Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 34 (всего у книги 41 страниц)
ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА
1
З Парижем було докінчено. Власне, не з Парижем, а з паризьким життям, їй здавалося, взагалі з її справжнім життям. Наче уві сні, в маренні провезла вона через Париж тоді труну. З Сашею. Після похорону під стіною Симонового монастиря їй треба було ще повернутися до Парижа, там лишалися Богдась, рукописи, книги, шафа, яку купували, щасливі, удвох із Сашею... Власне, оце й усі речі. їхній щасливий будиночок уНельї був не їхній, найманий... Усе було тимчасове, наймане, тільки книги й рукописи її. Та її справжнє гірке і надзвичайне щастя, що також виявилось тимчасовим, таким скороминучим. Яке вже там життя може бути у неї?! Часом трохи гірше, часом трохи краще щодо зовнішнього побуту, про людські очі тільки, а торгуватися з ним, з життям, вже не треба, не варто.
Та тільки не могла вона примусити себе й на день навідатися в той будиночок, в той «розкішний» садок з єдиним крислатим гіллястим деревом. Вона зупинилась після Петербурга в мебльованих кімнатах, які найняли для неї друзі.
Вірні друзі – учитель Богдася Волков, Карл Бенні, клопотуха служниця Дезіре, яка перейшла до них від Якобі, – самі все склали, спакували. І Богдась допомагав, незвично для всіх серйозний. Він намагався допомагати чоловікам і уникав лишатися з Марією віч-на-віч. Цього ніхто не помічав. Але короткі хвилинки, коли залишалися вдвох з матір'ю, Богдась тримався особливо послужливо. Проте, не усвідомлюючи цього як слід, він волів допомагати чоловікам...
Один Етцель помічав це.
П'єр-Жюль Етцель турбувався про гроші, про квитки, він виряджав pauvre belle Marie, як рідну. Уже на вокзалі він тримав її руки, говорив, говорив: "Mon enfant, mon cher enfant", запевняв, що все буде гаразд, це треба, так краще, що вона повертається на батьківщину, цього вимагає її талант, це потрібно для виховання сина...
Марія мовчки кивала головою. Ти важко було вимовити хоч слово. Він переходив на діловий тон, починав говорити, які переклади треба зробити найшвидше, як треба мерщій видати в Росії Жюля Верна, нагадував, що всі кліше ілюстрацій він негайно надсилатиме, що він вважає її представником своєї фірми, та, головне, – він весь час повертався до цього, – щоб вона не забувала, що вона, українська письменниця Марко Вовчок – член редколегії журналу для дітей та юнацтва «Magazine d'йducation et de rйcrйation» – журналу виховання та розваг, і там друкуються і завжди друкуватимуться її твори, і поки існує журнал, її ім'я стоятиме на титулці серед імен французьких письменників і вчених, які беруть участь у цьому журналі.
Їй хотілося усміхнутися в подяку за його турботи, але вона могла лише мовчки кивати головою... Він говорив, що все, що тільки-но з'являтиметься на книжковому ринку в Європі цікавого – у Франції, Англії» Німеччині, – вона матиме перша для перекладів, хай притягає для цього своїх друзів, хай подумає з приводу цього. Вона мовчки кивала головою.
Так, так. Вона думатиме над цим. Про що їй ще думати? Адже треба ростити й виховувати Богдася... Треба жити... Якось жити. Це жахливо, що не маєш права на смерть. Даремно вони так усі хвилюються, бояться лишити її саму. Вона не знала, не уявляла, як вона житиме. Але ж треба робити вигляд, що живеш.
Добрий Етцель не міг спокійно дивитись на неї. Вона була якась потойбічна, з порожніми очима. Сльози виступали не у неї, а в нього на очах, він починав пестити її руки, маленькі бідні руки, що стільки винесли, і говорив знову ласкаво, заспокоююче:
– Mon enfant, je vous aime de tout mon cњur. Je suis votre ami toute ma vie. (Дитя моє, я люблю вас усім серцем. Я вам друг на все життя (франц.). – І запевняв, що Париж від Петербурга не за горами, вона часто приїздитиме до Парижа, і він завжди чекатиме її, як рідну дитину.
Вона мовчки поцілувала його, коли сідала в вагон. Етцель уважно, багатозначно поглянув на Богдася, немов наказав: «Бережи!»
Ну от. Прощавай, Париж. Це вже остаточно вона повертається до Петербурга. Поки що до Петербурга. Там далі видно буде. Але тепер їй треба для своєї роботи зупинитись у Петербурзі, увійти в якусь життєву колію. Це можливо, лише працюючи, інакше – як робити вигляд, що ти жива?
Поїхали. Короткі розмови з Богдасем про речі, про швидкий сніданок на довгій зупинці: «Бога ради, не відстань!»
Яка неприємна, непередбачена затримка у Варшаві! У неї витягли гроші! А може, загубила у такому своєму розгубленому стані? Вона кусала губи від досади.
– Добре, що тут тепер живе Василь Михайлович Білозерський, – сказала Марія Богдасеві. – Він так завжди приязно й дружньо ставився до мене, а Надя, його дружина, щиро мене любить. Я ж везу нові твори у Петербург. У мене незабаром мусять бути гроші, я позичу в них і надішлю.
– Звичайно, мамо, – заспокоював її Богдась. – Чого ти так турбуєшся і хвилюєшся цим? Надішлемо з Петербурга і все. Принаймні Варшаву подивимось!
Не було тепер чого дивитися Варшаву після придушення повстання. Спорожнілі, наче вимерлі вулиці, незвичайна тиша, яка зовсім не дивує десь у селі і так пригнічує у великому місті. Тут панував тепер лютий Муравйов, якого недаремно прозвали «вішателем».
«Де ж тепер Тедзик? Сахновський?» – майнуло в голові у Марії. Давно, як давно передали вони їй привіт з Італії, куди подалися з Парижа.
А тут вона потрапила зовсім в інше оточення. Вона знала, що Василь Білозерський після неприємностей у Петербурзі, – у нього навіть обшук був у 1863 році, – після припинення «Основи», зовсім порвав з журналістикою і перебрався до В'аршави. Але вона не знала, що, й так досить поміркований, він ще дужче «поправів» і у Варшаві займає статечну посаду урядового чиновника. Проте він зустрів її дуже радо, гостинно, так само, як колись у Петербурзі, коли вона приїздила з Парижа. І так само, як тоді, ще дужче, ніж чоловік, зраділа їй Надя.
– Ні, ні, ми вас так одразу не відпустимо. Та й, дивіться, ви, мабуть, застудилися в дорозі, ви зовсім слабі, ви перепочинете у нас кілька днів, – обнімаючи її, казала Надя.
– І не сперечайтесь, і не заперечуйте, Маріє Олександрівно, дорога наша! Зробіть нам таку ласку й честь! – щиро підтакував дружині Василь Михайлович.
У Марії потеплішало на серці, її пам'ятають, її люблять земляки-українці! І, може, саме через це тепло так вразила її друга зустріч... Вона таки зупинилась на кілька днів у Білозерських. Обоє вони панькалися з Богдасем, як з малою дитиною. Марія знала, що їхній хлопчик помер, і це ставлення до Богдася її особливо зворушило. Боже мій, кожний в світі своє лихо має.
Треба було написати листи паризьким друзям. Вона знала _ вони всі хвилюються за неї. Треба було написати матері, Параскеві Дмитрівні, що вона затрималась у Варшаві. Здавши листи на пошті, Марія поверталась на квартиру Білозерських. На сходах побачила якусь жінку. Жінка зупинилася також коло тієї ж квартири. Щось знайоме майнуло в обличчі. Боже мій! Та це ж Олександра Михайлівна, дружина Куліша! Сестра Василя Михайловича Білозерського. І в першу мить Марія зраділа. Свої ж, свої люди – хіба вона пам'ятала зараз, що було колись! То справжнє горе пам'ятливе, а все, що було з Кулішем, —такий дріб'язок перед ним!
– Олександро Михайлівно, доброго здоров'я! От несподіванка! – простягла Марія руку, навіть бажаючи обняти, але ще не роблячи для цього руху.
Та дивилася здивовано.
– Хіба не пізнаєте? Марія Маркович!
Куліш дивилася якось спантеличено, нерішуче простягла свою руку, мляво відповіла на міцний потиск. Так, вона вже впізнала її, свою суперницю, й неспроможна була приховати ворожого почуття, спалаху всіх прикрих спогадів, навіть коли вже сиділи у вітальні.
Надія намагалась завести якусь спільну розмову, не могла зрозуміти, чому Кулішиха ледве цідить слова, ледве дивиться на їхню дорогу гостю. А гостя немов не бачить цього, вона зовсім просто каже:
– Така прикрість у дорозі трапилася – витягли гаманець з грошима. А втім, я рада, що через це зупинилась тут і бачу своїх друзів.
– Яким не первина вас виручати, – раптом презирливо мовила пані Куліш. Як її дратувала ця жінка, ця елегантна красива дама! Одразу вона справді не пізнала Марії Маркович, але не тому, що та мала за ці роки постаріти чи змарніти, а саме тому, що не чекала побачити таку привабливу, гарну жінку. Ні, ні, її Панько правий, Марковичка не дуже сумувала та бідувала там, за кордонами!
Це нетактовне зауваження наче штрикнуло обох – і Надію, і Марію. Марія враз змінилася. Вона глянула гордо і навіть трохи примруживши очі на Кулішиху, а Надя почервоніла й заговорила швидко, стиснувши руки:
– Ми раді, ми дуже раді такій дрібній, по суті, неприємності, бо цс дало нам змогу побачити нашу любу, дорогу Марію Олександрівну. Маріє Олександрівно, ви ж знаєте, Куліші також живуть тепер у Варшаві.
– Так? – байдуже, холодно спитала Марія. – Пробачте, мені треба до Богдася. Я повернуся зараз, Надіє Олександрівно, – вона кивнула недбало головою і вийшла з вітальні. Повертатися вона не збиралася.
– Чого це вона корчить із себе королеву? – обурилася Олександра Михайлівна. – Що, до чоловіка повертається? Кажуть, її полюбовник помер, довела його до смерті, тепер і до чоловіка можна!
– Як вам не соромно! —трохи не вигукнула Надія. —Облиште цю розмову! Я не хочу говорити так про мого друга, про нашу найкращу шановну письменницю!
Але цю розмову Марія чула. Треба триматися. Невже вона сподівалася, що самі друзі чекають на неї на батьківщині? Треба триматися.
З Білозерськими і слівцем не прохопилася про Куліша й Кулішиху. Надія була ще уважнішою, ще ласкавішою, і Марія, пам'ятаючи про важку втрату Надії, хай хоч і не недавню, намагалася не завдавати їй зайвого болю невигойних спогадів, більше говорили не на особисті теми, і обидві розуміли, що це не з неуваги до горя кожної, а навпаки – з чулості й тактовності.
Обоє Білозерські умовили Марію, щоб Богдась пожив ще в них у Варшаві, поки вона влаштується в Петербурзі. За Богдасем погодилася приїхати бабуся, Параскева Дмитрівна.
Все ж таки зустріч з Олександрою Михайлівною Куліш якось вплинула на Марію. Вона повернулася до Петербурга з гордим, незалежним виглядом впевненої в собі людини. А насправді...
Боже! Невже ніхто не чекатиме її ніколи, не жадатиме ніколи так її погляду, її мови, її подиху, як Саша?
Ніколи? Ніхто?
2
А на неї чекали, її жадали двоє людей...
Їй і на думку не спадало, і уявити собі не могла, як чекає на неї, думає, як, може, ніколи не думав, – Опанас Васильович.
Він хворів у Чернігові, куди вже слабим переїхав, і жив «на квартирі» в домі Меланії Овдіївни Загорської. Власне, її чоловіка. її чоловік – злий невдаха, п'яниця, горбань – жив теж тут. І їхні діти – його, Опанаса Марковича і Меланії Овдіївни. А він, Опанас Маркович, чекав на свою дружину Марію Марковичку, колишнього свого любого Вовчка, і найдужче, до нестерпного болю, чекав свого сина Богдася.
Ілля Петрович Дорошенко знав усе.
Він знав, що Марія Олександрівна повертається до Петербурга, можливо, вже повернулася з сином, що невдовзі до того вона приїздила, привезла труну з тілом того невідомого йому Пассека, з яким прожила шість років за кордоном.
– Вона повернеться до мене? – спитав, дізнавшись про це, Опанас Васильович Дорошенка. – Вона ж тепер повернеться до мене? – повторював він з якоюсь незрозумілою Дорошенкові надією.
– Куди ж вона повернеться? Сюди? – пересмикнув плечима Дорошенко.
Меланії Овдіївни не було в кімнаті. Немов її зовсім не було на світі зараз для Опанаса.
– Хоча б хлопчика побачити, – прошепотів Опанас, – Богдася мого, мого сина єдиного.
Немов там, за стіною, були не його діти...
– Ілько, напиши їй, хай їде швидше. А як одразу неможливо, я почекаю, почекаю... Нехай тільки хлопчика одразу надішле. Може, його вже на світі немає?
– Що ти верзеш? Адже ти листи від нього одержуєш.
– І вона ж пише. Писала, – поправився, зітхнувши, Опанас. – Довго писала. Просила – то про Кармелюка надішли, то підписку на пісні збери. Вона ж ніколи зла на мене не мала Маруся. Пам'ятаєш Немирів, Ілько? От і ти не дочекався... То б вона приїхала і у тебе зупинилася б, поки б я знову квартиру підшукав. А ти не дочекався! – з докором казав Опанас. Дорошенкові здалося – він марить.
...Але ж справді. Він не дочекався. Одружився. З горя. Ніхто не знав, що з горя. Адже цілком природно – годі йому бурлакувати. А він-то знав: з якоїсь такої безвиході, коли дізнався, що полюбила якогось хлопця і на все рукою махнула. Ні, у нього ніколи не було ніяких навіть найпотаємніших надій на якусь взаємність, але ж поки вона була з Опанасом, – він був рідний усій сім'ї, її друг, брат. І йому нічого більше наче не було потрібно. А тепер – яке порожнє життя! Поряд завжди чужа, зовсім чужа людина, і ніхто не знає, навіть Опанас, як він картає себе весь час... А зовні – все ніби гаразд, як у людей. То не горе, що горює, бо ще важче – як сміється.
Чи хотів би він тепер побачити Марію Олександрівну? Він не знав. Боявся цього питання. І не листувалися більше. Він перестав писати.
– Ілько, ти напиши їй, швидше напиши, щоб хлопчика негайно надіслала. Я не можу вмерти, не побачивши його.
– Ну, таке вигадав, чого це ти вмиратимеш? Ти що, старий уже такий?
– Не старий, а дурний, – спробував пожартувати Опанас. – Напиши, може, й вона приїде. Попрощатися. Навіки попрощатися. Тоді прощалися – хіба знали? І вона не знала, моя бідолага, адже й вона бідолага, Ілько. Хіба їй з такими, як ми? Не вміли ми її цінити... І той, що вмер. Що він перед нею? Я на нього зла не маю. Побачив – і збожеволів... А зі мною їй непереливки було... І мовчала, ніколи не дорікала.
Він усе шепотів, шепотів, перед очима виринали далекі картини, і більше прикрі, які ніколи й не згадував.
– Ти слухай, слухай, Ілько, та ти сам знаєш, та це ще коли в Києві... Бідували дуже, на Куренівку перебралися, у хату під соломою... Нічого, ані слівця не казала, немов так і належить.
А в чому ходила! Черевики латані, платтячко ще орловське, перешивала, зашивала, перелицьовувала, і – нічого, ані слівця, ще й бадьориться і мене підбадьорює, сміється: «Все гаразд буде, ти собі ще фрак справиш і циліндр купиш». Їй-богу! Так і казала – циліндра купиш. Це вона жартувала, а ми й за ту хату під солом'яним дахом хазяйці завинили. От тільки раз і сказала сумно: «Так уже Богдасеві чобітки потрібні». Ти не знаєш... У Немирові так не було, як тоді в Києві... Ніякої роботи... І раптом розшу.кує нас Чалий, ти ж знаєш Чалого? Еге ж. Чалий. І бачить, у мене непродані мої книжки, каже: «Давайте, я їх швиденько пристрою, от приходьте позавтра – і вже гроші матимете». Ти подумай, справді, навідався я за два дні, і він мені щось чи тридцять, чи іНавіть п'ятдесят карбованців виручив і дав. Ти думаєш, я їх додоіму відніс? Марієчці віддав? Аякже! Отак з доброго дуру думаю – ігреба на радощах і Манечці, і Богдасику якихось ласощів. Казала вона якось, що так уже, ну над усе, київське сухе варення лю.бить, ти знаєш, фрукти різні у цукрі, такі, справді, тільки у нас у Києві в Балабухи роблять, і попрямував я одразу до Балабухи... Ну, крім сухого того варення, пляшечку шампанського, закусок якихось. А там Хрещатиком чорти мене понесли. Проходжу повз Крамницю з капелюхами, а на вітрині – циліндри, і біс мене з глузду звів – згадав її жарт: купиш собі циліндра. Зайшов і таки купив, та ще найдорожчий. На мене дивляться з подивом прикажчики, а я, щоб не дуже дивувалися, ще й рукавички модні, правда, не тільки собі, а й Марусі теж купив. Ще якусь дурницю, дрібницю непотрібну. Вийшов з повними руками, одразу фаетон узяв, та ще й парокінний. Іду й уявляю – ото зрадіє, ото здивується! По дорозі ще Чалого побачив, він аж очі вирячив, а я помахав йому рукою в новій рукавичці – знай, мовляв, наших; гукнув, щоб у гості приходив, та, мабуть, не почув... Та от слухай. Вибігає моя Манечка й справді здивувалась, немов і не мене побачила. Я їй і коробку з ласощами, і шампанське, і рукавички модні, а вона зблідла, а губенята смикаються, наче от-от заплаче, і очі з докором дивляться, як я карбованця тому візникові недбало, як великий пан, дав. І знову – ані слівця, а я ще й образився, що не зраділа подарункам, хотів вже її розрадити. «Нічим тобі не вгодиш», – буркнув, йолоп такий, адже ні на хату, ні на чобітки Богдасикові вже не вистачило... А їй на черевики й поготів...
Він схлипнув. Так уже згадалася чітко та безжальна сцена, хоч би вилаяла добре – легше було б!
– Ілько, а може, вона усе забула, усе простила? Може, приїде?
Він усе шепотів, шепотів... Щось знову згадував те, що ніколи наче не пам'ятав, а тепер спливало у пам'яті – дошкульне, непоправне. То весь час усі ці роки намагався нанизувати всі її огріхи проти нього, щоб себе виправдати, хоча ніхто від нього цього не вимагав, усі більше її засуджували, хто знав про її життя тепер, а йому ніби так і належало – зійтися з іншою жінкою. А зараз, зараз усе в глибині приховане, людям не знане, спливало, і дорікало, і обвинувачувало. Він згадував ту ясну, щиру, віддану дівчину, яка так вразила його, а потім як узявся він її «виховувати», в які шори забрав, які умови створив! І ніколи докору, ремствування... А потім... потім усе порвалося... і край...
Він і зараз не хотів думати, не припускав, що ніколи вона його не любила, ніколи не припускав, що когось вона любить, усе намагався пояснити якимись обставинами, тимчасовими непорозуміннями, матеріальним становищем, не тому, бороиь боже, що їй там чогось не вистачало, а тим, що ці борги, нестатки, мізерні розрахунки примусили надовго розлучитися... Але ж дивилися на нього з докором в уяві її очі, так як ніколи не дивились у дійсності – може, лише тоді, одненький разочок, коли в циліндрі, з шампанським і ласощами від Балабухи приїхав на ту куренівську «дачу»... І він шепотів... шепотів... та вже нічого не міг розібрати Дорошенко, то він підвищував голос, і Дорошенко почув, як за стіною щось зашаруділо, щось рипнуло:
– Тихше... – мимоволі вирвалося у Іллі Петровича, – Меланія Овдіївна.
– Боїться. І досі боїться, що приїде Маріечка, і я її покину. Покину, та не для Маріечки. Шкода мені її, Меласі, – не зазнала щастя. Була зі мною – весь час боялася, ревнувала: а що, як повернеться Марусинка наша? А я ж їй листи показував: «Меланії Овдіївні низенько кланяюсь», «Усіх вітаю, а Меланію Овдіївну найдужче». Ні, не любила вона мене... Може, й раділа, що коло мене Мелася – їй спокійніше там було. Та що я? Любила. Вірила. Писала: «Пришли все про Кармелюка... Обіймаємо тебе, наш друже...» Зоренька наша... Марко Вовчок... Мій Вовчок...
Він марив, явно марив. Закашлявся, аж зайшовся.
– На води, випий води, Опанасе, тобі краще буде. До кімнати вбігла Меланія Овдіївна.
– Опанасе Васильовичу, вам погано?
От клята та Марієчка, Марусинка, Марко Вовчок, не дає йому спокою все життя!
Та тільки вбігла – чоловічий грубий голос залунав з інших покоїв:
– Меланіє! А ну швидше сюди!
– Знаєте що, Меланіє Овдіївно? Треба Опанаса Васильовича мерщій до лікарні. Йому дуже кепсько, – сказав Дорошенко. Меланія Овдіївна заридала.
3
А другий, хто чекав на неї, —ні, не Дорошенко. Це був її троюрідний брат, Митя Писарєв.
Вона зустрілася з ним після семи років життя за кордоном, після похорону Саші в Москві, коли їхала знову до Парижа за Богдасем та речами, їхала через Петербург.
Вона нікого не хотіла, не могла бачити в Петербурзі. Вона не могла ні з ким розмовляти. Про що вона б розмовляла? Вона не могла дати собі ради. Вона всоте переживала останній день у Ніцці, все до краплинки, кожне слово, погляд, рух. Наче в тумані поставала ця жахлива подорож – Париж, Вільна, кілька годин у Петербурзі, Москва, Тетяна Петрівна Пассек, і ця яма коло стіни Симонового монастиря, куди опустили Сашу. І вона знову тоді поїхала мерщій до Петербурга, щоб знову їхати до Парижа.
Їй страшно було самій, і їй страшно було бути з людьми. Раптом там, у Петербурзі, їй спало на думку, що годилося б відвідати Варвару Дмитрівну й Митю Писарєвих. Адже Митя нещодавно вийшов з фортеці, він пережив такі страшні роки! А улюблена її тітка – що вона перенесла за цей час! До них можна зайти. До них треба зайти.
Двері відчинив Митя, і обоє зупинилися. Вони не бачилися з від'їзду Марії у 1859 році. Сім років! І яких років! Вік за них прожито і в неї, і в нього!
Не ховаючи свого захоплення, Митя дивився на неї, молоду 'ще жінку, таку несхожу на всіх знайомих і родичок, на всіх петербурзьких і провінційних дам.
Марія завжди одягалася зі смаком, але тепер можна було додати – з паризьким смаком, тільки зараз, коли б він розумівся на цьому, – якось недбало. Наче надягла це темне плаття, шите паризькою кравчихою, і в дзеркало не поглянула – байдуже було, як лежить. Мереживна тонка чорна косинка, накинута на плечі, відтіняла русяве хвилясте волосся, недбало заколоте на потилиці. Він пам'ятав її довгі коси, спущені долу або вінком, як короною, на голові. Зараз – звичайнісінька зачіска, немов також – розчесала, заколола будь-як і ані волосинки не поправила. Та однаково – ні на кого не була вона схожа, не була звичайна!
Очі глянули йому в живі очі й нагадали давню милу і добру кузину М.чніу, Марі. Та зараз очі її були зовсім іншими, наче вони вже набачились невблаганної дійсності, і не було вже в них тої сповненої життєлюбства цікавості до всього, стремління одразу багато побачити й зрозуміти, а коло повних, ще рум'яних ч таким вабливим рисунком вуст позначилися гіркі
452-453!!!!
розсталися друзями, з величезною взаємною повагою – старий наш Пирогов і старий Гарібальді.
– Марі, – перебив Митя, – я писав у статті про роман Чер нишевського «Что делать?», що для таких людей, як Оуен, як Гарібальді, старості, давнини не існує – такі люди будуть новими для всіх віків і народів!
Варвара Дмитрівна, спочатку схвильована спогадами про Герцена, а для неї, значить, і про причину арешту Миті, тепер раділа – як він захопився розмовою з Марі! Бідна Марі. Не вона, maman, їй суддя! Мати їй вдячна, що та розрадила Митеньку.
Митя з захопленням дивився на свою троюрідну сестру. Саме така жінка – самостійна, розумна – була його ідеалом, про таку він мріяв, коли писав про свого Базарова, такої жадали Базаров і він. Вони обидва помилилися – той із своєю великопанською холодною Одинцовою, а він – із своєю любов'ю до кузини Раїси Кореневої, тепер Гарднер. Яке порівняння! Ця талановита самостійна людина, друг Шевченка, Герцена, Тургенева, і та пігаліца, звичайнісінька панночка – Раїса! Як це він міг колись казати, що її, Раїси, сентиментальні, солоденькі, як дешевеньке куповане печиво, що зараз мати подала до столу, романи можуть затьмарити живі соковиті твори другої «сімейної знаменитості»?
Це була справжня «емансипована людина». Не лише жінка, а людина!
А жінка... Усе в цій жінці чарувало його, і мимоволі почуття заздрості й ревнощів ворушилися в грудях. Ця жінка пристрасно кохала якогось юнака, задля нього покинула чоловіка, не звертала уваги на поговір, на непевне становище, весь час сама працювала.
Який він був щасливий – той юнак! Стільки років із нею!.. А от тепер поховала його... Бідна! Поруч із почуттям заздрості росло ще й співчуття, бажання чимось допомогти, їй, певне, так тяжко зараз! Адже вона і сестра його, рідна Маша, мила Марі, яку він завжди так нетерпляче чекав у дитинстві!
Вона так щиро, невимушене, по-сестринському поцілувала його, і відчуття її губ не зникало. Хотілося дивитися у ці сумні очі, які лише при згадці про Лондон та Італію трохи пожвавішали, хотілося тримати ці маленькі руки в своїх, і щоб ці губи ще поцілували його, – може, й не по-сестринському!
Марія дивилась на нього уважно й ласкаво.
– Я все говорю, а я б тебе хотіла, Митюшо, послухати, щоб ти, коли ти можеш, звичайно, розповів про себе.
– Звичайно, я тобі все можу розповісти, абсолютно все, – з такою готовністю вирвалося у Миті, що у матері мимоволі заворушилося почуття ревнощів.
– Але хай потім, – сказав Митя, наче сам зупинив себе. – Знаєш, правду кажучи, я ще не отямився як слід після чотирирічного самотнього перебування в равеліні, після тієї тиші, мовчання. Життя зовсім перевернулося, і я ще ніяк не призвичаюсь до всього того, чого ви й не помічаєте. Я ще ніяк не знайду себе.
Марія здивовано глянула на нього.
– Ти не знайдеш себе? А хіба ти коли губив себе? Знаєш, Герцен казав, та й писав, що Петропавловська фортеця – великий вселенський собор. Чернишевський написав там «Что делать?», а ти... Боже мій, господи! Та я схиляюсь перед тобою! Усе, що я прочитала, саме те, що ти останні роки там писав, виявляло людину, яка знайшла себе, знає, про що хоче і мусить сказати собі та іншим.
– Так, я знаю, що сказати. Але зрозумій, може, це смішно, я просто ніяк не можу призвичаїтись, пристосуватися після свого становища казенної тюремної речі до звичайних умов. Мені ще часто буває ніяково, важко з людьми, я тільки цього їм не показую. А тобі я справді можу все сказати. Наче вперше після в'язниці свіжого повітря ковтнув.
Дивно було матері чути це. Та й Марії також.
– А мені самій, коли читала твої статті, здавалося – свіжий вітер вривається в моє життя і всі думки переполошує, хоч інколи хотілося закричати: «Митю! Що ти! Я не згодна!»
– Миті запропонували видати повне зібрання творів, – з гордістю сказала мати й трохи з остраху, щоб Марія не почала теоретичних сперечань, з чим вона не згодна. – Хіба хто мав таку честь у двадцять шість років!
– Мені вже двадцять сім, і прошу ставитись до мене з повагою, – засміявся Митя.
– Та зараз щось застопорилося з виданням, – стурбовано вела далі Варвара Дмитрівна. – Знову цензура присікується. Нам треба повертатися додому, ми ж тут ще й з Вірочкою, дочкою. Нам не по зубах зараз життя у Петербурзі, але просто думок не прикладу, як я лишу Митю самого.
– Таку бідну безпорадну дитину, яку чотири роки пильно доглядали, – комічно закивав головою Митя.
Марії хотілося сказати: не бідну, не безпорадну (то я зараз бідна і безпорадна!), а людину вирвану раптово, брутально з життя і зараз ще не пристосовану до звичайних умов, взаємин, до побутового клопоту. Марія це все одразу зрозуміла.
– Maman, – сказала вона, звернувшись так, як у дитячі роки всі, і рідні діти, і приймачки-племінниці, і далекі родичі називали Варвару Дмитрівну, завжди розважливу і справедливу до всіх «maman». – Я ж тільки їду за Богдасем, а потім на деякий час, не знаю ще на скільки, але ж лишуся в Петербурзі. Я вже догляне маленького мого братика Митеньку з радістю. – Вона поляскала його по плечу. – І ми ж не тільки родичі по крові, ми ж і по роботі родич-і, журнали нас обох поять і годують.
– Що ж, я, як добрий ремісник, горджуся своїм ремеслом, так само, як за кордоном, кажуть, – та ти це, певне, бачила на власні очі, – кожен швець, кожен пекар чи кравець пишається своєю майстерністю.
– Ще й як! Ти б подивився на когось із них! Добрий майстер тримає себе як король! І таки вміє визискувати своїх підмайстрів та учнів.
– Як наш Благосвєтлов у журналі, – підморгнув матері Митя. – А під твоїм доглядом я радий бути, навіть коли він буде суворішим, ніж у равеліні! – звернувся він до Маші.
– Ну, що ти! Я дам тобі повну волю, крім часу сніданків, обідів та вечері, – усміхнулась Марія.
Для Варвари Дмитрівни це був вихід. Прощаючись з Марією, цілуючи її, вона сказала:
– Тепер я буду спокійнішою. Повертайся швидше. Митя тобі також у всьому допоможе, все ж таки чоловічі руки. А ти бережи його.
Митя пішов її проводжати. Вони розмовляли, як близькі родичі, товариші.
– Справді, Машенько, ти мені давай різні доручення, я з такою охотою виконаю все, поки ти приїдеш. Я відчув – ми будемо друзями, справжніми великими друзями. Я чекатиму на тебе нетерпляче.
І він раптом додав таким тоном, що Марія зрозуміла – він усе знає, перед ним нема чого критися:
– Я все зроблю, щоб тобі було легше... Напиши мені обов'язково, – і притиснув її руку до себе міцніше, наче хотів, щоб відчула – вона може на нього спертися.
...А мимоволі він думав усю дорогу – поцілує вона його на прощання? Вона поцілувала. По-сестринському.
– Дякую тобі, Митенько. Коли б ти знав, як мені важко. Тільки йому так сказала. Навіть з Етцелем мовчала.
– Я знаю! – тихо сказав Митя.
Але хіба він міг знати всю безодню її болю?
* * *
Який несприятливий час для повернення на батьківщину! Та хіба вона його обирала?
А втім, хіба легше було на Русі великій і рік тому, і два, і три? І коли б мала вона– силу тепер замислитись та окинути поглядом, що діялося тут за ті роки, що вона жила за кордоном, – хіба можна було б сказати: от краще вона б повернулася тоді, Отоді було не так важко.
Правда, перший час після реформи немов забуяли свіжі вітри, прокинулись нові сили, нова молодь росла по всіх усюдах, тяглася до знання, до праці, до боротьби за права і людське життя знедолених.
Палкі шістдесяті роки! Вони увійшли в історію російського народу бадьорим весняним світанком, славними іменами... Але ж, але ж... Як швидко зрозуміли всі, крім тих, хто не хотів розуміти, що разом з невеличкими подачками, які давала ліва рука уряду, права затискувала ще жорстокіше і невблаганно виривала з когорти одчайдушних бійців то одного по одному, а то й цілими купами. Кожен рік позначався вразливою білою.
1861 рік. Смерть Тараса Григоровича Шевченка. Що ж, що формально – від хвороби? Та чи не все злощасне життя, заслання, знущання, поневіряння довели його до могили у сорок сім років? Усім це було зрозуміло. А восени того ж року – смерть Добролюбова.
Увесь цей рік по всій імперії – селянські заколоти. Студентські хвилювання по всіх університетських містах.
Арешти. Заслання. Кари.
1862 рік. Арешт Чернишевського. Красовського. Михайлова. Писарєва. Тимчасова заборона прогресивних рупорів – «Современника» та «Русского слова».
Арешти. Заслання. Кари.
1863 рік. Вже й «Основа», перший український журнал, припинив своє існування. А міністр внутрішніх справ горезвісний Валуев видав циркуляр про заборону видання книжок українською мовою, якщо це не художня література, та й для художньої літератури були створені посилені цензурні рогатки. У таємному ж листі до міністерства народної освіти цей «ліберальний», як він себе вважав, міністр Валуев писав: «...ніякої малоросійської мови немає і бути не може».
Усе «тайне» стає «явним». Не тільки явний циркуляр, але й про лист знали всі, і увійшли вони в історію української літератури ганебними віхами.
А тоді, в ті роки, відчули на собі ці розпорядження усі українські письменники, усі видавці, усі вчителі, увесь народ.
І, звичайно, особливо гостро відчула це українська письменниця – Марко Вовчок.
(Бідна Марія! Вона це відчула не лише як соціальне лихо, а як і своє особисте: адже перед тим запропонували їй українські діячі, про цс з нею говорив Василь Білозсрський, коли була вона в Петербурзі наприкінці шістдесят другого року, – щоб заходилася вона працювати над історією України для дітей; і скільки планів уже виникло тоді у неї з приводу популярних книжок українською мовою для шкіл, для простого народу).
