Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 5 (всего у книги 41 страниц)
А може, вона сама надто багато надає ваги коханню, якомусь незвичайному коханню, про яке мріяла, як кожна дівчина, і, може, так буває завжди, що, коли віддаєшся заміж, – насправді все не так? Ні, ні, вона не нарікає на Опанаса. Він їй здався кращим за всіх, кого досі зустрічала, і вони були друзі, і він був закоханий, але ж зовсім не так, як вона пише сама. А чоловіком він ставав усе нуднішим і нуднішим, а їй дорікав, що вона надто холодна й спокійна. «Така вродилася!» – інколи весело, інколи ображено відповідала. І звикла вже так і триматися. Та щось, щось змінилося за останні часи. Надто вже багато чоловіків почали упадати за нею, незважаючи на її «холодність» і неприступність.
Вона, звичайно, не знала, що її «холодний» спокійний зовніш ній вигляд говорив не про відсутність почуттів, а тільки про тс, що вони ще не розбуркані, і це інстинктивно відчувалось і манило до неї і трохи все-таки хвилювало її саму.
Тепер траплялось, що, сидячи над початим зошитом або блукаючи отак на самоті, вона думала не про кохання Павла і Варкії, а про себе... От про це вона вже нікому не напише... Ну, що за думки безглузді! Треба швидше дати поснідати Богдасеві, поснідати самій з Опанасом і сісти за працю.
Як їй хочеться багато написати. Коли б тільки не заважали люди, а з «дурними» своїми думками вона й сама впорається. Вона вміє. Про це й Опанас не знає – отак збоку глянути на себе і нещадно знайти не тільки слабкі, а навіть смішні свої риси. Сама з собою вона зовсім невисокої думки про себе. Вона не боїться картати себе тільки перед Іваном Сергійовичем, щодо своєї праці, звичайно. А може, це саме й збільшує його симпатії до неї?
Зараз вона про це не думала. Просто їй хотілося бути з ним гранично щирою.
Вона тільки пізніше стала усвідомлювати, що саме ця щирість діяла на всіх дужче, ніж наитонше кокетування. Це було вже пізніше. Інколи навіть як зброя.
* * *
А Опанас Васильович почувався ще гірше, ніж у Петербурзі. Одне заспокоювало – усі жінки, опинившись за кордоном, тримались далеко самостійніше й вільніше, ніж удома. Він з Марусею вже зробили деякі невеличкі подорожі в сусідні міста, курорти, і скрізь, де не стрічали своїх співвітчизників, він підмічав, що тут «барині» верховодять. Але ж Маруся не «бариня». Вона й тут сидить і працює, та якось упевненіше, категоричніше, відстоює свої права на свій час, свої бажання, нові знайомства.
І все частіше й частіше згадує він той «загублений pan» – тихий Немирів, куди тепер пише товаришам, колегам, і які, певне, заздрять йому, що він за кордоном... Поїхав би він кудись або в Полтаву, або в Чернігів, працював би десь у газеті, мандрував би по рідних околицях, а не по Саксонській Швейцарії...
Але ж Маруся тільки розпочала лікування. Щось досі їй не дуже кращає. Усі дами переконують, що коли спочатку стає гірше, то потім обов'язково буде краще. Що ж – «дамам» завжди все видніше, вони будь-якого лікаря заступлять.
Та ще оці постійні підрахунки.
Грошей обмаль. Треба весь час просто копійки лічити і заощаджувати на всьому – до чого він все життя мав презирство, щоб не сказати більше.
І от чекають щодня переказів з Петербурга. Там ще винні Марусі. Треба, щоб Каменецький потурбувався. З журналом українським щось нічого не чути. Почав би виходити журнал – все ж таки жива копійка. Куліш чомусь подався на Кавказ. Сидів у Берліні сам, розсварившись із своєю Сашунею, а тепер з нею ж у вояж. Перестав зовсім писати їм. Переказували його слова, мовляв, багато зробив для Марка Вовчка, відкрив їй шлях, хай тепер самостійно йде.
І піде. Он сидить пише. Богдасик повісив через плече школярську дощечку, узяв грифельок і, підстрибуючи, задоволений побіг до школи, де вже на нього чекає Саша Рейхель.
А що ж йому, Опанасові Васильовичу, тут робити?
7
Куди я йду, не пройду,
На твій слідок ізійду,
На слідочку постою...
Народна пісня
Загублений рай...
Загублений рай?
Він був тут – рай... А зараз те, що перед очима...
Закінчується врочистий акт. Іллі Петровичу Дорошенку здається, що ніколи він не затягувався так довго і ніколи не був таким нудним і беззмістовним. Ілля Петрович не слухає звіту директора гімназії. Вірші російською, французькою та німецькою мовами, що декламують з гіперболічними наголосами і неприродним, підкресленим «виразом» гімназисти, здаються недоречною нісенітницею, навіть без натяку на художній смак. Власний твір випускника, нагородженого золотою медаллю, хвалити бога, недовгий, зате промова Івана Яковича Сорокіна, словесника, надто велеречива, пишна. Що це його розвезло так у подяках? Оце вже поглузують колеги на прощальній вечірці! Два біленькі худенькі шестикласники, схожі між собою, як близнята, – а може, й справді близнята, – щось пробренькали в чотири руки на роялі. Та сьогодні чомусь усі здаються схожими – і учителі між собою, і гімназисти. Нарешті почалась роздача нагород. Граф Болеслав Потоцький сидить в першому ряду серед почесних гостей і задоволене покивує красивою головою. Більшість нагород придбане його коштом...
Він патрон усього міста, славного міста Немирова – малесенького містечка на Поділлі, за дві сотні верств від губерніального.
Поляки, яких більшість у цьому містечку, дивляться на графа Потоцького як на свого заступника в усіх справах, хоча він, розумний і передбачливий, відіграє ролю доброго духа не лише для своїх одноплемінників. От, приміром, збудував капличку для католиків, а водночас пожертвував основну суму для будування і православної в гімназії і звів дзвіницю в парафіяльній церкві – благо багатство дозволяє. Він утримує дитячий притулок, а в своєму палаці при будь-якій нагоді влаштовує концерти, коли можна заманити в Немирів більш-менш пристойного артиста. На ці концерти він гостинно запрошує всю немирівську інтелігенцію. Звичайно, він може відчувати себе владарем!
Та зараз поведінка магната зовсім не обходить Іллю Петровича, як ніхто і ніщо на цьому урочистому акті. Йому навіть дивно, що його товариші колеги – і Барщевський, і Теодорович, і Чайковський – хвилюються за своїх учнів, за весь порядок, хіба що один інспектор Олександр Миколайович Дельсаль, прекрасний викладач фізики, але дуже безтурботна і легковажна по характеру людина, зараз теж зовсім не хвилюється за це урочисте свято. Дельсаль поглядає на годинник і переглядається з дружиною, яка сидить поряд з графом Потоцьким. Інспектор турбується лише про те, чи все приготовлено до традиційної прощальної вечірки і чи не збіжиться це з традиційним прийомом у графа Болеслава, до якого ставиться без усякого пієтету і схиляння, та знає, що повинен підтримувати заведений етикет і взагалі добрі взаємини.
І торік, і позаторік Ілля Петрович так само хвилювався, і йому справді здавалося святом і закінчення учбового року, і прийом у замку, і найдужче сімейна «прощальна» вечірка.
Торік хотіли влаштувати вечірку спочатку у Маркевичів, але побачили, що буде тісно і меблі треба зносити з інших квартир, тож вирішили, що зручніше зібратись у гімназичного лікаря Опермана – старий завжди радо давав своє помешкання під такі вечірки.
А душею, як завжди, була Марія Олександрівна...
Звичайно, загублений рай...
От і він їде з Немирова. Та все одно, цей рік без Маркевичів – хіба життя? Тепер він згадує, як загублений рай, прогулянки по мальовничих околицях. Особливим, чарівним йому здавалося тоді все: і дивовижний ставок, що з трьох боків обрамляв місто, і давні козацькі могили, і вали. Хотілося їй про все розповісти, про все, що чув, що знав, і вона так цікавилась усім.
І маленьке місто Немирів починало здаватися поетичним, сповненим старовинної слави.
Ще чарівніше було під час дальніх прогулянок слухати пісні про героїв народних повстань, найчастіше про Кармелюка, який діяв тут, поблизу. Казали, багато родичів його тут лишилося.
Та найближче Марія Олександрівна цікавилась життям сьогодні. І спочатку незрозуміле було: зупиниться по дорозі чи з молодицею якою, чи з дядьком, чи навіть з дитиною і так розмовляє невимушене, не підшукуючи слів, не роблячи якогось особливого вигляду – наче до всього їй діло є. Хіба є щось схоже в цьому з панями та панночками – дружинами й доньками немирівської інтелігенції?
А який ходок була! Любила пішки мандрувати. Часто і з Іллею Петровичем. Отак вийдуть за місто і прямують собі цим шляхом, обабіч якого посаджені у два ряди липи, ще за Катерини II, коли тут проїздила і для неї шляхи-алеї висаджували і навіть цілі декоративні поселення. У них коло Немирова, дякувати богові, тільки алеї й лишилися, столітні розкішні алеї лип, що ведуть на далекі гони. Скільки вони сіл та хуторів виходили! От Мухівка – жалюгідне сільце, та яке гарне! Трохи підведешся на пагорби, і такі неозорі простори перед очима. Сам Немирів на горах. Це ж там, у Мухівці,– розбалакалися з старим Михайлом Мухою, і він розповідав про божевільну колишню красуню, улюбленицю села, Гафію Козаченко: як їй все село весілля справляло, як на щастя милувалися, а потім її на панщині замордували, дитинка маленька померла, і– збожеволіла нещасна мати. Все квітами бавилася і -немов дитя колихала. Всі люди її жаліли. Зайде до кого – посадовлять, як гостю, пригощають найкращим, що є в хаті.
Потім, коли прочитали «Горпину», багато впізнали...
А по той бік Немирова село таке – Вовчок – спускалося до річки, там вода коло млина шумувала. Гарне місце, і село гарне, майже коло кожної хатки маки, мальви, соняшники квітли, а хатки усі чисто були підмальовані якимись візерунками. Подобалося їй це село. «Чому Вовчок»? – питала, і всі сміялися. І жило тут багато Вовчків.
Чи не з того й літературне ім'я прибрала – «Марко Вовчок»? Бо сама Марковичка і миле село – «Вовчок». Отак підписала оповідання і спитала Опанаса: «Правда, добре: «Марко Вовчик»? І ніхто не знатиме, що жінка написала». Тоді хтось з учителів зауважив: «Як і Жорж Занд». Вона усміхнулася: «Далеко куцому до зайця». А потім, переказували, Тарас Григорович Шевченко її вище за Жорж Занд ставив. Що вже казати про нього, Іллю Петровича Дорошенка?!
Але і не в таких мальовничих, поетичних місцях все ставало іншим від її присутності. Як часто проходили вони удвох вузькими брудними вуличками єврейської частини містечка, густо заселеної, гомінливої, балакучої. Здавалося, в тих хижках аж ніяк, попри всі зусилля, не можуть вміститися всі діти, всі старі, весь господарчий мотлох, і тому майже все життя виноситься просто на вулицю – і ятки з різноманітним дрібним крамом, і шевці, і кравці, що десять разів латають-перелицьовують лапсердаки, плаття, черевики, так що від первісного стану не лишається й спогаду. Тут же казанки, каструлі, сковорідки на триногах, на яких шкварчить приперчена, начасничена риба, на мотузках сушаться розвішені дитячі пелюшки, пістряві спідниці, якесь лахміття, а долі в поросі вовтузиться кучерява дітлашня з великими чорними очима-чорносливами, і Дорошенко бачить, як кланяється Марії Олександрівні в не звичній улесливо-догідливій позі крамар Гершко Соломонович (вона завжди зве його й по батькові, а не просто Гершко, як усі), а з щирою, приязною усмішкою, і вона відповідає йому так само, а мимохідь гладить кучеряве волосся замурзаного голопузика, і мати його тане від щастя.
Для неї, здавалось, не було «юрби» – вона скрізь розглядала людей. Може, це й робило з неї справжню людину?
А «ранки» у дитячому притулку графа Потоцького!
Хор блідих, пострижених, одягнених в однаковий казенний сірий одяг хлопчиків і дівчаток співає тонкими тремтячими голосами урочисту кантату – подяку за милість до них, за доглянуте дитинство бідних сиріт. Гості дивляться зворушено на графа Потоцького. Скільки він робить добра! А на цих однакових дітей, – як тільки їх розрізняють доглядачі, чи, може, й не розрізняють зовсім? – як на якусь мошкару.
А вона, Марія Олександрівна, підходить у перерві, і її враз обліплює ця мошкара, і вона гладить їхні стрижені голівки і навіть цілує меншеньких!
– А як Парасочка? Ти вже не плачеш? А Левко? Вже не бешкетує?
Вона навіть пам'ятає з минулого свята їхні імена! І після цього вона не дивиться, яке справила враження на публіку, і не витирає руки одеколоном, як зробила одна пані, вийшовши після «концерту» на вулицю, зауваживши гребливо: «У них якийсь специфічний дух!»
Вона йде після «свята» в притулку зажурена. Для неї це не «мошкара», не безіменна юрба, для неї – маленька Парасочка, жвавий Левко, сумна Настуся – діти, з притаманним їм бажанням ласки, радості, усмішки. Цього саме не вистачає в притулку, хоча, звичайно,вони тут одягнені, нагодовані (проте завжди хочуть їсти) і їх навчать якомусь ремеслу, а дівчат вивчать на швачок або досконалих панських покоївок.
...Та чи не наилюбіше і не найболючіше згадати ті години, коли вдвох читали.
Якось так сталося, що потаємну літературу, що її діставав Ілля Петрович, він читав з Марією Олександрівною. Ніхто б про нього не міг подумати – тихого, соромливого вчителя математики,'що саме він мав зв'язки з Києвом, з революційне настроєною молоддю, студентами, і що йому передавали лондонські видання – «Колокол», «Полярную звезду», «Голоса из России».
З нею, а не з Опанасом Васильовичем, який був колись причетний до Кирило-Мефодіївського братства, читали заборонену, небезпечну літературу.
Якось вона зайшла до нього, а в кімнаті сиділи старші хлопцігімназисти, і вони читали статтю Іскандера – Герцена. Так, так, тоді ще цей Теобальд (або Тедзик) Шуазель був, тоді він кінчав гімназію, а зараз він приїхав у Немирів до родичів і також сидить у залі.
Тоді виникла гаряча розмова про пригноблення Польщі і в висловлюваннях Тедзика лунала ненависть до росіян як до гнобителів. Ілля Петрович розтлумачував, наскільки це хибно – отака національна ворожнеча, і Марія допомогла йому, спитавши: «А ви не бачите хіба, як терпить і наш український народ, і російський, і хіба у нас з вами не один і той же ворог?»
Потім читали Герцена і наче знаходили відповідь на всі пекучі питання, і Тедзик схвильовано казав:
– Я розумію, розумію, я неправий, ви мені ближче, ніж інші поляки, навіть ближче, ніж рідні! – І раптом спитав Марію Олександрівну: – Але ж ви, певне, полька з походження, ви так добре розмовляєте по-польськи, наче у Варшаві народились.
Вона засміялась.
– Це я вже тут, у Немирові, вивчилась. А знаєте, моя бабка з материного роду—литвинка, вона з Радзівіллів.
– Ого, – задоволене вигукнув Теобальд, – з самих Радзівіллів!
– Але ж батько з роду Петра Могили, отже, я українка!
– Звичайно, українка, і мова ваша рідна українська! – радісно вигукнув Ілля Петрович. Хіба вона могла б інакше так писати?
Де вони зараз, Маркевичі? Навіть важко зрозуміти, куди ж подадуться з Дрездена? Коли повернуться? І куди? У Петербург? На Україну? Може, приїдуть у Чернігів, куди він перевівся? Адже там набагато краще, ніж у Немирові. Ширше поле діяльності.
От одержав від них днями п'ятдесят карбованців. Давній борг, це коли їхали ще до Петербурга, напозичались. Звідки молодшому вчителю географії мати «вільні» гроші? Ледь дотягали від получки до получки. Тепер Марія Олександрівна одержує гонорар за свої оповідання і розплачується. Надіслав Каменецький. Певне, і закордонна подорож, і все життя їхнє на її гонорар. Що ж може заробити без служби Опанас Васильович? Та нема чого журитись, нічого, повернуться додому і влаштуються. Про неї стільки тепер говорять. Пишуть у журналах про її оповідання. Одні хвалять, інші критикують, але радісно, що хвалять саме ті, кому чесна молодь вірить – «Современник», приміром. Яка вона тепер? Змінилася? Петербург. Закордон. Вряди-годи маленькі приписочки в Опанасових листах. Освідчення в дружбі на віки вічні. Треба вірити. Вона ніколи не розкидалася словами.
А може, отак і буде – приписочки, а потім зовсім нічого. Невже він її ніколи не побачить? Це ж неможливо, неможливо.
– Ілько, та ходімо ж. Про що чи про кого ти так замріявся? Ілля Петрович почервонів, ніби спійманий на гарячому. Коло
нього стояв Петро Гаврилович Барщевський, теж близький друг Маркевичів, теж член їхньої колишньої «комуни»: щира душа, учитель за покликом, загалом хороший, свій.
Іллі Петровичу стало шкода, що завтра-позавтра він уже розлучиться з ним. Він сам волів перевестися до Чернігова.
– Ти наче й не радієш, що їдеш з Немирова у губерніальне місто, – вів далі Петро.
– Не знаю, – щиро і сумно признався Ілля Петрович, – мені здається, що мені тепер буде скрізь однаково.
Барщевський враз посерйознів, хотів щось сказати, та підійшли хлопці-випускники. Квапився потиснути руку колишньому любимому вчителю Тедзик Шуазель:
– Я привіз вам гору привітів з Києва, – мовив він. – Адже я розшукав усіх ваших друзів, і, певне, свента Марія допомагала мені в усьому – я дуже заприятелював з ними, – лукавий вогник блиснув у його гарних синіх очах.
– А на якому ж ви факультеті, Тедзику? – спитав Ілля Петрович.
– Уявіть собі, на юридичному.
– Що ж ви мене зрадили? У вас же ніколи й четвірки не було з математичних дисциплін?
– Саме тому, що не зрадив вас, – заперечив юнак, так само лукаво усміхаючись. – Я хочу досконало знати закони і права людства. Щоб боротися, треба знати ворогів. Чи не так?
– А ти думаєш, коли я йду на медичний, то я відступаюсь від своїх намірів та переконань? – обурено заговорив один з гімназистів-випускників. – Що ж тоді, вся надія на гуманітаріїв?
– Тихше ви, гарячі голови, – спинив їх Баріцевський. – Тут не місце для таких розмов. Я сподіваюсь, ви прийдете на нашу прощальну вечірку з Іллею Петровичем.
– Як, ви кидаєте нас? – загомоніли юнаки.
– Що ви, – усміхнувся Дорошенко, – я лише переводжуся до Чернігова, та й ви, хіба забули, розлітаєтесь хто куди. Але ж я ніколи не покину вас, а ви мене.
– Оце ви добре сказали, – палко мовив Шуазель. – Це правда, панове, куди нас доля не кине, ми тепер завжди будемо разом. І ніколи не забудемо немирівських вечорів, наших перших учителів, наших перших читань.
Хлопці пройшли з педагогами цілий квартал.
Увесь квартал займали будинки гімназії, досить нудні, звичайні провінційні будови.
Яким усе живим здавалося раніше Іллі Петровичу, навіть ці кам'яні будинки, а тепер це була наче якась примітивна, грубо зроблена декорація.
Далі йшли вдвох з Петром Гавриловичем. Не змовляючись, вийшли на околицю. На все Ілля Петрович дивився тут, як на декорації на сцені, коли вже вистава скінчилась, і актори розійшлись, і глядачі поспішають додому до своїх справ, і лише дехто ще не може отямитись під враженням баченого. А декорації ще стоять.
Отак і Городинь тече, і садки зеленіють, і солов'ї змагаються по садах, а наче все неживе.
Невже я її ніколи більше не побачу? Як же жити?
Петро Гаврилович теж зажурений. І що це за Немирів? Ніяк тут не затримуються люди! А йому було б шкода кинути і хлопців, і бібліотеку, не свою, а гімназичну, куди він сам за свої власні гроші купує цікаві книжки, виписує журнали, от уже і «Современник» усі читають. Він відчуває, що він тут потрібний.
– Хоч би іменин моїх почекав, – каже Петро Гаврилович докірливо. – Пам'ятаєш, як торік справляли? Невже отак ми їх більше не побачимо? – виривається раптом у нього.
Торік... Вони всі поїхали справляти Петрові іменини на берег Бугу за Соколець. Так уже велося. Там, над порогами, завжди пікніки влаштовували. Це добре Барщевський вигадав – свої іменини так само відзначити. Наймали кілька бричок, їхали з самоваром, закусками.
Яка краса там! Невже за кордоном забуде це місце? Велике каміння, що споконвіку стирчить з води, а вода між ним вирує. З одного берега – з Сокольця – сади густі, верби схилилися гіллям до самісінького Бугу, а на другому березі, над долиною, на зеленій траві розташовували пікніки, розстеляли килими, рядна Здіймалися скелі, і на одній скелі височіла церковка з дзвіницею. Наче аж у хмари, в небо впирався хрест на дзвіниці. І що найдужче любила Марія – це дзюркіт поточків, безліч поточків виринали скрізь із скель, чисті прозорі джерельця і там і тут немов розмовляли і живили. Куди оком не кинь, усе манить, і всі наче на якомусь іншому світі опинилися. Що там рай! Отут, за Сокольцем, був справжній незайманий рай! І одразу хотілося лише дивитися та бродити мовчки – лише до гомону порогів, дзюркоту потічків прислухатися... Та все ж таки треба було назбирати сухого бадилля для кострища, і головне – крутити морозиво. Це був «гвоздь» їхнього торішнього пікніка на іменинах Петра Гавриловича.
Який жах! Погода немов вирішила від заздрості до веселого товариства зіпсувати іменини. Завітрило. Похмарило. Часом і дощ збирався, та тільки бризкав і, немов зглянувшись, припинявся. От тобі й петрівочка-нічка!
Сиділи навколо вогнища, тремтіли від холоду і їли-таки морозиво! Ілля Петрович не насмілився, а безпосередній Петро, і.не замислюючись, накинув на Марію Олександрівну свою розлітайку, навіть докорив Опанасові, що той нічого не взяв. І всетаки співали, сміялись, було весело, навіть ще веселіше від такого незвичайного пікніка, і шкода було, коли найманий Мошка, відома особа в Немирові своїми кіньми, приїхав за ними, як було умовлено.
– Нізащо я не справлятиму цього року іменини, – похмуро сказав Петро. – І тебе не буде, і нікого.
Звичайно, поїхала вона, Марія Олександрівна Маркович, і нікого в Немирові не лишилось. Нікогісінько.
* * *
Усе відбулося як годиться – і прийом у замку, і прощальна вечірка.
Вранці Ілля Петрович одправив братика Марії Олександрівни – Митю Вілінського – із знайомим до Києва, до родичів, на вакації, як умовились раніше з Параскевою Дмитрівною, матір'ю Марії Олександрівни, і в його маленькій квартирці стало зовсім порожньо. Він залюбки займався Митею – це ж був її брат, і вона перед від'їздом і в листах просила про це. Вона більше відчувала на собі відповідальність, ніж мати. Тільки-но вийшла заміж – забрала хлопчика до себе. «Він не повинен рости в тій атмосфері», – колись сказала йому, і більше – ніяких подробиць. Вже від Опанаса знав, яку там атмосферу створив вітчим. А втім, Марія завжди до матері ставилась поштиво, з любов'ю, зі співчуттям.
Йому було добре, що саме на нього переклала свої обов'язки щодо братика. Це його не обтяжувало. Коли він влаштується в Чернігові, він переведе і Митю туди, він звик до хлопця, і вони удвох чекатимуть повернення Маркевичів.
Раптом він почув шелест листя, сильніший ніж від вітру, шурхіт. Хтось стукав гілкою у відчинене вікно.
– А, це ви, Тедзику! Заходьте, я відчиню зараз двері.
– Не турбуйтесь, якщо це вас не шокує... – Тедзик оглянувся і перестрибнув у вікно.
В руках у нього була гілочка бузку, від усього його вигляду віяло енергією, бадьорістю, весною.
– Чом же ви вчора не прийшли на вечірку? – спитав Ілля Петрович.
– Там же зібрались лише педагоги, я не хотів вносити дисонанс, мені хотілося побачитись з вами наодинці. По-перше, от вам подарунок, – він вийняв з кишені якийсь згорток, – це останні номери «Колокола». По-друге, живі привіти від ваших давніх і нових, яких ви ще наочно не знаєте, друзів у Києві.
– Ну, розповідайте, розповідайте, – враз пожвавішав Ілля Петрович. – Сідайте, беріть цигарку і розповідайте. Чай питимете?
– Потім. До вас ще хлопці прийдуть, тоді, Я хочу вам розповісти, поки нікого нема. Звичайно, ви знаєте, як «неспокійно в Датському королівстві», і вже перестають потроху вірити обіцянкам реформ. Пирогов, наш попечитель, дай боже йому здоров'я і довгі роки в Києві, недарма каже: «Університети, студенти – це барометри суспільства». Так от, після торішньої харківської історії багатьох перевели до Києва, і головне, взимку приїхали перші заводіяки Митрофан Муравський, Яків Бекман, Сашко Тищинський, Павло Завадський. Що за хлопці! Коли б ви побачили їх! Наше життя стало зовсім іншим. Муравський привіз журнал харківських студентів «Свободное слово» – там докладний опис квітневих подій у Харкові.
– А у вас нема цього журналу?
– На жаль, ні. Та про ці події я розповім разом і хлопцям, коли прийдуть. А читали ми самі, уявляєте у кого? У професора Павлова. Ще багато цікавого, привіз нам Микола Мазуренко з Дрездена. Оте, що прочитаєте в «Колоколе» і в «Голосах из России» про наші події, Мазуренко передав Герцену. Іскандер про все поінформований. Харківський студент Богомолов був навіть у Лондоні і сам на власні очі бачив Іскандера, говорив із ним. Він, Богомолов, розповідав нам: Іскандер покладає особливі надії на Україну, на молодь, на нас, студентів. Ви розумієте це, Ілля Петровичу?
– Невже він так добре знає про наші справи? Це ж надзвичайно! – схвильовано мовив Ілля Петрович. Від його смутку вже й тіні не лишилося.
– Я радий розповісти вам про це! – палко вів далі Шуазель. – Ви ж перший познайомили мене з Герценом, і тоді я замислився, як жити, що робити, куди прикласти свої сили. А тепер, у Києві, я побачив, скільки молоді готової для справжньої діяльності і до рішучих дій. Недарма цар і уряд так бояться і ненавидять студентів, а всі порядні люди так нас люблять. Справді, це ж своєрідний барометр! – засміявся він.
– Нам треба виправдати цю любов, – мовив Дорошенко. Не замислюючись, він зарахував і себе до молоді, студентів. Адже він також був студентом Київського університету і пишався цим!
– Зараз ми зайняті організацією недільних шкіл, – гаряче розповідав Тедзик. – Ця надзвичайна людина, професор Пирогов, попечитель Київської округи, в усьому пішов назустріч, і дехто з професорів, особливо професор Павлов. Ой! Як на них тепер зуби точать і губернатор, і все вище начальство! А втім, дозволу добилися. Наш Київ повинен стати за взірець. Ви знаєте, ми викладатимемо і українською мовою, а в деяких школах, де поляки, – польською. Хіба це не перемога? Ми гадаємо, що скрізь треба заводити такі школи. Чому б і в Немирові не відкрити? Але ж ви їдете звідси...
– Про недільну школу потурбується Барщевський, —діловито мовив Ілля Петрович. – Ви ж знаєте, який він ентузіаст просвіти, бібліотек, безплатного навчання. Хороший парубок.
– Але про таємні товариства і таємні наші плани на недільні школи, про які ви здогадуєтесь, я йому не скажу. Це тільки вам, – засміявся Тедзик.
– Само собою зрозуміло, – спокійно відповів Ілля Петрович. – У кожної людини є свої кордони діяльності і переконань. Петро Гаврилович вірить, як, на жаль, і багато чесних людей, що все може перетворитися шляхом освіти. Я переконаний, як і ваші нові друзі, що цього замало. Потрібна докорінна зміна всього життя. А як це станеться, правду мовити, я ще не знаю, – признався він. – Але кожен хай робить те, на що він спроможний.
– Мабуть, це краще, що ви їдете до Чернігова, – сказав Теобальд, – ви там обов'язково зустріньтесь якнайшвидше з Петром Єфименком. Він теж з групи харків'ян, але перевівся до Московського університету. Зараз він у Чернігові. У нього зв'язки з московськими товаришами. І тільки для вас: він пише під псевдонімом «Царедавенко».
– Уявляю, що він пише, обравши такий псевдонім! – усміхнувся Дорошенко. – Так, звичайно, у Чернігові більше наших людей, ніж у Немирові. Там мій добрий товариш, лікар Степан Данилович Hoc, теж із київських студентів, завзята душа. Між іншим, хоч і малий Немирів, а ми також дещо передали Іскандеру. Через надійні руки. Якщо потрапить до нього, – він продзвонить.
...Надійні і милі руки. Він не сказав через кого не з мотивів конспірації.
Гедзик не поцікавився, через кого, хоча сам так одверто про все розповідав Іллі Петровичу, знав, що той ніколи зайвим словом не прохопиться. Він, Тедзик, тільки несподівано спитав:
– А де тепер Маркович!? Марія Олександрівна? – І раптом, почервонівши, долав: – Я її «Народні оповідання» поряд з Кобзарем і Міцкевичем бережу. Ми вирішили її книгу обов'язково ввести до читання в недільних школах.
– Вона зараз за кордоном. У Дрездені. Лікується.
– А-а-а, – протягнув Тедзик і більше нічого не спитав, і на хвилинку запанувала тиша.
– Ви знаєте, я був у неї безтямно закоханий, – раптом признався Тедзик. Він наче сам здивувався цьому зізнанню і не побачив, як почервонів і його вчитель. – Це, звичайно, минуло. Що таке безнадійна любов у сімнадцятирічного хлопця? – вів він далі, ледь іронічно всміхаючись (немов, за ці роки він став солідною статечною людиною!). – Але, слово гонору, мене після цього поки що жодна жінка не приваблює, мимоволі порівнюєш, і ніхто, звичайно, порівняння не витримує. Але я надто розбалакався.
...Він справді надто розбалакався. «Що таке любов у тридцятип'ятирічного чоловіка? – майнуло в голові у Іллі Петровича. – Це, певне, далеко важче і, може, зовсім не минає?»
Добре, що постукали в двері. Ілля Петрович швидко засунув у шухлядку «подарунок» Шуазеля. Зайшли ще гості – Барщевський і кілька випускників.
8
У Немирові це не могло бути навіть мрією, так далеко, майже потойбічне, не лише з погляду географії. У Петербурзі – це вже стало таємним найпалкішим бажанням: от би побачити! Адже всі, хто їде за кордон, не тільки мріє – здійснює це. У Дрездені все так наблизилось, що стало обов'язковою умовою перебування за кордоном. Може, тому, що повсякденно бачилась з Рейхелями, тому, що до Лондона поїхав Іван Сергійович і вона навіть насмілилась передати свою книжечку...
Марія Каспарівна ділилась не тільки спогадами про юнацькі роки, Італію і Париж 1847 і 1848 років, а й читала деякі листи, що одержувала тепер дуже часто, повні розпоряджень, прохань, сьогочасних турбот – політичних, ділових, сімейних. Ці листи справляли враження швидкої енергійної розмови. Іван Сергійович казав, що стиль Герцена і в листах, і в творах має своє неповторне особливе обличчя, і Марії справді здавалось, що вона чує живий голос і бачить живу людину, коли слухала герценівські листи.
Сьогодні Марія Каспарівна зустріла її ще привітніше, ніж завжди.
– Мила Маріє Олександрівно, я чекаю вас нетерпляче. Сідайте і слухайте.
– Лист?
– Авжеж! І він стосується вас. Марія зашарілась.
– Слухайте ж: «14 червня. Park House, Fulham». Марія Каспарівна завжди усе читала, починаючи з дати, така вже була пунктуальна людина, а може, тому, що цінувала кожне слово Олександра Івановича. Та коли хто з своїх підсміювався, вона виправдувалась:
– Я не люблю бігцем зазнавати насолоди, а так – «с чувством, с толком, с расстановкой». Як Фамусов! Маруся це знала і, між іншим, поділяла.
– «...Я вже не знаю, – читала Марія Каспарівна, – я чи Ви, хто писав останній. З того часу прийшли папери і Тургенев був...»
Марія насторожилась.
– «...а Марко Вовчок не був. Оповідання ці пречудові. Я автора чекаю нетерпляче». От бачите, а ви хвилювались, що Тургенев повіз вашу книгу. Ну, далі вам, певне, зараз уже нічого нецікаво? – усміхнулась добродушно Марія Каспарівна.
