Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 4 (всего у книги 41 страниц)
– А від нього, від Олександра Івановича, ви давно маєте вісті? – питає Іван Сергійович.
– Майже щодня! – з задоволенням каже Рейхель.
– Ну, вже й щодня! Ти перебільшуєш, Адольфе, – перебиває його дружина.
– Я ж сказав «майже». Він постійно пише Маріхен. Ще б пак! Знаєте, як Герцен її називає? «Начальник штабу вольного російського слова».
Марія здивовано дивиться. Ця дбайлива господиня, видно, педантично розмірено-ідеальна господиня ідеальної німецької родини, – «Начальник штабу вольного російського слова»?!
Марія Каспарівна всміхається і махає рукою.
– Це надто високе звання. Я просто скромна технічна помічниця, своя людина, старий друг сім'ї, якому все чисто можна довірити.
– І яку Іскандер зве сестрою! – з гордістю каже Рейхель. Марії раптом захотілось присунутися ближче до господин! дому, притулитись до плеча, обняти. Вона, звичайно, не зробила цього. Боже мій, господи! От не чекала цього! Але, певне, саме такі скромні, надійні люди і потрібні, щоб великі справи творилися. Без таких саме не обійтись – стриманих, надійних, не балакучих.
– А хіба ви не поїдете в Лондон? – спитала Марія Каспарівна Тургенева.
– Обов'язково поїду влітку.
«І я обов'язково поїду влітку», – подумала Марія.
– Певне, він і уявити не може, якої сили набув у Росії. Та й ви цього не уявляєте, Маріє Каспарівно. Чи є де куток зараз, куди б не долітав його дзвін? Як усі жадають не тільки прочитати, а й самим написати туди про все, що робиться у нас, і якимись невідомими стежками все досягає вірної адреси – і туди, в Лондон, і до нас, до матінки Росії. Адже те, що привозять йому старі друзі, – це лише малесенькі крихти!
Адольф Рейхель, ледь усміхнувшись, глянув лукаво на дружину, а та й бровою не повела. Марія почервоніла, внутрішньо захвилювалась – адже й вона везе щось, що наказано їй передати в руки дзвонаря, якщо побачить. «Хай продзвонить», – так просив Ілля Петрович Дорошенко, учитель математики, соромливий, закоханий.
Уклінне вітання наказував передати і Тарас Григорович, їй наказував, не Опанасові.
– У цій діяльності розгорнулась уся його натура, – мовила Марія Каспарівна, – весь блиск і глибина його думки. Коли він стільки пережив і після розчарувань 1848 року і особистих драм мав силу сказати: «Замість сліз я хочу писати». Він завжди часто повторював рядки Гете:
Mut verloren —
Alles verloren
Da nicht's besser
Nicht geboren.
Мужність загубити — все загубити. Краще тоді й не родитися (нім. ).
– Що ж, тільки ті досягають великого, котрі уявляють перед собою ще більше і вірять у можливість його здійснення. Олександр Іванович зве свою роботу «кротовою». Коли він повідомив мене про початок своєї друкарні, він писав: «Лапи чешуться». Мені здалося, це необхідно насамперед для нього, врятувати своє життя, особисте життя від розпачу. Але ж у нього ніколи не було межі між особистим і загальним, – проникливо говорить Марія Каспарівна.
– А яку чудесну справу він розпочав, що друкує ту потаємну літературу, ті вірші й пісні, які ще з декабристів, та й раніше, нишком переписували й вивчали напам'ять, – сказав Іван Сергійович. —Пам'ятаєте, як Пушкін писав:
Я спрятал потаенну.
Сафьянную тетрадь,
Сей свиток драгоценный,
Веками сбереженный
От члена русских сил,
Двоюродного брата,
Драгунского солдата
Я даром получил.
Ты, кажется, в сомненьи...
Нетрудно отгадать!
Так, это сочиненья,
Презревшие печать.
– Я не пам'ятаю цього у Пушкіна, – зашарівшись, призналася тихо Марія.
– Це його «Городок», – немов між іншим пояснив Тургенев, і Марія заспокоїлась. – Він і сам про свої вірші писав:
«И Пушкина стихи в печати не бывали. Что нужды? Их и так иные прочитали». «Что нужды?» Хіба ми не читали в списках і не знали його послання декабристам, «Кинжал», «Вольность», «К Чаадаеву»? Та хто ж з молоді, з нашого оточення не переписував їх? А в «Полярной звезде» вони, нарешті, надруковані!
– А ви, Іване Сергійовичу, як і раніше, можете Пушкіна цілі сторінки напам'ять читати? Пригадую, в Парижі – вас тільки попроси, і ви ніколи не відмовляєтесь, – пригадала Марія Каспарівна.
– Я й тепер не відмовляюсь, – добродушно засміявся Тургенев.
– Я страшенно люблю поезію, – раптом соромливо, якось подівочому сказала Марія Каспарівна, – хоча сама ніколи двох рядків не могла стулити. Але Пушкін ще з дитинства увійшов у моє життя. Я була таким сибірським ведмежам, – вона повернула голову до Марії, – народилася в Тобольську. Скільки тисяч верст до Європи, до того стовпа, що стоїть на межі з Сибіром! Пошта, газети, журнали місяцями йшли, а втім, врешті таки доходили. Тоді тільки вперше почав друкуватися «Евгений Онегин». У Тобольську, як завжди, було багато «нещасних» – засланих так звали, серед них багато людей освічених, розумних, культурних. У нас усі бували – усі рівні. Так от «Евгения Онегина» з захопленням завжди вечорами вголос читали, чекали нетерпляче продовження. В журналі він спочатку друкувався, цитували до речі й не до речі.
Марія Каспарівна замовкла на хвилинку. Тобольськ. Тисячі верств! Тисячі верств навіть до Вятки. А у Вятці – було їй тоді дванадцять років – зустріч з засланим Олександром Івановичем Герценом. Він працював тоді там з її старшим братом і умовив відвезти її до Москви, до його родини.
Незручно, що вона замовкла.***
– Ви й тепер не відмовляєтесь? – перепитала Марія Каспарівна Тургенева. Він зрозумів без зайвих слів, як вона скучила за рідною мовою, за рідною поезією. А кожному руському – хто рідніший за Пушкіна?
Він глянув чомусь на Марію і побачив, що вона також це зрозуміла, розумна, мила Марія Олександрівна, яка йому подобалась усе дужче й дужче.
– Почитайте Пушкіна! – сказала вона, ніба маючи право па дозвіл і наказ.
– Гаразд. І не тільки з потаємної. Просто мої любимі. Але перше для вас, Маріє Каспарівно. – Він з повагою схилив свою посріблену сивиною голову. – На згадку, як ви в Сибіру читали уперше «Евгения Онегина». Не бійтесь, Адольфе, не всього «Евгения Онегина», тільки посвяту.
– О, що ви, – заперечив Рейхель. – Це така музика для мене – ваш Пушкін, а для Маріхен – найкраща насолода!
Не мысля гордый свет забавить,
Вниманье дружбы возлюби,
Хотел бы я тебе представить
Залог достойнее тебя... —
почав читати Тургенев, і Марія Каспарівна слухала заворожено. Та Марія, Маруся Марковичка, знала – він читає і для неї, і їй здається, що вона вперше чує ці вірші. Адже ж вона їх колись читала, правда, дуже давно, може, в пансіонські роки.
...Воспоминания безмолвно предо мной
Свой длинный развивают свиток...***
А ця «Элегия»? її треба читати і перечитувати наодинці. Чому вона так давно не перечитувала і не відчувала цієї насолоди? Чому він одбирає такі сумні? Адже Пушкін – саме життя, радість, жадоба життя? Ні, ні, вони не сумні, вони про його творчість, його власну, тургенєвську...
...Но не хочу, о други, умирать;
Я жить хочу, чтоб мыслить и страдать;
И ведаю, мне будут наслажденья
Меж горестей, забот и треволненья;
Порой опять гармонией упьюсь,
Над вымыслом слезами обольюсь...
Так, так, «над вымыслом слезами обольюсь»...
Звичайно, він для неї читає і «Пророка», і «Поэта», але Марія Каспарівна просить прочитати «Анчар». Той вірш, що в його прекрасній новелі «Затишье».
– Ти пам'ятаєш, Адольфе, я читала тобі її, перекладаючи, як могла, на ходу. І ще, будь ласка, оту улюблену мою «Грузинскую песню»! Ви не втомились, милий Іване Сергійовичу?
– Що ви! Але вже досить пізно. Марії Олександрівні з дороги вже час відпочити. Треба повертатись до готелю.
– Мені не хочеться. Тут так добре, – щиро призналась Маруся.
Та, звичайно, треба йти, що правда, то правда. Може, й Богдась прокинувся...
– Завтра зранку до нас, – наказала Марія Каспарівна. – Вашого хлопчика познайомимо з моїм Сашею, підшукаємо вам помешкання поблизу, я знаю славну стареньку, яка зможе приходити допомагати.
– А хлопчика можна навіть тимчасово до школи влаштувати, куди й наш Саша бігає, – вставив Рейхель.
– Ну, про це все завтра, не турбуйтеся, Іване Сергійовичу, ми вашу Марію Олександрівну влаштуємо. Поки чоловік її приїде, ми постараємось, щоб не сумувала і все було гаразд.
«Вашу Марію Олександрівну», – про себе засміялась Марія, – немов справді Іван Сергійович за неї відповідальний, а тепер вони перед ним. «Щоб не сумувала, поки чоловік приїде». Соромно як! Вона й не згадала його за цілісінький вечір. Але як добре усе. Шкода тільки, що Іван Сергійович їде до Парижа.
– Мені так шкода, що ви їдете! – сказала вона, прощаючись коло дверей свого номера в готелі.
– І мені. Я звик до вас за ці дні. – Він потиснув міцно обидві її руки. – Я вам писатиму.
* * *
Подружжя Рейхель схвильоване, але ніхто цього не помітив, крім них самих, які вже так добре знають одне одного, що не тільки слів, а навіть найменших зовнішніх проявів не потрібно.
Марія Каспарівна знає: він зараз тихенько, навшпиньках зайде до дитячої, погляне на хлопчиків: Сашу – звичайно, першого вони назвали Олександром – і маленького Ернста, потім піде до себе, до свого рояля, і гратиме піаніссімо Шумана і Шуберта, і хвилюватиметься про себе, чи добре він зробив, що відірвав дружину від батьківщини, від матері, рідних. Одна найближча людина хоч не на такій далекій відстані, але теж не в змозі побачитись, коли хоче, – Герцен. Але ні Рейхель, ні його дружина, звичайна проста російська жінка, не знають і не уявляють усієї міри, усієї ваги того, що робить вона для всіх російських людей.
От вона теж заглянула в дитячу, поправила подушечки, ковдрочки, пішла до себе. Сідає за невеличкий робочий столиксекретер, виймає з шухлядки невеличку шкатулку, згори вишивання, візерунки – вона ж рукодільниця, – під ними – останній лист AI. Листи з Росії до нього. Уважно читає розпорядження Герцена:
«Надішліть циркуляри про пияцтво, попечителів, про Пушкіна і, якщо цікаво, справу Огризки (Ви знаєте, що його врятував від в'язниці Тургенев, він писав до государя – ач який?)».
– Ач який! – здивована Марія Каспарівна. – Ані слівця про це! Треба буде розпитати, коли прийде завтра попрощатись і взяти дещо для AI.
«Чекаю з нетерпінням, коли ви одержите 44 «Колокол», там моя сповідь з приводу війни (я за війну і проти Австрії) і прочуханка «Современнику».
Що це він вигадав? Адже «Современник» найпередовіший журнал у Росії. Може, знову що з Некрасовим? Але не може бути. З Некрасовим – то особисті справи, і навіть не його, а Огарьових, хоча у них не може бути щось відокремлене. Але ж як поета він цінує Некрасова, надрукував навіть цей надзвичайний вірш «У парадного подъезда» в «Колоколе».
«Прощавайте. Діти цвітуть. Погода у нас от яка: з початку квітня дощ, туман і мла».
Значить, треба переглянути «Колокол» і перейти до листів з Росії... Деякі з них докладні, великі, деякі просто замітки, дописи – і все про страшні справи: злочини у поміщиків, зловживання урядовців у різних кутках Росії.
Кожен лист мандрує по кількох адресах, і найпильніша поліція не здогадується вже кілька років, що більшість їх пересилається через цю адресу, збирається тут, в квартирі тихого, добропорядного директора Дрезденської консерваторії, в рукодільному столику його дружини. У Дрездені німці навіть не знають, що Марія Каспарівна з Росії, бо приїхала вона з чоловіком вже давно з Парижа. Марія Каспарівна зараз дбайливо розбере останню пошту, помітить, якими шляхами вирушать вони далі, щоб потрапити тільки в руки AI. Ці – надіслати на адресу Трюбнера, власника друкарні, в якій друкується герценівська преса. А от записочки AI, його відповіді без звернення – вона мусить знати, кому вони адресовані і як їх надіслати в Росію...
...Яка мила ця молода письменниця, у неї загорілись очі, коли мова зайшла про Герцена. Що ж, коли вона повертатиметься додому, в Росію, нею можна буде, мабуть, також дещо передати.
«Ох, боже мій, – написав їм Герцен у перші роки народження своєї «вольной печати», – якби в мене в Росії замість усіх друзів була одна Марія Каспарівна, – все було б зроблено». Зараз уже багато невідомих анонімних помічників, але відповідальності з Марії Каспарівни не знято і роботи ще додалось. Звичайно, – думає Марія Каспарівна, – він перебільшує, і чоловік перебільшує її роботу. Вона ж росіянка, їй пощастило, що вона виросла коло нього, жила в атмосфері його великих інтересів і з «собачою відданістю», як сама каже, робить, що може, не дуже вплутуючи в це Рейхеля.
...От чоловік перейшов від Шумана до власних імпровізацій. Марія Каспарівна відірвалась від паперів. Замислилась. Дивне життя кожної людини. Але треба швидше закінчити, підготувати що можна для Івана Сергійовича і лягати. День починається завжди дуже рано. Трудовий день матері, ретельної господині, помічниці чоловіка і – «Начальника штаба русского вольного слова». Вона добродушно всміхається на це прізвисько. Що казати—Марії Каспарівні це приємно чути від Герцена.
5
Добре, коли з письменником знайомляться спочатку по книжках. Трапляється, правда, що по книжках часто уявляють автора зовсім іншим, ніж він є в дійсності. Але ж справжній він такий, яким з'явився у своїх творах, – там його думки, душа, почуття, коли й не пише про себе. Немало знайомих (жінок, жінок особливо!) дивувалися—хіба ця проста, мовчазна жінка і є автор «Народних оповідань»?
Часом Марія думає: «Ой, не треба було згоджуватися на пропозицію Івана Сергійовича передати свою книжечку Герцену. Ну, потім, пізніше, коли поїхала б у Лондон з Опанасом, який тепер з нею у Дрездені, може, подарувала б...
Але що я, господи, звичайно, краще, коли він спочатку побачить мою книжечку, моє найдорожче і найщиріше в світі, не менше за Богдасика, не менше, і хай буде так, як буде, і, звичайно, краще, коли з письменником спочатку знайомляться з книжок, а потім уже бачать на власні очі. Особливо з письменницею, з жінкою – тоді байдуже, яка вона як жінка». Вона ж знає, не раз чула ущипливе шепотіння: «Що в ній гарного і що в ній знаходять чоловіки?»
Вона раптом весело засміялась:
– Щось та знаходять!
Але Герцен? Звичайно, вона хвилюється, як прийме Герцен її книгу.
* * *
– Вона дуже гарна? – спитала Наталя Олексіївна Огарьова, і в її тоні і в погляді вже відчувалося, що вона наперед знає:
Тургенев відповість захоплено: «Надзвичайно гарна». І тоді вона скептично зауважить: «Ну, звичайно, вся Справа в красі жінки, а не в таланті».
– Ні, – спокійно відповів Тургенев, – вона зовсім не красуня. Але це поетична, щира і розумна істота, та ще й з великим почуттям гумору, властивим українцям.
– Ти зачарований нею, ти можеш у жінці знайти такі ідеальні риси, такі неоціненні скарби, про які вона й не гадає. Що ж до жіночого оточення – ти невиправний! – засміявся Герцен. – Усі друзі знають: воно тебе завжди приваблює дужче, ніж оточення чоловіків.
– Що правда, то правда, – в тон йому відказав Тургенев, – але ж погодься, товариство чоловіків без присутності доброї і розумної жінки подібне до важезної валки з немазаними колесами, які роздирають вуха від нестерпного одноманітного рипу.
Він хотів додати щось про присутність з ними Наталі Олексіївни, але помітив її підозріливий ревнивий погляд, стулені міцно тонкі губи і замовк. «Шпиговальна голка, – подумав він, – як змінилася!»
Колись у Парижі у 1848 році він з нею навіть приятелював. Вона була юна дівчина, палка, експансивна, закохана в дружину Герцена Наталі, їй він присвятив тоді свою п'єсу. Він з Анненковим постійно докучали їй жартівливим запитанням, – хто з них двох їй більше подобається і за кого вона б швидше вийшла заміж. Як давно це було! Що трапилось з нею? Тепер вона не викликала ані приязні, ані симпатії. Найменшого відблиску щастя або задоволення не з'являється на обличчі, навіть коли тримає на руках маленьку дочку. Лише занепокоєння.
Але й вона трохи розвеселилась, коли Іван Сергійович за вечірнім чаєм розповідав з своєю неперевершеною майстерністю різні історії. «Приїде родич – і в будень свято». Хай сперечання, незгоди, та однаково – приїзд Тургенева до них у Лондон завжди свято для Герцена і його сім'ї.
Цього разу сперечань майже не було, обидва жили чеканням того, що от-от, нарешті, має здійснитися на батьківщині – скасування кріпаччини, і хотілось розпитати про все. Не бачились майже рік. Тургенев довго перебував у Росії, в своєму Спаському, в Москві, в Петербурзі.
– Я цієї зими поринув, між іншим, в українське життя, – сказав він. – У Петербурзі ціла колонія українців і українок. Крім пані Маркович, автора книжки, яку я тобі привіз, я познайомився з українським поетом Шевченком, він повернувся з заслання, десять років був у солдатах за Каспієм. Ти про це, певне, знаєш ще від Савича, учителя твоєї Тати, його двоюрідного брата також було заарештовано тоді. Але це було ще у 1847 році.
– Так, я дізнався тоді про їхнє Кирило-Мефодіївське братство в Парижі. Дуже мало донеслося до нас. Україна завжди викликала в мене інтерес.
– От і я зацікавився, познайомившись з петербурзькими українцями. Майже всі вони дуже милі, ліберальне настроєні, – вів Тургенев.
– А молода нова письменниця наймиліша? – спитала іронічно Наталя Олексіївна.
– О, так, вона була окрасою цього гуртка. Я помітив, в українців є своєрідний ідеалізм і твердість, вельми привабливі.
– І ти, і ви всі знаєте, я не раз писав про українців, бо багато міркував над цим поетичним волелюбним народом, – гаряче, як завжди, коли хотів швидше поділитися своїми думками, заговорив Герцен. – Віки боротьби! Але в цій боротьбі, я писав про це, два стремління, два протилежних потоки: шляхетства, панів і нижчого шару – народу, козаків. Я писав про запорожців. Запорозька Січ являє собою дивовижне явище витязів-мужиків – рицарів чорного народу. Про це не можна забувати.
– А мова українська сповнена поетичної грації і чарівливості і тому досить важка для перекладу, – вставив Тургенев.
– З мовою, на жаль, я знайомий мало. Але ж ми знаємо, як українці люблять перекази, пісні про своє незалежне волелюбне козацтво. Свою незалежність, хай дику, але республіканську, демократичну, Україна відстоювала віки і не складала зброї, коли шматували її польська шляхта, турки, татари. Особливо складні взаємини були з поляками. Україна цілком добровільно приєдналась до Великоросії, а Катерина, ця баба-бабариця, яка роздавала землі з людьми своїм полюбовникам, закріпачила цей вільний чудесний народ.
– На щастя, сторіччя кріпацтва не знищили дощенту все поетичне й волелюбне, – мовив Огарьов, завжди меланхолійний, тихий, особливо поряд з гарячим, енергійним Герценом.
– Якщо ти, – звернувся Герцен до Тургенева, – ти ж знаєш, яким майстром в літературі я вважаю тебе, зупинився і сам переклав оповідання української письменниці, напевне, вони варті того.
– Ну до чого тут майстер, – замахав руками Іван Сергійович. – Ти прочитаєш і сам побачиш.
Як добре, що сьогодні за столом не було ніяких суперечок, що так часто виникали при зустрічах з друзями, і друзі раптом ставали «колишніми»... Зараз усі, навіть діти, дівчатка Тата і менша Ольга, не хотіли йти спати, поки був Іван Сергійович. Крім того, Герцен не так давно дізнався про лист Тургенева цареві з приводу арешту редактора польського журналу Огризка. Огризка випустили. Певне-таки лист мав значення!
Герцен задоволене сказав, розпитуючи про це:
– І я, і ти листуємося з Олександром Миколайовичем. Правда, з нашої дзвіниці я з ним і з його родиною більше запанібрата і одвертіше, без усяких церемоній!
– Інколи ти переборщуєш, – зауважив Тургенев. – Не забувай, зараз від нього багато залежить у справі визволення.
– Ти знаєш, що і я в перші роки його царювання чекав від нього швидких рішучих дій, але боюсь, що ми покладаємо багато марних надій, – похитав головою Герцен, – а за лист про Огризка... я був щасливий, щасливий, що саме ти це зробив.
– Не перебільшуй, будь ласка, моєї ролі і мого значення, – зупинив його Іван Сергійович.
Дивно, з роками, чим більше зростала популярність, слава Тургенева, тим більшою щирою скромністю він сам відзначався у своїй літературній і в громадській діяльності. Це помічали всі його близькі знайомі, усі його друзі. Та всі також знали, як Іван Сергійович непомірно захоплюється «молодими» талантами, допомагає їм і як часто вони зовсім не виправдовують його надій.
Цікаво, цікаво, чи ця тоненька книжечка української письменниці з дивним псевдонімом «Марко Вовчок» не чергове захоплення доброзичливого Тургенева?
– Почитай, почитай, – вгадавши думки Олександра Івановича, мовив Тургенев, – а тоді вже скажеш, чим повіє тобі в твоїх лондонських туманах.
* * *
Хіба могли б у туманах Лондона або на петербурзьких болотах вирости такі свіжі лісові квіти?
Оце було перше відчуття – відчуття свіжих пахощів, променистої ранкової роси.
Вже давно всі спали в домі, а він, наче захлинаючись, наче ковтаючи свіже степове повітря далекої рідної батьківщини, перегортав сторінки маленької книжечки. Одразу виникло бажання – швидше прочитати вголос. Кому? Перш за все своїм дочкам, своїм дітям, дітям вигнанця з рідної землі, щоб вони її відчули, щоб ще краще зрозуміли, чому все життя своє він, їхній батько, присвятив боротьбі за долю цих битих, січених, зґвалтованих дівчисьок, цих терплячих страдниць матерів, цих вірних одчайдушних жінок, про яких з такою чулістю, наче сестра, кревна сестра, пише Марко Вовчок. Який обвинувальний акт! О.т у цьому, в такій літературі, в таких письменниках, запорука порятунку батьківщини!
Швидше, швидше побачити її! Яке недоречне питання невитриманої Наталі – чи красива ця жінка? Яке це має значення? Вона вже стала йому другом!
До ранкової кави, на яку він просив прийти обов'язково Івана Сергійовича, він вбіг збуджений, бадьорий, енергійний.
– Це незрівнянно! Тата! Я прочитаю тобі сам ці оповідання! Огарьов! Марко Вовчок посяде славне місце в нашій літературі. Я просто жадаю бачити Марка Вовчка!
6
...Пошли,
Пошли мені святеє слово,
Святої правди голос новий!
Т. Шевченко
Хіба листи були нещирі й неправдиві? Адже краще зовсім не писати, ніж найближчим людям писати неправду або просто «для годиться». Так чому ж зовсім різне, відмінне писалося в її листах?
«Учора одібрала Ваш лист, добрий та щирий мій Тарасе Григоровичу. Тільки шкода, шо Ви мені не сказали, куди се Ви замислились втікати і де будете мені мачухи шукати?»
(Це ж Тарас Григорович написав, що хоче одружитися. Звичайно, мачуха їй буде, а не мати!)
«Жити у Дрездені добре, тихо. Робота йде дуже швидко. Більше тут зробиш у місяць, як де-небудь у два роки».
Що ж, це правда, вона тут багато встигла написати з задуманого ще там, у Немирові та в Петербурзі.
Але ж хіба неправда той сумний рядок у листі Івану Сергійовичу?
«Працювати я почала, та робота нехороша й порожня щось».
Вона працює щодня, навіть більше, ніж дома, але ж вона незадоволена. Ні, незадоволена.
Отак швидко написала кілька нових оповідань, а перечитує і все порівнює: а чи кращі вони за перші, ті, «Народні оповідання», що здобули їй несподівану славу? Ті немов вилились, немов віддих легкий вилетіли, а тепер хочеться і ширше, і глибше схопити життя, людську душу. Треба знайти їй нові слова, тон, щоб виявити складні людські почуття, не тільки користатися готовими, хай найчудовішими образами з пісень. І їй хочеться поширити коло своїх героїв. І знайти їхню мову. їхні слова, їй не вистачає чогось, щоб бути задоволеною. Іван Сергійович зрозумів, що саме ці два рядки про власне незадоволення – головні в листі серед різних інформаційних новин.
«Ви пишете, що у вас поки що справа не клеїться. Це трапляється з двох причин. Від утоми й неохоти або від того, що людина вступає інколи непомітно для себе в нову добу розвитку і ще не знаходить нових слів, а старі не годяться. Дай вам, боже, йти вперед спокійно й вірно».
Він точно зрозумів – їй треба було нових слів, так само, як і нового життя.
Звичайно, тут було «тихо і добре», і як добре відпочив би від усього, що пережив, рідний Тарас Григорович, подивився б на світ. побачив би рафаелівську Мадонну, свою улюблену Марію, образ якої плекає усе своє творче життя і замислив написати велику поему.
Але ж їй, живій Марії, земній жінці, ще нема чого відпочивати. Хіба справді вона приїхала за кордон тільки для того, щоб лікуватися за методою лікаря Шипулинського? Вислухувати поради за table d'hоt'ом, на які води їхати, які ванни приймати, та разом з іншими приїжджими обов'язково оглядати всі примітні пам'ятки, музеї, старовинні церкви, галереї, будинки славетних людей і середньовічні замки!?
Добре, коли збирається невеличке товариство, в якому зовсім не потрібно трафаретне виявляти захоплення, але інколи вплутається якась настирлива дамочка, яка вважає ознакою вищої культури закочувати очі, голосно зітхати і при цьому сіпати всіх сусідів за рукава, бо без неї, певне, ніхто б не звернув уваги на «цей шедевр», «цю божественну красу», «ці неповторні лінії» – ніби вона одна зряча, а решті засліпило.
Маруся знає: до Дрезденської галереї треба ходити самій ще і ще раз і там стояти мовчки перед Мадонною, їй спадають на думку рядки з «Неофітів», що переписав їй Тарас Григорович на дорогу.
Маруся дивиться, не зводячи очей, і думає: вона, та свят Марія, сповнена найсвятіших материнських почуттів, відчуває, що щось незвичайне буде з її дитиною, в її очах і сум, і любов, і відданість. Але ж хіба вона знає про Голгофу?
Ні з ким не хочеться говорити про Мадонну, отак стояти, і дивитись самій, і ставати причетною до іншого, вищого життя.
Тут, у Дрезденьскій галереї, вона любить постояти .ще в одній залі, коло картини, біля якої гіди й туристи мало.зупиняються, – картини, що зображує євангеліста Іоанна. Вона звикла, що на іконах, в підручниках «Закону божого», на молитовниках євангелісти старі, а художник Гваріччіні написав Іоанна молодим, сповненим сили творчости й натхнення. Хочеться думати, Що він був таким насправді – письменником з палкою вірою і любов'ю до слова, бо це ж саме він наливав, що «вначале бє слово» і «слово бє бог».
«Боже ж мій, господи, хай хвалять, але сама знаю, не те в мене, як я хочу».
Він правий, Іван Сергійович, що немає нових сліп, а старі не годяться.
І, як завжди, пишеш одне оповідання, а вже майорять образи іншого, і гадаєш: от саме те зараз би вийшло як треба, швидше це закінчити, а оте, друге, вже, певне, вийде кращим, воно вже не дає спокійно жити. Та й взагалі про який спокій можна думати, коли пишеш? Чудні люди! Вони інколи дивуються, що сидить Марія і мовчить. Коли б знали, скільки розмов уже вела сьогодні наодинці і від себе, і від них, своїх зараз найближчих – Галі, Грушечки, Павла Чорнокрила...
Вона переглядала прислів'я, добирала якесь слово, єдине їй зараз потрібне, і раптово відчувала, як її охоплює наче інше повітря, наче в інше життя вона переходить, її опановувала радість писання, радість якогось відкриття, нового зародження. Тільки б її ніхто не чіпав, ніхто не гукав, вона вже не чула гомону, голосів, усе, крім цього іншого подиху, ставало байдужим. То були найкращі хвилини, не відомі ні для кого.
Так само не відомий ні для кого у неї був свій лік часу. У художника будь-якого мистецтва – найчастіше по творах. Отак і вона вже давно стала лічити час для себе по творах.
Життя було до «Народних оповідань» і після них. Правда, це було датою і для Опанаса – надто вже виразну віху поставили вони в житті і круто повернули шлях. Потім – початок роботи над «Інституткою». Спочатку вона її назвала «Панночкою». Це було зв'язано з першим побаченням з Шевченком. Вона йому присвятила цей твір і вже довше і вимогливіше працювала. Писала і часто ловила себе на тому, коли перечитувала написане, немов читає його очима. Вона «Інститутку» свою вже зовсім інакше писала, ніж ті, перші. Тоді поспішала, наче хотіла, щоб швидше, швидше всі люди дізналися про них, не про оповідання ці, Марією Марковичкою написані, а про тих людей. Тепер справді, як сказала вона під час подорожі Івану Сергійовичу, та «слава» наклала велику відповідальність.
Вранці Марія встає, коли весь пансіон, у якому мешкають, ще спить. Ще сплять вузькі вулиці з темними будинками, ще не прокинулись ці темно-червоні гостроверхі будинки, від яких віє давнім життям, і тільки з садків долітають ранкові пташині заклопотані розмови, а вже потім лине гомін здалека, з тої сторони, де міститься ринок. «Ідіть просто в юрбу, не бійтесь. «Greibt mir hinein ins folle Menschenleben» (В життя людське чим більше заглядайте (нім.), – казав Тургенев, цитуючи Фауста... Він іще в Петербурзі подарував їй гарне невеличке німецьке видання. Вона привезла його з собою.
У Дрездені зараз ярмарок, і Марія Каспарівна якось узяла її з собою. Певне, Маруся їй трохи заважала, бо Марусі цікаво було тільки дивитись та прислухатись, а Марія Каспарівна була заклопотана, щоб, скориставшись ярмарком, саме зробити «запаси» – це було цілком зрозуміло. Та упорядкований німецьким ярмарок аж ніяк не був схожий на ті пістряві базари на Україні. на гучні київські «Контракти». Перші дні в Дрездені їй здавалось, що й повітря тут інше...
Вона подумала тоді – це від мови, від чужої мови. Тепер вона опановувала з притаманною їй швидкістю і цікавістю цю чужу мову. З дитинства її вчили і німецької мови, але не так досконало, як французької, якою вона вільно читала і розмовляла.
Дивно, вона завжди робила записи там, у Києві, Качанівці, Немирові. їй Опанас привчив, а тут вона бачить стільки нового для себе, але нічого не записує. В її голові ще ті задуми і плани, які замайоріли ще там, удома, і ще виразніше, відчутніше те далеке і відмінне від цього життя, і коли й зароджуються нові задуми, то знову ж таки зв'язані з рідним, своїм. Але ж і Іван Сергійович пише тільки про російське, про рідне. І Гоголь писав «Мертві душі» у Римі. Батьківщина є батьківщина...
Вона блукала сама старовинними парками, вулицями. Деякі з них схожі в чомусь на похмурий Петербург, а інші – зовсім середньовічні, вузенькі, з старими будовами, дивними назвами, що збереглись з давніх-давен, і от вони всі на очах починають щоденне звичайне своє життя.
Поспішають заклопотані хазяйки, служниці. До будинку, де вона мешкає, іде солідно, наче якийсь професор, кухар їхнього пансіону. З почуттям власної гідності, але люб'язно, він трохи піднімає капелюх – він примітив цю молоду даму, бачив її не тільки в пансіоні, а й стрічає вранці саму.
– Guten Morgen, gnдdige Frau! (Доброго ранку, шановна пані (нім.)
Цей «пан», гер кухар, і покоївки, усі служниці і служники, перед якими часто просто-таки ніяковіють приїжджі з Росії, які вони не схожі на тих наймичок, парубків і дядьків – поміщицьку челядь по селах і в містах, що змальовує вона в своїх творах! Деякі критики їй дорікають, що наділяє вона їх надто тонкими почуттями, не властивими простому народу. Неправда, неправда – і горе, і біди, і кохання у них щирі, глибокі і безкорисливіші, – а певне безкорисливіші, на біду ж собі, – ніж у панів. Хіба вигадала вона з голови долю «Козачки» і зараз переживає за Чорнокрила? Навіть міцніше там у них кохання, ніж у тому оточенні, серед якого сама виросла.
