Текст книги "Марiя"
Автор книги: Оксана Иваненко
сообщить о нарушении
Текущая страница: 12 (всего у книги 41 страниц)
Але ж Опанас тут, на люди, хай і в колі друзів, доброзичливих і розумних, виніс її болюче зараз питання...
Звичайно, вона воліла б писати більше по-українськи, може, тільки по-українськи, вона сама відчувала – її українська мова незрівнянно красивіша, задушевніша, і справді – це як найлюбіший первісток. А може все це неправдиві причини, які вона наводить сама собі? Вона хоче, щоб більше людей її читало, – а хіба коли б усі на Україні, і по селах, і по містах, і студентська молодь, і школярі – усі читали б, – хіба це було б мало?
Вона хотіла, щоб її більше, частіше друкували, все, що вона пише, – це певно так! Опанас забуває, що і для грошей, просто для грошей їй треба багато писати і друкуватись.
«А може, може, Марусенько, для тих тем, для тих героїв, що ти хочеш зараз змалювати в нових творах, тобі легше писати поросійськи?» Таке питання задала їй недавно настирлива екстравагантна художниця Кітарри, дружина професора Кітарри, – що всією своєю поведінкою, зовнішністю хотіла довести, що вона інакша, ніж усі, «нова» жінка, без забобонів і до того ж людина мистецтва —«коли пише перспективу – задихається».
Марія навіть обурилась. Ні, ні, сто разів ні, я все могла б написати українською мовою, про кого б і про що я не писала б, але я хочу тепер, саме в цей час, друкуватися в передових журналах Росії. З Кітаррою вона не пустилася в пояснення, обрізала категоричною відповіддю. А от чому це зараз Опанас такий ґвалт раптом здіймає? Адже все, що я пишу по-російськи, я сама напишу і по-українськи, коли це треба буде.
Проте в чомусь вона була непевна – чи права, хоча знала, що й Опанас неправий. Він хотів би обмежити її темами «Народних оповідань», але їй хочеться і ширшого розмаху тем, і більшої психологічної глибини, і «героїв» з різних шарів.
«Червоний король» – це так, між іншим, він їй просто спокою не давав, а тепер уже інші образи їй спокою не дають, майорять перед очима, нагадують те, що хвилювало і в юності... А якою ж мовою вона писатиме про тих трьох сестер у далекій задушній провінції, трьох дівчат з поміщицької сім'ї, з такими різними вдачами, мріями, життям?
І невже вона сваритиметься з Опанасом з приводу кожного російського твору?
Вже найгарячіше сперечалися Опанас Васильович і Єшевський, який захищав її і доводив її моральне право писати двома мовами. Юленька раптом вирішила, що треба припинити цю спірку, бо бачила, як боляче сприймають її і Маруся, й Опанас Васильович. Однаково в такому розпалі ні до якої згоди дійти не можна. Вона підвела руку і, мило, спокійно усміхнувшись, несподівано для всіх запропонувала:
– Давайте вже від літератури і дискусій перейдемо до музики! Хай краще Марія Олександрівна нам поспіває свої улюблені пісні! Я так люблю вас слухати!
– Ні, ні, я зараз не можу, – аж злякалась Марія, – хай іншим разом!
Раптом спяло на думку: "А чого це Саші нема?" Ну й добре, що він не прийшов і не був свідком цієї майже сварки з Опанасом. Неприємно вийшло, наче Опанас взагалі нею незадоволений, сердиться на неї. Справді, краще вже заспівати й розрядити цю атмосферу. Юленька таки розумно вигадала!
І, поглянувши трохи докірливо, трохи примирливо на Опанаса, Маруся тихенько почала:
Он, ти, коте, не гуди...
Хіба є що краще, заспокійливіше за цю колискову? Вона й тепер інколи наспівує на ніч Богдасеві.
15
Як цей рік проминув? Для неї – як мить. І оглянутись не встигла. Немарно кажуть: де не думаєш ночі ночувати, там дві заночуєш. Наче вчора, так, вчора, вона переїздила кордон з Іваном Сергійовичем – і майже рік його не бачила.
Її листи, його листи, її записочки – частіше ніж листи, без дат і без адреси, – і телеграми!
Усі дивувались. Вона й досі не повернулась на батьківщину. А вже рік минув, і з осені до весни Тургенев знову був у Росії – в Спаському, Москві, Петербурзі, і тепер навесні знову приїхав (повернувся?) до Франції.
Сьогорічна подорож з несподіваними зупинками та ночівлями на брудних станціях, що аж кишіли блощицями, бридкий харч, непорозуміння з каретами та диліжансами аж ніяк не нагадувала торішню – поетичну, дружню, з милою молодою супутницею.
Не було того елегійно-мрійного настрою, з яким їхав торік і який створювала і вона, чарівна супутниця.
Він, Тургенев, думав: «Яка вона тепер?»
Усе літо п'ятдесят дев'ятого року листувались, умовлялись про побачення, підводили одне одного, не навмисне, так складались обставини, і навіть перед від'їздом до Росії він не міг, як обіцяв, заїхати до неї. Це було бажаним, але не таким уже першорядним у житті Івана Сергійовича. Певне, і в її.
Звичайно, часто згадував, цікавився, читав нові твори, які надсилала йому, і він влаштовував у журналах, але ж першорядним було своє.
Вже не кажучи про обох Полін – з однією переважало почуття, з другою – обов'язок, – навіть не це.
Закінчив новий роман. Як завжди, читав друзям. Як завжди, перший в'ідгук для нього Анненкова. Без його думки Тургенев ніколи не здавав нової речі, так уже повелося. Роман «Накануне» надрукували в січневому номері «Русского вестника», не в «Современнике»... Щойно вийшов окремою книжкою. Надрукована невелика повість «Первая любовь», яку він писав з неймовірною любов'ю. З прозорими спогадами юності, найніжнішим, найлюдянішим співчуттям.
Не встиг роман вийти, як знову знявся небувалий гомін. Зовсім не такий одностайно захоплений, як після «Дворянского гнезда». Навпаки. Такої розбіжності він навіть не уявляв серед друзів.
Сумно усміхаючись, він згадував, що хотів присвятити цей роман графині Ламберт, своєму вірному, щирому адресату з журливими очима й ніжними руками... Він писав їй раніше про це.
Вона вважала Єлену цинічною, її злякала, так, просто зля кала поведінка героїв, нові думки Тургенева. Щиро вболіваючи за «неуспіх» (!) автора, вона призналася в цьому. Про присвяту вже й не згадували! Але він сам відчував – це невизнання, таке камерне, таке обмежене, незважаючи на всю щиру ніжність графині, навіть не дуже вкололо.
От і «Первая любовь» налякала багатьох своєю одвертістю, правдивістю почуттів, і навіть Поліна Віардо не визнала її. Це було прикро, але не похитнуло віри автора в правду своєї творчості.
Далеко серйознішим випробуванням і майже ударом була стаття Добролюбова. Хоча, чому «удар»? Адже розрив із «Современником» давно назрівав!
Послужливі люди, які годять і там і тут, повідомили, що «Современник» готує нищівну статтю і цензор навіть дав її прочитати Тургеневу. «Когда же придет настоящий день?» – так звалася стаття Добролюбова. Чому Іван Сергійович тоді так розпалився, образився, прочитавши цю, ще не надруковану статтю з купюрами цензора?
Над цим питанням сушили голови і тоді, й потім, але як там не було – в літературному світі вибухнула сенсація!
Він, Тургенев, справді поставив своєму давньому приятелюсоратнику Некрасову ультиматум: якщо стаття буде надрукована, – він рве з «Современником». Це значило – або він, або Добролюбов і Чернишевський. Добролюбов теж не поступався. Він сказав Некрасову, що, коли мусить у своїх статтях підлещуватися до авторів, незважаючи на свої думки й принципи, – він взагалі не буде писати. Як переживав, хвилювався, умовляв бідний Некрасов!
Він так високо ставив, він любив Тургенева, вони разом починали відродження «Современника», але ж він розумів, що молодий, але твердий у своїх переконаннях Добролюбов не поступиться, і він правий. Некрасов не міг при всій своїй любові до Тургенева втратити Добролюбова і Чернишевського. Він лишився з ними. Вони вели, вони надихали, вони були живою молодою кров'ю «Современника».
Образа у Тургенева не загоювалась, як він не намагався показати перед людьми – о, ці «співчуваючі» друзі, що роздмухують непорозуміння і мають з цього насолоду! – що це для нього не дуже прикро, що він давно на це чекав.
Усі журнали, всі газети друкували й далі рецензії, статті, то захоплені, то обурливі, з приводу роману, з приводу вже надрукованих відгуків. Івану Сергійовичу це здавалось якоюсь епідемією, він не бачив ні кінця, ні краю цьому, але друзям казав:
«Що ж, краще, коли лають, ніж замовчують», та все ж хотілося швидше поїхати, спочити від цього.
Взагалі ця зима була перенасичена подіями. Організували Літературний фонд. Іван Сергійович не міг стояти осторонь, навпаки, він був одним із засновників, і його обрали членом комітету. Це ж була справа літератури! Потім перші читання на користь фонду. Іван Сергійович на першому вечорі виступив з читанням статті «Гамлет и Дон Кихот». Він любив цю свою річ, у ній він виклав своє світовідчуття, свої глибинні думки.
На читаннях несподівано для себе він мав величезний успіх Справді, він зачепив стільки болючих сучасних питань і в «Гамлеті», і в романі. Навіть Добролюбов у своїй статті, яка так схвилювала письменника, писав: «Ми можемо сміливо сказати, якщо вже п. Тургенев порушив якесь питання в своїй повісті, якщо зобразив якусь нову сторону суспільних взаємин, – це може служити запорукою тому, що питання це підноситься в свідомості освіченого суспільства, і ця нова сторона життя починає виявлятися і незабаром з'явиться різко і яскраво перед очима всіх. Тому щоразу при появі нової повісті п. Тургенева постає цікаве питання: які ж сторони життя зображені в ній, які питання зачеплені».
Та трапилась ще одна подія, яка залишила просто-таки огидний слід. Тільки-но встиг журнал надрукувати цей його роман, як письменник Гончаров почав всюди й скрізь натякати, а потім одверто казати, що це плагіат, що Тургенев просто вкрав у нього сюжет: образ художника з «Обриву». Це було безглуздя, всі розуміли це, але не могли його спинити. Іван Сергійович не витримав, – він вимагав або третейського суду, або дуелі. Обійшлося товариським «третейським» судом, який зовні примирив обох письменників.
А тут ще знову обсіли старі хвороби. Особливо лякала хвороба горла, треба було негайно поспішати за кордон.
Цей рік був дуже неспокійним не тільки через його особисті справи.
Коли ж нарешті відбудеться реформа? Тургенев відчував, не слід саме зараз їхати з Росії. Він на власні очі повинен все бачити. І не тільки бачити. Мабуть, знову дорікатиме йому Герцен, як можна людям вільним, не таким, як він, вигнанцям, їхати зараз з Росії!
...Але ж дочка... Але ж Куртавнель...
...І знову Париж. Готель Лафіт на вулиці Байрона. Все незрівнянно комфортабельніше й зручніше, ніж у Спаському, та й у Москві, і навіть у Петербурзі.
Але знову без свого гнізда.
У Петербурзі він багато займався справами Тараса Григоровича Шевченка, власне, його сестер та братів, їхнім визволенням з кріпацтва, що надзвичайно гнітило поета. Тургенев за дорученням Літфонду писав з Кавеліним листа їхньому панові, ставив це питання на засіданні, взагалі щиро турбувався і робив, що міг.
Тепер він хотів про все це докладно розповісти Марії Олександрівні. Адже він її побачить неодмінно. Яка вона тепер?
Перед ним знову її записочки, одержані одна за одною.
«Я гадаю за тиждень бути в Парижі – пишіть мені, де Ви живете. Пишіть мені в Лозанну Poste restante. M. Маркович. І5 травня».
В Лозанну! Де її носить! Де її носило весь цей час? Змінилась вона за цей закордонний рік?
* * *
Насамперед вони обоє страшенно зраділи одне одному. У першу мить навіть здалося: вона зовсім не змінилася, начебто кілька днів тому він лишив її в Дрездені на піклуванні Марії Каспарівни й Адольфа Рейхелів. Такі ж ясні її великі гарні очі, її привітна усмішка, і та ж зачіска – русяві коси круг голови. Йому здалося – вона й одягнена так само, і так само з першої ж миті з нею стало просто, легко, не як з «дамами», а як з своїм товаришем-письменником, тільки все ж таки додавалось ще й милування її чарівливою, непідробною жіночністю.
– Ну як, ну що з вами? Лаяти б вас і лаяти, мила Маріє Олександрівно, ніколи не напишете докладно – де ви, чому, як ваші справи. У Спаському одержую листа на клаптику папірця, немов ви з Орла, зустрінувши якогось дядька, надіслали, і завтра побачимось. А це ж за тисячі верств, із-за кордону!
– Я так за вами скучила, а ви одразу лаяти. – Марія довірливо, таким домашнім рухом поклала обидві руки на плечі Івана Сергійовича, що він притягнув її до себе й хотів поцілувати в губи, та вона спокійно відвела голову, але тут же притулилась до його пллеча. – Я справді за вами сумувала, Іване Сергійовичу, мені вас часто не вистачало. А коли дуже хочете лаяти, то лайте, мене треба лаяти, тільки я не кожному дозволю, а вам можна, завжди можна.
– Гаразд, лаяти потім, зараз я погляну на вас. Сідайте і розказуйте все, все, я дуже радий вас нарешті побачити.
Не випускаючи її маленьких рук, він підвів її до дивана, обоє затишно вмостились, «як дома», – усміхнулась вона.
У обох не було «дома». Обоє любили затишок.
Кілька хвилин вона мовчки з ласкавою ніжною усмішкою дивилась на нього, на майже зовсім сиву голову, добрі, як і раніше, сумні очі. Раптом Іван Сергійович відмітив, побачив – вона дуже змінилася. Вона не постаріла, ні, але стала старшою. Вона трималась вільніше, впевненіше, вона дивилась не так «знизу вгору» на нього, як раніше, якісь складочки, не зморшки, а ледь уловимі складочки лягли коло вуст. Не сумна, не гірка, а ледь іронічна усмішка часом наче пробігала по них, і якась тривожність раптово туманила очі, що так ясно глянули одразу. Певне, і для неї цей рік не минув гладко. Торік в очах світилася жадоба життя, нерозбурхана, нерозтрачена енергія, а зараз з'явилось щось нове, що саме – ще важко було одразу вгадати.
– Я дуже радий, що побачив вас нарешті, – повторив Іван Сергійович. – Адже ви як сфінкс – все оточено загадками й таємницями, і ніколи невідомо, де ви в ту мить, коли одержуєш від вас листа, чи не змінили ви десять міст за той час, поки він дійшов до адресата. Що лист! Навіть телеграми, які шумлять навколо вас, не завжди встигають за змінами ваших адрес. Правду кажучи, після ваших трьох записок я вже не сподівався побачити вас у Парижі. Де ви зупинились?
– У Станкевичів. Вони давно тут, і я обіцяла їм приїхати. Ви знаєте, це такі хороші люди!
– А далі?
– Я повернуся до Лозанни. Я тепер у Лозанні живу. Можливо, переїдемо кудись поблизу. Там так тихо і гарно. Озеро, гори. Отак зупинишся, і дивишся на них, і забуваєш про все, що читав колись або чув. Просто дивишся.
– Отже, приємна обстановка для роботи?
– Хіба я шукаю коли обстановки? – заперечила вона. – Ніколи й не думаю про це. Мені тільки треба побути самій, я люблю сама бути, а щоб підготовлювати обстановку, спеціально їхати дивитись різні красоти, щоб потім одразу описати? Ні! Ви ж самі знаєте, що це неможливо. Якщо вже пишеться, то пишеться скрізь, аби почати – нехай тоді й лихоманка трусить, і діти навколо шумлять, і пічка курить – мені вже до того всього байдуже. Навіть нехай штовхають, аби не переривали, – вона засміялась, – от тільки хочеться швидше написати і все.
– Інколи й видно сліди цього поспіху, – зауважив Іван Сергійович, – і вони шкодять.
Сам він любив порядок у роботі, максимальну зосередженість, він не тільки накреслював плани творів, а заводив «формуляри» на своїх героїв, щоб уявити все їхнє минуле, сучасне й майбутнє.
– Я писав вам з приводу вашого «Червонного короля». До речі, його взяв Катков, дає по І50 карбованців за аркуш, ви частину вже, певне, одержали?
Марія кивнула головою і комічно зітхнула. Тургенев зрозумів: від цих грошей вже аж нічогісінько не лишилось.
– Хоча задум вірний, як завжди у вас, – вів далі про «Червонного короля» Іван Сергійович, – але вся повість не продумана до кінця, і саме в цій повісті й сліди поспіху, і багато недбалості в мові, непотрібні українізми. Правда, Олександр Іванович в захопленні від цієї речі, і, можливо, я даремно вас лаю за неї.
– Ні, ні, що ви, лайте, як слід лайте! Ви не уявляєте, як я сама незадоволена зараз усім тим, що пишу, і як хочеться багато написати. Просто не дають спокою сюжети, постаті – вони майорять переді мною, і хочеться їх швидше вивести в люди. Та, мабуть, тому, що я сама мечусь, вони мечуться зі мною, і я їм так само не даю ради, як і собі.
Вона говорила з такою пристрастю, раніше Іван Сергійович не помічав такого незадоволення собою, своєю роботою, і не кокетування цим, як трапляється у багатьох, з самолюбуванням своєю щирістю і об'єктивністю, а справжнє незадоволення і, певне, не тільки своєю роботою, а й своїм життям. Він відчув те, що завжди у нього підсвідоме викликало співчуття, – неприкаяність. Він помітив і ненове плаття, і стоптані черевики. Правда, і в цьому неновому платті вона виглядала якось по-іншому, ніж раніше, елегантною, і воно, темне й скромне, личило її русявому волоссю, блакитно-сірим очам.
«А втім, – подумав Тургенев, – вона ж досить багато написала за цей час і не так уже мало одержала грошей. Тут позначаються ці постійні переїзди і невпорядкованість побуту».
– Ви не сказали, а як ваш чоловік, де він, що з ним? – вставив він питання в її нестримну, сповнену самодокорів мову.
– Чоловік? – перепитала вона. – Чоловік зараз, певне, повернувся в Лозанну. Він їздив до Івана Сергійовича Аксакова, він також у Швейцарії, і тому не міг поїхати зі мною. Він просив вам кланятися.
Що їй було розповідати про чоловіка?
– А Богдась?
– О, Богдась! – проясніла вона. – З Богдасем ми не розлучаємося. Але зараз у нього ще не скінчились шкільні заняття, і я не хотіла його зривати. Я вже стільки зривала його, бо завжди тягаю за собою. Він виріс. Він вас любить. Пам'ятаєте, як він обурився торік, коли йому сказали, що він любить вас за те, що ви його апельсинами в дорозі пригощали, він аж розсердився і мовив: «Я його і за апельсини, і за людину люблю». От і я вас «за людину люблю». А Богдась такий же, як птах, непосидючий. Ох, що він в Гейдельберзі виробляв!
Краще й Івану Сергійовичу не розповідати, як він у діжку з водою посадив Гофманового хлопця! Бородін тоді не міг отямитися від сміху.
Зараз сказала тільки:
– Ми знову в Гейдельберг повернемося. – І додала після невеличкої паузи. – Хоча не знаю. Що вона знала?
– Інколи я вже дуже хочу додому повернутися. Ніколи не думала, що так на чужині забарюся. Але ми тут в борги влізли, треба з усім і всіма спочатку розплатитися.
Це була правда – і в борги влізли, і розплатитися треба спочатку. Але це була напівправда. Як вона могла тепер повернутися з Опанасом, коли тут...
Івану Сергійовичу стало шкода її, захотілося втішити. Адже вона талановита, справжня письменниця.
– Знаєте, Проспер Меріме зацікавився вашими оповіданнями, навіть написав мені влітку про них. Він, щоправда, вважає їх дуже сумними. От, хочете, я покажу вам листа. – Він підійшов до секретера, вийняв з шухляди конверт. – Я прочитаю вам ці рядки: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До того ж вони, на мою думку, мусять спонукати селян випустити кишки своїм панам. У нас їх прийняли б за проповідь соціалізму, і добропорядні люди, які воліють не бачити кровоточивих ран, жахнулися б. Справді, я гадаю, іншим часом і за іншого імператора їх не дозволили б надрукувати в Росії. Для розваги я взявся за переклад «Козачки». Якщо Ви переклали це оповідання, значить, воно вірогідне, але Стенька Разін, Пугачев і інші великі діячі були праві, коли прагнули викорінити зловживання найшвидшими і найрішучішими засобами».
Марія усміхнулась. Саме за це її оповідання й припали до душі і Тарасові Григоровичу, і Герцену, і багатьом молодим – Миті Писарєву, наприклад!
– Це ще не все, – мовив Іван Сергійович. – Мій друг Меріме пише: «Для успіху у Франції треба до цих оповідань додати передмову і короткі пояснення щодо російського законодавства». Але зачекайте, у нього є і критичні зауваження літературного плану. От він пише: «Ще одного я побоююся, чи не здається, що вони надто бідні подіями? Здається мені, що достойність їхня полягає до деякої міри в невимушеності діалога. На жаль, саме діалог не піддається перекладу нашою мовою. Мова ваших селян відзначається своєрідною поетичністю, по-французьки вона б лунала надто неприродно. Наші селяни такі ж прозаїчні, і розмовляють так само без смаку, так само, як і наші салонні франти». Цілковито згоден у цьому з Меріме! – завважив Тургенев.
– А який він сам, Меріме? – спитала Марія. – Цікаво, чи такий, яким уявляю я по його творах?
– Я обов'язково познайомлю вас із ним. Він схожий на свої твори – холодний, витончений, з надзвичайно розвиненим почуттям краси і міри і абсолютним браком не тільки якоїсь віри, а навіть ентузіазму.
– Ну, тоді я боюся!
– Але ж він відзначив поетичність і невимушеність вашої мови! Це вже багато. Та що казати – саму суть ваших творів він зрозумів вірно.
– А тепер розказуйте, що там у нас робиться, як усе на ваші очі, і дайте мені швидше прочитати ваш новий роман. А чи бачились часто з моїми земляками? Як мій Тарас Григорович? Здоровий? Він давно мені не писав...
Вони сиділи довго на готельному півкруглому диванчику перед каміном, і він їй про все розповідав: і про невдалу подорож Тараса Григоровича на Україну, і що Куліш повернувся до Петербурга злючий-презлючий.
– Повернувся? – байдуже спитала Марія. – Так, мені про це і Макаров писав. Я від Куліша листа одержала, справді злючого, – пише, що нема чого поспішати з другим виданням моїх оповідань. Ну й повчає, звичайно. Мені писали друзі – дуже «посуємудрствував» про мене в передмові до своєї «Хати» – там він мої «Чари» вмістив. От коли б швидше вже наш український журнал дозволили! Принаймні писала б і знала, що не на вітер. А то ще й дорікають, чому по-російськи пишу. А що б я робила? Взагалі мене досить лаяли за цей час. Ви ж читали «Библиотеку для чтения». Як там про мене? Коли б я там зараз була, певне, пір'я б з мене летіло – стільки статей з'явилося і зовсім протилежних відгуків.
– Але, головне, ви ж маєте «Колокол» і знаєте, як Герцен, наш Олександр Іванович, розчехвостив за вас «Библиотеку для чтения» у своїй статті «Библиотека – дочь Сенковского»? Ви написали йому після цього?
Марія зашарілась.
– Уявіть собі, ні. Мені якось незручно було писати – дякувати. Розумієте? Але, певне, краще написати, правда? Я ж йому така вдячна! Мені тепер, після його статті, байдуже до тої лайки і ущипливої критики – то зверхньої, то зовсім з якихось чужих і ворожих мені позицій. Знаєте ж, коли хочуть вдарити, то кия завжди знайдуть. Та коли лають люди з протилежного табору, може, й не так уже погано, що я їм не догодила. Для мене важать лише думки людей, які для мене взірець. Звичайно, одразу боляче, коли тебе критикують, несправедливо дорікають за те, що ти сама вважаєш своєю правдою, і нічого ж не можеш відповісти, довести, а люди ж читають, не розбираючись, хто та чому так критикує. От тому так радісно було прочитати статтю Олександра Івановича. Він, звичайно, перебільшив в оцінці моїх оповідань, це я знаю, але це для мене була і є така підтримка!
– Він і про мене там так splendidly написав. Я теж не міг повірити, але теж було приємно.
– Ну що ви порівнюєте, добра ви моя людино! Хіба не правда все те, що він написав про вас?
Вона ж пам'ятала дослівно: «Прочитавши, ми зрозуміли, чому найвидатніший сучасний російський художник переклав їх».
Вголос вона сказала тільки:
– Олександр Іванович назвав вас «найвидатнішим сучасним російським художником!»
– Знали б ви, що зазнав цей «найвидатніший» російський художник з останнім романом! Цілковите фіаско, а на статті та відгуки просто якась епідемія, всі журнали й газети і досі все пишуть і пишуть та сперечаються.
– А мій братик Писарєв нічого не встиг написати? Він і досі хворий?
– Так, кажуть, від перенапруження в заняттях психічно захворів. Його навіть одвезли в лікарню.
– Який жах! Як мені шкода його, шкода бідну матір, я так часто жила у них, і мені у них було далеко краще, ніж у інших родичів. А Митя був такий розумний, розвинений, навіть надто розумний і розвинений на свої роки. Невже його не вилікують? Я й про рідного свого брата дуже хвилююсь, нічого не пишуть. Кажуть, на Україні були арешти – може, і його забрано?
Вона ж знала – він жив у Дорошенка в Немирові, тепер у чернігівській гімназії, де учителює Ілля Петрович.
А Ілля Петрович зв'язаний з багатьма...
– Я довідалась про те, що діється на Україні, від поляків, – пояснила вона. – Знаєте, тепер у Гейдельберзі багато наших вчених, студентів, серед них і поляків, які втекли за кордон.
Вона з захопленням почала розповідати про Гейдельберг, життя там, гейдельберзьких друзів – Єшевських, Бородіна... Не про всіх, звичайно. Про Пассеків не згадала. Власне, не «не згадала», а не назвала.
Раптом глянула на годинник і схопилась:
– Мені вже час. Станкевичі турбуватимуться.
– Ще не пізно, посидьте ще.
– Ні, ні, вони чекатимуть. Я завтра побачусь із вами? Я хочу вас щодня бачити, поки я тут. Я хочу бачити вашу дочку. Вона ще в пансіоні?
– Цього року вже закінчує. Я вас обов'язково познайомлю. І я хочу, щоб цим літом ми з вами виконали те, чого не змогли торік, – подорож по Рейну.
– Обов'язково, обов'язково, милий Іване Сергійовичу, – поспішаючи, сказала вона. – До побачення, до завтра. Еге ж? Ні, ні, не збирайтесь проводжати.
Вона міцно потиснула йому руку, і Іван Сергійович, постоявши в передпокої, чув швидкі її кроки. Невже вона не хотіла завдавати турбот Станкевичам і тому так поспішала?
А все-таки, яке миле, поетичне й щире створіння ця Марія Олександрівна і як приємно з нею розмовляти, тільки надто вже себе ганити стала.
Вона справді поспішала. Адже на розі вулиці Байрона вже, мабуть, з годину на неї чекав Саша Пассек, який таємно від матері приїхав з Гейдельберга до Парижа, щоб побачити її...
16
Є люди, які замикаються у своєму нещасті. Вони удають, що все гаразд, що у них не може бути погано, вони не переносять ані найменшого втручання, ані будь-чиїх порад. І частіше не від гордощів. Це буває з різних причин. Це буває і від страху перед нещастям – адже коли говориш про нього, воно вже стверджується реально, воно вже нібито одержує право на існування. З ним тоді важче боротися, коли про нього всі знають, всі питають – хто з щирого співчуття, хто з цікавості, для власної розваги, і підсвідоме навіть незадоволені, коли воно швидко переможене. Ще треба витрачати сили, щоб таким «співчутливим» та порадникам гострих мір доводити, що все обійшлося. Ні, далеко краще, коли є змога мовчати. Мовчане де схочеш, там і поставиш.
Але ж є люди, які жахаються одразу, і самі перебільшують, забуваючи всякі межі, і переляканими очима вбачають непоправне нещастя там, де, власне, з погляду іншого розуміння, його й нема. Вже потім стає зрозуміло – поки люлина жива, непоправного нещастя нема. Коли б вона знала усе наперед, бідна Тетяна Петрівна Пассек, усе наперед, – хіба кидалась би до всіх друзів, знайомих і навіть не дуже знайомих, писала листи, які дехто сприймав гумористичне, просила втрутитися. Недобре сміятися з розгубленої матері, хоча рядки до одного з близьких друзів про свого двадцятип'ятирічного сина звучали досить кумедно: «Змалюйте йому все стидовище відкритих взаємин з заміжньою жінкою, та ще перед Європою, хай вона буде не тільки вовчицею, але навіть левицею».
Немов уся Європа перестала цікавитись походом Гарібальді, скасуванням кріпаччини в Росії, політикою Наполеона III у Франції – взагалі всіма міжнародними справами, а лише дивувалась із того або принаймні ставила в один ряд таку надзвичайну подію, що Олександр Вадимович Пассек, двадцятип'ятирічний кандидат прав Московського університету, безтямно закохався у двадцятивосьмирічну заміжню українську письменницю Марію Олександрівну Маркович, літературний псевдонім – Марко Вовчок.
Професор Єшевський скаржився в листах своїй Юленьці, яка повернулась до Росії, що дорого йому тепер доводиться розплачуватися за хлібосольну московську гостинність. Ну, яке він має право втручатися в інтимні справи трьох дорослих людей, до того ж усіх трьох приємних йому? Адже він і до Олександра Вадимовича ставився добре і нічого не міг закинути. Той був не ледар, не волоцюга, порядний, культурний хлопець. Одна його провина – те, що він закохався в Марію Олександрівну! Ні, у Степана Васильовича нема не тільки права, а й бажання розбиратися в усьому. Слово честі, що кому можна порадити?
Іван Сергійович уникав зустрічей з Тетяною Петрівною, яка приїздила в Париж.
А втім, щодо Європи – так воно справді: у найвіддаленіших точках Європи таки цікавились цими взаєминами!
З Берна писав Саша Герцен – «Герцен-Юніор», як його звали, батькові в Лондон, що була там Тетяна Петрівна, розстроєна вкрай, її сімейне вогнище руйнується – і причиною цьому Марія Олександрівна Маркович.
Спочатку Олександр Іванович здивувався: «Листа твого одержав. Однієї обставини я не зрозумів, а тому прошу тебе розгадати загадку: яке відношення може мати сімейне щастя Тетяни Петрівни до Марії Олександрівни – зроблені мною припущення дуже смішні. А що ти її не знайшов – це нічого не значить, і ти повинен все ж таки її відшукати. Якщо є одне релігійне почуття поваги, яке йде слідом за схилянням перед самозреченою відданістю, то це є шаноба до благородних талантів. Коли ти її побачиш, то скажи, що її «Червоний король» – геніальний твір. До речі, в «Колоколе» побачиш мою невеличку статтю на її захист...»
Звичайно, він спочатку лише посміявся з можливих припущень. Нічого дивного, що й цей хлопець закохався в Марію Олександрівну. Он на що досвідчений у цих ділах Кавелін, а й той казав: «Рідко зустрінеш таку щиру, поетичну, правдиву людину», – і при цьому очі в нього робилися томні й мрійні. Про Тургенева нема чого казати – він одверто зачарований.
Зараз для Олександра Івановича талант письменниці затьмарював решту, а решта – боже мій! Кому не люблять кісточки перемити? Він поставився до цього жартома й писав Марії Каспарівні: «Чи не чули ви чого про Марка Вовчка, будь ласка, давайте поплещемо, я страшенно люблю. A propos, чи мали ви нагоду читати її «Червоного короля» – це геніально, хочете надішлю. І «Накануне» надішлю з Татою...»
Самій Марії Олександрівні він ані слівцем, зрозуміло, не прохоплювався.
«7 липня. 1860. Alpha Road J. John's Wood. Нарешті від Вас лист з визначенням міста. А то вже я починав дутися на Вас – по-перше, за те, що Ви наче Мацціні, – ніколи Вас не знайдеш – то в Палермо, то в Берні, то в Мадріді; подруге, як же Ви ані слівця мені не сказали про мою статтю – писану лише для того, щоб воскурити Вам фіміам лестощів. За те надсилаю Вам ще раз.
Ваш червоний туз (більше, ніж король і козирний) – така витончена чарівність, що я заочно поцілував Вашу руку. А читали Ви Тургенева «Первая любовь»? На мою думку, це далеко краще «Накануне». Читатиму я Вам багато, але між чотирьох очей. Мені дуже рідко хочеться читати комусь те, що Вам прочитаю.
