Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 27 (всего у книги 41 страниц)
Кожна книга, кожен новий твір, який він читав, примушував замислюватися не лише над образами, виведеними в творі, а аналізувати всі явища життя в їхній складній взаємодії.
У цьому було багато спільного з молодим Герценом – бажання, сміливість домислюватися до глибини, виявляти коріння, безстрашно уявляти наслідки й кидати виклик усталеним авторитетам. Звичайно, він ішов далі – життя, наука за ці понад двадцять років, що минули з часу появи «Дилетантизма в науке» та інших праць Іскандера, зробили неймовірні кроки вперед, і молоді навіть Герцен здавався тепер поміркованим лібералом, і в теоретичних підвалинах Митя вже багато в чому не погоджувався з Герценом. Приміром, він не поділяв думок Герцена, що шлях в Росії до соціалізму – це шлях селянської общини. Та однаково – вони були в одному таборі борців і саме за Герцена опинився зараз Писарєв у Петропавловській фортеці. Так, за Герцена.
Він не був зв'язаний, як припустив Шелгунов, з організацією «Землі і волі», він навіть не брав участі в студентських виступах і заколотах, бо вже закінчив на той час університет, він тільки писав для «Русского слова» статті, і сповнені вони були такої пристрасті, розуму і дотепної юнацької задерикуватості водночас, дохідливого викладу і величезної ерудиції, що та молодь, яка йшла на демонстрації, збиралася на мітинги протесту проти утисків, консервативних нововведень, які обмежували вступ до університету, проти рутини у навчанні, – вся та молодь відчувала в ньому свого соратника – молодого, бонового, хай навіть такого, що надто захоплюється в боротьбі проти усталених поглядів і, може, помиляється в своїх радикальних висновках, але ж саме цей радикалізм і захоплював молодь.
Його думки, його переконання були співзвучні ідеям соціалізму, неминучості революції, і хоча він ще не був зв'язаний з гуртками, що виникали повсюди, та йому вірили, в нього вірили, і не дивно, що студент Петро Баллод запропонував саме йому написати листівку-відповідь мерзенному Шедо-Феротті. Цей типовий провокатор, найманець уряду, виступив немов від себе проти Герцена, за кордоном надрукував брошурку. Переправлена в Росію, вона скрізь розповсюджувалася урядом.
Написати на захист Герцена! Митя погодився. Який блискучий памфлет вилився з-під його пера!
Та листівку Писарєва не встигли надрукувати в таємній «кишеньковій» друкарні. Баллода було заарештовано, а серед його паперів знайшли рукопис Писарєва.
Члени комісії, які розглядали справу «пропагандистів» та «кишенькової друкарні», навіть не могли читати вголос ці рядки зухвалого юнака. Це уже було б злочином проти царствуючої особи імператора, бо весь постріл проти примітивного Шедо-Феротті, звичайно, рикошетом бив проти недоторканної особи імператора, проти них самих. Він писав, цей хлопчисько, цей новоспечений кандидат університету: «Шедо-Феротті дорікає Герцена в тому, що той ніби порівнює себе з коронованими особами. В цьому докорі виявляється як моральна низькість, так і розумова малість Шедо-Феротті. Яка ж різниця між простою людиною і помазаником божим? І яка ж охота чесному діячеві думки порівнювати себе з царственими лежебоками, які, користуючись довірливістю простого народу, пожирають із своїми придворними гроші, добробут і робочі сили цього народу! Якщо хто-небудь надумав би провести паралель між Олександром Івановичем Герценом і Олександром Миколайовичем Романовим, то, певне, перший серйозно образився б таким порівнянням».
З яким сарказмом, нищівно, без краплини поваги написав він:
«Слабкі люди, поставлені високо, легко стають злочинцями. «Злочин», на який ніколи не наважиться Олександр II як чесна людина, буде неодмінно зроблений ним як самодержцем всея Росії. Тут місце псує людину, а не людина місце».
І він цілком одверто закликав у своїй листівці до революції: «Повалення благополучно царствуючої династії Романових та зміна політичного й громадського устрою становить єдину мету і надію всіх чесних громадян. Щоб за сучасного становища справ не бажати революції, треба бути або зовсім обмеженим, або цілком підкупленим на користь панівного зла».
Писарєва рятувало лише одне – його листівку не встигли надрукувати і розповсюдити. Спочатку він взагалі відмовлявся від усього. Та потім, коли вже зрозумів, що саме відомо слідству, зізнався, що написав він під впливом свого нервового стану, нещасливого кохання, – одне слово, ніхто через нього не постраждав і сам він намагався весь час запевнити себе, що він витримає цей термін ув'язнення, не загубивши ані часинки! Тридцять два місяці – дев'ятсот сімдесят п'ять днів – двадцять дві тисячі сімсот шістдесят годин – один мільйон триста шістдесят п'ять тисяч шістсот хвилин...
Поряд з усім, що піднесло його на стільки щаблів угору, в ньому лишалося ще стільки зовсім дитячого, адже було йому, коли його заарештували, двадцять два роки!
Нічого, ці години і хвилини, які він, як маленький, смішний гімназист, вирахував для себе, він не промарнує навіть тут. А попереду ж іще все життя!
Коли б тільки йому дозволили писати для журналу! Як багато йому хочеться написати, про що він тепер передумав і заново переоцінив. Та й про Базарова, свого друга, брата, близнюка, хіба він усе написав? Йому хочеться написати далеко глибше, майстерніше, і він вірить, що це він зуміє зробити.
На черговому побаченні з матір'ю він просить:
– Мамо, голубонько, виклопочи мені дозвіл займатися літературною працею! Адже і гроші потрібні, я ж знаю, як ви там бідуєте.
Мати перелякано слухає цю неймовірну просьбу...
* * *
Варвара Дмитрівна звернулась до генерал-губернатора князя Суворова з– «прошенієм». «Прошеніє» матері по-жіночому наївне, по-материнському просте – дозволити її синові, що сидить заарештований в Олексіївському равеліні, займатися літературною працею, мотивуючи це тим, що заробіток потрібний не лише для самого заарештованого, але й для його родини – матері й сестер, які жили з цього заробітку.
Суворов здивувався, запросив Сенат. У Сенаті розміркували тггчим, власне,– це може пошкодити? Адже всі статті, які напище заарештований, проходитимуть найсуворішу цензуру.
Дозвіл було дано.
Митя, як одержимий, кинувся до роботи. Разом з листами, написаними найдрібнішим почерком, передавалось такими ж «кульками» те, що мусило поминути цензуру. Мати розбирала їх так само і переписувала чітко і красиво. Яке щастя! Митя міг знову писати і знову друкуватися! Після восьмимісячної заборони «Русского слова» журнал знову почав виходити. За місяць вже туди була передана стаття «Наша университетская наука», а ще за місяць – «Очерки из истории труда».
Але ж він хотів написати ще про Базарова – велику статтю, він обов'язково напише її тут і присвятить матері – найкращому своєму другові.
Звичайно, лицемірний піп Полісадов заважав йому своїми солодкогласними теревенями!
Митя потурив його і забув про нього. Він думав про майбутнє. Не своє майбутнє. Зараз він уникав думати про це. Про майбутнє людей – незалежних, чесних, вільних.
* * *
Щоразу, коли мати під'їздила до цих проклятих стін на випрохане приниженими просьбами побачення, вона намагалась приглушити в собі все, що терзало її дні і ночі, повсякденно і повсякчасно. Витираючи хусточкою бризки збаламученої веслами невської води, вона наче хотіла зітерти вираз розпачу, муки, безмежного болю. Зараз він вийде до неї, її юний кучерявий ясноокий син, її первісток, – зараз безправна казенна істота під номером, і їй важко збагнути, второпати, чому її Митю, «кришталевого хлопчика», так злякались, як страшного ворога, злочинця, що замкнули в найстрашнішу тюрму. А ще важче їй збагнути, що все, що він пише, а вона переписує, – молодь читає й сприймає з ентузіазмом, захопленням, вірою.
Митя вийшов, як завжди, усміхаючись їй. І усмішка була як завжди – така, що всі зуби блищали! І в очах така ж ніжність і любов до матері, яка світилася, коли був маленьким хлопчиком. І очі, і усмішка вмовляли: «Мамо, дружок, заспокойся. Це тимчасово. Я такий, як і був. Мій розум, мою душу цим стінам не перемогти».
...І вони стали говорити про буденне, житейське, щоб цим ствердити свою віру, що все оточуюче зараз – скороминуче, тимчасове, неспроможне їх перемогти.
– Митюшо, стаття твоя за дозволом друкується, – казала мати, – але, знаєш, цей Благосвєтлов, не люблю я його, зменшив гонорар, сказав – у нього там у фортеці мало витрат, вистачить і п'ятдесят карбованців...
Ну що ж, Благосвєтлов не вперше показує свою світлу душу.
– Чорт з ним! – добродушно сказав Митя. Хотів висловитися міцніше, та при матері стримався. – Аби тільки можна було друкувати. Він знає, що я зараз неспроможний відстоювати свої інтереси. Не будемо думати про це, мамо, я постараюсь більше написати, щоб ви не терпіли нестатків.
Все ж таки добре, що його люба робота – журналістика – дає засоби існування 'родині навіть тепер, коли він ув'язнений.
– Ну, а дома як? Вірочка, Катюшка? – спитав він про сестер.
– Вірочка читає від рядочка до рядочка все, що ти пишеш, і намагається дістати всі ті книжки, всіх тих авторів, яких ти хоч побіжно згадуєш, щоб прочитати до твого повернення.
– О, – засміявся Митя. – Вона гадає, я не повернусь ще багато років? Адже вона людина сумлінна, не те, що я, який інколи тільки листав, а при нагоді згадав.
Мати зітхнула. Він – не сумлінна людина? Він тільки перелистував? А хто ж написав після лікарні, важкої хвороби, за три місяці дисертацію і одержав за неї срібну медаль, та й то половина професорів вимагала золотої! Отакий він завжди, а інші журналісти – де їй розібратися в усіх угрупованнях – лають його егоїстом, нігілістом, зарозумілим.
– А Катюша ховає для тебе яблука. Каже: «Це для мого Миті»...
– Ну, от вона в іншу крайність впадає, – знову засміявся Митя. – Яблука, звичайно, погниють, поки я приїду, в цьому вже нема ніяких сумнівів. Хай з'їсть за моє здоров'я, хоч бачиш, мамочко, дружочок, я нівроку. Запевняю, коли був я на волі, ти б непокоїлась дужче, – жартував він. – Скільки дурниць я міг би накоїти! Я міг би програти в карти всі гонорари, я маю підозру, що Благосвєтлов навмисне влаштовував для мене гру «по маленькій», щоб затягти мене в кабалу! Ну, ну, я жартую! Я міг би знову побитися, як хлопчисько, з Раїсиним чоловіком, я міг би знову закохатися!
Отак він завжди жартував і втішав, щоб применшити перед нею важкість свого становища. Як їй хотілося притиснути зараз його рідну голову, цілувати його розумні, але такі дитячі очі і сказати:
– Грай в карти, закохуйся, роби які завгодно дурниці, тільки будь коло мене, на волі! Що це все, порівнюючи з тюрмою, хвилинними побаченнями при свідках-жандармах!
Адже їй не спадало на думку, що на волі він накоїв би інших «дурниць» —далеко серйозніших навіть, ніж прокламація-відповідь Шедо-Феротті на захист Герцена!
– Да, от ще новини, про Марі Маркович. Вона, кажуть, зовсім розійшлась з Опанасом Васильовичем.
–Правда? Як добре!
– Що ж тут доброго? – заперечила мати. – Я не дуже симпатизувала йому, та коли ти вийшла з своєї доброї волі, маєш уже чималенького сина, отак покинути чоловіка, зійтися з молодшим за тебе юнаком...
– З ким? – зацікавився Митя.
– Кажуть, це племінник Герцена, син його кузини Тетяни Петрівни Пассек, кандидат наук, юрист. Перед ним була відкрита певна й гарна кар'єра, він поїхав за кордон, зустрів там нашу Марі, і, незважаючи на матір, тиняються скрізь удвох.
– Хіба вона тиняється? – здвигнув плечима Митя. – Вона ж працює. Ти ж сама казала, та й я бачив у журналах її нові твори, їх люблять, я сам мрію написати про неї. Мамо, ти несправедлива зараз. А мене захоплює в Марі її самостійність у всьому Я не любив, признаюсь, Опанаса Васильовича і дивувався, що вона вийшла за нього. Значить, добре, що врешті розгледіла і мала сміливість покинути, не фальшивила, не лицемірила. Я не знаю, який він – цей її коханець, але, справді, мамо, я заздрю йому. Я б хотів, щоб мене любила така жінка – розумна, талановита, самостійна!
– Надто самостійна!
– І для якої поговір – ніщо, – вів далі Митя, – і яка не створена для кислої метушні хатніх злиднів, а живе вищим інтелектуальним життям, може бути другом-товаришем. Ні, мамо, я радий за Марі. Коли буде нагода, передай їй привіт від мене. Вона завжди добре ставилась до мене, я це відчував змалку.
– Побачення скінчено, – байдуже повідомив черговий жандарм.
Ах, скільки ще хотілося сказати синові. І так завжди. При чому тут Марі і її легковажний романі І в той же час подумала – може, й добре, що трохи розважила його сімейними плітками Вона, як завжди при несподіваному закінченні побачення, – завжди це ставалося несподівано, хоча знала – двадцять хвилин, не більше, – заметушилася, дрібно-дрібно почала хрестити Мнтю, хоча знала, що він давно невіруючий, але ж це було споконвічне материнське прощання.
Зашепотіла:
– Бережися, голубчику мій, я клопотатиму, далі клопотати му!
– Не турбуйся, не тривожся так, мамо, дружочок, – ласкаво мовив найрадикальнішнй у Росії нігіліст. – Все буде гаразд. Поцілуй від мене усіх наших.
– Арештований, до камери, – байдуже, як автомат, проказав жандарм.
9
– Марусенько, мила моя, дорога! Нарешті!
– Сонечко! Драстуй! Добридень! Любонька моя! Ну, яка ж ти тепер?
Вони обіймалися і цілувалися, дві подруги – Марія і Сонечка, яча була вже не панночка Рутцен, а пані Пфьоль, бо нещодавно вийшла заміж за орловського поміщика Пфьоля Олександра Карловича. Він давно вже не був орловським. Жив і служив у Петербурзі, навіть не в малих чинах, і мав прекрасну комфортабельну квартиру, куди так гостинно запрошував Марію, зустрівшись з нею цього літа в Парижі. Сонечка теж не так давно повернулася з-за кордону, але з Марією вона досить довго не бачилась. Після студій співів і музики в Дрездені вона вчилася в Лондоні.
Як багато хотілося розпитати, розповісти подругам! Навіть добре, що Олександра Карловича не було дома і вони могли говорити вволю. Розмова була, як завжди при таких зустрічах, непослідовна, хаотична, але не припинялася ні на мить: і коли Сонечка влаштовувала Марусю у відведеній їй кімнаті, і коли Маруся пішла митися з дороги, а Сонечка теж пішла за нею; не могли припинити розмову, коли Маруся переодягалася і, звичайно, коли, нашвидку перекусивши і випивши кави, сиділи вже на низеньких пуфах у затишному Сонеччиному будуарі.
– Так ти познайомилась у Лондоні з Герценом? – спитала Маруся.
– Аякже! Мої милі Рейхелі – от чудові люди, вони просто були мені за батьків, написали заздалегідь Герцену, і, коли я приїхала в Лондон, він від них перейняв опіку наді мною Він, правда, дивувався, чому я поїхала до Лондона, а не в Париж, але ж я воліла брати уроки у Гарсія, брата мадам Віардо Я й не мріяла потрапити до неї в учениці, ти ж, напевне, знаєш її характер? Ну й так уже повелося, що на свята, у неділю, я завжди приходила до Герценів. Свої ж, росіяни... Я, правда, більше бу вала на жіночій половині, з жінками – Татою. Не Мейзенбуг, Наталією Олексіївною, коли та була вільна.
Але ж ти багатьох бачила, не тільки жінок, я гадаю?
Ну звичайно! Михайло Олександрович Бакунін, коли ді знався, що я від Рейхелів, заспокоїтися не міг Німців він не любять, з Мальвідою Мейзенбуг весь час сперечався, а втім – цікавився, чи пам'ятають його дрезденці.
– Я теж познайомилася з ним, коли він приїздив до Парижа, – докинула Марія. – А от у Лондоні так і не була більше.
– Був там Саша – Герцен-Юніор, – вела далі Сонечка. – Він, як повернувся з Гейдельберга, став іншим, зовсім наче підмінили його. Тільки й розмов про Росію, про революційні справи.
– Певно, Олександр Іванович задоволений? Він страждав, що його діти далекі від цього.
– Ну, зараз цього не можна сказати! Саша Герцен з головою поринув у цю діяльність, став просто політичною людиною. А наукова його діяльність?
– Уяви, він не кинув своєї зоології, працює, пише статті, виступає з лекціями. Він, між іншим, був переконаний, що скоро повернеться до Росії. Я гадаю, для сина Герцена це неможливо.
– І я тієї ж думки, – погодилася Маруся.
– Хоч яка я завжди далека від політики, але ж хіба можна лишатися байдужою? – мовила Сонечка.
– Та ще після року, проведеного в Лондоні, близького знайомства з Герценом та Огарьовим.
– Безперечно, – сказала Сонечка. – Я на багато речей тепер іншими очима дивлюся, хоча і я, і чоловік зовсім осторонь від усього.
«Це й добре, – подумала Марія, – для мене зручніше, що я саме у них зупинилася».
– Хоча б ці пожежі, – зітхнула Со'ня. – Ти не уявляєш, який то був жах бачити, як займається один будинок за іншим. Ніколи не було таких величезних пожеж.
– Ти читала, Герцен писав: «А коли на Русі не горіло?» Це ж абсурд, що уряд приписав ці пожежі студентам, таємній організації. Невже ти віриш у це?
– Звичайно, ні, ніхто з освічених людей у це не вірить. А які утиски почалися! Мій чоловік каже, що вони зовсім не потрібні, такі утиски. Вони лише викликають обурення навіть у тих людей, які й не хочуть втручатися у політичні справи. А їх навпаки – наштовхують на небезпечні роздуми. Ну, чому, приміром, закрили Шахматний клуб? Там збиралися літератори...
– Саме тому...
– Наче всі літератори вороги уряду.
– Коли б так! – засміялася Марія. Соня насварила їй пальцем.
– Будь обережна, ти не уявляєш, що тут діється. Ну, що Чернишевського забрано, це вже всі знають, і твого кузена Писарева. Взагалі після пожеж все так круто повернулося, всі стали такі підозріливі, недовірливі, неприємно стрічатися з людьми. їй же богу, я заздрю тим, хто тепер за кордоном.
– А я, навпаки, тим, хто тут, – і, з мить помовчавши, Марія додала:– Опанас Васильович уже квартиру найняв для нас у Чернігові. Ти ж у Чернігові бувала – коло Красного мосту. Це краще, ніж у Стародубі. Він раніше писав, що в Стародубі житимемо. Взагалі, весь час у нього плани міняються. То він сповістив так задоволене, що в Чернігові видаватиметься газета «Десна», там такі добрі друзі в нього – Глібов, Ніс, Дорошенко. Ти ж Дорошенка Іллю Петровича знаєш? Я вже просила, хай і мене там у газеті наймичкою запишуть, уже й приготувала дещо, пісні чеські переклала. У мене там, у Парижі, завелися друзі чехи. Коли оце лист знову від Опанаса. Переходить працювати в акциз. Така я з цього невдоволена, написала, що копієчки щербатої з тих грошей, зароблених в акцизі, не візьму. Не подобається мені, навіщо він ту свою працю чесну та хорошу на цю змінив.
Сонечка цього не розуміла. Яка різниця – аби сам чесно працював.
– Ні, ні, – переконливо заперечила Марія, – то зовсім інші гроші, вони пектимуть мені руки.
– А багато він тобі надсилає взагалі, що не печуть? – спитала, усміхаючись, Соня. Вона знала безгосподарність Опанаса.
Марія засміялась і обняла подругу.
– Правду кажучи, поки що ні, тільки ті, що за мої книги одержує.
– Оце вже дійсно чесно зароблені. Ти там дуже бідуєш, певно, Марусенько?
– Ні, якось викручуюсь. Я вже звикла. Ну, та я тепер побачуся з Білозерським, побуваю в редакціях російських журналів. А у Каткова я свої рукописи забрала, в цього мракобіса нізащо не друкуватимуся, хай хоч без копійки сидітиму. Я була незадоволена, що Іван Сергійович мої оповідання йому передав.
– Несприятливий час ти обрала, Марусю, адже і «Современник» і «Русское слово» тимчасово припинені.
– Я знала, але що поробиш, мені не було вже кому доручати свої справи. Опанас далеко, Добролюбов помер, Чернишевський сидить.
– А все ж таки, коли ти гадаєш зовсім повернутися? Марія щиро призналася:
– Їй же богу, не знаю.
– Але ж ти поїдеш тепер до Чернігова?
– Аякже, – сказала Марія, хоча знала: до Чернігова вона тепер не поїде. Та як вона про це скаже Пфьолям?
Її виручив сам Пфьоль, коли вони втрьох сиділи за обідом. І знову Соня чомусь наполегливо завела розмову про Чернігів.
– Не радив би я Марії Олександрівні тепер туди їхати, – сказав багатозначно і солідно Олександр Карлович. – Там були арешти, обшуки, взгалі становище непевне, поляки ворушаться, от-от спалахне щось більше, ніж просто незадоволення. Ні, ні. Коли вже Опанас Васильович стільки чекав на вас, хай. потерпить ще трохи, а то як застряне Марія Олександрівна там, а син у Парижі, уявляю, скільки буде хвилювання. Хіба неправда?
– Ваша правда, – зітхнула Марія. Не могла ж вона сказати, що й не думала до Чернігова тепер їхати. А що поляки напередодні рухавки, вона й сама знала краще за них.
* * *
Дівчинкою Сонечка була завжди спокійною, сором'язливою, дуже милою і доброю і майже ніколи не втручалася в чужі справи, що так не схоже на панночок. Марусю вона любила, завжди дивилася на неї трохи знизу вгору, без заздрості, наче так і належало. І тепер, ставши заміжньою дамою, лишилася такою ж милою та доброзичливою.
Вона й раніше ніколи не розпитувала ні про що. Знала – Маруся, як захоче, скаже, а коли не схоче, то так поверне розмову, що тільки ніяково буде за свою цікавість. Та їй не тільки з цікавості, а й з співчуття хотілося знати, як же живе Маруся насправді, що гадає робити. Вона зрозуміла: коли чоловік Олександр Карлович сказав, що тепер небезпечно їхати на Україну – Маруся майже зраділа з цього приводу. Чоловік, як усі самовпевнені солідні чоловіки, цього не помітив. Він був задоволений, що Марія Олександрівна не заперечує, погоджується з його думкою і порадою. Але ж Сонечка, як жінка, підмічала завжди більше нюансів і деталей. З тактовності вона не питала зайвого.
Як тільки приїхала Маруся, майже з другого ж дня стали до неї надходити листи з Парижа. Правда, вона часто показувала листи від сина Богдася, і вдвох вони сміялися над їхньою різномовністю та були зворушені їхньою безпосередністю.
«Люба мамо, поздоровляю тебе з днем народження (так, їй тут виповнилось двадцять дев'ять років!) і обіцяю добре вчитися et d'кtre sage (Бути розумним (франц.) і мені дуже скучно без тебе. Я граю без тебе з Полем і з m. Vachi, і привези мені іцо-небудь до різдва. Я дуже дякую за timbres (Марки (франц.), які ти мені надіслала. Je t'aime de tout mon coeur і обіцяю бути courage et sage (Я люблю тебе від усього серця обіцяю і бути мужнім і розум ним (франц.).
Твій хлопчик Богдась».
– Ну, а як Пассек? – не стерпіла, ніби між іншим, спитала Сонечка. – Застряв також у Парижі?
– Застряв, – комічно зітхнула Марія. – Париж – то вже таке місто... Люди зовсім іншими стають. Ти ж сама там також бувала і ще приїдеш, певне, мрієш?
Отак вона завжди повертала, коли не хотіла відверто говорити. І вже Соня не наважувалася розпитувати про «маленького Пассека», але ж бачила, що листи линуть зливою саме від нього, а не від Богдася.
О, ці листи. Вони не давали спокою Марії. Добре, що вдень було дуже ніколи. Справді, їй треба було якнайшвидше поладнати не тільки доручення Сахновського, а й свої особисті справи.
Насамперед з «Основою». Побачитись з редактором Василем Білозерським. Він так рідко їй писав, вона ніколи до ладу не знала, що він одержав, що друкує з її творів, які гроші вже надіслав, скільки ще надішле. Вона казала: «Скоро я питатиму у місяця, у зірок, у сонця, де Василь Михайлович?»
Василь Михайлович, звичайно, дуже зрадів їй, він ставив її найвище серед усіх українських письменників, але ніколи вона не сподівалася, коли прийшла до них, такої щирої радості його дружини Надії.
Марія принесла їй подарунок, який так обережно везла з-за кордону, – фото Олександра Івановича Герцена. Вона тут же написала на звороті картки: «Вам від мене. М. О.»
– Ви бачили Герцена, – прошепотіла Надія Білозерська. – Ви там зовсім інше життя ведете.
– Але я б не того хотіла, – сказала Марія. – Все ж таки життя на чужині – не справжнє життя.
Василь Михайлович замахав руками. Він був якийсь розгублений, неспокійний, наче прибитий. Весь час здавалося: він хоче в чомусь виправдатися перед нею не за її видавничі справи, тут він робив, що міг, а за справи українського журналу, про'який так гаряче розпитувала Маруся.
– Сидіть поки що там і не рипайтесь. Я не знаю, що там з «Основою» буде, такі утиски з цензурою, такі присікування, такі сперечання між своїми, а тільки ж по почали.
Надія насупилася і, коли чоловік чогось вийшов, сказала Марії:
– Не можна всім догоджати. Тоді якраз усі й будуть незадоволені.
– Але ж справді становище Василя Михайловича тяжке, – для годиться спробувала його захистити Марія. – От же закрили російські журнали. Це ж буде дуже прикро, коли й «Основу» припинять.
– Принаймні у них, у тих журналів, була тверда програма, ясний напрямок. А у нас? Василь виправдується тим, що український журнал значно трудніше вести.
– Це ж правда. Так було добре, що вийшов, нарешті, наш український журнал, але ж мало того, що він – український. Адже серед українців різні люди, різні напрямки, а він, журнал, один і стає мимоволі рупором найрізноманітніших уподобань.
– Та ще коли керує така людина, як Василь. Ви ж знаєте його безвольний, добрий характер, – мовила Надія. Може ж вона бути з Марією Олександрівною, Марком Вовчком, цілком одвертою! Це одразу відчула Марія.
– Я сама дивувалася, читаючи, – сказала Марія. – То така розумна стаття про промисловість України, піднесення її господарства, щоб була вона головним постачальником хліба в Європі, щоб витримала конкуренцію Угорщини, Північноамериканських Штатів, Дунайських князівств, Туреччини, які можуть забити нашу хлібну торгівлю, і наші величезні запаси просто згниють. Я раділа, коли читала, що насамперед треба дбати про шляхи сполучення, про залізниці, про судноплавство, щоб наш Дніпро став великим судноплавним шляхом.
– Як колись із варягів у греки.
– Але набагато далі – від України в європейські держави. Справді, я читала й бачила нашу Україну розквітлою, багатою, культурною...
– Так, так, – із захопленням підтакувала Надія.
– І раптом стаття Пантелеймона Олександровича. Знову його хуторські мрії: «Щоб уся земля селом стояла». І сам же собі суперечить! А ці його твердження, що є нації «одвічно демократичні». Що він, забув наших українських панів?
– А про ту ж залізницю, яка так піднесла скрізь життя, написав: «Нехай собі гуркотять і свищуть чугунки, кому їх треба», – додала Надія, – і зовсім уже одверто: що «як є такі люди як ангеляни, які попереду пішли, то, мабуть, треба, щоб інші, як от ми, українські хуторяни, позаду зіставалися». Не можу я простити Василеві, що він це надрукував. Сам сердився, а друкував, і мені було просто соромно читати.
– До речі, де він зараз, Куліш? Я його ще не бачила. Кажуть, на мене злий до нестями.
– Його зараз нема в Петербурзі. І добре, що нема. Правду кажучи, я спочиваю, коли його нема. Він ніяк не може простити Василеві, по-перше, що він редактор «Основи», по-друге, що все ж таки його вплив на Василя минув. А Василь і так його часто просто побоюється і друкує, що треба, чого й не треба. Ви уявити не можете, Маріє Олександрівно. Ви от підписуєте свої твори «Марко Вовчок», і всі знають единого, любимого, справедливого Марка Вовчка. А в нього в самій «Основі» я підрахувала двадцять вісім псевдонімів! Ій-богу!
– Та що ви? – здивувалася і розсміялась Марія. – То ви вже, мабуть, перебільшили, Надієчко.
– Аж ніскілечки. От рахуйте: Хуторян, Панько, Казюка, Козак Белебень, Ломус, Петро Забоцень, Іван Горза, Необачний, Вишняк...
– Годі, годі, – замахала руками Марія.
– А як він редагує, – не втихомирювалась Надія. – Часто від думки автора нічого не залишається!
– Ну, це я вже знаю. З ним треба бути дуже твердою, – і додала лукаво, по-жіночому, – в усіх відношеннях.
– Хіба я цього не зрозуміла щодо вас, – засміялась Надія, – тому він і плете хтозна-що. – (Нізащо вона не скаже Марії, які паскудні віршики він написав про неї і давав читати чоловікам, а Василь, звичайно, поділився з дружиною!).
– Хай собі плете. Мені байдужісінько. Тільки подумати, скільки у людини сили, енергії, розуму. Тільки згадати, адже це він нашу абетку до ладу привів, хіба дарма її кулішівкою звуть! І так назавжди й залишиться. За це йому всі вдячні мусять бути. А в той же час такий він поплутаний, що часто нашій справі шкодить. Може, він просто хворий? Я на нього серця не маю. А бачитись? Ні, тепер не хочу. От Каменецького Данила Семеновича я люблю і хотіла б дуже побачити.
– А його тепер теж нема в Петербурзі.
– Знаю. То добра, сердечна людина, робітник щирий і скромний. Ну, нічого. Незабаром я повернуся назовсім, тоді вже всіх побачу. Усю вашу громаду, усіх «основ'ян».
– Не знаю, чи матимете з цього велику втіху. З одного боку, наш журнал начебто й дуже прогресивний, а з другого – їй же право, «Современник» справедливо нам дорікнув.
Марія подумала: «От коли б видавати за кордоном – тут не можна, звичайно, – український журнал на зразок «Колокола», вільний, революційний». Про це попа мріяла в Парижі з Фрічем, і зараз вона розповіла про це Надії.
– Ви гадаєте, не вистачило б v нас сили. матеріалів? – захоплено казала вона. —Скільки з України полинуло б звісток, скільки молоді, що прагне діла, адже в кожному університеті і в Києві, і в Харкові, і в одеському ліцеї ростуть гуртки. Лондонські видання через Одесу поширюються, певне, не менше, ніж тут, у Петербурзі або в Москві. Мені розповідали хлопці, які зараз за кордоном. А всі слов'янські країни? Хіба для них це н( було б живлющою справою? Я там з чехами заприятелювала про поляків і казати нема чого.
– Ну, поляки не «однакі». Деякі мріють українців усіх під Польщу.
– А ми «однакі»? Ви ж так не думаєте, Надієчко! Це побоювання Василя Михайловича. А згадайте друзів Тараса Григоровича, Желіговського, Сераковського, Станкевича? З Желіговським ми часто зустрічаємося в Парижі, я буваю у нього. І знаєте що, я б до журналу притягла б багато жінок. Оце була б сила!
– Як я часто думаю про це, скільки нашої жіночої сили гине в оцих хатніх турботах, в цих кубелечках удаваного сімейного щастя! – аж загорілася Надія. – Це було б надзвичайно!
– Про що ви так палко розмовляєте? – спитав, заходячи, Василь Михайлович.
– Мені Марія Олександрівна розповідає про паризькі моди, —з викликом кинула Надія.
– Жінки завжди лишаються жінками, – добродушно-насмішкувато зауважив Василь Михайлович. Йому було легше, що вони ведуть такі жіночі розмови, ніж небезпечні тепер – на політичні теми.
Прощаючись, Марія міцно обняла Надію. «Поки я тут, я вас часто бачитиму».
Саме від Надії вона дізналася докладно і про весняні студентські заколоти, бо її брата Анатоля, студента Медико-хірургічної академії, було також тоді заарештовано, і Надія не тільки переживала за молодшого брата, вона всією душею співчувала молоді.
Але ці розмови також точилися не в присутності її чоловіка, Василя Михайловича Білозерського.
* * *
«От не пощастило!» – подумала з жалем Марія, коли їй сказали, що Миколи Олексійовича Некрасова зараз нема, не дома нема, а зовсім немає зараз у Петербурзі. У нього помер батько, і він поїхав на похорон. Знову не познайомилася!