Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 3 (всего у книги 41 страниц)
Раділи всі друзі. Бідолага Ілля Петрович, найщиріший друг, учитель математики, він переживав кожен її рядок, кожне слово майже так само, як і він, Опанас Васильович. Вони удвох сиділи і міркували над рукописом, перед тим як надіслати Кулішеві, і доводили вдвох Марусі, коли треба було щось виправити, але обидва дивувались, звідки це у неї, таке чуття їхньої рідної мови? Підслухані пісні дівчат та парубків? Розмови з жінками на базарах, ярмарках, в мандрах по селах? Як вона вміла одразу стати для них своєю, близькою; як їй завжди звірялись сусідки, наймички, випадкові зустрічні!
– А ти ж чув, Ільку, – казав Опанас, – вона завжди заколисує Богдася нашими піснями.
– Чув, не раз чув. Значить, рідна їй мова. Рідна.
– Талант! – переконано казав Опанас.
– Талант, – побожно шепотів Дорошенко.
І невдовзі прийшла слава. А коли приїхали до Петербурга, що б там не було, для всіх стало ясно: Тарас Григорович і Марко Вовчок – вони нагорі, на вершечку, а решта – десь ген унизу.
– ...Хто каже, звісно, він вболіває за все наше, українське, – знову відлунюється неголосний гуркіт воза. – Та найдужче, щоб усі знали, що він саме боліє, і що він голова усьому, і він тільки має право судити все. А однаково йому до «батька», до Тараса, як до зірки чи до сонця!
– Кулішеві? Олельковичу? – засміявся Опанас Васильович. – Он «батько» і ні про яке місце не дбає, а однаково йому найперше, і для всіх нас він найвища сила, «батько». Кому з ним рівнятися? Куліш від своєї милості і Вовчка мого нагородив похвалами і певне місце відвів – мовляв, «артист, що перевтілюється майстерно», «етнограф»!
– А батько прочитав і написав, що бог «послав нам кроткого пророка і обличителя жестоких», – підхопив Каменецький, і вже не гуркотів віз по камінню, а живі звуки забриніли в голосі, і вже не хитав головою, а тепла усмішка з'явилась на доброму, завжди заклопотаному обличчі.
...А вона ж зовсім ні про яку славу, ні про яке місце не дбала, його Марусенька, а найменше про те, щоб верховодити, очолювати, бути центром. Вона б засміялась, коли б про це почула. Єдине – на свій шлях твердо стала, і знав Опанас Васильович – вже не зверне з нього.
Вона сама була ошелешена таким успіхом, такою несподіваною славою. Скільки людей – письменників, художників, різних пань – особливо землячок-українок – бажали познайомитися з нею, запрошували до себе, відвідували їх. У кого іншого голова обертом пішла б. А вона сказала йому:
– Опанасю, друже мій, коли так поведеться, я й працювати не зможу. Давай якісь дні визначимо для гостей – коли ми приймаємо, коли ми відвідуємо. А вранці – взагалі нікуди і ні з ким. Треба працювати.
І працювала. Писала «Інститутку». Радилась з ним менше. Не з усім, що він казав, погоджувалась. Кулішеві також заперечувала. Правда, частіше мовчки. Стисне губи, очі примружить, обличчя зовсім зміниться, і мовчить. Опанас Васильович уже знає – зробить по-своєму, що б там не казав. Він, Опанас, для годиться підтакує, підтримує її. Він одмахується від почуття, що інколи мимоволі, невчасно виникає – ніби сам він просто «п'яте колесо до воза», «чоловік Марка Вовчка». Інколи Опанас ловить на собі співчутливо-лицемірні погляди Кулішихи та інших жінок. Куди б вони з Марусею не з'явились – одразу її оточують чоловіки. Тургенев, Тарас Григорович... Познайомились з професором Кавеліним, з братами Курочкіними, Писемським, у Петербурзі зараз і давній орловський знайомий – Лесков. А скільки земляків! Костомаров, Честахівський, Жемчужников, Макаров. Про Каменецького і казати нема чого – як родич. От тільки Куліш. Незрозуміле якось поводиться... Сам так закликав Марковича переїздити до столиці, впрягтися в роботу для рідного краю, рідного письменства. Сподівався Опанас Васильович, що буде для нього праця в друкарні, в редакції, по виданню альманахів, а тепер у Петербурзі привітається з ним, не дивлячись, недбало, а коли заговорить – тільки так розпитує про Марію Олександрівну, немов вичитує йому і за її хвороби, і настрій, і знайомства з російськими письменниками, і дружбу з поляками – Желіговським, Сераковським, Круневичем, наче перед ним, Кулішем, Опанас Маркович відповідає за Марка Вовчка. Та чорт вас побери! Адже вона ж його жінка, його дружина!
Він раптом так зціпив зуби, що аж скреготнули вони. Стало ніяково, немов Каменецький знав, про що він думає.
– Холодно як, – пробурмотів. Справді, холодно було.
– Ой-ой-ой! – зітхнув Каменецький. – Ой даремно Марія Олександрівна тепереньки за кордон поїхала. Пересваряться тут усі з журналом цим. І Василь Білозерський, і Куліш, і Костомаров Микола Іванович – усе сперечаються, а й самим досі невідомо, кому дозволять редактором бути. Краще Марія Олександрівна тут була б.
– Вона мусила їхати, – аж сердито кинув Опанас. – Ви ж самі знаєте, лікарі наполягали.
Пояснення для людей. Для годиться. Лікарі наполягали, щоб негайно їхала лікуватись. Часом він сам хотів, щоб швидше їхала, бо бувала така відчужена, незвично нервова, занепокоєна – не пізнати його Вовчка!
Ні, не принесла поки що петербурзька слава ані їй, ані йому щастя.
– Куліш «Чар» Вовчкових не хотів до збірки давати, а Костомаров аж підстрибував читаючи, – вів своє Каменецький. – Пересваряться, усі пересваряться.
Опанас Васильович усміхнувся.
Оця проходка, оця «розмова», якщо можна було це назвати розмовою, нагадала типовий український анекдот. Ідуть два дядьки. Мовчки. Проходять повз ставок. «А он качки пливуть», – каже один. «Отак і людина – живе, живе та й помре», – відповідає другий.
– Зайдемо, чимось погріємось, – запропонував Каменецькому.
Обом було невесело.
3.
...І як бомба розриває.
Ось що значить поговір...
Бомарше
До портьє підійшов пан з кімнати № З8 на бельетажі. Спитав по-німецьки, підкреслено вимовляючи кожне слово, але з явним чужоземним акцентом і надто вже правильно за граматикою будуючи речення:
– Скажіть, будь ласка, чи нема телеграми або листа Пантелеймону Олександровичу Кулішу?
– Нема, на жаль, нічого. Хай шановний пан Куліш не турбується. Коли щось надійде, ми негайно принесемо.
Пан Куліш нервово здвигнув плечем, насупив тонкі брови і вийшов з готелю.
Куди ж зараз піти? Може, Zoo (Зоопарк (нім.)? Unter den Linden (Під липами (нім.). Вулиця в Берліні)? Купити заздалегідь квиток до опери? Знову самому бути скрізь, скрізь, де так жадалося бути вдвох!
Він уже третій тиждень живе у Берліні й чекає на Марію Олександрівну Маркович. Перші дні був не те що задоволений, а все ж таки в кращому настрої після свого вкрай нервового стану у Петербурзі. Там усі і все дошкуляло.
Там десятки очей наче шпильками проймали душу, замість того, щоб дивитись віддано і слухати з благоговінням.
Може, хто звик тертися між усякою ледар'ю, тому байдуже, шкіра у того товста і душа нечула. Але ж у нього – він був переконаний у тому – кожна жилочка відчувала гострий погляд.
Ще гірше, коли й такі погляди щезали. Він не признавався собі – його навіть почали уникати. Ще б пак! Повернувся Тарас!
Ореол мученика, тільки-но звільненого з солдатчини, з заслання, зробив його модною постаттю в Петербурзі, і не на нього, Куліша, а на Тараса глянула одразу Марія благоговійними очима. Все, все, що мав одержати Пантелеймон Олександрович за своє, піклування, за увагу до оповідань, – все це вилилось не на нього, а на Шевченка,, який цього і не чекав, і не прагнув, а, навпаки, сам горлав, коли вона читала у товаристві свої твори: «Шекспір! Шекспір!»
А він же. Куліш, сам, на свою голову послав «Народні оповідання» Тарасові ще у Нижній, коли його там затримали по дорозі з заслання.
Куліш знайшов її, цю письменницю. Зараз він не брав до уваги, що Маркевичі самі надіслали йому оповідання, і він, Куліш, написав велелюбну передмову, та не так, як про письменника-творця. А Тарас, ну, Тарасові вірші, Маркові Вовчкові присвячені, вся українська громада в Петербурзі напам'ять знала – «Недавно я поза Уралом...».
І зблід поряд з цим кулішівський образ, що «зібрав Марко Вовчок мед з усіх квіток української мови». Це було лише часткове, порівнюючи з натхненним, високим образом Тараса.
А як носився Тарас з цією золотою обручкою! І що йому на думку спало, щоб усі земляки, уся українська громада піднесла Марковичці подарунок – сам вигадав – золоту обручку. І сам вибрав у ювеліра.
Думка Тараса для всієї української громади – закон. Скільки разів сперечався з Тарасом з приводу журналу, який, нарешті, здається, буде, і з приводу окремих творів, доводив йому логічно нездійсненність і навіть небезпеку його, Тарасових, настанов, часто просто безпідставність. І хоча насправді треба було бути обережним і поміркованим, – однаково Тарасове слово за ідеал править.
Коли не можна зараз зробити – видно, до чого мусимо прагнути!
Наче не він. Куліш, видав свої «Записки о Южнорусском крае», написав «Чорну Раду», працює невтомно і безупинно для розквіту української культури. Як ніхто. Тільки він мав посісти перше місце!
Ніде він його не посідає, – сам собі гірко зізнається Куліш. Він як Прометен, що піднявся вище за своїх братів і здобув вогонь з неба. Чомусь тільки сам себе в думках назвав Прометеєм і тільки в одному листі про це прохопився. А при ньому якийсь студент-грузин кричав про Тараса: «Прометей! Прометей!» І це за Тарасом лишилось. І «Кобзар», і «Прометей».
З Тарасом після його повернення взаємини зовсім не близькі. Тарас з ним не одвертий. Може, не прощає, що не поїхав до нього перший на поклін у Нижній? Добре старому Щепкіну – він не літератор, незаплямований, – міг вільно поїхати, та ще й на театрі виступити – хто причепиться? А може, тому, що написав тоді ж: «Були б гроші, купив би твої російські повісті та й спалив би». Ані слівцем не згадав про це Тарас при зустрічі. Та й не бачаться вони тепер, як колись у молоді роки віч-на-віч, а тільки на людях, у якихось справах, або на вечорницях у петербурзьких земляків, і ближче Тарасові його російські і польські друзі, ніж Куліш.
В «Современнике», для якого Куліш лишився випадковим, епізодичним автором (а чекав же тріумфу!), ставлення до Тараса навпаки – як до зовсім свого.
Цікаво, чи встигла познайомитися з групою «Современника» Марія Олександрівна? З поляками Тарас її одразу звів – з поетом Совою-Желіговським, з Зігмунтом Сераковським.
Може, й не встигла. Може, надто підпала під вплив Тургенева, а той не в великих ладах з Чернишевським і Добролюбовим, які зараз заправляють у «Современнике».
Куліш похмурнів. Невідомо, що прикріше у цьому разі – чи «Современник», чи Тургенев, від якого всі жінки тануть, а він скрізь, де траплялось їм зустрітися, очей з Марії не зводив.
«Як кіт на сало», – сказала грубо Сашуня, Кулішева дружина. Як вона змінилася! Від неї тхне чадом кухні, дріб'язкових пересудів з жінками. Де воно все поділося, оте високе, що марилось перед шлюбом? «Чи ти царівна, чи ти королівна?» – спитав тоді Тарас на їхньому весіллі. А тепер – попервах, здається, і не пізнав. А потім, коли зустрічалися, майже і не балакав з нею, щось, певне, бевкнула Сашуня з приводу Марковички. Ну, при ньому і словом критичним не зачепи. Хоча, правду кажучи, яка там критика у Сашуні? Жіночі ревнощі та заздрість. Йому й самому давно нестерпно не тільки жити з нею – дивитись, слухати.
Йому заздалегідь стає неспокійно, коли вона потрапляє в культурне товариство. Чоловіки – ті ще так-сяк, вони хоч і помітять що, почують якусь недоречність, та тільки потім поміж себе, може, посміються. Ну, а жіночки, та ще освічені! О! Ті зуміють і шпигонути, і всі кісточки перебрати.
Він не знав, що «освічені жіночки», навпаки, взяли під захист Олександру Михайлівну, невинну жертву, а кісточки перебирають Марковичці, з усім притаманним їм запалом та тонкощами у цій справі.
Основне, чого він жадав колись від шлюбу, від «дружинидруга», це щоб розуміла його, його вразливу, відмінну від інших натуру, щоб не посягала на те «богове», що є в нього, а задовольнялась тим, що він сам дасть їй від своєї душі. Йому потрібна палка жіноча душа, що вірила б не йому, а в нього!
Він помилився в Саші. Це він давно збагнув. Вона не зуміла зберегти його життя від дріб'язків побуту, сама поринула і втопилася в них.
Він забув, що тільки не робила вона, аби в Тулі, на засланні, йому було більш-менш добре, щоб міг він писати. Яку енергію вона виявила в клопотах про нього, зовсім забувши про себе. Що ж, це була звичайна невдячність чоловіка, який розлюбив і знову ж таки намагався підвести теоретичні обгрунтування, удаючи з себе жертву нерівних духовних інтересів.
Майнула якось одна хуторянська панночка. Які листи він їй писав, як високо ставив! Адже не міг він абикому душу відкривати й чекати дружби. Він її так високо підносив, що тій панночці і не снилося ніколи в її хуторських мріяннях. І раптом з'явилася Марко Вовчок, Марія Марковичева, і її він збирався поставити на п'єдестал, та як це так вийшло, що вона сама стала, не тільки для нього, для всіх, спокійно, без владолюбного, честолюбного запалу. Яка стримана з'являлася вона на вечорницях, як вирізнялися серед пань і панночок її спокійна хода, спокійний погляд великих ясних очей, русяві коси, закручені на голові (а вдома спущені, як у дівчини, – він не раз заставав її так, коли заходив до Маркевичів).
Ні, годі чернецтвувати! (Про це він, між іншим, і тій панночці торік писав).
Зараз він тут сам. Напружений до нестями. Сюди приїдуть Маркович!. Опанас? Кому і чому заважатиме Опанас, ця маленька, нікчемна, порівнюючи з ним, людина? Він щиро думав, що Марковича не обходитимуть його взаємини з Марією Олександрівною. Це навіть мусить піднести Опанаса у власних очах, що його жінка – «друг і сестра» самого Куліша! Ця формула – «друг і сестра» – вже не раз вживалась раніше і до інших жінок, але Марко Вовчок – це щось небувале. Вона таке пристрасне почуття викликала в цім, як жодна жінка в його житті.
Коли він був за кордоном торік, уперше в Німеччині, його спочатку все дивувало, увесь той зовнішній європейський комфорт, що приголомшує кожного, хто приїздить з Російської імперії,– з її брудними готелями, поштовими станціями та заїздами, з її грубими лакеями, нетіпахами-покоївками... Йому подобались чистота, порядок, німецька педантичність. Але він не зробив ані цікавих знайомств, ані значних спостережень та узагальнень. Його незабаром потягло додому. Скрізь у Європі він почував себе хуторянином. Чи краще йому було на хуторі? Там він, навпаки, почував себе європейцем і також нудьгував.
Цього разу він взагалі нічого не помічав, перед очима весь час була вона, Марія Марковичка, і вона мусила, мусила бути з ним навсправжки!
І вранці і ввечері, проходячи повз портьє, він не витримував і питав, чи нема листа для пана Куліша? Та чув ту ж самісіньку відповідь: «Нічого нема, пане Куліш, коли буде – ми негайно принесемо».
Він не розумів, чого його вірний «спис і рука» Каменецькии ані слівцем не відповідає? Невже Марія Олександрівна всерйоз захворіла? Ні в які хвороби жінок, перш за все хвороби власної жінки, він не вірив. То все були нерви і вереди. Марковичи! просто до смерті кортить побачити світа, побувати за кордоном. Він зустріне її перший, він зустріне її один (Опанас не береться до уваги), перший знайомитиме її з першим закордонним містом. Які цікаві повчальні розмови, просто лекції, вже складалися в його голові!
І то все буде прелюдією...
Він забув, що в Петербурзі вона й перші дні не слухала його, не кажучи вже про останній час. Та їй же, власне, не давали можливості побачитись із ним. То вона була у Карташевських, де від неї не відходив брат Варвари Петрівни Макаров, то їхала з Тургенєвим до Шевченка, то сиділа з своїм хлопцем. Усі наче навмисне змовлялись проти нього, не розуміючи, як він, він потрібний їй для роботи, для росту, для слави.
Якось, опинившись з нею наодинці, трохи відокремившись від товариства, – вона тільки-но читала уривок з «Інститутки» і була збуджена, розчервоніла (частіше вона блідувата, може, й справді хворіє?), – він не витримав і почав натхненно казати про свої високі почуття до неї, і як вона примушує його страждати тим, що постійно уникає. Вона враз змінилась. Холодно глянула, підвелась із крісла й пішла.
– Даруйте, мене кличуть, – тільки кинула, ніби між іншим. Вона не зрозуміла, не зрозуміла його!
А про ту сцену в них удома, коли вона зайшла по рукопис, краще не згадувати. Як вона вирвалася, вибігла, певне, злякалась, почувши чиїсь кроки. Він винний – поспішив, але раптом голова пішла обертом, що вони вдвох, лише вдвох, а вона зайшла така мила, привітна, як у колишніх немирівських листах.
Тут, у чужому місті, в чужій країні, далеко від «Блатенська» – Петербурга, серед чужих байдужісіньких до них людей, все, все буде інакше.
Чому нічого нема від Каменецького?
Його хочеться вилаяти всіма мальовничими українськими словами, що яскраво визначають таку нетямущу людину: йолоп, телепень, бовдур, недотепа... Він не згадував зараз, та й не думав взагалі про те, скільки послуг зробив і робить йому Каменецький. Зараз той тільки дратував його своєю некмітливістю. Адже Куліш ясно написав йому – даремно він думає, що то жарт, що робиться в його душі.
Йому конче треба знати про Марію Олександрівну, коли вона, нарешті, виїздить з Петербурга.
...Він крокує берлінськими вулицями, байдужий до всіх і до всього, і думає, що от він іде, а ніхто не знає, яка це людина страждає так неймовірно.
Від патетично високого страждання, в якому він занотовує і визначає кожен нюанс і найтоншу рисочку, Куліш поволі переходить до цілком реалістичних підрахунків – коли Марія Олександрівна могла одержати гонорар, коли могла замовити квитки і коли, нарешті, могла виїхати.
Ці земні підрахунки трохи полегшують стан. Він навіть зайшов до кав'ярні, випив чашечку кави і ніжно-млосно глянув на білявеньку пухлявеньку Frоulein. Тут не розбереш: чи служниця, чи з хазяйської сім'ї, така чистенька, в мережаному білому фартушку і пишно накрохмаленій наколці. Вона зробила губки сердечком і мило почервоніла. Годі чернецтвувати! О, швидше б приїхав цей степовий неприручении «Вовчок». Як її за три місяці зіпсувала столиця! Але тут вона побачить його, Куліша, справжнього, без шор, без чернецтва. Він нарешті дасть волю всій своїй пристрасті, і їм заздритимуть сучасники і нащадки!
Він майже бадьоро повернувся до готелю. Портьє, побачивши його, люб'язно закивав головою.
– Bitte, Herr Куліш, – мовив він, простягаючи бланк телеграми.
Пантелеймон Олександрович майже вбіг до свого бельетажа. Швидко відчинив двері номера. Так і є. Від Каменецького. Що? Що таке? Марія Олександрівна виїхала з Петербурга 29 квітня з Тургенєвим?
Він упав з високого піднебесся u земне остогидле життя.
Власне, у нього було відчуття, що хтось дав йому доброго штурхана і він полетів догори ногами.
З Тургенєвим! Чому з Тургенєвим? Як відпустив її той телепень Опанас? Що він, засліпнув, чи що? Хіба не бачив їхні перезирки, його, Тургенева, упадання, лестощі?
Не слід обманювати себе. О жінки, «ничтожество вам имя!». Він так ремствував, ніби не Опанаса Марковича, а його дружиною була Марія Олександрівна. Що там дружина! Далеко гірше і образливіше, коли зраджує «не дружина».
Власне, вона не була і «не дружина». Ніким. У тім-то й справа, що ніким, коли він жадав усім своїм єством, щоб була всім! Він. Куліш.
О, то все омана і лицемір'я – оці спокійні ясні очі, ота мовчазність.
Поїхали вдвох з Тургенєвим. Він же скрізь у Європі як удома.
Вона відштовхнула його, українця, проводиря української культури! Та що їй, московці з походження, українські брати?! Може, коли б не Опанас – і не писала б вона по-українськи, а може, й взагалі там більше він написав. Що-що, а мову він знає і в рідному фольклорі кохається, як риба в озері купається.
Він сам не вірив цій своїй думці, що спала йому в злу хвилину, адже нічого Опанас ніколи не писав раніше, та й зараз ніколи у нього й мови про це не було. Але в очах Пантелеймона Олександровича уже замигтіли недобрі вогники, і він усміхався недоброю, страшною своєю посмішкою.
Що ж, «я тебе породив, я тебе й уб'ю». Ти хитрощами ввела в оману, звела мене з пуття. Може, через тебе я кривдив ні в чому не винну Сашуню, кревну, рідну українку, мою бідолашну хуторяночку. А хіба ж вона також не пише, а хіба не можна її більше підтягти, допомогти? З нею поки що ніхто так не панькався, як з цим Марком Вовчком.
Ні, ні, то не ця хитра жінка, то Опанас писав «Народні оповідання». Нічого, вона ще згадає Куліша.
А зараз – швидше, швидше з Берліна!
Щоб і не стрічатися. До чемно-байдужого погляду Тургенева ще додасться переможний блиск. Адже жінки люблять похвалятися перед коханцями своїми перемогами, відкинутими поклонниками, і вона з задоволенням, вихваляючи свою стійкість, розповідатиме про нього.
Він швидко, квапливо пише телеграму. Кому? Сашуні! Звичайно, Сашуні. А хто ж прийме його беззаперечно? Що їй лишається робити?
Доведеться, правда, вислухати тисячі дурних сентенцій, тисячі пліток про «божество мовчуще», а може, й не пліток, у жінок очі зіркі, та й самі по собі судять.
Цей раптовий від'їзд виглядатиме цілком пристойно. Вдвох з Сашунею вони поїдуть на Кавказ. Обом треба там лікуватися.
Він здав телеграму. Повернувся. Сів у крісло зовсім знесилений і виснажений.
Згадав рядки, які писав колись хуторянській панночці і, трохи перефразувавши, казав тоді, на вечірці, Марії Олександрівні:
– Знайте, що під моєю сумною поверхнею страшенна глибина душевна вогнем невгасимим палає. Як дійде до вас чутка, що вмер я, що нема мене на світі, ви собі подумайте: «Не вмер він, як мруть люди, – він згорів мовчки».
Але він знав, що мовчки не згорить. Мовчки не згорить і його ображене почуття до Марії. Навпаки – образа і жадоба помсти загаласує не тільки на далеку відстань, а й на довгі роки...
Досить було йому сказати дружині: «З чого це люди взяли, що московка так мову опанувала, що сама ці оповідання написала? Чоловік писав. Я правив. Ти ж бачила як».
– І з чого ви взяли, – сказала знайомим, скрививши губи, Олександра Михайлівна Куліш – вона ж письменниця Ганна Барвінок, – що ця кацапка, московка сама оповідання написала? Її чоловік писав, а мій чоловік правив. Я сама бачила.
Поки що це була малесенька кулька. Вона згодом обросте. Марія нічого не знала.
Вона раділа, що розминулась з Кулішем.
4
...И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестен, забот и треволненья.
О. Пушкін
«Поїду до Дрездена – і край!» Отак вона-тоді в каретці сказала Івану Сергійовичу, коли бідкалася про Куліша, а він зовсім просто заспокоїв: «Поїдете до Дрездена – і все».
Зараз і самій було дивно, що надавала усьому тому такого значення. Згадала, як у дитинстві вчили її, як кожну дівчинку, вишивати й в'язати. Раптом молодші почнуть гратися, пустувати, заплутають, порвуть нитки – сиди, та розплутуй, та зв'язуй ниточки.
Вона це терпляче робила, хоча виходили з того нікому не потрібні серветки, якісь накидки, набридлі комірці та нарукавнички, що горами лежали в комоді.
Оце й зараз сиділа б і розплутувала, розв'язувала, зав'язувала б переплутаний, де-не-де скріплений клубочок незрозумілих, не потрібних їй взаємин з цим химерним самолюбом Кулішем.
А от зараз вона сидить за круглим, не дуже великим, столом а ідеально чистій їдальні пана і пані Рейхелів і прислухається до жвавої розмови Адольфа Реихеля і Івана Сергійовича.
– Так, так, ви саме, певне, були в дорозі і ще не прочитали в газеті, – каже Рейхель. – Двадцять дев'ятого квітня Австрія оголосила Італії війну.
– Цього слід було чекати, – киває головою Тургенев.
– Усім, хто стежить за європейськими подіями, відомі слова Меттерніха: «Італія – це лише географічне поняття». Він хоче довести, що Італії нема як держави, і Гарібальді, незважаючи на всі свої незгоди з Кавуром, який, звичайно, в єднанні з Віктором Еммануїлом і Наполеоном домовився про спільні дії, республіканець Гарібальді тепер заявив: «Насамперед треба очистити італійську територію від австрійців, а там видно буде!» Гарібальді збирає свої одчайдушні загони для визволення Італії від австрійців.
– От хто може захопити навіть таких старих, як я, так це Гарібальді, – мовив Тургенев. – Нічого б я не хотів так зараз, як опинитись хоча б на місяць в Італії, на власні очі усе побачити!
– Це було б для вас надзвичайно. Який прекрасний матеріал для ваших майбутніх творів! Між іншим, кажуть, багато молоді – поляків і навіть росіян – пробирається туди, в загони Гарібальді, різними шляхами, і через наш Гейдельберг також. А у вас інша мета: лише спостерігача-мандрівника, відомого письменника, вам шлях всюди відкритий, – сказав Рейхель.
– Проте в такій ситуації навіть моя стареча холодна кров, певне, не витримала б, – добродушно усміхнувся Тургенев. – Раптом я також закричав би: «Evviva ' Гарібальді!» А тебе б за це різками з кількох сторін. Молодому це нічого – тільки кров полірує, а старому навіть-символічні різки – вже не те... Як один мужик сусіднього поміщика, якого «по-батьківськи» хазяїн на стайні покарав, мені казав: «Воно не те щоб боляче, а перед бабою соромно». Ну, та вам наші порядки незрозумілі, от тому душа й радіє, коли десь повіє вільним вітром.
– Уся Європа зараз цим живе. Кожна країна, звичайно, посвоєму, з своїх позицій і інтересів, розцінює становище. Герцен уже в кількох статтях у своєму «Колоколі» пише і весь свій пал скеровує проти Австрії, доводить, що сучасна Австрія це не народ, а поліцейський захід, зведена адміністрація і ні до чого живого не примикає.
– А ми саме збирались з Рейхелем у Відень – і в його музичних справах, і до його рідних, – вставила пані Рейхель.
Чоловіки розмовляють по-німецьки. Марія розуміє все, але не наважується встрявати в розмову. Та й пані Рейхель, Марія Каспарівна, видно, з такою насолодою говорить з нею no-російськи, та ще и з такою чисто московською вимовою, і обличчя і весь вигляд у неї привітної, хоча й стриманої, російської жінки. Марія відчуває, що обоє вони – і Марія Каспарівна, і її чоловік Адольф Рейхель—дуже раді їм, немов давно чекали. Це справді було так. Навіть зовсім несподівані для них гості з Росії були радістю.
А Марія ще вагалась – як це відразу піде до них, без попередження!
Правда, з Іваном Сергійовичем усе було зручно, де б вони не опинились, таким він був спокійно тактовним, чулим і уважним. У його присутності усе якось само собою ставало на своє місце і ніхто не міг потрапити в ніякове становище.
Коли вона так категорично вирішила, що поїде до Дрездена, він сказав:
– Я здам вас у Дрездені Рейхелям, і тоді вже поїду до Парижа. Пані Рейхель, Марія Каспарівна, виросла в сім'ї Герцена, з ним і за кордон приїхала й вийшла заміж за свого вчителя музики, німця Адольфа Реихеля, і з ними згодом переїхала на його батьківщину. Я знав її ще дівчиною, звик бачити завжди з матір'ю Герцена і його дітьми. Здається, вона була ближча з ними, ніж з його дружиною Наталі. Взагалі член їхньої сім'ї – як, чому – не пам'ятаю. Я тоді мало звертав на неї увагу, вірніше, не зосереджував уваги. Для мене було досить того, що член герценівської родини. Значить, людина своя! Тепер її чоловік Рейхель – директор Дрезденської консерваторії. Я давно їх не бачив.
«Певне, і Герцен давно їх не бачив, – думала Марія, сидячи в затишній невеличкій їдальні. – Певне, тільки старі, давні спогади з'єднують легендарного вигнанця з цією, мабуть, поміркованою, добропорядною, надзвичайно милою, культурною німецькою родиною».
Марія Каспарівна пригощала кухеном, кавою, дуже гостинно, але без метушні, дивилась уважно й привітно на Марію.
«Марія Олександрівна вперше за кордоном», – сказав Тургенев, знайомлячи їх. Тож стільки ще перед нею відкрить, насолоди...
...Вона, Марія Каспарівна, такою ж молодою опинилася з Герценами на чужині? Ні, ще молодшою.
Як давно це було! Скільки років минуло? Дванадцять? Тринадцять? І яких років!
Сорок сьомий рік в Італії. Сорок восьмий у Парижі. Цілого життя варті ті роки. Потім загибель дорогої доброї Луїзи Іванівни – матері Герцена – і маленького його сина, глухонімого від народження, але дуже розумного і гарного. Хлопчик її, Марію Каспарівну, любив більше, ніж рідну матір, Наталі... Потім особиста трагедія в житті AI – так звали замолоду Герцена свої, – смерть Наталі. Діти Герцена – Саша, Тата, Ольга – опинились на її руках. Марія Каспарівна вже була одружена. Потім свої діти, турботи, смерть малятка. Яке довге-довге, з вибоїнами, з труднощами, життя.
І надзвичайні роки...
...А поїхала молодим, дурним дівчам, гадала – на півтора року. І, певне, вже ніколи не повернеться...
...Що чекає цю молоду, з живими, цікавими до всього очима жінку, яку привів Іван Сергійович? А як він сам постарів, зовсім сивий. Марія Каспарівна пам'ятає його з Москви і особливо з Парижа. Тоді, у 1848 році, вони весь час були разом – Герцени, Тургенев, Тучкови – шматочок Росії, тоді відчувала: батьківщина поряд.
А з Адольфом Тургенев знайомий ще раніше. Ще коли зовсім юним слухав курс філософії у Німеччині. У них був спільний друг – Бакунін. Марія Каспарівна спитала Тургенева:
– Новини про Мішеля Бакуніна, певне, знаєте, про його торішній лист Герцену й Огарьову, в якому він повідомляє, що одружився з дочкою засланого поляка?
– Не уявляю його одруженим! Але я не знав! Я ж з минулого року не був у Лондоні.
– Так от, він писав, що живий, здоровий, – каже Рейхель. – Як не пізнати Мішеля по цих словах! «Я вас люблю, і пам'ятаю, і вам, рівно як і собі, лишаюсь незмінно вірним». Яка доля... Вже, певне, ніколи не побачимо його навіч, не почуємо. Що лишилось від його буйної, лев'ячої гриви? громоподібного голосу? Перед моїми очима він завжди в позі нестримного оратора, і я немов чую його полум'яну промову.
– В якій він абсолютно не зважає на реальну дійсність, можливості, – докинув Іван Сергійович, – та й не знає і не думає ніколи про них, і навіть про завтрашній день.
– Але запалює всіх, – мрійно мовить Рейхель. – Хіба можна уявити таку людину прикутою ланцюгом до стіни одиночної камери? Десять років фортеці австрійської, вашої, російської! І от тільки опинився на засланні, в Сибіру, – це теж неволя, жандарми, але відносно, порівнюючи з ланцюгами і фортецею, легша, – і вже пише: «Я міцний, я щасливий, я вірний собі».
– Адольф його дуже любив, – зауважує Марія Каспарівна. І знову дивується Марія: «Як могли бути друзями цей тихий музикант і бунтар Бакунін?»
– Адольф не був його послідовником, – веде далі Марія Каспарівна, – ну, а на мене, звичайно, найбільший вплив мала твереза, ясна, непорівняна ні з чим багатогранна думка Олександра Івановича. Йому я завжди вірила беззаперечно, бо не можна було не вірити людині, яка намагалась охопити все своїм зором і безстрашно докопуватись істини.
