. Вона надівала окуляри, які дотепер і не носила, її ніхто не чіпав у той час, ні про що не питав. Тільки б очей вистачило розібрати кожне слово. А терпіння – хіба його позичати матері, коли це пише її Митя, її син, її скарб?..

Очі червоніли й сльозилися, але це все було дрібницею, порівнюючи з кожним розібраним словом, яке вона переписувала, і це було єдиною нагородою за безсонні ночі, за ходіння до Петропавловки, за всі приниження прохань у кам'яних душ...

«Друже мій, maman, не журись зараз...» «Душечко maman, я бачу, що ти так само сумуєш і турбуєшся... Не знаю, як мені запевнити тебе, що я дійсно нічого не потребую і не відчуваю анітрохи страждання, ні фізичного, ні морального...»

Як вона могла вірити?.. Але ж він їй ніколи в житті не брехав...

Ох, коли б вона вірила, коли б міг він її переконати, що не страждає!

Він вирішив, постановив для себе – треба зберегти сили Життя попереду Всеньке життя.

Ну що ж, він переживе призначені йому вироком роки ув'язнення в Олексіївському равеліні Петропавловської фортеці.

Коли вирок було оголошено і він уже знав напевне, що йому присуджено, – він заспокоївся. Він уже знав, вирішив для себе, що робитиме, чого домагатиметься, а головне – він знав, скільки це триватиме.

Колись, він ще був тоді підлітком, гімназистиком, вчився у Петербурзькій гімназії і, звичайно, завжди нетерпляче чекав канікул, щоб їхати швидше додому в любий Грунець.

З однією з петербурзьких кузин – він жив у родичів – вони вираховували, скільки лишається місяців, днів, годин, і навіть хвилин і секунд до жаданих днів дозвілля. Він взагалі любив тоді підраховувати все, що міг

Його сестра Віра сміялася, коли читала: «Cher ami Vera! Я тобі не пишу, тому що ти мені 2 752 години не писала!»

Йому хотілося і тепер підрахувати й написати, але числа виходили такі астрономічне великі! Навіщо їх лякати? 32 місяці. 975 днів. 22 760 годин.

Двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин у цьому казематі, де постійно за ним стежили. У дверях до коридора було зроблено віконце, прикрите з боку коридора зеленою шерстяною завіскою, – караульний міг коли завгодно підглядати, що робить арештант Повз камеру весь час ходили двоє караульних із шаблями наголо, їхніх кроків не було чути. Коридори були застелені товстою м'якою пілкою. Це підглядання найдужче дратувало кожного ув'язненого, до нього важко було звикнути, не звертати уваги на око, що зненацька з'являлось у віконці.

От вже на це Митя Писарєв не звертав ніякісінької уваги. Хай «вони» дратуються, а не він! Що ж, він зачинений у казематі, за гратами, під пильним наглядом. Але ж дух його, розум його – вільний! Його людський розум, волі якого ніхто не може поставити меж! І воля його розуму переможе.

Які не були передбачливі тонкі спеціалісти жандармерії, а не змогли вони ані передбачити, ані подолати ту силу, що протидіяла їм. Навпаки, вони немов навмисне зібрали в один час, в одну фортецю, в одну найстрашнішу катівню – Олексіївський равелін, куди споконвіку, від його заснування царі кидали своїх найнебезпечніших ворогів, – саме сюди тепер посадили гурт людей, розум яких подолав не лише ці грати, він подолав простір і час. У цьому равеліні сиділи в різних камерах-одиночках, але воднораз Микола Чернишевський, Микола Сєрно-Соловйович, Микола Шелгунов, Дмитро Писарєв, Михайло Бейдеман.

Вони всі були зайняті, і не лише Писарєву заважав протоієрей Полісадов. Просто «старші» були розважливіші. Хоч «старші» теж були далеко не старі! Чернишевському минав тридцять третій рік, Сєрно-Соловйовичу – двадцять дев'ятий. Та, звичайно, Писарєв, який потрапив у каземат двадцяти двох років, був серед них зовсім молодий.

Ці «старші» знали, що нема в руках царського правосуддя ніяких доказів провини, і тому були переконані, що їхнє ув'язнення скороминуче. Вони ж бо і не уявляли, що «правосуддя» гарячкове фабрикує фальшиві докази, наймає людей, які пишуть підроблені листи й підписують підробленими підписами, свідчать, – а проти цього ув'язнені безсилі, безправні й безпомічні. Вони не знали всієї цієї смердючої кухні, інакше хіба писав би і двічі, і тричі, настійно, з благородною вірою, що він може переконати імператора, свої листи Сєрио-Сояовйович, щирі листи, викладаючи в них думки і плани щодо устрою державного управління на благо всього народу? Яка наївність! Ці листи судова комісія, судді не вважали за потрібне давати перед всемилостивіші очі імператора. А що б імператор сказав, коли б і прочитав, приміром, хоча б ці сторінки:

«Я настійно говорю з глибини своєї тюрми: старий державний устрій скінчив своє існування в історії. Тепер ще уряд сам може провести переворот мирним шляхом і зробити Росію найщасливішою країною. Але часу згаяно немало, і його небагато попереду. Кожен пропущений рік несе в сучасному і готує на майбутнє лихі біди й наближає нас до страшних потрясінь. Я благаю вашу імператорську величність ім'ям усього для вас священного і дорогого звернути увагу на мої слова, бо я кажу свідомо і беруся підтвердити вражаючими історичними зіставленнями. Переворот у державі неминучий, тому що відбувається переворот в поняттях...»

Звичайно, комісія боялася, що імператор – «ангел-визволитель» – міг би прочитати:

«Низка безперервних хитань і напівмір з боку уряду посилює роздратування в суспільстві. Докази перед очима: скасування кріпаччини, яке мусило викликати в усьому світі безмежне захоплення, призвело до екзекуцій, розвиток письменності – до закриття недільних шкіл, тимчасові цензурні полегшення – до небувалих каральних заходів проти літератури, безліч фінансових заходів – до чимдужчого розладнання фінансів і кредиту... Хто знає історію – знає, що провина усього цього не в людях, а в установах, які не відповідають вимогам часу, і це приведе до страшних наслідків...»

Він, двадцятидев'ятирічний чоловік, відкинув абсолютно страх, він наче сам готував собі петлю на шию або принаймні шлях до Сибіру відвертим викладом своїх ідей і міркувань. Адже по справедливості ні в яких кримінальних діях його не могли обвинуватити, ніяких «улик» для суду не було. Йому здалося – звідси, «з глибини тюрми», його голос долине до найвищого земного судді – імператора, і він зможе з ним чесно й одверто, по-людському говорити, і ув'язнений писав абсолютно одверто про себе, про «найстрашніших» ворогів самодержавства, за зв'язок з якими, власне, його було забрано – про Герцена й Огарьова. Адже справа судова так і іменувалася: «За зв'язок з лондонськими пропагандистами».

Микола Сєрно-Соловйович писав про них:

«Пізнавши їх особисто, важко не віддати справедливості їхньому серйозному розуму й найбезкорисливішій любові до Росії, навіть коли б я не поділяв їхніх думок... В Огарьові я знайшов невтомного трудівника й одного з найглибших знавців нашого економічного стану...» І він наполягав: «Зло не в окремих особах, а в часі і в обставинах. Ми хворі радикально, і тому лікування повинно бути радикальним і серйозним. Відшукувати в такий час зловмисників, щоб знищити їх, – однаково, що намагатися позбутися якогось сипу чи віспи, зриваючи її... Не пропаганда викликає роздратування, а загальне становище справ. І лондонські, і всілякі інші пропагандисти – продукт часу. Знищіть цих людей – їхнє місце посядуть інші, ще небезпечніші, якщо не зміняться обставини...»

Він мав сміливість повчати самого імператора!

«Істинна державна мудрість у тому, щоб зрозуміти, що всі ці люди не зловмисники, а люди міцних переконань, і що від їхніх здібностей розумний уряд зумів би здобути величезну користь для держави. Справедливість цих думок я міг би довести позитивними даними й фактами, і якщо уряд побажає, – всі мої здібності й знання до послуг вітчизни».

Він наївно сподівався, що уряд «прислухається і використає його знання і досвід», адже він так одверто написав: «Мої переконання були й лишилися чесні й чисті. Визнаю, що вони не урядового відтінку і не схвалюють канцелярського порядку, якому я протидіяв словом і ділом».

Він гадав, що його одвертість допоможе йому вирватися з фортеці і він знову працюватиме, як він вважав можливим для себе у цей жахливий час. Він зовсім не дивився як на провину, що він відкрив книгарню і першу в Санкт-Петербурзі читальню при цій книгарні. Так працювати – він міг. Служити – нізащо! Не дивно, що читальню закрили!

Нікого-нікогісінько він не заплутав у свою судову справу. «Я не називаю співучасників, тому що зарані обміркованої пропаганди я не вів. Але мені довелося б назвати безліч людей...» Звичайно, з ким не доводилось зустрічатися і за кордоном, і тут, у крамниці! І T In за дурне питання! І яка порядна, чесна людина може давати список своїх знайомих? «...крім того, я, зі своїми поняттями про честь, швидше пішов би на страту, ніж став би Іудою...»

Уряд і готував йому повільну, але неминучу страту. Недарма Герцен говорив про нього, як про одного з найчистіших і благородніших людей свого часу.

Микола Гаврилович Чернишевський не звертався з листами й викладами своїх переконань до царя. Він не був таким наївним, і потім – він вважав, що його обов'язок надалеко більший.

Він звертався до всіх людей. Особливо до молодих людей і цього часу, і до молодих людей майбутніх поколінь, які жадали відповіді на питання – а що ж робити? Що треба робити тепер? Які вогні світитимуть їм? До якого ідеалу їм прагнути? Яких людей їм брати за зразок?

Микола Гаврилович там, в Олексіївському равеліні, писав твір, який відповідав, «що робити» – «Что делать?».

Він поспішав. Він ще не знав, що на нього чекає, та вже передбачав: хмари збираються щільніше й щільніше, його оплітає мерзенне плетиво нахабних фальшивок, наклепів. Йому брутально брешуть в очі наймані провокатори й шпигуни на очних ставках, і навколо немов зсуваються ще міцніше, ще вужче ці мури. Судова комісія не мала аж ніякісіньких доказів, але ж відчувала, що головний проводир революційної молоді тут, у Росії, —це він, Чернишевський, і коли нема наявних доказів, – їх треба сфабрикувати!

Він був безсилий розірвати це брутальне плетиво нахабної брехні й підробок, так само як розбити мури. Але він мав, він мусив так багато сказати людям, молоді і за всяку ціну передати рукопис на волю. Треба було поспішати, поспішати, адже він не знав, що його чекає. Можна було чекати усього від цього «праведного» суду! І він поспішав. Він встиг написати!

Ох, коли б він тоді ж дізнався, що трапилося з його рукописом! Рукопис пройшов потрійну цензуру. Великорозумні цензори не добрали ні глибокого змісту, ні тайнопису твору. Вони вирішили, що нічого небезпечного в цьому романі нема. З багатьма печатками і підписами дозволу Микола Олексійович Некрасов, редактор «Современника», нарешті, одержав його в руки і тримав як найдорогоцінніший скарб. Після восьмимісячної заборони «Современник» знову мав право виходити. Як чекали в редакції і всі друзі твір Миколи Гавриловича! Твір, написаний в Петропавловській фортеці!

Некрасов сам повіз його до друкарні Вульфа, де друкувався журнал. Це було неподалечку від його квартири. Раптом, вже під'їжджаючи, Некрасов пополотнів. Який жах! У кишені пальта рукопису не було. Не було на сидінні, ані долі під ним. Він вронив його десь по дорозі. А може, в метушні забув дома найголовніше, для чого поспішав до друкарні? Мерщій повернули додому. По дорозі дивилися на брук, на панель.

Авдотія Миколаївна Панаева, вірний соратник і любимий друг, злякалася, побачивши схвильоване обличчя Некрасова, але одразу, з жіночою винахідливістю, почала вигадувати, які заходи треба вжити. Треба одразу, не гаячи часу, дати оголошення в газеті, пообіцяти нагороду. Це, справді, був жах – адже чернетки твору не було і не могло бути в автора у фортеці! Був один примірник, написаний у таких неймовірних умовах, і з цього примірника треба було одразу набирати в друкарні. Більшого нещастя не могло трапитися!

– Так, так, цей рукопис підібрав якийсь неписьменний дядько, продав за гривеник у першій крамничці, де його розірвали і загортають у подертий папір оселедці та свічки, або якась куховарка підняла і розтоплює ним пічку. Рукописом Миколи Гавриловича Чернишевського! І я, я в усьому виною! – картався Некрасов.

Авдотія Миколаївна, як могла заспокоювала, але ж і сама розуміла, яка трагічна подія сталася.

Другого дня в газеті «Полицейские ведомости» з'явилося оголошення про загублений пакунок, і саме, коли Некрасов, не спроможний узятися за щось, пішов до Англійського клубу, лакей доповів Авдотії Миколаївні, що якийсь чоловік бажає бачити особисто редактора.

Панаева квапливо вийшла до нього. Перед нею стояв бідно вдягнений, немолодий, з виснаженим худим обличчям чиновник, тримаючи в руках потріпаний портфельчик. Авдотія Миколаївна одразу зрозуміла – принесли рукопис! Після перших же слів відвідувача негайно послала лакея за Некрасовим.

Радість усіх, особливо Миколи Олексійовича, була безмежною. Та чи не менше радів чиновничок несподіваній великій нагороді. Він випадково побачив на вулиці і підібрав пакунок з рукописом, чекав довго, оглядався, чи не підійде хтось, а потім відніс додому. І ще не вирішив, що з пакунком робити далі. А сьогодні почув від товаришів про оголошення, от і прийшов, і тепер сам врятований, бо якраз опинився і без роботи, і без грошей.

Чернишевському вирішили поки що нічого не розповідати. Хай потім, уже на волі. Довго ж довелося цього чекати! Та й невідомо, чи розповів йому хтось про це «потім», бо це «потім» наступило через довгі-довгі роки. І він не знав, не уявляв, яку бурю, ні, не бурю, навіть не ураган – адже ураган не може бути життєдайним, а цей його роман, сколихнувши з силою урагану людські душі, дав їм ще силу життя, боротьби, віри.

Він, Чернишевський, ніколи не дізнався і не міг дізнатися, що вже «потім», коли був старим і повертався з двадцятирічного далекого заслання, -його роман прочитав один молодий студент і прочитане так вразило його, що написав той студент листа авторові. «В. Ульянов» – був підпис на тому листі. Але лист не дійшов. Може, загинув десь на перевірці в жандармських відділах, може, загубився просто так, на довгих гонах степових поштових шляхів. Та той студент ніколи в житті не забував свого враження від роману Чернишевського – немов освітився шлях далеко наперед, підтримував почуття бадьорості, віри. І одразу після читання виникло непереможне бажання сказати слова подяки нещасному страдникові. До адресата не долинули ці слова. Та й про лист дізналися багато років згодом, коли згадала про нього та людина, котра писала, а ім'я її стало відомим усьому світу – Ленін.

А ще Ленін згадував, як у юності любив він читати твори Писарєва, і в своє сибірське заслання взяв він його фото. Його тоді ще наречена – Надія Костянтинівна – також призналася, як любить і вона Писарєва. Це був не виняток. Вся молодь любила його!

* * *

Отут, у казематі, хоч і не знав, які люди сидять поряд, Митя Писарев однаково не почував себе самотнім.

З ним були ті, про кого він ще дуже хотів, мусив написати Адже він не написав усього, що думав про людину, яка була для нього живою постаттю, він любив її майже як самого себе. А про любов до себе він одверто признавався і казав, що він – «егоїст». Та це був зовсім не той егоїзм у загальному розумінні слова, самозакоханий і тому неприємний і навіть небезпечний для оточення. Він пояснював, що, «люблячи» себе, він хоче бути розумним, діяльним, корисним людям, щоб було за що любитиі «Любов до себе, – думав і казав він ще там, на волі, в колі колег, – ставить собі за мету насолоду, але не обмежує вибору насолоди. Егоїзм – це система розумових переконань, що веде до цілковитої емансипації людини і збільшує в людині самоповагу» Отаким був цей своєрідний, дивний «егоїзм»! Він казав, що не може мати ніякої насолоди від життя, коли знає, що поруч люди голодують, безправні, забиті, значить, він мусить боротися за докорінну зміну усього.

А людина, яку він «любив» майже, як себе, – був Базаров, тургенєвський Базаров, нігіліст, на якого обурилися «батьки» і зрозуміли далеко не всі «діти». І він знав: ніхто не зрозумів, не відчув так Базарова, як він, Писарєв.

Він, звичайно не міг знати, що його любима кузина Маша Маркович писала Добролюбову торік: «Булаву Івана Сергійовича на читанні «Отцы и дети». Мені найдужче подобався Базаров, хоча й нігіліст...»

Миті здавалося, що навіть сам творець цього образу – Тургенев – не зрозумів його до кінця. Він тільки правдиво, як справжній великий чесний художник, змалював його так само, як чесно змалював «батьків». От – я показую вам життя без навмисних гіпербол, навмисного осуду, – розбирайтесь! Так воно зараз ведеться! Суперечки поколінь. А з ким я, автор, творець? Я розумію неспроможність, слабкість одних – «батьків». Я не розумію до кінця других – «дітей». Але чому молодь не повірила, що я сам полюбив Базарова, що я трохи не плакав, коли він умирав?..

Стаття Писарєва, що з'явилася майже перед його арештом, була несподіваною радістю для Тургенева. Адже колись Іван Сергійович казав жартома самому Чернишевському, що він, Чернишевський, просто змія, Добролюбов – очкова, а ще наближається – гримуча, це юний Писарєв! І раптом ця «гримуча змія», молодий публіцист, найвірніше зрозумів і оцінив його Базарова.

Тургенев не міг навіть уявити, як цей задерикуватий критик жив його образом, домислював поведінку Базарова, його діяльність, його думки й ідеали, його любов.

Письменник, змалювавши портрет нової молодої людини, немов питав при цьому: хто ж це такий? Я знав Онєгіна, я знав Печоріна, я дав публіці Рудіна – вони всі зрозумілі мені. А цей лікар? Я не розумію його...

А сам Писарєв був з покоління «синів», і, коли вперше читав він «Отцы и дети», він читав про свого ровесника, близнюка, – це його брат і друг, він був живий, він був поряд, цей одержимий нігіліст, що боровся з пошлістю, рутиною, брехнею, нищив всі і вся авторитети і забобони, він вірив тільки в науку, у тверезу потрібну діяльність. Пишучи про Базарова, Митя часто вживав слово «ми». Так, ми – Базаров, Писарєв і подібні їм люди, молодь, що прагнуть чесної діяльності, боротьби в ім'я зовсім нового життя...

Він зрозумів з гіркотою і болем, що навіть наукові відкриття, які мали б служити лише прогресу, тепер часто збільшують людські страждання, так само як технічні винаходи, нові машини, що мусили б бути джерелом достатку і щастя, породили, навпаки, хронічну і невиліковну в теперішніх умовах бідність і злидні. Він доходить до основного – на світі не повинно бути голодних, пригнічених. Наука, мистецтво в руках меншості – це не добро, а зло, а треба, щоб вони були надбанням усіх. Так само, як труд, праця повинні бути не тільки обов'язком, а смислом життя. Не невільничий труд більшості, за рахунок якого може розкошувати меншість, а творчий труд усіх без винятку людей. Отак логічно він доходив до соціалізму.